Пісня нелюбого

Вірш написано від першої особи — це сповідь ліричного героя, якого кохана жінка не любить у відповідь. Він сам визначає час і місце: 1903 рік, він складав цей «псалом», ще не знаючи, що кохання — як фенікс — воскресне і після загибелі знов запалить його зсередини. Уже в перших рядках задано тон усього вірша: це погляд з відстані на власний біль, спроба зрозуміти те, що вже відбулось.

У туманному Лондоні герой зустрічає на вулиці бродягу — і той виявляється схожим на його кохану. Герой йде за ним, ніби зачарований, і відчуває себе фараоном, що переслідує Ізраїль крізь Червоне море — і зазнає поразки. Ця біблійна метафора розкриває суть: герой переслідує те, що від нього тікає, і свідомо прирікає себе на загибель.

Трохи пізніше на розі вулиці він зустрічає п'яну жінку, що виходить із брудної таверни — і знову впізнає риси коханої: той самий холодний погляд, той самий шрам на шиї. Цей момент стає точкою тверезості: герой «збагнув весь нонсенс драм і розпізнав всю фальш любові». Він бачить, як нав'язлива туга спотворює реальність — перетворює чужих людей на примари бажаного.

У центрі вірша — зіставлення з mythологічними образами щасливих коханих: Улісс і Пенелопа, цар Душьянта і Шакунтала. Вони чекали одне одного і знайшли — і герой згадує їхнє щастя саме тоді, коли «любов-омана і та, що я не розлюбив, штовхались тінями в тумані, троюдячи мій давній біль». Ці тіні — між реальністю і маренням — є кульмінацією емоційного стану героя: він на межі між жалем і відчаєм.

Герой звертається до минулого як до загубленого корабля: «Мій спомине, гінкий кораблю» — вони разом пливли «гірко-солоними морями». Але далі — прощання: «Прощай, облудо, в пітьмі зник кохання привид пелехатий». Вірш завершується на несподівано світлій ноті: герой згадує інший ранок — «радістю повитий», квітень, коли «все всміхалось нам обом». Минуле болить — але воно також містить і красу, і це дає право жити далі.