Поняття «символ», особливості його потрактування у другій половині ХІХ ст. Рівні потрактування символу
Назвати кішку Символом — і не помилитись
або як друга половина ХІХ століття перетворила знак на фетиш
Символ — це не метафора. І не алегорія. І навіть не знак. Символ — це щось зовсім інше. Хоча й те саме. Це як кішка, яка і є, і не є твоєю кішкою, поки ти не відкрив коробку. (Так, я знову скотився до Шредінгера. Але послухайте, куди ж без нього, коли мова йде про багатошаровість.)
Символ — це те, що народилося з недовіри. А точніше — з відрази до прямого, буквального, раціонального. Тобто з романтичного жесту втечі. І ось уже в другій половині ХІХ століття європейська думка, втомлена від фактажу, позитивізму й хронік колоніального хтивого пограбування, раптом тягнеться до речей неясних, млосних, навмисно недомовлених.
Вам знайомо це відчуття, коли слово ніби світиться зсередини, але ти не можеш сказати чому? Як "лілія", або "жасмин", або — моя улюблена — "морок". Це і є символ. Принаймні для Маллaрме. Або для Врубеля. Або для Бодлера, який, здається, весь свій поетичний синтаксис збудував на тому, щоб утекти від очевидного й вийти в "кореспонденції", оті "відповідності" світу, що звучать як парфумерна теологія.
ХІХ століття зійшло з розуму. У найкращому сенсі.
**
Звісно, ми могли б піти прямим шляхом — Платон, ейдоси, середньовічна екзегеза, «ідеї Божі в усьому», романтичний суб'єктивізм, символізм як останній подих аристократичного світу перед Першою світовою. Але цей шлях занадто прямий, і тому підозрілий.
Бо символ — це те, що ніколи не подається напряму. Його функція — зрушувати, а не доводити. Він гойдає реальність, а не ілюструє її. Саме тому він такий звабливий — як дорогий алкоголь або фіксація на травмі. Ти не можеш просто його спожити, ти маєш весь час здогадуватись.
(до речі, цікаво, що більшість найсильніших символів у літературі — це не слова, а ситуації: сходи в Кафки, очі доктора Т. Дж. Еклбурґа у Фіцджеральда, мовчання в Муракамі. Чому так? Бо символ — це дія, а не предмет.)
**
А тепер трохи брудної конкретики.
Що саме сталося в тій нещасній другій половині ХІХ століття?
Перш за все — втома. Втома від зрозумілого. Втома від буржуазного просвітництва, від науки, яка все пояснює, від культури, яка перетворилась на дидактичну обгортку. І — важливо — втома від релігії, яка втратила свою емоційну правду.
І тут на сцену виходить символ. Не як прикраса, а як зброя.
Бо символ — це релігійне, тільки без релігії. Це міф — тільки без міфу. Це як згадка про щось священне, втрачене. І коли поети-французи (о, ці естетичні ексгібіціоністи!) починають грати з «містичними відповідностями», вони насправді намагаються сказати: ми більше не можемо вірити, але хочемо відчувати.
Символ став фетишем. У найточнішому значенні цього слова — як у Фройда і Маркса: символ компенсує брак. І тому він стає чуттєвим. Символісти — це одержимі тілом мови. Вони нюхають звуки, смакують рими. І вірять, що слово — це орган. Не інструмент, а частина тіла.
(я знаю, це звучить трохи збочено, але література ніколи не була пристойною пані)
**
Тепер — трохи класифікації, хоча вона нас дратує.
Метафора — це горизонталь. Символ — вертикаль. Метафора каже: це як те. Символ нічого не каже. Він мовчить. І тому ти мусиш за ним йти. І чим більше йдеш — тим більше він тебе змінює.
У цьому сенсі символічне мислення — це не про розуміння, а про трансформацію.
І саме тут, до речі, стає зрозуміло, чому релігійна свідомість (від християнства до буддизму) завжди працювала зі знаком як з тілом бога. Символ — це вікно. Або дзеркало. Але криве. Навмисно криве, щоб ти бачив не своє, а щось інше — можливо, глибше.
(а можливо — просто своє, але вперше)
**
Ще один важливий момент — символ ідеологічний.
Звучить дивно? Та ні, абсолютно природно.
У другій половині ХІХ століття символ починає грати роль у культурній війні. Це ж і є його суть — не бути прямим, не бути в строю. Символ — це естетичний дисидент. У Росії (нехай пробачать мені за згадку, але без цього — ніяк) символізм був фактично формою втечі від соціального реалізму, від державного наративу. У Франції — від буржуазного раціоналізму. У Бельгії — взагалі від нудьги.
Символ — це ідеологія неочевидного.
Це етика сумніву. Поезія, що не пояснює себе.
І, якщо вже бути чесним, саме така поезія завжди дратувала владу. Бо неясне — це завжди небезпечне. А символ — це як шепіт у кімнаті, де всі кричать.
**
А тепер — найцікавіше.
Символ — це травма.
Так, саме так. Бо символічне мислення часто виникає тоді, коли пряме висловлювання неможливе. Символ — це не стільки прикраса, скільки симптом. Він говорить замість. Він ховає і натякає. Це як вишивка на сорочці, що зберігає слід про втрату.
У цьому сенсі символіка — це мова несвідомого. І саме тому Зигмунд і Жак (ви знаєте яких) так любили гратися з текстами, як діти з мозаїкою.
Символ не говорить — він змушує пригадувати.
І тут ми виходимо на рівень, де немає жодної певності. Бо символ завжди просить: «а що ти бачиш у мені?». Він провокує, він спокушає. І — у фіналі — залишає тебе самого зі своєю інтерпретацією.
І ти вже не знаєш, де закінчується автор, і починаєшся ти.
**
Я знаю, все це звучить заплутано. І, можливо, навіть трохи втомливо. Але саме так і працює символ. Він не хоче бути простим. Бо просте — це минуле. Символ — це майбутнє, яке говорить крізь туман.
Чи потрібно нам символічне мислення сьогодні?
Більше ніж будь-коли.
Коли світ говорить гаслами, коли праві зліва, а ліві справа, коли війна — це медіаконтент, а любов — це серія смайлів, символ знову стає актом спротиву. Бо він не вкладається в формат. Він не пояснюється за 30 секунд. Його не «продаєш».
Символ — це спосіб зберегти глибину.
Тож наступного разу, коли ви побачите слово, що тривожить вас — не поспішайте його тлумачити. Зачекайте. Придивіться. Дайте йому час розкритись. Як вино. Як рана. Як історія.