Рим

Римська література епохи Республіки

Рання римська література (середина III - середина II ст. до н. е.)

Знову трохи історії. На цей час Рим стаи уже цілком сформованим античним полісом. Найзначнішими подіями в історії Риму III - II ст. до н. е. були три Пунічні (тобто з Карфагеном) війни, а також перехід віл дрібного до великого рабоволодіння.

На початку III ст. до н. е. відносини Риму з Карфагеном, великим містом на півночі Африки, були досить дружніми, оскільки їхні завоювання мали різну спрямованість. Але після захоплення Римом усього Апеннінського півострова й початку римської експансії на острів Сицилія становище загострилося. Перша Пунічна війна (264 - 241 рр. до н. е.) закінчилася поразкою карфагенян і величезною контрибуцією. В результаті другої Пунічної війни (або Ганнібалової, 218 - 201 рр. до н. е.) Карфаген утратив увесь свій флот. Рим став неподільним господарем Західного Середземномор’я, володарем Сицилії, Сардинії. Корсики, узбережжя Іберії (Іспанії) тощо. Римляни переможно завершили війну з Македонією, придушили повстання кельтіберів в Іберії, примусили капітулювати Сирію. Цей період закінчується третьою Пунічною війною з Карфагеном (149 - 146 рр. до н е ), коли місто було спалене й вщент зруйноване Сціпіоном Еміліаном (або Молодшим), остаточно завойовано Македонію.

Внаслідок багатьох воєн раби стали найчисленішим класом римського суспільства. Погіршення умов праці, крайня експлуатація призводили до численних заворушень. Концентрація великих мас рабів, багатств і земель в одних руках змінила економіку Риму. Виникли латифундії — величезні господарства, які з допомогою дешевої рабської праці приносили патриціям неймовірні прибутки. У Римі з'являється торговельно-лихварський капітал, що прибирає до рук усі фінансові операції та породжує нову категорію багачів.

Вимоги плебеїв зрівняти їхні права з правами патриціїв ставали дедалі настійнішими. Інтенсивно розвивається юриспруденція, у якій набирають сили нові тенденції, що впевнено перемагають старі, консервативні. Даремно намагалася аристократія чинити опір молодим течіям, що з’являлися разом із загальною еллінізацією суспільства. Її спроби спертися на минулі закони незмінно зазнавали поразки. Переможець Ганнібала в другій Пунічній війні Спіціон Старший уже дотримувався грецької моли і захоплювався еллінською літературою. Спіціон Молодший продовжував справу батька і виступав за дальшу еллінізацію літературного процесу, був впливовим покровителем поетів і вчених.

Об'ява про ігри гладіаторів. Помпейський напис

Частина плебсу і патриції нечувано збагатилися внаслідок безперервних воєн, що спричинило падіння моралі всього римського суспільства. Розкоші, пишні бенкети, якими уславилися тогочасні багаті вельможі, поступово впливали на розум і мораль плебеїв, розбещували їх. Саме в цей час чимраз настирливіше звучить їхній лозунг «Хліба й видовищ!». Для вдоволення плебсу дедалі частіше починають влаштовуватися криваві ігрища. То було спочатку цькування хижаків на арені цирку. Потім з’явилися приречені на смерть раби-бестіарії з легким озброєнням, щитом і коротким мечем, щоб якусь мить могли захистити своє життя. А скоро з’явилися і гладіатори...

Консул Марк Порцій Катон, вірний захисник поглядів патріархальної аристократії, намагався драконівськими методами виправити аморалізм римського суспільства. Та всі зусилля Катона виявилися марними. Так, за участь у масових оргіях на початку II ст. до н. е. він присудив до смерті сім тисяч римлян. Були забуті колишні общинні ідеали, відкинуті як непотрібні вимоги ощадливості, помірності в потребах. І все ж у цей складний і суперечливий період народжувалися сили, спроможні здійснити докорінні зміни в культурі суспільства.

Перші римські письменники. Ті кращі представники римської інтелігенції, хто вже познайомився з грецькою цивілізацією, знав грецьку мову й літературу, болісно відчував одвічну відсталість римлян, почали рух, можливо ще цілком й неусвідомлений, за створення своєї літератури. Саме такою уявляється діяльність Аппія Клавдія Сліпого (консула в 307 і 296 рр. до н. е.), який проводив широку просвітницьку роботу і став першим римським письменником. Йому належала промова епірського царя Пірра, пізніше видана у вигляді брошури, і книга «Сентенції» (одна і трьох, що дійшли до нас, загальновідома: «кожен коваль свого щастя»).

У Сліпого не знайшлося послідовників, але він накреслив шлях, яким мала піти римська література. — шлях перекладів творів грецьких письменників і наслідування їх.

Першим поетом Риму був Лівій Андронік (бл. 284 - 204 рр. до н. е.). полонений грек з Гаранта, який потрапив до заможного плебея Лівія Салінатора. Ставши вільновідпущеником, викладав давньогрецьку й латинську мови. Оскільки підручників не було, він переклав для своїх учнів Гомерову «Одіссею» важким сатурнічним віршем. Цей переклад — перший твір римлян, написаний латиною. Відомо також, що Андроніку доручили у 240 р. переробку комедії та трагедії на святкові ігри, що він і зробив, узявши за зразок трагедію Еврігііда та одну з комедій Філемона. Хоч їхній переклад був зовсім невдалий, римляни вважали цю дату початком римської літератури. Андроніку також належить переробка кількох трагедій на теми Троянського циклу.

Про Гнея Невія (бл.270 - бл.200 рр. до н. е.) відомо досить мало. Поет народився у плебейській родині, був учасником першої Пунічної війни. Його оригінальний дар найяскравіше виявився в комедіях, які Невій намагався пристосувати до римської сцени. Незалежність і сміливість Його виступів проти наймогутніших патриціанських родин свідчили про палке бажання поета донести правду до своїх глядачів, вільно висловити те. що мучило його сумління. Тому його комедії сповнені уїдливих натяків на родини Сціпіонів чи Метеллів. До того ж Невій уважав театр зручним місцем для критики й викриття людських пороків. У цьому він нагадував Арістофана, якого, можливо, частково й наслідував.

Проте спроби поета критикувати римських аристократів закінчилися досить драматично. Як натякає Плавт в одній зі своїх комедій, Невій за це потрапив до в'язниці:

...В нього поза й рухи наче в того вар пара-поета,

Коло ж нього невсипущі сторожать два вартових.

(Переклад Н.Пащенко. «Хвалькуватий воїн», 211—212)

Але й після цього Невій не вгамувався. Врятувавшись з допомогою народного трибуна, після чергового випаду він знову потрапив за грати, а там і в заслання, де невдовзі помер. Патриції здійснили свою погрозу й на слова Невія: «Зла доля дала в консули Риму Метеллів!» Квінт Метелла у 206 р. відповів: «Чекай лиха поет Невій від Метеллів!»

Працюючи над комедіями. Невій виробив прийом контамінації («зіткнення»), суть якого полягала в тому, що з двох комедій грецького автора він синтезував одну римську. Цим прийомом плідно користувалися пізніші письменники. Комедії Невія завжди мали певний відбиток римської дійсності, хоч він в основному спирався на нову аттичну комедію. досить серйозну й повільну. Римська публіка вимагала рухливішої й комічніеої дії, чого Невій і досягав прийомом контамінації. Він першим уводить у комедію типи парасита, суворого батька, який лає свого раба, легковажних синів, які розтринькують батьківське майно, корисливої, але доброї гетери тощо.

Оригінальним Невій був і в жанрі історичної драми, у якій також відчувається римський елемент. Ці п'єси називалися претекстатами (походить від назви одягу римських жерців і магістратів — тоги з пурпуровою стрічкою, «praetexta»). Збереглися назви таких драм: «Троянський кінь», «Даная», «Андромаха», «Виховання Ромула» тощо.

Досить самостійним заявив себе Невій у жанрі епосу, створивши епопею «Пунічна війна», написану сатурнічним віршем. Вона складалася з семи пісень і розповідала про один із драматичних періодів римської історії — конфлікт Риму з Карфагеном. Дві перші пісні були присвячені картинам зруйнування Трої і втечі Енея з товаришами. Розлючена Юнона переслідує троянців, але, долаючи бурі, з допомогою Венери мандрівники потрапляють до берегів Італії, прибувають до Лаціуму. Згодом онук Енея Ромул засновує Рим. П'ять інших пісень присвячені подіям першої Пунічної війни. Активну роль у них відіграють боги, які обговорюють дальшу долю героїв і самої війни (пригадаймо «Іліаду» Гомера!). Можливо, Невій і причини її пояснював почуттями, що охопили Дідону та Енея. В усякому разі Вергілій у першій половині своєї «Енеїди» спирається на твір Невія, тим більше, що цей поет був першим, хто послідовно виклав міф про заснування Рима, поєднавши його з історією падіння Іліона.

Поема, написана вже в останні роки життя Невія, стала своєрідним підсумком його літературної діяльності. Невій був першим римським поетом, який заклав міцну основу майже для всіх жанрів римської літератури, зокрема драми, комедії та епосу. Першим він почав записувати і події історії Риму латинською мовою, оскільки ранні римські вчені, страждаючи на «грекоманію», фіксували їх виключно грецькою. Не випадково Горацій, який не дуже шанував перших римських письменників, у посланні «До Августа» писав про Невія:

Невія ж нині до рук беремо, гарячково гортаєм.

Наче новинку, — на книгу стару ми й молитись готові.

(Переклад А.Содомори. «Послання». II, 53 - 54)

Молодшим сучасником Невія був Квінт Енній (239—169 рр. до н. е.), який ніколи не визнавав свого визначного попередника і ставився до нього з неприхованим презирсівом. Енній народився в калабрійському місті Рудії в родині збіднілого патриція. У часи другої Пунічної війни був центуріоном у римському війську, під час перебування в Сардинії познайомився з римським квестором Марком Туллієм Катоном, який забрав його з собою до Рима. Вихований на традиціях еллінської культури. Енній зблизився з родиною Сціпіонів. відомих своєю схильністю до грецького мистецтва. Знання давньогрецької й латинської мов (Енній знав ще осську мову) дало можливість поетові викладати ці мови й обробляти грецькі трагедії для римської сцени. Відомо, що жив він надзвичайно скромно, в 184 р. до н. е. отримав римське громадянство. Помер після вистави останньої своєї трагедії — «Фієст».

Наслідуючи прийом контамінації в Невія, Енній став відомим насамперед трагедіями, сюжети яких брав в Евріпіда, часом у інших грецьких поетів. У них зображуються переважно сильні пристрасті, божевілля, відчайдушність чи самопожертва. Особливий успіх мала його «Медея», а також трагедії «Александр». «Іфігенія». «Полонена Андромаха» тощо. Симпатії глядачів Енній завойовував майстерною технікою обробки обраного сюжету, оригінальністю інтерпретації почуттів. Він створив власний стиль трагедії, сповненої пафосом і часом вільнодумними почуттями. У цьому плані він поділяв погляди грецького поета, зокрема його ставлення до богів та оракулів. У жанрі комедії Енній виявив себе значно слабшим поетом.

Одним з перших Енній розроблює жанр сатури («зіткнення», «суміш»), тобто твору на житейсько-філософську тему. Різні за своїми поетичними розмірами, сатури містили дискусії й розмови з друзями, бесіди на філософські сюжети, байки, приказки та навіть рецепти страв з морських риб. У поемі «Епіхарм» Енній знайомить римлян із найпоширенішими грецькими натурфілософіями. Загалом схильність noera до дидактики, до широкої просвітницької діяльності свідчили про його прагнення до створення своєї національної культури.

З особливою силою талант Еннія розкрився у величезній епічній поемі «Аннали» (або «Літопис»), що складалася з 18 книг і вмішувала понад 30 000 віршованих рядків (збереглося близько 600). Поема являла собою грандіозний літопис подій віт міфологічних часів аж до кінця життя самого поета.

Ангор з самого початку' попереджає (з допомогою чудесного сновидіння). що він покликаний продовжити справу Гомера. Душа великого грецького співця ніби перейшла до нього й надихнула на створення римського епосу. Тому Енній звергається до Муз із проханням допомогти йому в здійсненні великої ії важкої праці. Поет наслідував стиль Гомера. і зробив ие блискуче. Відмовившись віл незграбного сатурнічного вірша, він першим увів у римську поетику латинський дактилічний гекзаметр. Віднині всі епічні поети Риму писатимуть виключно цим розміром, безперечно складнішим, але досконалішим у художньому плані. Крім того. Енній сприйняв окремі художні прийоми Гомера, зокрема систему постійних епітетів, двоплановість, порівняння, докладність викладу. Він зберіг і притаманну римській історичній легенді архаїчність, і повтори римської поезії. Ними пізніше скористається уславлений автор «Енеїди» Вергілій.

Перша книга «Анналів» розповідала про зруйнування Трої, втечу Енея. прибуття до Італії й заснування Рима Ромулом Друга й третя викладали історію найголовніших римських царів аж до встановлення Республіки. Четверта — шоста книги знайомили з нападом галлів, самнітськими війнами і боротьбою з Пірром, сьома оповідала про історію Карфагена. першу Пунічну війну і завоювання Римом Сардинії, Корсики та Цізальпійської Галлії, восьма — чотирнадцята про другу Пунічну війну й перемогу над Ганнібалом, а також про Македонські війни, битви з Антіохом III і перемогу над ним. П'ятнадцята книга присвячувалася Етолійській війні й прославленню Марка Фульвія Нобіліора, шістнадцята — закінченню Істрійської війни та дві останні оповідали про події, що відбулися до початку III Македонської війни.

Мабуть, Енній був усе ж таки суб’єктивним істориком, у всякому разі саме в стилі елліністичних учених він прославляє не тільки легендарних царів Риму Енея іі Ромула. а й своїх сучасників Луція і Публія Сціпіонів, Фабія Максима, прозваного Кунктатором («Повільним»), згадуваного вже Нобіліора та ін. Багато говорить Енній і про героїзм римських вояків, відданих справі свого народу, достоїнством якого вважає високу мораль, уміння витримувати найсуворіші випробування. Ці його думки часто перериваються роздумами про дальшу долю римської культури. Виступаючи за Ті прогрес. Енній досить різко відзивається про своїх попередників Андроніка і Невія, які ігнорували грецьку філософію й у своїх творах використовували лише «варварський» сатурнічний вірш. Водночас Енній, захоплений військовою могутністю Риму, подібну ж могутність хотів бачити і в культурному плані. Тому він не обмежується запозиченнями в Гомера, і де лише тільки можливо звертається до латинських джерел. Так, наприклад. Енній використовує характерний прийом народної творчості — алітерацію, часом навіть зловживаючи ним:

О Tiтe Татію, тиране, тягар тяжіє над тобою.

Із фрагментів поеми можна зробити висновок, що мета Еннія полягала у створенні національної епопеї, і він досяг бажаного. Майже протягом двох століть твір Еннія був найголовнішим епічним твором Риму, його аналізувати вчені, вивчали в усіх римських школах.

Римський театр. Подібно до Греції, в Римі драматичні вистави влаштовуватися тільки в різні релігійні свята або у зв’язку з якимись урочистими подіями. Точний час їхнього виникнення визначити неможливо за браком даних. Світського характеру вистави набули приблизно в IV ст. до н. е.. коли за них почали відповідати не представники колегії жерців, а члени міського магістрату, й актори виступали вже не в храмах, а в якихось театральних спорудах.

Театр Марцелла. 13 р. до н. е.

Найдавнішими святами вважалися Римські, або Великі, ігри (у вересні) на честь бога Юпітера, вони супроводжувалися величними процесіями та змаганнями. З III ст. до н. е. були встановлені Плебейські ігри (у листопаді), на яких із 240 р. до н. е почали вже регулярно ставити комедійні та трагічні вистави. Наприкінці того ж сторіччя запроваджено ігри на честь бога Аполлона (в липні), а потім — Великої матері богів Кібели, що називалися Мегалесійськими іграми (у квітні). Пізніше за всіх з'явилися ігри богині Флори, що славили пробудження природи (Флореалії в кінці квітня — на початку травня). Загальна тривалість цих свят сягала 76 днів, з яких 50 відводилися на драматичні вистави. Ігри влаштовувалися на кошти міста й тих посадових осіб, які відповідали за їхнє проведення, і супроводжувалися пишними маніфестаціями, різними веселощами. боями хижаків чи гладіаторів на аренах цирку, виспівами в театрах.

Про перші театральні будівлі нам нічого невідомо. Суперечливі джерела засвідчують, що спочатку споруджувалися тимчасові дерев'яні театри. що розбиралися після закінчення свят. У II ст. до н. е. нібито почали робити постійну сцену й амфітеатр, у якому всі глядачі стояли. Сиена являла собою два-три будиночки, перед якими й розгорталася дія. Простір, що в грецькому театрі називався «орхестрою» (тобто місцеперебування хору), зберігся і в римському театрі. але тепер він призначався для «високих» глядачів — сенаторів та інших привілейованих осіб (сучасний «партер»). Інші глядачі спочатку стояли, а потім сиділи в амфітеатрі. Боротьба за «сидячі місця» тривала майже століття, римський сенат уперто не хотів їх дозволяти як споруди непотрібні й такі, що розбещують суспільство. Незважаючи на популярність драматичних вистав, перші кам'яні театри з’явилися лише в 55 р. до н. е. (Гнея Помпея в Римі), пізніше — ще гри театри. їхня місткість була досить великою — до 15 тис. глядачів. Усі театри оснащувалися досить складною для тих часів технікою, що давало змогу змінювати декорації, піднімати чи спускати завісу, створювати різні сценічні ефекти. Слід зауважити, що трохи раніше почалося будівництво й окремих амфітеатрів (цирків) для боїв рабів-бестіаріїв з хижаками чи гладіаторів. Місця в театрах не визначалися, нумерованими були лише ряди й сектори.

Римський театр. Реконструкція

Акторські трупи складалися здебільшого з чоловіків-професіоналів, вільнонайманих і навіть рабів. До акторів ставилися з презирством — їх могли піддавати тілесним покаранням за погану гру, штрафували, не допускали до участі у виборах, призову на військову службу тощо. Проте римляни відрізняли великих акторів від ремісників і високо їх шанували. Неодноразово згадуються сучасниками І ст. до н. е. імена комедійного актора Галла Росція, трагіка Езопа, людей, відданих своїй професії, які і своїх учнів виховували у вірності принципам драматичного мистецтва. Авторитет акторів особливо зростає з установленням Імперії.

Римські актори спочатку масок не мали, оскільки театральні приміщення були невеликі, тому значна роль приліпилася мімічній грі. Але з І ст. до н. е. маски знову входять у моду, тим більше що значно розширилися стіни самих театрів. Традиційними стають маски, запозичені з нової аттичної комедії: лихваря-звідника, парасита, доброчесної гетери, юнака й старого, особливо — хитрого раба.

Найпопулярнішими серед плебсу були дотепні комедії. Всі спроби зробити традиційними трагедійні вистави закінчувалися цілковитою невдачею. Трагедії ставили, але їх відвідували дуже неохоче, серйозні сюжети просто не сприймалися. Можливо, давався взнаки недостатній рівень підготовки римлян, та й проникнення в міфологічні історії було значно поверховішим, ніж у Греції. Серед глядачів панувало захоплення зовнішньою, показною стороною вистави, що витісняла драматичний конфлікт, їх найбільше цікавили грубий комізм, буфонада, не завжди цензурні вирази. Тонка інтрига, справжня акторська гра, самий пафос трагедії часом замінювалися грубим натуралізмом: сцену використовували навіть для виконання смертних вироків, страта інколи ставала частиною сценічної дії. Тому не тільки героїко-міфологічна трагедія класиків грецької літератури, а й римська історична трагедія — претекстата — майже не були популярними. Так само як і серйозна нова аттична комедія, а також твори тих римських авторів, які наслідували її принципи, зокрема п’єси Теренція. А от легка, невимушена й весела комедія Плавта з її оптимізмом, життєрадісністю і брутальними вихватками героїв легко знаходила свого глядача. Вона отримала назву паліата (комедія плаща).

З І ст. до н. е. популярною стала й комедія тогата (togata), дія якої розгорталася в Італії, а персонажі носили римський одяг — плащ (тогу) і розмовляли латинською мовою. Тоді ж на сцені утвердилася старовинна народна фарсова комедія на побутові теми ателлана (atellana). Свою назву вона дістала від найменування містечка в області Кампанія — Ателла. В ній діяли постійні герої, одна поява яких на сцені вже викликала сміх: дурнуватий і ненажерливий парубійко Макк, хвалькуватий і обмежений телепень Буккон, наївний і простуватий старий Папп, хитрий горбань-пройдисвіт Доссен та ін. Літературна обробка цієї сільської ателлани породила особливий жанр, який мав незмінний успіх. Збереглася велика кількість фрагментів подібних ателлан, назва яких була пов’язана з діями головного героя («Макк-трактирник», «Макк-дівчина», «Папп-орач», «Всиновлений Буккон» тощо). Ателлана відрізнялася від звичайної комедії сміливістю критики певних потворних соціальних явиш, висміюванням застарілих форм римського життя, захоплення грецькою мовою (актори розмовляли соковитою народною мовою).

У цей же час основою деяких комедій стає і народний мім, невелика п'єса соціально-побутового змісту. Це був єдиний жанр, у якому дозволялося виступати жінкам, актори в ньому з’являлися без масок.

Tiт Макцій (Макк) Плавт (бл. 250 - 184 до н. е.)

Життя і творчість. Плавт був першим римським письменником, який залишив вагому спадщину. Біографія його маловідома. хоч є підстави вважати, що він був виходцем з найбідніших кіл плебсу. Про це частково свідчить і друга частина його імені, яке мав популярний народний герой — Макк. Плавт народився в Умбрії, області на північному сході від Рима, відомості про його батьків також відсутні. Був актором, потім ніби зайнявся торгівлею, на яку витратив усі свої кошти. Потрапив до Рима, де спочатку працював на млині й водночас писав п’єси, запозичуючи їхні сюжети в авторів нової аттичної комедії. Можливо, драматург пізніше подорожував по містах Великої Греції. Добре знав давньогрецьку мову і, відповідно, твори грецьких письменників. Місце й причини смерті невідомі.

Довгий час Плавтові приписували понад 130 комедій. У І ст. до н. е. римський учений Теренцій Варрон, дослідивши й порівнявши всі ці твори, зробив висновок, що поетові з них належить усього 21 комедія, з яких майже повністю до нас дійшло 20. Плавт писав їх, орієнтуючися на смаки нижчих верств населення. Культурно відсталі римляни, захоплені кривавими ігрищами, зокрема гладіаторськими боями, мало цікавилися театром і літературою. Тому драматург зробив ставку на сміх, намагаючись будь-що розвеселити римську публіку. Для цього він використав усі можливі засоби, що їх давав самий жанр комедії. У них входили і словесний комізм, і комізм ситуацій, і пряма буфонада — балаганні вихватки й ляпаси на сцені, гострокритичні й сатиричні репліки персонажів, комічні сварки тощо. Особливе значення Плавт надавав діалогам і словесним спорам, у яких герої могли повністю використати можливості своїх лексичних запасів. Звертався він і до італійського народного театру, тієї ж ателлани, міму чи фесценіни. Притаманні їм виразна гра акторів, балаганні ефекти позначилися і на його комедіях. Вони містили значну кількість буфонно-комічних сцен, декотрі з яких узагалі не були пов’язані з дією самої комедії й ставали лише допоміжним комічним засобом. П’єси Плавта були багаті на каламбури — сміливі та інколи брутальні вирази і слова, що загалом дуже подобалося глядачам. Усе це створило йому славу одного з найдотепніших римських поетів. У цьому плані Плавт дуже близький до Арістофана, якщо не його наслідувач.

Римсько-елліністична комедія. Baзa. ІІ ст. до н. e.

Персонажі Плавта розмовляли жвавою і невимушеною мовою римського населення. Одним з улюблених прийомів комедіографа стало пародіювання, особливо тоді, коли він вкладав урочисту мову оратора з усіма його пишними й штучними зворотами в уста якого-небудь ординарного персонажа. Пародіював Плавт і тих, хто намагався без усякої потреби вставляти в латинську мову грецькі слова чи вирази, малозрозумілі широкому глядачеві.

Не зовсім ясним є питання, як саме відбувалася вистава в римських театрах, як грали актори. Додатковим джерелом у цьому плані є комедії Плавта, з яких можна почерпнути досить багато відомостей. Зокрема, однією з традиційних особливостей Плавтового діалогу є звернення акторів безпосередньо до глядачів як до безпристрасних, а часом і зацікавлених свідків. Зрідка такі звернення ставали і своєрідним коментарем, що пояснювали жести, рухи й міміку акторів. Так. у «Хвалькуватому вони» раб Палестріон замислюється над планом «наступу», а старий коментує всю його поведінку:

Гляньте!

Як він став! Чоло насупив, заклопотаний, в думках'

В груди впарив він рукою, наче серце вирива.

Повернувся. Бач, лівиця в ліве сперлася стегно,

Пальцями правіші лічить. Раптом в бік себе ударив

Правий, сильно так! Та все даремно. Не додумав щось!

Ляснув пальцями. Ой. важко! Аж не встоїть, сіромах!

Головою ось хитнув він. Ні, напевне, щось не так!

(Тут і далі переклад Н.Пащенко, 199 - 206)

З комедії «Шкатулка» відомо, що керівник трупи акторів міг навіть їх карати за погану гру або винагороджувати за вдалий виступ, особливо якщо він сподобався глядачам. У фіналі трупа співає пісню, у якій є такі слова:

Потім всі костюми знімуть. А за тим, хто роль зіграв

Кепсько, буде враг побитий! Вип'є той, хто гарно грав.

(784 - 785)

Запозичуючи сюжети і персонажів у новій комедії греків. Плавт завжди намагався бути оригінальним. За традицією місце дії, імена героїв лишалися грецькими, але в численних випадках вони замінювалися добре знайомими глядачам римськими назвами. З’являлася комічна суміш з грецьких і римських реалій, у комедіях Плавта діяли греки, але ними управляли римські посадові особи еділи, претори, консули, вищими органами були сенат і коміції, грецькі будинки розмішувалися на римських вулицях, грецькі персонажі несподівано мали латинські наймення і розмовляли латиною, мовлення їх сповнене натяків на римську сучасність. Зразком подібної романізації комедії може бути монолог хорега у п’єсі Плавта «Куркуліон» (470 - 485), у якому цей костюмер перелічує низку відомих римських храмів, будівель та громадських установ.

Але найголовнішу ознаку романізації творів Плавта становило те, що грецька комедія, по суті, ставала формою, заповненою грецькими реаліями, проте всі порушувані проблеми були гостроактуальними для римської дійсності. Тому в комедіях Плавта і з’являлися конфлікти батьків з дітьми, із звідниками чи лихварями, у яких спритні раби визволяли для своїх молодих, але безпорадних господарів коханих дівчат, тощо.

Плавт жив у період, коли лідер консервативної частини патриціату Порцій Катон розпочав активну боротьбу проти посилення впливу еллінізму на Римську державу. Ратуючи за збереження старих римських норм поведінки, він засуджував Сціпіонів за їхнє прагнення поширювати в Римі грецькі звичаї, культуру, жалобу до розкішного життя тощо. Значні маси плебсу підтримували Катона, подібні погляди поділяв і Плавт. У його комедіях розкидані приховані або прямі антигрецькі випади. Автор називає греків «вівцями», знущається з грецьких філософів, які. «себе нав’ючивши книжками, сумками», штовхаються й накидають свої сентенції, марнують час за пияцтвом, а потім повертаються додому, «похмурі й добре випивши». Парасит Куркуліон їм погрожує — якщо хтось із них трапиться на його шляху, то він йому «дух з живота повибиває».

Проте життя йшло вперед, і з початку II ст. до н. е. маси грецьких торгівців і ремісників заполонили римський ринок, несучи з собою свої мораль і звичаї. Плавт і тут продовжує сміятися, але недвозначно натякає, що його симпатії, як і раніше, лишаються на боці плебсу. Один з Менехмів (комедія «Близнята») в різкій формі критикує всіх тих із заможних людей, хто оточив себе клієнтами, тобто потрібними людьми, нікчемними в моральному плані. Система патронату і клієнтели стала характерною соціальною рисою римського життя, і Плавт її гостро засуджує:

Хіба то не дурість чи не ошуканство!

Проте чим знатніші ми всі і багатші,

Тим більше ми винні у звичні поганій.

Тепер нам клієнтів потрібно побільше,

А чесні вони, а чи ні — то байдуже.

Нам конче потрібні лиш гроші клієнта.

Ти бідний, та чесний — то нам не підходиш

Зовись шахраєм, але тільки багатим.

(571 - -578)

Велику роль у п’єсах Плавта відігравало «пізнавання», на ньому побудовано закінчення семи його комедій («Близнята», «Амфітріон» та ін.). Важливе значення мав і музичний супровід, невід’ємна частина римської комедії. У діалоги вставлялися речитативні частини, що виконувалися під акомпанемент флейт, сольні арії-кантіки, дуети та тріо. Очевидно, Плавтова комедія наближалася до сучасного сценічного жанру — оперети.

Персонажі комедій. Центром інтриги, носіями нескінченних жартів, дотепів і каламбурів у Плавта стають його улюбленці раби, мудрі й легковажні, помірковані и зовсім нерозважливі, філософічні й просто язикаті. Вони бігають, викривають, обвинувачують, б’ються, замислюються, відкрито брешуть, ображають своїх господарів... Часом складається враження, що ангор втрачає на ними владу і вони починають жити на сцені самостійним життям. В умовах римської дійсності, де ставлення до рабів було значно жорстокішим, ніж в Елладі. подібна вільна поведінка мала б викликати обурення того ж плебсу, а надто патриціату, оскільки ображала соціальні почуття. Не випадково ж ті самі раби часто замислюються над покаранням, що може на них обрушится. Проте нічого подібного не ставалося. Ці персонажі Плавта настільки захоплювали глядачів, їхні репліки чи вчинки завжди були такими несподіваними й оригінальними, незмінно викликали такий сміх, що римляни охоче прощали їм зухвалість висловів і неналежну свободу дій.

От у комедії «Псевдол» перед глядачами поставав майстер інтриги — раб, завжди готовий на якусь несподівану вихватку чи жарт, хитрий обманщик і шахрай. Загалом Плавт рідко дає фізичне зображення своїх героїв, але в даному випадку воно є майже вичерпним. Обдурений Псевдолом Гарпаг пригадує його характерні риси і створює досить точний портрет цього лукавого пройдисвіта:

Товстопузий, головастий та ще рудопикий.

Гострі бирла, товсті литки, величезні Ноги...

(1218 - 1220)

Відомо, що Плавт ненавидів стан звідників і лихварів і. де тільки можливо, намагався їх дискредитувати. Його почуття поділяє і Псевдол, який спостерігає брутальність Балліона, його жорстоке ставлення до рабинь. Урешті герой не витримує і безпосередньо звертається до глядачів, закликаючи їх фізично знищити подібних балліонів:

І не все терпить Аттики юнацтво!

О, де ви всі. могутнії герої, закохані

У звідника дівчат? Чому б гуртом та не зібратись вам

І не звільнить народ від підлої мерзоти?

(203 - 206)

Щоправда, після цього Псевдол висловлює думку про безглуздість подібних сподівань: закохані юнаки залежать від звідника, оскільки «штовхає пристрасть їх рабами звідницькими стати».

Риси, притаманні Псевдолу, в основному повторюються в образах рябів Пялестріона («Хвалькуватий воїн»), Палінура («Витівки парасита») та ін.

Постійними персонажами п’єс Плавта є також пихаті й чванливі вояки, які хизуються своїми вигаданими подвигами на війні.

перемогами нал жінками. Після Пунічних воєн такий людським тип доволі поширився в Римі: плебс ставився до подібних представників вищої вояччини однозначно — їх ненавиділи. Для плебеїв вони становили символ цілком певного соціального зла. кожна їхня поразка викликала бурю оплесків і крики схвалення. Збагатившися різними нечесними шляхами, зокрема спекулятивними поставками продовольства й фуражу величезній римській армії, вони після повернення претендували на особливе становище в суспільстві, що не подобалося і патриціату. Ці знахабнілі торгаші викликали відразу й презирство всієї громадськості.

Проте особливо ненавиділи лихварів і звідників. Вийшовши з низів, використавши найтемніші й найогидніші негативні якості людського характеру, ці ненажерливі торгівці грішми і «живим товаром» почали швидко збагачуватися, обкрадаючи і ставлячи в залежність від себе як плебеїв, так і патриціїв. Відірвавшися від плебсу, вони не змогли дістатися до вищих сфер, але істотно впливали на економіку держави. Плавт як виразник інтересів ремісничих кіл щиро вважав, що розвиток фінансово-лихварського капіталу й торгівлі призведе у близькому майбутньому до повного зруйнування ремесла. Ця загроза, що ніби нависла над ремісниками, зростання могутності грошей серйозно турбувати драматурга й примушувати знову й знов повертатися до цього питання у своїх п’єсах. Чітку персоніфікацію ця загроза дістала в образах лихварів чи звідників Балліона, Каппадока та інших, завжди описуваних Плавтом у різко негативних тонах. Особливо яскраво зображений подібний звідник в одній з кращих комедій драматурга «Псевдол». Перед глядачами поставав персонаж, у якого неможливо було знайти жодної привабливої риси, він наче перетворювався на втілення тієї могутньої й непереборної сили золота, що є для нього значно сильнішою за богів. Балліон сам зізнається, що завжди готовий перервати жертвоприношення Юпітеру (найбільша образа богові), якщо почує дзвін золотих монет. Хоч якими образливими словами називає його Псевдол, але Балліон у відповідь лише посміхається і стверджує їхню правдивість. Коли той називає його «мерзотником, клятвопорушником», він каже:

Так, приховав я грошенята.

Гак, негідник я, а схочу — вдома гроші витягну.

Ти ж хоч чесний і шляхетний — в домі шеляга нема.

(354 - 356)

У свій день народження Балліон вимагає від підлеглих дівчат

Так обробити коханців своїх.

Щоб принесли дарунків побільше,

І на рік, щоб не менш, бо інакше.

Всі повіями завтра вже стануть.

(178 - 181)

У стосунках з рабами Плавт незмінно показує Балліона жорстоким і несправедливим: не випускаючи батога з рук, він завжди готовий їх побити.

Нічим не кращий за Балліона і лихвар-звідник Каппадок («Куркуліон»), який мучить своїх боржників і намагається обминути закони. Він завжди оточений темними підозрілими людьми, які «під Старовинними рядами відсотки там хапають і дають». Цей персонаж з товстим животом, «трав'янистими очима», з постійними скаргами на здоров’я («зникають сили, болісно повсюди») дбає лише про гроші й прибутки. Один його вигляд викликає у зустрічних лайку та образи. Дуже показовий монолог парасита Куркуліона, у якому він уїдливо викриває весь клан звідників. У них «один язик», але він їм потрібний лише для того, щоб «продавати чужаків, чужим розпоряджатися й чужим давати волю», порушувати присягу:

...серед людей вся звідницька порода

Нагадує нам мух, клопів, вошей чи комарів і бліх

Нездатних на добро, лише на то. гидкі мерзотні вчинки.

(499 - 501)

З нової аттичної комедії в п’єси Плавта прийшли й образи гетер. Загалом гетеризм у Греції був явищем складним. Гетерами називали незаміжніх жінок, які вели вільний спосіб життя. Освічені й незалежні, вони часом істотно впливали на політику і брали в ній участь. У Римі їхня суспільна роль значно знижується, зокрема у Плавта вони виявляються досить пересічними й навіть вульгарними жінками-коханками. Часто залежні від звідників, гетери перетворювалися на звичайних повій. Проте у Плавта вони певною мірою зберігають доброзичливість і гуманне ставлення до людей, здатність до шляхетних учинків.

З нової ж комедії драматургом був узятий і образ парасита, нахлібника більш-менш багатого молодого господаря. У Римі, особливо в пізніші часи, параситизм набуває великого поширення. Вже в часи Плавта нахлібники вирізнялися ненажерливістю. На постійний голод протягом усієї комедії скаржиться парасит Пенікул («Два Менехми»). Дещо в іншому світлі постає парасит Артотрог («хлібогриз»), добре забезпечений своїм господарем Піргополініком («Хвалькуватий воїн»). У грецькій комедії парасит був тонким, освіченим і дотепним улюбленцем молоді. У Плавта він часом зберігає ці ознаки і також стає головним героєм, творцем інтриги за визволення коханої юнака, справжнім його другом («Куркуліон»). Значно розумніші за своїх юних господарів, парасити чудово знають їхні негативні риси, дошкульні місця і користуються цим для особистої вигоди. Проте інколи, спостерігаючи поведінку своїх панів, навіть вони не витримують і викривають їх, як це робить згадуваний уже Артотрог, коли нагадує Піргополініку його «подвиги». Параситові слова, що той одним подихом здунув «легіони, наче вітер солому чи листя з дахів», викликають репліку «героя»: «Та то ж дрібниця!» І тоді Артотрог. звертаючись у бік до глядачів, додає:

Так, то дрібниця

У порівнянні з тим, чого ти зовсім не робив!

Ну ж і брехун! Коли подібного хтось бачив

Хвалька пустого, то того володарем назву,

І сам піду в раби до нього...

(«Хвалькуватий воїн», 19 - 23)

Ще одна характерна особливість творчості Плавта — велика кількість уживаних військових термінів. Рим уславився своєю агресивністю. За часів Плавта найбільшою суспільно-політичною подією стали Пунічні й Македонські війни, що залишили глибокий слід у свідомості римлян, численні військові терміни швидко ввійшли в побутову розмовну мову. Плавт підмітив цю особливість і насичує ними мову своїх персонажів. Звернення Божества допомоги до глядачів закінчується відкритим натяком на закінчення війни з Карфагеном:

Прощавайте ж.

І з доблестю ідіть до перемоги, як

Робили це донині. Бережіть усіх

Союзників старих чи нових. І держави міць

Посилюйте розумним управлінням.

Суперників боріть й завжди приносьте славу

Із лаврами; а переможені нехай

Пуніцій покарання понесуть назавжди.

(«Шкатулка», 196 - 203)

Комічне враження справляють епізоди, коли раби Палестріон і особливо Псевдол починають розроблювати свої «плани нападу». Останній, наприклад, сам зізнається, що йде на «великий подвиг» проти «ворога підступного» і після перемоги на нього чекає «довговічна слава». Комізм створюється через невідповідність між пафосом задуму раба, який порівнює себе з визначним полководцем. і справжнім його спрямуванням проти жадібного лихваря:

...Щоб всюди, де лиш ворогів я зустріну...

Міг легко вражать й обладунку позбавить

Лукавством усіх ворогів бонових.

Балліона ж я із балісти негайно застрелю.

Він спільний наш ворог: слідкуйте лиш краше.

Сьогодні ж на місто я в наступ піду й захоплю.

Сюди ж поведу легіони свої.

Підкорене місто - успіх Громадян.

(«Псевдол», 581, 585 - 590)

У комедіях Плавта імена героїв є значущими, ім’я стає першою характеристикою персонажа. У рабів підкреслюється певна їхня якість або досить примітивне коло їхніх інтересів: Псевдол — від грецького слова pseudos (брехня) і латинського dolus (обман), Палестріон — «аматор палестри».

Імена воїнів мають переважно іронічно-насмішкуватий характер: Піргополінік («вежоградопереможець»), Платагідор («пустий хвалько»), тобто суть характеру або протилежна імені, або цілком відповідає йому.

Особливо характерними іменами наділені лихварі і звідники. Так, ім’я лихваря Каппадока походить від назви місцевості Каппадокії, де були найдешевші раби, ім’я його колеги Лікона — від грецького слова «вовк», звідник Лабрак одержав ім’я від назви морської хижої риби тощо.

Парасити також мають красномовні імена — Арготрог («хлібогриз»), Ергасіл («здирник»), Куркулюн («хлібний черв’як»). Пенікул («столова щітка», або «обтиранка»), вони засвідчують їхнє принизливе становище.

У гетер імена підкреслюють в основному специфіку їхньої професії: Філокомасія («та, що любить бенкети»), Фенікія («молода пальма»)» Еротія («кохання»). «Спеціалізовані» наймення мають слуга Гарпаг («розбійник»), кухарі Конгріон («морський вугор») і Анфрак («вуглина») і т.д.

«Амфітріон». Важко визначити час написання або прем’єри тієї чи іншої з комедій Планта. Існують лише окремі дані, яким можна вірити. Одна з останніх п’єс цього драматурга, «Амфітріон», за попередженням самого автора, не може бути названа «комедією». У Пролозі Меркурій, переказуючи її зміст, зокрема говорить:

Вам мішанину лам. трагікомедію.

Не може буть комедія суцільною:

Царі и боги усіх учасники полій.

То як же бути? Роль раба знайшлась відразу;

От і можливість для трагікомедії.

(59 - 67)

«Амфітріон» — одна з п’єс Плавта на міфологічну тему, що розповідає про перебування Зевса і Меркурія на землі. У той час, як фіванський цар Амфітріон воює з розбійницьким плем’ям те- лебоїв, Юпітер спокушає його дружину Алкмену. З цією метою він набирає вигляду царя, а Меркурій — його раба Сосія. Уся вистава побудована на комічних «qui pro quo», оскільки з’являються то справжній Амфітріон і Сосія, то їхні двійники-боги. у зв’язку з чим створюється велика кількість комічних ситуацій. Наприклад, Алкмена, попрощавшися з Амфітріоном-Юпітером, який ніби поспішає до війська, раптом бачить свого чоловіка, який повернувся з походу. їхній діалог увесь побудований на прийомі «хто про що». Так і не зрозумівши одне одного, вони розсерджено розходяться. Алкмена вирішує піти від чоловіка. Амфітріон Йде за світком. Та повертається Амфітріон-Юпітер, якому доводиться вибачатися за «непорозуміння» в попередній розмові, Алкмена замирюється з ним. У фіналі Юпітер розповідає (як це традиційно робить «бог із машини»), що цариця народила двох синів, один із них — Геракл, його власний, який прославить фіванського царя своїми подвигами, і наказує Амфітріонові повернутися до дружини без усяких скарг:

Ти до Алкмели повернись із згодою.

Облишивши докори незаслужені.

(1140 - 1141)

Царю лишається підкоритися могутньому богові й закликати глядачів привітати його голосними оплесками. З усього, що сталося, він робить один покірливий висновок:

Так. зовсім кривди тут нема мені,

Що полонину благ я поділив з Юпітером.

(1124 - 1125)

Проте ця думка не на користь Юпітеру. Плавт і перед цим неодноразово знижує образ вищого бога іронічними репліками Меркурія, який нагадує глядачам про досить фривольне його ставлення до смертних жінок:

Який Юпітер, батько мій, ви знаєте:

Тож вільно він до справ подібних ставиться...

Від чоловіка тайкома почав жону кохати —

Алкмену ...

Вона тепер вагітна двічі:

Від чоловіка і великого Юпітера.

(104 - 105, 107 - 108, 110 - 111)

В іншому епізоді Меркурій просто знущається з батька, висміює його то як закоханого юнака, то як боягуза, який тремтить перед гнівом дружини:

Почула б це Юнона, то схотів би ти

Вже не Юпітером — Амфітріоном стать.

(514 - 515)

Подібне зображення верховного божества свідчило, що криза олімпійської релігії, розпочавшися в Греції, вплинула і на Рим. боги якого також почали потрохи залишати свої п’єдестали.

З усіх образів цієї п’єси найпривабливішим є Алкмена — доброчесна і вірна дружина, наділена всіма найкращими якостями римської матрони.

Слід додати, що Мольєр використав сюжет «Амфітріона» для своєї однойменної комедії, у якій уїдливо висміяв аморалізм французького дворянства.

«Скарб» («Горщик»). Комедію поставлено у 190-х роках. У ній розповідається про знайдений бідняком-селянином Евкліоном горщик із золотом. З тих пір той увесь час тремтить від страху, що хтось його вкраде. За дочку Евкліона Федру посватався старий сусіда — багатій Мегадор, який не знає, що дівчина вже вагітна від його племінника Ліконіда. Евкліон, який не вірить Мегадору, думаючи, що той зазіхає на його золото, погоджується на шлюб дочки за умови, що посагу за неї ніякого не дасть. Починається підготовка до весільної вечері. А в цей час раб Ліконіда Стробіл, побачивши, як Евкліон ховає горщик у новому місці, викрадає його. До розлюченого крадіжкою бідолахи приходить Ліконід, щоб попросити руки Федри. Починається комічний діалог «хто про що», у якому юнак говорить про дівчину, а Евкліон — про горщик із золотом. Урешті, коли все з’ясовується, старому доводиться погодитись на новий шлюб. Кінець комедії до нас не дійшов, але з її переказів відомо, що Стробіл віддає горщик Ліконіду, а той — Евкліону, який, проте, відмовляється від скарбу і віддає молодим для налагодження свого господарства.

Пафос комедії полягає у викритті Плантом золота як сліпої стихійної сили, що калічить характери людей, вносить у їхнє середовище елементи розбрату й нерівності. Можливо, цю тему автор запозичив у Менандра, у всякому разі думки обох драматургів збігаються там, де вони пропонують багатим людям ділитися своїми багатствами з бідняками На питання селянина, чому він сватається до дочки бідняка. Мегадор відповідає коротко: «Справи ваші я покрашу, ви ж — мої» (225). Але Евкліон боїться зв’язуватися з заможним Мегадором. оскільки «бик не товариш віслюкові», лише відмова сусіди від посагу заспокоює його.

Скарб наче посилює скнарість Евкліона, який, за словами старого раба, раптом «з глузду з’їхав», про його жадібність говорять уже всі довкола:

Хоч голоду позичити проси, і то но дасть.

Собі він зрізав нігті якось у цирюльника —

Зібрав, поніс з собою всі обрізочки.

(311 - 313)

В іншому випадку Стробіл свідчить, що Евкліон звернувся навіть до претора зі скаргою на коршака, який викрав у нього кашу. Евкліона традиційно вважають скнарою, до краю жадібною людиною, але, мабуть, це не зовсім правильно. Можливо, Плавт зобразив у ньому просто бідняка, для котрого несподіване багатство стало тягарем, якого він витримати не може. Замість радощів багатство приносить Евкліонові самі турботи. І врешті він легко відмовляється від золота на користь молодих, чого б ніколи не зробив, коли б був по-справжньому жадібною людиною. Не випадково мудрий Мегадор пояснює цю негативну рису характеру Евкліона так: «Не бачив, хто таким скупим би був від бідності»

Картаючи багатство, Плавт відбивав настрої найбіднішої частини римського населення, зубожілого через невміння пристосуватися до нових умов життя. Заможні здаються йому злодіями, він звертається до глядачів із викривальною промовою:

А це що? Ви смієтеся? Знаю геть усіх.

З вас більшість — усі злочинці.

Білим одягом прикрились та й сидять,

Наче чесні люди..

(717 - 719)

Тому Плавт виступає несподівано і проти багатого жіночого посагу, що розбещує жінку її перетворює її чоловіка на покірного раба. Для Мегадора ідеальним було б одруження з бідною дівчиною, бо «дружина з посагом — для чоловіка руйнування».

«Близнята» («Два Менехми»). Конфлікт цієї соціально-побутової комедії оснований на надзвичайній схожості двох сицилійських близнюків — Сосікла й Менехма. Один із них був загублений під час подорожі їхнього батька до італійського міста Та- рента на ярмарок, там Менехм потрапив на інший корабель, яким його вивезли до міста Епіламн. Подібний сюжет уже відомий з нової аттичної комедії про загубленого й потім знайденого хлопчика. Буфонно-комедійні елементи побудовані на схожості двох братів. Сосікла його діл на честь загубленого брата називає також Менехмом; коли він виростає, то вирушає на пошуки близнюка й випадково потрапляє до міста Епіламн. Там із ним трапляються різні пригоди: його запрошує до себе і пригощає чарівна гетера Ерозія, його починає лаяти парасит Пенікул, якого він ніби не запросив на обід, йому докоряє за викрадений плащ і золоту обручку якась матрона тощо. Істина з’ясовується лише в кінні, коли зустрічаються обидва Менехми і з допомогою раба Месеніона дізнаються, що вони — рідні брати.

Соціального відтінку комедії надають гроші, що стають головним мірилом усіх цінностей. Думки майже всіх персонажів зосереджені навколо них. Про них думає гетера Еротія, завжди голодний парасит Пенікул, раби, які мріють про звільнення, старий, який дорікає дочці за таємне бажання за гроші підкорити собі чоловіка. Менехм переконується, що всі багачі нечесні, егоїстичні, схильні лише до лихварства й наживи. Ставши ділками, вони шукають собі лише вигоду, а моральний бік справи їх не торкається. Надзвичайно колоритним є образ парасита Пенікула («обтиранки»), здатного зрадити свого господаря за шматок хліба чи обіцяний обід. Плавт повною мірою використовує у цій комедії прийом «хто про що», який надзвичайно пожвавлює, а часом і заплутує дію.

«Хвалькуватий воїн». Сюжет комедії традиційний для нової комедії греків — визволення хитрим рабом дівчини для свого молодого господаря. П’єса була поставлена близько 204 р. до н. е. У центрі — постать дурнуватого й самозакоханого воїна Піргополініка. що стає головним об’єктом сатири Плавта. Як ми вже казали. цей характер досить типовий для того часу. Ім’я Піргополінік, тобто «веж і міст руйнівник», сприймалося глядачами іронічно. Відразу ставало ясно, що це лише хвалько й боягуз, а ім’я — пряма протилежність його суті. Парасит Артотрог вигадує небилиці про подвиги свого господаря, який із задоволенням слухає про них, але найбільше йому все ж до вподоби оповіді про невідпорний вплив його на жінок. Не випадково Піргополінік називає себе «Венериним онукою-», щиро вірячи, що жінки закохуються в нього з першого погляду. І він з погордливістю каже параситові: «Нещастя то страшне красивим бути!»

Піргополінік нечесним шляхом оволодіває гетерою Філоко-масісю, яка була коханкою молодого афінянина Плевсікла, і відвозить її до малоазійського міста Ефес. До нього ж випадково потрапляє і раб Плевсікла Палестріон. Побачивши дівчину, яку шукав, він негайно сповіщає свого господаря, і той припливає на кораблі й оселяється поруч у старого друга свого батька. Палестріон, щоб допомогти коханцям, пробиває потаємні двері, через які дівчина легко може потрапити до сусідньої оселі, де живе Плевсікл. Одне з їхніх побачень уздрів через горище раб Піргополініка Скеледр, приставлений для охорони дівчини. Палестріон з допомогою Філокомасії й старого Периплектомена переконують Скеледра в тому, що під час побачення він бачив не Філокомасію, а її рідну» надзвичайно на неї схожу сестру з її коханцем.

Персонажі «Хвалькуватого воїна»

Друга інтрига — обман самого Піргополініка. Палестріон використовує схильність воїна до вродливих дівчат. За наказом раба наймають двох красивих гетер, одна з яких стає нібито дружиною Периплектомена й удавано закохується у воїна, друга — її служницею. Палестріон запевняє Піргополініка в необхідності позбутися наложниці, оскільки закохана в нього сусідка надзвичайно ревнива. А той наказує Філокомасії негайно зібратися, захопити з собою раба Палестріона для супроводу, обдаровує одягом та коштовностями і відсилає на корабель. А сам поспішає на призначене побачення, проте повертається з нього відлупцьований і принижений — за тогочасними звичаями ображений чоловік мав право покарати його значно жорстокіше. Лише пообіцявши рабам щедрий викуті. Піргополініку щастить уникнути кастрації.

У цій жвавій і веселій комедії, сповненій дотепними «хто про що», вояк стає головним персонажем. Глядачі дізнаються і про його соціальне становите — він на службі східного царя Селевка, йому доручено набрати рекрутів для охорони держави. Розвиваючи традиційний сюжет визволення дівчини, Плавт знову порушує проблему, пов'язану з одруженням, і підтверджує своє ставлення до нього. Старші Периплектомен відмовляється одружуватися за браком старих патріархальних дружин. Жінки нового типу, які женуться за багатством і перетворюють чоловіків на слуг, його не цікавлять:

Добре б мати жінку гарну, розшукати якщо десь

Ти подібну можеш. Бо навіщо іншу брати...

...Перш ніж півень

Заспівав, вона із ліжка на весь голос вже кричить:

«Чоловіче! Новорічний подарунок подавай для мами.

Та давай на пригощеним, та іще в Мінервін день

Для гадалки-обиралки, жриці та пророчиш».

Не даси ж — чекай скандалу...

(685 - 686, 689 - 694)

Образ воїна-хвалька оживе в новій літературі, зокрема у творчості Шекспіра. Сер Джон Фальстаф багато що запозичив у Піргополініка, а в комедії «Віндзорські кумасі» за наказом мстивих дівчат його взагалі, наче непотрібний мотлох, викидають із корзини для брудної білизни у стічну канаву, тобто його спіткала доля Піргополініка.

«Псевдол» («Раб-обманщик»). Комедію було поставлено на Мегалесійських іграх у 191 р. до н. е. Одна з останніх і найулюбленіших п’єс Плавта побудована на тому ж сюжеті визволення дівчини, але тепер уже з рук звідника Балліона. Він і стає одним з головних персонажів. Проте центральним є кмітливий і хитрий раб Псевдол, набагато розумніший за свого безпорадного господаря Калідора, закоханого в красуню Фенікію, яка належить Балліону. Дізнавшіїся, що дівчина вже продана якомусь македонському вояку за 20 мін (з яких 5 мін той має ще віддати), юнак у розпачі звертається до Псевдола по допомогу. Раб погоджується. Вони зустрічають Балліона, який відмовляється відстрочити останній термін виплати внеску за дівчину. За це Псевдол лає лихваря найпослідущими словами, називаючи його мерзотником, злочинцем, здирником, убивцем, брехуном, зрадником тощо, з чим лихвар лише спокійно погоджується.

У Псевдола визріває план проти Балліона. Зустрівши батька Калідора, старого Сімона, він б'ється з ним об заклад, що визволить Фенікію. Дізнавшися від Балліона про час прибуття воїнова раба з листом і грішми, Псевдол підстерігає його, називає себе слугою Балліона, забирає листа, а самого раба Гарпага відправляє до корчми чекати на повернення господаря. Віч Калідора та його друга Харіна він вимагає підшукати якогось пройдисвіта-зухвальця, а також необхідну суму грошей для викупу. З’являється шахрай Сімія, Псевдол домовляється з ним і з грішми та листом посилає до звідника. Сімія видає себе за слугу воїна, а потім забирає Фенікію. Псевдол відводить її до щасливого Калідора. і вони одружуються. У цей час Сімом приходить до Балліона, і той його повідомляє, що дівчина вже пливе до свого македонця. Обидва страшенно задоволені, що їм пощастило обдурити Псевдола, але раптом приходить Гарпаг, якому обридло сидіти в корчмі, і все розкривається. Псевдол отримує гроші віч Сімона і запрошує його пропити їх разом із ним на весільному бенкеті.

Головну увагу глядачів привертають витівки й думки Псевдола, що подеколи віддзеркалюють психологію торговельних ділків того часу. Одержавши листа воїна від Гарпага, Псевдол розуміє, що йому пощастило обдурити відразу трьох своїх суперників — звідника, старого й воїнового раба. Це дає йому привід замислитися над філософською проблемою про безплідність людських зусиль: «ніби ми пізнати здатні, що іде на користь нам». Весь його план рятує лише випадок:

..Безперечно ж, буде так.

Сто людей розумних план складають, га перемагає

Їх усіх богиня Щастя. Так воно і в дійсності:

Скористався хто випадком, той і відзначається.

Відповідно і розуму им називаєм ми його

І хто справно зробить справу, тон розумник і хитрун.

А у кого справи кепські, просто дурень тон для всіх

(676 - 682)

Персонажі комедії «Псевдол»

Та здійснити задумане допомагає і його власна винахідливість. Впевненість покидає Псевдола лише в одному епізоді — тоді. коли Сімія. то має взяти в Балліона Фенікію, затримується Бо Псевдол добре розуміє, що Сімія ще меткіший і підступніший, ніж він сам. І коли лише той з'являється, Псевдол кричить « Перемога! Подолав я варту хитру».

Публій Теренцій Афр (бл. 190 - 159 рр. до н. е.)

Біографія. Про життя Теренція ми знаємо значно більше, ніж про Плавта. Був привезений ще хлопчиком з Карфагена до Рима й потрапив до патриція Теренція Лукана. Сенатор оцінив розумові здібності свого маленького раба і. очевидно, поставився до нього з великою симпатією, дав хорошу освіту і зробив вільновідпущеником. За традицією Публій Афр узяв також друге ім’я свого господаря — Терен пій. Мабуть, Лукан допоміг йому ввійти в кола римської поетичної молоді, де він швидко прославився як талановитий поет, який до того ж дуже гонко відчував латинську мову. Цей хист особливо здався Теренцію, коли він почав писати комедії. Але це сталося значно пізніше, у 166 р. до м. е. Відомо також, що Теренцій був близький до сенатора Еміліана Сціпіона, майбутнього завойовника Карфагена, та його друга Гая Лелія. У зв’язку з ним навіть виникла версія, поширювана літературними ворогами Теренція, що справжніми авторами комедій були ці два патриції, яким нібито було незручно виступати під справжніми прізвищами Пізніші вчені цю версію спростували.

Зближення з угрупованням Ем. Сціпіона змусило Теренція звернутися до деяких тенденцій нової аттичної комедії. Бажання припинити агресивну політику Риму, налагодити соціальний мир у самій державі, врешті саме елліністичне спрямування цього угруповання збігалося з думками авторів нової комедії про відмову від егоїстичної корисливості людей, захист ідеї соціального миру між бідними й багатими, необхідність гуманного ставлення до людини.

Усього Теренцієм було написано шість комедій, перша з них, «Андріянка» (або «Дівчина з Андросу»), поставлена в 166 р. до н. е., «Свекруха» (165 р.), «Самобичуватель» (163 р.), «Євнух» та «Форміон» (161 р.). «Брати» (160 р.). Він переробляв переважно комедії Менандра (чотири з шести), користувався прийомом контамінації.

Особливості творчості. За характером творчості Теренцій різко відрізнявся від свого попередника Плавта і популярності серед римлян майже не мав. Причину цього, мабуть, слід шукати в походженні самого автора. Нам невідомі обставини, за яких він став рабом. Але, безперечно, рабство залишило глибокий слід у його душі, він добре пам’ятав про нього й робив усе можливе, щоб пізніше ніхто б не мав приводу нагадати його родовід. Сам Теренцій обмежується згадкою про своє залежне становище і несамостійність, але то вже стосувалося творчості. Увійшовши у вищі кола суспільства, він для нього і вирішив писати комедії. Та не такі, як Плавт, що орієнтувався на плебейську масу глядачів і робив ставку на сміх. Теренцій уважав (і мабуть був правий!), що за своїм культурним рівнем патриціат набагато перевищував цю масу. Орієнтація на виші кола суспільства істотно змінила стилістику комедій. Сміх як засіб сподобатися римській еліті відпадав, він міг і образити. Розумну, освічену людину слід було зацікавити іншим — певною проблемою, що примусила б її замислитись. Комедії Теренція дуже відрізняються від творів Плавта своєю серйозністю, відсутністю балаганно-комедійних засобів. Створюється враження, що він навмисне «виганяв» з текстів своїх п’єс усе, що могло викликати сміх. І не мало для нього сумні наслідки. У передмові до «Свекрухи» поет зізнається, що глядачі двічі її «провалили», не додивившися до кінця. Вперше це відбулося через те, що

Не оцінив н дивишся її не став:

Народ, канатним танцюристом звабленні).

Захоплений був ним. Тепер мов нову

Її ми ставимо...

(Тут і далі переклад Н. Пащенко, 5 - 8)

Майже з такої ж причини було зірвано і другу виставу:

...і раптом слух розноситься.

Що будуть гладіатори; народ біжить.

Повсюди крики, зойки й бійка за місця.

Утриматись на сцені я годі не зміг.

(38 - 41)

Теренцій свідомо відмовився від романізації своїх комедій, тобто від внесення в них суто римського колориту й тих актуальних проблем, що турбували римську громадськість. Зображувана в його комедіях Греція мало гармоніювала з умовами римського життя і найменше цікавила на пі «декласовані их італійських селян чи міських люмпен-пролетарів, з яких складалася основна маса плебсу. До того ж картини, змальовані поетом у його комедіях, учинки героїв часом прямо суперечили звичаям і моралі римського суспільства. Всі комедії Теренція мали специфічно грецькі риси, тому він близький до оригіналів. Щоправда, як і в Плавта, його персонажі були одягнені в грецькі вбрання, мали грецькі імена, не говорячи вже про місце дії чи назви міст та вулиць. Але Теренцій не ставив і якихось актуальних для Риму проблем, що могли б викликати критику чи невдоволення. В його комедіях ненависні римлянам лихварі і звідники на сцені відкрито не з'являлися, воїни-хвальки втрачали свій огидний вигляд, гетери перетворювалися на доброчесних жінок, а парасит узагалі ставав гострословом-жартівником, якого ніхто не ображав. Дуже скромно поводили себе й раби, вони нікуди не бігли, розштовхуючи ліктями зустрічних, й завжди пам’ятали про покарання. Відсутні в Теренція і безпосередні звернення до глядачів, які він уважав нетактовними.

Сюжет п’єс цілком залежав від змісту тієї Менандрової комедії, що ставала основою твору Теренція. Отже, якоїсь оригінальності в них шукати даремно. Його комедії скоріше нагадували пізнішу європейську «слізливу комедію»», розраховану на ге, щоб, глибоко показавши внутрішній світ почуттів персонажа, викликати у глядача щире співчуття. Інтрига як така не цікавила автора. Головну увагу він звертав на характери героїв, причини їхніх учинків. А вони майже завжди були шляхетні, чесні й добрі. Не випадково один з персонажів Теренція проголошує афористичні снова: «Я людина, і ніщо людське не чуже мені». Подібних афоризмів у Теренція трапляється чимало.

Проте хоч як намагався поет не торкатися питань римської дійсності, але вона все одно нагадувала про себе, хоч і в завуальованій формі. Одна проблема особливо цікавила його — це вибір шляху молодою людиною. Як жити далі? Куди йти? Як себе поводити? Для римської молоді то були проблеми справді болісні та актуальні. На той час занепад моралі не припинився. Значна частина молодих людей з вищих кіл витрачала своє дозвілля на бенкети чи пустопорожні бесіди, вела розбещене життя, що негативно впливало на нижчі верстви населення. Втрачали своє колишнє значення старі звичаї, культи богів, традиційне виховання. Всі ці злободенні питання не дістають свого висвітлення в комедіях Теренція, він надто обережний. Проте його герої часто хитрують, хоч вони — чесні й слухняні сини, які виконують накази батька.

Ці хитрощі чи обман потрібні їм як засіб, щоб лишитися чесними, йти обраним шляхом, підказаним сумлінням. Щоправда, далеко у своєму обмані їм заходити не доводиться. Сюжет будується так. щоб випадок або «пізнавання», до якого Теренцій також був охочий, допомогли герою вибороти щастя. Так. у комедії «Анлріянка» старий Сімон хоче одружити свого сина Памфіла з дочкою Хремета і тим одірвати його віл гетери Глікерії. Памфіл дає згоду, сподіваючись на якийсь щасливий випадок, і має рацію. Виявляється, що Глікерія — донька Хремета, загублена в дитинстві його братом. Перешкоди для одруження зникають.

Уже римські дослідники звернули увагу на чисту літературну мову Теренція, що до появи його творів практично ще не склалася. У нього відсутні застарілі форми Плавтової мови. Герої Теренція розмовляють мовою, позбавленою брутальних зворотів, лайки, грубих виразів. Мову Теренція уважно вивчали граматики та оратори, зокрема, дуже високо цінував Ціцерон: «...мовою добірною латинською Менандра виражаєш, і серед загальної тиші даєш в театрі ти народу всі вирази красиво, все мовлячи музично!» Юлій Цезар залишив своє звернення до Теренція. назвавши його «напів-Менандром» і «великим поетом», що говорив «чистою мовою».

«Свекруха». Ця родинна драма має досить складний сюжет. Памфіл закоханий у гетеру Вакхіду. але батько примушує його одружитися з дочкою сусіда Фідіпа Філуменою. Юнак не знає, що вона — жертва його нічного насильства і чекає від нього дитину. Сп’янілий, він до того ж зняв з її пальця перстень і подарував Вакхіді. розповівши їй про всe, що трапилося. Розказав про це він і своєму рабу Парменону. Все ще кохаючи Вакхіду. Памфіл не звертав увагу на дружину. Та поступово гетера почала віч нього віддалятися, і врешті Памфіл з нею .зовсім пориває, а згодом закохується і у Філумену. .Але в цей час помирає його родич, і Памфіл на певний час від’їздить у справах спадщини. Щоб приховати від свекрухи свою вагітність, Філумена залишає будинок Памфіла й повертається до матері - Міррини, обвинувативши свекруху Сострагу в поганому ставленні до неї. Памфіл радісно приїздить додому, мріючи про примирення з дружиною, але випадково виявляє справжню причину «хворості» Філумени. Глибоко ображений, він уважає себе збезчещеним і рішуче відмовляється повернути Філумену з дитиною у свій дім. Цього вимагають батько Памфіла Лахет і Фідіп, які нічого не знають про безчестя дівчини. Міррина благає Памфіла визнати дитину своєю, щоб одвернути сором від доньки, а потім уже з нею розлучитися, і він погоджується. Врешті Лахет з Фідіпом дізнаються про народження дитини, вважаючи Памфіла її батьком. Вони даремно умовляють його повернути дружину і звертаються з проханням до Вакхіли не приймати більше свого колишнього коханця. Гетера вирішує запевнити в цьому і Філумену з її матір’ю. Пізніше. наказавши Парменону негайно відшукати Памфіла. вона короткою фразою розв’язує увесь заплутаний конфлікт комедії:

Той перстень, що колись подарував мені він,

Міррина враз пізнала. Перстень був її дочки.

(811- 812)

Так з’ясовується, що головний герой є справжнім батьком дитини, і настає щасливий фінал.

Невеликий успіх цієї родинної драми пояснювався її серйозністю і браком комедійних епізодів, пов’язаних в основному з гумором раба Парменона. Інші персонажі не виявляють схильності до якихось жартів чи комізму. До того ж у цій п’єсі немає жодного образу, який мав би певні негативні риси і міг бути висміяний. Спочатку здається, відповідно до назви, що такою стане Сострата. Адже традиційно за «свекрухою» утвердилася слава буркотливої старухи, завжди невдоволеної діями невістки. Проте глядачі скоро переконуються, що це надзвичайно добра й лагідна жінка, яку чоловік несправедливо обвинувачує в упередженому ставленні до Філумени, не вірить їй. Сострата вважає, що подібні думки виникають у чоловіків через тих нечисленних жінок, які мають поганий характер:

...твердо вбили в голову.

Що свекрухи всі неправі...

(276- 277)

З жіночих образів звертає на себе увагу образ гетери Вакхіди. яка сама говорить про свою винятковість, несхожість на колег по професії. Цінуючи доброту Памфіла, його щирість у коханні, вона хоче допомогти йому. Коли ж їй щастить «з’єднати» його родину, знайти справжніх батьків дитини, вона одверто радіє з цього, хоч у її словах відчувається прихований біль:

Яку ж то радість мій прихід приніс Памфілу нині!

А скільки щастя їм принесла! Клопіт я зняла і усіх!

Дитя рятую: ладний він його згубити з ними.

Йому над всяке сподівання я жону вернула

І сумніви всі вирішила його батька з тестем.

Початком усього ж оцей був малий перстенець,

(816 - 821)

І в кінці свого монологу додає:

Коханки інші взагалі не схильні так робити

Не зацікавлені ми в тім, щоб в шлюбі щастя

Знайщов коханець. Присягаюсь, що до ницості такої

Ніколи не дійду через користь негідну.

(834 - 837)

«Брати». Бідний і суворий селянин Демея одного з своїх синів, Ктесіфона, залишив на виховання у себе, а другого. Есхіна, усиновив заможний брат Демеї Мікіон, який мешкав у місті. Виховували вони юнаків кожний по-своєму, відповідно до власних поглядів на життя. Демея дотримується патріархально-тралицінних методів, що передбачають важку¹ фізичну працю, беззастережне виконання наказів батька. Мікіон віддає перевагу гуманній системі, він намагається прищепити Есхінові почуття незалежності, людської гідності, чесності й доброти. Він поблажливо ставиться до його юнацьких захоплень і не приймає засобів виховання Демеї (як і той — його):

Той важко помиляється, по-моєму.

Авторитетною хто владу ту вважає

Й міцнішою, що лиш тримається на силі.

Ніж ту, що дружелюбством сама твориться.

(66 - 69)

Але Есхін. зійшовшися з бідною дівчиною Памфілою, яка чекає віл нього дитину, нічого про це не говорить Мікіону. Пізніше той дає Есхінові можливість одружитися з Памфілою, бо гроші взагалі для нього особливої вартості не мають. У цей самий час Ктесіфон закохується в арфістку, що належить звіднику Саніону. Заради свого брата Есхін з бійкою звільняє її. Звістка про скандал набуває широкого розголосу. Всі засуджують дії молодих людей, особливо розгніваний Демея, хвилюється й родина нареченої Есхіна. Вважають, що він визволив арфістку для себе. У його вчинку Демея бачить наслідки надто вільного виховання Мікіона. Тим більшим виявляється розчарування Демеї, коли з’ясовується, що арфістка призначена для втіх Ктесіфона, якого він виховував у суворих правилах. Таким чином, Терентий переконує глядачів у перевазі системи Мікіона, який ніби перемагає свого брата. Проте у фіналі автор примушує глядачів прийти до прямо протилежних висновків. Демея, бажаючи завоювати популярність, стає щедрим і поблажливим. Щоправда, робить він це за рахунок брата: пропонує лати волю рабу Сіру з його дружиною, нагородити

їх за вірну службу, подарувати ділянку землі бідному родичу. А перед цим він радить самому Мікіону одружитися з матір’ю арфістки і долає його опір шлюбу з допомогою Есхіна.

Фінал, як свідчили вже античні вчені, належав самому Теренцію. На той час римляни ще не могли цілком сприйняти як епікурівську систему виховання, так і надто сувору Демеї. Тому автор обирає компроміс: традиційні прийоми виховання значно кращі, ніж нові, «модні», але їх слід «розбавити» певними дозами гуманного ставлення до вихованців.

Найпривабливішим персонажем п’єси є Мікіон, у якому доброзичливість до людини поєдналася з практицизмом і здоровим глуздом. У вигідному плані зображений і Есхін. Цікаво, що ця п’єса Теренція є єдиною, де звідник з’являється у трьох сценах (у першому акті). До того ж Саніон показаний автором не в карикатурному плані, як Плавтові звідники й лихварі. Відчуваючи ненависть до себе з боку всіх людей, він ні на кого не звертає уваги і домагається виплати втрачених грошей, навіть пробує захистити свою гідність:

Так. звідник,

Я зізнаюся в тім, що згубою для молоді я став,

Клятвопорушник, ще й болячка, та тебе не ображав.

(107 - 108)

Комедії Теренція були розраховані на порівняно обмежену аудиторію освічених людей. До тем, що їх він розробляв у своїх п’єсах, неодноразово зверталися ліричні поети. У подальщому слава Теренція зростала. Античні вчені вважали Теренція одним з перших римських класиків, особливо підкреслюючи його талант стиліста і великий внесок у створення літературної латинської мови. У період Середньовіччя та за доби Відродження разом з Вергілієм він стає найвідомішим римським письменником. Теренція багато перекладали, вивчали в монастирських і світських школах. Його твори, зокрема окремі теми й проблеми, використовувалися в церковних драмах. Учена черниця Гротсвіта (X ст.) писала, що численні сюжети вона запозичила саме з комедій Теренція. Багато переробок ного п’єс здійснили Шекспір і Мольєр. Італійський драматург К. Гольдоні присвятив Теренцію однойменну п'єсу. Німецький просвітник Г. Лессінг умістив у свою книгу «Гамбурзька драматургія» блискучу рецензію на «Братів», уважаючи цей твір ідеальною комедією.

Посилання на схожі матеріали:

• Рання римська література (середина III - середина II ст. до н. е.) — Теорія літератури