Зав’язка. Поет починає з фундаментального закону античної моралі: найвища честь чоловіка — впасти в бою за рідну землю. «Добре вмирати тому, хто, боронячи рідну країну, поміж хоробрих бійців падає в перших рядах». Це установка на те, що справжній герой ніколи не ховається за спинами побратимів, а завжди перебуває там, де небезпека найбільша.
Розвиток дії. Тіртей детально розгортає картину «життя після зради». Він доводить, що втеча не приносить порятунку. Втікач стає вигнанцем, який змушений жебракувати в чужих краях. Разом із ним страждають його старий батько, мати та «дітки дрібні». Кожен зустрічний дивиться на таку людину з ненавистю, бо той, хто не захистив свій дім, не заслуговує на притулок у чужому.
Кульмінація. Поет переходить до прямої атаки на сумління воїнів. Він малює страшну й натуралістичну сцену: сивий старець лежить у поросі, тримаючи свої закривавлені органи — видовище, яке «соромно бачити очам». Це психологічний удар по молоді: Тіртей пояснює, що якщо юнаки втечуть, саме така доля чекає на їхніх батьків. Це перетворює особистий страх на колективну лють і відповідальність.
Разв’язка. Твір завершується наказом застигнути в бойовій позі, яка символізує вірність землі. Воїн має стояти, широко розставивши ноги й буквально врісши ними в грунт: «хай кожен широко ступить і стане, в землю обома ногами впершись». Це символ не лише фізичної, а й духовної стійкості. Поет обіцяє, що юнак, який вистояв, залишиться прекрасним у пам'яті живих назавжди.
