На Сваннову сторону (1913)
Марсель Пруст (1871 - 1922)
Майже 20 років М. Пруст віддав багатотомному твору «У пошуках утраченого часу», написання якого вважав за головну справу життя. «На Сваннову сторону» - перший роман семитомної епопеї, останні книги її вийшли після смерті автора.
Починаючи з назви, твір вражає своєю несхожістю на традиційний реалістичний роман, який завжди прагнув до конкретності та ясності. Твердження Г. Флобера: «Найголовніше - знати, чого не слід говорити», - М.Пруст зневажав. «Пошуки» його безмежні і, на перший погляд, безпредметні. Головне і другорядне, сучасність і спогади, події та почуття - все переплуталось. До цього слід додати величезний обсяг тексту, не поділеного на глави; окремі фрази містять до трьохсот слів. Але саме такого ефекту прагнув автор, створивши епопею не зовнішніх подій, а внутрішнього світу людини, свідомість якої складається з чуттєвих рухів і миттєвих вражень. На його думку, не менш значущі за світові катастрофи побачене дерево, колір неба або просто думка чи враження, які впливають на душу людини так само, як і реальні події. Саме увага до звуків, смаків, кольорів, запахів, які пробуджують забуті враження, споріднює твір з естетикою імпресіонізму. Письменник пильно придивляється до дрібниць життя, щоб знайти у малому велике.
Головний герой твору - це пам’ять, яка зберігає час. Воскресити пам’ять спроможна найменша дрібничка, коли вона збігається зі спогадами про минуле. Яскравим прикладом такого «воскресіння» є епізод з тістечком птитмадлена, смак якого викликав цілу низку спогадів у хлопчика Марселя: «Тільки-но час з розкришеним тістечком торкнувся мого піднебіння, я здригнувся, відчувши, ніби в мені діється щось незвичайне. Якесь окремішнє, невмотивоване раювання наринуло на мене... всі квіти в нашому садку і в парку пана Сванна, латаття Вівонни, добрі міщани, їхні оселі, церкви, ціле Комбре з його околицями - все, що наділено формою і ядерне, все це зринуло - місто і садки - з моєї філіжанки чаю».
Що викликало спогади? Відчуття смаку, збігаючись зі смаком минулих літ, відродило реальність дитячих вражень. Комбре здалося реальнішим, ніж колись. В авторському засобі відродження часу теж можна побачити прояв імпресіоністичної естетики - «все у свідомості». Письменник, наче вчений, досліджує процеси, що відбуваються у свідомості людини. Він відзначає взаємопов’язаність думок, схрещення психічних порухів, пульсацію почуттів. І ця змінна картина людських переживань, яка постає зі сторінок твору, - величезне досягнення М. Пруста.
Письменник відкриває реальний світ у його різнобарвних проявах, але через браму пам’яті - «інстинктивну» пам’ять, як він її називає. Такий шлях зберігає лише враження від об’єкту, яке, в свою чергу, відновлює його, створюючи «нову» реальність. Він ретельно вивчає цей новостворений світ, любить його, але головне для нього - занотувати саме процес його появи.
Відновлення вражень завжди відбувається через зв’язок конкретного образу минулого з уявленнями, почуттями, емоціями сучасного моменту шляхом асоціативних ланцюжків.
Так, дзвіниця собору в Комбре викликає асоціації з хлібцем або оксамитовою подушкою залежно від подій, які супроводжували колись спостерігання за нею (похід за хлібом, вечірнє прощання з матір’ю), але подальші асоціації з «фіолетовим дзвоном» у Парижі, старовинними гравюрами, «тілом Бога» свідчать про роздуми обізнаної з мистецтвом та філософією людини. Різні за змістом, часом, глибиною враження, вони пов’язані між собою повільною течією думки, яка постійно освітлюється спалахами підсвідомості, утворюючи «потік свідомості». Але у М. Пруста це настільки могутній потік, що, якщо порівнювати його з течією ріки, то він підіймає навіть піщаний мул. Саме піщинки пам’яті будують нову реальність творів М. Пруста: «І коли від давньої давнини не залишилося й сліду..., тоді лише запах і смак, вутліші, але живучіші, менш матеріальні, тривкіші, надійніші, довго ще, як душі померлих, нагадують про себе, чекають, сподіваються - на руїнах усього - і невтомно несуть на собі, ці зникомі піщинки, величезну озію спогаду».
Складний і плинний «потік свідомості» стає в романі М. Пруста основою композиції. Ліричні відступи, численні спогади, внутрішні монологи, побудовані на «піщинках пам’яті», утворюють величезну, але примарну споруду - піщаний замок.
Герой роману «На Сваннову сторону» - хлопчик Марсель, у житті якого є багато фактів із біографії письменника: рання хвороба, любов до матері, атмосфера аристократичної вишуканості та артистизму в домі. Дитяча уява відтворює приміський будинок у Комбре, де живуть батьки, бабуся, тітонька Леоні, декілька служниць. Увесь Комбре поділяється на дві половини: «сторона Сванна» - шлях для прогулянок через садибу сусіда Сванна, і «сторона Германтів» - там, де жила ця аристократична родина. Цей поділ простору поступово перетвориться в романі на поділ часу: перші спогади - про Сванна, наступні - «у бік Германтів».
Згодом просторові й часові виміри набувають у творі ідейного значення. Знайомство з життям Сванна і загадкових герцогів Германтів руйнує дитячі уявлення. Зіткнувшись з буденною реальністю, Марсель зрозуміє, що обидві «сторони» ілюзорного світу Комбре - однакові. Історія кохання Сванна, сімейні сварки герцогині Германтської переконують читача, що романтичність існує не в реальності, а лише в утраченому часі, який відділяє повсякденність від фантазії.
Обидві «сторони» дитинства, які здавались однаково таємничими й могутніми, досліджуються досить ретельно. Колись у родині вважалось, що між Сваннами і Германтами існує прірва як у соціальному, так і культурному плані. Але дві родини об’єднуються: дочка Сванна Жільберта виходить заміж за одного з Германтів. У цьому возз’єднанні М. Пруст бачить пастку: реальність ілюзорна, довіру зберігає лише свідомість. «Хіба мої думки теж не були своєрідним сховком, у глибу якого я зоставався невидимцем, навіть коли спостерігав, що діється навколо? Якщо бачив певну річ, свідомість, що її бачу, відокремлювала мене від неї, оточувала її тонкою духовною оболонкою, й це дозволяло мені торкнутися до її матерії».
Але пастку ховає в собі і «нова реальність» свідомості. Вона теж ілюзорна. Тонка духовна оболонка речей дозволяє пізнати їх суть зсередини, відчути себе володарем власного світу, створеного силою уявлення, але водночас ця оболонка відокремлює людину від людей, залишаючи на самоті у замкненому колі. Тема морального відчуження людини особливо загострюється у другій частині роману- «Сваннове кохання».
Події її занурені в часовий простір на двадцять років глибше, ніж спогади хлопчика першої частини, а течія «потоку свідомості» повертається до «Сваннової сторони», бо йдеться про історію кохання та одруження сусіда Сванна. Цю розповідь можна назвати спогадом у спогадах або вставною новелою: змінюються герой, час, атмосфера й напрямок вражень.
У першій частині роману Марселя, героя спогадів про Комбре, цікавлять усі почуття і прояви життя, що зберігають і відроджують минуле: ніжність матері, краса глодового куща, смак тістечка, загадковість сусідів. У потоці його свідомості, наче в калейдоскопі, постають окремі частки буття, щоб утворити примарний світ Комбре, а в «Сванновому коханні» досліджується лише одне почуття - кохання до жінки, пов’язане з безліччю відтінків і проявів: ревнощами, недовірою, закоханістю, розчаруванням, пристрастю.
Втім механізм воскресіння часу в обох частинах залишається незмінним. Автор досліджує свідомість своїх героїв через підсвідомі імпульси вражень, через інтуїтивну пам’ять, складні асоціативні ланцюжки образів, систему лейтмотивів. Кохання аналізується як складний і непідвладний розуму процес, майже хвороба, симптоми якої автор ретельно вивчає: «А поміж тим Сваннова хвороба, а його кохання було саме хворобою, так поширилася і сплелася з усіма його звичками, вчинками, думками, його здоров’ям, з його сном, з його життям, навіть з його бажаннями, що видалити її - це було все одно, що знищити самого Сванна...»
Перша зустріч з Одеттою не вразила Сванна, він дивиться на неї відчужено, розуміючи, що ця жінка не його типу. Але згодом її постать зливається з уявою про жіночу довершеність. Поштовхом до цього стає одна музична фраза, яка «поволі вела до високого незбагненного, проте безперечного щастя». Злиття кохання з музикою стає головним мотивом твору, який сприятиме зародженню почуття, його формуванню і поглибленню. Навіть коли Сванн намагатиметься позбутися своєї «хвороби», музична фраза з концерту рояля зі скрипкою відроджуватиме кохання, тому що злилася з образом Одетти на рівні підсвідомості і, нарешті, зробила із звичайної жінки неземну кохану.
Другий лейтмотив глави, який теж, як пише М. Пруст, «підроблює і коригує» любов до Одетти, - це зіставлення її постаті з полотнами митців Відродження. Сванн побачив її схожість із фрескою Сікстинськоі капели: «Він так полюбив шедевр флорентійця тому, що знаходив його в ній, проте від цієї схожості й вона ставала для нього дорожчою й кращою».
Ці два лейтмотиви, постійно супроводжуючи історію кохання, надають їй ознак музичного твору. Наче сув’язі почуттів і вражень, музична фраза та твори живопису виникають у Сванновій свідомості в найдраматичніші моменти історії його кохання, особливо коли перше захоплення поступається ревнощам, підозрі, відчаю. Поліфонію (багатоголосся) слід уважати основою композиції, але вона притаманна і свідомості героя-розповідача, який сприймає всі нюанси почуттів, емоцій, звуків, смаків, барв. Внутрішній світ Сванна залишається зачиненим лише для людей. Ця трагедія століття найяскравіше позначилася на історії стосунків Сванна з Одеттою.
Сванн покохав Одетту і одружився з нею - жінкою, яку створила його уява. Ілюзорність Комбре, що з’являється з філіжанки чаю, та Одетти, народженої музичною фразою, стає провідною ідеєю твору. Реальне життя, за М. Прустом, підвладне лише людській свідомості, в якій воно набуває справжньої реальності. Чуттєвий імпульс зовнішнього буття через «інстинктивну пам’ять» відкриває браму в замкнену сферу свідомості. Письменник ретельно досліджує механізм перетворення реального світу на світ внутрішній, який набуває матеріальності й починає існувати як нова реальність. Проте сам письменник і його герої відчувають примарність вигаданого світу. Сванн кохає, але не справжню, досить легковажну жіночку, а витвір свого вишуканого уявлення. Наче Пігмаліон, він егоїстично любить в Одетті свою власну творчість.
М. Пруст песимістично сприймав життя: «Все зношується, гине, руйнується», - писав він. Мабуть, передусім руйнується і гине ілюзорне життя, створене свідомістю однієї людини, навіть якщо її надихає кохання. Прустівський метод дослідження почуття хвороби Сванна позбавляє кохання романтичного ореолу та гуманістичного змісту. Невже почуття героїв світової літератури попередніх віків виявляться схожими на Сваннове кохання, якщо їх проаналізувати на рівні свідомості та підсвідомості? Мабуть, - ні, тому що одвічний ідеал любові - це бажання відчути іншого, пізнати його. Кохання - це злиття двох душ, а не однієї з твором мистецтва. Відчуженість людей зумовлена сучасними суспільними процесами, де кожен замкнений у своє «комбре», свою музичну фразу. І, мабуть, це не гірший із варіантів глобальної відчуженості.
Своїм життям і творчістю М. Пруст довів самодостатність і безмежність людської душі. Письменник дійсно подолав і відродив час і простір за межами їх реального прояву. Побудована ним споруда минулого вражає розмірами й красою архітектури. Але, як Вавілонська вежа, що символізує людську гординю, М.Пруст кинув виклик самому Творцеві, бо людина будує новий світ за власними законами. Як бачимо, філософські питання взаємодії матерії й свідомості, людини й Бога, піднесеного й земного, духовного й тілесного не можна вирішити в одному творі, навіть епопейному. Але М. Пруст пропонує свою версію відповідей, ведучи читача від спрощеного, вульгарного розуміння часу і простору у безмежність психологічного Космосу.