Література доби еллінізму

Александрійська лірика

Бурхливе відродження багатьох грецьких поетичних жанрів припадає на III ст. до н. е., і відбувається воно в Александры. Афіни залишилися осторонь цього процесу. В умовах різкого соціального розмежування, коли багатство символізувала освіченість, і навпаки, лірика стає привілеєм заможних верств населення. Спираючись на досвід класиків VIII—V ст. до н. е., використавши розроблену ними систему віршування, елліністичні поети істотно трансформували «стару» лірику.

Передусім змінюється тематика, в ліриці зникають широкі соціально-політичні теми. Після ліквідації демократії поети концентруються на зображенні сімейних і побутових відносин людини. Політична тема залишалася в тих творах, що безпосередньо прославляли монарха або когось з його придворних чи полководців.

Елліністичні поети зосереджують свою увагу на вивченні окремої особистості з її тривогами й надіями, намагаються розкрити її почуття. Своєрідною модою чи хизуванням стало прагнення виявити свою ерудицію, обізнаність із багатьма галузями знань. Тому поетичні твори здебільшого призначалися не для широкого кола читачів, а скоріше для вибраних, таких же освічених, як і поети, людей. Прагнення до оригінальності й несхожості з іншими поетами поєднувалося в александрійських ліриків із крайнім індивідуалізмом і аполітизмом.

Особливих зусиль поети-алексанлрійці докладали до ретельної обробки, карбування кожної деталі поетичного твору — композиції, окремого рядка чи слова. Між ними виникає своєрідне змагання в галузі поетичного шліфування вірша. Подібні формалістичні шукання врешті призвели до відкритої боротьби літературних гуртків і напрямів. Особливо запеклого характеру вона набула навкола питання про майбутній розвиток лірики, що поділило александрійців на два ворожі табори. Більшість поетів відстоювали малі форми поезії, що виявилися найжиттєвішими в літературному процесі, і вважали, що й надалі лірика піде цим шляхом. Прихильниками розвитку малих ліричних форм були найвидатніші поети Каллімах і Феокріт. Непримиренними їх опонентами, які обстоювали протилежну думку, що майбутнє поезії належить великим епічним поемам, подібним до Гомерових. були поет Апполоній з о. Родос, Антіфан з Македонії. Протиборство двох течій супроводжувалося уїдливими випадами, дошкульними докорами та прямими образами. До нас дійшов лайливий гекзаметр Антіфана. спрямований проти прихильників Каллімаха, зображених у вигляді педагогів-педантів, яким протистоять справжні поети:

Плем’я граматиків ницих, що риють коріння невтомно

Музи чужої, о зборище ви хробаків жалюгідних!

Ви. що великих безчестите, тільки Еріда вам цінна.

Схудлі та злії щенята із зграй Каллімаха.

Зло несете ви поетам, а розумам юним нещастя

Геть забирайтесь! Співців благозвучних, клопи, не кусайте!

(Тут і далі переклад Н. Пащенко)

Гулянка. Ваза. V ст. до н. е.

Оборонці малих форм лірики не залишилися в боргу. Претендуючи на те, що саме вони представляють істинну поезію, Каллімах га його друзі відповідають не менш уїдливо. Саме гак звучить одна з ідилій Феокріта:

Той будівельник мені відворотний, що з шкіри вилазить.

Дім збудувати бажаючи розміром з гору величну.

Жаль пташенят дивних Муз, що за старцем Хіоським

(Гомером) в гонитві

Пісню співати жадають - одне лиш кування виходить!

Однією з особливостей творчості олександрійських поетів було переосмислення міфологічних легенд. Безперечно, міфи залишалися основою ліричних творів, проте сліпа віра освіченого суспільства в богів поступово зникає. Лише в сільській місцевості продовжують святкувати всі релігійні культи. У місті ж виникають нові, зокрема культи померлих монархів, які поступово героїзувалися і врешті обожнювалися. Навіть живі династії проголошувалися божественними. А культ царів вимагав не тільки будівництва величних храмів, встановлення спеціальних релігійних свят, але й поетичного оспівування, що і робили александрійські пости. Майже в усіх їхніх творах трапляються подібні придворно-апологетичні рядки, що були необхідною даниною цим новим культам і водночас запорукою більш-менш безбідного існування поета. Проте слід зважати на те, що схиляння перед всевладдям монархів, яке пізніше стало розцінюватися як ознака ідейної слабкості художника, в ту пору було для поета нормою, якщо не законом. Наприклад, в одного з най видатніших поетів епохи еллінізму Феокріта є поема «Похвала Птолемею» (Птолемею II Філадельфу). Блискучі поетичні рядки мають убогий похвальний зміст: поет називає царя «білокудлим Аполлоном», правителем «тисячі народів», «сином бога і богині» (Птолемей І Сотер та його сестра-дружина Бережка вже стали богами), наділяє його винятковою могутністю. Не менше він вихваляє дружину-сестру царя Арсіною. називаючи її «кращою з жінок... яка коли-небудь обіймала чоловіка і брата». Феокріт першим почав виправдовувати подібні кровозмісні шлюби, що стали традиційними в династії Птолемідів, посилаючись на приклади одруження Зевса з сестрами — спочатку Деметрою, а потім з Герою.

А втім, більшість освічених людей часів еллінізму скептично ставилися як до старих, так і до нових культів. Розповідаючи про уславлених героїв давніх легенд, поети переосмислювали їхні образи, сприймаючи цих героїв або як напівреальних людей, або як красиві художні символи. А деякі з поетів узагалі міфологічну «героїчну» епоху розглядали як достовірне історичне тло, на якому діяли справжні історичні герої. Саме завдяки цьому прагненню поетів-учених глибше зрозуміти минуле, «зазирнути» в нього, розпочати вивчення колишніх часів на основі непевних, напівнаукових даних і з’являється нова галузь науки — археологія. Таким чином, незважаючи на посилення антирелігійних тенденцій, міфологічні божества та герої залишатися улюбленими темами в літературі. Оскільки ж поширилася думка, що пі «історичні» персонажі в минулому могли бути обожнені подібно до того, як це робилося в сьогоденні з монархами, то в них бачили вже реальних людей. В усякому разі вони наділяються сучасними думками. почуттями, психологією, починають мислити, діяти, розмовляти й переживати вже не як герої далекої варварської пори, а як освічені сучасники самих поетів.

Зацікавленість героїчними особистостями не заважала александрійцям звертатися безпосередньо й до образу свого сучасника. Серед них — а до наших днів дійшло понад 1100 імен поетів — було багато представників придворної лірики, яка навіть дістала назву «високої». Проте її твори особливою оригінальністю не вирізнялися, а персонажі переважно ідеалізувалися і були далекими від реальності.

На відміну від них поезії «низької» лірики зверталися до звичайної, простої (або «маленької») людини як такої. Вона залишалася для поетів взірцем правильного й здорового життя трудової провінції чи села з їх консервативними традиціями і спокійним та врівноваженим життям, що протистояли витонченому, манірному та відірваному від природи існуванню заможних верств населення.

Алсксандрійці збагнули, що кожна епоха має заново відкривати поезію, відповідну природним запитам свого часу. Усвідомлювали і свою мету: зв’язати поезію з життям, зробити її живим мистецтвом, морально полегшити долю «маленької» людини, показати. що, незважаючи на трудноті, лише вона зберігає кращі людські цінності — честь, доброту, правдивість і гуманізм. Інша справа, що ця людина стала до краю обмеженою у своїх запитах, бажаннях чи інтересах. Адже старі ідеали вже стали мертвими. Людині доби еллінізму чужими були пристрасті героїв «Іліади», боротьба трагічних героїв проти своєї долі, фатальне буйство в них емоцій, похмуре невдоволення особистим життям тощо. Потрібні були нові поетичні сюжети, що безпосередньо б відгукувались на нові проблеми нового світу. Александрійські поети побачили нього нового героя у своєму сучасникові, який дбав про свої дрібні інтереси, надприродні пристрасті лякали його, а не приваблювали, бо виходили за межі орли марності; він ігнорував високі подвиги, традиційно шанував богів і не прагнув слави. Його життєві потреби обмежувалися сферою домашнього побуту, нехитрими й корисливими вигодами родинного щастя.

Александрійські поети виробили і свій стиль, що мав дві характерні особливості. Перша полягала в тому, то звернення до свого зовнішньо простого, але психологічно ускладненого героя примусило поетів перетворитися на вчених-фольклористів. Вони запозичують із фольклору не тільки теми й сюжети, але й народні вирази, лексику, численні художні прийоми. Отже, в цій поезії чітко відображений простонародний стиль, що найкраще відповідав уподобанням пересічної людини.

Друга стилістична особливість алесандрійської лірики дещо протилежна першій. Вона полягає у надзвичайній насиченості .міфологічними образами, порівняннями, епітетами, рідкісними іменами легендарних персонажів тощо. Ерудовані поети заглиблювалися не тільки у вивчення традицій пісенної чи прозової творчості. Не меншу увагу вони приділяли міфологічним сюжетам, оскільки їхні твори все ж здебільшого базувалися саме на них. Чим грунтовнішими ставали знання александрійців, тим частіше вони використовували здобуті маловідомі факти чи назви, епітети, зрозуміти які міг лише такий самий знавець. В їхніх творах з’являлися важкі для розуміння епітети богів чи героїв, неясні факти, сумнівні версії, загадкові імена міфічних персонажів тощо. Навряд чи хто-небудь міг відгадати, що «тирінфське ковадло» означало Геракла. Написана александрійцем Лікофроном поема «.Александра» (про долю троянської царівни — віщунки Кассандри) являла собою суцільну загадку, оскільки майже кожний рядок, епітет, натяк, наймення потребували спеціального пояснення. Обидва стилістичні прийоми використовувалися майже всіма поетами і навіть .мирно співіснували в одному вірші.

Згаданого Лікофрона можна зарахувати до представників «ученої» лірики, що посідала особливе місце в олександрійській поезії. Її автори особливу увагу звертали на бездоганне шліфування віршів. Проте це були вірші, породжені холодним і поміркованим розумом, а не поетичним натхненням. Інколи подібні «штучно-вчені» твори здобували сталу популярність. Можна навести приклад астрономічної поеми «Феномени» («Небесні явища»), написаної вченим Арипіом, можливо, під впливом Каллімаха. Вона досить сухо давала відомості про сузір’я нічного неба, в переліку та характеристиках яких автор справді виявляє великі знання. Яку пізнішій грецькій, так і римській літературах її знали досить добре, вона дістала високу оцінку Ціцерона, Вергілія та Овітія. І навіть в епоху Відродження її вважали чи не найкращим твором античності. Однак часто «вчена» поезія вироджувалася у чисто формалістичні вправи. Поширеними в ті часи були «фігурні вірші». Свою назву вони дістали через те, що поети малювали спочатку обрис якоїсь речі — амфори, пілоса, жертовника, меча, сопілки або навіть тварини чи птаха, а потім заповнювали його віршованими рядками різної довжини. «Учені-» поети використовували різні жанри класичної лірики. Але якщо раніше вони передбачали музичний супровід, то тепер александрійці перетворили їх на чисто словесне мистецтво. Тому подібні твори були вже непридатними для відправлення якихось культів чи обрядів, виконання мімічних сцен.

У цілому олександрійська лірика тяжіла до малих поетичних форм. Одним з перших її жанрів стала оповідальна елегія. що живилася в основному міфологічними темами. Започаткував її поет Філіт, твори якого нам майже невідомі. З окремих фрагментів можна зрозуміти, що він був схильний до незайманої тихої природи. спокійних роздумів і «до радощів від страждання».

Широко використовувався також жанр епіграми, короткого вірша з Довільним змістом. У VIІ - VI ст. до н. е. цей напис (так це слово перекладається з грецької мови) робили на могильній плиті чи на якійсь речі. Тепер він стає улюбленим літературним жанром і поєднується з елегійним розміром. Зразком може бути епіграма Асклепіада з о. Самос:

Чари Дідими мене полонили, тепер я. нещасний.

Тану, мов віск од вогню — згубна її красот.

Навіть коли вона чорна, то що? Адже чорне й вугілля.

Досить ного запалить, сяє .мов квітки троянд.

Каллімах (310 - 240 рр. до н. е.)

Одним з найбільших поетів та вчених доби еллінізму був Каллімах з Кірени, грецького міста на африканському узбережжі. Життя його було нелегким, сповненим матеріальних нестатків. Довгий час учителював у школах, захопився поезією. Достаток з’явився тоді, коли на запрошення Птолемея II почав керувати Бібліотекою. На цей час припадає і початок його поетичної слави. Він очолив один з літературних напрямів, став відомим ученим. У науці Каллімах залишив досить помітний слід він створив знамениті «Таблиці» — своєрідну бібліографію авторів, які уславилися своєю творчістю в різних галузях наук. Усього ж творча спадщина Каллімаха налічувала понад 800 наукових і поетичних книг. Серед перших виділяють «Записки», що містили розповіді про різноманітні визначні події, географічні описи, літературні спостереження, критичні виступи.

Проте найвідомішу частину спадщини Каллімаха становлять численні епіграми, елегії, гімни, невеличкі епоси, епілії, ямби та інші малі ліричні форми. Великий успіх мали чотири книги його «Причин» (або «Етна») — збірки елегійних оповідань про міфологічні причини появи культів і свят. Саме ці твори, у яких Каллімах виявив себе досконалим поетом, викликали в його сучасників захоплення, надихали молодих поетів.

Каллімах досить обережно ставився до класиків, картав спроби сліпо наслідувати їх. Неприхований гнів у нього викликали автори, які намагалися копіювати епос. «Я не переношу кіклічних поем», — зізнається він в одній з епіграм. Подібних думок, розсипаних у різних поезіях Каллімаха, дуже багато, оскільки він усе життя боровся з прихильниками великої епічної форми. В уривку з вірша «Відповідь тельхінам», що входив до згадуваної збірки «Причини», читаємо:

Заздрісне плем’я прокляте! Поезію ви не судіте

Згідно з її довжиною, тільки майстерність цініть.

Твору від мене не ждіть, у якому чимало є шуму...

То Аполлон промовляв («Вовчим- він звався недарма):

«Личить богам, о співець, найжирніші приносити жертви.

Муза ж. голубчику мій, мусить тоненькою буть.

Раджу тобі простувати стежками, якими ніхто те

Серед людей не ходив. Перший ступи на цю путь...-

Слів цих його я послухав, бо тільки для тих ми співаєм.

Хто полюбляє цикад, а не ревіння осла.

Хай собі інші ревуть, мов осли довговухі, я ж хочу

Мати приємний дія всіх голос цикади дзвінкий.

(Переклад А. Смотрича)

«Велика поема, — писав поет, — то велика біда». Для нього могутня епічна ріка сповнена грязюкою та мулом, він же хоче бути маленьким джерельцем чистої й прозорої води. Тому ідеал Каллімаха — невеликий, але досконалий за формою, відшліфований вірш. За Каллімахом, головна мета поета полягає в досягненні високої майстерності. І він виступає проти тих, хто в поезії підмінює талант балаканиною. Використавши за зразок кіклічну поему, можна й собі академічно написати подібний великий твір. Такі спроби, вважає Каллімах, несуть смерть літературі. Він глибоко розуміє поезію і гірко сумує, коли смерть обриває життя талановитого поета:

Нині почув я про долю твою, Геракліте, і сльози

Зір затуманили мій: раптом згадались мені

Всі наші бесіди милі при заході сонця... О друже

Галікарнаський, це ти - прах, охололий давно?

Тільки пісні солов'їні твої не затихнули й досі:

Їм відібрати життя згубний Аід не зумів.

(Переклад А. Содомори)

Феокріт (бл. 315 - бл. 250 рр. до н. е.)

Феокріт народився в Сіракузах, про його життя ми майже нічого не знаємо. Жив на острові Косі, де познайомився з відомими тоді поетами Леонідом, Філетом та Асклепіадом. вплив їх пізніше позначився на поезії Феокріта. Потім переїхав до Александр», був близький до Птолемея II Філадельфа.

В александрійську лірику Феокріт увійщов як засновник і найвидатніший представник букаїічної (вії гр. «буколос» — пастух корів, волопас), пастушої поезії, або еклоги, в римській поезії — пасторалі. Розвиток буколічної поезії породив специфічний жанр ідилії. Ідилію розуміли як невелику поему (до сотні рядків) зі специфічним змістом, вона зображувала затишну екзотичну природу, головними героями стають переважно наївні, мирні й найчастіше закохані пастухи та пастушки. Причини появи даного жанру можна пояснити тим, що за руїни демократії література перетворилася для окремої особистості на предмет індивідуальної насолоди, засіб самовдосконалення чи самоосвіти. Переконавшись у марності політичної боротьби, втомлена міською суєтою, людина мріє про надійний затишок, забуття серед далекої й напівзабутої природи. Такій людині Феокріт і пропонує свою вишукану поезію, сільську лірику для городянина.

Феокріт написав багато творів, але до нас дійшла лише збірка з 30 ідилій і 26 епіграм, в останні часи знайдено ще кілька фрагментів. Ідилії різноманітні за своїм змістом, тому їх розділяють на буколічні, похвальні, епілії, невеликі пастуші сценки — міми Головними героями Феокріта поряд із міфологічними персонажами стають представники різних, в основному середніх і нижчих, верств населення — рибалки, домохазяйки, старі кумасі, пастухи, женці. Тобто його ліричні герої — це маленькі люди, кинуті напризволяще безжальною державною машиною. Де їм знайти тихий притулок і розраду? І Феокріт запрошує їх на вмиротворююче лоно природи, від якої вони давно вже відірвані. Найбільшу його прихильність викликають пастухи, які стають для поета символом гармонійного єднання людини й природного світу. Феокріт ідеалізує пастухів, ніколи не говорячи про їх далеко не легку працю. Вони зображуються безтурботними й безжурними. їх улюблені заняття — це неспішна дружня розмова, мрії про кохання і пісні. Показовою є пісня пастуха з ідилії «Тирсіс» про нещасну долю закоханого Дафніса:

Музи, пастушу почніть, знов, любії, пісню пастушу!

Тирсіс я, з Етни-гори, і це — втішная Тирсіса пісня.

Де ж ви були, кола Дафніс конав, де були ви, о німфи?..

Першим прибути Гермес поспішив з гори: «Дафнісе! — мовив —

Хто так тебе виснажа. гак, хороший мій. мучить коханням?»

Всі вівчарі, козарі поприходили, чередники всі.

Всі про лихую причину питалися. Був і Пріап там...

Мовив так: «Гинеи чому це ти, Дафнісе? Дівчина ж біта

Скрізь по криницях усіх, по гаях тебе темних шукає.

Бігає... Лх. бідолашний коханцю, ти розуму збувся.

Був ти воловин пастух — на козиного враз перевівся».

Музи, пастушу почніть, знову, любії, пісню пастушу!

(Тут і далі переклад Ф. Самоненка)

Твори Феокріта досить реалістичні, хоч цей реалізм часом грубуватий, оспівувані ним герої мають прозаїчні й маловитончені почуття, про що свідчить і їхня звичайна розмовна, інколи лайлива мова. Найбільш складним характером серед них вирізняється молода жінка з ідилії «Чарівниця». Зраджена коханим, вона різними засобами, навіть удаючись до ворожби та чаклунства, даремно намагається повернути його. В цій героїні поет розкриває велику гаму найсуперечливіших почуттів.

Значне місце в ідиліях Феокріта належить окремим невеликим, але барвистим замальовкам природи. Сумирна тиша полів, теплі сонячні промені, що падають на галявини чи луки, дзюрчання струмка в лісі, спокійний берег моря відразу надають ідилії заспокійливої тональності. Поет завжди згадує якісь дрібні деталі природи — траву, навколишню рослинність, повзаючих комах, пташок у небі, різні природні кольори, звуки й запахи, намагаючись огорнути читача приємними спогадами, нагадати йому про втрачений рай і закликати повернутися до нього. У віршах Феокріта наводяться десятки назв квітів, дерев, рослин, птахів, звірів, комах тощо. Ось уривок з ідилії «Фалісії»:

Густо ряснії кивали нам чолами — з верхніх просторів —

Осокори та в'язина, а близько священна волога

З захисту Німф. — із печери, — дзюркочучи, струменем бігла.

Чорні від сонця цикади у затінку, поміж галуззям.

З дзиготом дбали про працю, десь кумкала жабка зелена.

Здалеку чути: в ожині, в гущавині... Дзвінко співали

Жайворон в небі й коноплик, журилася горлиця ніжна.

Бджоли навколо джерел метушилися жовто-червоні.

Пахло жнивами усюди й невбогими, осінню пахло.

Яблук та груш і до наших до ніг саме й просто під боки

З дерева сила котилась силенна... Низько додолу

Віття саме і звисало, обтяжене сливами дуже...

Череда кіз і цапів. Кіаф художника Феозота. VI ст. до н. е.

Проте часом у цю тишу й незайманий світ природи вривається бурхливе життя міста, відгомін соціальних незгод і потрясінь. В окремих ідиліях Феокріт, навіть прославляючи царя, пише про минущість його багатств, протиставляючи їм невмирущі моральні цінності пастуха.

Стиль мініатюр поета досить складний. Він зображує життя наївно й водночас витончено-манірно, інколи з відтінком легкої іронії. Феокрітові властиве надмірне захоплення деталями, що ними сам поет милується. До наших днів дійшла коротка епічна поема «Кіклоп», у якій Поліфем закохується в німфу Галатею. Майстерність Феокріта полягає в тому, що він примушує цього наївного, неосвіченого й смішного брутального велетня перетворитися під впливом кохання на зворушливо-ніжного і доброзичливого кавалера. До того ж змінюється сама мова героя. Не можна стримати посмішки, коли він починає говорити придворною галантною мовою сучасників поета з її примхливими метафорами та пишними зворотами. Подібне жалісно-доброзичливе зображення кіклопа робить його образ надзвичайно зворушливим, сучасним і зрозумілим. Не кажучи вже про те, що образ його цілком дегероїзується і нічим не нагадує того страшного велета-людожера, з яким зустрічався Одіссей.

Феокріт тонко використовував найрізноманітніші літературні прийоми. Легкий невимушений діалог, у якому чітко вимальовувалися характери героїв, змінюється ліричною піснею культового, драматичного, агоністичного чи жартівливого змісту, описи краєвиду — зображенням внутрішнього стану героя тощо. Своєрідність поетичної манери Феокріта полягає у відсутності загалом поширених в античній ліриці та епосі епітетів, серед описів природи переважають лише мирні й тихі картини.

Послідовниками Феокріта в грецькій літературі називають поетів II ст. до н. е. Мосха з Сицилії та Біона з міста Смірни. але нам відома лише незначна частина їхньої спадщини.

Аполлоній (бл. 295 - 215 рр. до н. е.)

Поетичним суперником Каллімаха в ліриці все життя залишався Аполлоній, який народився в Александрії. Існують дані, що він учився в Каллімаха, але не сприйняв його любові до малих ліричних форм, віддавши перевагу епосові. Захоплений творами Гомера, Аполлоній вирішив відновити цей забутий жанр. Був учителем і наставником Птолемея III Евергета, деякий час завідував Бібліотекою.

Справою свого життя Аполлоній уважав створення великої епічної поеми «Аргонавтика», котру, в міру появи нових розділів, голосно читав слухачам, як це робили колись рапсоди. Проте в Александрії поема враження не справила, а Каллімах виступив проти неї з різкою критикою, навіть обвинувативши Аполлонія в плагіаті. Ображений поет відповів учителю уїдливою епіграмою, їхня гостра полеміка закінчилася від’їздом Аполлонія на о. Родос, де він користувався загальною пошаною й отримав громадянство (поет увійшов в літературу як Аполлоній Родоський). Крім «Аргонавтики», йому належало ще кілька менших художніх творів, а також низка наукових праць, присвячених поетам минулого. До наших днів від них дійшли лише незначні фрагменти.

На о. Родос Аполлоній переробив свою поему, що в остаточному вигляді мала чотири книги і складалася з 5835 рядків.

За основу був узятий відомий міф про подорож очолюваних Ясоном аргонавтів до далекої Колхіди за золотим руном. Працюючи над поемою, Аполлоній був свідомий того, що спроба поновити епічне полотно в тому вигляді, у якому воно існувало за часів Гомера, просто неможливо — надто багато води спливло, надто все змінилося. Він пішов шляхом «осучаснення» поеми, включивши до неї те нове, що з’явилося в ліриці пізніших часів. Але головним було нове сприйняття людини, зацікавленість її почуттями, її новим світоглядом і розумінням навколишньої дійсності. І все це поєднувалося з витонченими принципами, що їх розробило елліністичне мистецтво.

Перша пісня «Аргонавтики» після традиційного звернення до божества (Аполлона) відкривається сценою, у якій цар Пелій наказує Леонові відплисти на пошуки золотого руна. Як в «Іліаді». наводиться перелік 54 героїв з їхніми докладними біографіями. Після прощання починається подорож уздовж берегів моря, автор описує місцеві краєвиди. Один з головних епізодів — перебування героїв на о. Лемнос серед гостинних і чарівних жінок на чолі з царицею Гіпсіпілою. З нею одружується Ясон, інші жінки стають тимчасовими дружинами аргонавтів. Через деякий час подорож продовжується, зони з боєм пропливають повз острів лістригонів, прибувають до берегів Магнесії, де Геракл втрачає друга Гіласа, втопленого Німфою, і. невтішний, там залишається, а герої продовжують мандрівку без нього.

У другій пісні пригоди тривають. Аргонавти прибувають до гостинного паря Кізика. бенкетують, продовжують путь, але починається буря, що відкидає вночі корабель аргонавтів назад, до країни Кізика. Не пізнавши в тумані один одного, друзі починають бій, у якому гине нар з молодою дружиною, ряд героїв. Потім пропливають країну бебриків, чують пророцтво Фінія на острові, зустрічаються з синами Фрікаса, які на шляху до Греції потерпіли катастрофу, і забирають їх із собою. Врешті герої дістаються ріки Фасіс (Ріоні).

Третя пісня посідає серед інших особливе місце, бо гут мало пригод і дуже багато пристрастей. Гера й Афіна умовляють Афродіту примусити Медею покохати Ясона. Цар Колхіди Еет вимагає від нього здійснити кілька подвигів, які він і робить із допомогою Медеі.

Найяскравішими й кращими сторінками пісні та всієї поеми є ті. де зображуються страждання Медеї, охопленої й знесиленої пристрастю до Ясона. Тут виявилася вся оригінальність таланту Аполлонія-художника, тонкого поета, який спромігся передати найінтимніші почуття жінки.

Остання, четверта пісня розповідає про повернення героїв. З надзвичайною докладністю автор оповідає про події, що сталися після викрадення золотого руна. Разом з Медеею аргонавти тікають, переслідувані сином Бета Апсіртом, влаштовують йому пастку, і Ясон убиває Апсірта. Після очисної жертви на острові Кірки герої з допомогою Бери долають страшних Скіллу і Харібду, і за островом Феаків Ясон і Медея одружуються. Дальша подорож супроводжується розгорнутою розповіддю автора про різні країни Європи й Північної Африки, життя їхніх народів, переповідає місцеві поетичні легенди та інші відомості, почерпнуті з часто зовсім недостовірних праць тогочасних учених. Так, герої здійснюють фантастичну подорож: пливуть уверх по Дунаю, якоюсь його протокою досягають Адріатики, піднімаються річкою По до ріки Рони, а потім досягають Середземного моря. Після низки останніх пригод мандрівники врешті дістаються батьківщини.

Близькість «Аргонавтики» Аполлонія до «Одіссеї» Гомера не викликає сумнівів. Але він — поет-учений, як і годиться александрійцеві. Уся його розповідь доповнюється неймовірною кількістю наукових коментарів географічного, етимологічного, історичного та навіть побутового характеру, що не мають відношення до самого змісту. Подібна докладність в описах, скажімо, життя якогось народу чи території, була б доречною для історичного чи географічного дослідження, а не епічної поеми, що через безліч другорядних деталей перетворюється скоріше на путівник. Зворотна ж подорож аргонавтів взагалі сповнена географічних парадоксів (річки течуть у двох напрямах, високі снігові гори мандрівники долають із допомогою богів тощо). Отже, «ученість» Аполлонія виступає в поемі часто на перший план, відсуваючи на другий самий її зміст та окремі художні прийоми.

Не вийшов у Аполлонія і головний епічний герой — Ясон, який в усьому мав бути схожий на Улісса (Одіссея). Якщо для Улісса кожне нещастя-випробування перетворювалося на своєрідний екзамен його силам і кмітливості, загартовувало його, і він щоразу знаходив нові засоби для подолання нової перешкоди, то для героя Аполлонія лейтмотивом усієї поведінки стає повна безхарактерність і постійна розгубленість. До того ж автор ніби підкреслює слабкість Ясона повсякчасно повторюваною фразою: «Втратив останнії сили Ясон». Подібна моральна ущербність Ясона перетворює його на героя досить жалюгідного.

Принциповий супротивник малих жанрів, Аполлоній, проте, був близьким до художніх принципів олександрійських ліриків і того ж Каллімаха. Адже у творчості александрійців усе було проникнуто любов’ю до навколишнього світу, до природи і живих істот. В «Аргонавтиці» також трапляється багато сцен, у яких принади чуттєвого світу зливаються з сердечним смутком, героїчні мотиви поєднуються з психологізмом сучасності. Загалом поема Аполлонія виявилася не зовсім вдалою і тому популярною серед сучасників не була.

Посилання на схожі матеріали:

• Кнут Гамсун (1859-1952) — Теорія літератури
• Антична культура у віках — Теорія літератури
• Правдивість зображення місцевого колориту і справжнього іспанського характеру в новелі П. Меріме «Кармен» - ПРАКТИЧНИЙ КУРС — Теорія літератури