Антична література - В.І. Пащенко, Н.І. Пащенко 2001 Головна

Рим

Римська література епохи Республіки

Період громадянських воєн (середина II ст. - 31 р. до н. е.)

Кінець Республіки. Останнє століття Римської республіки стало апогеєм її завойовницької політики і водночас періодом її агонії. Республіку потрясали величезні повстання рабів, жорстока й нещадна боротьба всередині самої країни між могутніми політичними угрупованнями. Вони були ознаками глибокої кризи, що підточувала державу. З появою нових і нових мас рабів змінився сам характер рабовласництва. Політична еліта Республіки була вже не здатна керувати величезною державою, що дедалі збільшувалася за рахунок нових завоювань. Зростало невдоволення народу поглибленням соціальних контрастів, безземельні маси вимагали рішучих аграрних реформ. Наведемо лише найголовніші події цього періоду.

У 138 р. до н. е. спалахнуло величезне повстання рабів на о. Сицилія, що тривало п’ять років. Стільки ж років римлянам довелося приборкувати повстання іберійських племен.

130 - 120-ті роки позначилися кривавою боротьбою братів Тіберія і Гая Гракхів за проведення земельних реформ, що по суті поклало початок багаторічної громадянської війни в Республіці. Тоді ж римляни довгий час придушували повстання Арістоніка в Пергамі.

Їхні володіння були поставлені під загрозу в Північній Африці, тому довелося вести шестирічну війну з нумідійським царем Югуртою (111 - 105 рр.). Раптом з півночі виникла загроза агресії з боку германських племен — кімврів і тевтонів, війна з ними тривала понад 10 років (113 - 101 рр.).

Нові повстання рабів потрясли Сицилію та Аттику в 104 - 101 рр. У самому Римі почався очолений Апулеєм Сатурніном рух демократів за проведення аграрної реформи, що вилився в масову різанину.

Найкривавішою в римській історії стала Союзницька війна (91 - 88 рр.), коли федерація всіх італійських міст повстала проти гегемонії Рима, в якому лише його громадяни користувалися всіма правами. Союзники зазнали поразки, але Рим зробив висновки — переможці задовольнили вимоги переможених італіків, надавши їм усі права римських громадян.

Та незабаром почався новий соціальний вибух. Полководець Луцій Корнелій Сулла першим порушив закон, що забороняв уведення війська в Рим. і використав збройну силу для розправи з політичними суперниками. Подолавши понтійського царя Мітрідата (89 - 85 рр.). внутрішню опозицію. Сулла проголосив себе диктатором (82 - 79 рр.). але невдовзі добровільно відмовився від цих повноважень.

Арка Константина

Найбільше в Римі повстання рабів очолив фракієць-гладіатор Спартак (74 - 71 рр.). під загрозу було поставлено саме існування Римської держави. Проте розпорошеність дій спартаківських полководців і порівняно слабка військова підготовка привели до поразки повстання.

Усі ці події свідчили про необхідність максимального зміцнення держави. створення сильного уряду, здатного мобільно придушувати всяку спробу заколоту. Така державна форма вже була відома — диктатура. Віднині боротьба за владу в Римі мала на меті встановлення диктатури. Перемоги Гнея Помпея у третій війні з понтійським царем Мітрідатом VI та його східні походи значно зміцнили позиції Риму (74 - 63 рр.). Але і в цей час робляться спроби змінити республіканську форму правління. Змова Луція Сергія Катіліни, викрита Ціцероном. закінчилася розгромом його війська. Але незабаром була створена офіційна диктатура — перший тріумвірат Помпея, Юлія Цезаря і Красса, що спирався на анти- сенатські сили (60 - 53 рр.). У 50-ті роки Юлій Цезар завоював усю Галлію від Рейну до Піренеїв. Після загибелі Красса у війні з парфянами Помпей був обраний римським сенатом консулом і майже відкрито почав боротьбу з Цезарем. Цезар прийняв виклик — перейшов Рубікон і почав громадянську війну, захопив Рим і був проголошений диктатором (49 р.). Напружене протистояння закінчилося зрадницьким убивством Помпея. Цезар розправився з усіма політичними суперниками, зосередивши у своїх руках по суті необмежену владу. В Римі було встановлено військову диктатуру.

Проте республіканські традиції виявилися надзвичайно стійкими. 60 сенаторів, очолених найближчими соратниками самого Цезаря — Юнієм Брутом і Гаєм Кассієм, — влаштували змову проти диктатора з метою вбити його й поновити Республіку. У 44 р. Цезаря було заколото у приміщенні сенату. Та громадянська війна не скінчилася. Відчайдушна боротьба за владу продовжувалася між помічником Цезаря, досвідченим 40-річним полководцем Марком Антонієм. і 19-річним троюрідним племінником Цезаря Гаєм Октавієм. Створений у 43 р. другий тріумвірат, у який увійшли Аитоній. Лепід і Октавій, оголосив проскрипції (фізичне знищення) учасників змови проти Цезаря. Тільки сенаторів, серед яких був і Ціцерон, загинуло понад 300. Через кілька років тріумвірат фактично розпався, але боротьба тривала. У морській битві біля мису Акцій Антоній зазнав поразки. Він, а потім і його дружина Клеопатра покінчили життя самогубством. У 30 р. тепер уже Гай Юлій Цезар Октавіан (так почав іменуватися Октавій) проголосив себе принцепсом, тобто першим громадянином Республіки.

Огляд літератури. Гостра політична боротьба, що точилася впродовж десятиріч, не могла не позначитися на розвитку літератури: він уповільнився. Окремі жанри майже зникали, зрізка з’являлися нові. Досить швидко розвивається історіографія, що була за доби античності одним з варіантів художньої літератури. Вона тепер містила казково-фантастичні або вигадані елементи, необхідні для більшої розважальності. Поступово зникає жанр трагедії, останнім представником якої був досить відомий поет Акцій (бл. 170 - 90 рр.). У комедію дедалі більше проникають реалії римського життя. Комедія плаща (паліата) замінюється комедією тоги (тогата). персонажами якої стають представники різних верств римського суспільства. Вони вже мають латинські імена, одягнені в римську одежу. Дія переноситься в невеличкі італійські міста чи селища і розгортається перед маленькими ремісничими лавками чи шинками, звідси з’являється й нова назва — комедія таверни. Певний час ще продовжують жити літературно оброблені ателіани, але дія в них перенесена на «дно» суспільства, тож героями їх стають злочинці, селяни, ремісники. повії і т.д. Значно збіпьшується роль міму, що лишався головним драматичним жанром на римській сцені майже до кінця періоду. Новим жанром, що свідчив про зростання злободенності римської літератури, стала сатура (saturae, тобто «суміш»). Видатним майстром сатури був Гай Луцілій.

Після закінчення Союзницьких воєн у Римі підвищується інтерес до поезії. На початку І ст. до н. е. в Римській республіці дедалі поширюється вплив еллінізму. Після Луцілія великих поетів у Римі не було, а серед поетичної молоді зростало зацікавлення поезією александрійців.

У 70 - 60-х роках до н. е. в Римі формується «нова школа», або школа неотериків (від гр. neoteroi). «Неотериками», тобто «новими поетами» («модерністами»), з пенною часткою презирства назвав Ціцерон групу молодих поетів, що згрупувалася навколо свого визнаного ватажка Публія Валіерія Катона. Неотерики старанно вивчали твори александрійців. наслідували їх. перекладали, писали свої «учені» поеми, любовні вірші. Тема кохання, вияви почуттів особистості стають центральними у творчості «нових» римських поетів.

Особливої популярності школа неотериків досягає у 60—50-ті роки до н. е. Вона успадкувала літературні принципи багатьох александрійців, але особливо прихильно поставилася до Каллімаха, який проповідував малі ліричні форми, відмову віл тривіально-заяложених сюжетів і старанне шліфування деталей вірша. Улюбленими заняттями неотериків були розшукування маловідомих міфологічних фактів, часом пов’язаних з патологічними проявами того ж кохання, тлумачення затемнених думок александрійських учених-поетів, від чого й власні твори неотериків ставали не менш «темними» і незрозумілими для непідготовлених читачів. Захоплювалися вони й «фігурними» віршами, вписуючи свої ліричні рядки в обриси тварин чи речей. По суті. їхню творчість можна визначити як «мистецтво для мистецтва». А втім, їхній внесок у розвиток літературної латини та теорії віршування виявився досить значним. І головне — до неотериків належав Гай Валерій Катулл.

Найвідомішими представниками цієї школи, крім Катулла, були його земляк Квінт Корніфацій, найближчий друг і радник, поет і оратор Ліціній Кальв, а також поети Гай Гельвій Цінна, Квінтілій Вар і Гортензій Гортал.

Водночас у Римі поширюється філософія грецького мислителя III ст. до н. е. Епікура, що була напрочуд співзвучною настроям значної частини патриціїв і вершників. Учення Епікура стало для них певною мірою рятівним, являючи собою своєрідний засіб утечі від далеко не ідеальної дійсності з її постійними чварами й вибухами громадянської війни, репресіями й вигнаннями. Для багатьох епікуреїзм був підставою, щоб відійти вії активної політичної діяльності, відшукати затишне місце і спочити від надто бурхливих подій сучасності. Представником і послідовником цього вчення та водночас найталановитішим його популяризатором став Тіт Лукрецій Кар. Славу цьому авторові принесла філософська поема «Про природу речей» (або просто «Про природу»).

У цей же час починалася й творча діяльність ще кількох визначних представників римської літератури, серед яких особливо уславилися імена Ціцерона, Юлія Цезаря, Вергілія, Горація, Саллюстія. Життя перших двох трагічно обірвалося, талант Вергілія і Горація розкрився й особливо засяяв у часи Імперії. Щодо історика Гая Саллюстія Кріспа (86 - 35 рр. до н. е.), то його нищівна критика нобілітету, звинувачуваного письменником у корупції, продажності, розбещеності й зраді батьківщині, по суті була прямим викриттям деградації державного устрою і повного аморалізму витих класів Римської республіки. Обидві його книги, що дійшли до нас — «Про зраду Катіліни» і «Про Югуртинську війну». — засвідчили величезний талант та ерудицію цього неординарного письменника

Ім'я Марка Туллія Ціцерона широковідоме з часів античності як найталановитішого і прославленого у віках майстра ораторського мистецтва.

Юлій Цезар увійшов у літературу завдяки мемуарам, що стали настільною книгою для багатьох поколінь римських учнів і тих. хто пізніше вивчав латину. Людина надзвичайного розуму й хисту, ініціатор реформ, покликаних централізувати державу, посилити контроль за діяльністю управителів провінцій, геніальний полководець, Цезар був автором двох творів — «Записки про Галльську війну» (у 7 кн.) і «Записки про громадянську війну» (у 3 кн.). Після смерті Цезаря з’явилася низка подібних творів його соратників і послідовників, найзначніші з них — «Записки про Александрійську війну», «Записки про Африканську війну» і «Записки про Іспанську війну». Імена авторів цих книг лишилися невідомими.

Гай Луцілій (бл. 180 - 102 рр. до н. е.)

На початку II ст. до н. е. сформувався вже згадуваний перший національний жанр сатури. Це суто римське поняття означало, за словами середньовічного вченого Павла Диякона, «вид їства, приготованого з різних речей, закон, складений з багатьох інших законів, рід вірша, в якому йдеться про безліч речей». Ця «суміш» спочатку не мала ніякого сатиричного відтінку, це була просто «бесіда» чи «розмова» на різноманітні теми. «Сатиричними» сатури стають із часів творчості Луцілія, якого вважають першим сатириком Риму. Саме слово «сатира» з’являється значно пізніше, приблизно в І ст. н. е.

Гай Луцілій народився в латинській провінції Кампанія в родині вершників. Брав участь у Нумансійській війні в Іспанії. Після повернення на батьківщину оселився в Римі, де придбав будиночок. Він дуже високо цінував свою поетичну незалежність, тому неодноразово відмовлявся від вигідних пропозицій посісти якусь високу посаду. За свідченням Горація, Луцілій був блискучим, сміливим і чесним сатириком, який у надзвичайно уїдливій формі викривав недоліки й злочини своїх сучасників:

Всіх вій за барки хапав — і дрібноту, й обранців народу.

В ласці його лише чесність була та близькі її друзі.

(Переклад А. Содомори. Горацій. «Сатири». II, І, 69 - 70)

Прихильник Публія Сціпіона Африканського та його гуртка, Луцілій різко критично виступав проти інших політичних угруповань. У своїх ямбічних віршах, діатрибах, пародіях, сатиричних бесідах він завжди дотримувався «пропорційності» в дозах серйозності й комізму, що в нього поєднуються досить невимушено, продиктовані самим життям.

Своїми сатирами поет брав безпосередню участь у гострій і напруженій політичній боротьбі. Його вірші дошкульно критикували не якихось абстрактно-типових осіб, а конкретних, з іменами і прізвищами, сучасників, даючи їм відповідні характеристики й оцінки. Луцілій викривав не тільки пороки, породжені соціальною несправедливістю — гонитву за посадами, користолюбство, хабарництво, марнославство, обман, але й ті, що з’явилися внаслідок впливу еллінізму — грекоманію, надмірне вживання грецьких слів, імен, сюжетів тощо. З уривків, що збереглись, можна довідатись про реальних осіб — Альбуціна, Альбіна, Квінта Оптимія, Котту, Пацідеяна та багатьох інших, наділених негативними чи позитивними рисами. Цікавою є сатира про Раду богів, де поет описує цю Раду як засідання колегії римського сенату. Подібно до сенаторів, боги обговорюють питання про врятування римлян від аморалізму й розбещеності. По-мужицьки брутальний Ромул пропонує знищити Лентула Лупа, який занапащає Рим.

У кінці життя поет нарікає на надмірне поширення ораторського мистецтва, що стало ознакою загострення політичної боротьби:

Що ж. а тепер віл зорі і до ночі, у свято та будні,

Цілими днями народ і сенатори — всі без розбору,

Разом з юрбою тупцюють на форумі і не тікають.

Вчаться усі одного ремесла та одного ж мистецтва:

Як обережно промови складать, щоб когось обдурити.

Чи підлабузником стать, обернувшись шляхетним враз мужем,

Звабити в пастку, неначе усі ворогами вже стали.

(Переклад Н. Пащенко)

Луцілій написав 30 книг сатир, до нас дійшла двадцята частина його спадщини — близько 1200 віршів. У деяких із них поет висловлює і свої літературні погляди. Вони цікаві його негативним ставленням до театральних жанрів, основаних на міфологи. Сам Луцілій незмінно.дотримувався правди життя і вимагав, щоб поет описував лише реальну дійсність. Писав він гомерівським дактилічним гекзаметром, що вже став традиційним для римської сатири.

Тіт Лукрецій Кар (бл. 90 - 55 рр. до н. е.)

Світогляд. Ми нічого не знаємо ні про життя цього поета-філософа, ні про причини його смерті. Легенда оповідає про його загибель від безумства, але вона недостовірна. Існує версія, що перед смертю Лукрецій передав текст своєї поеми зовсім йому незнайомому Ціцерону з проханням видати н. Видатний оратор, хоч і багато в чому не поділяв переконань автора, був підкорений могутнім талантом Лукреція і, не зробивши жодної поправки, опублікував цей твір.

Уже античні дослідники нічого не могли сказати про походження поета, але певні місця твору підказують, що народився він у досить заможній сім’ї. Захоплений життєрадісною філософією Епікура, Лукрецій став одним з його найпалкіших прихильників і популяризаторів. З упевненістю можна стверджувати, що вчення нього грецького філософа, з яким римляни лише почали ознайомлюватися, після виходу знаменитої поеми «Про природу речей» дістало могутній поштовх для швидкого поширення по всій території Римської республіки. Видана після кривавих проскрипцій Сулли, що надовго збереглися в пам’яті людей як страшна згадка про підступність першої диктатури. вона несла людям сяйво надії, розвіювала таємні страхи їхніх розгублених душ, переконувала в радісному існуванні безтурботних богів, які ні в що не втручалися. І. напевне, визволяла їх од віри в існування похмурого царства Орка з його грізними суддями й обіцяними загробними стражданнями. Жорстокі реалії римської дійсності були неспроможні розсіяти зростаючий жах людей перед безладдям суспільного життя, що пояснювалося помстою розгніваних богів. У вченні ж Епікура відкривалася справжня мудрість істинної філософії, мета якої полягала в конкретній допомозі скривдженій людині, заспокоєнні її розбурханих почуттів.

Популяризуючи Епікурове вчення, Лукрецій насамперед намагався подолати страх людини перед смертю. Адже людська істота з народження обтяжена цим страхом. У цьому винна релігія: згідно з її догмами, за свої земні гріхи людина має розплачуватись пекельними муками. Докладно викладаючи засади матеріалістичної філософії, Лукрецій спростовує релігійне вчення про душу, доводячи її смертність і, отже, безпідставність страху перед загробними стражданнями.

«Про природу речей». Поема «Про природу речей» складається з шести книг (7415 рядків), написаних дактилічним гекзаметром. Очевидно, мала бути ще сьома книга, у якій автор підбив би підсумки сказаному, але написати її Лукрецій не встиг.

Перша книга починається традиційним зверненням до богині Венери з проханням допомогти поетові здійснити його працю:

Римського ролу прамати, утіхо людей і безсмертних,

Ти, благодатно Венеро! Під зоряним небом текучим

Ти виповняєш собою моря, кораблями укриті.

І хлібородную землю. Все суше в світах сотворіння

Тільки тобою живе і сонячне світло вбирає.

Перед тобою, богине, вітри утікають, і хмари

Перед приходом твоїм розступаються, перед гобою

Цвіт розмаїтий земля простилає, всміхається море

І заспокоєне небо горить-променіє сіянням.

(Тут і далі переклад М. Зерова. І, 1 - 9)

Проте з цього звернення не слід робити висновків про віру поета в богів. Червоною ниткою у його праці проходить думка про підступність релігійних вірувань, уже на початку поеми Лукрецій пише:

В роки, як людське життя по землі плазувало ганебно

Піт тягарем навісним релігійної злої науки.

Що. від небесних висот підіймаючи голову грізно.

Погляд свій кидала гордий на смертні поріддя звисока...

(І. 62 - 66)

Лише один «сміливий еллін» (тобто Епікур) насмілився кинути виклик небу. Як доказ злочинів релігійного фанатизму поет наводить драматичну історію принесення Агамемноном своєї дочки Іфігенії в жертву богам.

Викладаючи головні принципи Епікурового вчення, Лукрецій звертається до сина свого найближчого друга Меммія, обіцяючи йому розповісти «про основи речей», тобто про весь матеріальний світ, що оточує людину:

Спершу тобі розповім про все виш міх богів, і про небо.

Та про основу речей, про первістки ті, що створили

Всесвіт увесь незміренний, що ними росте, і живиться.

І, розпадаючись, знову у них обернутися має.

Первістки ті іменуєм: матерія, або інакше

Тільця речей родовиті. Або, уживаючи назви

Найзвичайнішої, кажем: насіння речей і предметів,—

Бо таки й справді усякове з них проросло сотворіния.

(І, 55 - 62)

Передусім Лукрецій доводить вічність матерії, що нікуди не зникає й не твориться знову:

Перший природи закон, що нічого на світі з нічого

Божою волею навіть постать не могло і не може.

Тільки ж бо люди, й тепер ще марним охоплені страхом.

Думають, ніби ті речі, які на землі і на небі

Бачимо ми раз у раз, то боги їх безсмертні створили:

Інших причин не домислять, інших не знають пояснень.

Знаючи, отже, що в світі з нічого ніщо не родилось.

Ми все видиме збагнем, усьому найдемо підстави,

Розумом вільним охопим, відкіль народилися речі.

(І, 149 - 157)

Отже, знання матеріального, навколишнього світу сприятиме розумінню вічності самої матерії, до створення якої боги не мають ніякого відношення і яка сама по собі ніколи не зникає, а лише змінює форми:

...Зовсім не в ніщо обертаються речі,

А розкладаються лиш на тіла основні та зворотні.

(І, 248-249)

По суті Лукрецій формулює закон збереження матерії, коли проголошує, що ніщо не виникає з нічого і не повертається в ніщо, що в природі відбувається грандіозний кругообіг:

Отже, не гине ніщо, що загинути нібито має.

Бо те ж одне із другого відроджує завжди природа

Й не дозволяє нічому без іншого смерті родитись.

(І, 262 - 264)

Лукрецій говорить і про те, що природу складають два єдині начала — матерія і пустота, і ці начала мають свої якості, що зумовлюють розміри, форму й вагу всіх речей. Чим більше в них пустоти, тим вони легші, і навпаки. Особливо цікавим є висновок поета про те, що все в природі складається з найдрібніших часточок, які він називає «елементами», «насінням речей», «першоджерелами» та навіть «літерами», маючи на увазі атоми. Тому Лукрецій категорично відкидає гіпотези грецьких учених (Геракліта, Емпедокла, Анаксагора), які першоелементами світобудови вважали вогонь, воду, повітря тощо. Отже, у світі немає нічого, крім речей, складених з невидимих окові атомів і пустоти. Свою першу книгу поет закінчує твердженням про грандіозну нескінченність Всесвіту’. У цьому питанні він вигідно відрізняється од більшості грецьких філософів, які обмежували космос Сонячною системою. У Лукреція земний світ є невеличкою часточкою Всесвіту:

Всесвіт не має кінця і початку ні з якого боку...

(І, 958)

Друга книга відкривається картиною вічного руху атомів у матерії, оскільки «зовсім спокою ніде не дано в пустоті неосяжній». Автор розповідає про безупинний рух цих «елементів», про повсякчасний процес їхнього з’єднання і роз’єднання, утворення твердих і м’яких тіл. Саме вони надають речам різних форм, чим і пояснюється багатоманітність навколишнього світу. Повертаючись до проблеми богів, Лукрецій стверджує, що вони не беруть ніякої участі в усіх творчих процесах природи. Згадуючи культ Великої Матері, поет поєднує його з символом непоборної сили природи (588—659).

Важливе місце в поемі Лукреція посідають думки про діалектичний зв’язок життя і смерті. Ніщо не може народитись у світі без того, щоб щось не померло. Нібито вмираюча восени природа відроджується навесні, а скинуте з дерев листя і пожовкла стара трава перетворюються на живильний грунт для молодої порості. Життя й смерть ідуть поруч, і розірвати цей процес неможливо, він у природі виявляється єдиним:

...Мішається плач поховальний

З жалісним криком діток, які вперше побачили сонце.

Ночі не було такої, не було ні ранку чи днини.

Щоб не почувся водночас і плач немовля й тужні крики.

Що супроводжують смерть і похмурий обряд погребіння.

(ІІ, 576 - 580)

У кінці з’являються сумні роздуми Лукреція про поступове уповільнення світового руху, що призводить до виснаження землі й наближає все людство до загибелі:

І все частіше сумний виноградар жаліється гірко

На перестарілі лози і скаргою небо турбує.

Не розуміє старий, що все на цім світі марніє,

Занепадає на силах і звільна простує до гробу.

(II, 1168 - 1169, 1173 - 1174)

У третій книзі Лукрецій звертається до питання про взаємозв’язок тіла, духу (тобто розуму) й душі. Він робить висновок, що всі ці субстанції перебувають у прямій залежності одна від одної, смерть тіла викликає смерть розуму й душі. Він заперечує поширювану релігією думку про вічне існування душі й прийняття нею після кончини людини пекельних мук, уважаючи це вигадкою, покликаною залякати смертних. Проте саме страх перед смертю породжує найстрашніші злочини:

Сором він знищує, дружбу міцну розриває назавжди.

І благочестя порушує грубо. Трапляється навіть.

Що і вітчизну свою, і батьків своїх любих нерідко

Зраджував той, кого чорна імла Ахеронта лякала.

(III, 83 - 86)

Четверта книга розповідає про функції різних органів людського тіла — зору, дотику, смаку, нюху, слуху тощо. Перед цим мислитель поставив проблему пізнання речей, у якому беруть участь різні органи. Торкається він і питання голоду та спраги, сну і сновидінь. Закінчується книга оглядом кохання і любовних зв’язків людей, а також спадковості. Зокрема, Лукрецій зазначає, що діти можуть мати велику схожість із своїми далекими предками.

Надзвичайно цінною уявляється п’ята книга, в якій розглядаються різні аспекти розвитку людського суспільства. Перед цим автор пророчить «небу, землі й небесам» неминучу загибель у якийсь нещасливий день. Лукрецій різко пориває з міфологічними легендами про виникнення людей на Землі, зокрема з оповіддю Гесіода про зміну поколінь — від «золотого» до «залізного». Уявлення поета з цього приводу мають цілком наукову основу. Він стверджує, що на Землі спочатку зародилася рослинність, потім з’явилися значно складніші організми — тварини, з яких у боротьбі за виживання лишилися найпристосованіші до суворих умов життя. Лукрецій категорично заперечує існування легендарних чудовиськ на кшталт Кентавра, Скілли чи Химери, обгрунтовуючи свою думку досить простими спостереженнями, основаними на здоровому глузді:

Адже Кентаврів ніколи, подібних тварин не бувало

Й буть не могло із подвійним єством чи то тілом потворним.

Складеним з різних частин, і в яких були б різними їхні

Якості в одній і другій їх тії половинах несхожих.

Навіть і тупоголовим збагнути не буде неважко.

Адже в кінні вже трьох років стає кінь баским і дорослим,

А дитинча ще лишається лиш немовлям безпорадним...

(V, 878 - 884)

Врешті з’являється людина, яка спочатку жила, мов хижий звір, у печерах та хащах. Вона не знала ремесел. Прогрес починається з того часу, коли «оселі та шкіри й вогонь собі люди здобули» (1011), створили сім’ї й почали господарювати. Звертаючись до питання походження мови, Лукрецій заперечує твердження, що хтось найрозумніший з людей «винайшов» назви речей і навчив їх людей. Мова постала з необхідності, оскільки людям потрібно було спілкуватися, розуміти один одного:

Адже природним було, що змогли годі люди первісні

Речі всі з допомогою звуків назвати всіляких.

(V, 1089 - 1090)

Далі Лукрецій розповідає, як люди навчилися поліпшувати їство для себе й саме життя, будувати міста, відкрили ціну золота й почали нагромаджувати його. Війни набули особливо кривавого й жорстокого характеру. А пізніше з’явилися і закони, що встановлювали певний порядок у взаєминах людей, але й пригнічували їх:

Людський рід иже до того втомився насильством одвічним

І вже настільки знеміг від розбратів. що сам добровільно

Гніт законів прийняв і обмеження правил суворих.

(V, 1145 - 1147)

Прогрес у розвитку людського суспільства Лукрецій пов'язує з відкриттям металів — заліза, міді, свинцю, що полегшили існування людини. Але із застосуванням металів і війни етапи жорстокішими, і тут поет наводить вражаючі картини страшних боїв. Розповідаючи далі про досягнення цивілізації, Лукрецій досить скептично оцінює їх, оскільки вони несуть із собою багато негативного. І все ж книга закінчується прославленням людських можливостей, численних корисних відкриттів, що їх «розум підносить до повного блиску»:

Тож будівництво суден, і оранка патів, і дороги.

Мури, одежа, закони, озброєння та їм подібне,

Що робить зручним все наше життя і несе насолоду:

Живопис, вірші, пісні і мистецтво ліпити скульптури —

Все підказали нестатки то людям, а розум цікавий

Руху вперед безупинному їх понавчав поступово.

(V, 1448 - 1453)

Заключна, шоста, книга Лукрецій містить описи й пояснення різних грізних явиш природи. Грім і блискавка, смерчі, зливи, виверження Етни, нищівні пошесті, що обрушуються на землю, також стали об’єктами дослідження ученого. Це найслабша частина поеми, хоч і в ній поет досягає високої майстерності, особливо коли дає описи природи, що супроводжують усі ці явища, або вдається до порівнянь. Неспроможність Лукреція обгрунтувати їх науково ціпком зрозуміла. Природознавство як наука ще тільки зароджувалося. Самої атомістичної теорії для пояснень явищ природи було недостатньо, та й пояснення пі найчастіше досить примітивні. Наприклад, народження блискавок Лукрецій описує таким чином: у «пустих» хмарах зосереджується багато «розжарених» зернин (атомів), а вітер, що відіграє загалом велику роль у формуванні грози, їх «витискує» звідти, «перемішує» з вогнем, і в цьому розпеченому вогнищі «загострює блискавки» (160 - 356).

Лукрецій і тут користується нагодою, щоб дискредитувати Юпітера, який знищує своїми блискавками все підряд або безцільно кидає їх у море:

Тож для чого моря поціляєш? І чим затінили

Хвилі морські, що їх б’є він в пучині та в водних просторах?

...А святилища богів він святі, свої ж, врешті.

Храми розкішні нащо блискавицею грізною зносить.

Чи досконалі зображення божі на частки руйнує,

Або свій образ нещадною раною тільки безчестить?

(VI, 404 — 405, 407 - 410)

Автор намагається пояснити і дію магніту, а закінчує книгу й поему з’ясуванням природи різних захворювань, що

Раптом іззовні приходять й подібно до хмар чи туманів

Зверху, з небес випадають, або із землі виринають...

(VI, 1099 - 1100)

З надзвичайним драматизмом і великою майстерністю Лукрецій описує пошесть чуми (моровиці), що обрушилася на Афіни в 430 р. до н. е.

У поемі «Про природу речей» Лукрецій докладно виклав учення Епікура, якого ледве не обожнював. Він неодноразово згадує його ім’я, прославляє впродовж усієї поеми. Оскільки твори цього грецького філософа до нас не дійшли, то твір Лукреція виявився єдиним вагомим джерелом для детального ознайомлення з матеріалістичною філософією цього мислителя вже з часів Відродження. Спираючись на поему, можна виділити найголовніші принципи матеріалістичної концепції Епікура: закони природи і матерії вічні й непорушні, сама ж матерія не зникає і не виникає, лише одна її форма переходить в іншу; матерія складається з атомів, «першопричин речей», що перебувають у безперервному русі; боги не мають ніякого відношення до матеріального світу й у нього не втручаються; космічні простори сповнені сонячними системами, подібними до нашої, і рухаються за відповідними законами; душа й тіло людини смертні і вмирають водночас; людське суспільство розвивається безперервно, люди починають с nil куватися завдяки мові, що також прогресує в міру еволюції суспільства.

Поема була написана для освіченої частини римського суспільства, у ній є досить складні думки, важкі для розуміння малопідготовленої людини. Але відчувається намір поета ознайомити якомога більшу частину грамотного населення Риму з ученням Епікура. Якщо Лукрецій-філософ, дотримуючися академічного стилю науковця, намагався точно довести свої концепції, то Лукрецій-поет шукав яскраві образи й картини, щоб зробити ці свої складні думки зрозумілішими і більш дохідливими. У ньому щасливо поєдналися два таланти, два генії — вченого-дослідника і художника. Як, наприклад, пояснити непідготовленому читачеві,

що матерія складається з найдрібніших, невидимих окові атомів, які до того ж безперервно рухаються? Лукрецій удається до простого й водночас геніального прикладу, описуючи рух порошинок у промені сонця, що проникає в темне приміщення через щілину зачинених віконниць:

Он подивись: всякий раз, коли сонячне світло проникне

В наші кімнати й пітьму проріза променями своїми.

Безліч маленьких тілець в пустоті ти побачиш блискучих,

Що метушаться безладно у світлі примхливого сяйва,

Начебто в вічній борні вони б’ються у війнах і битвах,

В сутичку раптом загони кидають, не знаючи втоми.

Сходяться й знов розлітаються без відпочинку, зухвалі.

Можеш з цього з’ясувати собі, як невпинно і вічно

Першопричини речей в пустоті неосяжній шугають.

(II, 114 - 122)

Лукрецій начебто підказує: щоб побачити рух цих майже невидимих порошинок, слід створити певні умови; те ж саме має бути з «елементами» — щоб побачити їх, слід мати якісь технічні засоби (на це поет лише натякає).

У подібних ілюстративних поясненнях немає застиглих образів, усі вони сповнені невпинним рухом. Дивлячися на природу очима науковця, поет зображує картини, в яких усе повсякчасно змінюється. Біжучі морські хвилі, нестримні пориви вітру, захід сонця, біг нападаючих воїнів, нестримне шаленство розлюченого хижака, літ зграї птахів тощо — всі ці явища мають одне спільне: невгамовний рух.

Лукрецій до тонкощів знав і розумів природу. Якесь и навіть незначне видалення він водночас міг і аналізувати, і робити щодо нього узагальнювальні висновки. Природа для поета — джерело всього сущого. І він переконаний у кінцевій перемозі розуму, який, відкинувши забобони, може остаточно пізнати природу, навіть ті її процеси, що лишаються ще незбагненними для людини:

Ти не повинен висловлювать подив, кали сам помітиш.

Що всі знаходяться першоначала предметів у русі,

Їхня сукупність для нас видається у повнім спокої, —

Якщо не зважити руху ще й власного дійсного тіла, —

Адже далеко за межами наших чуттів простяглася

Вся природа начал. А тому, якщо нашому зору

Геть недоступні вони, то від нас в їхні рухи закриє.

(II, 308 - 314)

Щоб проілюструвати свою думку, поет вдається до прикладу з отарою овець, що здалеку здається білою нерухомою плямою на тлі зеленого пагорба. Ллє, підійшовши ближче, глядач виявляє, що ця пляма не суцільна й складається з окремих тварин, що пересуваються з місця на місце, а серед них «ситі стрибають і, бавлячись, весело б’ються ягнята».

Загалом монументальний стиль Лукреція по ходу оповіді знижується, стає строкатим і різноманітнішим. На перший план часом висуваються погляди окремої особистості, яка прагне осягнути навколишній світ з допомогою власних почуттів. Простір поеми, що інколи набуває грандіозних розмірів, ніби стає то об’єктом іронії чи сатири, то приводом для смутку й думок про короткочасність життя й невмолиму смерть. Численні картини природи інколи пронизуються в Лукреція цими ж людськими почуттями. Руйнівні бурі, розлючені стихії чи шаленство вітрів постають як відчайдушна боротьба велетнів. І тут же ці стихії заспокоюються, змінюються тихими й мирними краєвидами з майже ідилічним життям пастухів, та й сама природа набуває буколічного забарвлення. Зображення минулого для самого поета перетворюється на своєрідну втечу’ в ті найщасливіші часи, коли людина була цілком забезпечена всім необхідним самою природою, але не оцінила її щедрості. Тому коли Лукрецій переводить погляд на сучасність, він сповнюється смутком і відчаєм. Особливо виразно це відчувається у своєрідній оповіді про природу (III, 932 - 962), яка, подібно до живої істоти, звертається до жалюгідної людини й дорікає їй за постійні скарги на життя і своє становище.

Протягом усіх шести книг Лукрецій не припиняє полеміки з релігією, яку вважає найгіршим з усіх зол на землі. Лейтмотивом проходить його думка, що смертні бояться «божественної волі» лише тому, що не можуть пояснити повсякденні явища «на землі та в небесах». Поет заперечує існування Кербера. Фурій та самого страшного Тартара, вважаючи, що справжні муки людина переживає на землі:

Страх покарання існує зате при житії ще людини.

Кара за злочини наші та вчинки лихі по заслузі.

(Ill, 1014 - 1015)

У своєму спорі з релігією поет дотримується досить чітких принципів, що їх можна звести до кількох: «чудо» в природі відсутнє; блаженство богів несумісне з турботою про благо людей; світ створений невтомною діяльністю міріад атомів, що безперервно рухаються; у Всесвіті немає місця для богів; самі боги виникають у свідомості людей як результат їхньої темноти, неуцтва й страху; релігія тримає людину в темряві й нічого корисного їй не дає; водночас вона — лише частина того, що людина змогла створити своїм розумом, тобто релігія сама є продуктом культурної творчості людського суспільства; зникнення релігії надасть можливість людям стати по-справжньому щасливими і позбавить страху перед Ахеронтом, що

...всіх людей пригнітив і глибоко буттю їх зашкодив.

Все потьмарив він пітьмою кромішною й смертною млою

І не дає насолоди під радості світлої й втіхи.

(ІІІ, 38 - 40)

Лукрецій далі закликає людину жити помірковано й спокійно, без усяких турбот, ясно мислити, володіти своїми почуттями і головне. не віддаватися хворобливим пристрастям. Лише в злагоді з собою людина зможе прожити щасливо до глибокої старості. Окремі вчені протягом XVI—XVIII ст. намагалися «примирити» анти релігійність Лукреція з канонами католицької церкви, проте ці спроби успіху не мали.

Окрему проблему становить мова поеми. Сам Лукрецій чудово розумів складність поставленого перед собою завдання — написати поему про природу всіх речей, користуючись ще недосконалою, малопридатною для філософських міркувань латинською мовою:

...учення затемнене греків

Висловить чітко латинськими віршами важко, вважаю:

До слів нових, головне, виникає потреба звернутись.

Надто вже бідною мова с паши, а нових понять так багато.

(І, 136 - 139)

Мова Лукреція складна, архаїзми сусідять із сучасними йому словами й зворотами. Він любить використовувати народні звороти й вирази, окремі слова, народні приказки та прислів’я тощо. Поет першим почав створювати наукову термінологію, хоч цей процес у нього, здається, був підсвідомим. Тому лише одному поняттю «атом» відповідає в поемі близько півсотні синонімічних назв. Лукрецій виробив надзвичайно своєрідну мову, у якій прийоми ораторського мистецтва чергуються з чіткою фіксацією певних наукових даних.

В античності художні якості і науковий зміст поеми оцінювали дуже високо, її вивчали й багато коментували. Навіть християнські вчені використовували її у своїх диспутах із захисниками олімпійської релігії. Праця Лукреція неодноразово переписувалася за доби раннього Середньовіччя, потім на деякий час була забута. Новий спалах зацікавленості нею припадає вже на середину Відродження. Ставлення до поета протягом століть змінювалося: його підносили то як великого художника, то як ученого-матеріаліста.

В Україні переклади окремих уривків поеми Лукреція здійснив І. Франко, значну частину її переклав М. Зеров. Повний текст був перекладений А. Содоморою й опублікований 1988 р.

Гай Валерій Катулл (бл. 87 - бл. 54 рр. до н. е.)

Життя і творчість. Від спадщини неотериків лишилися поодинокі рядки та свідчення тогочасних критиків чи вчених. Виняток становлять вірші Катулла, а їх дійшло до нас понад сотню. Поет народився в північноіталійському місті Вероні, в родині заможного провінційного аристократа, з яким Юлій Цезар «підтримував дружні відносини» (Светоній). Сам Катулл свідчить, що почав писати еротичні вірші з 16 років. Мабуть, наприкінці 70-х років він переїздить до Рима і швидко займає одне з провідних місць серед молодих неотериків. Окремі факти життя поета зафіксовані в його віршах. У деяких з них Катулл натякає на свою бідність, скаржиться на те, що «гаманець вже затягнуло павутиння», але, очевидно, серйозно ці бідкання сприймати не можна: батько поета був заможною людиною, і в його двох великих садибах працювало чимало рабів. Інших якихось подробиць про перебування Катулла в Римі немає. Відомо лише, що в 57 р. він разом із претором Меммієм відплив до нещодавно завойованої Віфінії (Мала Азія), щоб збагатитися. Ця подія відображена у вірші «Знову весна, оживає земля»:

В Азію, славну містами, мчимо.

Серце забилося, прагне дороги,

Радо ступають, тугішають ноги...

Друзі, прощайте! Братерським гуртком

З дому забились ми в даль незнайому,

Нарізно шлях свій верстаєм додому.

(Тут і далі переклад М. Зерова)

Проте надії поета не здійснилися, претор виявився скнарою. Катулл повернувся й останні роки життя провів у Римі. Обставини смерті поета лишилися загадковими, побутувала версія і про політичне вбивство.

Літературна спадщина Катулла виявилася досить різноманітною. Він залишив сатиричні епіграми, уславлені елегії, ліричні вірші, довів до ступеня досконалості епіграму, любовну елегію, весільну епіталаму, маленьку поему-епілію, не рахуючи жартівливих дрібничок.

Поет не брав активної участі в політичному житті Риму, але пильно стежив за ним, відгукуючись на ту чи іншу подію, і досить різко, як це робив Архілох, висміював недругів Республіки. В його віршах трапляються випади проти тріумвірів Цезаря і Помпея, цезаріанця-донощика Ватінія, жадібного військового інженера Мамурру, який уславився поборами в завойованих країнах. Поет, непримиренний до утиску волі й справедливості, до скнарості й деспотизму, називає їх «підлими негідниками», «міченими тавром розпусти», «ненаситними у гріхах перелюбства». Юлій Цезар, який розумівся на літературі й високо цінував талант Катулла, неодноразово пропонував йому престижні посади, але поет незмінно їх відхиляв, найвище цінуючи свою незалежність. Мабуть, ним почуттям викликаний його вірш:

Ні, щоб тобі догодиш, не думаю зовсім, о. Цезар!

Тому не хочу і знать, чорний чи білий ти весь.

Подібні епіграми свідчили про критичний настрій, яким поет був охоплений після прибуття до Рима. Чимало його епіграм розповсюджувалося серед римлян, викликаючи або палке схвалення, або заздрість поетів, або неприховану ненависть і зливу наклепів, що досить відчутно впливало на ставлення до поета видавців та обережних нобілів. Не зміг поет простити «батькові вітчизни» Ціцеронові його славослов’я подвигам Юлія Цезаря й особливо виступу в суді на захист шахрая Ватінія. Уїдлива епіграма проти видатного оратора остаточно погіршила відносини між ними:

Найкрасномовніший із Ромулових чад,

Із тих. які живуть, і з тих. що вже немає,

І з тих, що принесе майбутніх років ряд, —

Мій Марку Туллію! Хвалу тобі без краю

І дяку без кінця Катулл зложиш рад —

Катулл, між усіма поетами найгірший.

Такий між усіма поетами найгірший.

Як ти між усіма найкращий адвокат.

Водночас, ідучи в ногу з модою. Катулл працював і над перекладами рядків своєї улюбленої поетеси Сапфо, і над суто «вченими» проблемами александрійців. Йому належить низка епіліїв на міфологічні теми — «Коса Береніки», «Атгис», «Весілля Пелея і Фетіди».

Вірші до Лесбії. Проте провідне місце у творчості поета посіла любовна лірика, то й принесла йому світову славу. Більшість ліричних творів Катулла присвячена відомій на той час у Римі красуні Клодії, сестрі могутнього трибуна Клодія Пульхра. Крім вроди, вона уславилася також легковажністю поведінки та багатьма коханцями. В неї закохався і Катулл. То було єдине в його житті справжнє кохання, непевне й драматичне, яке поет проніс аж до самої смерті. Якщо скласти хронологічно докупи всі твори, присвячені Клодії, яка з’являється в його ліриці під ім’ям Лесбії (саме такий псевдонім дає можливість поетові зблизити кохану Клодію з образом Сапфо, адже «Лесбія» — «лесбіянка», тобто жителька о. Лесбос), то вони становитимуть досить струнку низку віршів про зростання почуття поета. Враження від її образу, ненароком побаченого, знайомство, кохання, перші радоші й насолоди виливаються у щирих і радісних рядках:

Так цілуй же мене сто раз і двісті.

Знову тисячу раз і знову сто раз,

Та й до тисячі знов і знов до сотні.

А як буде у нас багато тисяч,

ГІомішаємо всі і лік забудем,

Щоб із заздрих ніхто та не позаздрив,

Стільки наших поцілунків налічивши.

До появи цієї пристрасті, не знаходячи місця від самотності, дорікаючи собі за лінощі й гультяйство, поет міг написати:

Від неробства ти, мій Катулле, страждаєш,

Від неробства ти нестримний надто.

Від неробства царів і держав їх щасливих

Згинуло вдосталь.

Закоханість у Лесбію все відсуває на другий план, вірші Катулла неодмінно так чи інакше пов’язані з нею. Поетові дорогі всі речі, що оточують кохану або з якими вона бавиться. Навіть смерть її улюбленого горобчика стала приводом для чудового вірша Катулла:

Плач, Венеро! Плачте, купідони!

Пла»гте, люди витончені й чемні:

Вмер горобчик милої моєї,

Вмер горобчик, що вона любила

І як свого ока доглядала...

Горе й нам, горобчику сердешний.

Через тебе дорогі очиці

Від плачу, вія сліз почервоніли.

Проте кохання самої Лесбії виявилося ненадійним, а її ставлення до Катулла — легкодумним. Поет переконується в невірності дівчини, тепер його поетичні рядки сповнює смуток, він лає зрадливу коханку, ображає її жіночу гідність. Водночас Катулл утішає себе, наміряється бути розсудливим і твердим, не схилятися перед гордячкою:

Тепер вона не хоче. — будь же й ти гордий

І не біжи за нею. Й не журись дурно.

А все стерин Я переможу твердим духом!..

Злочинна, що тепер твоє життя значить!..

Кого полюбиш і чиєю ти будеш?

Кого, цілуючи, укусиш за губку?

А ти, Катулле, не хитайся і стій твердо!

В іншому вірші, зверненому до друзів Фурія та Аврелія, боротьба поета зі своєю пристрастю набуває нібито вже спокійнішого характеру. В цей час друзі зробили все можливе, щоб відправити поета з намісником Гаєм Меммієм у далеку Віфінію, де б він міг забути Лесбію. В усякому разі загальний тон цього вірша лагідний і розсудливий:

Тож прошу моїй передати коханій

Це слово немиле:

Дай боже ЇЙ жити й повік процвітати,

І триста коханців водити з собою,

І серце їх бідне лукавою тільки

В’ялити жагою.

Моєї ж любові вона не діждеться:

Кохання Катуллове вмерло. — упало.

Як квіт польовий, коли пройде по ньому

Залізнеє рало.

Проте довга відсутність не допомогла поетові остаточно перебороти своє кохання до Лесбії. Досить було їй знову посміхнутися й призначити нове побачення, як він забув усі свої похмурі думки щодо жіночої невірності, а пристрасть спалахнула з новою силою:

Лесбія знову зі мной! Блаженства не знав я такого!

О, як засяяло знов ливне й чудове життя.

Та щастя виявилося для Катулла короткочасним, Клодія-Лесбія згодом знову пориває з ним. Але тема кохання у Катулла не зникає, він продовжує скаржитися на свою нещасну долю й зрадливість жінок.

Любовна лірика Катулла сповнена виразами и зворотами, властивими поетам-александрійцям. Але його відрізняє від них найголовніше — надзвичайна щирість почуттів. Без усяких жартів чи двозначності олександритів він розповідає про найінтимніше почуття, що охопило його. У цій любовній сповіді немає й натяку на сором'язливість поета, сама лише відвертість, що підкоряє і переконує в чистоті його переживань. Любовна лірика Катулла завдяки цьому перекликається з кращою лірикою нових часів. Вона безперечно вплинула на пізнішу літературу «віку Августа», але незабаром ця класична література відтіснила Катулла на другий план, і вже з кінця II — початку III ст. н. е. його твори майже втратили свою колишню популярність.

Марк Туллій Ціцерон (106 - 43 рр. до н. е.)

Біографія. Ціцерон — найвидатніший представник красномовства античного світу поряд із Демосфеном. Біографія його відома з усіма подробицями. Вона відбила головні повороти римської історії.

Ціцерон народився в Арпіні в сім’ї вершника Туллія, який згодом оселився в Римі, щоб дати дітям освіту. Юний Ціцерон вивчав цивільне право в популярного тоді жерця Муція Сцеволи, красномовство — у відомих акторів Езопа та Росція. Свої перші промови на судових процесах виголосив 25-річним. Після них виїхав Ціцерон до Греції, на о. Родос. Саме там остаточно сформувався оригінальним ораторський стиль Ціцерона, у якому точність думки аттикістів поєдналася з витонченістю і красою форми азіаністів.

У 75 р. до н. е. відбувся перший політичний виступ Ціцерона. Призначений квестором у Сицилії, лишив по собі добру пам’ять. Слава Ціцерона-оратора почалася після виступу проти Верреса. який замінив його в Сицилії й нещадно її пограбував. Веррес змушений був піти в добровільне вигнання. Політична промова на підтримку Помпея принесла Ціцеронові звання консула. Дуже різко вій виступив проти змовника Сергія Катіліни, в результаті чого той був вигнаний з Рима, а частину його прихильників страчено. Сенат нагородив Ціцерона званням «батька вітчизни». Але трибун Клодій скористався нагодою, обвинувативши оратора в беззаконній розправі із заколотниками, і добився у 58 р. до н. е. його вигнання. Та вже наступного року Ціцерон повернувся до Рима.

У часи першого тріумвірату Ціцерон відійшов од політичних справ і поводив себе дуже обачно й помірковано. Наляканий можливістю нової розправи, він намагався зайняти нейтральну позицію. Ворог деспотії, палко відданий республіканським ідеалам, цей блискучий і неперевершений оратор у житті виявився нерішучим і непослідовним політиком, якому бракувало звичайної далекоглядності й елементарної мудрості. У вирішальні моменти він вагався, діяв надто боязко. Ці риси характеру зумовили трагічну розв’язку. Коли в 49 р. до н. е. розпочалася громадянська війна між Цезарем і Помпеєм, Ціцерон після довгих і болісних роздумів підтримав Помпея. За часів диктатури Цезаря він повністю відійшов від політики й багато працював над своїми книгами, лише інколи виступаючи з невеликими промовами перед Цезарем. Убивство Цезаря в 44 р. до н. е. викликало новий спалах державної активності Ціцерона. На чолі створеної сенатської партії він палко захитав убивць диктатора Брута й Кассія і водночас викривав підступність дій Марка Антонія, який продовжував політику Цезаря і якого Ціцерон уважав найнебезпечнішим супротивником. Проти нього оратор написав 14 промов, пізніше названих «Філіппіками» (за аналогією з промовами Демосфена). Після примирення Октавія з Антонієм і створення другого тріумвірату негайно були складені проскрипційні списки, першим серед приречених фігурував Ціцерон. Відчуваючи загрозу, він підготував корабель для втечі, але чомусь багато днів вичікував, і коли врешті поїхав з маєтку до гавані, то по дорозі був перехоплений вбивцями, найнятими Антонієм. Для порятунку не вистачило всього кількох хвилин. Ціцеронові відрубали голову і правицю, пізніше їх виставили на форумі. Так трагічно закінчилося життя людини, творчість котрої вплинула на подальший розвиток як римської, так і пізнішої західноєвропейської культури.

Ораторське мистецтво. Найбільший внесок Ціцерон зробив у розвиток римського красномовства. До нас дійшло 58 його промов, виголошених у різні періоди життя, ще 20 відомі в уривках. Йому належать також три важливі трактати з історії та теорії красномовства — «Про оратора» (55 р. до н. е.), «Брут» і «Оратор» (обидва написані в 46 р.).

Головні праці з ораторського мистецтва Ціцерон створив в останні роки життя, але принципи красномовства оформилися у його промовах значно раніше. Ці принципи стали основою його ораторської діяльності, і кожна з нових промов була і ствердженням, і розвитком суворих вимог як до оратора, так і самого красномовства. Насамперед автора турбувала постать оратора. З огляду на його суспільну роль Ціцерон неодмінно ставив перед оратором вимоги діяти на благо народу й держави. Промовець мав бути добре обізнаним з різними галузями науки, особливо з філософією, розбиратися у психології, щоб упевненіше впливати на людську свідомість, бути бездоганним знавцем культури, історії та навіть теорії поетичного мистецтва. До того ж він мав являти собою зразок високоморальної людини з демократичними переконаннями, яка ніколи не застосує свій талант із корисливою метою.

Промова оратора визначається вимогами часу, тими подіями, то викликали її, тож вона повинна набирати найрізноманітніших відтінків. У зв'язку з цим Ціцерон відстоює застосування основних прийомів ораторського мистецтва, що дали б змогу і переконати слухачів, і принести їм естетичну насолоду, і захопити їх могутністю думок, тобто схилити на свій бік. Промові!, на думку Ціцерона, має спиратися на максимальну кількість ретельно підібраних фактів, які б усебічно й вичерпно допомогли розкрити поставлену проблему. Ораторові не слід користуватися якимись застиглими прийомами, він має постійно звертатися до різноманітних виразових засобів, уже розроблених красномовством. Ціцерон заперечує думку аттикістів, за якою кожний оратор повинен виробити певний («свій») стиль, що відбивав би особистість промовця. Для самого Ціцерона зразком вільного «могутнього» стилю були промови Демосфена, характер яких змінювався відповідно до соціально-політичної обстановки.

Не меншу увагу Ціцерон приділяє і суто психологічним вимогам. Промова може бути по-справжньому переконливою лише в тому разі, якщо її автор сам щиро вірить у ту справу, яку захищає, сам за неї переживає. Неабияку роль у її позитивному сприйнятті відіграє і тактовність промовця, уміння зорієнтувати-

ся в тому, коли, де, що і як краше сказати про той чи інший факт. Недоречно, говорячи про велич римлян або їхньої держави, вживати сухі й нудні фрази, і навпаки, звеличувати пишномовними словами суто буденні справи. На думку Ціцерона. «майстер промови той, хто вміє говорити про незначні речі просто, про високі піднесено, про буденні помірно» («Оратор», 38, 131 - 132).

Для Ціцерона невичерпним джерелом ораторських прийомів стає мова. Промовець, який опанував її, може вважати себе володарем безцінних скарбів. «Якщо той, хто говорить чи пише, добре освічений і вихований з дитинства... то йому не доведеться шукати у вчителів вказівок, яким чином слід будувати і висвітлювати свою промову... Він легко, без керівника, з допомогою самої природи ... знайде засоби прикрасити промову» («Про оратора», III, 31, 124 - 125). Ціцерон дає безліч практичних порад стосовно використання «квітів красномовства», тобто всіх лексичних багатств мови, але попереджає, що надмірність тут може лише зашкодити промові. Зокрема, він застерігає вії частого й недоречного вживання архаїзмів, метафор, порівнянь тощо.

Значну увагу автор приділяє і манері виголошення промов. Він уважає, що оратор повинен мати розвинений голос, чітку дикцію, певні акторські дані, стерегтися вульгарних виразів, не говорячи вже про брутальність. Оратор має також дбати про чіткий ритм і навіть певну музичну співучість промови, милозвучне чергування складів, гармонійне закінчення розділів (клаузул). Великого значення Ціцерон надає рухам оратора: він може театрально здіймати догори руки, звертатися до окремих осіб з риторичними запитаннями, патетично вигукувати, бурхливо жестикулювати, звертатися до богів з моліннями. Сам Ціцерон бездоганно володів усіма цими прийомами. Важливу роль у його виступах відігравала й імпровізація, коли він раптом накреслював іронічний портрет свого опонента або вдавався до якогось жарту.

Філософські твори, листи. Ціцерон написав, переважно у формі платонівських діалогів, багато творів філософського характеру, де порушував політичні, релігійні та морально-етичні проблеми. Значну їхню частину складають праці з теорії держави і права («Про державу», «Про закони», «Про обов’язки» тощо), етики й теорії пізнання («Про долю», «Про природу богів». «Тускуланські бесіди». «Парадокси стоїків», «Учення академіків» та ін.), а також невеликі праці морального плану («Лелій, або Про дружбу», «Катон, або Про старість») Світогляд і філософські спрямування Ціцерона визначилися в цих творах не луже чітко, що пояснювалося мінливістю політичного життя Риму, а також тією метою, що він ставив перед собою, — широко ознайомити римлян з ученням грецьких мислителів, використовуючи для цього виключно латинську мову. У трактаті «Про межі добра і зла» Ціцерон писав: «Важко сперечатися з тими, хто з презирством ставиться до творів, написаних латиною... Латинська мова зовсім не бідна, ні, вона значно багатша за грецьку». Ці перонові властиві певний консерватизм у поглядах, цілковите заперечення думок грецьких матеріалістів, зокрема Епікура, і плутанина в їхніх оцінках, не меншу плутанину він допускав при визначенні розбіжностей між платонівською Академією й арістотелівською школою перипатетиків.

Портрет старого патриція. Мармур. Друга половина І ст. до н.е.

А втім, філософські книги Ціцерона становлять значну цінність хоча б тому, що є важливими джерелами, де наведено чимало уривків із творів тих письменників, що до нас не дійшли, зокрема Еннія, Пакувія та ін.

Ціцеронові належать також кілька збірок листів, що їх він написав в останні 25 років життя (до нас дійшло 744 листи, адресовані молодшому брату Квінту, другу й видавцю Тіту Помпонію Аттику та іншим відомим діячам Римської держави). Вони дають уявлення про умонастрій автора в різні періоди життя, про його ставлення до подій як державного, так і суто інтимного характеру. Велику роботу щодо збирання й публікації епістолярної спадщини Ціцерона здійснив його колишній раб, а пізніше літературний секретар-вільновідпущеник Тірон.

Ціцерон лишив і низку поетичних творів, зокрема поеми «Про Главка Понійського», «Про своє консульство». Звертався він і до малих жанрів. Але ці ліричні спроби — і письменник сам це добре розумів — лише засвідчили посередність ного поетичного таланту.

Ціцерон належить до тих небагатьох античних письменників, які практично сприяли розвиткові не тільки римської, а й пізнішої західноєвропейської культури. Важко переоцінити його внесок у створення літературної латинської мови. Продовжуючи справу Теренція, він надав їй особливої гнучкості й мелодійності. Найскладніші думки Ціцерон утілював у чіткі й зрозумілі кожному римлянинові бездоганні форми. Вже через кілька десятиріч після смерті він був визнаний класиком, найвидатнішим майстром латинської прози, останнім найпослідовнішим борцем за республіканські ідеали. Праці Ціцерона аналізували пізніші граматики, до них писали численні коментарі, дослідження й пояснення, твори письменника протягом багатьох століть переписувалися. Саме тому велика частина його творчої спадщини дійшла до нас.

Дослідники захоплювалися майже всіма частинами цього величезного спадку. Промови Ціцерона перечитувалися поколіннями римських ораторів, гуманістами епохи Відродження, просвітниками XVIII ст. Не менш старанно вивчалися його філософські твори, оскільки вже з епохи Середньовіччя, за браком багатьох текстів, вони стали найповнішим джерелом для вивчення античних філософських напрямів. Деякі з когорти нових письменників стали послідовниками уславленого мислителя. Так трапилося з Вольтером, який поділяв думки Ціцерона стосовно релігії і вважав, що вона є могутнім засобом приборкання темних і забобонних мас населення. Назви деяким своїм філософським повістям Вольтер дав за аналогією до Ціцеронових трактатів («Кандід, або Оптимізм», «Задіг, або Доля» тощо).

Епістолярна спадщина Ціцерона також не лишилася поза увагою наступних поколінь. Па неї звернули увагу насамперед гуманісти. яких особливо цікавили проблеми, пов’язані з особистістю та проявами її почуттів, прагненням до волі її незалежності. У листах Ціцерона вони знайшли відповіді на багато питань, і головне — самі листи являли собою зразок вільного мислення, індивідуальної незалежності письменника, врешті, його оригінального стилю. Тому не випадково епістолярний жанр стає модним у західноєвропейській літературі XVII—XVIII ст., з’являється ряд наслідувань Ціцерона (Монтеск’є, мадам де Севіньє, Лакло та ін ).

Відомо, що Ціцерона надзвичайно ретельно вивчали як помірковані, так і революційно настроєні просвітники — Локк і Юм. Вольтер і Дідро та багато інших, ним захоплювалися діячі Великої французької революції Маблі та Робесп’єр.

Назад Зміст Далі

Посилання на схожі матеріали:

Дата останньої редакції: 10 березня 2026

Меню

Рим

Римська література епохи Республіки

Період громадянських воєн (середина II ст. - 31 р. до н. е.)

Пошук на сайті