НІЧ ПЕРЕД РІЗДВОМ - Микола Васильович Гоголь (1809 -1852) - ПРИГОДИ І ФАНТАСТИКА

НІЧ ПЕРЕД РІЗДВОМ - Микола Васильович Гоголь (1809 -1852) - ПРИГОДИ І ФАНТАСТИКА

(скорочено)

Останній день перед Різдвом минув. Зимова, ясна ніч настала. Глянули зірки. Місяць велично виплив на небо посвітити добрим людям та всьому світові, щоб усім було весело колядувати й славити Христа1. Морозило дужче, як зранку: але зате так було тихо, що рипіння морозу під чоботом чути було за півверсти. Ще ні одна юрба парубків не з’‎являлась під вікнами хат; тільки місяць зазирав до них крадькома, ніби викликаючи дівчат, що прибиралися та чепурилися, хутчій вибігати на рипучий сніг. Аж ось з димаря одної хати клубами посунув дим і пішов хмарою по небу, і разом з димом вилетіла відьма верхи на мітлі.

1 Колядувати у нас називається співати під вікнами проти Різдва пісень, що звуться колядками. Тому, хто колядує, завжди кине в торбу господиня, чи господар, чи хто там зостанеться дома, ковбасу, чи хліб, хто чим багатий. В колядках співається часто про народження Христа, а при кінці бажають здоров’‎я господареві, господині, дітям та всім у хаті. (Зауваження пасічника.)

[...] Відьма знялася так високо, що тільки чорною цяткою миготіла вгорі. Та де тільки з’‎являлася цятка, там зорі одна по одній зникали на небі. Незабаром відьма назбирала їх повний рукав. Три чи чотири ще блищали. Раптом, з іншого боку, з’‎явилася друга цяточка, побільшала, почала розтягатись і вже то була не цяточка. Короткозорий, хоч би він наклав на ніс, замість окулярів, колеса з комісарової брички, і тоді не розпізнав би, що воно таке. Спереду достоту німець1: вузенька мордочка, яка безнастанно вертілася на всі боки, закінчувалась, як і в наших свиней, кругленьким п’‎ятачком; ніжки були тоненькі. А ззаду в нього теліпався хвіст гострий та довгий; хіба тільки по цапиній бороді під мордою, по невеличких ріжках, які стирчали на голові, та що увесь був не біліший од сажотруса, можна було догадатися, що то чорт, якому останню ніч залишилося вештатись по білому світу та під’‎юджувати на гріхи добрих людей. Завтра ж, тільки-но вдарять перші дзвони до утрені2, побіжить він, не оглядаючись, підібгавши хвоста, до свого барлога.

Тимчасом чорт підкрадався потихеньку до місяця і вже простягнув був руку, щоб схопити його; та враз смикнув її назад, ніби обпікшись, посмоктав пальці, подригав ногою й забіг з другого боку, і знову відскочив та відсмикнув руку. Але ж хитрий чорт не покинув своїх витівок. Підбігши, раптом схопив він обома руками місяць, кривляючись та дмухаючи, перекидав його з руки в руку і поквапно сховав до кишені, і, начебто нічого й не було, побіг далі.

У Диканьці ніхто не чув, як чорт украв місяця. Та яка ж була причина зважитися чортові на таке беззаконне діло? А ось яка: він знав, що багатого козака Чуба запросив дяк до себе на кутю, де будуть: голова; приїжджий дяків родич. Де, крім куті, буде варенуха, перегнана на шафран горілка та багато всякої страви. А тимчасом його дочка, красуня на все село, зостанеться дома, а до дочки напевне прийде коваль, силач і хлопець хоч куди, що був чортові осоружніший, ніж проповіді отця Кіндрата. На дозвіллі коваль малював і вславився як найкращий живописець на всю околицю.

1 Німцем у нас називають кожного, хто тільки з чужого краю, нехай він буде француз, чи цісарець, чи швед - все німець.

2 Утреня — церковна служба, що правиться рано-вранці.

Всі миски, з яких диканські козаки сьорбали борщ, були розмальовані ковалем. Коваль був богобоязлива людина й малював часто образи святих, і тепер ще можна знайти в Т... церкві його євангеліста Луку. Але тріумфом його майстерності була одна картина, намальована на церковній стіні, на якій зобразив він святого Петра в день страшного суду з ключами в руках, як той виганяв з пекла нечисту силу; переляканий чорт кидався на всі боки, передчуваючи свою погибель, а замкнені колись грішники били поліняками і всім, що під руку трапилось. У той час, як майстер працював над цією картиною й малював її на великій дерев’‎яній дошці, чорт з усієї сили намагався перешкоджати йому; штовхав невидимо під руку, хапав із горна в кузні попіл і обсипав ним картину; та, незважаючи на все, роботу було закінчено, дошку внесено до церкви і вправлено у стіну в притворі, і з того часу чорт заприсягся мститися ковалеві.

Одну тільки ніч залишалося йому блукати по білому світу; але й цієї ночі він шукав способу зігнати на ковалеві свою злість. І для цього наважився вкрасти місяць, сподіваючись, що старий Чуб ледачий та вайлуватий, а до дяка від хати не так вже й близько: дорога йшла поза селом, повз вітряки, повз кладовище. Ще місячної ночі варенуха та горілка, настояна на шафрані, могли б заманити Чуба. Але в таку темряву навряд чи вдалося б кому стягти його з печі та викликати з хати. А коваль, що здавна не ладнав з ним, при ньому нізащо не наважиться прийти до дочки, дарма, що дужий.

Отаким чином, як тільки чорт сховав у кишеню свою місяць, враз по всьому світі зробилося так темно, що не кожен би знайшов дорогу до шинку, не тільки до дяка. Відьма, опинившись раптом у темряві, скрикнула. Тут чорт, підкотившись до неї бісиком, підхопив її під руку й заходився нашіптувати на ухо те саме, що звичайно нашіптують усій жіночій породі. Дивно ведеться в нас на світі! І...]

— То ти, куме, ще не був у дяка в новій хаті? — говорив козак Чуб, виходячи зі своєї хати, до сухорлявого, високого, в короткій кожушині мужика з одрослою бородою. — Там тепер буде добра пиятика! — провадив далі Чуб. — Якби тільки нам не спізнитись! — При цьому Чуб поправив свій пояс, глянувши вгору, зупинився... — Що за дідько! Дивись, Панасе!.. Місяця нема.

— Що за лиха година! Справді нема місяця.

— То ж бо й воно, що нема! Треба ж було, — провадив далі Чуб, утираючи рукавом вуси, — якомусь дідькові, бодай йому не довелося, собаці, зранку чарку горілки випити,— устряти!.. Начебто на сміх... Навмисно, сидівши в хаті, дивився у вікно: ніч — навдивовижу. Ясно; сніг виблискує проти місяця. Все було видно, як удень. Не встиг вийти за поріг, і ось, хоч око виколи!

Чуб довго ще бурчав. Йому он як хотілось побалакати про всяку всячину в дяка, де, певна річ. сидів уже і голова, і приїжджий бас, і дьогтяр Микита, який їздив що два тижні до Полтави на торг та вигадував такі штуки, що всі миряни аж за животи бралися від сміху. Уже бачив Чуб у думках на столі варенуху. Але темрява ночі нагадала йому про ті лінощі, що такі любі всім козакам. Як би то добре тепер лежати, підібгавши ноги, на лежанці, курити спокійно люльку та слухати крізь солодку дрімоту колядки й пісні веселих парубків та дівчат, що юрмляться попід вікнами! Він зважився б на останнє, якби був сам; але тепер удвох не так нудно й страшно йти темної ночі. Закінчивши лаятись, звернувся він знову до кума:

— То таки нема, куме, місяця? Дивно, далебі. Та що ж, куме, що будемо робити? Адже ж темно надворі.

— То, мабуть, залишимося дома, — промовив кум.

Якби кум не сказав цього, то Чуб, певно, наважився б залишитись, але тепер його начебто щось під’‎юджувало йти наперекір: «Ні, куме, ходім! Не можна, треба йти!» [...]

Тепер погляньмо, що робить, залишившись сама, красуня-дочка. Оксані не минуло ще й сімнадцяти років, а вже мало не по всьому світу, і по той бік Диканьки, і по цей бік Диканьки, тільки й мови було, що про неї. Парубки проголосили, що кращої дівки й не було ще ніколи на селі. Оксана знала все, що про неї говорили, і була вередлива, як красуня. Парубки ганялися за нею юрбами, але, втративши терпець, залишали один по одному вередливу красуню й лицялися до інших. Один тільки коваль був упертий і не кидав свого залицяння, дарма, що й з ним поводились анітрохи не краще, ніж з іншими. По виході батька свого, Оксана довго ще чепурилася та вихилялася перед невеликим в олов’‎яній оправі дзеркалом і не могла намилуватися з себе. «І чого людям надумалось розславляти, нібито я гарна? — говорила вона, ніби для того тільки, щоб хоч про що-небудь побалакати з собою. — Брешуть люди, я зовсім не гарна».

Але свіже, жваве, по-дитячому юне личко, з блискучим чорними очима та невимовно привабливою усмішкою, що пропікала душу, майнувши в дзеркалі, враз довело інше.

— Хіба чорні брови та очі мої, — провадила далі красуня, не випускаючи дзеркала, — такі гарні, що вже подібних до них немає й на світі? Я бачу тепер, що я зовсім не гарна! — і, відхиляючи трохи далі від себе дзеркало, скрикнула: — Ні, гарна я! Ой, яка гарна! Диво! Яку радість принесу я тому, кому буду жоною! Як милуватиметься з мене мій чоловік! Він нестямиться від радості!

— Чарівна дівка! — прошепотів, увійшовши тихо, коваль. — І вихваляється вона мало! З годину стоїть, видивляючись у дзеркало, і не надивиться, та ще й хвалить себе вголос!

— Егеж, парубки, чи ж вам до пари я? Ви погляньте на мене, — вела далі гарненька кокетка, — як я плавно виступаю; у мене сорочка вишита червоним шовком. А які стрічки на голові! Всього цього накупив мені батько мій, щоб одружився зо мною найкращий молодець у світі! — і, усміхнувшись, обернулася вона й побачила коваля...

Скрикнула й суворо зупинилася перед ним.

Коваль і руки опустив. Важко сказати, що виявляло смагляве личко чарівної дівчини: і суворість в ньому було видно; і крізь суворість якесь глузування зі збентеженого коваля; і ледве помітна краска досади тонко розливалася по обличчю; і все це перемішалося й таке було невимовно гарне, що поцілувати її мільйон разів.

— Чого ти прийшов сюди? Хіба хочеться, щоб випровадила за двері лопатою? Ви всі майстри під'їжджати до нас. Вмить пронюхаєте, коли батьків нема дома. О! Я знаю вас! Скриня моя готова?

— Буде готова, моє серденько, після свят буде готова. Коли б ти знала, скільки попрацював я коло неї: дві ночі не виходив з кузні. А як буде розмальована! Хоч усю околицю виходи своїми біленькими ніжками, не знайдеш такої! По всьому полю будуть розкидані червоні й сині квіти. Горітиме, як жар. Не сердься ж на мене! Дозволь хоч поговорити, хоч подивитись на тебе!

— Хто ж тобі боронить, говори й дивись!

Тут сіла вона на лаву й знову глянула в дзеркало й стала поправляти на голові свої коси. Поглянула на шию, на нову сорочку, вишиту шовком, і почуття самовдоволення з’‎явилося на устах.

— Дозволь і мені сісти біля тебе! — сказав коваль.

— Сідай, — промовила Оксана, зберігаючи на устах та у вдоволених очах те саме почуття.

— Чарівна, люба Оксано, дозволь поцілувати тебе! — промовив підбадьорений коваль і пригорнув її до себе, наміряючись поцілувати; та Оксана відхилила свої щоки, що були вже на непримітній віддалі від губ коваля, і відіпхнула його.

— Чого тобі ще хочеться? Йому як мед, то й ложку! Геть від мене, в тебе руки цупкіші за залізо. Та й сам ти пахнеш димом. Я думаю, геть мене забруднив сажею.

Тут вона піднесла дзеркало й знову почала чепуритися.

«Не любить вона мене! — думав про себе, похиливши голову, коваль. — Їй усе іграшки; а я стою перед нею, як дурень, і очей не зводжу з неї. І все б стояв перед нею, і повік би не зводив з неї очей! Чарівна дівчина! Чого б я не дав, щоб дізнатися, що в неї на серці, кого вона кохає. Та ні, вона милується сама собою; мучить мене, бідолашного; а я за журбою не бачу світу».

— Чи правда, що твоя мати відьма? — промовила Оксана й засміялася; і коваль відчув, що всередині у нього все засміялося. Сміх цей начебто враз озвався в серці, а разом з тим і досада запала йому на душу, що він не мав права поцілувати це сміхом осяяне личко.

— Що мені мати? ти в мене і мати, і батько, і все, що тільки є найдорожчого у світі. Якби мене покликав цар і сказав: ковалю Вакуло, проси в мене всього, що тільки є найкращого в моєму царстві, усе віддам тобі. Звелю тобі зробити золоту кузню, і будеш ти кувати срібними молотами. — Не хочу, сказав би я цареві. Дай мені краще мою Оксану!

— Бачиш який ти! Тільки ж батько мій сам маху не дасть. Побачиш, коли він не ожениться на твоїй матері, — проговорила, лукаво усміхнувшись, Оксана. — Але щось дівчата не приходять... Давно б уже час колядувати. Мені стає нудно.

— Бог з ними, моя красуне!

— Коли б не так! З ними, певно, прийдуть парубки. Ото підуть гулі! Уявляю, яких наговорять смішних історій!

— То тобі весело з ними?

— Та вже ж веселіше, як з тобою.

«Чого мені більше чекати? — казав сам до себе коваль.— Вона глузує з мене. Їй я такий же дорогий, як переіржавіла підкова...»

Стукіт у двері та голос: «Відчини!» — різко зазвучавши на морозі, урвали його міркування.

— Стривай, я сам відчиню, — сказав коваль і вийшов у сіни, маючи намір нам’‎яти з досади боки першому, хто нагодиться.

Мороз побільшав, і вгорі так зробилося холодно, що чорт перестрибував з одного копитця на друге й хукав собі в кулак.

Відьма й собі відчула, що холодно, дарма, що була тепло одягнена; і тому, піднявши руки догори, спустилася, ніби по льодовій похилій горі, і просто в димар... Мандрівниця відсунула тихенько затулку, щоб глянути, чи не наскликав син її, Вакула, до хати гостей, та, побачивши, що нікого не було, тільки мішки лежали серед хати, вилізла з печі, скинула теплого кожуха, причепурилась, і ніхто не міг би дізнатися, що вона хвилину тому їздила на мітлі.

Мати коваля Вакули мала не більше як сорок літ. Вона була ні гарна, ні погана з себе. Однак вона вміла так причаровувати до себе найстатечніших козаків, що до неї вчащали і голова, і дяк Йосип Никифорович (звісно, коли дячихи не було дома), і козак Корній Чуб, і козак Касян Свербигуз. Вона так уміло обходилася з ними, що жодному з них і на думку не спадало, що в нього є суперник...

Але охочий устрявати в чужі справи зразу б помітив, що Солоха була найпривітніша до козака Чуба. Чуб був удівець; вісім скирт хліба завжди стояли перед його хатою. Дві пари добрих волів раз у раз висовували свої голови з плетеної повітки на вулицю й мукали, коли бачили куму-корову чи дядька, товстого бугая. Бородатий цап видирався аж на стріху й деренчав звідти різким голосом, дражнячи індичок, що виступали на подвір’‎ї. В скринях у Чуба було багато полотна, жупанів та старовинних кунтушів із золотими галунами: покійна жінка його була чепуруха. Солоха не від того була, щоб приєднати все це до свого хазяйства.

А щоб яким-небудь способом син її Вакула не під’‎їхав до його дочки та не встиг прибрати все собі, і тоді б, напевно, не підпустив її ні до чого втручатися, вона вдалася до звичайного засобу всіх сорокалітніх кумась: сварити якомога частіше Чуба з ковалем. [...]

Вилізши з печі та причепурившись, Солоха, як добра хазяйка, почала прибирати та ставити все на своє місце; але мішків не чіпала: це Вакула приніс, то нехай сам і винесе! Чорт, тимчасом, побачив Чуба вже далеко від хати. Умить він перебіг йому дорогу та й почав розкидати з усіх боків кучугури замерзлого снігу. Знялася метелиця. У повітрі забіліло. Сніг літав сюди й туди мереживом і загрожував позаліплювати очі, роти й вуха перехожим. А чорт полетів у димар, бувши певний, що Чуб повернеться назад, застане коваля й почастує його так, що той довго не зможе взяти в руки пензля та малювати образливі карикатури.

Справді, тільки-но здійнялась метелиця, як Чуб уже каявся і, насуваючи глибше на голову капелюхи, частував лайкою себе і чорта. Вітер дув у потилицю; але крізь хуртовину нічого не було видно.[...] Чубові уявилося тимчасом, що він знайшов дорогу; трохи пройшовши, побачив він свою хату. Кучугури снігу лежали круг неї і на покрівлі. Ляскаючи змерзлими на холоді руками, заходився він стукати у двері та кричати владно на свою дочку, щоб відчинила.

— Чого тобі тут треба? — суворо крикнув, вийшовши, коваль.

Чуб, упізнавши голос коваля, відступив назад. «Е, ні, це не моя хата, — казав він сам до себе. — До моєї хати не забреде коваль».

— Хто ти такий і чого товчешся під дверима? — промовив коваль ще суворіше і підійшовши ближче.

— Ні, не скажу йому, хто я, — подумав Чуб, — чого доброго, ще наб’‎є, клятий виродок! — і, змінивши голос, відповів: — Це я, чоловіче добрий! Прийшов вам на втіху поколядувати трохи під вікнами.

— Забирайся к бісу з своїми колядками! — сердито закричав Вакула. — Чого ж ти стоїш? Чуєш, забирайся зараз-таки геть!

Чуб і сам уже мав цей розумний намір, але йому прикрим здалося, що мусить слухати ковалевого наказу. Здавалося, якась нечиста сила штовхала його під руку й змушувала сказати що-небудь наперекір.

— Що ж ти так розкричався? Я хочу колядувати, та й годі!

— Еге! Та тебе словами не вгамуєш!.. — Слідом за цими словами Чуб відчув преболючий удар у плече. — Іди, іди геть! — кричав коваль, почастувавши Чуба другим стусаном.

— Геть, геть! — закричав коваль і грюкнув дверима.

— Дивись, який хоробрий! — говорив Чуб, залишившись сам на вулиці. — Ач який! Ото велика цяця! Ти думаєш, я на тебе суду не знайду? Я не подивлюся, що ти коваль та маляр. Стривай же, бісів ковалю, щоб чорт побив і тебе, і твою кузню! Одначе, його тепер нема дома. Солоха, мабуть, сидить сама. Гм... воно й недалеко звідси; піти б! Час тепер такий, що нас ніхто не застане...

Тут Чуб, почухавши собі спину, подався у другий бік. Однак, якби сніг не хрестив туди й сюди все перед очима, то ще довго можна було б бачити, як Чуб спинявся, чухав спину, промовляв: боляче набив клятий коваль! і знову рушав далі.

У той час, коли меткий ферт1 із хвостом та цапиною бородою літав в димар, ладівниця2, що висіла в нього на перев’‎язі при боці і що в неї він сховав украдений місяць, якось зненацька зачепившись у печі, розкрилась, і місяць, скористувавшись з цієї нагоди, вилетів крізь димар Солошиної хати й плавно здійнявся на небо.

Все освітилося. Заметілі наче й не було. Сніг запалав широким срібним полем і весь обсипався кришталевими зорями. Мороз наче потеплів. Юрби парубків і дівчат показалися з мішками. Пісні задзвеніли, і рідко під якою хатою не товпилися колядники.

Дивно сяє місяць! Важко розказати, як добре вештатися такої ночі між юрбою дівчат, що регочуть та співають, і між парубками, охочими на всякі жарти й витівки, які тільки може навіяти ця ніч.

Купи дівчат з мішками вдерлися до хати Чуба, обступили Оксану. Крик, регіт, балачки приголомшили коваля. Всі наввипередки поспішали розказати красуні що-небудь нове, викладали з мішків і. хвалилися паляницями, ковбасами, варениками, яких встигли чимало вже наколядувати. Оксана, здавалось, була цілком задоволена і рада, щебетала то з тією, то з тією і реготала, невгаваючи.

З якоюсь досадою дивився коваль на таку веселість і цього разу кляв колядки, хоча й сам не раз захоплювався ними до нестями.

— Е, Одарко! — сказала весела красуня, обернувшись до однієї із дівчат, — у тебе нові черевики. Ой, які ж хороші! І з золотом! Добре тобі, Одарко, в тебе є така людина, яка все тобі купує; а мені нема кому дістати такі гарні черевики.

— Не тужи, моя люба Оксано! — підхопив коваль. — Я тобі дістану такі черевики, що мало яка й панночка носить.

— Ти? — сказала Оксана, швидко й згорда глянувши на нього. — Подивлюсь я, де ти дістанеш такі черевики, які могла б я надіти на свою ногу. Хіба принесеш ті самі, що носить цариця.

— Бачиш, яких захотіла! — закричала сміючись дівоча юрба.

— А так! — провадила далі горда красуня. — Будьте ви всі за свідків, якщо коваль Вакула принесе ті самі черевики, які носить цариця, то, от вам моє слово, що вийду зараз-таки за нього заміж.

1 Ферт — самовдоволена, розв’‎язна людина.

2 Ладівниця — те ж саме, що патронташ.

Дівчата повели з собою примхливу красуню.

— Смійся, смійся! — говорив коваль, виходячи слідом за ними. — Я й сам сміюся із себе! Думаю, і не можу надумати, куди дівся розум мій? Ніби тільки на всьому світі й є, що Оксана. Хвалити Бога, дівчат багато є хороших і без неї на селі. Та й що Оксана? З неї ніколи не буде доброї хазяйки: вона вміє тільки чепуритися. Годі, час покинути ці дурощі...

Юрби колядників, парубки окремо, дівчата окремо, поспішали з одної вулиці на другу. Але коваль ішов і нічого не бачив і не брав участі у тих веселощах, які колись любив більше за все.

Чорт тимчасом не на жарт розніжився в Солохи: цілував їй руку з вихилясами, хапався за серце, охкав. Раптом почувся стукіт і голос кремезного голови. Солоха побігла відчиняти двері, а спритний чорт вліз у мішок, що лежав долі.

Голова, обтрусивши з своїх капелюхів сніг та випивши з Солошиних рук чарку горілки, розказав, що він не пішов до дяка, бо знялася заметіль; а побачивши світло в її хаті, завернув до неї, маючи намір перебути вечір з нею. Не встиг голова це сказати, як у двері загрюкало знов і почувся голос дяка.

— Сховай мене куди-небудь. — шепотів голова. — Мені не хочеться тепер зустрітися з дяком.

Солоха вибрала найбільший мішок з вугіллям; вугілля висипала в кадовб, і кремезний голова забрався з головою в мішок.

Дяк увійшов, покректуючи та потираючи руки, і розказав, що в нього не було нікого і що він сердечно радий цій нагоді погуляти трохи в неї і не злякався заметілі. Тут він підійшов до неї ближче, кашлянув, усміхнувся, доторкнувся своїми довгими пальцями до її оголеної повної руки, коли раптом у двері застукало й почувся голос козака Чуба.

— Боже мій, стороння особа! — закричав переляканий дяк. — Що ж тепер, як застануть особу мого звання?.. Дійде до отця Кіндрата!.. Бога ради, доброчесна Солохо», говорив він, тремтячи всім тілом. — Стукають, Їй-Богу, стукають! Ой, сховайте мене куди-небудь.

Солоха висипала вугілля в кадовб з другого мішка, і не дуже тілистий дяк заліз у нього та й примостився на самому дні.

— Здорова будь, Солохо! — сказав, увіходячи до хати, Чуб. — Ти, може, і не чекала мене, га?.. — Чуб засміявся, тішачись у душі, що він один тільки користується з доброї прихильності Солохи. — Ну, Солохо, дай тепер випити горілки. Я думаю, в мене горло замерзло від проклятого морозу. І послав Бог таку ніч перед Різдвом! Як здійнялася, чуєш, Солохо, як здійнялася... Ото задубіли руки: не розстебну кожуха! Як здійнялася метелиця...

— Відчини! — почувся знадвору голос, супроводжуваний поштовхом у двері. — Відчини! — закричали ще дужче.

— Це коваль! — промовив, схопившись за капелюхи, Чуб. — Слухай, Солохо: куди хочеш сховай мене; я нізащо у світі не хочу потрапити на очі цьому виродкові проклятому, бодай йому, чортовому синові, набігло під обома очима по пухиреві з копицю завбільшки!

Солоха, злякавшись і собі, метушилась, як очамріла, і, втративши голову, дала знак Чубові лізти в той самий мішок, в якому вже сидів дяк. Бідолашний дяк не смів навіть кашлянути, чи закректати з болю, коли сів йому майже на голову важкий дядько та примостив свої намерзлі на морозі чоботи по обидва боки його скронь.

Коваль увійшов, не кажучи й слова, не скидаючи шапки, і майже повалився на лавку. Помітно було, що він у дуже поганому настрої... Коваль неуважно оглядав кутки своєї хати, прислухаючись часом до пісень колядників, що далеко лунали по селу; нарешті спинив очі на мішках: «Чого лежать тут оці мішки? їх давно б час прибрати звідси. Через оту безглузду любов я здурів зовсім. Завтра свято, а в хаті й досі валяється всякий мотлох. Віднесу їх до кузні!»

Тут коваль присів до величезних мішків, перев’‎язав їх міцніше і ладнався завдати собі на плечі. Але помітно було, що його думки гуляли бог знає де, інакше б він почув, як зашипів Чуб, коли волосся на голові його прикрутила зав’‎язка.

«Невже не виб’‎ється з голови моєї ця негідна Оксана? — говорив коваль.— Не хочу думати про неї, а воно все думається, і як навмисно про неї саму тільки. Чого це так, що думка проти волі лізе в голову? Що за чорт, мішки начебто чогось поважчали! Тут, певно, накладено ще чого-небудь, крім вугілля. Дурень я! Я й забув, що тепер мені все здається важчим. Перше бувало я міг зігнути й розігнути в одній руці мідний п’‎ятак та кінську підкову; а тепер мішка з вугіллям не підійму. Скоро вже й від вітру валитимусь. Та ні, — скрикнув він, помовчавши й підбадьорившись, — що я за баба! Не дам нікому сміятися з себе! Хоч десять таких мішків, усі підійму. — І бадьоро завдав собі на плечі мішки, що їх не понесли б і двоє дужих чоловіків. — Взяти й цього, — казав він, підіймаючи невеличкого, на дні якого лежав скоцюрбившись

чорт. — Тут, здається, я поклав струмент. — Сказавши це, він вийшов із хати, насвистуючи пісню.

Голосніше й голосніше лунали на вулицях пісні та крики. Юрби народу побільшали ще тому, що чимало прийшло з сусідніх сіл. Парубки жартували й казилися досхочу.

Маленькі вікна відчинялися, і сухорляві руки бабусь, які з поважними батьками залишалися в хатах, висувалися з вікна з ковбасою чи шматком пирога. Парубки та дівчата одні з-перед одних підставляли мішки і підхоплювали свою здобич. І ніч так розкішно жевріла! І ще білішим здавалося світло місяця від блиску снігу!

Коваль спинився зі своїми мішками. Йому почувся в юрбі дівчат голос і тоненький сміх Оксани. Всі жилки в ньому здригнулись; кинувши на землю мішки, аж дяк, що був на самому дні, заохкав, забившись, і голова гикнув на все горло, подався він з маленьким мішком за плечима разом з гуртом парубків, що йшли слідом за тою дівочою юрбою, звідки йому почувся голос Оксани.

Так: це вона! Стоїть, як цариця, і блискає чорними очима, їй розказує щось показний парубок; мабуть, забавне, бо вона сміється. Та вона завжди сміється. Нібито мимохіть, сам не розуміючи як, продерся коваль крізь натовп і став коло неї.

— А, Вакуло, ти тут! здоров! — сказала красуня з тою самою усмішкою, що мало не зводила Вакулу з розуму. — Ну, багато наколядував? Е, який маленький мішок! А черевики, які носить цариця, дістав? Дістань черевики, вийду за тебе заміж! — і, засміявшись, побігла з гуртом дівчат.

Як укопаний, стояв коваль на одному місці.

— Ні, не можу; несила більше... — промовив він нарешті. — Але, Боже ти мій, чому вона така з біса гарна? Її погляд, і мова, і все, ну, от так і палить... Час покласти край усьому: пропадай душа, піду втоплюся в ополонці!

Тут рішучим кроком пішов він уперед, догнав гурт, порівнявся з Оксаною і сказав твердим голосом: «Прощай, Оксано! Шукай собі якого хочеш жениха; а мене не побачиш більше на цьому світі».

Красуня була ніби здивована, хотіла щось сказати, але коваль махнув рукою й побіг геть.

— Куди, Вакуло? — кричали парубки, бачивши, як біжить коваль.

— Прощайте, браття! — кричав у відповідь коваль. — Дасть Бог, побачимось на тому світі. Перекажіть отцю Кіндратові, щоб одслужив панахиду по моїй грішній душі. Свічок перед іконами чудотворця та Божої матері, каюсь, не обмалював через мирські справи. Все добро, яке знайдеться у моїй скрині, на церкву!

Проговоривши це, коваль кинувся бігти з мішком на спині.

— Пропаща душа! — побожно пробурмотіла бабуся, що проходила мимо: «Треба піти розказати, як коваль повісився!

Вакула, пробігши кілька вулиць, спинився передихнути.

«Куди це я справді біжу? Пошукаю ще способу: зайду до запорожця Пузатого Пацюка. Він, кажуть, знає всіх чортів і все зробить, що тільки схоче. Піду, адже душі однаково доведеться гинути!»

Цей Пузатий Пацюк справді був колись запорожцем; але чи його прогнали, чи він сам утік із Запорожжя, цього ніхто не знав. Давно вже, років з десять, а може й п’‎ятнадцять, як він жив у Диканьці. Не минуло й кілька днів, як прибув він до села, а всі вже дізналися, що він знахар. Чи хворів хто на щось, зараз кликав Пацюка; а Пацюкові досить було тільки пошептати кілька слів, і недугу наче рукою хто знімав. Останнім часом його рідко бачили де-небудь. Причиною цього була, можливо, лінь, а можливо, й те, що пролазити в двері ставало йому з кожним роком тяжче.

Коваль не без побоювання відчинив двері і побачив Пацюка, що сидів на долівці по-турецькому перед невеликою діжкою, на якій стояла миска з галушками. Пацюк, мабуть, дуже зайнятий був галушками, бо, здавалося, зовсім і не помітив, як прийшов коваль, який, ледве ступивши на поріг, віддав йому пренизенький уклін.

— Я до твоєї милості прийшов, Пацюк!— сказав Вакула, кланяючись. Товстий Пацюк підвів голову, та заходився сьорбати галушки.

— Ти, кажуть, не прогнівайся на цьому слові... — сказав, набираючись духу, коваль, — доводишся трохи родичем чортові.

Промовивши ці слова, Вакула злякався, що висловив все це прямо. Але Пацюк поглянув і знову заходився сьорбати галушки.

Підбадьорений коваль наважився говорити далі.

— До тебе прийшов, Пацюк, дай тобі, Боже, всього, добра всякого досхочу, хліба в пропорції!. — Коваль іноді вмів вкинути модне слівце; в цьому він наламався ще в Полтаві, коли розмальовував сотникові дерев’‎яний паркан. — Пропадати доводиться мені, грішному! Що ж, Пацюк? — промовив коваль, бачивши незмінну мовчанку. — Що маю робити?

— Коли треба чорта, то й іди собі до чорта, — відповів Пацюк.

— Для того я й прийшов до тебе, — казав коваль, кланяючись, — крім тебе, думаю, ніхто на всім світі не знає до нього дороги.

Пацюк ні слова, і доїдав решту галушок.

— Зроби ласку, чоловіче добрий, не відмов! — напосідав коваль. — Розкажи хоч, як, приміром сказати, потрапити до нього на дорогу?

— Тому не треба далеко ходити, в кого чорт за плечима, — промовив байдуже Пацюк.

Вакула витріщив на нього очі, начебто на лобі в нього було написано пояснення цих слів. Але Пацюк мовчав.

Тут помітив Вакула, що ні галушок, ні діжки перед ним не було; а замість них стояли на долівці дві дерев'яні миски; одна була повна вареників, друга сметани. Пацюк роззявив рота; подивився на вареники і ще більше роззявив рота. Тоді вареник вискочив з миски, шубовснув у сметану, перекинувся на другий бік, підскочив угору і якраз потрапив йому в рот. Пацюк з’‎їв і знову роззявив рота, і вареник таким самим способом помандрував знову. А його тільки й роботи було, що жувати та ковтати.

— Бач, яке диво! — подумав коваль, роззявляючи від здивування рота, і ту ж мить помітив, що вареник лізе і йому в рот і вже помастив губи сметаною. Відіпхнувши вареник та втерши губи, коваль почав роздумувати про те, які дива бувають на світі та до яких мудростей доводить людину нечиста сила. — Який з мене справді дурень, стою тут та гріха набираюся! — і побожний коваль вибіг з хати.

А проте чорт, що сидів у мішку та радів, не міг витерпіти, щоб вислизнула з його рук така добра здобич. Як тільки коваль спустив мішок, він вискочив з нього й сів верхи йому на шию.

Мороз пішов поза шкірою у коваля; перелякавшись та збліднувши, не знав він, що робити, вже хотів перехреститися... Але чорт, нахиливши свій собачий писок йому до правого вуха, сказав: «Це я — твій друг; все зроблю для товариша й друга! Грошей дам, скільки хочеш, — пискнув він йому на ліве вухо. — Оксана буде сьогодні ж наша», — прошепотів він. Коваль стояв, роздумуючи.

— Згода, — сказав він нарешті. — За таку ціну готовий бути твоїм!

Чорт сплеснув руками і почав з радості галопувати на шиї коваля.

«Тепер уже попався коваль! — подумав він собі. — Тепер я віддячу тобі, голубчику, за всі твої малювання та небилиці, що ти вигадував на

чортів! Що тепер скажуть мої товариші, коли дізнаються, що найпобожніший на все село чоловік у моїх руках?»

— Ну, Вакуло! — пропищав чорт, не злазячи з шиї, ніби боячись, щоб той не втік. — Ти знаєш, що без контракту нічого не робиться.

— Я згодний! — сказав коваль. — У вас, я чув, розписуються кров’‎ю; стривай же, я дістану з кишені цвяха! — Тут він заклав назад руку— та хап чорта за хвіст. — Стривай, голубчику! — закричав коваль. — А ось це як тобі видасться? — При цьому слові він поклав хреста, і чорт зробився такий тихий, мов ягнятко. — Постривай же, — сказав він, стягаючи його за хвіст на землю. — Знатимеш ти в мене, як під’‎юджувати на гріх добрих людей і чесних християн. — Тут коваль скочив на нього верхи і підняв руку, наміряючись перехрестити.

— Змилуйся! — жалібно простогнав чорт. — Все, чого тобі треба, все зроблю, пусти тільки: не клади на мене страшного хреста!

— Ага, ось яким голосом заспівав, німець проклятий? Тепер я знаю, що робити. Вези мене зараз-таки на собі! Та лети як птиця!

— Куди? — промовив смутний чорт.

— В Петербург, просто до цариці! — і коваль обімлів від страху, почуваючи, як підіймається в повітря.

Довго стояла Оксана, роздумуючи про чудні ковалеві слова. Уже в душі її щось казало, що вона занадто жорстоко повелася з ним. Що, коли він справді наважиться на що-небудь страшне? Може, він з горя намислить закохатися в іншу і з досади стане називати її першою красунею на селі. Та ні, він мене любить. Не мине й хвилин десять, як він, мабуть, прийде глянути на мене. Треба буде йому дати, ніби знехотя, поцілувати себе. Ото він зрадіє! І пустотлива красуня вже жартувала зі своїми подругами. «Стривайте! — сказала одна з них. — Коваль забув мішки свої! Я думаю, сюди по цілій чверті барана кидали; а ковбас та хліба, мабуть, і не злічити. Розкіш! Цілі свята можна об’‎їдатися».

— Це ковалеві мішки? — підхопила Оксана. — Тягнімо мерщій їх до мене в хату та роздивимось гарненько, ...побіжимо хутенько по санки та одвеземо санками!

І гурт побіг по санки.

Доки дівчата бігали по санки, кум козака Чуба Панас затягнув один мішок до своєї хати, сподіваючись поживитися наколядованим печеним кабанчиком. Та на досаду і кума, і його дружини із мішка на волю повилазили поважні диканські особи: дяк і сам козак Чуб. Набравшись сорому чоловіки тихцем розійшлися по домівках.

Другий мішок дівчата затягли до Оксаниної хати і добряче перелякалися, коли з розв’‎язаного мішка замість різдвяних смаколиків явився ніхто інший як сам сільський голова.

Козак Чуб був вражений у саме серце, він ніяк не міг повірити, що прихильністю Солохи користувався не один він...

— Ну, і Солоха! — промовив Чуб, поглядаючи на двері, куди вийшов голова. — Такого чоловіка засадити в мішок!.. Бач, чортова баба! а я дурень... А подивитись на неї: як свята, наче й скоромного ніколи не брала в рот.

Але покиньмо Чуба виливати на дозвіллі свою досаду і вернімось до коваля, бо вже надворі, певно, година дев’‎ята.

Спочатку страшно здалося Вакулі, коли піднявся він від землі на таку висоту, що нічого вже не міг бачити внизу, та пролетів, як муха, під самим місяцем так, що якби не нахилився трохи, то зачепив би його шапкою. Однак трохи згодом він підбадьорився і вже став навіть кепкувати з чорта. Його забавляло надзвичайно, як чорт чхав і кашляв, коли він скидав з шиї кипарисового хрестика та підносив до нього. Навмисно підіймав він руку почухати голову, а чорт, думаючи, що його збираються хрестити, летів ще швидше. Все було ясне у височині. Повітря у легкому сріблястому тумані було прозоре. Можна було помітити, як вихором промчав повз них, сидячи в горшку, чаклун; як зорі, зібравшися купкою, гралися у піжмурки; як клубочився осторонь хмарою цілий рій духів; як летіла, вертаючись назад, мітла, на якій, видно, тільки що з’‎їздила, куди треба, відьма... багато ще погані зустрічали вони. Коваль усе летів, і враз засяяв перед ним Петербург, увесь в огні. (Тоді була з якогось приводу ілюмінація). Чорт, перелетівши через шлагбаум, перекинувся конем, і коваль побачив себе на баскому бігуні посеред вулиці. Боже мій! Стукіт, грім, блиск; по обидва боки височіють чотириповерхові стіни; стукіт кінських копит, звук коліс відбивалися громом і лунали з чотирьох боків; будинки росли і ніби підіймалися із землі на кожному кроці; мости дрижали; карети літали; візники кричали; сніг свистів під тисячею саней, що мчали звідусіль.

Здивовано оглядався коваль на всі боки. Панів, у критих сукном шубах, він бачив так багато, що не знав, перед ким шапку скидати. «Боже ти мій, скільки тут панства!» — подумав коваль. Його слова перервані були запитанням чорта: «Чи просто їхати до цариці?» — «Ні,

страшно, — подумав коваль. — Тут десь, не знаю, стоять запорожці, що проїздили восени через Диканьку. Вони їхали з Січі з паперами до цариці; все б таки порадитися з ними. Сатано, залазь-но до мене в кишеню та веди до запорожців!» Чорт в одну хвилину схуд і зробився таким маленьким, що легко вліз йому в кишеню. А Вакула не встиг оглянутись, як опинився перед великим будинком, зійшов, сам не знаючи як, на сходи, відчинив двері й подався трохи назад від блиску, побачивши пишно оздоблену кімнату, але трохи підбадьорився, впізнавши тих самих запорожців, що проїздили через Диканьку; вони сиділи на шовкових диванах, підібгавши під себе намащені дьогтем чоботи, і курили щонайміцніший тютюн. «Здорові були, панове! Помагай вам, Боже! Осьде побачились!» — сказав коваль, підійшовши близько та вклоняючись до землі.

— Що то за чоловік? — запитав той, що сидів перед ковалем.

— А ви не впізнали? — сказав коваль. — Це я, Вакула, коваль! Коли проїздили восени через Диканьку, то прогостювали, дай вам, Боже, всякого здоров’‎я та довголіття, без малого два дні. Я нову шину тоді натяг на переднє колесо у вашій кибитці!

— А! — сказав той-таки запорожець. — Це той коваль, що малює знаменито. Здоров, земляче! Чого тебе Бог приніс?

— Атак, захотілося подивитись, кажуть...

— Потім побалакаємо з тобою, земляче, більше, а тепер ми їдем зараз до цариці.

— До цариці? А будьте ласкаві, панове, візьміть і мене з собою!

— Тебе? — промовив запорожець з таким виглядом, з яким говорить дядька до чотирилітнього свого вихованця, що просить посадовити його на справжнього, на великого коня. — Шо ти будеш там робити? Ні, не можна. — При цьому обличчя його набрало поважного виразу. — Ми, брат, будемо з царицею розмовляти про своє.

Візьміть! —домагався коваль. «Проси!» — шепнув він тихенько чортові, вдаривши кулаком по кишені. Не встиг він цього сказати, як другий запорожець промовив: «Візьмімо його справді, братця!»

— Надівай же одяг такий, як і ми.

Коваль кинувся натягати на себе зелений жупан, коли враз двері відчинилися, увійшов чоловік і сказав, що пора їхати.

Дивно знову здалося ковалеві, коли помчав він у величезній кареті, гойдаючись на ресорах, коли по обидва боки повз нього бігли назад чотириповерхові будинки, а брук з громом, здавалося, сам котився під ноги коням. «Боже ти мій, яке світло!» — думав коваль.

Карети зупинилися перед палацом. Запорожці вийшли, увійшли у розкішні сіни й почали йти по сліпучо освітлених сходах.

— Що за сходи! — шепотів коваль. — Шкода ногами топтати. Які прикраси! От кажуть: брешуть казки! Боже ти мій! Що за поруччя! Яка робота! Тут самого заліза карбованців на п’‎ятдесят пішло!

Уже піднявшись на сходи, запорожці пройшли першу залу. Несміливо йшов за ними коваль, боячись на кожному кроці посковзнутись на паркеті. Пройшли три зали, а коваль усе ще не переставав дивуватися. Увійшовши до четвертої, він мимоволі підійшов до картини, що висіла на стіні. Це була Пречиста Діва з дитятком на руках. «Що за картина! Яке чудове малювання! — міркував він. — От, здається, говорить! Здається, жива! А дитя Святе! І рученята згорнуло! І усміхається, бідненьке! А фарби! Боже ти мій, які фарби! А голуба так і горить! Лепська робота!..» Може б, довго ще міркував коваль, якби лакей не штовхнув його під руку та не нагадав, щоб не відставав від інших. Запорожці пройшли ще дві зали й зупинились. Тут велено було їм дожидати. В залі товпилося кілька генералів у гаптованих золотом мундирах. Запорожці вклонилися на всі боки й стали купою. Через хвилину ввійшов, у супроводі цілого почту, величний на зріст, огрядний чоловік у гетьманському мундирі, в жовтих чобітках. Волосся на ньому було розкуйовджене1, одне око трохи підсліпувате, на обличчі позначалась якась погордлива величність, у всіх рухах видно було звичку владарювати. Всі генерали, що досі бундючно походжали в золотих мундирах, заметушились і знизькими поклонами, здавалося, ловили кожне його слово й навіть щонайменший рух, щоб ту ж мить полетіти виконувати його. Але гетьман не звернув навіть і уваги, ледве кивнув головою та й підійшов до запорожців. Запорожці вклонилися в ноги.

— Чи всі ви тут? — запитав він, вимовляючи слова трохи в ніс.

— Та всі, батьку! — відповіли запорожці, кланяючись знову.

— Не забудете говорити так, як я вас учив?

— Ні, батьку, не забудемо.

1Григорій Потьомкін (1739-1791) - генерал-фельдмаршал, надзвичайно впливовий вельможа при дворі цариці Катерини II. У 1772 р. Потьомкін буз записаний почесним козаком Запорізької Січі. Через розкуйовджене волосся на перуці козаки назвали його Гриць Нечеса. У 1775 р. Потьомкін ліквідував Січ.

— Це цар? — спитав коваль в одного із запорожців.

— Куди тобі цар! Це сам Потьомкін, — відповів той.

Коваль не знав, куди подіти свої очі, коли увійшло безліч дам в атласних вбраннях і придворних у гаптованих золотом каптанах. Він бачив самий блиск і більше нічого. Запорожці раптом усі попадали на землю й закричали в один голос: «Помилуй, мамо! Помилуй!» Коваль, не бачачи нічого, простягся й собі на підлозі.

— Встаньте! — пролунав над ними владний і разом приємний голос. Деякі з придворних заметушились і штовхали запорожців.

— Не встанемо, мамо! Не встанемо! Помремо, а не встанемо! — кричали запорожці. Потьомкін кусав собі губи, нарешті, підійшов сам і владно шепнув одному з запорожців. Запорожці підвелися.

Тоді насмілився й коваль підвести голову і побачив перед себе невелику на зріст жінку, трохи навіть огрядну, напудрену, з голубими очима і воднораз з тим велично усміхненим виразом, який так умів підкоряти собі все і міг тільки належати жінці, що царює.

— Ясновельможний обіцяв мене познайомити сьогодні з моїм народом, якого я ще досі не бачила, — казала дама з голубими очима, розглядаючи з цікавістю запорожців. — Чи добре вас тут приймають? — провадила вона далі, підходячи ближче.

— Та спасибі, мамо! Харч дають добрий (хоч барани тутешні зовсім не те, що в нас на Запорожжі), чому ж не жити як-небудь?..

Один із запорожців виступив наперед: «Змилуйся, мамо! Навіщо губиш вірний народ? Чим прогнівили? Хіба держали ми руку поганого татарина; хіба згоджувалися у чому-небудь з турчином; хіба зрадили тебе ділом або помислом? За що ж неласка? Перше чули ми, що велиш скрізь будувати фортеці проти нас; потім чули, що хочеш повернути на карабінерів1 тепер чуємо про нові напасті. Чим завинило запорозьке військо? Чи не тим, що провело твою армію через Перекоп та допомогло твоїм генералам порубати кримців?..»2

1 Карабінер - в Російській імперії солдат важкої кінноти, озброєний рушницею карабіном.

2 Незважаючи на те, що на початку 18 ст. цар Петро І та його наступники намагалися знищити Запорізьку Січ, Російська імперія у роки перемир’‎я зверталася до козаків по допомогу у війні з Кримом та Туреччиною. В роки правління Катерини II Г. Потьомкін, який керував захопленням території Кримського ханства, у 1780-их роках прагнув відродити козацтво і повернути його вояків з Туреччини.

Потьомкін мовчав і недбало чистив маленькою щіточкою свої діаманти, якими були унизані його руки.

— Чого ж хочете ви? — співчутливо спитала Катерина.

Запорожці значущо поглянули один на одного.

«Тепер час! Цариця питає, чого хочете!» — сказав сам до себе коваль, та й упав раптом на землю.

— Ваша царська величність, не веліть карати, а веліть милувати! З чого, не в гнів будь вашій царській милості сказано, зроблено черевички, що на ногах ваших? Я думаю, жоден швець, у жодному царстві на світі не зуміє так пошити. Боже ти мій, що б то було, коли б моя жінка та взулася у такі черевики!?

Цариця засміялася. Придворні засміялися теж. Потьомкін і хмурився і усміхався разом. Запорожці почали штовхати під руку коваля, думаючи, чи не з’‎їхав він часом з глузду.

— Встань! — сказала ласкаво цариця. — Якщо так тобі хочеться мати такі черевики, то це неважко зробити. Принесіть йому цю ж мить черевики найдорожчі, з золотом! Далебі, мені дуже до вподоби ця простодушність! Однак, — казала далі Цариця, звертаючись знову до запорожців, — я чула, що на Січі у вас ніколи не женяться.

— Як же, мамо! Адже чоловікові, сама знаєш, без жінки не можна жити, — відказав той самий запорожець, що розмовляв із ковалем, і коваль здивувався, почувши, що цей запорожець, знаючи так добре грамотну мову, говорить із царицею, начебто навмисно, найгрубішою говіркою, яку звуть мужицькою. — Хитрий народ! — подумав він собі, — мабуть, недарма він це робить.

— Ми не ченці, — провадив далі запорожець, — а люди грішні. Ласі, як і всі чесні християни, до скоромного. Є в нас чимало таких, що мають жінок, тільки не живуть з ними на Січі. Є в нас чимало таких, що мають жінок у Польщі; є такі, що мають жінок на Україні; є такі, що мають жінок і в Туреччині.

У цей час ковалеві принесли черевики. «Боже ж ти мій, що за прикраса! — скрикнув він радісно, ухопивши черевики. — Ваша царська величність! Що ж, коли черевики такі на ногах, і в них, можна гадати, ваше благородіє, ходите і на лід ковзатися, які ж повинні бути самі ніжки? Думаю, що принаймні з чистого сахару».

Цариця не могла не усміхнутися, чуючи комплімент із уст простодушного коваля, якого в його запорозькому убранні можна було вважати за справжнього красеня, незважаючи на смагляве лице.

Зрадівши з такої прихильної уваги, коваль уже хотів був розпитати гарненько царицю про все: чи правда, що царі їдять самий тільки мед та сало, і про подібні речі — але, відчувши, що запорожці штовхають його під боки, вирішив замовкнути; і коли цариця, звернувшись до старих, почала розпитувати, як у них Живуть на Січі, які звичаї водяться, то він, відійшовши назад, нагнувся до кишені, сказав тихо: «Винось мене звідси хутчій!» — та й опинився раптом за шлагбаумом.

— Утопився! Їй-богу, утопивсь! От: щоб я не зійшла з цього місця, коли не втопивсь! — лепетала товста ткачиха, стоячи в гурті диканських баб посеред вулиці. — Що ж, хіба я брехуха яка? Хіба я в кого- небудь корову вкрала? Чи кому хіба наврочила, що мені не ймуть віри?» кричала баба в козацькій свитці, розмахуючи руками. «От щоб мені води не захотілось пити, повісився коваль! [...]

— То коваль утопився! Боже ти мій! А який знаменитий маляр був! Які ножі міцні, серпи, плуги умів виковувати! Яка сила була! Еге ж! — провадив голова, замислившись. — Таких людей мало в нас на селі. От тобі й коваль! Був, а тепер і нема! А я збирався був підкувати свою рябу кобилу!.. — і, сповнений таких християнських думок, голова тихо поплентався у свою хату.

Оксана збентежилась, коли до неї дійшли такі вісті. Вона мало вірила бабським теревеням, вона знала, що коваль надто побожний, щоб зважитися занапастити свою душу. Та що, коли він і справді пішов з наміром ніколи не вертатись у село? А навряд чи в іншому місці знайдеться такий молодець, як коваль. Він же так кохав її! Він довше за всіх зносив її вередування! Красуня цілу ніч під своїм укривалом поверталася з правого боку на лівий, з лівого на правий, — і не могла заснути. І вся горіла; і на ранок закохалася по самі вуха в коваля.

Чуб не виявив ні радості, ні смутку про долю Вакули. Його думки заповняло одне: він ніяк не міг забути зрадливості Солохи і, сонний, не переставав ганити її.

Настав ранок. Уся церква ще до схід сонця була повна людей. Літні жінки в білих намітках, в білих сукняних свитках, побожно хрестились біля самого входу церковного. Дівчата, у яких на головах намотана була ціла крамниця стрічок, а на шиї намиста, хрестів та дукачів, намагалися протовпитися ще ближче до іконостасу. Та попереду всіх стояли козаки і прості селяни з вусами, з чубами і щойно виголеними

підборіддями, здебільшого все в кобеняках1, з-під яких виставлялася біла, а в декого й синя свитка. На всіх обличчях, куди не поглянь, видно було свято; голова заздалегідь облизувався, уявляючи, як він розговіється ковбасою; баби щиріше, ніж будь-коли, шептали молитви. Одна тільки Оксана стояла ніби сама не своя... І молилася і не молилася. На серці в неї зібралося стільки всяких почуттів, одне від одного болючіших, одне від одного сумніших, що обличчя її виявляло саме тільки велике збентеження; сльози бриніли в очах. Дівчата не могли збагнути причини цього й не підозрівали, що винен був коваль. Однак не сама тільки Оксана думала про коваля. Усі миряни помітили, що свято — ніби й не свято; що все начебто чогось бракує. .Як на лихо, дяк, після мандрування в мішку, охрип і деренчав ледве чутним голосом; далеко краще було б, якби був і коваль, який, завжди бувало, як тільки співають «Отче наш» або «Іже херувими», йшов на крилас і виводив звідти на той самий глас, на який співають і в Полтаві. До того ж він один правив у церкві за титаря2. Уже відійшла утреня; після утрені відійшла обідня... куди ж це, справді, подівся коваль?

Ще швидше наостанку ночі чорт мчав із ковалем назад. І вмить опинився Вакула коло своєї хати. В цей час проспівав півень. «Куди? — закричав він, ухопивши за хвіст чорта, що хотів утекти. — Стривай, приятелю, ще не все: я ще не подякував тобі». Тут, схопивши хворостину, оперіщив він його три рази, і бідний чорт кинувся бігти. Отож, замість того, щоб обдурити, спокусити та пошити в дурні інших, ворог людського роду сам був обдурений. Після цього Вакула ввійшов у сіни, зарився в сіно і проспав аж до обіду. Прокинувшись, він злякався, коли побачив, що сонце вже високо. «Я проспав утреню й обідню!» — тут побожний коваль засмутився, міркуючи, що це, певно. Бог, навмисне, караючи за грішний його намір занапастити свою душу, наслав сон, який не дав йому навіть побувати такого великого Свята в церкві. Та проте, заспокоївши себе тим, що наступної неділі висповідається у цьому попові і з нинішнього дня почне бити по п’‎ятдесят поклонів цілий рік, обережно витяг він з-за пазухи черевики й знову здивувався з дорогої роботи та дивовижної пригоди минулої ночі; умився, причепурився якнайкраще, одягся у те саме вбрання, що добув у запорожців, вийняв зі скрині нову шапку з решетилівського смушку з синім верхом, яку не надівав ще жодного разу, відколи купив її; вийняв також новий барвистий пояс; поклав усе це разом з нагайкою в хустку й подався просто до Чуба.

1 Кобеняк - довгий і широкий чоловічий верхній одяг з овечого сукна; каптан.

2 Титар - церковний староста.

Чуб вирячив очі, коли ввійшов до нього коваль, і не знав з чого дивуватись: чи з того, що коваль воскрес, чи з того, що коваль насмілився до нього прийти, чи з того, нарешті, що він вирядився таким чепуруном і запорожцем. Та ще більше здивувався він, коли Вакула упав йому до ніг і сказав благальним голосом: «Змилуйся, батьку! Не гнівайся! Ось тобі й нагайка; бий, скільки душа забажає; у всьому каюсь; бий, та не гнівайся тільки! Ти ж колись братався з покійним батьком, разом хліб-сіль їли й могорич пили». Чуб не без таємної втіхи бачив, як коваль, що нікому на селі у вус не дув, згинав у руці п’‎ятаки й підкови, як гречані млинці, той самий коваль лежав тепер коло ніг у нього. Щоб ще більше підтримати гідність, Чуб узяв нагайку і вдарив його тричі по спині. «Ну, буде з тебе, вставай! Старих людей завжди слухай! Забудьмо все, що було між нами! Ну, тепер кажи, чого тобі хочеться?»

— Віддай, батьку, за мене Оксану!

Чуб трохи подумав, подивився на шапку та пояс, шапка була чудова, пояс теж не поступався перед нею, згадав зрадливу Солоху і сказав рішуче: «Добре! Присипай сватів».

— Ой! — скрикнула Оксана, переступивши поріг, побачивши коваля і втупивши з подивом і радістю в нього очі.

— Поглянь, які я тобі приніс черевики! — сказав Вакула. —Ті самі, що носить цариця.

— Ні! Ні, мені не треба черевиків! — говорила вона, махаючи руками й не зводячи з нього очей. — Я й без черевиків... — далі вона не договорила й зашарілась.-Коваль підійшов ближче, взяв її за руку; красуня й очі опустила. Ще ніколи не була вона така дивовижно гарна. Захоплений коваль тихо поцілував її, обличчя її ще більше зашарілось, і вона стала ще краща.

Проїздив через Диканьку блаженної пам’‎яті архієрей, хвалив місце, де стоїть село, та, їдучи вулицею, спинився перед новою хатою. «А чия це така розмальована хата?» — спитав преосвященний у вродливої молодиці з немовлятком на руках, що стояла коло дверей. «Коваля Вакули!» — сказала йому, кланяючись, Оксана, бо це саме була вона. «Славно! Славна робота!» — сказав преосвященний, розглядаючи двеpi та вікна. А вікна всі були обведені кругом червоною фарбою; а на дверях всюди були козаки на конях з люльками в зубах. Та ще більше похвалив преосвященний Вакулу, коли дізнався, що він додержав церковного покаяння і пофарбував задарма увесь лівий крилас зеленою фарбою з червоними квітками. Це, проте, ще не все; на стіні збоку, як увійдеш у церкву, намалював Вакула чорта в пеклі, такого гидкого, що всі плювали, коли проходили повз нього, а молодиці, як тільки розплакувалось у них на руках дитя, підносили його до картини й говорили: «Он бач, яка кака намальована!» — і дитя, стримуючи слізоньки, скоса поглядало на картину й тулилося до лона своєї матері.

ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ. ГУМОР

Гумор — незлостиве й веселе зображення дійсності і людей. Гумористичні твори викликають у нас доброзичливий сміх. У них зображуються комічні життєві явища, які не викликають у нас відрази і обурення (наприклад, потішне чаювання Аліси з Капелюшником, Шаленим Зайцем і Соньком). Хоч персонажі цих творів і недосконалі, ми не сприймаємо їхні характери як потворні: згадайте Тома Сойєра з повісті Марка Твена та епізод з фарбуванням паркана.

Гумор не вдається до злого, різкого висміювання, а лише до доброзичливого піджартовування. Адже і хороші люди мають комічні риси, і позитивні події можуть викликати у нас посмішку. Та й усі ми часто стаємо причиною щирих веселощів.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

Готуємося до роботи з текстом

1. Розкажіть про походження Миколи Гоголя.

2. Як молодий Гоголь опинився в столиці російської імперії Петербурзі?

3. На прикладі повісті «Ніч перед Різдвом» поясніть зв’‎язок творчості Миколи Васильовича з Україною.

4. Чому М. Гоголя називають російським письменником?

Працюємо над змістом твору

5. Для чого чорт украв місяць? За що він не любив коваля Вакулу?

6. Розкажіть про стосунки Вакули й Оксани. Чи справедливим, на вашу думку, було ставлення Оксани до коваля?

7. Чого забажала вередлива красуня від Вакули? Як ви гадаєте, для чого вона дала хлопцеві таке складне завдання?

8. Як Вакула виконав завдання Оксани?

9. Якими постають у творі запорожці?

Узагальнюємо та підсумовуємо

10. Назвіть головних та другорядних героїв повісті «Ніч перед Різдвом».

11. Дайте характеристику образу Вакули. За що його цінували односельці?

12. Що доводить цілеспрямованість молодого коваля?

13. Які риси вдачі Оксани вам подобаються, а які — ні? Відповідь обгрунтуйте.

Міркуємо самостійно

14. У чому полягає зв’‎язок твору М. Гоголя з Україною?

15. Які народні звичаї зображені у творі «Ніч перед Різдвом»?

16. Порівняйте передріздвяні картини в українському селі Миколи Гоголя та в столиці Англії XIX століття у творі Чарльза Діккенса «Різдвяна пісня в прозі». Які спільні та відмінні риси ви відмітили?

17. А як святкуєте Різдво Христове ви?

Пов’‎язуємо новий матеріал з вивченим раніше

18. Що є спільного у фольклорній казці та в повісті Миколи Гоголя? Назвіть елементи фантастики у творі.

19. Пригадайте, в яких вивчених вами творах присутні елементи фантастики.

20. Пригадайте з вивченого у 5 класі особливості жанру повісті. Які повісті ви вивчали у минулому році?

21. Які традиційні народні образи використав автор у своїй повісті «Ніч перед Різдвом»?

Застосовуємо теоретичні поняття

22. Що таке гуморі Які персонажі твору зображуються з гумором? Відповідь обгрунтуйте.

23. В яких відомих вам творах автори звернулися до гумористичного зображення героїв?

24. Поясніть значення пейзажу в композиції твору «Ніч перед Різдвом».

25. Знайдіть у тексті приклади портрета героїв. Яку роль відіграють портрети в характеристиці героїв?






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.