Оскар Вайльд: Життя як мистецтво та філософія естетизму в «Портреті Доріана Грея»
Оскар Вайльд (1854–1900) — одна з найвизначніших постатей англійського естетизму кінця XIX століття, чия творчість і саме життя стали втіленням філософії «мистецтва заради мистецтва». Його єдиний роман, «Портрет Доріана Грея», не лише відобразив ключові ідеї епохи, а й спровокував гостру дискусію про взаємозв'язок краси, моралі та ідентичності.
Оскар Вайльд: Життя та епоха
16 жовтня 1854 року в Дубліні, Ірландія, у родині видатного хірурга сера Вільяма Вайльда та поетеси Джейн Франчески Елджі (леді Вайльд) народився Оскар Фінгал О'Флаерті Вілс Вайльд. Батько, відомий своєю енергійною вдачею, пристрастю до етнографії та ірландської історії, організовував власні лікарні та видавав медичний журнал. Мати, романтична та екзальтована жінка, писала вірші під псевдонімом «Сперанца» і пишалася своїм нібито походженням від Аліг'єрі. Ця неординарна пара створила інтелектуально насичене середовище, що значною мірою вплинуло на формування світогляду майбутнього письменника. Дитинство Оскара, зокрема, було позначене незвичайною поведінкою матері, яка, бажаючи доньку, тривалий час називала його «вона» і вбирала в дівчачий одяг, прищеплюючи йому жіночу манірність та чуттєвість. Цей ранній досвід, можливо, сприяв його пізнішому експериментуванню з ідентичністю та публічним образом. Епоха, в яку жив Вайльд, — Вікторіанська Англія — характеризувалася суворими моральними нормами, індустріальним прогресом та водночас зростаючим розчаруванням у матеріалізмі. На цьому тлі зароджувалися естетичні рухи, що прагнули відновити цінність краси та мистецтва, відірваних від утилітарних функцій. Вайльд став одним із найяскравіших представників цього руху, його життя та творчість були постійним викликом вікторіанському консерватизму.Філософія естетизму Оскара Вайльда
Прерафаеліти та їхній вплив
Формування естетичних поглядів Оскара Вайльда відбувалося під значним впливом його університетських викладачів та сучасних йому художніх течій. Одним із таких напрямів був прерафаелітизм, що виник у середині XIX століття. Прерафаеліти, переважно художники та декоратори, відкидали академічні канони, що сформувалися після Рафаеля, і зверталися до мистецтва раннього Відродження та готики. Вони вважали сучасне життя недосконалим і шукали вищі цінності в середньовіччі, прагнучи до яскравості барв, деталізації та містичних переживань у своїх творах. Сюжети їхніх картин часто бралися з Біблії, грецької міфології чи історії. Хоча Вайльд віддавав належне їхнім творчим пошукам, він не став прямим послідовником прерафаелітів, а обрав власний шлях, інтегруючи їхні ідеї про важливість краси та відмову від буденності у ширший контекст естетизму.Ключові принципи естетизму
Вайльд приєднався до естетського руху, ставши його найпалкішим проповідником. Англійський естетизм 1880-1890-х років живився ідеями романтиків та прерафаелітів, але водночас розвивався у взаємодії з новітніми європейськими течіями, такими як символізм, імпресіонізм та неоромантизм. Центральним положенням естетизму Вайльда була ідея «мистецтва заради мистецтва» (l'art pour l'art), яку він перейняв від таких мислителів, як Волтер Пейтер. Пейтер, чиї роботи про мистецтво Відродження Вайльд називав «святим письмом краси», стверджував, що мистецтво надихається самим мистецтвом і існує лише для себе, не потребуючи зовнішніх обґрунтувань. Вайльд розвинув цю ідею, проголосивши, що мистецтво не повинно копіювати природу, а відтворювати її за законами краси, недоступної повсякденному життю. У своїй передмові до «Портрета Доріана Грея» він зазначає: «Розкрити себе і втаїти митця — цього прагне мистецтво». Він стверджував, що не мистецтво відображає дійсність, а життя наслідує мистецтво. Мистецтво, на його думку, покликане створити новий світ — марення, казку, неправду, — і при цьому воно не виражає нічого, крім самого себе. Неправда, або фікція, ставала для Вайльда формою вияву краси, що перевершує «голий практицизм повсякденності». Ця позиція була прямим викликом вікторіанському реалізму та моралізаторству, що панували в мистецтві того часу.Життя як мистецтво: автобіографічний контекст
Ранні роки та формування світогляду
З раннього дитинства Оскар Вайльд виявляв схильність до неординарності. Батько, сер Вільям, брав його в етнографічні експедиції Ірландією, прищеплюючи любов до рідного краю та його культури. У десятирічному віці Оскара віддали до суворої Портора-скул, де він, попри початкові труднощі з дисципліною, швидко навчився самостійності та адаптації. Саме тут він почав захоплюватися «дорослою» літературою, а смерть Чарльза Діккенса, якого він любив, у 1870 році, остаточно визначила його літературні прагнення. В останні роки навчання в Портора-скул Вайльд відчув «нездоланний потяг до краси», викликаний захопленням культурою Стародавньої Греції, що лягло в основу його культурно-естетичної життєвої позиції.Оксфорд: Рескін, Пейтер та культ краси
Навчання в Триніті-коледжі в Дубліні, а потім в Оксфордському університеті стало ключовим етапом у формуванні Вайльда як естета. В Оксфорді він слухав лекції видатних постатей англійської культури: Джона Рескіна, професора історії мистецтва, та Волтера Пейтера, дослідника античного мистецтва та філософії. Рескін, відомий своїми ідеями про зв'язок мистецтва з мораллю та суспільством, водночас надихав студентів на пошук краси. Пейтер же, автор праць про мистецтво Відродження, проголошував автономію мистецтва, його існування «лише для себе». Ці протилежні, але взаємодоповнюючі впливи сформували складну естетичну систему Вайльда. В Оксфорді Вайльд свідомо культивував образ винятковості та оригінальності. Він облаштував свою кімнату в стилі «чуттєвої винятковості», перетворивши її на клуб для цінителів краси, спокійних розмов та розумних думок. Цей простір, наповнений «приємними дрібницями», екзотичними чаями та рідкісними винами, став втіленням його філософії, де «культ приємних дрібниць» був головною метою світосприйняття.Лондонський дендизм і публічний перформанс
Після завершення навчання Вайльд переїхав до Лондона, де свідомо почав будувати свій публічний образ естетичного денді. Він з'являвся в Гайд-парку в екстравагантних костюмах — з незвичайних розмірів краватками, яскравими панчохами, атласними штанами до колін та незмінним величезним соняшником у руках. Цей щоденний перформанс, що межував з абсурдом, привернув увагу лондонського суспільства, яке спочатку дивувалося, потім обурювалося, а згодом зацікавилося «учителем естетики». Його епатажна поведінка та висловлювання, що руйнували вікторіанські підвалини, зробили його об'єктом карикатур у популярному журналі «Панч», що лише посилило його популярність. Вайльд відкрив власний салон, де збирав «найпросунутіших» молодих людей, ставши для них кумиром та «апостолом». Він міцно увійшов у моду, а його естетичний дендизм став тріумфом його сходження.Перші літературні успіхи
Перші публікації Вайльда були віршами, що відображали його світовідчуття: «давні статуї, м'яке світло старих картин, троянди, що страждають від нещасного кохання, цитати з грецьких і латинських авторів». Він писав балади, сонети, а його поема «Равенна» (1878) була зарахована як випускна робота і принесла йому високу університетську нагороду. У 1881 році вийшла збірка «Вірші», яка за кілька тижнів перевидавалася чотири рази, підтверджуючи його популярність. Вайльд також активно виступав з критичними та полемічними статтями про театральне життя, ставши «почесним громадянином лаштунків».Падіння та вигнання: ціна естетизму
Після періоду успіху, подорожей до Америки та Парижа, Вайльд одружився з Констанцією Ллойд у травні 1884 року, мав двох синів, Сіріла та Вівіана. Заради сім'ї він навіть влаштувався головним редактором журналу мод «Вуменз уорлд», де два роки писав статті на побутові теми. Однак, як він сам зазначав, «душу естета, невиправного бонвівана» ця робота не гріла. Його прагнення до «великого аристократичного мистецтва досконалого ледарювання» та життя, повного «безумств, сибаритства і неприборканої вседозволеності», призвело до трагічного падіння. Відносини з молодим лордом Альфредом Дугласом (Бозі) стали причиною судового процесу «за обвинуваченням в аморальних діях». У 1895 році Вайльда засудили до двох років в'язниці та каторжних робіт. Це рішення зруйнувало його життя: майно було розграбоване кредиторами, ім'я стало синонімом ганьби, п'єси зняли з репертуарів, а книги перестали продавати. Його дружина змінила прізвище, а сини були змушені залишити школу. У в'язниці, зокрема в Редінгтонській, де панував винятково суворий режим, Вайльд пережив смертельний жах і був на межі божевілля. Саме там він написав «Баладу Редінгтонської в'язниці». Після звільнення у травні 1897 року він був жебраком, позбавленим батьківських прав, і змушений був виїхати до Франції під вигаданим ім'ям. Попри пізніший успіх «Балади», яка була надрукована під псевдонімом «С.3.3.» (його тюремний номер) у 1898 році та викликала сенсацію, Вайльд так і не зміг повернутися до повноцінного життя. Він помер 30 листопада 1900 року в Парижі, не впоравшись із «парадоксом смерті в нерівній боротьбі за життя». Його доля стала трагічним підтвердженням власної ідеї про те, що життя може наслідувати мистецтво, навіть у його найжорстокіших проявах.«Портрет Доріана Грея»: аналіз роману
Задум та парадоксальна фабула
Роман «Портрет Доріана Грея» (1891) є найвідомішим твором Оскара Вайльда, що найповніше відбив його філософські та естетичні погляди. Задум роману виник з реальної події: у майстерні друга Вайльд зустрів натурника, чия краса вразила його. Письменник вигукнув: «Шкода, що таке славне створіння мусить старіти!», на що художник додав: «Чудово було б, якби він залишався такий точнісінько, як зараз, а натомість щоб його портрет старів і вкривався зморшками». Ця розмова лягла в основу парадоксальної фабули роману. Центральний сюжетний хід — це протиприродний, фантастичний обмін: Доріан Грей, закоханий у свою зовнішність, бажає, щоб старішав його портрет, а не він сам. Це бажання здійснюється. Портрет фізично старіє, покривається зморшками та відображає моральне розкладання Доріана, тоді як сам юнак у житті залишається молодим і вродливим. Кульмінація настає, коли Доріан, не витримуючи свідчення власної безчесності, кидається на портрет з ножем. Слуги знаходять на стіні прекрасний портрет молодого Доріана, а на підлозі — мертвого старого чоловіка з ножем у грудях. Це завершення підкреслює нерозривний зв'язок між душею та зовнішністю, між мистецтвом та реальністю, попри всі спроби Доріана їх розділити.Наративна структура та інтелектуальний роман
«Портрет Доріана Грея» вважається взірцем інтелектуального роману кінця XIX століття. Він не просто розповідає історію, а слугує платформою для вираження філософських ідей та естетичних принципів автора. Наративна структура роману насичена діалогами, які розкривають життєву філософію кожного з героїв, а в сукупності — самого Вайльда. Авторська передмова до роману, що містить низку афоризмів, задає тон і пропонує читачеві ключ до розуміння естетичних позицій твору. Наприклад, твердження «Розкрити себе і втаїти митця — цього прагне мистецтво» (Вайльд, «Передмова до «Портрета Доріана Грея», 1891) прямо вказує на авторську дистанцію та водночас на глибинний зв'язок між твором та його творцем.Протиставлення мистецтва і життя
Роман переповнений протиставленнями, що випливають з дихотомії мистецтва і життя, мистецтва і моралі. Усе «яскраве, блискуче, прекрасне» пов'язане з мистецтвом, тоді як «сіре, буденне» — з життям. Ця ідея ілюструється ставленням Доріана до його нареченої, актриси Сібіл Вейн. Він кохає її лише доти, доки вона втілює літературних героїнь — Джульєтту, Офелію, Розалінду. Коли Сібіл по-справжньому закохується і перестає «жити уявним життям своїх героїнь на сцені», її акторська майстерність згасає, і кохання Доріана зникає. Його реакція на її трагічну смерть показова: «Якби я прочитав це у книжці, я ридав би! А от тепер, коли це сталося у житті, і сталося зі мною, воно виглядає занадто дивовижним, щоб проливати сльози». Цей епізод демонструє, як для Доріана (і, до певної міри, для Вайльда) мистецтво виявляється більш реальним і здатним викликати емоції, ніж саме життя.Система персонажів «Портрета Доріана Грея»
Три головні персонажі роману — Доріан Грей, лорд Генрі Воттон та Безіл Голуорд — не є реалістичними характерами у традиційному розумінні. Вони функціонують як втілення різних філософсько-естетичних позицій, створюючи своєрідну теоретико-естетичну схему, в рамках якої розгортається конфлікт.Лорд Генрі Воттон: апостол насолоди
Лорд Генрі Воттон є втіленням філософії насолоди та цинічного естетизму. Він — витончений естет, який кохається в красі та відмежовується від усього потворного в житті. Його прагнення не помічати нічого, крім краси, робить його байдужим до моральних наслідків своїх слів та вчинків. Лорд Генрі не має ідеалів, а його душа холодна. Він пробуджує в Доріанові бажання насолоджуватися життям за будь-яку ціну, не замислюючись над тим, як це вплине на самого юнака чи на інших людей. Його афористичні висловлювання, що пронизують роман, часто парадоксальні та провокаційні, відображають найзаповітніші думки самого Вайльда, що неодноразово відзначали критики, називаючи лорда Генрі «двійником Вайльда».Безіл Голуорд: служіння мистецтву
Художник Безіл Голуорд уособлює ідею служіння мистецтву та морального ідеалізму. Для нього творення краси є найвищою цінністю, і він вкладає своє «гаряче, чуйне, добре серце» у кожен свій твір. Портрет Доріана Грея стає його найкращим творінням, у яке він вкладає частину своєї душі. Саме тому Безіл спочатку не хоче виставляти портрет, адже це означає «відкрити свою душу, її глибинні порухи кожному». На відміну від лорда Генрі та Доріана, для Голуорда етичне й естетичне невіддільні, як краса та доброта. Він обожнює Доріана як музу, що надихнула його на шедевр, і стає його другом. Трагедія Безіла полягає в тому, що він страждає від розриву між ідеальним змістом, вкладеним у його творіння, та реальним життям Доріана, яке руйнує його мрії. Його візит до Доріана з метою застерегти друга від аморального способу життя завершується його вбивством, що символізує загибель мистецтва, що служить моралі, від рук естетизму, що відкинув її.Доріан Грей: естетичний експеримент
Доріан Грей — це центральний персонаж, на якому Вайльд проводить свій естетичний експеримент. Спочатку він постає як невинний юнак з «неабияким мистецьким темпераментом», чия краса надихає Безіла. Під впливом лорда Генрі та його філософії насолоди, Доріан погоджується на «жахливий за своєю суттю дослід», віддаючись гонитві за насолодами без моральних принципів. Його власні недоліки, пороки та злочини, такі як загибель Сібіл Вейн та вбивство Безіла Голуорда, не позначаються на його зовнішній красі, але спотворюють його душу, що відображається на портреті. Доріан є втіленням ідеї про те, що краса може бути відокремлена від моралі, але така відокремленість веде до внутрішнього розкладання. Його спроба знищити портрет, який став його суворим суддею, є спробою знищити власну зіпсовану душу, що призводить до його фізичної смерті.Взаємодія персонажів та конфлікт ідей
Взаємодія цих трьох персонажів створює динамічний конфлікт ідей, що є серцем роману. Лорд Генрі виступає як спокусник, що розбещує невинність Доріана своїми парадоксальними теоріями. Безіл Голуорд є моральним компасом, голосом совісті та ідеалізму, який намагається врятувати Доріана від падіння. Доріан Грей, перебуваючи між цими двома полюсами, стає полем битви між чистою естетикою та етичними нормами. Його вибір на користь гедонізму та відмова від моралі призводять до трагічних наслідків для всіх трьох, демонструючи, що відокремлення краси від добра має руйнівну силу.Ключові образи та символіка
Портрет як дзеркало душі
Центральним і найскладнішим символом роману є портрет Доріана Грея. Він функціонує не просто як художнє зображення, а як містичне дзеркало, що відображає істинний стан душі героя. Кожна аморальна дія, кожен прояв жорстокості чи цинізму Доріана призводить до спотворення обличчя на полотні. Перші зміни з'являються після сварки із Сібіл Вейн, що призвела до її самогубства: «Інакшим став вираз, щось жорстоке з'явилося в обрисах вуст». Портрет стає «суворим суддею» Доріана, його прихованою совістю, яка фіксує всі гріхи, що залишаються невидимими на бездоганно молодому обличчі самого Грея. Цей образ ілюструє вайльдівський принцип, згідно з яким «Мистецтво — дзеркало, відображає того, хто в нього дивиться, а зовсім не життя» (Вайльд, «Передмова до «Портрета Доріана Грея», 1891). Портрет відображає не зовнішню реальність, а внутрішню сутність Доріана, його моральне розкладання. Водночас, він є доказом того, що мистецтво, навіть якщо воно проголошує свою незалежність від моралі, може виступати її носієм, викриваючи приховані пороки. Знищення портрета Доріаном є спробою знищити власну зіпсовану душу, що призводить до його фізичної смерті та повернення портрета до його первісної краси, символізуючи перемогу мистецтва над руйнівним впливом гріха.Сібіл Вейн: мистецтво vs. реальність
Образ Сібіл Вейн, молодої актриси, є символом чистого, незіпсованого мистецтва, яке, однак, виявляється крихким у зіткненні з реальністю. Для Доріана Сібіл приваблива лише тоді, коли вона на сцені втілює ідеальні образи літературних героїнь. Її акторська гра є для нього вищим проявом краси, «мистецтвом, реальнішим за життя». Коли ж Сібіл закохується в Доріана і починає жити власним життям, її акторський талант згасає, адже вона перестає «жити уявним життям своїх героїнь». «Я не можу грати те, що не відчуваю, — каже вона. — Я не можу прикидатися тим, ким не є». Цей момент символізує конфлікт між ілюзією мистецтва та прозою реального життя. Згасання її таланту робить її непривабливою для Доріана, який цінує лише естетичну досконалість, а не щирі почуття. Її самогубство стає першим кроком Доріана на шляху морального падіння, а також символізує загибель чистого мистецтва під тиском цинічного естетизму.Проблематика і теми
Мораль і естетика: центральний конфлікт
Центральною проблемою роману «Портрет Доріана Грея» є взаємозв'язок та конфлікт між мораллю та естетикою. Вайльд, проголошуючи незалежність мистецтва від моралі, водночас своїм твором стверджує, що безкарно порушувати норми людського життя неможливо. Історія Доріана Грея демонструє, що втрата моральних устоїв, навіть заради збереження зовнішньої краси, веде людину до загибелі. Портрет, що відображає моральне розкладання героя, є постійним нагадуванням про неминучі наслідки аморального життя. У цьому полягає гуманістичний сенс роману: попри всі естетичні декларації, Вайльд не заперечує значення етичних принципів для людського існування. Він показує, що істинна краса не може існувати без внутрішньої гармонії та моральної чистоти.Ідентичність, гріх, суспільна лицемірність
Роман також розкриває низку інших важливих тем. Тема ідентичності досліджується через роздвоєння Доріана: його зовнішня бездоганність протиставляється внутрішній потворності, відображеній на портреті. Це порушує питання про те, що є справжньою сутністю людини — її зовнішній вигляд чи її душа. Тема гріха та спокути проходить крізь увесь твір, показуючи, як Доріан поступово занурюється у світ пороків, а кожен його злочин фіксується на портреті. Зрештою, він прагне спокути, але його спроба знищити докази своїх гріхів призводить до самознищення. Крім того, Вайльд викриває суспільну лицемірність вікторіанської епохи, де зовнішня пристойність цінувалася вище за внутрішню мораль. Лондонське суспільство захоплюється красою Доріана, не помічаючи або ігноруючи чутки про його розпусне життя, що підкреслює поверхневість і подвійні стандарти тогочасного світу.Місце в літературному процесі
«Портрет Доріана Грея» та загалом творчість Оскара Вайльда посідають особливе місце в літературному процесі кінця XIX століття, будучи одним із найяскравіших проявів естетизму та декадансу. Вайльд успадкував ідеї від французьких «парнасців» (Теофіль Готьє) та символістів (Шарль Бодлер), які проголошували автономію мистецтва та культ краси. Його естетизм, що розвивався у взаємодії з символізмом, імпресіонізмом та неоромантизмом, став відповіддю на панівний у вікторіанській Англії реалізм та моралізаторство. Вайльд свідомо розривав з традицією дидактичної літератури, що була характерна для багатьох його попередників, таких як Чарльз Діккенс або Джордж Еліот. Натомість він зосередився на дослідженні краси, форми та психологічних парадоксів. Його вплив відчутний у подальшому розвитку модерністської літератури, зокрема у творах, що досліджують теми ідентичності, морального розкладання та психологічної глибини, таких як романи Джозефа Конрада або ранні твори Джеймса Джойса. Вайльд також став предтечею багатьох авторів, які експериментували з формою та змістом, відходячи від реалістичного зображення на користь символізму та філософської притчі. Його афористичний стиль та інтелектуальна гра слів також вплинули на розвиток англійської прози та драматургії.Критична рецепція
Реакція сучасників
Вихід «Портрета Доріана Грея» у 1891 році викликав справжній шквал обурення в пуританській Англії. Солідні журнали «захлиналися у безсилій злобі», звинувачуючи Вайльда та його твір у «всіх тяжких гріхах». Критики називали роман аморальним, небезпечним і таким, що розбещує суспільство. Наприклад, один із рецензентів писав, що це «книга, яка має бути спалена, а її автор — ув'язнений». Сам Вайльд спочатку «задерикувато включився в непримиренну боротьбу з войовничим консерватизмом», трощачи «апологетів грубості абсолютного реалізму». Однак згодом він поставив крапку в цій дискусії, пророчо заявивши: «Прошу зробити мені люб'язність — залишити цю книжку вічності, якій вона належить».Пізніша оцінка
Попри початковий скандал та подальший остракізм, пов'язаний із судовим процесом над Вайльдом, його твори, зокрема «Портрет Доріана Грея», виявилися «життєздатними». Критики, сперечаючись з окремих питань щодо мистецьких позицій Вайльда, дійшли спільного висновку про роман: «це твір новий, складний і життєздатний». Довголітнє життя роману свідчить про його безумовну неординарність та художню довершеність. Кожне нове покоління читачів знаходить у ньому «те, що співзвучне даному часу, що хвилює душу, збагачує розум, дає насолоду». Пізніша оцінка творчості Вайльда, особливо після публікації «Балади Редінгтонської в'язниці» у 1898 році під псевдонімом «С.3.3.», була значно прихильнішою. «Балада» викликала сенсацію, її називали «шедевром англійської літератури», порівнюючи стилістику з творами Софокла, захоплюючись «актуальністю та зрілістю змісту». Її поява навіть спровокувала в Англії «швал обурення жорстокістю тюремного режиму», що прискорило відповідну урядову реформу. Таким чином, попри особисту трагедію автора, його творчість здобула визнання, а його ідеї продовжують викликати дискусії та надихати нові інтерпретації.Афористична спадщина Оскара Вайльда
Оскар Вайльд був визнаним майстром афоризму, що стало невід'ємною частиною його публічного образу та літературної спадщини. Він не просто формулював «закінчені думки, висловлені стисло й лаконічно», а народжував і вивіряв їх власним життям, перетворюючи на «декларацію», «згусток таємних думок та ідей», «заповітну релігію внутрішнього «Я»». Його сучасники називали його «Батьком афоризму й ілюзії парадоксу», «Майстром красномовства», «Апологетом краси», «Королем життя». Багато його висловлювань залишилися лише в пам'яті сучасників, але значна частина була записана і продовжує цитуватися. Ці афоризми не лише відображають його естетичні та філософські погляди, а й слугують прикладом його гострого розуму, іронічної спостережливості та вміння зводити парадокс у ранг способу життя. Ось деякі з відомих афоризмів Оскара Вайльда:- Художник — це той, хто творить прекрасне.
- Розкрити себе і втаїти митця — цього прагне мистецтво.
- Критик — це той, хто може в новій формі чи новими засобами передавати своє враження від прекрасного.
- Вища, як і нижча, форма критики — один із видів автобіографії.
- Ті, хто в прекрасному знаходять погане, — люди зіпсовані, і при цьому зіпсованість не робить їх привабливими. Це великий гріх. Ті, хто можуть побачити в прекрасному його високий сенс, — люди культурні. Вони не безнадійні. Але обранець — той, хто в прекрасному бачить лише одне: Красу.
- Ненависть дев'ятнадцятого століття до реалізму — це злість Калібана, який побачив себе в дзеркалі. Ненависть XIX століття до Романтизму — це злість Калібана, який не знаходить у дзеркалі свого відображення.
- Художник не намагається щось доводити. Довести можна навіть безсумнівні істини.
- Художник не мораліст. Подібна схильність художника зумовлює непростиму манірність стилю.
- Не приписуйте художнику нездорових тенденцій: йому дозволено зображувати все.
- Думка і слово для художника — засоби Мистецтва.
- Якщо говорити про форму, — праобразом усіх мистецтв є мистецтво музиканта. Якщо говорити про почуття — мистецтво актора.
- Хто намагається проникнути глибше поверхні, той іде на ризик. І хто розкриває символ, іде на ризик.
- В дійсності Мистецтво — дзеркало, відображає того, хто в нього дивиться, а зовсім не життя.
- Якщо витвори мистецтва викликають суперечки, — значить в ньому є дещо нове, складне і значне.
- Нехай критики розходяться в поглядах, — художник залишається вірний собі.
- Можна пробачити людині, яка робить щось корисне, якщо він цим не захоплюється. Тому ж, хто творить некорисне, єдиним виправданням є лише пристрасна любов до свого творіння.
- Всяке Мистецтво повністю безкорисне.