Словник літературознавчих термінів

Верлібр (фр. vers libre — вільний вірш) — вірш, ритмічна єдність якого грунтується на відносній синтаксичній завершеності рядків та їхній інтонаційній подібності. В. не поділяється на стопи, його рядки мають різні довжину, кількість наголосів, що розташовані довільно. У В. немає рим, він не поділяється на строфи і його часто називають «білим віршем». Одним із основоположників В. в сучасній літературі вважається Волт Вітмен, твори якого іноді називають «словесними ораторіями». Зазвичай кожен рядок вітменівського В. є окремою смисловою одиницею; для нього характерне використання анафори, однотипних синтаксичних конструкцій і паралельних рядів словесних груп.

Декаданс (фр. decadence — занепад) — загальна назва явищ європейської культури другої половини ХЇХ - початку XX ст., позначених настроями смутку, безнадії, тенденціями індивідуалізму. Складне й суперечливе явище, що має витоки в кризі суспільної та індивідуальної свідомості, розгубленості багатьох митців перед гострими життєвими суперечностями, що постали в тогочасній ситуації. Так, принципове ігнорування політичних і громадянських тем і проблем митці-декаденти вважали як виявленням, так і неодмінною умовою свободи творчості та особистості. Емблематичним для такої позиції є вислів Т. Готьє: «Прекрасним є лише те, що нікому й нічому не служить, а все корисне — потворне». Характерними виявами настроїв Д. були: 1) у життєвій позиції митців — глибокий песимізм, захоплення містичними вченнями й екзотичними культами, самозаглиблення, розгубленість перед проблемами дійсності й спроба самоізоляції від них, граничний індивідуалізм, несприйняття та виклик буржуазній моралі, зокрема й в естетичній зверхності над «натовпом» («дендизм»); 2) у творчості митців — надання переваги форми над змістом, захоплення маловідомими естетичними фактами (у т. ч. доби античності — «парнасизм»), орієнтація не на широку публіку, а на вузьке коло «обраних» інтелектуалів. Настрої Д. притаманні творчості Ш. Бодлера, П. Верлена, А. Рембо й О. Уайльда.

Естетизм (у широкому сенсі) — це культ прекрасного в мистецтві й житті, визнання вищою цінністю життя абсолютної Краси (це слово прихильники Е. часто писали з великої літери), а насолоду нею — його сенсом: «Сенс життя — у Мистецтві!» (О. Уайльд). Як самостійне явище в європейській художній культурі Е. сформувався у Франції в середині XIX ст., а свого повного розквіту досяг у вікторіанській Англії в останню чверть XIX ст. Для мистецтва Е. характерні витонченість та іронічність, манірність і стилізація. Е. позначені драматургія і проза Оскара Уайльда, малюнки Обрі Вінсента Бердслі та Густава Клімта. У художній творчості та літературі Е. намагався втілити ідею «чистого мистецтва» (або «мистецтва для мистецтва»). Основу художньої концепції Е. становить утвердження незалежності краси та мистецтва від моралі, політики, релігії, інших форм духовної діяльності суспільства. Своїми основними опонентами в мистецтві естети вважали реалістів і натуралістів. Е. намагається організувати життя та побут за законами мистецтва, тобто гранично естетизувати їх, що означає перевагу художніх цінностей над моральними законами. Найяскравішим представником Е. став Оскар Уайльд, який вважав, що

мистецтво живе своїм життям незалежно від дійсності й тому перебуває в опозиції до свого часу, що «життя наслідує мистецтво, а не навпаки», що «немає книг моральних або неморальних. Є книги добре написані або погано написані. Ото й усе». Реалізувати до кінця положення цієї теорії, найпослідовніше викладеної О. Уайльдом у книжці «Задуми», європейському Е. не вдалося.

Імпресіонізм (фр. impressionisme, від фр. impression — враження) — напрям у мистецтві останньої третини XIX — початку XX ст., представники якого основним завданням вважали ушляхетнене, витончене відтворення особистісних вражень і спостережень, мінливих миттєвих почуттів і переживань. Вони намагалися неупереджено та якомога природніше й невимушеніше відтворити швидкоплинні враження від мінливого життя.

Виникнувши в живописі, І. поширився і в інших видах мистецтва. Для І. в літературі характерні: тонкий психологізм змалювання персонажів; прагнення відтворити найтонші зміни настроїв, схопити миттєві враження; тяжіння до лаконізму прози, її ритмічності; багатство відтінків у змалюванні дійсності; посилена увага до кольорів, звуків і яскравих художніх деталей. Риси І. наявні у творчості П. Верлена, О. Уайльда, М. Коцюбинського.

Інтелектуальна проза — художній прозовий твір, у якому теми, проблеми та персонажі уособлюють різні сторони авторської думки й розкривають певну соціальну і/або філософську концепцію. Для адекватного розуміння авторської позиції І. п. вимагає від читача ґрунтовної інтелектуальної підготовки. Прикладом І. п. є роман О. Уайльда «Портрет Доріана Грея». Так, для адекватного розуміння характеру лорда Генрі або Доріана Грея необхідно мати й певні уявлення про естетизм і дендизм, оскільки ці персонажі є своєрідною «художньою ілюстрацією» згаданих концепцій.

Натуралізм (фр. naturalisme, від латин, naturalis — природний, натуральний) — напрям у художній літературі та мистецтві другої половини XIX ст. в Європі та Америці. Його представникам притаманне прагнення до точного відтворення дійсності й людського характеру. Людина та її вчинки вважаються обумовленими фізіологічною природою, спадковістю й «середовищем» — соціальними умовами, побутовим і матеріальним оточенням. Н. виник під упливом бурхливого розвитку природничих наук і позначений тенденціями до перенесення наукових методів спостереження та аналізу в царину художньої творчості. Письменники-натуралісти під час написання своїх творів спиралися на ретельне вивчення побуту, умов праці та самої роботи своїх героїв, технологій та інструментів та навіть клінічних звітів і медичних праць, намагаючись відмовитися від будь-якої «романтичної вигадки». Виникнення терміна «Н.» і теоретичне обґрунтування цього напряму пов’‎язують із творчістю французького письменника Е. Золя (збірка «Експериментальний роман», 1880; «Романісти-натуралісти», 1881; «Натуралізм у театрі», 1881). Складність Н. полягала в тому, що він, з одного боку, демократизував мистецтво, розширював його тематику, показуючи все нові площини життя: соціальне «дно» міста, життя робітників, патологічну психіку, розкривав підсвідомі мотиви поведінки людини і т. п., але, з іншого — обмежував себе в проникненні до глибин суспільного буття, до метафоризації та символізації, іманентно (внутрішньо) притаманних самій природі художньої творчості, що було зумовлене прагненням перетворити художній твір на точну копію факту. Серед опонентів Н. були «пізні романтики», «парнасці», символісти, Л. Толстой, І. Франко та ін.

Неоромантизм — художня течія межі ХІХ ХХ ст., своєрідна ідейно-естетична опозиція реалістичним і натуралістичним тенденціям у літературі й мистецтві другої половини XIX ст. (дехто з дослідників кваліфікує її як одне з явищ раннього модернізму). Її представники продовжили певні тенденції романтичної літератури. Письменники-неоромантики не сприймали песимізму декадентів. Головним героєм неоромантичного твору є сильна особистість, життя якої наповнене романтикою. Зазвичай у такому творі наявний гострий, динамічний і напружений сюжет. Представники неоромантизму — Р. Кіплінг, Р. Л. Стівенсон, А. К. Дойль, Джек Лондон, Джозеф Конрад та ін.

Олександрійський вірш — римований 12-складник із цезурою посередині, обов’‎язковим наголосом на 6-му і 12-му складах і чергуванням парних окситонних і парокситонних рим. Одна з форм вірша у французькій поезії, відомим прикладом якої є епічна поема «Роман про Александра Македонського» (XII ст.), хоча перші зразки зафіксовані в XI ст. («Мандри Карла Великого в Єрусалим і Константинополь»). О. в. став панівним взірцем вірша класицистичної трагедії (П. Корнель, Ж. Расін). У російській поезії — це шестистопний ямб із цезурою після третьої стопи й римуванням аабб. Зокрема, це улюблений розмір О. Пушкіна (понад 2000 віршів). Видозмінена форма О. в. називається «олександрином»: п’‎ятирядковий 13-складовий вірш, написаний шестистопним ямбом, римований за схемою абааб. До неї звертався І. Франко («Каменярі»), О. в. у класичному вигляді застосовував М. Зеров (цикл «Олександрійські вірші») та А. Рембо («Відчуття»).

Парадокс — думка, що разюче розходиться зі звичними, традиційними поглядами й начебто суперечить здоровому глуздові, хоча насправді може й не бути хибною. Іноді П. формулюється у вигляді афоризму, близького до народного прислів’‎я чи каламбуру, має лаконічну, завершену за думкою форму. П., на відміну від афоризму, вражає несподіванкою, це завжди напівправда, і, за висловом О. Уайльда, це «краще з-поміж того, чого ми можемо досягти, оскільки абсолютної правди не існує взагалі». Узвичаєна істина у П. руйнується й часто виглядає навіть комічно: «Я чув про Вас стільки поганого, що не маю сумнівів: Ви — прекрасна людина!» або: «Ніколи не відкладайте на завтра те, що можна зробити післязавтра» (О. Уайльд). Неперевершеними майстрами парадоксів були О. Уайльд і Дж. Б. Шоу.

Психологічний роман — різновид роману, у якому автор ставить за мету зображення й дослідження внутрішнього стану людини й найтонших порухів її душі. П. р. сформувався у французькій і російській реалістичній літературі у XIX ст., його яскравими прикладами є «Червоне і чорне» Стендаля, «Злочин і кара» Ф. Достоєвського, «Анна Кареніна» Л. Толстого.

Реалізм — літературний напрям, представникам якого притаманне правдиве й усебічне зображення й дослідження дійсності (і застосування типізації життєвих явищ). У 1830-х роках Р. розвинувся у Франції, а згодом в інших європейських країнах. На відміну від романтиків, які зосереджували увагу на внутрішньому світі людини, основною для реалістів стає проблема взаємин людини й середовища, впливу суспільно-історичних обставин і формування духовного світу (характеру) особистості. Замість інтуїтивно-почуттєвого світосприйняття на перше місце в літературі виходить пізнавально-аналітичне, а типізація дійсності стає універсальним способом художнього узагальнення. Першим теоретиком Р. вважається художник Ж.-Д.-Г. Курбе, який у передмові до каталогу виставки своїх творів під назвою «Реалізм» (1855) обгрунтував програмові засади напряму. Геніальний письменник-реаліст Л. Толстой закликав: «Живіть життям описуваних персонажів, показуйте в образах їхні внутрішні відчуття; і самі особи зроблять те, що їм потрібно зробити за їх характерами». Р. притаманні раціоналізм, психологізм, соціологізм та історизм. Характер і вчинки героїв зумовлені їх соціальним походженням і суспільним станом, умовами повсякденного життя й психологічною ситуацією. У реалістичній літературі переважають епічні прозові жанри, зокрема роман, послаблюється роль лірики. Митці Р. намагаються дослідити життя людини за допомогою художніх образів, щоб сформулювати певні закони чи правила людського буття, у філософському плані вони надають переваг розв’‎язанню поставлених проблем на засадах загальнолюдських цінностей. Серед письменників-реалістів XIX ст. насамперед потрібно назвати Стендаля, О. де Бальзака, Ч. Діккенса, Ф. Достоєвського, Л. Толстого, М. Некрасова, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, І. Франка.

Символ — предметний або словесний знак, який опосередковано виражає сутність певного явища, має філософську смислову наповненість, тому, на відміну від знака, має безкінечні тлумачення. «Символ є справжнім С. лише тоді, коли він невичерпний і безмежний у своєму значенні, коли він проголошує своєю таємною (ієратичною і магічною) мовою натяку й навіювання щось невимовне, неадекватне зовнішньому слову. Він багатоликий, багатозначний і завжди темний в останній глибині» (В. Іванов). У поезії символістів С. притаманні спонтанність (несподіваність, непередбачуваність) з’‎яви, непроясненість і багатозначність, «підказування» смислів і простір для відгадування. Яскравим С. у літературі є образ п’‎яного корабля з однойменного вірша А. Рембо.

Символізм — напрям у європейському мистецтві й літературі останньої третини XIX — початку XX ст„ що виник у Франції, а згодом поширився в багатьох країнах світу (зокрема, в Україні). Основною рисою С. є те, що конкретний художній образ перетворюється на багатозначний символ. Теоретиком С. вважається Ш. Бодлер. Він висунув «теорію відповідностей», за якою всі предмети та явища, відчуття й почуття невидимо пов’‎язані в одну невиразну, містичну цілісність. Завдання митця — угадати, відчути, побачити ці зв’‎язки, «розплутати» їх, показати таємничу залежність усього на світі. Інформаційно- розповідна функція мови в поезіях символістів суттєво зменшується, поступаючись місцем функції сугестивній (навіювальній). Традиційно до символістів відносять творчість П. Верлена, А. Рембо, С. Малларме.

Синестезія (грец. synaesthesis — одночасне відчуття) — художній прийом, що полягає в поєднанні в одному тропі різнорідних, іноді далеких асоціацій, викликаних різними органами чуття, що призводить до синтезу, поєднання кількох відчуттів: наприклад, запахи «ніжні, як гобой.., щедрі, злі, липучі, як смола» (Ш. Бодлер), дощ «солодко шумить» (77. Верлен), зірниця «рожево плакала» (А. Рембо). С. робить образ туманним і непроясненим, тому, поряд із натяком, символом і звукописом, вона є важливим засобом творення сугестії.

С. випливає з природної властивості людини одночасно переживати враження, отримані за допомогою кількох органів чуття, що й призводить до синтезу кількох відчуттів. За своєю психологічною природою С. є «міжпочуттє- вою» асоціацією. Певний подразник, діючи на відповідний орган чуття, іноді поза бажанням людини, викликає не лише відчуття, притаманне певному органу чуття, але й водночас додаткове відчуття чи уявлення, властиве іншому органу чуття.

Найрозповсюдженішим проявом С. є т. зв. «кольоровий слух» (А. Рембо, «Голосівки»), коли звук поряд із слуховим відчуттям викликає і кольорове. Подібну асоціацію бачимо в поєднанні кольору й температури: у багатьох людей жовтогарячий колір викликає відчуття тепла, а синьо-зелений — холоду.

Особливе місце займає С. в поетичній творчості Ш. Бодлера та символістів. В українській літературі С. найяскравіше втілилася у ліриці П. Тичини — поета, схильного і до «кольорового слуху», і до «слухового кольору». Синестетичне поєднання цих чинників створює «мальовничу музичність» як характерну ознаку т. зв. «кларнетизму» («Мов золото-поколото, / Горить-тремтить ріка, / Як музика»).

Соціально-психологічна проза — прозові твори, у яких порушуються важливі суспільні проблеми й відтворені явища, які визначають особливості влаштування суспільства через розкриття психології героїв, їхніх думок, прагнень і переживань.

Сугестія (латин, suggestio — натяк, навіювання) — вплив на читача не через аргументацію чи логічну систему висновків (раціональний вплив), а за допомогою навіювання йому певного настрою. С. стала однією з головних художніх ознак у поезії символістів, які розглядали творчість як магію, надаючи великого значення настроєвості твору, відкидаючи його буквальне тлумачення й надаючи читачеві абсолютну свободу в трактуванні сюжетів і образів (важлива естетична установка символістів — «про неясне говорити неясно»). У поезії С. найчастіше реалізується за допомогою звукопису, натяку, використання символу й асоціації. У сугестивній поезії головну роль відіграють асоціативні зв’‎язки, яскрава метафорика, синтез художніх явищ у межах багатозначного ліричного сюжету, активізація ритмомелодики. Така поезія близька до музики, бо головним стає мелодійність тексту («найперше — музика у слові»), а не лексичне значення слів. У такій ліриці найпомітніше притаманне символізму зменшення ролі інформаційно-розповідної функції поетичної мови й активізація сугестивної. До сугестивної поезії належать вірші П. Верлена й А. Рембо.

Філософський роман — великий епічний твір, у якому безпосередньо подається світоглядна і/або етична позиція автора, порушуються важливі філософські проблеми, вирішенню яких підпорядковані сюжет, характери та вчинки персонажів. Серед Ф. p. XIX ст. особливе місце займають твори Ф. Достоєвського та Л. Толстого, яких часто називають «письменниками-філософами».