Антична література - В.І. Пащенко, Н.І. Пащенко 2001 Головна

Класична література Греції

Післягомерівський період

Лірика.Елегійна лірика

Елегійними віршами, незалежно від змісту, називалися такі, у яких гекзаметр чергувався з пентаметром (п’ятистопником). Пентаметр двічі повторював першу частину гекзаметра до цезури:

Саме слово «елегія» означало двовірш, що складається з гекзаметра і пентаметра («елегійний двовірш»). Саме через наявність гекзаметра елегію називають переходом від епосу до лірики. Присутність пентаметра значною мірою порушує урочистість і повільність гекзаметра, робить його гнучкішим. Елегійні вірші, пов’язані з фольклорно-обрядовими традиціями, у VII—VI ст. до н. е. перетворюються на твори індивідуальної поезії — ім’я автора закріплюється за кожним із них.

Якщо сучасне поняття елегії позначає поетичний твір, у якому переважають журба, сумні роздуми над життям чи коханням, невблаганністю смерті, самотністю на лоні природи, то грецька елегія була досить оптимістичною, пронизаною почуттям бадьорості, часом — патріотизму. Теми й мотиви елегійних віршів були найрізноманітнішими, інколи несли в собі повчальний елемент: це роздуми про суспільні події і проблеми навколишнього життя, політичні заклики, прославлення воїнської доблесті, звернення до молоді, поради, філософські сентенції, якісь інтимні проблеми, що турбували автора, тощо.

Каллін (перша половина VII ст. до н. е.)

Елегія виникла і розвинулася в Малій Азії серед іонічних племен (до речі, як і епос). Калліна вважають одним із засновників цього жанру лірики. Він походив із грецького міста Ефес, що в Малій Азії, але ніяких відомостей про його життя ми не маємо. Навіть період життя поета приблизно визначається тими подіями, про які він говорить у своїх віршах. А події для малоазійських міст були справді драматичними — над ними нависла загроза вторгнення кіммерійців, що раніше проживали в Північному Причорномор'ї. Витиснуті зі своїх територій войовничими скіфами, вони увірвалися в Азію, зруйнували місто Магнесію, захопили столицю Лідії Сарди. Ці події відбувалися у 690—660 рр. до н. е.

До нас дійшла лише одна елегія Калліна, що є закликом до ефеських громадян об'єднатися перед загрозою поневолення (чотири уривки, всього 25 рядків). У цій елегії поет постає як патріот і політичний діяч, якого турбує над усе доля своїх співвітчизників. Він закликає їх забути лінощі, безжурне життя, прокинутись і виявити «дух могутній», оскільки «всюди війна на землі» і вона наближається до їхньої батьківщини. Поет нагадує, що кожний громадянин повинен захищати її, незважаючи на можливу смерть.

За батьківщину достойно й преславно мулам воювати.

Битись за малих діток, також за любу жону

З ворогом злим. Смерть годі лише прийде, коли нам на долю

Мойри її напрядуть... То вже націлений спис

Кожного кличе вперед, а тон труди шитом прикриває.

Духом могутні, коли лютий спалахує бій?

(Переклад Н. Пащенко)

Елегії Калліна були дуже популярними і розходилися по всій країні. Проте ті невеликі й нечисленні фрагменти, що залишилися після нього, не дають змоги поповнити наші знання про інші теми, що розроблялися цим талановитим поетом. Йому приписувався великий гімн на честь Зевса, ряд віршів, основою яких були фольклорні пісні, а також поема з трьох книг «Наксоська історія». проте її авторство викликає сумнів.

Тіртей (перша половина VII ст. до н. е.)

Відомості про життя цього видатного елегійного поета досить суперечливі. Ще з античних часів дійшла легенда, що він був афінським громадянином і походив з дому Афідна. Спарта на цей час вела Мессенську війну, але перемогти суперника вкотре не могла. За порадою дельфійського оракула спартанці ніби звернулися до Афін із проханням призначити для спартанського війська полководця. Афінські громадяни, які не дуже полюбляли спартанців за їхню схильність до монархії, вирішили з них поглузувати і виділили їм кульгавого вчителя і поета Тіртея. А той у першому ж бою наголову розбив війська мессенців. І назавжди залишився жити у Спарті.

Проте ця легенда малоймовірна, бо спартанці ніколи б не призначили іноземця, та й ще з фізичною вадою, своїм полководцем — це їм забороняв закон. Приводом твердження про афінське походження Тіртея був збіг двох географічних назв: місто Афідна було і в Аттиці, і в Лаконіці. Та й афінянам, мабуть, надто вже кортіло приєднати до блискучої плеяди своїх поетів і талановитого Тіртея, тим більше що Спарта взагалі їх не мала — мистецтво в ній було заборонене. Імовірнішим усе ж здається переказ про спартанське походження Тіртея. Це підтверджують значною мірою і його вірші — усі вони насичені ідеологією суворого воїна-спартанця. Поет постійно прославляє мужність і вірність високому обов’язкові спартанського вояка, закликає його до бою.

Врешті питання про походження цього поета не таке вже й важливе. Хай там як, Тіртей постає автором талановитих елегій, що сприяли перемозі спартанського війська над ворогом. Перед тим, як іти в бій, він написав для спартанських вояків глибоко патріотичну елегію, яку вони й заспівали, вирушивши у вирішальну битву. І ця пісня так запалила їхні серця, що вони в єдиному нестримному пориві вмить зламали опір супротивника.

Вже згадувалося, як високо, ще в пору фольклорної творчості, греки цінували красне слово, розуміли його чарівну й незбагненну силу. Приклад Тіртея зайвий раз підтверджує цю думку. Слово стає у його творчості справжньою могутньою зброєю. Не випадково пізніше в Греції з’являється красномовство, ораторське мистецтво, теорію якого було розроблено досконально.

У своїх маршових піснях — ембатеріях — Тіртей створює образ ідеального воїна, який вважає за вище щастя вмерти в бою за вітчизну:

Добре вмирати тому, хто. боронячи рідну країну.

Поміж хоробрих бійців палає п перших рядах.

(Тут і далі переклад Г. Кочура)

Проте гіркота й осудження звучать у віршах поета, коли він говорить про тих, хто осоромив себе в бою, втік і тим самим прирік себе і свою родину на ганьбу і вигнання:

Лихо та злидні тяжкі гнатимуть скрізь втікача.

Він осоромить свій рід і безчестям лице собі вкриє.

Горе й зневага за ним підуть усюди слідом.

Ідея переваги чесної смерті воїна в бою над безслав’ям боягуза стає головною у ряді елегій Тіртея. Він неодноразово повторює думку про необхідність юним воякам виховувати в собі не лише сміливість, але навіть і презирство до смерті:

О юнаки, у рядах тримайтесь разом серед бою,

Не утікайте ніхто, страхом душі не скверніть.

Духом могутніх» і мужнім ви груди свої загартуйте.

Хай життєлюбних між вас зовсім не буде в бою.

Кілька елегій об’єднані назвою «Поради», у них поет подібно до Гесіода дає низку настанов. Але якщо Гесіод наставляв Перса і розповідав про мирну працю селянина, то Тіртей вчить мистецтва бою:

Кожен туди поспішай, де жорстока борня закипає.

Ратищем довгим, мечем гострим вражай ворогів!

Щит до шита, до китиці китицю, щільно зімкнувшись.

Станьте плече до плеча, ногу щільніш до ноги

Ставте, шолом до шолома і ворога бийте нещадно.

Кожен, тримаючи меч, стиснувши спис за держак!

Тіртей часто нагадує про славу героїв, мертвих і живих, які повинні стати зразком для інших. Поет уважає, що лише воїнська доблесть у бою залишає по людині «добру пам’ять, робить її достойною слави і честі». І хоч як би швидко людина бігала на спортивних змаганнях або здобувала перемоги в боротьбі чи кулачному бою, хоч якою б красивою, «до Тіфона подібною», була, хоч як би намагалася «багатством своїм Міда з Кін і ром затьмить», усього цього для спартанця замало:

Адже не буде ніхто доблесним мужем в війні,

В разі не буде відважно стояти у битві кривавій

Чи то. рвучись уперед, з ворогом вступить у бій:

Ця лише доблесть і ней лише подвиг для кожного мужа

Краще н прекрасніше всіх!..

(Переклад Н. Пащенко)

Як свідчать фрагменти Тіртеєвих елегій, що не торкаються воєнної теми, поет брав участь у державному житті Спарти, часом у них звучать і політичні мотиви. Ці елегії мають загальну назву «Благозаконність» і стосуються різних проблем спартанської дійсності, зокрема стверджують справедливість установлених у Спарті законів.

Елегії цього поета мали характерну композицію: визначена на початку тема діставала свій дальший розвиток, а закінчувалася закликом. Прості для сприйняття, виразні за лексикою, лаконічні й стримані елегії Тіртея відповідали суворому й мужньому змістові втілених у них думок.

Популярність Тіртея у Греції була величезною, його елегіями захоплювалися всюди в країні (крім Аттики і Криту), а покоління спартанців завжди виконували його пісні й навіть влаштовували співочі змагання.

Солон (бл. 638 - 558 рр. до н. е.)

Життя видатного noeтa, державного діяча і реформатора відоме значно краще, ніж біографії інших ліриків. Багато свідчень про нього дає Арістотель, пізніше були написані докладні біографії Солона.

Солон належав до аристократичного, але збіднілого роду.

Він багато подорожував, займався торгівлею, побував у всіх грецьких державах, навіть у Єгипті, зустрічався з багатьма видатними людьми. Ці подорожі збагатили його знання, розширили його кругозір. До Афін Солон повернувся освіченою, з великим життєвим досвідом людиною. Своє рідне місто ледве впізнав. Політична боротьба між селянством і евпатридами загострилася до краю. Зубожіле селянство от-от готове було повстати. В полях на селянських наділах усюди стояли стовпи з написами про заставлену за борги ділянку або про її продаж. Багато селян цілими родинами вже потрапили в рабство.

Солон чудово розумів необхідність докорінних змін у державі. Евпатриди, зважаючи на його аристократичне походження і боячись розправи з боку демосу, погодилися надати Солонові примиренські повноваження. У 594 р. він одержав повноваження на проведення державних реформ. Перед цим з його ініціативи було здійснено похід на острів Саламін, завойований в афінян мегарцями. В елегії «Саламін» поет пристрасно закликає афінських громадян повернути свій острів, змити ганьбу з імені «афінського громадянина», про якого вже поширюється по країні глузливий рядок: «Це один з тих, хто із рук випустив свій Саламін». Елегія закінчується закликом поета негайно звільнити острів:

На Саламін! Як людина одна, то ж за бажаний острів

Вийдемо всі, і з Афін змиємо кляту ганьбу!

(Переклад Н. Пащенко)

Після повернення Саламіну Солон узявся за реформи. Він ліквідував борги за землю аттичного селянства, продаж людей за них у рабство. Важливим його законом було введення майнового цензу, що позбавляв евпатридів прав на різні важливі урядові посади, які раніше діставалися виключно членам аристократичних родин.

У своїй елегії «Настанови афінянам » Солон висловлює глибоку впевненість у славному майбутньому Афінської держави, яку підтримують боги. Він уважає, що люди своїми безрозсудними чи підступними діями можуть згубити країну. Похмурими стають думки поета, коли він розповідає про аморальну поведінку декого з афінських громадян. З хижацькою жадібністю намагаються вони загарбати народні багатства, піднімаючи руку навіть на храми богів Порушення справедливості в державі примушує багатьох селян залишати батьківщину і шукати щастя в інших країнах:

Швидко-бо любу державу підкопують люди зловмисні

З змовницьких тих товариств, що до вподоби лихим.

Так повелось воно але в громадянстві; а з тих, хто білує,

Тягнуть багато кого геть у далекі краї,

Проданих в рабство, в кайдани й ярмо неподобне закутих.

Примусом вкинутих злим в лютий невільництва стан.

(Переклад В. Державина)

Збірка елегій Солона «Порали самому собі» — це роздуми поета над проблемою багатства, про пороки й недоліки, властиві багатьом афінським громадянам, про себе ж він говорить мало. Поет визнає за щастя наживати багатства, але тільки чесним шляхом, закликаючи ніколи для цього не вдаватися до насильства чи якихось інших неправедних дій. Бо рано чи пізно такі дії спричинять гнів Зевса і винуватець або його діти все одно будуть покарані.

Багато міркувань Солона стосуються питання людського щастя, що полягає для нього в доброчесності людини та її прагненні збільшувати свої знання. Розповідаючи про закони, поет проповідує вищий ідеал і мету діяльності людини, які невіддільні для нього від служіння громадянина на благо вітчизни. У цьому плані цікаве свідчення подає у своїй «Історії» визначний історіограф V ст. до н. е. Геродот. Він розповідає, що на запитання лідійського царя Креза, кого Солон вважає найщасливішою людиною, поет назвав афінського громадянина Телла. Здивований і ображений Крез (бо через свої неймовірні багатства він уважав, що Солон мав назвати його ім’я) попросив роз'яснення, і той відповів, що Телл жив у найпрекраснішому місті, виростив чудових синів і онуків, був заможним, шанованим людьми і достойно помер — у бою переміг ворогів ціною власного життя.

Елегії Солона настільки тісно були пов’язані з соціально-політичним житіям Афінської держави, то певний час служили навіть історичними документами про цю епоху.

Крім елегій, Солоп писав сколії— застольні пісні, у яких прославляв героїзм предків, щедрі дари бога Діоніса. До нас дійшли незначні уривки віршів, написаних ямбічним розміром. Політично спрямовані, вони різко критикують аристократів, які прагнуть лише збагачуватися і жадібно розкрадають державу, несучи тим самим їй загибель. Своїми законами Солон їм це заборонив, хоч і викликав їхній гнів, він мріяв задовольнити потреби як багатих, так і біднішої частини населення:

Хто прийшов, щоб грабувати, повен був надій багатих.

Всі чекали, що багатства величенні знайдуть там.

То ж були даремні мрії, і тепер вони сердиті.

Поглядають хижим оком, наче ворог став я їм.

... Та не схочу я, ніколи

Ввести силу тиранії, бо в землі своїй багатій

Злидарям і благородним рівна доля має буть.

(Переклад Н. Пащенко)

І у своїй політиці, і в житті золотої середини дотримувався і сам поет. У його віршах немає бурхливих емоцій, вони м’які, спокійні і проникнуті миролюбністю. Поет переконаний у праведності своєї діяльності, спрямованої на благо людей. У пам’яті багатьох поколінь він залишався мудрим і справедливим діячем і політиком, проникливим і талановитим поетом, який випробував себе в багатьох ліричних жанрах.

Феогнід (друга половина VI ст. до н. е.)

Життя і творчість поета-аристократа родом із Мегар Феогніда нерозривно пов’язані з гострою політичною боротьбою, що розгорнулася між аристократами і народною партією. Після перемоги демосу поет змушений був емігрувати і решту життя провів у блуканнях по інших містах Еллади. Маєток і землі у Феогніда конфіскували, що викликало його ненависть до народу, яку він проніс через усе життя.

Феогнід залишив досить велику кількість елегійних творів, до нас дійшло близько 1400 рядків. Значна їх частина присвячена питанням соціально-політичної боротьби. Поет поділяє людей на «хороших» («добрих», «шляхетних», «благородних»), тобто аристократів, наділених усіма чеснотами, і «поганих» («хійдарів», «злих», «низьких»), до яких він відносить усіх представників демосу, наділяючи їх виключно негативними рисами:

Підлому хто посприяв — той намарно потратив зусилля.

Начеб зерном засівав сивого моря глибінь;

Море засієш — повік не діждешся ніякого жнива.

Підлому зробиш добро — він не віддячить добром.

Підлого серце несите: хоч раз ти йому не догодиш,

Він осквернить, осміє всі твої добрі діла.

Лиш благородний оцінить послугу і пам’яті, про неї,

Вдячність незмінну в душі буде повік берегти.

(Переклад А. Содомори)

Поет неодноразово повертається до цієї думки про невдячність «низьких» і навіть закликає підкоряти їх силою:

Чернь пустодумну п’ятою притиснути треба міцніше.

Вістрям колоти її. шию схилити в ярмо...

(Тут і далі переклад Г. Кочура)

Спостерігаючи зростання сили грошей, Феогнід скаржиться на те, що віднині «благородні» перестали цуратися «низьких» людей, якщо в них є гроші, і навіть одружуються з ними. Для поета це найвища ганьба, адже в родинах через це «велике й низьке перемішалось у нас»:

Коней, ослів, баранів добираємо добрих ми. Кірне,

Кожен бажає від них мати найліпший приплід.

А благородний бере собі жінку із роду низького.

Лиш би з собою вона грошей у дім принесла.

Жінка шляхетна також не зречеться дружитися з мужем

Простого роду, бо їй краше багатство, ніж рід.

Гроші в пошані тепер. Благородний бере собі просту,

І благородну — низький. Гроші змішали усіх.

Найстрашнішим нещастям для благородної людини Феогнід уважає зубожіння, воно «гірше, як старість важка, гірш, як пропасниця зла», бо бідна людина вже не має ваги в суспільстві, ні на що не спроможна. Подібно до Солона поет радить ні в якому разі не здобувати багатства ганебним, нечесним шляхом, а завжди дотримуватися золотої середини:

Краще людині за все не ставати багатій надмірно,

Краще знати-бо їй злиднів жахливих довік.

(Тут і далі переклад Н. Пащенко)

Велику кількість моральних, а часом і політичних настанов Феогнід подає юному синові аристократа Поліцая Кірну, з яким його з’єднує тісна дружба. Короткі, з двох-чотирьох рядків, ці повчання мають афористичний характер, часом їх називають гномами (звідси — гномічна поезія). Феогнід радить Кірнові бути завжди розважливим, не водити дружбу із «злими», триматися «хороших», від яких можна почерпнути багато корисного, навчитися. хоч як це важко, відрізняти брехню та лицемірство від правди, справжніх друзів — від фальшивих, бути справедливим, не відкривати для всіх своїх думок, стійко зносити нещастя чи удари долі, прощати справжнім друзям їхні помилки («...Вільні од них, Кірне мій. лиш боги»). Феогнід радить Кірнові йти своїм шляхом і не звертати увагу на інших, завжди розплачуватися як із друзями, так і ворогами, ніколи не нав’язувати свою дружбу, не бажати неможливого. Крім того, Феогнід нагадує Кірнові, щоб той ніколи не вдавався до насильства, брехні, які спочатку здаються корисними, але пізніше обертаються ганьбою, радить завжди бути стриманим («Хто невгамовний, тому завжди загрожує зло»), розраховувати на власні сили. Мабуть, дружба з Кірном не була безхмарною, оскільки поет деколи висловлює невдоволення його поведінкою і докоряє за якісь проступки. Усі ці елегії-гноми Феогнід а мають переважно високоморальний характер, вони спрямовані на вдосконалення людської натури. Деякі з них дуже нагадують настанови Гесіода.

Часто поет роздумує і над власною долею, сповненою страждань і несправедливого ставлення до нього, оскільки він залишився осторонь важливих справ, у яких міг би бути корисним. Розчарування у житті, постійні переживання і невдоволення надають загалом усій творчості Феогніда песимістичного звучання. Часом у Феогніда виникають навіть думки про смерть, бажання її якнайшвидщого приходу:

Доля найкраща для смертних — на світ не з'явитись ніколи.

Промені» сонця ясних бачить щоб не довелось.

В браму Аїда ввійти чимскоріш, якщо вже народився.

Бути глибоко в землі, в темній могилі лежать.

Щоправда, остання частина збірки віршів, присвячена еротичній темі, більш життєрадісна, поет оголошує себе вірним прислужником муз і Венери. Та вже з античних часів висловлювалися сумніви в належності цих віршів Феогнідові.

Елегійні твори Феогніда здобули надзвичайно велику популярність у пізніші століття, їх згадують у своїх творах Арістофан, Платон, Арісготель, Плутарх та інші відомі автори.

Мімнерм (друга половина VII ст. до н. е.)

Даних про життя цього поета майже немає. Відомо лише, що народився поет у .місті Колофон (Мала Азія). Специфіка творчості Мімнерма пояснюється політичними змінами, що сталися в місті. У той час воно вже було підкорене лідійським царем. тому всяка політична боротьба тут уже вщухла. Очевидно, її перипетії дістали відображення в елегіях поета, проте від них дійшли лише незначні фрагменти. З них можна зробити тільки висновок, що поет оспівує мужність колофонців у війні з лідійця- ми. Можливо, ці події лягли в основу великої поеми «Смірнеїда», що не збереглася.

Значно більше фрагментів залишилось з чуттєво-інтимних елегій Мімнерма. Його називають зачинателем любовної лірики в Елладі. Еротичні елегії Мімнерма стали своєрідним відгалуженням від елегії соціально-політичної, відтоді любовна лірика пішла своїм шляхом. Її форму і зміст використали й розвинули римські поети, любовна елегія перейшла і до нової літератури.

На жаль, нам невідомо, наскільки майстерно змалював почуття кохання Мімнерм, надто мало збереглося фрагментів його творів. Традиція приписує поетові кохання до флейтистки Нанно, якій Мімнерм ніби присвятив цілу збірку і назвав її ім’ям, проте конкретних доказів цієї версії немає. Невідомо, які події особистого чи суспільного життя наклали свій відбиток на досить песимістичну лірику Мімнерма. Розповідаючи про радощі й насолоди кохання в юності, поет повсякчас згадує ті зміни, що з роками відбуваються в людині, і численні нещастя, пов’язані з наближенням старості. Його гнітить сама думка про майбутнє, адже зі швидким плином часу людина доходить кінця життя:

Гасне життя, гасне радість, колії золота Афродіга Кине нас. Краше сконать, як перестане манить Тайне кохання, і ліжка принади, й дарунки солодкі.

Цвітом розкішним цвіте тільки життя молоде,

І в чоловіка, и у жінки. Коли ж наступає скорботна

Старість і люди стають рівно потворними всі —

Людське серце турботи тоді опанують, жорстокі

Навіть і сяєво дня втіхи уже не дає.

Станеш бридкий юнакам і під жінки зневажений будеш.

От яку старість важку бог посилає усім!

(Переклад Г Кочура)

Старість приносить людям, бідкається Мімнерм, самі лише прикрості, хвороби, цілковиту відсутність якихось радощів, утіх чи розваг. Сила кохання залишилася в минулому, тож попереду чекання однієї смерті. Тому поет не хоче жити довго і вважає шістдесятирічний вік найбажаніщою межею людського існування. Не випадково він згадує міф про Тітона, земного царя, коханця богині світанку Еос, якому вона випросила у Зевса безсмертя, але забула попросити вічну молодість:

Тяжку й довічну послав Громовержець Тітонові старість.

Смерть-бо сама менш страшна, ніж та старість огидна.

(Переклад Н Пащенко)

Життя без кохання, за Мімнермом, не має вже ніякого сенсу.

Інші уривки елегійних творів поета свідчать про досить широке коло тем, що хвилювали його. І все ж переважним мотивом залишалося кохання. Велику популярність Мімнерм здобув у Греції, особливо високо його цінували римські письменники.

Протягом тривалого часу елегія служила засобом для розробки соціальних, політичних, патріотично-громадянських, воєнних, повчальних, філософських і навіть любовних мотивів. Народжена тогочасною дійсністю, вона розвивалася в тісному зв’язку з розвитком самого суспільства, мобільно реагуючи на його запити. Елегія певний час залишалася головним поетичним жанром, що увібрав у себе надзвичайно широке й різноманітне коло проблем, оскільки інші жанри не були ще достатньо розвинені. Проза ще тільки зароджувалася. Тому елегія становила і спосіб викладу наукових положень, зокрема з галузі історії та філософії. Проте скоро почався зворотний процес.

Проза, не обмежена формою викладу, властивою для лірики, поступово вчиться точно висловлювати складність людської думки і з часом перебирає на себе традиційно розроблювані елегією теми й проблеми. Елегія концентрується на суто інтимних переживаннях і людських почуттях, серед яких чільне місце починає посідати почуття кохання. Любовна елегія особливо припаде до

душі олександрійським, а потім і римським поетам Гораиію, Овідію. Пропорцію та ін.

До нас дійшли імена багатьох елегійних поетів — Крітія, Евена. Архелая, Клеобулена, Меланфія, відомо, що елегії писали визначні трагічні поети Есхіл, Софокл та Евріпід, комедіографи Епіхарм і Менандр, історіограф Фукідід, проте їхні елегійні твори до нас не дійшли.

Назад Зміст Далі

Посилання на схожі матеріали:

Дата останньої редакції: 10 березня 2026

Меню

Класична література Греції

Післягомерівський період

Лірика.Елегійна лірика

Пошук на сайті