Снігова королева

Злий чорт створив криве дзеркало, в якому все добре виглядало потворним. Коли дзеркало впало і розбилося, його скалки розлетілися по всьому світу. Якщо така скалка потрапляла комусь у серце — воно замерзало й ставало байдужим, а якщо в око — людина бачила лише темне і зле. Саме ці скалки й стали причиною всього лиха.

У великому місті жили двоє друзів — Кай і Герда. Вони любили одне одного як рідні, разом гралися, разом вирощували троянди між вікнами. Герда була щирою й лагідною, Кай — допитливим і веселим. Та одного зимового вечора скалки дзеркала влучили Каю в серце й в око — і він одразу змінився: став холодним, злим, грубим. Незабаром Снігова королева, що з'явилась у нічній хуртовині, забрала хлопця у свій крижаний палац на Півночі.

Герда не повірила, що Кай загинув — її серце відчувало: він живий. Дівчинка вирушила в дорогу сама. На шляху до неї потрапила чарівна бабуся, що намагалась затримати її в квітучому саду; ворон, що привів у королівство, де молодий принц виявився не Каєм; і зграя розбійників, від яких її врятувала донька ватажниці. Маленька розбійниця розчулилась і дала Герді північного оленя, який знав дорогу до Снігової королеви.

Олень довіз дівчинку до краю крижаної пустелі — далі вона пішла сама, боса й без рукавиць, на лютий мороз. Але Герду захищала не магія, а любов — і навіть вовки та снігові хуртовини відступали перед нею. У величезному замку з льоду вона знайшла Кая: він сидів посеред порожньої зали й намагався скласти з крижинок слово «Вічність», нікого не пам'ятаючи й нікого не чекаючи.

Герда кинулась до Кая, обійняла його й заплакала. Гарячі сльози впали йому на груди, проникли в серце — і крижана скалка розтанула. З ока витекла друга. Кай подивився навколо — і впізнав Герду. Вони обоє заплакали, і сльози змили решту чарів. Снігова королева зникла — замок потеплів, мов весна увійшла до нього.

Друзі повернулися додому. Троянди знову квітли між вікнами. Вони виросли, але душа в них залишилась щирою й доброю. Надворі було літо — справжнє, живе, сповнене любові.