Рання римська література (середина III - середина II ст. до н. е.)
Римська література епохи Республіки
Рим
Історичні зміни в V - III ст. до н. е. З виникненням Римської республіки почався інтенсивний розвиток сільського господарства ii ремесла, мореплавства й торгівлі з іншими племенами та країнами. З’явилася грошова система. Водночас посилилися суперечності між патриціями та плебеями, рабами й рабовласниками, використання рабської праці стало повсюдним Плебеї вимагали вирішення аграрного питання, політичної рівності з патриціями. їхня боротьба, що ставала дедалі відчайдушнішою і тривала майже два століття, закінчилася перемогою. У V ст. до н. е. Народні збори здобули право обирати свого представника до сенату — трибуна, який мав великі повноваження і право вето. Було прийнято перші писані закони, що фіксували права патриціїв, плебеїв та рабів. Плебеїв пізніше почали обирати навіть консулами — вищими посадовими особами в державі. Було обмежено землеволодіння і привілеї патриціїв, скасовано боргову кабалу для римських громадян (кінець IV ст. до н. е.). З’явився новий стан суспільства — вершники, тобто заможні плебеї, що постачали військо кіннотниками.
У V - III ст. до н. е. експансіоністська політика Риму дедалі підсилювалася. Спочатку римляни підкорили всі латинські племена та деякі етруські міста. Подолавши в тривалій і жорстокій боротьбі наступ північних галлів (IV - III ст. до н. е.), а потім войовничих гірських самнітів, вони захопили Центральну, а потім Східну Італію і завоювали в III ст. до н. е. північну частину країни. Причини успіхів загарбницької політики Риму полягали в його динамічному економічному, соціальному й культурному розвиткові, у значній військово-технічній перевазі та вигідному розташуванні в центрі країни. До того ж римляни мали справу здебільшого із роз’єднаними племенами, що перебували на рівні первіснообщинного устрою.
Після підкорення Італії Рим створив римсько-італійський союз, у якому різні міста та общини отримали неоднаковий статус. Мешканці окремих латинських, етруських та приморських полісів дістали деякі права й пільги римських громадян, але були позбавлені права голосувати. Всі інші міста мали статус лише союзників, і хоч у них було власне самоуправління, але ніякими правами вони не користувалися. їм не дозволялося проводити самостійну зовнішню політику, вони зобов'язувалися постачати Риму військове спорядження, кораблі, різного типу війська, віддавати частину земель. А загалом усі підкорені поліси відчували на собі важку руку римської диктатури, її зверхньо-презирливе ставлення до себе, що в пізніші часи неодноразово викликало вибухи обурення й навіть повстання. Усі вони жорстоко придушуватися.
Міфотворчість. Проблема походження римської міфології досить складна, оскільки до нас дійшло порівняно мато надійних джерел. Процес міфотворчості інших італійських племен ще менше відомий, хоча можна напевне стверджувати, що він безперечно мав місце. В них племен виникали легенди про виші сили, які керувати різними силами природи й ототожнювалися з богами, але то були свої, племінні боги, чужі іншим племенам, а тим більше латинським. Оскільки саме римляни заклали підвалини майбутньої Римської держави і, власне, були її творцями, то відповідно і їхні боги відіграти провідну роль у формуванні загальнодержавної міфології. Вона відома краще, ніж релігійні уявлення племен, що пізніше влилися до складу цієї держави. — вони здебільшого ігнорувалися і не могли виливати на вже майже сформовані легенди римлян. Виняток становили окремі етруські та сабінські міфи, що злилися з римськими і навіть дати окремі назви новим божествам.
Веста і двоє Ларів. Помпейська фреска
Римський пантеон богів був значно обмеженішим. ніж грецький, а самі боги — переважно «дрібнішими»« за значенням і функціями. До того ж римляни уявляли своїх богів абстрактними постатями, не надаючи їм певних обрисів. Деякі з цих богів уподібнювалися навіть до тварин (наприклад, Артеміда зображувалася у вигляді корови). Найзначнішими з них були Сатурн, Юпітер і Марс, сабінський бог Квірін. Три перші пізніше стали загальноримськими богами, ввібравши також функції еллінських Крона, Зевса й Ареса. Найпоширенішими в римлян були боги-покровителі, які супроводжували всі види людської діяльності й навіть визначали особисті почуття чи умонастрої людей. Шанувалися культи богів пологів, перших кроків дитини, страху чи радощів, вірності й скромності, жіночої доброчесності, богів сівби й оранки тощо.
Римляни вірили, що кожний день пов'язаний з певним божеством: понеділок — це «день Місяця» (Lunis dies), вівторок — «день Марса» (Martis dies), середа — «день Меркурія» (Mercores dies) і т. д. Кожна людина мала власну богиню долі — Фортуну (Фортуна Августа, Фортуна Брута), а також свого генія-покровителя, який керував її поведінкою і вмирав разом із нею. Домівки римлян також мали своїх захисників — пенатів. Коли Еней тікав із троянцями з палаючої Трої, вони передусім рятували дерев'яні зображення пенатів, щоб перевезти їх до нового місця проживання.
Родину й ту ж домівку також охороняли душі померлих предків — лари. Римляни дуже шанували культ мертвих родичів, вірячи, що вони ставали добрими духами — манами. У разі непошани до них мани перетворювалися на мстивих і злих лемурів, так само як і душі злих людей — на ларвів. З культом предків були пов'язані й традиційні воскові маски, що зніматися з обличчя померлого і зберігалися в родині. В разі смерті коюсь з даної родини ці маски, «зображення предків», надівати живі й шли за труною, «предки» супроводжували нащадка.
Проте все ж вирішальну роль в остаточному оформленні римських міфів про богів відіграла олімпійська релігія еллінів. Разом із зміцненням торговельних і культурних відносин поширювався її вплив на північні італійські племена. У IV ст. до н. е. переносяться головні факти біографій грецьких богів та історії, пов’язані з ними. Щоправда, окремих із них в Італії знали значно раніше. Імена Деметри, її дочки Персефони, або Кори, Діоніса, Артем іди були відомі тут уже у VII - VI ст. до н. е.. що свідчить про древні зв’язки Греції з Італією. Не випадково ця країна згадується у творах Гомера та Гесіода під назвою Гесперії («західної країни»), Одіссеєві кораблі пропливають поблизу берегів Італії та Сицилії. Десь недалеко знаходилися земля велетнів-кіклопів, житло бога вітрів Еола. Гесіод називає ім’я третього сина Одіссея від чаклунки Кіркеї — Латина, який царював над тірренським плем’ям (тобто етрусками), що дало назву Тірренському морю. Італія стала останнім пристановищем для багатьох грецьких героїв. Так, Діомед заснував у ній низку міст, царював в Апулії. Провісник Калхас помер у Південній Італії, де йому був побудований храм. В Італії помер Філоктет, у Сицилїї — батько Енея Анхіс. Легенди про них безпосередньо пов’язані з окремими італійськими племенами.
Історія Енея та його сина Асканія стала головним епізодом легенди про заснування Рима Ромулом. нащадком Енея. Напевне, в IV ст. до н. е. римських богів доповнили інші головні боги Греції, щоправда, під іншими іменами. До римської міфології переходять і варіанти їхніх складних біографій. Винятками стали бог Аполлон, або Феб, ім'я якого не змінилося, і Плутон, якого в Римі ще називали Орк.
Капітолійська вовчиця. Бронза. Початок V ст. дo н. е.
Історичні легенди. Отже. римляни не мали чіткого уявлення про своїх богів, яскравої міфології, подібної до грецької, що стала основою всього мистецтва еллінів. Римські боги - до певної міри абстрактні постаті, мало пов’язані між собою, значно простіші, ніж грецькі, з примітивними біографіями — не могли стати плідним джерелом для творчого натхнення. Не було в римлян і культу героїв, з якими у греків було пов’язано безліч чудових легенд. Слід зважити й на різноплемінну строкатість італійського населення. Саме ні фактори спричинили те. що римляни не створили епічної поезії. Адже для появи епосу були необхідні чітко оформлена міфологія, що органічно б увійшла у свідомість людей, подолання родоплемінної замкненості, виділення людини з первісної общини як особистості. Твори, подібні до Гомерових поем, виникнути в Італії просто не могли.
Проте в ній з’явився жанр, невідомий грекам — історична легенда. їх було в Римі чимало, але найбільш популярною, що дала сюжети багатьом іншим, стала легенда про заснування Рима і долю його численних царів. Ось її коротким зміст.
У далекі часи в одну з заток Тірренського моря, и яку впадає річка Тибр, прибули кораблі троянців, утікачів з розгромленої греками Трої. Їх очолював могутній герой Еней. Гостинно зустрінутий царем Латином, він скоро побрався з його ломкою Лапінією. Троянці об’єдналися з місцевими племенами, і цей народ почав називатися латинами. Еней успадкував трон царя, а його син Асканій-Іул заснував місто Альба-Лонга. Через багато поколінь царем латинів став нащадок Енея Мумітор, дочка якого Рея Сільвія народила від бога Марса двох близнят — Рема і Рому- ла. їхній дід, підступний і жорстокий Амулій, відібрав владу у свого брата, а щоб позбутися маленьких спадкоємців, які могли претендувати на престол, наказав їх кинути в корзині у води Тибру. Та боги допомогли немовлятам, їхню корзину винесло на берег. Малюків урятувала й вигодувала вовчиця, а пізніше їх знайшов і виховав пастух Фаустум. Коли вони повиростали й дізналися про таємницю свого народження, то вигнали Амулія і поновили Мумітора на троні. А на мальовничих пагорбах Тибру заснували місто. Та під час будівництва близнюки посварилися, і Ромул випадково вбив свого брата. Він став першим царем Рима, назвавши місто своїм ім’ям (лат. Roma). Будівниками міста були його друзі. подібні ж юнаки. Вони стали першими мешканцями Рима. Оскільки ж у них не було дружин, то запросили на свято Нептуна сусідів сабінів з їхніми дружинами й дочками. В кінці бенкету хлопці почали викрадати дівчат-сабінянок. Сабіни вирішили помститися і розпочати війну з римлянами, але молоді дружини домоглися примирення батьків зі своїми чоловіками. Племена об’єдналися й заснували державне утворення, на чолі якого стали два царя — Ромул і сабін Тіт Такій.
Далі легенда розповідає про інших римських царів: мудрого реформатора Нуму Помпілія, агресивного Тулла Гостілія, онука Нуми Анка Марція, який завоював і приєднав до Риму ряд латинських племен, етрурця Тарквінія, його сина від рабині Сервія Туллія, талановитого забудовника Рима, визначного діяча, і останнього — Тарквінія Гордого, який відзначився своїм деспотизмом і був вигнаний римлянами, після чого постала Республіка. Кожний епізод цієї величезної епопеї пізніше розширювався, деталізувався й міг складати вже окрему легенду.
Значно давнішим було сказання про італійського героя Евандра. який ще до Троянської війни заснував у західній частині Центральної Італії свою колонію Паллантей, пізніше на її території виникне Рим (тому один з семи його пагорбів має назву Палатінський). Евандр одним з перших привітно зустрів Енея, вірним другом героя став ного син Паллант, який через деякий час загинув від руки ватажка рутулів Турна.
Не менш старовинною була легенда про грецького героя Геракла. Виконуючи наказ Енрістея, він викрав корів у страшного велетня Геріона і на зворотному шляху до Греції потрапив до Італії, на землю майбутнього Рима. Там він убив вогнедишного велета-пастуха, який спалював пасовиська Евандра і намагався вкрасти частину корів у Геракла. Вдячні італійці вшанували Геракла встановленням культу, я Евандр — вівтаря. В Італії героя почали називати Геркулесом.
Учені довгий час не вірили цим римським легендам, уважаючи їх поетичним вимислом стародавніх невідомих авторів. Проте археологічні дослідження довели, що, незважаючи на низку фантастичних епізодів, легенди грунтуються на досить достовірних історичних фактах (дата заснування Рима, участь у ньому латинських і себінських племен, відомості про його царів, епізод викрадення сабінянок тощо).
Народна поезія. Хоча писемність у Римі з’явилася ще в кінці VI — на початку V ст. до н. е.. зразків письмової літератури до нас майже не дійшло. Етруська писемність виникла ще раніше і вплинула на римську, але вона мала кастово-жрецький характер і літератури також не створила. Проте задовго до появи писемності вже існував римський фольклор. Народні поети склали велику кількість усних ліричних віршів, розробили й систему поетики. Причини того, що римська поезія тривалий час лишалася тільки усною, слід шукати в негативному ставленні консервативно настроєного патриціату й жрецької касти до письмового слова. Не записувалися навіть закони. Фіксувалися лише якісь важливі угоди, літописи, історичні події, економічні дані (наприклад, товари, привезені кораблем, їхня кількість тощо). Знайдено багато спеціальних табличок із написами, датованих V - IV ст. до н е., вони називалися анналами. Отже, слову римляни довіряли значно більше, ніж записам. Відгомін подібного ставлення до записів звучить у зверненні Енея до Сивіли:
..Лиш не давай на листочках свої ворожби нам.
Щоб не літали розкидані, буйним вітрам на забаву;
Дай нам пророцтва сама, я благаю..
(Переклад М. Білика. Веремій. «Енеїда», VI, 74 - 76)
Збереглися мізерні уривки культових гімнів жерців, зокрема жрецької колегії —Арвальських братів», — кілька тепер уже незрозумілих молитов. заклинань, календарних прикмет. Загалом прозові записи з’явилися значно раніше поетичних. Найстарішими з них уважають «закони XII таблиць» — це перша пам'ятка римського законодавства середини V ст. до н. е , що також дійшла до нас у незначних фрагментах.
Подібна ж доля спіткала поетичні тексти невідомих нам авторів. Найдавнішими з них уважають культові гімни, трудові й обрядові пісні. Вагоме місце серед них посідали пісні поховальні (або нени), що виконувалися відповідно до ритуалу підготованими плакальницями-співачками. Побутові пісні присвячувалися подіям приватного життя, зокрема, обряд одруження супроводжували пісні весільні.
Особливо поширеними були різні жартівливо-пародійні пісні, об’єднані загальною назвою фесценіни. За своїм характером вони нагадували еллінські ямби. Фесценіни — не деякі бенкетні й весільні пісні, грайливі та пустотливі, а також тріумфальні, яких не знала еллінська поезія. Особливість тріумфального заспіву становило те, що він містив водночас і елемент похвали тріумфатору, і елемент насмішкуватої ланки, щоб нагадати йому його земне походження — адже тріумфатора зустрічали наче бога. У середині І ст. до н.е., коли Юлій Цезар влаштував собі тріумф після перемоги над Галлією і в’їздив у Рим, населення й вояки співали пісню. у якій були такі уїдливі рядки:
Городяни, жон ховайте, з нами лисий потаскун,
Злобим всю свою розтринькав, Риму ще заборгував.
(Переклад Н. Пащенко)
Можливо, фесценіни спочатку були засобом суспільного осуду якихось учинків людини і виконувалися під вікнами її оселі. Саркастично- уїдливі вірші висміювали й окремі недоліки громадян, їхні неправедні дії. Врешті в Римі було прийнято навіть спеціальний закон, що карав виконавця за особливу брутальність образливих пісень. Про це свідчить Горацій у посланні «До Августа»:
Звідси пішли й фесценіни: в селі один одного звикли
В цей день дражнити лайками, і то не як-небудь, а віршем.
Звичай прийнявся й з року на рік оживав пустотливо
Милою грою, аж поки той жарт знахабнілий не зблиснув
Зубом скаженої злоби й не став допікати безкарно
Навіть зразковій сім’ї. Настраждалися ті, в кого впився
Зуб той кривавий. Але й ще не доторкнуті ним зажурились.
Як тій біді запобігти. За всіх тут закон заступився:
Кару він визначив тим, хто посмів би когось ображати
Піснею чорною...
(Переклад А.Содомори. «Послання», II, 145 - 151)
У фесценінах учені вбачають і зачатки римської драматичної поезії, неодмінним елементом якої завжди були жарт і сатира.
Більшість поетичних творів складалася старовинним фольклорним розміром — сатурнічним віршем.