Зарубіжна література - статті та реферати - 2021

Стилістичне навантаження слова і стилістично-функціональна диференціація лексичного складу української мови. Стилістично нейтральна і стилістично забарвлена лексика

Уся лексика української мови зі стилістичного погляду поділяється на стилістично нейтральну і стилістично забарвлену.

Стилістично нейтральна лексика є основою будь-якого висловлювання. Стилістично нейтральних слів у мові переважна більшість. Це звичайні назви явищ природи (вода, сніг, вітер, грім, злива, блискавка), рослин і тварин (верба, явір, жито, пшениця, кінь, заєць, соловей), родинних стосунків (батько, мати, брат, сестра), органів людського тіла (голова, око, брова, нога), будівель та їхніх частин (будинок, дах, димар), меблів (стіл, стілець, шафа), страв (борщ, каша).

Стилістично забарвлена лексика розподіляється певною мірою за функціональними стилями.

Розмовно-побутова лексика характеризується:

а) виразними експресивно-оцінними позитивними й негативними відтінками значень (пестливі й згрубілі слова): матінка, матуся, донечка, сонечко, водичка, смакота, малесенький, манюсінький, близенько, спатки, питоньки, хлопчисько, дівуля, патлач, бурмило, жбурнути, витріщитися;

б) словами, які часто перебувають за межами літературної норми: математичка, директорша, зубрій, служака, хапуга, діляга, поцупити, шарахнути, злигатися, стовбичити, варнякати, банькатий, зачучверілий.

Лексика публіцистичного стилю насичена словами на позначення суспільно-політичних явищ, містить слова з оцінним позитивним й негативним значенням: державність, суспільство, громадськість, більшість, номенклатура, процес, популізм, адміністративний ресурс, імідж, боротьба, відродження, феномен, трибуна, авангард, героїзм, доблесть, прагматизм, двоєдушність, запроданство, хамелеонство, вирішальний, політичний, лівий, правий, історичний, духовний.

Лексика художніх творів, крім того, що охоплює елементи розмовно-побутового й публіцистичного стилів, характеризується образністю, метафоричністю, переносним вживанням слів, поетизмами: передгроззя, марево, легіт, далеч, гомін, нестяма, жар-птиця, маєво, знамено, запашний, п’янкий, стоголосий, безмовний, смарагдовий, джерельно-чистий, рахманний, неозорий, несказанний, розбуялий, химерний, моторошний, тернистий, сягати, щеміти, витися, зітхати, спрожогу, зненацька, навсібіч.

Офіційно-ділова лексика не допускає експресивно-ошнної конотації; вона точна, конкретна, максимально уніфікована: заява, довідка, посвідчення, протокол, ухвала, резолюція, інструкція, наказ, розпорядження, слідчий, свідок, допит, показання, алібі, інкримінувати, вищезазначений, розглядуваний.

Наукова лексика характеризується насамперед розвиненою термінологією. Слова тут вживаються в прямому значенні, їхня семантика точно визначена й окреслена: іменник, прикметник, підмет, присудок, префікс, суфікс, сурядний, підрядний тощо.

Проте цей розподіл лексики не є чимось застиглим, непорушним. Слова в процесі функціонування мови поширюються з одних стильових груп в інші. Наприклад, науко терміни газ, тиск, електрика, напруга, антена, теле реактор, радіація, атом, вітамін, кисень тепер однако вживаються і в наукових працях, і в побутовому мовлення.

У цілому стилістично забарвлена лексика поділяється на слова піднесеного плану («високий» стиль) і слова зниженого плану («низький» стиль).

До слів піднесеного плану належать:

книжна лексика: доблесть, торжество, вікопомний, благословенний, бентежити, мислити;

поетизми: небокрай, злото, шати, приваба, плугатар, духмяний, сизокрилий, квітнути, линути;

офіційно-ділова лексика: вищеназваний, пропозиція, розглянути, постановити;

наукова лексика (передусім терміни, про які мова піде далі).

Джерелом лексики «високого» стилю є переважно слова, взяті зі старослов'янської, давньої української, грецької, латинської мов та фольклору.

До слів зниженого плану належать:

розмовна лексика: балакати, вештатися, гультяй, діляга, читалка;

фамільярна лексика — безцеремонна, розв'язна: варнякати, вшелепатися, цмокнути, директорша, чудило;

вульгарна лексика: патякати, ляпати, босяцюга, к чорту.

Джерелом лексики «низького» стилю є, як правило, просторіччя, жаргони, мова так званого суспільного дна.

Слова, що належать до стилістично забарвленої лексики, характеризуються насамперед наявністю чи відсутністю в них додаткового конотативного значення, тобто певних емоційних відтінків.

Більшість слів, навіть стилістично забарвлених, сприймається без будь-яких емоцій. Це експресивно нейтральна лексика. Сюди належать слова, що позначають різні абстрактні поняття (ідеал, істина, демократія, гуманізм, суспільство, буття, самовідданість, недоторканність, мислити, тотальний), слова з виробничо-професійної галузі (цех, електрозварювання, катод, ротор), терміни (катет, гіпотенуза, тангенс, синус), історизми (бунчук, литаври, драгоман, ясир).

Але є частина слів, які самі по собі надають висловлюванню емоційного забарвлення, містять стилістично-оцінний відтінок. Це експресивно забарвлена лексика. До неї переважно належить:

книжна піднесена лексика: мисль, бентежність, торжество, благоговіння, глава, страж, воїн, чадо, десниця, перст, достойний, волелюбний, незборимий;

поетизми: легіт, відлуння, могуття, борня, виднокрай, розмай, блакить, ладо, дівчинонька, лебідонька, живодайний, легкокрилий, золототканий, осяйний, надхмарний, гожий, зоріти;

розмовно-просторічна лексика: добряк, базіка, гульвіса, морока, панькатися, комизитися, приндитися, забрьоханий, підтоптаний, лупатий;

вульгаризми: пика, морда, дурило, хамло.

Емоційно забарвленими часто є слова, що виступають як синоніми до слів, стилістично й емоційно нейтральних: кінь — шкапа, прибічник — поплічник, іти — шкандибати, говорити — базікати, товстий — дебелий.

Емоційність властива словам, що називають різні почуття — радість, гнів, горе, захоплення, огиду; виражають якісну оцінку предметів та явищ. Такі слова містять емоційний елемент уже у своему лексичному значенні. Позитивне емоційне забарвлення мають, наприклад, слова щастя, радість, жага, кохання, шана, рідний, любий, ніжний, чарівний, ласкавий, вабити, радіти, любити, кохати. Сумний настрій навіюють своїм лексичним значенням слова жаль, сум, журба, туга, розлука, відчай, розпач, сумний, журливий, розпачливий. Негативні емоції викликають лайливі слова й вульгаризми негідник, шкуродер, шахрай, ледащо, неотеса, пика, потвора, лихий, нікчемний, мер­зенний, осоружний, бридкий, гидкий, паскудний, брутальний. У літературнш мові лайливі й вульгарні слова використовуються рідко, надуживання ними справляє негативне враження про самого мовця, автора.

Є ціла низка слів, які мають помітний відтінок урочистості: вітчизна, батьківщина, велич, подвиг, провісник, поборник, визвольний, величний, вікопомний, доленосний, нездоланний. На урочистий лад налаштовують читача, як правило, старослов'янізми: глава, глашатай, пророк, благовісник, благословенний, блаженний, благодатний, священний, праведний, достойний, златоглавий, благовістити, воздвигнуты, благоговійно. Щоправда, старослов'янізми часом можуть вживатися і в іронічному значенні: Аж потіють та товпляться, щоб то ближче стати коло самих: може вдарять або дулю дати благоволять (Т. Шевченко).

Нейтральні слова набувають позитивного чи негативного емоційного забарвлення, якщо їх вжито в переносному значенні: Позирав щораз в віконце, чи не трапиться вона, його щастя, його сонце, його зіронька ясна (П. Грабовський). Якась собака винишпорила, що в листі друковане, і мене кличуть на пошту, щоб одкрити при мені листи (М. Коцюбинський). А соцький, він свиня пиката, нехай минає мою хату (М. Кропивницький).

Емоційне звучання деяких слів досягається за допомогою:

а) пестливих суфіксів: матінка, матуся, таточко, татусь, сестриця, сеструня, дівчинонька, голубонька, зіронька, гайочок, миленький, ріднесенький;

б) згрубілих суфіксів: носище, бабище, хлопчисько, дівчисько, чолов'яга, п'янюга, басюра, багнюка, писака, старезний, грубезний.

Експресивна лексика може вживатися в усіх функціональних стилях літературної мови. Проте найчастіше вона використовується в художніх творах і публіцистиці, а також у розмовно-побутовій сфері. Експресивна лексика надає висловлюванню більшої виразності, образності, помітніше впливає на почуття співрозмовника, читача.
1. Поняття «документ» є центральним та фундаментальним у понятійній системі документознавства. Воно відображає ознаки реально існуючих предметів, що слугують об'єктами практичної діяльності створення, збору, аналітико-синтетичної обробки, збереженню, пошуку, поширенню та використанню документної інформації в суспільстві. Поняття «документ» широко використовується в усіх сферах суспільної діяльності (бібліотечній, музейній, архівній справі та бібліографії). Звідси - багатозначність.

Визначення загального значення поняття «документ» є головним завданням теоретичного документознавства (документології).

За тривалий історичний період значення поняття "документ" постійно змінювалося. До сьогоднішнього часу застосовуються різні визначення.

На міжнародному рівні загальним визнано визначення документа як записаної інформації, яка може бути використана як одиниця в документаційному процесі. Таке визначення розроблене та затверджене Міжнародною організацією зі стандартизації (ISO).

Згідно стандарту ISO, інформація може бути записана будь-яким способом фіксування відомостей, за допомогою не тільки знаків письма, але й зображення, звука і т. п. Таке визначення дозволяє перерахувати до документів усі матеріальні об'єкти, які можуть бути використані для передавання інформації в суспільстві.

В Україні офіційно прийняті три визначення документа, зафіксовані в деяких Державних стандартах (ДСТУ):

"Документ - записана інформація, яка може розглядатися як одиниця під час здійснення інформаційної діяльності".

"Документ - матеріальний об'єкт з інформацією, закріпленою створеним людиною способом для її передавання в часі та просторі". "Документ - інформація, зафіксована на матеріальному носії, основною функцією якого є зберігати та передавати її в часі та просторі".

Таким чином, «Документ — це передбачена законом матеріальна форма одержання, зберігання, використання і поширення інформації шляхом фіксації її на папері, магнітній, кіно, відео-, фотоплівці або на іншому носієві».

2. Слово походить від латинського слова "docere" (знати, свідчити). Буквальний переклад слова "document" - свідоцтво, свідчення, посвідчення, джерело.

Найбільш глибоке дослідження походження терміна "документ" і дальшого розвитку його значень здійснив польський дослідник Анджей Сускі. На його думку, корені цього слова сягають у індоєвропейську прамову, яка існувала приблизно за 2 тис. р. до н.е.

Слово "dek" у цій мові означало жест простягнутих рук, пов'язаний із передаванням або прийманням, одержанням чогось. Походження розуміння документа як засобу підтвердження та свідчення дав російський дослідник М. А. Комаров. Він вважав, що при обміні відомостями про певні події люди передавали як підтвердження предмети (речі) із записами про ці події, факти, явища. Такі предмети почали називати документами і вважали, що вони виконують функції підтвердження та свідчення.

Надалі, починаючи з середніх віків до кінця XIX ст., слово "документ" використовували для позначення будь-якого "писемного свідчення". Найбільш широко термін "документ" почали застосовувати в юридичних (правових) відносинах у значенні "офіційний (чи державний) писемний акт, який підтверджує встановлення певних відносин, що стосуються виникнення, доказу чи виконання прав". Такий документ (що має юридичне значення) може підтверджувати певне правове становище людини, бути засобом доказу в суді, свідчити про певні зобов'язання юридичних осіб.

Отже, протягом тривалого історичного періоду, з моменту появи слова "документ" до кінця XIX ст., його значення поступово звужувалося: від будь-якої речі, що могла служити для повчання та свідчення, до писемного свідоцтва, що підтверджує певні правові відносини.

У XX ст. термін "документ" набуває найрізноманітніших значень. Серед них і нове широке значення, в якому термін "документ" почали використовувати засновники "документації" як практичної діяльності, що забезпечує збереження, пошук і використання документів з метою видобування інформації, яка міститься в них, — Поль Отле (1868 — 1944) та Анрі Лафонтен (1854 —1943).

П. Отле називав документом будь-який носій соціальної інформації, а не тільки речовинний об'єкт, у якому інформація зафіксована. Наприклад, до документів, за думкою П. Отле, належали не тільки рукописи та друковані видання, але й театральні вистави, радіо- і телепередачі, тобто найрізноманітніші засоби передавання інформації.

Найширша дефініція "документа", яку дав П. Отле, така: "матеріалізована пам'ять людства, яка день за днем реєструє факти, ідеї, дії, почуття, мрії, що відбилися в свідомості людини" [5]. Пізніше навіть його послідовники відмовилися від такого широкого трактування "документа", але багато думок Отле було сприйнято, в тому числі й розуміння документа як засобу передавання інформації в суспільстві.

3. Властивості документа. Документ має певну кількість властивостей, які відрізняють його від інших об'єктів. Сукупність властивостей — цілісна система, яка виконує покладені на неї суспільством функції. Зв'язок між властивостями документа досить тісний, тому відокремити їх можна лише умовно. Найбільш значимі властивості такі:

1) атрибутивність, тобто наявність невід'ємних складових, без яких він не може існувати;

2) функціональність — призначення для передачі інформації в просторі й часі;

3) структурованість — тісний зв'язок елементів і підсистем, що забезпечує єдність і цілісність документа.

Н. М. Кушнаренко визначила такі основні ознаки документа:

1) наявність семантики змісту, тобто документ є носієм думки, що передається знаками; сукупність послідовно розміщених знаків, які передають зміст документа (повідомлення), є його обов'язковою ознакою;

2) стабільна матеріальна (речова) форма документа мусить забезпечити йому довготривале зберігання й надати можливість багаторазового використання та переміщення інформації в просторі й часі;

3) за ознакою призначеність для використання в соціальній комунікації статус документа мають лише ті об'єкти, які первинно призначені для збереження та передачі інформації в просторі й часі, а отже, документи є носіями інформації, спеціально створені людиною для забезпечення певних комунікаційних цілей;

4) завершеність повідомлення, тобто документ не може бути повноцінним через фрагментарне незавершене повідомлення.

4. Функції документа

Головні функції — це зберігання й передача інформації в часі та просторі. Створюється документ з метою забезпечення потреб суспільства за допомогою розмноженої документної інформації.

Загальні функції: Характерні для всіх документів, незалежно від їх типу та виду. Інформаційна — полягає в здатності документа задовольняти потреби суспільства в інформації, тобто служити джерелом інформації, знань. Підфункції її: закріплення (фіксація) інформації, зберігання інформації, трансляція інформації

Соціальна (комунікативна) — задовольняє певну соціальну потребу. Полягає в здатності документа бути інформативним засобом передачі, обміну, комунікації, спілкування, наступництва

Культурна — засіб зв'язку між організаціями та суспільними структурами.

Комулятивна функція - полягає в здатності документа нагромаджувати, концентрувати, збирати і упорядковувати інформацію з метою її збереження для сучасного і майбутніх поколінь

Спеціальні функції: Властиві не всім, а певним видам і типам документів, де вони проявляються переважно залежно від соціальних потреб суспільства.

Управлінська (регулятивна функція) — виконується документами, створеними з метою управління і в процесі його реалізації (закони, положення, статути, постанови, розпорядження, рішення, накази, протоколи, циркуляри, приписи, тобто офіційні ділові документи).

Правова — здатність документа служити засобом доказування, підтвердження яких-небудь фактів (відомостей). Ця функція властива офіційним виданням (конституція, закон, указ, а також історичні джерела, що служать засобом підтвердження).

Історична — надбання історії, матеріальне підтвердження того, що відбувалося у світі.

Пізнавальна (освітня) або когнітивна функція - здатність документа служити засобом отримання і передачі знань для вивчення процесів і явищ природи та суспільства. Ця функція наявна в навчальних документах — підручниках, навчальних посібниках тощо, а також у наукових документах — монографіях, дисертаціях, авторефератах дисертацій, патентах тощо.

Загально-культурна функція - здатність документа сприяти розвитку культури суспільства, виступати засобом закріплення і передачі культурної традиції, засвоєння системи цінностей, естетичних норм, ритуалів, прийнятих у суспільстві. Такою функцією володіють літературно-художні видання, кіно-, відеофільми тощо.

Меморіальна (пам’яткова) функція - здатність документа служити "зовнішньою пам’яттю" людини і суспільства в цілому, зберігати інформацію і передавати її від одного покоління до іншого. Ця функція властива документам-пам’яткам, що мають особливу соціально-культурну та історичну цінність (рукописні книги, рідкісні, особливо цінні і унікальні документи)

Гедонічна функція - Здатність документа служити засобом відпочинку, розваги, раціонального використання вільного часу. Такою функцією наділені твори художньої літератури, видання з мистецтва, листівки, кінофільми, відеофільми, компакт-диски, грампластинки, магнітні фонограми тощо.

Статистична функція - Здатність документа відображати кількісну характеристику інформації, служити засобом реєстрації і групування в формалізованому цифровому вираженні інформації, пов’язаної з господарськими, демографічними та іншими соціальними процесами з метою їх аналізу, контролю та оптимізації.

Функція історичного джерела - Здатність документа служити засобом засвідчення історичних подій, фактів, бути підставою дослідження історії розвитку природи та суспільства.

1. Процес документування

Однією з особливостей бухгалтерського обліку є суцільне й безперервне спостереження за станом господарських фактів (елементів виробництва і правових відносин), з одного боку, та процесів (господарських операцій), з іншого, що відбуваються в господарствах (на підприємствах, в установах, організаціях тощо). Для проведення такого спостереження необхідно кожний господарський факт оформити відповідним документом.

Бухгалтерські документи — письмові підтвердження (доказ, свідоцтво) певної форми та змісту про факт здійснення того чи іншого господарського акту (процесу, операції).

Первинне спостереження в бухгалтерському обліку провадиться з метою дістати доказ про господарський факт та інформацію про нього. У процесі спостереження за методом описування фіксують дані про господарські факти на матеріальному носії інформації — документі.

У бухгалтерських документах зазначаються всі відомості, необхідні для економічної та юридичної характеристики зафіксованих на них господарських фактів, — явищ або процесів, та наступних бухгалтерських процедур: реєстрації, узагальнення, класифікації, систематизації, контролю та аналізу. Жодний господарський факт не може бути відображений в бухгалтерському обліку без належного його оформлення відповідними документами.

Бухгалтерські документи відображують сукупність економічної інформації, а тому мають кібернетичний, наскрізний характер.

Таким чином, бухгалтерський документ — це доказ про господарський факт (тобто об'єкт господарювання), зафіксований на певному технічному носії, а процес документування — сукупність технічних і методичних прийомів для створення документа.

Процес фіксації господарських фактів у документах називається документуванням. Тому іноді бухгалтерський облік називають документованим обліком. Водночас документування господарських фактів на доказах (носіях) інформації є основним змістом первинного обліку.

Процес документування складається з чотирьох елементів: спостереження, сприйняття господарського факту, вимірювання його натуральних і вартісних параметрів і фіксування на носії цих даних. Під час спостереження з'ясовується сутність, економічна доцільність і закономірність господарського факту — явища або процесу. А це означає, що процес документування — не проста технічна робота, а важливий вид економічної та юридичної діяльності. Документування господарських фактів є передумовою подальшого бухгалтерського обліку і передусім для реєстрації господарських фактів у системі рахунків.

Діючи формально, господарські факти можна було б записувати й на слух. Але в такому разі необхідно, щоб кожний господарський факт спостерігав бухгалтер або хтось йому цей факт описував для реєстрації в рахунку. Це практично неможливо, бо вимагає великої кількості обліковців. Крім того, втрачається один з головних факторів — доказовість бухгалтерського обліку, а також його контрольна та аналітична функції.

Документ і документування становлять одне ціле як елемент побудови бухгалтерського обліку. Методика і техніка процесу документування регламентуються спеціальним нормативним актом — «Положенням про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку».

2. Класифікація документів - це поділ їх на класи за найбільш загальними ознаками схожості та відмінності. Мета класифікації полягає в підвищенні оперативності роботи апарату управління та відповідальності виконавців.

У поточній роботі класифікацію документів здійснюють на етапі групування їх у справи.

Документи класифікують за такими ознаками: - спосіб фіксації інформації; - зміст; - назва; - вид; - складність; - місце складання; - термін виконання; - походження; - гласність; - юридична сила; - стадія виготовлення; - термін зберігання; - рід діяльності та ін.

2.1. Класифікація за фізичною (матеріальною) складовою документа

Друга атрибутивна складова документа — його речовинна (субстанциональная) форма, матеріальна основа носія інформації, особливості якого складають другу групу щодо самостійних підстав ділення документів на види і підвиди за матеріалом носія інформації, по матеріальній конструкції і ін.

За матеріалом носія інформації виділяють класи документів на штучній і природній матеріальній основі.

Основними різновидами сучасних документів на штучному носієві є паперові і полімерні (полімерний-плівкові і полімерний-пластинкові) документи.

Паперовий документ виконаний на папері або на інших матеріалах, по своїх властивостях схожих з папером (папірус, пергамент або сучасні синтетичні замінники паперу). До класу паперових документів відносять книги, журнали, газети, ноти, карти, патенти, нормативні документи і ін. види видань, а також перфокарти, паперові перфострічки, фотографії.

Плівковий документ створений на плівковій основі (кино-, діафільм, діапозитив, мікрофіша, магнітна фонограма, документ із записом інформації для ЕОМ).

Пластинкові документи створені на пластмасовій основі (грамплатівки, диски). В окремих випадках вони створюються на металевій або скляній основі.

До винаходу штучних носіїв інформації її записували на природних матеріалах: глині, деревній корі, траві (папірус), шкірі (пергамент), камені і ін. Проте зараз природні матеріали як носій інформації використовуються вельми рідко.

Кожен документ має певну зовнішню форму свого матеріального носія. Саме за формою (конструкції) документа на буденному рівні відрізняють книгу від газети, грамплатівку від дискети і т. п., маючи при цьому у вигляді, що документ виготовлений у формі книги, диска, магнітної стрічки і ін.

По матеріальній конструкції носія інформації виділяють: документ листовий, кодексовий, картковий, стрічковий, дисковою, комбінований.

Листовий — це документ у вигляді одного або декількох листів будь-якого формату без того, що їх скріпляє (листівка, газета, плакат, географічна карта, афіша, етикетка). Листи, покладені один на іншій, утворюють стопу (колода карт, картотека, каталог). Сполучена по довжині стопа стає кодексом. Кодексовий або блоковий документ створений у формі блоку — кодексу, тобто що скріпляють між собою по одному краю листів — сторінок (книжковий блок, альбом, атлас, журнал).

Картковий — це документ, що складається з сукупності карток або перфокарт встановленого формату (каталожна, поштова, игральная, перфорована карти, календарик, листівка).

Стрічковий — це документ, що є безперервною смугою матеріалу із записом інформації. Стрічку можна скрутити у вигляді сувою або рулону або скласти частинами, у формі гармошки. Вона поширена як книга-ширма, шпаргалка, стрічка принтера. До стрічкових документів відносять також сувій папірусу, перфострічку, магнітофонну, кино-, відеострічку і т.п.

Документи, що мають форму стрічки або нитки, зберігаються в барабані, бобіні, котушці або касеті.

Котушка — змішаний пристрій з бічними обмежувачами, призначений для намотування носія запису або сигналограммы. Касета — змінний прилад у вигляді коробки, що містить одну або дві котушки, серцевина, носій запису, що має форму диска. Барабан — пристрій, що запам'ятовує, в якому носієм інформації є магнітний шар на поверхні циліндра, що обертається, — барабана. Бобіна — котушка для намотування магнітної стрічки або кіноплівки.

Через велику довжину (до сотні метрів або навіть кілометрів) зберігати стрічку в розгорненому вигляді непрактично, її скручують або на площині (котушка, касета, бобіна), або спіральний по грані у вигляді диска.

Дисковий документ — носій запису інформації у формі диска, тобто скручений в спіраль послідовний ряд знаків (пластинка, диск, дискета, компакт-диск, CD-ROM, відеодиск). Місцем розміщення інформації є концентричні доріжки (магнітні, магнітооптичні і оптичні диски, грамплатівки). Дискета — малоформатний магнітний диск, вживаний в ПЕВМ і термінальному устаткуванні, зазвичай на гнучкій підкладці. Диски поміщають в касету або дискасету — вид касети, носій запису або сигналограмму, що містить, у формі диска.

Комбінований документ сполучає в собі дві або більш за форми носіїв інформації (комплект, що складається з книги і касети, набору слайдів і грамплатівки і т. п.).

2.2.Класифікація документів по регулярності виходу у світ

Загальною ознакою класифікації, що не відноситься ні до змісту, ні до форми документа, є ознака ділення сукупності документів по обставинах їх побутування в зовнішньому середовищі, тобто в часі і просторі. Сюди відносять: регулярність виходу в світ, місце і час появи документа в зовнішньому середовищі і ін.

По регулярності виходу у світ виділяють періодичні документи, що виходять через певні проміжки часу нумерованими або датованими, однотипно оформленими випусками, і неперіодичні документи, що виходять в світ однократно і не мають продовження. По регулярності виходу у світ розрізняють щорічник, щомісячник, тижневик, і т.п. До періодичних документів відносяться: газета, журнал, бюлетень, календар, експрес-інформація, серійне і продовжуване видання. Неперіодичні документи складають книги, брошури, альбоми, карти, афіші, плакати, перфострічки, перфокарти, оптичні диски, дискети, грамплатівки і т.п.

За часом появи документа в зовнішньому середовищі розрізняють оригінал і копію.

Оригінал - це справжній документ. У видавничій справі - видання, що пройшло редакційно-видавничу обробку, підписане в набір або друк відповідальними особами видавництва і підготовлене до здачі на поліграфічне підприємство для виготовлення друкарської форми. В процесі копіювання оригінал - справжній документ, що піддається відтворенню або розмноженню. Копія документа - документ, відтворюючий інформацію іншого документа і всі його зовнішні ознаки або частину їх. Під зовнішніми ознаками розуміються ознаки, що характеризують спосіб фіксації інформації, носій, фізичне полягання, розмір документа, елементи його правового, видавничого, діловодного, художнього оформлення. Всі раніше видані екземпляри одного тиражу книги - оригінали, їх перевидання (передрук, ксерокопії) - копії.

Класифікація документів по місцю походження. По місцю походження і домінуючої території розповсюдження розрізняють місцевий документ (в межах однієї області, міста, одного або декількох районів, підприємства, установи, господарства або учбового закладу); регіональний документ - що вийшов і поширюваний в межах декількох областей або автономної республіки (Крим); національний або загальнодержавний (в масштабах України - Всеукраїнський) і зарубіжний або іноземний (що вийшов або надрукований за кордоном).

Регулярний вихід у світ періодичних і неперіодичних дало нам своєчасне одержання інформації.

3.Типологічна класифікація документів

Як відомо, типологія документа - це віднесення його до певного типу по сукупності ознак. Типологічний критерій також може бути встановлений в основу організації класифікаційних рядів документів.

Найбільш суттєві ознаки для класифікації документів - це цільове призначення документа, читацька адреса, характер інформації або стиль викладу (жанр) твору і ін.

Цільове призначення документа - це обумовленість його потребами тієї або іншої сфери суспільної діяльності: науки, виробництва, утворення, управління і т.д. Цільове призначення тісно пов'язано із специфічними функціями, виконуваними окремим документом або сукупністю документів. Так, метою випуску документа може бути первинний виклад результатів наукового дослідження, популяризація наукових знань, систематизація знань в цілях навчання, полегшення пошуку необхідних фактичних відомостей як загального, так і спеціального характеру, віддзеркалення творчої спадщини письменника і т.п.

У основу класифікації можна покласти типологізацію документів по наступних функціонально-цільових установках:

- забезпечення управління суспільством (офіційний документ);

- забезпечення науковою інформацією суспільства (науковий документ);

- забезпечення популяризації досягнень науки, техніка, виробництва, їх історії (науково-популярний документ);

- забезпечення процесу навчання і виховання (учбовий документ);

- забезпечення виробництва (виробничий документ);

- забезпечення суспільства довідковими даними (довідковий документ);

- забезпечення вторинною інформацією суспільства про зміст джерел первинної інформації (інформаційний документ);

- забезпечення ознайомлення суспільства із змістом художніх творів (літературно-художній документ).

Цільове призначення - найважливіша характеристика, що в значній мірі визначає його форму, композицію, стиль викладу. Тісно пов’язана з цільовим призначенням читацька адреса документа. Читацьке призначення документа — це призначення документа читачу певного віку, рівня загальної і професійної підготовки. Так, науковий документ розрахований переважно на науковців, учбовий — на учнях, студентів.

Читацьке призначення визначає багато характеристик документа. Воно покликане забезпечити відповідність змісту і форми документа певній читацькій групі.

Залежно від читацької адреси всі документи діляться на дві великі групи: 1) по віку — документи, призначені для дорослих, дітей і юнацтва; 2) по рівню загальної і професійної освіти — документи, призначені для читачів — фахівців і неспеціалістів, що вчаться, студентів. Окремі типи документів мають універсальну читацьку адресу.

Важлива ознака, що дозволяє виділити типологічні риси документа — це характер інформації, що включаю глибину розробки проблеми, предмет повідомлення, стиль викладу матеріалу, ступінь науковості, нормативності.

Більшість цих ознак утворює поняття «форма повідомлення (творів)», весь масив яких ділиться на великі, середні і малі форми. Зокрема, до великих форм художніх творів відносять роман, драму, епос; нехудожніх — монотвір. Останнє може бути випущене у формі збірки, що містить ряд творів. Середні форми художніх творів повість, поема, нехудожніх — стаття, нарис. Малі форми — розповідь, повість, поема, вірш, реферат, тези, огляд, експрес — інформація.

Віднесення документа до певного типу ознак дає його цільове призначення. Яке дає потребу діяльності науки, виробництва

4. Видання — основний вид опублікованого, друкарського, поліграфічного документа — це документ, призначений для розповсюдження інформації, що міститься в нім, пройшов редакційно-видавничу обробку, отриманий друкуванням або тисненням, поліграфічно самостійно оформлений, такий, що має вихідні відомості. До видань можуть бути зараховані всі документи, випущені по планах видавництв або позапланово, на основі договорів з авторами, будь-якими способами поліграфічного друку.

4.1. Класифікація і типологізація видань займає центральне місце в теоретичних проблемах книгознавства. Типологізація видань, що стала в 1970—1980-х роках основним методом книгознавства, виникла з практичної роботи бібліографії, організаторів видавничої справи, статистиків друку. Типологія залишається теоретичною базою книгознавства, бо лише на підставі чітких сформульованих типологічних характеристик можуть бути визначені основні, важливі для видавців вимоги, критерії, що пред'являються до творів друку, розкриті деякі, до цих пір мало вивчені, особливості. В той же час тільки однієї типологічної характеристики видань недостатньо. Для визначення специфіки видань в масиві різноманітних видів документів необхідна їх видова класифікація. Типологізація і класифікація видань розробляються в рамках книгознавства — науки про книгу і книжкову справу. Значний внесок до розробки цих питань внесли А. И. Борсук, И. Е. Баренбаум, А. А. Гречихін і ін.

Будучи одним з видів документів, видання може класифікуватися по ознаках документа: за змістом, матеріальній конструкції, періодичності, знаковій природі інформації і т.п. Його типологічне різноманіття, як і документа в цілому, базується на сукупності ознак, головними з яких є цільове і читацьке призначення, а також характер інформації, що міститься у виданні. За цільовим призначенням виділяють наступні типи видань: офіційне, наукове, науково-популярне, науково-виробниче, виробничий-практичне, нормативне виробничий-практичне, виробничий-практичне видання для любителів, учбове, суспільно-політичне, довідкове, видання для дозвілля, рекламне, літературно-художнє. По ступеню аналітико-синтетичної переробки інформації розрізняють 5 видів видань: інформаційне, реферативне, бібліографічне, оглядове, а також дайджест.

Серед класифікаційних ознак текстових видань особливе місце займає цільове призначення і читацька адреса, які в єдності з характером викладу тексту (тобто жанром) дають можливість визначати різні типи видань. Серед них: офіційне, наукове, науково-популярне, науково-виробниче і ін.

По інформаційних знаках (знаковій природі інформації), тобто домінуючому у виданні способу фіксації повідомлень, весь масив видань підрозділяється на 4 види: текстове, нотне, картографічне, ізовидання.

4.2. Основну частину видань складають текстові видання, зміст яких передається знаками природної мови, тобто алфавітний, складовий або ієрогліфічний лист. Їх основу складає словесний (мовний, літературний) текст, що складається з фраз і слів, значення яких відоме реципієнтові (читачеві) або може бути знайдено в тлумачному словнику. З елементарних складових — фонем — створюються слова, які в поєднанні один з одним дають пропозиції і текст. Сенс тексту завжди виражається вербально, письмово. Письмовий текст — найточніше зображення мови. Саме тому спосіб листа, яким ми користуємося, і називається фонетичним.

У наукових і інших виданнях додатково до тексту широко використовуються формули, що складаються з математичних, хімічних і інших знаків, а також графіки, схеми, діаграми і ін. Оскільки математичний знак або символ з поліграфічної точки зору мало відрізняється від букви, то видання з подібними знаками також відносяться до текстових. Еволюція способів фіксації інформації, що базуються на слові, — це рух від закріплення усної мови, писемності до книгодрукування, до можливості тиражувати тексти.

Видання для сліпих — брайлевські видання — також є текстовими, хоча поліграфічне їх виготовлення (опуклий шрифт для сліпих) істотно відрізняється від звичайних текстових видань. Тому текстове видання як збірне поняття підрозділяють на два різновиди: плоскопечатне і брайлевске текстове.

По матеріальній конструкції (або формі видання) розрізняють наступні види видань: книжне, журнальне, листове, газетне, буклет, карткове видання, плакат, листівка, комплектне видання, книжка-іграшка. За об'ємом, тобто по кількості сторінок, а також паперу, витраченого на виготовлення одного екземпляра видання, весь масив ділиться на 3 види: книга, брошура, листівка. По складу основного тексту (тобто по кількості включених творів) видання діляться на 2 види: моновидання і збірка. По структурі (тобто числу одиниць, з яких складається видання) розрізняють наступні види видань: серія, однотомне, багатотомне видання, зібрання творів, вибрані твори.

4.3. Нотне, картографічне і ізовидання є нетекстовими виданнями, в яких сенс передається за допомогою знаків штучної мови (нотних, картографічних), або немовними знаками (образно-образотворчими). До перших відносяться нотні і картографічні видання, до других — видання ізографій (ізовидання).

Загальна характеристика нотного видання

Нотні видання виділяють по характеру знакових засобів фіксації і передачі інформації. За цією ознакою нотні видання відносяться до ідеографічних документів, де знаками служать умовні позначення, що не відображають реальних предметів або явищ. Нотне видання — це різновид видання, велику частину об'єму якого займає нотний запис музичного твору. Воно призначене для виконання або вивчення музичних творів. На відміну від текстових видань, нотні — передають інформацію за допомогою спеціальних знаків — нот. Основну частину нотних видань складає запис музичних творів з текстом або без нього.

Музика — вид мистецтва, що відображає дійсність в звукових художніх образах. Музика грунтується на здатності людини асоціювати слухові відчуття з власними переживаннями, із станами і процесами зовнішнього світу. Середовищем втілення музичних образів служать визначений чином організовані звуки. Основні елементи і виразні засоби музики — лад, ритм, метр, темп, динаміка, тембр, мелодія, гармонія, поліфонія, інструментування. Музика підрозділяється на пологи і види (опера, симфонічна, камерна і ін.), жанри (героїчним опера, комічна опера, пісня, танець, марш, симфонія, сюїта, соната і ін.)

Загальна характеристика картографічних видань

Картографічне видання (КВ) виділяють з масиву видань за ознакою знакової природи інформації або за формою інформаційних знаків, за допомогою яких фіксується інформація. Велику частину картографічного видання займає картографічний твір (одне або декілька). Під картографічним розуміють твір, головною частиною якого є зображення, побудоване в картографічній проекції, — зменшене, узагальнене зображення поверхні Землі, поверхні іншого небесного тіла або іноземного простору в певній системі умовних знаків. Специфіку КВ визначають наступні відмінні риси: математично певна побудова; використання особливих знакових систем — картографічних знаків-символів; відбір і узагальнення явищ, що зображаються; незначні доповнення тексту або цифрової інформації; системне відображення дійсності; ціленаправлене моделювання. В КВ об'єкти і явища володіють геометричною точністю, тобто показані в зменшеному вигляді в тому місці, де вони знаходяться насправді, з збереженням пропорційності їх розмірів і співвідношень про іншими об'єктами. Для цього використовують ті або інші математичні способи відображення, звані картографічними проекціями, які встановлюють строгу функціональну залежність між географічними координатами точок явищ (точок земної поверхні), що картографуються, і прямокутними (або іншими) координатами тих же крапок на площині (карті). Відбір, узагальнення і виділення головних об'єктів для зображення на картографічному виданні називається такою, що картографічною генералізує, яка завжди виконується з урахуванням масштабу і призначення карти.

Вивченням і розробкою картографічних видань, їх суті, різновидів, системи, форми, окремих елементів, символів, особливостей їх оформлення і створення, виробництвом і використанням займається картографія — область науки, техніка і виробництва, яка займається вивченням, створенням і використанням картографічних творів. Картоведення — це що вивчає їх наукова дисципліна, яка розглядає карти і інші картографічні твори як особливий спосіб віддзеркалення дійсності і просторові моделі реальних явищ (поверхні Землі, іншого небесного тіла простору), що містять їх кількісні і якісні характеристики.

По структурі і матеріальній конструкції картографічні видання діляться на 3 види: карти, атласи, глобуси. Глобуси до видань відносяться умовно: це нецензурний, об'ємний документ.

Видання ізографії

Документ ізографії містить інформацію, виражену за допомогою зображення якого-небудь об'єкту (одного або декількох). Документи ізографій містять інформацію, що відображає дійсність в наочних, візуально сприйманих образах і, як правило, точно відтворюючу реальність. Завдяки методам узагальнення, типізації, уяві художника, ізодокументи здатні естетично розкривати тимчасовий розвиток подій, духовну зовнішність, переживання, думки, взаємини людей, утілювати суспільні ідеї. Ізодокументи виділяють по характеру знакових засобів фіксації і передачі інформації. За цією ознакою їх відносять до класу іконічних (іконографічних) — документів, що містять переважне зображення витворів образотворчого мистецтва, спеціальної або художньої фотографії. У ізодокументах інформація фіксується за допомогою схожих знаків об'єкта, що відображається. Це — візуальні документи. Основну частину документів ізографій складають ізовидання.

До цієї групи належать документи у виді фільмів, мікрофіш, звукових магнітних записів, а також у виді дискретних носіїв для комп'ютерного читання (дисків, дискет) і т.п.



На нашому Youtube каналі публікуються відео скорочених творів класиків зарубіжної літератури. Переходьте на канал, підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями. Кожен день ми додаємо щось новеньке.