Література доби еллінізму

Філософія

В Афінах ще довгий час зберігалися традиції шкіл Платона й Арістотеля, хоч особливого впливу вони вже не мали. Всі їхні учні поступалися своїм геніальним наставникам. Відомі лише окремі прізвища, серед яких слід назвати Феофраста (372 - 287), науковця енциклопедичних знань. Від нього до нас дійшли лише дві важливі праці, одна з них, «Характери», завжди цікавила письменників. У ній Феофраст визначив близько 30 людських типів, дав характеристики їхнім особливостям. Феофраст був також одним з перших теоретиків переваги для людини вегетаріанства.

В Афінах з’явилося нове вчення — стоїцизм, яке заснував афінянин фінікійського походження Зенон (342 -270). Його філософія швидко набула популярності. Саме слово «стоїцизм» походить від назви красивої будівлі «стоа пойкіле» («візерунковий портик»). У цій будівлі, призначеній для гімнастичних і музичних вправ, перебувала філософська школа Зенона. В нових умовах його вчення виявилося найжиттєздатнішим і скоро стало важливим елементом духовного життя еллінів. Зенон визначає філософське знання засобом морального вдосконалення і тим самим ставить філософію у найтісніший зв’язок із практичним життям. Вишим моральним принципом стоїків стає гасло: «наслідуй природу!» Вони створюють ідеал мудрої людини, втілення вищої благості, доброчесності та справедливості. Така людина цілком підкоряється долі й виявляє повне смирення перед божою волею. Завдання мудреця — звільнення від усяких пристрастей, виявлення стійкості в часи радощів чи життєвих незгод, твердості духу. Послідовником поглядів Зенона був Хрісіпп (бл. 280 - 207). Пізніше римський стоїцизм став однією з підпор християнської ідеології.

Можливо, н результаті розвитку досить суперечливих філософських шкіл і загального песимізму, що охопив учені верстви суспільства, постав ще один філософський напрям — скептицизм. Його виникнення пов’язане з ім’ям Піррона (бл. 360 - 270). який висунув твердження про неможливість справжнього пізнання. Принципова позиція скептиків полягала в тому. що. як вони доводили, всякому доказові може бути протиставлений рівноцінний протидоказ.

Тому нічого не можна стверджувати і найкраще для філософа взагалі утримуватися від оцінних тверджень. Скептики, а також епікурейці завжди луже різко критикували релігійні тенденції стоїків і вели з ними непримиренну боротьбу.

Значно впливовішою виявилася філософська школа кініків (циніків), заснована учнем Сократа Антісфеном (бл. 440 - 365). який усе життя з презирством ставився до життєвих благ, багатства, слави та насолод. Учення Антісфена поглибив його учень Діоген з Синопи (бл. 404 - 323). Демократичне, зрозуміле навіть низам населення, воно було особливо популярним серед народних мас. Кініки відкидали державні закони, релігійні вірування та обряди, суспільну мораль, рабовласництво, встановлені правила культурного життя; деякі з них навіть порушували ті правила пристойності, що, на їхню думку, не відповідали вимогам природи (звідси слово «цинік» набуло того змісту, який ми вкладаємо в нього тепер). Вони виступали з закликом максимального спрощення людини, в якому вбачали засіб для здобуті повної незалежності від усяких умовностей, тобто всього, що обмежує волю людини. Абсолютизуючи відмову від життєвих благ, деякі кініки цілковито нехтували елементарними потребами. Зразком подібного «спрощення» був сам Діоген, якого називали «філософом у бочці». Існує навіть легенда, що він усе життя прожив в одній бочці. А коли до нього прийшов Александр Македонським і спитав, чим він може допомогти, щоб поліпшити життя філософа, Діоген коротко промовив: «О Александре, не заступай мені сонячне проміння!»

Проте найбільшого поширення набула філософія Епікура з Сомоси (342 - 270). Його вчення називають епікурейством, або епікуреїзмом. Епікур розвинув атомістичну теорію Дємокріта, яку використав для заперечення уявлення про смерть і безсмертя душі. Людина, стверджує він, за життя позбавлена індивідуального щастя, бо вона відчуває страх перед смертю, після якої, згідно з релігійними уявленнями, душа зазнаватиме загробних мук. Епікур відкидає цей релігійний догмат і стверджує смертність душі, що помирає водночас із тілом і тому ніяких мук відчувати не може. Відкидає він і страх перед богами, і надприродне управління ними світом. Власне, самих богів Епікур не заперечує, але вважає, що вони перебувають у далеких сферах, «міжсвітових просторах», де насолоджуються вічним блаженством і ніколи не втручаються в людські справи.

Епікур

Епікур стверджував, що філософ-мудрець також повинен прагнути подібного блаженства, жити без страждань, тішачися тільки насолодами, безтурботністю, породженою внутрішньою незалежністю і душевним спокоєм. Оточений друзями, такий мудрець вестиме з ними задушевні бесіди чи мирні філософські диспути, і життя його триватиме в атмосфері терпимості до всіх людей і гуманного ставлення до них. Тому Епікур засуджує всякі прояви жорстокості й брутальності в людському суспільстві, покарання рабів і знущання з них, батьківську' сваволю щодо дітей, перетворення шлюбу на корисливо-ділову угоду, втручання держави в справи сім’ї тощо. Саму людину він закликає уникати всяких страждань, бо «коли ми цього досягаємо, припиняється всяка душевна буря».

Дуже скоро вчення Епікура про «блаженне життя без скорбот і страждань» було спотворене вульгарними теоретиками: вони його розглядали як запрошення до самих лише фізичних насолод. Пізніше вищі кола римського суспільства, а за ними й середні, використають перекручене «вчення» Епікура для виправдання свого неробства і постійних оргій. Подібне розуміння його філософії в корені хибне, оскільки Епікур передусім вимагав душевного спокою, значно вищого порівняно з фізичними насолодами.

В епоху еллінізму почався інтенсивний процес відокремлення різних галузей науки від філософії. Позитивним у ньому було те, що з’явилися вузькі, але вже по-справжньому професійні спеціалісти з математики, географії, медицини, астрономії, природознавства тощо. Негативним у цьому процесі виявилося те, що наукові досягнення перестали цікавити філософів, які замкнулися у вузькому колі чисто моральних проблем, і це призвело до цілковитого розриву філософії з наукою, що пошкодило їм обом.

Наука ж розвивалася бурхливо. У ІІІ ст. до н. е. з’являються праці геніального математика Евкліда. зокрема його «Елементи», що заклали основи елементарної геометрії. На цей час припадає діяльність видатного науковця і винахідника Архимеда з Сіракуз, технічні відкриття якого вже за його життя широко використовувалися, зокрема у військовій справі. Найвидатніший астроном античності Гіппарх з Віфінії першим визначив рух Сонця та Місяця, підрахував відстань від Місяця до Землі, увів географічні координати та склав каталог близько тисячі зірок. Перед цим його колега Арістарх із Самоси першим довів, що центром Сонячної системи є Сонце, а не Земля. Лікар Гісронім заснував анатомію, а його молодший сучасник Ерасістрат проник у таємниці кровообігу людського тіла. Географи Неарх, Піфей, Мегасфен, Дікеарх, Агафархід уточнюють старі і роблять нові описи земель, морів, берегів, що дало поштовх дальшому розвиткові географії.

Географ та історик Ератосфен з Кірени визначив рік падіння Трої (1184 р. до н. е.), а також початок Олімпіад (776 р. до н. е.).

Надзвичайно плідною була праця александрійських учених у галузі філологічної науки. Створення бібліотек в Александрії та Пергамі дало змогу здійснити величезну дослідницьку роботу щодо вивчення класичної спадщини. Твори Гомера. Гесіода, ліричних та драматичних поетів, представників прози, їх послідовників уважно вивчатися. Але перед дослідниками постала безліч труднощів. Потрібно було відділити оригінальні тексти творів від підробок або тих, що їх приписувати певному авторові. Так. саме науковці Александрії довели, що Гомер був автором лише двох епічних поем, а «Маргіт», «Війна жаб та мишей», кіклічні поеми та навіть «гомерівські гімни», що йому приписувалися, були створені іншими авторами, імена яких загубилися. Було заперечено авторство Гесіода щодо поеми «Щит Геракла» і твору «Великі роботи». Подібних прикладів можна навести дуже багато. Але щоб вирішити зазначені проблеми та дійти обгрунтованих висновків, потрібна була праця не одного покоління.

Філологи-науковці Александрійської бібліотеки розв’язували ще низку складних завдань. Досліджувалися варіанти того ж самого твору, шляхом порівнянь, докладного вивчення стилю і творчої манери автора визначався оригінал. Науковці почали коментувати й аналізувати тексти, писати до них передмови, пояснення, примітки або взагалі присвячувати їм дослідження, складати до них словники Необхідність такої роботи зумовлювалася тим, що вже тоді мова, зміст та образи творів класиків VIII ст. до н. е. були малозрозумілими. А що ж казати про пізніші покоління! Без докладних пояснень, здійснених александрійцями, спадщина класиків, можливо, і до цього часу залишалася б важкозрозумілою. Крім цього, ученими в той час була проведена і величезна суто бібліографічна робота. Наприклад, поет-науковець Каллімах, який довгий час завідував бібліотекою, видав неоціненну бібліографію давньогрецької літератури зі 120 томів - «Таблиці авторів, які уславилися в усіх галузях освіченості, та їхніх творів».

У Музеї вперше були докладно вивчені поеми Гомера. Зенодот з Ефеса поділив кожну з них на 24 пісні (за кількістю літер у грецькій абетці) і написав пояснення до його мови. Особливо плідними виявилися наукові розвідки Арістарха з острова Самофракія. Йому належать перші примітки до поем, численні книжки з граматики грецької мови. Він першим здійснив поділ слів па частини мови — іменник, прикметник, дієслово, займенник тощо. А першу у світі граматику написав Діонісій з Фракії. Найбільшою кількістю наукових досліджень і коментарів, присвячених питанням мови і творчості багатьох письменників (понад 3500), відзначився Дидим. Відомості про поетику та музику стародавніх ліриків залишив Арістоксен.

Можна назвати ще багато імен дослідників, але й з того, що сказано, можна зробити висновок: діяльність учених філологів, вивчення ними спадщини класиків Еллади стала плідним джерелом для науковців нових часів. їхні праці донесли до нас цінні відомості про письменників, твори яких і сьогодні вважаються еталонами прекрасного.

Посилання на схожі матеріали:

• Влада золота та її філософія у повісті Оноре де Бальзака «Гобсек» - ПРАКТИЧНИЙ КУРС — Теорія літератури
• Проза V-IV ст. до н. е. Філософія — Теорія літератури
• Розкрийте особливості композиції і образної системи роману Життєва філософія кота Мура Е.Т.А. Гофмана — Теорія літератури
• Шолом-Алейхем «Тев’є-молочар»: Філософія життя Тев’є: оптимізм у складних обставинах — Шкільний твір
• Філософія екзистенціалізму у творчості А. Мердок — Стаття
• Влада золота та її філософія в повісті «Гобсек» — Підручник
• Влада золота та її філософія в повісті Оноре де Бальзака «Гобсек» — Розробки уроків
• Філософія життя і смерті в оповіданнях І. Буніна «Легке дихання» та «Пан із Сан-Франциско» - шкільний твір — Шкільний твір
• ВІН ЛЮБИВ УСІХ, НАВІТЬ ПЛЮШКІНА. ФІЛОСОФІЯ ЖИТТЯ ТА ТВОРЧОСТІ М.В. ГОГОЛЯ - Тези робіт — Шкільний твір
• Пристрасті і філософія у «Кримських сонетах» Адама Міцкевича - Твір Зарубіжна література — Шкільний твір