Життєвий і творчий шлях - ПОЛЬ ВЕРЛЕН (1844-1896)

Світова література (рівень стандарту) 10 клас - Ю.І. Ковбасенко - Грамота 2010

Життєвий і творчий шлях - ПОЛЬ ВЕРЛЕН (1844-1896)

Найперше — музика у слові...

П. Верлен

Життєвий і творчий шлях


Наприкінці XIX ст. в кав’‎ярню на Монмартрі часто заходив невисокий лисий опецькуватий чоловік із високим сократівським чолом. Він декламував вірші та роздавав автографи на серветках за скромне частування. Іноді біля нього збиралися молоді поети та художники. Здивованому обивателю пояснювали, що цей ще не старий чолов’‎яга, чимось схожий на фавна1, — «король поетів». Обиватель дивувався, знизував плечима, бубонів собі під ніс щось на зразок про кінець світу, пригощав «короля поетів» і брав серветку з автографом. А згодом його діти вигідно продавали ці серветки на аукціонах, а діти дітей за його віршами вчилися читати. Чарівна метаморфоза: з «проклятого» «король поетів» став хрестоматійним.

Поль Верлен народився в родині зі середніми статками. Батько, військовий інженер, вважав себе невдахою і для сина прагнув іншої долі. Цього хотів і Поль. Тільки для батька це асоціювалося з кар’‎єрою адвоката чи банкіра, а хлопець хотів якнайшвидше стати дорослою людиною та поринути в мистецьке життя. Його захоплювали вірші «парнасців», хоча справді великим Поль вважав лише одного поета — Шарля Бодлера. Значну роль у долі Верлена відіграло самоототожиення з тими, хто народився під знаком лиховісного Сатурна — планети, під впливом якої людина нібито втрачає розум, а натомість нею оволодіває неспокійна бентежна уява. Свою першу збірку поет так і назвав «Сатурнічні поезії» (1866). Вона створена в традиціях романтизму, парнасців і Бодлера, у ній є характерні для них протиставлення яскравого минулого безбарвному сьогоденню, естетизація дійсності, специфічна пластичність і гармонія форми, надлишкова риторичність вірша. Однак уже в цих ранніх поезіях відчутна глибока своєрідність бачення світу, основу якого становить інтуїтивне осягнення того, що «співає всередині», угадується прагнення поета поєднати враження від дійсності з образами душевних станів, виникає неповторна мелодія верленівської строфи.

1 Фавн — у давньоримський міфології — бог полів і лісів, покровитель стада; співвідноситься з давньогрецьким Паном.

Верлен почав писати поезії під час навчання в ліцеї Бонапарта. Після його закінчення він улаштувався працювати в міській ратуші Парижа, де спілкувався з іншими поетами. Потім захопився вишуканим мистецтвом XVIII ст. Результатом цього стала збірка «Галантні свята» (1869). У цей же час Верлен одружився з Матильдою Моте. Поет повірив у можливість сімейного щастя, утіленням якого стало народження дитини. Він опублікував збірку «Добра пісня» (1870), яка містила поезії, присвячені коханій Матильді. Віктор Гюго назвав цю збірку «квіткою в бомбі». Бомба вибухнула тоді, коли в дім Верленів прийшов юний Артюр Рембо. «Син сонця» нагадував Матильді варнака. Вона намагалася врятувати сімейне вогнище, але нічого з того не вийшло. Верлен теж захотів стати «сином сонця», досягти внутрішньої свободи й незалежності від обивательського оточення. А що може бути вільнішим, аніж незалежне життя блукачів, які мандрують світом? Згадайте мандрівки багатьох інших поетів: від Мацуо Басьо чи вагантів до Григорія Сковороди та Волта Вітмена.

Дворічна подорож Бельгією та Англією разом із Рембо стала чи не найпродуктивнішим періодом для становлення Верлена-поета. У цей час виникають основи Верленової поетики «пісні без слів». Поет прагнув осягнути природу художньої творчості, цікавився пошуками Моне, сугестивним впливом музики на людину.

Г. Фантен-Латур. Поль Верлен (ліворуч унизу) з товариством. 1872 р.

Ф. Базель. Поль Верлен. 1868 р.


Вершиною імпресіоністської лірики Верлена є збірка «Романси без слів» (1874), що складалася з віршів, які не стільки змальовували картини природи, скільки відтворювали внутрішній стан поета, «пейзажі його душі». Звісно, у Верлена є прикмети реального світу, але поет виокремлює в ньому лише те, що в цей момент є джерелом його вражень. Тому вірші перетворюються на своєрідні емоційні ескізи, етюди, замальовки, фрагменти, не пов’‎язані ані єдиною темою, ані логікою розвитку. Надзвичайна музичність, на якій так наполягав Верлен, досягається за допомогою повторів, алітерацій, внутрішнього римування, особливим сполученням французьких голосних і приголосних звуків.

У 1874 р. Верлен написав знаменитий вірш «Мистецтво поетичне» Art potique»). Цей твір став своєрідним поетичним маніфестом (як свого часу «Поетичне мистецтво» Н. Буало — для класицизму) двох літературних напрямів: імпресіонізму й символізму (детальний аналіз цієї поезії див. далі).

Напружене інтелектуальне життя Верлена стало контрастом до його богемних блукань, почуття провини перед дружиною, переживань Рембо. Дружні стосунки поетів погіршилися, між ними виникали сварки, під час однієї з яких Верлен вистрелив у Рембо й поранив його. Брюссельський суд виніс вирок Верлену про позбавлення волі терміном на два роки.

У в’‎язниці Поль Верлен звернувся до Бога, навіть спробував навернути до католицизму й Рембо. Після повернення до Парижа він намагався помиритися з дружиною, але ця спроба була невдалою. Поет вирішив розпочати нове життя. Він поїхав до Лондона й улаштувався там на посаду викладача в коледжі. Його життя стало іншим. Основне в ньому — Мудрість і Віра. Згодом Верлен повернувся до Парижа, довго не міг знайти роботу, зрештою став працювати вчителем.

У першій половині 1880-х років Верлен надрукував уже згаданий вірш «Мистецтво поетичне» (1882), а також книжку літературно-критичних статей «Прокляті поети» (1884). У ній він охарактеризував найновішу школу поетів-символістів, визнавши геніями ще зовсім невідомих тоді Стефана Малларме, Артюра Рембо та ін. Успіх збірки викликав зацікавлення публіки не лише до них, а й до Верлена, тож поет отримав змогу видавати власні твори й одержувати за них гонорари.

Про Верлена пишуть статті, величають главою «школи декадентів», проголошують «королем поетів»... Він дійсно зажив слави. І що рідко буває — прижиттєвої.

Поль Верлен помер у січні 1896 р.

«Так тихо серце плаче...»

Вірш «Так тихо серце плаче...» належить до циклу «Забуті арієти» зі збірки «Романси без слів». І назва збірки, і назва циклу підкреслюють особливість віршування Верлена, яке надзвичайно влучно втілилося у формулі «найперше — музика у слові...» Арієта — це музичний термін, невелика арія, проста за викладом і пісенним характером мелодії. Такі ж вірші Верлена з цього циклу: невеликі за обсягом, можуть навіть здаватися надто простими, водночас нагадуючи знайому до болю мелодію, яку співає душа.

«Так тихо серце плаче...» — одна з найкращих і найвідоміших поезій Верлена. Як і багато символістських шедеврів, вона створює настрій, вимальовуючи знаменитий верленівський пейзаж душі»: у місті починається дощ, а разом із ним починає плакати серце. Поет не створює жодного зорового образу. Ми лише чуємо, як ніжно шумить дощ по дахах, по листю. Ніяких різких звуків, це ніби примушує ліричного героя прислухатися до свого серця, до того нестерпного суму, що охопив його. Звідки взялася журба «в осиротілім серці»? Відповіді на це запитання немає. Просто в місто прийшов дощ:

О, ніжно як шумить

Дощ по дахах, по листю!

У цю тужливу мить

Як солодко шумить!

Переклад М. Рильського

Ad Fontes

Про що ж співається в «Осінній пісні»?

Якщо подамо її підрядковий переклад, то подивуємося граничній простоті «змісту», невигадливості мови, незвичній для нас скупості поета на слово: «Протяжні схлипи скрипок осені ранять моє серце монотонною млістю. Геть задихаючись, блідий, коли б'є годину, я згадую давні дні й плачу. І йду ген у лихий вітер, який несе мене то сюди, то туди, подібно до зів'ялого (французи кажуть «мертвого») листка». Три фрази — три строфи. Оце і весь твір Верлена. Твір, якому серед безлічі присвячених осені й скрипці поезій, мабуть, таки належить пальма першості. Можливо, це перебільшення, але французьку мову варто вивчити хоча б задля того, щоб відчути весь чар пісенного слова. Не в тому розумінні, що це слово покладеться на мелодію — воно само є мелодією. Проте справа не тільки в таланті Поля Верлена (про осінь писали чимало не менш талановитих поетів), а в природі самої мови: палітра голосних у французькій майже втричі ширша, аніж у нашій мові. Це, власне, й дало змогу французькому авторові зосередити весь свій хист на сфері звукових образів і якнайвитонченіше відтворити настроєвий голос скрипки-осені.

А щоб ми були наодинці з тим голосом, щоб ніщо не заважало дослухатися до нього, перебувати у «розкошах осіннього вітру», П. Верлен зумисне позбавляє свій твір будь-якого зорового штриха. Для автора «Осінньої пісні», згадаймо, «поезія — то музика»... Тож навіть про годинник мовиться лише як про звук: «б'є годинник»; як і про скрипку: «скрипка» — це образ; «скрипки», надто «осінні скрипки» — це лишень звук, абстракція. Бачимо хіба що поетове серце (але й воно ледве чи у сфері зорових вражень) і зів’‎ялий листок. Та коли зважимо, що для французів осінній листок — ані «зів’‎ялий», ані «зжовклий», а «мертвий», то й тут око, по суті, не має на чому опертися. Та не тільки жодного зорового штриха не знайдемо в «Осінній пісні», а й жодних літературних прикрас, жодних тропів. Лишень єдине (тим і сильне, що єдине) — «ранять». Точніше «крають», бо французьке blessent (кінцеві приголосні не вимовляються) — це щось блискавичне, мов порух леза. Сильне ще й тим, що в контрасті до «монотонної млості». Це — порух смичка по струнах. Це — голос осені, голос скрипки.

А. Содомора


А. Бьоклін. Острів живих. 1888р.


Душа ліричного героя, а з ним і читача (хіба в нас серце не завмирає від безпричинної туги, коли ми чуємо, як шелестять краплі дощу?!) зливається воєдино з природою. І вже незрозуміло, що чому передувало: чи то серце почало плакати, бо в місто прийшов дощ, чи то задощило через нестерпний сум на душі... У цьому вірші немає несподіваних метафор, складних символів і осяйних епітетів. Образи, які є в ньому, важливі не своїми предметними значеннями, а тими сенсами, асоціаціями, що їх навіюють певні настрої. Використання дієслів теперішнього часу допомагають письменнику «вирвать мить із плину часу» (В. Вордсворт), і тим самим розчинитися у вічності, адже дії немає, бо немає ані минулого, ані майбутнього:

Так тихо серце плаче,

Як дощ шумить над містом.

Нема причин неначе,

А серце ревно плаче.

Переклад М. Рильського

Водночас іменники й прикметники «тужлива мить», «осиротіле серце», «зрада», «утрата», «журба», «нестерпний сум» мають спільне значення туги й болю. Навіть дощ, який з найдавніших часів у літературі є алегорією сліз, плачу Бога й природи, лише підкреслює загальний меланхолійний настрій.

Поль Верлен — неперевершений майстер звукопису. Алітерація та асонанси в його вірші відіграють не меншу, а можливо, навіть і більшу роль, аніж змістове наповнення слів. У цьому вірші Верлен демонструє віртуозну поетичну техніку, адже ритм поезії створюється повторами на різних рівнях тексту. Це обрамлення, коли останні слова першого й останнього рядків строфи повторюються, римування (абаа), однорідні члени речення (синтаксичний повтор): «ні зради, ні утрати»] «без гніву, без любові, без ревнощів, без дум». Усе це створює ефект безкінечного руху по колу, що не має ані початку, ані кінця й напрочуд вдало збігається з монотонним ритмом дощу, який стає «пейзажем душі» ліричного героя.






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.