Японська література - Хрестоматія Том II (XIV-XIX ст.) - Бондаренко І.П. 2011
«Юяма сан-ґін хяку-ін» («Сто віршів трьох поетів з гори Юяма»)
Соґі, Сьохаку, Сотьо
Ренґа. Колективна поезія
Поетична збірка віршів жанру ренґа «Юяма1 сан-ґін хяку-ін», як і попередня колективна поема «Мінасе сан-ґін хяку-ін», була складена відомим поетом Іїо Соґі (1421-1502) та його учнями Сьохаку (1443-1527) і Сотьо (1448-1532) під час їхньої чергової подорожі до Сетцу. Ця поема датується 20 жовтня 1491 р. Відомо, що саме в цей день поети зупинилися на відпочинок поблизу гарячих джерел Аріма, що знаходяться на підніжжі гори Юяма.
Ліричний сюжет у цій, як і в інших поемах-ренґа, розвивається за своїми внутрішніми асоціативними законами. Починаючи нову збірку, її автори, як правило, навіть не знали, про що саме йтиметься й чим завершиться їхній поетичний твір. Окремі вірші об’єднуються в нерозривне ціле шляхом аналогії, зіставлення або протиставлення попередньому віршу. Це дозволяло авторові наступного вірша у складі поеми несподівано міняти напрям поетичної думки свого попередника, і як результат — у невеликому за обсягом поетичному творі розгортається ціла низка лірично-філософських тем.
У збірці «Юяма сан-ґін хяку-ін» ми також стаємо свідками і співучасниками різноманітних душевних переживань та почуттів поетів, пов’язаних з утратою батьків, нерозділеним коханням, розлукою, зневірою у житті тощо. І все це — на традиційному для японської класичної поезії тлі послідовних змін пір року і майстерно описаних поетами відповідних картин мальовничої природи Японії.
І. Бондаренко
1 Юяма (або ще: Ю-но яма) — гора в преф. Хьоґо.
1
Опале листя сніг запорошив —
Гірська стежина
Золотом іскриться!
(Сьохаку)
2
Під скелями стебельця сусукі
Пейзаж зимовий чарівнішим роблять.
(Сотьо)
3
Своїм сюрчанням
Коники дзвінкі
Винаджують мене з моєї хатки.
(Соґі)
4
На жаль, уже настала темна ніч,
Осінній вітер шарпає рукава.
(Сьохаку)
5
Роса холодна змінює свій блиск —
Стає яскравим Місяця сіяння.
(Сотьо)
6
А думи знову линуть за поля —
В майбутнє, що за обрієм далеким.
(Соґі)
7
Поговорили друзі й розійшлись,
На мить зустрівшись в мандрах
По дорозі.
(Сьохаку)
8
Хмаринка над вершиною гори —
Віднині мій дороговказ далекий!
(Сотьо)
9
Одна печаль —
Як заздрю я пташкам,
Що пурхають серед квітучих вишень!
(Соґі)
10
Була б можливість, як би я хотів
Переродитись на весну довічну!
(Сьохаку)
11
В гірськім селі
Також розтанув сніг —
Від нього не залишилось і сліду!
(Сотьо)
12
Хотілося б, щоб існував той шлях,
Яким би варто йти по цьому світу!
(Соґі)
13
В кого рукава мохом поросли,
Тому нема про що
І жалкувати!
(Сьохаку)
14
Не радий він негаданим гостям
В своїй гірській самітницькій оселі!
(Сотьо)
15
Сліди його Приховує трава,
Дерева, що не мають навіть назви.
(Соґі)
16
А місяць тільки смутку додає
І без того сумним та прикрим думам.
(Сьохаку)
17
Світає! За розмовою і ніч,
Осіння, довга,
Миттю промайнула.
(Сотьо)
18
Жага кохання зникне, мов роса,
Та назавжди залишиться досада.
(Соґі)
19
Протистояти долі?
То пусте!
Життя людини — марні сподівання!
(Сьохаку)
20
Надіючись, що їх покличе хтось,
Чекають звістки бідолашні люди.
(Сотьо)
21
Хіба що небом нині прокладеш
Стежину
До самітника оселі!
(Соґі)
22
Але за чим журитися тому,
Хто доброхіть обрав життя у горах?
(Сьохаку)
23
А що до вітру в соснах...
Хто й коли
Спромігся роздивитися
Той колір?1
(Сотьо)
24
Вслуховуєшся в пісню джерела —
І ніби голос осені вже чуєш.
(Соґі)
1 Алюзія на вірш поета Дзякурен-хосі з антології «Сінкокін-вака-сю» /IV, 361/ і на вірш Сьохаку з поеми «Мінасе сан-ґін хяку-ін» /№ 64/.
25
Темніє ніч.
У небі світлячки
Літають поблизу моєї хатки.
(Сьохаку)
26
Душа моя закохана ні сну,
Ні спокою давно уже не знає.
(Сотьо)
27
Якби не знало й серце ще моє
Того,
Що знає тільки узголів’я!
(Соп)
28
Єдиною утіхою мені
Були і залишаються лиш сльози!
(Сьохаку)
29
Розлуки біль!
І все-таки зніму
Я нині з себе одяг цей ліловий1.
(Сотьо)
30
А сум такий, неначе назавжди
Ти залишаєш храм в осінніх горах.
(Соґі)
1 В оригіналі: «фудзі-ґоромо» — «одяг кольору гліцинії», тобто одяг фіолетового (бузкового, лілового) кольору, який носили під час трауру.
31
Вечірні сутінки
Вершини гір умить
Услід за кличем оленя сховали.
(Сьохаку)
32
За день ущух осінній ураган.
Туману смуток землю огортає.
(Сотьо)
33
Посеред тиші дзвонів чути гук.
Село далеке Місяця чекає.
(Соґі)
34
Якщо піти наважусь, то любов
В своєму серці знову розтривожу!
(Сьохаку)
35
Можливо, там крім мене хтось бував,
І журиться вона
Тепер за іншим.
(Сотьо)
36
Ведуть в минуле вулиці вузькі
Колишньої старенької столиці!
(Соґі)
37
Весна — лиш сон,
І вишень білоцвіт
Про це не пам’ятати теж не може!
(Сьохаку)
38
Не встигнеш «вишня» вимовити — з гір
Сюди уже несеться лютий вітер!
(Сотьо)
39
Серпанок в полі все ще береже
Роси ранкової
Такий тендітний спокій.
(Соґі)
40
Та все одно з огидою в душі
На білий світ щоразу я дивлюся!
(Сьохаку)
41
Зате від місяця,
Сумуючи вночі,
Очей своїх не можу відірвати.
(Сотьо)
42
Пітьма довічна, що чекає нас,
Страшніша від пітьми цієї ночі!
(Соґі)
43
А я жахаюсь, вогники човна
Далекого помітивши
У морі.
(Сьохаку)
44
Вечірні хвилі котяться, б’ючись
З надсадним плачем об скелястий берег.
(Сотьо)
45
Зозуля десь кує,
Не таючись,
Та хто її тепер розчути зможе!
(Соґі)
46
Але ж не забувайте і про тих,
Хто в подорож пішов безповоротну!1
(Сьохаку)
47
Невже мені
Життя в гірськім селі
І справді вже ніколи не обридне?
(Сотьо)
48
Як призвичаюсь, хай тоді гримлять
І літні грози, і осінні бурі.
(Соґі)
1 За давнім повір’ям, голосом зозулі померлі спілкуються з живими (див.: вірш № 45).
49
Жорстокість долі!
Сохне на полях «трава кохання»1,
Інеєм покрита.
(Сьохаку)
50
Надією живе моя душа,
Як та сосна, чекаючи любові.
(Сотьо)
51
Приваблений
Затокою Пісень2,
На самоті вздовж берега блукаю!
(Соґі)
52
Людська пошана і людська любов
Приходять, як припливи океану!
(Сьохаку)
53
Понівечений осторонь лежить
Покинутий,
Ще не зотлілий човен.
(Сотьо)
54
Нема кому навідатись сюди —
Опалим листям кленів милуватись!
(Соґі)
1 «Трава кохання» (або ще: «трава пам’яті») — дослівний переклад з яп. назви «омоі-куса».
2 Затока Пісень — мальовнича тихоокеанська затока в преф. Вакаяма; метафоричне означення поезії.
55
Закінчується осінь, і роса
Все рідше сад зажурений
Тривожить.
(Сьохаку)
56
Пронизливішим став і плач комах,
Які чекають заморозків з жахом.
(Сотьо)
57
Яскравий місяць! Байдуже йому
До мого серця,
До ночей безсонних?
(Соґі)
58
Досадую незмірно і гнівлюсь,
Але в душі кохання не вмирає!
(Сьохаку)
59
Якщо ти все ще повен сподівань,
Тим паче мусиш
Грішний світ пізнати!
(Сотьо)
60
З роками люди мріють про одне —
Лише про спокій
Для душі та тіла!
(Соґі)
61
Як важко йти
Накресленим шляхом,
Святого не порушивши закону!1
(Сьохаку)
62
Притоптуючи сніг, плететься кінь,
Поволі піднімається на гору.
(Сотьо)
63
Вночі
Від мряки стигнуть рукави,
А вранці знов рушаємо в дорогу.
(Соп)
64
Не варто, друже, долі докорять,
Бо голос вітру в соснах ми почули!
(Сьохаку)
65
За квіт вишневий все уболівав,
А крізь серпанок
Місяць просочився.
(Сотьо)
66
Мені ж гліциній квіти нагадав
Цей небокрай у сутінках вечірніх.
(Соґі)
1 Натяк на вчення Конфуція (яп.: Косі).
67
Весна відходить,
А її душа
Неначе ще затриматись бажає.
(Сьохаку)
68
Ще долинає голос солов’я
Із диких хащів у далеких горах.
(Сотьо)
69
Як завжди, несподівано
Туман
З’являється з осіннім смутком разом.
(Соґі)
70
Все тіло вранці вітер пронизав,
Що розгулявся під Чумацьким Шляхом.
(Сьохаку)
71
Прокинувшись,
Покинув свій нічліг...
Прачів далекий стукіт об білизну.
(Сотьо)
72
І сліду не лишається від сну,
Коли полями йдеш росистим ранком.
(Соґі)
73
Над узголів’ям стебла сусукі
У сяйві місяця яскравого
Срібляться.
(Сьохаку)
74
І не помітив, як я покохав!
Чи звикну я до неї? Намилуюсь?
(Сотьо)
75
Де б ти не був:
Далеко, поблизу —
Побачиш звідусіль димок1
Асами2!
(Соґі)
76
Проте, коли він тане серед хмар,
Ніхто його не може розпізнати!
(Сьохаку)
77
Як марно все на світі! З куреня
Моя душа
Лише на захід рветься.
(Сотьо)
78
А доки не зістарівся, колись
Про що я тільки у житті не мріяв!
(Соґі)
1 У тексті: «юкемурі» — димок вечірнього (тобто «домашнього», «родинного») вогнища.
2 Асама — діючий вулкан (преф. Наґано), який став у поезії символом вірного і вічного кохання.
79
Залишивши утіхи для очей,
Для вух також розваги
Вже покинув.
(Сьохаку)
80
Ледь чути у зимовому гаю
Під кригою води
Замерзлий голос.
(Сотьо)
81
Біліє сніг у горах.
На нічліг
Летить ворона в сутінках вечірніх.
(Соґі)
82
Над черепичним дахом у пітьмі
Від холоду закляк самотній місяць.
(Сьохаку)
83
Посеред ночі раптом дзвонів гук —
Комусь також,
Як і мені, не спиться.
(Сотьо)
84
Із літніх хтось прокинувся, мабуть:
Старечий кашель чути у оселі.
(Соґі)
85
Хто б не зайшов у хатку до старих,
Що заросла полином, —
Скарги, скарги...
(Сьохаку)
86
Гущавині полину лиш трава,
Що стежку вкрила, поступитись може.
(Сотьо)
87
Гаряче сонце зменшує свій блиск.
Погойдує росу Осінній вітер.
(Соґі)
88
Тонкішими здаються рукави
Мого вбрання... Цикад лунає голос.
(Сьохаку)
89
Міняють гори колір.
Білих хмар
Колишеться над ними покривало.
(Сотьо)
90
Красуні-сосни на вершинах гір
Також чарують наші грішні душі.
(Соґі)
91
Довірливо чекають в курені
Того, хто вік
Кохати присягався...
(Сьохаку)
92
Чим спокусив, зачарував її
Такий холодний і такий жорстокий?
(Сотьо)
93
Кружляєш перед брамою, хоча
Чудово знаєш —
Не пройти заставу!
(Соґі)
94
Кого, зозуле, кличеш ти тепер?
Кому співати пісню прилетіла?
(Сьохаку)
95
Наважились в дорогу серед хмар
Крізь весняний серпанок
Дикі гуси!
(Сотьо)
96
Не уявляю: вишень білоцвіт
І раптом — гори, гори, перевали...
(Соґі)
97
Самітника гірського серце теж
Уже інакше все довкіл
Сприймає.
(Сьохаку)
98
Відразу ж тимчасовими стають
Залишений притулок чи оселя.
(Сотьо)
99
Тому і не жалкуй про часу плин,
Що, мов роса,
Зникає в диких нетрях!
(Соп)
100
Коротка злива на коротку мить
Збентежила яскравий місяць в небі!
(Сьохаку)
Переклад І. Бондаренка
Ф