РІЗДВЯНА ПІСНЯ В ПРОЗІ, АБО РІЗДВЯНЕ ОПОВІДАННЯ З ПРИВИДАМИ - Чарльз Діккенс (1812-1870) - ПРИГОДИ І ФАНТАСТИКА

РІЗДВЯНА ПІСНЯ В ПРОЗІ, АБО РІЗДВЯНЕ ОПОВІДАННЯ З ПРИВИДАМИ - Чарльз Діккенс (1812-1870) - ПРИГОДИ І ФАНТАСТИКА

(скорочено)

Строфа І. Марлеєва тінь

Марлей помер. Це точно. Свідоцтво про його смерть було підписане пастором та іншими. Сам Скрудж підписав його, а кожний документ, підписаний Скруджем, мав велику вагу на біржі.

Чи знав Скрудж, що Марлей помер? Звичайно знав. Вони, — Бог знає, скільки літ, — були в компанії. Скрудж був єдиним наступником його рухомого і нерухомого добра, єдиним його другом; один же тільки він і оплакав Марлеєву смерть. Але і Скрудж не був надто вражений цією сумною подією...

Скрудж зоставив Марлеєве ймення на вивісці. І після Марлеєвої смерті всі знали торгову спілку «Скрудж і Марлей». Часом Скруджа звали Марлеєм, і він озивався. Йому було однаково.

О! Скрудж був справжній «жмикрут»: він умів схопити людину як кліщами, придушити, скрутити. Це був старий грішник — заздрий, жадний, твердий, як кремінь, але ніяке кресало не могло викресати з нього благородної іскри, скритний, потайний та самостійний, як той слимак. Через холод у душі і вся постать його немов заморозилась: ніс загострився, щоки зморщились, хода стала скутою, очі почервоніли, тонкі губи посиніли, а голос хитрий та прикрий скрипів. Холодний іній лежав у нього на голові, на бровах і на сухім підборідді. Скрудж всюди носив з собою холод; в найгарячіші дні він морозив ним свою контору і не давав їй нагрітися хоч би на градус навіть на Різдво.

Надвірний холод і тепло не впливали на Скруджа. Ніяка спека не могла зігріти Скруджа, ніякий холод не морозив його.

Ніхто на вулиці, зустрівшися з ним, не спинявся, щоб привітно спитати в нього: «Як ся маєте, пане Скрудже? Коли ви зайдете до мене?» Старці не сподівалися від нього милостині; діти ніколи не питали, котра година; ніхто ніколи за все його життя не попросив його показати дорогу... Скрудж не звертав на те уваги. Йому навіть подобалося протовплюватися дорогами людського життя, нехтуючи людським співчуттям.

Якось, перед одним з найкращих днів року, перед Різдвом, старий Скрудж працював у своїй конторі. Година була холодна, похмура. Туман аж проймав. Скрудж чув, як люди ходили надворі, крекчучи з холоду. Туман був такий густий, що по той бік двору будинки здавалися привидами...

Скрудж не зачиняв дверей у своїй кімнаті, щоб наглядати за писарем, що переписував папери в сусідньому закамарку, тісному та темному, неначе бочка. В коминку в Скруджа ледве горіло, а в коминку в писаря так мало було вогню, що здавалося, неначе там жевріла одна жарина. Але писар не міг підкинути вугілля, бо скринька з вугіллям стояла в Скруджевій кімнаті, й кожний раз, як писар увіходив туди з лопаткою, щоб набрати вугілля, господар казав йому, що, мабуть, їм прийдеться розлучитися. І писар замотав шию білою хустиною і думав, як би його зігрітися коло свічки, але це була трудна справа!..

— Будьте здорові зі святим вечором, з веселим Різдвом, дядечку! Щасти вам, Боже! — залунав зненацька радісний голос. То говорив Скруджів племінник, хутко ввійшовши в хату.

— Що за дурниці! — відказав Скрудж.

Племінник зігрівся, швидко йдучи по холоду та по туману; на щоках у нього грала краска, очі блищали.

— Різдво дурниці, дядечку!? Ви, звичайно, так не думаєте?

— Думаю, — відповів Скрудж. — «Веселе Різдво!» З якої речі тобі радіти? Ти, здається, доволі вбогий...

— Змилуйтеся! — весело промовив племінник. — Краще скажіть, яке ви маєте право сумувати? З якої речі ви похмурі? Ви, здається, доволі багаті!.. Та не гнівайтеся ж...

— Як же мені не гніватися, — бурчав дядько, — коли світ заселений такими дурнями, як ти! «Радісне Різдво!» Не говори мені такого. На Різдво платять борги без грошей; воно показує, що чоловік став на рік старший і ні на одну годину не став багатший. Коли б я міг робити так, як бажаю, — скрикнув Скрудж зі злютістю, — то я б кожного дурня, що славить Христа, зварив разом з його різдвяною стравою й поховав би, застромивши йому ялинку в серце!

— Дядечку! — благав племінник.

— Племіннику, — одказав суворо дядько, — святкуй собі Різдво по-своєму і не заважай мені святкувати його, як я хочу.

— В тім то й річ, що ви його не святкуєте! — скрикнув племінник.

— Ну то не заважай мені зовсім про нього не думати. Нехай воно тобі буде щасливе! А справді, чи принесло воно тобі коли-небудь щастя?

— Є багато речей, що я з них міг би добути щастя, але я ними не скористався, — між іншим і Різдво так само. Але, окрім моєї великої шаноби до святого Різдва, я ще вважаю цей день найкращим в році; добрий, веселий, ласкавий, привітний день! Єдиний з усіх днів, коли всі вузькі серця ширшають, коли всіх бідніших людей вважають за своїх товаришів, а не створіннями іншої породи. І через те, дядечку, хоч Різдво й не поклало мені в кишеню ані шматочка злата або срібла, а я все ж певний, що воно мені дало добро і буде ще його давати; я славлю його... Та не гнівайтеся, дядьку! — мовив племінник, — а краще приходьте до нас завтра обідати.

— Іди ти к... — перше ніж я прийду до тебе!

— Але через що? Чому?

— А нащо ти оженився? — одповів Скрудж.

— Бо закохався.

— «Бо закохався!» — заворкотів Скрудж з таким презирством, немов йому показали єдину річ, ще дурнішу за «веселе Різдво». — Прощавай!

— Але ж, дядьку, ви й тоді, як я був нежонатий, не були в мене ні разу: нащо ж відмовлятися тепер моїм одруженням! Я нічого од вас не хочу, чому ж нам не бути в добрій згоді?

— Прощавай, — проказав Скрудж.

— Мене до самого серця діймає ваша невблаганність. Ніякої сварки між нами не було з моєї причини; я спробував просити вас заради Різдва і до кінця свят матиму веселий настрій. Бажаю й вам, дядечку, радісно зустріти Різдво! І щасливого Нового року бажаю!

— Прощавай, — знов промовив Скрудж.

Незважаючи на це, племінник вийшов, не промовивши жодного гнівного слова. Він зупинився, щоб побажати й писареві щасливих свят, і той, хоч вже мало не зовсім замерз, але від щирого серця відповів на привітання. Почувши це, Скрудж пробубонів:

— Оце ще! Писар бере п’‎ятнадцять шилінгів на тиждень, — з цілою сім’‎єю на шиї, — а теж думає про «радісне Різдво»! Це божевільні люди!

Писар впустив двох панів, поважних і дуже приємних на вигляд. Вони підійшли до Скруджа з паперами в руках і вклонилися.

— Чи це контора Скруджа й Марлея? — почав один.

— Сьогодні якраз сім літ, як Марлей умер, — відповів Скрудж.

— Ми певні, що ви будете його щедрим наступником, — сказав пан, подаючи Скруджеві підписний лист.

Почувши зловісне слово «щедрий», Скрудж насупив брови.

— У це Свято, — провадив далі пан, подаючи Скруджеві перо, — більше ніж коли хотілося б купити деякого припасу для бідних; вони дуже страждають від холоду. Тисячі людей не мають найпотрібнішого!

— Хіба вже нема тюрми? — спитав Скрудж.

— Тюрем занадто багато, — відповів пан, спускаючи перо.

— А робочі доми1 ще є?

— Я хотів би сказати, що нема. Але, на жаль, вони працюють.

— А закон про бідних2 все ще в силі?

— У повній силі.

— Так! А я боявся: думав, чи не сталося чогось такого, що спинило їх діяльність. Я дуже радий, що помилився.

— Але ж ці установи навряд чи дають їжу, потрібну для душі й для тіла. Отже, кілька чоловік з нас дбають, щоб зібрати грошей та купувати хліб, м’‎ясо, дрова й теплу одежу бідним. Ми вибрали це Свято для своєї діяльності, бо в цю пору найбільше допікає нужда і найбільше бавляться багаті люди. Скільки скажете записати від вас?

— Нічого, — відповів Скрудж.

— Ви бажаєте зостатися невідомим?

— Я бажаю, щоб мені дали спокій, панове. Я сам не граюся в Різдво і не маю таких достатків, щоб давати на забави лінивим. Я від себе даю на ті установи, що оце згадував; вони досить дорого коштують і кому доводиться погано, нехай йде до них.

— Багато хто... швидше згодяться вмерти, ніж піти туди.

— Коли б вони згодилися вмерти, — одказав Скрудж, — то ще й краще було б: поменшало б трохи людей, а то вже дуже намножилося!.. Втім, вибачте мені, панове, це не моє діло. Досить чоловікові знати свої справи і не мішатися в чужі. Прощавайте, добродію!

Побачивши, що нема чого говорити, пани пішли. А Скрудж продовжував далі свою роботу, дуже задоволений собою...

1 Робочі доми — в Англії XVII-XIX ст. притулки для бідняків та їх дітей з надзвичайно важкими умовами життя та праці.

2 За законом про бідних, прийнятим в Англії у 1834 р., в робочі доми примусово відправляли всіх, хто не мав житла та засобів для існування.

Тим часом туман зробився густий, а темрява стала непроглядна. Мороз міцнішав. На вулиці проти двору робітники ремонтували газові труби. Вони розпалили багаття. Навколо нього зібралися дорослі й діти в лахмітті, гріючи руки біля вогню. Вода у крані замерзла, і він став неначе шматок льоду. Тільки світло від ламп у крамницях, прикрашених ялинками, кидало червоний колір на тротуар.

Якийсь убогий хлопчик з червоним носиком, — бо мороз гриз його за носик так, як собака гризе кістку, — спинився коло дірочки від ключа у Скруджевих дверях, щоб пошанувати господаря колядкою, але тільки що він заспівав: «Щасти, Боже, господарю!», як Скрудж люто вхопив лінійку й вимовив такий скажений прокльон, що бідний співак од жаху перебіг на другий бік вулиці.

Пора було замикати контору. Скрудж з неохотою встав зі стільця, і по тому знаку писар погасив свічку в своєму закамарку.

— Ви, певне, захочете бути завтра вільні? — запитав Скрудж.

— Коли це для вас буде вигідно...

— Зовсім не вигідно і це не по правді. Коли б я не додав вам півкрони, то ви б, певне, сказали, що я вас кривджу?

Писар покірно усміхнувся.

— А тим часом, — провадив далі Скрудж, — ви не думаєте, що кривдите мене, бо я плачу вам гроші за цілий день даремно.

Писар зауважив, що це трапляється раз на рік.

— Хороша причина, щоб обкрадати людей кожного 25 грудня1, — сказав Скрудж, защіпаючи своє пальто. — Ну та нехай буде завтра ваш день, але зате післязавтра приходьте якомога раніше.

Скрудж, буркочучи, вийшов з контори. Писар швидко, як блискавка, замкнув її, краще замотав хустину круг шиї (пальто у нього не було) і побіг, ковзаючись по замерзлих калюжах і так святкуючи Святвечір. Потім він з усієї сили побіг додому, щоб гратися зі своїми дітьми в піжмурки, бо світити у них не було чим.

Скрудж пообідав у похмурому трактирі, перечитав усі часописи, а потім пішов спати. Він жив у тій домівці, що колись належала його покійному товаришу. Це був ряд темних кімнат у здоровенному домі. Дім був такий старий та понурий, що, окрім Скруджа, ніхто в ньому не жив. Всі інші квартири наймалися в ньому для контор. Двір був такий темний, що Скрудж мусив іти навпомацки. Густий туман висів над старими похмурими ворітьми.

1 Католицьке Різдво, на відміну від православного, святкується 25 грудня.

Тепер читачеві треба звернути увагу на молоток1 біля Скруджевих дверей і добре запам’‎ятати, що він був зовсім звичайний. Скрудж бачив його щоранку і щовечора. Пам’‎ятайте, що за всі сім років Скрудж не згадував Марлея, а згадав оце вперше перед вечором, як говорив з тими панами. Встромивши ключ у замок, Скрудж виразно побачив, що молоток — не молоток, а Марлеєве обличчя. Хоч навкруги було темно, однак обличчя світилося якимсь блідим світлом так. Обличчя було ні зле, ні сердите і дивилося на Скруджа спокійно. Обличчя було дуже бліде, очі на ньому широко розплющені, але воно було страшне не через свій вираз. Коли Скрудж почав пильно придивлятися до цього явища, то воно зникло, і молоток знов став молотком.

Якщо ми скажемо, що Скрудж не злякався, то це буде неправда, але він знов узявся за ключа, якого впустив од страху, сміливо відімкнув двері, увійшов і запалив свічку. Скрудж промовив: «Дурниця!» — і з грюкотом зачинив двері. Луна пішла по цілому будинку, як од грому. Скрудж замкнув двері і помалу пішов по сходах.

Часто говорять, що можна проїхати шестернею по гарних стародавніх сходах; а я скажу, що по Скруджевих сходах можна було, справді пронести впоперек катафалк, обернувши дишлом до стіни. Може, через те Скруджеві й здалося, що поперед нього в темряві посувається сам собою здоровенний катафалк. Шість вуличних ліхтарів не змогли б освітити сходів, тому ви можете собі уявити, що від лоєвої свічки на них було досить темно.

Але Скрудж пішов нагору, не звертаючи ні на що уваги. Темрява — річ дешева, і Скрудж любив її через те. Але раніш, ніж замкнути двері, він пройшовся по своїй кімнаті, оглядаючи, чи все в ній як слід. Задовольнившись оглядом, Скрудж замкнув двері, переодягся, надів нічну шапочку і сів біля вогню пити тепле питво.

Камін був дуже старий, обложений голландськими кахлями зі строкатими малюнками зі Святого Письма. Там були Каїни й Авелі, дочки фараонів, апостоли, ангели, що злітають на хмарах, подібних до перин; Авраами, Балтазари, апостоли — взагалі сотні осіб. І все це зненацька перетворилося на обличчя того Марлея, що вже сім літ як умер...

1 Молоток — мається на увазі металевий пристрій біля вхідних дверей, стукаючи яким відвідувачі могли сповістити про свій прихід. Тепер з цією метою ми використовуємо дверні дзвінки.

— Які дурниці! — промовив Скрудж. Походивши трохи, він знов сів. Закинувши голову на спинку крісла, він глянув на дзвоник, що давно висів без ужитку. Зненацька він почав гойдатися; потім задзвонив голосно і до нього обізвалися дзвінки з усього дому. Вони дзвонили півхвилини, але Скруджеві здалося, що цілу годину.

Потім усі дзвінки змовкли. Тоді в самому низу, в підвалі, щось забряжчало, немов хто волочив тяжкого ланцюга. Скрудж згадав, що він чув, ніби привиди, з’‎являючись людям на землі, завжди тягнуть за собою ланцюги... Згодом двері з льоху відчинилися зі страшенним гуркотом, і Скрудж почув бряжчання вже виразніше в нижньому поверсі, потім на сходах, а далі коло дверей до його хати...

— Дурниці! — сказав знов Скрудж. — Не хочу цьому вірити.

Але він таки змінився в лиці, коли привид перейшов крізь двері, увійшов у хату й встав перед ним. То була, справді, Марлеєва тінь у його звичайному каптані і високих чоботях. Ланцюг, що тяг Марлей, прив’‎язаний йому до стану, був дуже довгий і звивався як хвіст. Він був зроблений зі скриньок на гроші, з ключів, із замків і з мішків з грошима. Все це було зроблене із заліза.

Скруджі пильно роздивлявся привида наскрізь; він почував на собі погляд його смертельно холодних очей і сам холодів од того. А все-таки він не вірив і сам боровся зі своєю уявою.

— Ну, — сказав Скрудж холодно, — чого ви хочете від мене?

— Дуже багато, — відповів привид. Це був Марлеїв голос.

— Хто ви такий?

— Спитайте краще, ким я був.

— Ну, ким ви були? — спитав Скрудж голосніше.

— За життя я був товаришем вашим — Яковом Марлеєм.

— Чи не могли б ви... сісти? — спитав Скрудж, підозріливо поглядаючи на привида. Скрудж через те спитав, що не знав, чи може прозорий привид сидіти. Привид сів по другий бік каміна.

— Ви не вірите в мене?

— Не вірю.

— Чому ж ви не вірите своїм очам?

— Бо часом найнезначніша річ впливає на наші почуття. Незначний розлад шлунку робить почуття неправдивими, і вони нас обдурюють. Я думаю, що ви швидше щось нестравне, ніж правдиве.

Скрудж в ту хвилину намагався жартувати, щоб одігнати страх, бо голос привида проймав його аж до кісток. Він відчував, що сидіти мовчки й дивитися в скляні очі привида буде йому погибеллю. Навкруги привида була якась пекельна атмосфера.

— Дурниці! Я вам кажу дурниці!.. — сказав Скрудж.

Почувши це, привид так страшно і сумно крикнув і з таким страшенним брязкотом затряс своїм ланцюгом, він зняв хустку, і його щелепа впала йому на груди. Скрудж упав на коліна й затулив обличчя руками:

— О, змилуйся! — скрикнув він. — Нащо ти, страшний привид, так турбуєш мене?!

— О чоловіче, чи віриш ти тепер в мене? — спитав дух.

— Вірю, — одповів Скрудж. — Я мушу вірити. Але чого привиди сходять на землю, чого вони приходять до мене?

— О Скрудже! У чоловіка душа не повинна бути замкнена,— треба, щоб вона зустрічалася зі своїми близькими, щоб мала співчуття до інших; коли душа не робила цього за життя, то мусить спокутувати це по смерті. Вона засуджена тинятися по світі й бачити, — о горе мені! — те бачити, до чого вже не може прилучитися, тих бачити, що за життя могла б з ними ділитися, що їх щастя держала в своїх руках,— привид застогнав і почав ламати прозорі руки.

— Ви сковані, — промовив Скрудж тремтячим голосом.

— Твій ланцюг був такий, як мій, за сім літ перед цим. З того часу ти багато працював коло нього, і він зробився дуже важкий.

— Якове, — почав Скрудж благаючи, — старий Якове Марлею, скажи мені що-небудь. Заспокой мене, Якове.

— Я не маю чим тебе заспокоїти, Ебенезере Скрудже, — одказала мара. — Заспокоєння приходить з інших володінь, його приносять інші посланці іншим людям. Я навіть не можу тобі всього сказати, що хотів би. Я ніде не можу затриматися. Моя душа за життя ніколи не виходила за вузькі межі нашої грошової ями, через це мені треба відбути багато тяжких мандрівок.

Скрудж, не підводячись з колін та не розплющуючи очей, став міркувати про все те, що йому сказав привид.

— Ти вже сім літ як умер, — сказав Скрудж, — і увесь час мандруєш? А прудко ти просуваєшся? — спитав Скрудж.

Замість відповіді привид затряс ланцюгом; зловісне бряжчання залунало в нічній тиші так, що поліція могла б зовсім справедливо обуритися за порушення громадського спокою в цілому кварталі.

— О нещасна, скована істото! — скрикнув привид. — Ти не знаєш, що коли б людина хотіла робити те добро, що вона може зробити, то життя здалося б їй коротким! Не знаєш ти, що ніяке каяття не може полагодити життя, страчене даремно. І я цього раніше не знав! І я такий був!

— Але ж ти завжди був хорошим, діловитим чоловіком, Якове,— зауважив Скрудж заїкаючись, бо він став почувати, що Марлеєві слова приходяться й до нього.

— «Діловитим»! — скрикнув привид. — Моє діло мусило бути — всі люди, добро, любов, співчуття, доброчинність, — оце все було моє діло! Торгові справи були тільки краплею того моря справ, що мені було призначено. У цю пору року я найбільше страждаю. О, нащо я ходив, заплющивши очі, між своїми близькими; чому я ні разу не підвів очей до тієї зірки, що завела волхвів до убогої печери! Хіба мало бідних домівок, що сяйво тої зірки завело б мене до них!

Од цих речей Скруджеві серце стислося, він почав тремтіти.

— Слухай! — скрикнув привид. — Бо я муситиму тебе лишити.

— Я буду слухати, — відповів Скрудж. — Тільки благаю, Якове, не малюй мені таких картин, — Скрудж обтер піт з обличчя.

— Я прийшов для того, щоб сказати, що ти ще можеш мати надію минути моєї долі. До тебе прийдуть три духи.

У Скруджа був тепер нещасний вигляд.

— Я думаю... Мені не хотілось би того!.. — мовив Скрудж.

— Без їх візиту ти матимеш таку саму долю, як я. Сподівайся першого з них завтра в першій годині ночі. Другого — на другу ніч, в ту саму годину. Третій прийде на третю ніч з останнім дзвоном півночі. Мене ти більше не побачиш; але пам’‎ятай, що було цієї ночі.

Привид почав одступатися від Скруджа, і за кожним його кроком вікно потроху відчинялося, а як він дійшов, то вікно вже стояло одчинене. В ту хвилину Скрудж почув за вікном невиразні гуки, що колихалися в повітрі. То був якийсь плач горя, каяття, жалю. Привид прилучив і свій плач до них і поплив помалу в холодну ніч.

Скрудж з острахом підійшов до вікна і визирнув. Він побачив силу привидів, що літали в повітрі та жалібно стогнали. На кожному був такий ланцюг, як у Марлея. Багато тіней за життя були знайомі зі Скруджем. Він навіть приятелював з одним старим привидом у білій жилетці, у нього до ноги була прикована величезна залізна скриня. Він розпачливо плакав, пориваючися помогти бідній жінці, що сиділа з дитиною внизу на порозі, але не міг того зробити. Було видно, що всі муки привидів були від того, що вони хотіли допомогти нещасним людям, але навіки втратили змогу.

Далі вони зникли. Тиша знов запанувала в домі. Скрудж зачинив вікно й почав оглядати двері, міркуючи, як це могла крізь них увійти Марлеєва тінь. Двері були замкнені. Скрудж хотів сказати: «дурниці!», але за першим же звуком зупинився.

Тим часом Скрудж почув велику потребу відпочити; підійшов до ліжка, не роздягаючись упав на подушку і в ту хвилину заснув.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

Працюємо над змістом твору

1. Що ви дізналися про Скруджа та Марлея? Яким, на вашу думку, було ділове життя двох компаньйонів?

2. Знайдіть у тексті і зачитайте, як автор характеризує Скруджа. Які епітети та порівняння він використовує в його портреті?

3. Яку рису вдачі пана Скруджа можна визнати найголовнішою?

4. Як ви вважаєте, що, в розумінні Скруджа, означає бути діловою людиною?

5. Розкажіть про стосунки Скруджа з племінником, писарем та іншими людьми.

6. З якою метою племінник прийшов до Скруджа, викликавши лють старого: позичити грошей, запросити на святковий обід, поскаржитись на життя, поговорити про погоду? Чим здивувала вас реакція дядечка?

7. Знайдіть у тексті і зачитайте, як ставляться до Різдва Скрудж і його племінник. У чому полягає відмінність у їхньому ставленні?

8. Як Скрудж відгукується на пропозицію пожертвувати гроші на добрі справи? Що вас обурює в його висловлюваннях про бідняків?

9. Опишіть помешкання Скруджа. Чи хотіли б ви оселитися у цих просторих покоях? Чому?

10. Як інтер’‎єр помешкання характеризує Скруджа? Чому, на вашу думку, автор постійно акцентує увагу на холоді і темряві, які оточують старого? Як ви гадаєте, чому Скрудж любив холод і темряву?

11. Розкажіть про візит Марлея до Скруджа. Що привид розповів про своє теперішнє становище?

12. Чому Марлей назвав своє життя «витраченим даремно», адже він багато працював? У чому, за словами Марлея-привида, полягає призначення людини?

Строфа II. Перший з трьох духів

Коли Скрудж прокинувся, було так темно, що він ледве міг одріз- нити прозорі вікна від стін. Годинник вибив чотири чверті; Скрудж почав прислухатись, щоб почути, яку ж годину битиме годинник. На превелике його диво тяжкий дзвін пробив аж до дванадцяти, потім став. Дванадцять!.. Годинник недобре йде. Він придушив пружинку в своєму годинникові збоєм... «Бом!»

— Година і нічого нема! — скрикнув Скрудж полегшено.

Але в ту ж хвилину в хату полилося світло і запона на Скруджевому ліжку розсунулася. Скрудж схопився і напівлежачи просто зустрівся поглядом з тим неземним гостем, що його потурбував...

Цей гість був чудна істота: він мав дитячу постать, однак був більше схожий на діда. Волосся спадало на плечі і було зовсім біле, але на свіжому обличчі не було жодної зморшки. На гостеві була сорочка, дуже біла, підперезана блискучим поясом. Він держав гілку вічнозеленої рослини. Але найдивніше було те, що од його голови йшло широким пасмом світло, — воно освітлювало все навкруги.

— Це ви, добродію, той дух, що про його відвідини мені казано?

— Я. — Голос у нього був лагідний. — Я дух минулого Різдва.

Скрудж насмілився спитати, чого прийшов дух.

— Задля твого добра, — відказав дух. — Вставай, ходім зі мною. — Дух ласкаво доторкнувся до Скруджа. Скрудж встав і пішов за ним. Побачивши, що дух веде його до вікна, Скрудж ухопився за духову одежу і благаючи скрикнув:

— Я ж людина, я можу впасти!

— Дай я доторкнуся до твого серця, — сказав дух, поклавши йому руку на груди, — і доторкання підтримає тебе тепер і потім.

Вони пройшли крізь стіну й опинилися на сільській дорозі. Зник туман і темрява; був ясний зимовий день, і земля була вкрита снігом. Скрудж озирнувся і, сплеснувши руками, скрикнув:

— Боже мій, та я ж тут ріс, я був тут дитиною!

Дух ласкаво глянув на нього. Скрудж почув у повітрі тисячі запахів, з ними зв’‎язувались тисячі давно забутих дум, утіх і турбот.

— Твої губи тремтять, — зауважив дух. — А що це у тебе на щоці? Чи ти пам’‎ятаєш дорогу? — спитав дух.

— Чи я пам’‎ятаю дорогу? — скрикнув Скрудж з запалом. — Та я міг би йти нею, зав’‎язавши очі!

— Дивно, що ти протягом стількох років не згадав про неї, — зауважив дух. — Ну, ходім!

Вони пішли дорогою. Скрудж упізнавав кожний стовп, кожне дерево. Он місток, он церква, он в’‎ється річечка. Кілька коненят бігло підтюпцем, на них їхали хлоп’‎ята й перегукувалися з другими хлопцями, що сиділи на сільських візках. Діти були дуже веселі; перегукуючись, вони сповняли широкі поля веселими голосами.

— Це тільки тінь тих людей, що колись були, — сказав дух. — Вони не бачать і не чують нас.

Веселі подорожні наближалися, і Скрудж пізнавав кожного. Чого йому було втішно слухати, як ті селяни бажали одне одному веселого Різдва? Що було веселого в Різдві для Скруджа?

— Школа ще не зовсім порожня, — сказав дух. — Там ще до цієї пори сидить самотній хлопчик, покинутий своїми близькими.

Скрудж сказав, що він знає те, і заплакав. Вони звернули на стежку, добре відому Скруджеві, й підійшли до темної будівлі. Це був великий будинок, зовсім запущений. У дворі стіни інших будинків, що стояли без ужитку, запліснявіли; шибки були повибивані; ворота розвалилися. І всередині будинок був не кращий: кімнати хоч великі, та бідно прибрані. Холод і порожнеча наводили на думку, що тут рано встають і мало їдять.

В останнім кутку будинку двері одчинилися і вони побачили порожню, похмуру кімнату. Коло блідого вогню сиділа самотня дитина й читала. Скрудж сів на лавку й заплакав, побачивши себе самого, забутого, як бувало завжди на Різдво...

Потім Скрудж сказав, жаліючи сам себе: «Бідне хлоп’‎я!» — і знов заплакав. Утерши сльози кінцем рукава, він промовив тихо:

— Я хотів би... але вже пізно!.. Минулої ночі хлопчик колядував коло моїх дверей... мені хотілось би дати йому що-небудь...

На духовім обличчі з’‎явився замислений усміх; він сказав:

— Подивимося на друге Різдво.

При тій мові маленький Скрудж став більший, кімната потемнішала і стала ще брудніша. І ось хлопець знов тут сам, бо всі хлопці по-роз’‎їздилися додому на веселі святки...

Скрудж глянув на духа й боязко глянув на двері. Вони одчинилися, і маленька дівчинка, значно менша за хлопця, вбігла в хату, кинулася до нього, почала обіймати, цілувати, мовлячи:

— Любий братику мій! Я приїхала по тебе! — Та й почала плескати рученятами. — Я приїхала, щоб одвезти тебе додому!

— Додому, моя маленька Фанні? — спитав хлопчик.

— Еге ж! — одповіла дівчинка, сяючи од втіхи. — Додому, зовсім і назавжди! Тато став такий добрий, що в нас дома тепер просто рай! Він послав мене з повозом по тебе. Ти вже ніколи не вернешся сюди, і ми святкуватимемо усі свята вкупі!

Вона заплескала в долоні, сміялася, коли це хтось голосно гукнув знизу: «Принесіть скриньку панича Скруджа!..» Скриньку прив’‎язали до повозу; діти попрощалися зі школою і поїхали садком, збиваючи колесами іній з кущів.

— Дівчинка була таким тендітним створінням і могла зів’‎янути од найменшого подиху вітру, — зауважив дух. — Але серце в неї було добре.

— О! — скрикнув Скрудж. — Твоя правда!

— Вона потім умерла, вже бувши заміжньою, і в неї, здається, зосталися діти? — спитав дух. — Твій племінник?

— Еге... — Скруджеві стало ніяково.

Скрудж і дух опинилися на людних вулицях у великому місті. Люди снували, карети мелькали. Дивлячись на вбрані крамниці, можна було бачити, що й тут святкують Різдво. Дух затримався коло оптової крамниці й спитав Скруджа, чи знає він цю крамницю.

— Чия її знаю! — скрикнув Скрудж. — Та я ж тут був у науці!

Вони увійшли. Там сидів старий пан у перуці за високою конторкою. Побачивши його, Скрудж, не тямлячися, скрикнув:

— Як то? Це старий Фецвіг?! Поздоров же його, Боже!

Далі Скрудж побачив себе молодим парубком, який перебував у навчанні у цій крамниці. Дружня атмосфера сповнювала крамницю, яку по закінченні робочого дня молоді працівники під керівництвом веселого господаря прибрали для святкування Різдва. Невдовзі прийшли музиканти, усі працівники, слуги, сусіди, а також радісна родина самого Фецвіга, який влаштував цілий бенкет.

На цій забаві усі щиро веселилися, пригощалися наїдками, танцювали і поздоровлялися. А після учти сім’‎я Фіцвігів тепло проводила своїх

гостей, привітно побажавши їм усіляких гараздів і гарного Різдва... Ці картини минулого неабияк втішили Скруджа!

Скрудж був у нестямі. Його серце було на бенкеті. Він пізнавав кожну річ, згадував усе і був дуже зворушений.

— За які дурниці вдячні сі дурні люди! — сказав дух. — Господар витратив трохи грошей на простий бенкет, прийняв свою челядь. Хіба це така велика річ, щоб заслужити за неї хвалу од людей?

— Не в тім річ, — одповів Скрудж. — Господар може зробити нашу службу легкою або тяжкою, обернути нашу роботу в муку або в утіху. Добре слово, привітний усміх грошей не коштує; але часом добре слово— дорожче нам за великі кошти!.. — Скрудж відчув на собі духів погляд і замовк.

— Що таке? — спитав дух. — Ти про щось думаєш?

— Нічого... — сказав Скрудж. — Я тільки хотів би сказати кілька слів своєму писареві... Оце й усе.

Старий Скрудж і дух знов опинилися надворі. Скрудж побачив себе. Тепер він був старший — уже чоловік зрілого віку. Обличчя його ще не вражало неприємними рисами, як це було пізніше, але вже мало ознаки скупості. В очах у нього був якийсь неспокійний заздрий вираз. Коло нього сиділа молода гарна дівчина в жалобі; сльози стояли у неї в очах і блищали од світла, що йшло від духа.

— Нічого, — говорила дівчина ніжним голосом, — вам усе одно; другий божок став вам за мене, мені нема чого журитися...

— Який божок став мені за вас? — спитав Скрудж.

— Золотий.

— Того потребує світ. Світ найбільше буває суворий до бідності, дарма що ганить тих, що женуться за багатством.

— Всі ваші ведичні почування потроху пожерла охота наживати гроші, вона зовсім опанувала вами, — лагідно одповіла дівчина.

— Ну, то що? — одказав Скрудж. — Що ж за біда, що я став розумніший? Чи я ж через те змінився до вас? Хіба змінився?

— Наша умова давня. Вона була зроблена тоді, як ми обоє були вбогі. Ми зважили терпіти нашу бідність, доки не заробимо чесною працею трохи достатку. Тепер у вас інша думка...

— Тоді я був ще хлопцем, — відповів нетерпляче Скрудж.

— Ви не такі були, як тепер. Ми стали зовсім різними людьми. Я не буду вам розповідати, як я часто і з яким болем у серці про це думала. Тепер я вертаю вам вашу волю...

— Хіба я добивався коли-небудь її?

— Скажіть, чи ви хотіли й тепер добути моє кохання? О ні! Коли б ви були вільні, чи ви взяли б дівчину без посагу. Коли б взяли її, то потім ви б жалкували. Я це знаю і вертаю вам ваше слово й волю, хоч серце в мене повне кохання до того, ким ви були колись. Дай, Боже, щоб ви були щасливі в тому житті, що собі вибрали!

Вона вийшла, і вони розлучились.

— Духу! — скрикнув Скрудж. — Не показуй мені нічого більше!.. Веди мене додому!.. Що тобі за втіха мучити мене! Не треба!..

Але невблаганний дух схопив його й примусив дивитись.

Вони опинилися в другому місці. Кімната була не велика й не пишна, але чепурна. Коло каміну сиділа гарна дівчина, дуже подібна до тієї, що Скрудж тільки що бачив. Але він хутко впевнився, що вона була тільки дочкою тієї. Він побачив і ту — вона стала тепер поважною й доброю матір’‎ю родини. У хаті був такий галас, що аж у вухах лящало, бо там було кілька дітей. Але мати й дочка тим не турбувалися, — вони сміялися й тішилися з дитячої радості...

Зненацька хтось застукав у двері; дитячий гурт кинувсь до дверей, якраз упору встиг зустріти батька. За батьком ішов чоловік, навантажений подарунками на Різдво. Тоді зчинився такий гамір та шарварок, що страх! Бідний посланець із крамниці витримав страшенний напад; діти тягли в нього пакунки; лізли до нього в кишені і, пограбувавши зовсім, кинулися до батька; вішалися йому на шию, спинались йому на ноги, і все з такою приязню! А скільки ж було дивування та втішного гукання, як почали розгортати пакунки.

Але згодом діти пішли на другий поверх і лягли спати; все затихло. Тепер, коли господар, ніжно обнявши свою старшу дочку, сів біля каміна, Скрудж зрозумів, що таке саме створіння, любе та прекрасне, могло б його звати батьком і бути весняним променем в сувору, зиму його життя, — у нього навернулися сльози на очах...

— Белло, вгадай! — промовив чоловік, вдаючись з усміхом до жінки. — Я бачив сьогодні твого колишнього приятеля.

Побачивши, що він сміється, жінка сказала, теж сміючись:

— А, знаю, знаю: пана Скруджа?

— Так! Я йшов повз його контору; вікна були не зап’‎яті, а в нього світилося. Він сидів сам, зовсім один у цілому світі, мабуть...

— Духу, веди мене звідси! — промовив Скрудж надірваним голосом. — Веди мене! Я не можу цього стерпіти.

Скрудж повернувся і побачив, що дух пильно дивиться на нього. Скрудж почав боротися з духом.

— Веди мене додому, лиши мене і не приходь до мене більше!

[...] Скрудж опинився в своїй спочивальні... Ледве він успів дійти,

хитаючись, до ліжка й лягти, як зараз заснув тяжким сном.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

Готуємося до роботи з текстом твору

1. Що вам відомо про життя Чарльза Діккенса?

2. Чому тема бідності була болісною для англійського письменника?

Працюємо над змістом твору

3. Що ви дізналися про дитинство Скруджа? Чи завжди він був таким черствим і злим? Відповідь аргументуйте.

4. У чому полягає відмінність між Фецвігом і Скруджем? Порівняйте їхнє ставлення до своїх працівників.

5. Знайдіть у тексті, яка розмова відбулася між духом минулого Різдва і Скруджем після вечірки у Фецвіга? Що свідчить про початок змін у характері головного героя?

6. Розкажіть про причину розриву стосунків між Скруджем та його нареченою. Як Белла говорить про те, що сталося з душею її коханого?

7. Порівняйте атмосферу у домі вже заміжньої Белли та самотнього Скруджа. Опишіть, які звуки чуються у цих оселях, яке в них освітлення, настрій тощо.

8. Як ви гадаєте, чи шкодує Белла, що не стала його дружиною? А Скрудж?

9. Що розповів чоловік Белли про Скруджа? Як ви розумієте його слова: «Він сидів сам, зовеш один у цілому світі...»'?

10. Складіть план до другої строфи у вигляді життєвих етапів Скруджа.

Строфа III. Другий з трьох духів

Скрудж захропів на всю кімнату й прокинувся. Сів на ліжку й став приходити до пам’‎яті. Він знав, що дзвін знов виб’‎є першу годину. Він почував, що прокинувся якраз упору, щоб зустріти другого духа.

Скрудж почав пильно дивитись. Йому хотілося, щоб дух не застав його несподівано...

Червонясте світло ринуло потоком на ліжко, де Скрудж лежав. Це світло було страшне Скруджеві й турбувало його більше, ніж дванадцять духів разом...

Нарешті він почав думати, що джерело того світла в сусідній кімнаті, бо справді світло йшло звідти. Скрудж тихенько встав із ліжка і, чалапаючи пантофлями, пішов до дверей і увійшов. Кімната була його власна, але вона дуже змінилася: стіни були гарно вбрані свіжими гілками; у всіх кутках сяйніли яро-червоні ягоди. В каміні горів такий великий вогонь, якого той задубілий камін вже багато-багато років не бачив.

Долі лежали купою гуси, ковбаси, шматки м’‎яса, пудинги, барильця з устрицями, червонобокі яблука, соковиті помаранчі, солодкі пироги, миски з пуншем. На всій тій купі, неначе на престолі, сидів веселий, кремезний чолов’‎яга, дуже милий на погляд; в руці у нього був запалений каганець, він держав його високо над головою, освітлюючи Скруджа в ту хвилину, як той визирнув із-за дверей. Скрудж боязко нахилив голову перед духом.

— Я дух теперішнього Різдва, — промовив здоровань.

Дух був убраний в зелену кирею, облямовану білим хутром. На голові був вінок, зроблений із зимового зілля, прикрашений блискучими льодинками. Темно-каштанові кучері розпущені по плечах; обличчя добре, очі блищали. Від нього віяло радістю й щирістю.

— Ти зроду не бачив таких, як я? — спитав дух. — Ніколи не гуляв з моїми старшими братами? Я ж найменший.

— Здається, ні... — сказав Скрудж. — А у вас багато братів?

— Більше ніж тисяча вісімсот. — Дух Різдва підвівся.

— Духу, веди мене, куди хочеш! Останньої ночі я ходив по неволі, і та наука багато вдіяла... Я хочу скористатися з твоєї науки.

— Доторкнися до моєї шати.

Скрудж міцно вхопився за духа. В ту ж мить вони опинилися на міських вулицях у різдвяний ранок. Було дуже холодно, й люди згрібали сніг із східців перед своїми домівками. Небо було похмуре, і менші вулиці були повні туману.

Хоч місто і погода не з’‎являли нічого веселого, однак люди, що згрібали сніг, весело перегукувалися і кидалися сніжками, сміючись від щирого серця. Крамниці блищали розкішно...

Аж ось почали дзвонити, скликаючи добрих людей до церкви, і вулицями посунула юрба повбираних у святкове вбрання та з найвеселішими обличчями. [...] Вони пішли далі, невидимі для всіх, і опинилися в передмісті Лондона. Духова прихильність до вбогих людей привели його до домівки Скруджевого писаря, і дух пішов просто туди разом із Скруджем. На порозі дух поблагословив хату Боба Кретчита і покропив з свого каганця. Подумайте тільки! Боб брав усього п’‎ятнадцять шилінгів на тиждень, — і, незважаючи на це, дух Різдва поблагословив його маленьку домівку.

Пані Кретчит була вбрана убого, в сукні двічі перелицьованій, але прикрашеній стьожками, які за невеличкі гроші надають сукні краси. Пані Кретчит за поміччю Белінди, своєї другої дочки, накрила стіл скатертиною. Тим часом Пітер, старший син, пробував виделкою, чи зварилася картопля. На Пітерові були страшенно великі батьківські комірці, що Боб дав йому надіти задля свята. Двоє молодших Кретчинят — хлопчик і дівчинка — з галасом убігли до хати, гукаючи, що вони крізь

двері чули пах од гуски. Втішаючись мріями про підливу з яблуками, вони почали стрибати.

— Що це так довго нема вашого батька й братика Тайні Тіма? — мовила пані Кретчит. — Та й Марта щось не йде!..

— Марта ось де, мамо! — сказала дівчина, входячи в хату.

— Що ти так пізно, моя дитино? — спитала пані Кретчит, цілуючи Марту та з ніжною турботою здіймаючи з неї хустку.

— Треба було кінчати багато роботи, мамочко.

— Ну, добре!.. Сідай коло вогню, зігрійся, моя любочко!

Увійшов батько, маленький Боб. На ньому старе вбрання було позашиване й вичищене, щоб було святочне. Він ніс на плечах Тайні Тіма, бо Тайні Тім, бідненький, ходив на милиці і його ніжки були позаправлені в залізні лубки. Боб був усю дорогу веселий, бо од самої церкви був Тайні Тімові за коня...

Марта кинулась йому в обійми, тимчасом як менші Кретчинята схопили Тайні Тіма і понесли, щоб він послухав, як співає в казанку пудинг. Пані Кретчит спитала:

— Як поводився Тайні Тім у церкві?

— Як слід любому хлопчикові, — відповів Боб. — Сидячи часто сам, він звик думати, і йому часто приходять на думку дуже чудні речі. Він сказав мені, що його запримітили в церкві, бо він каліка:

«Мені, — каже, — приємно нагадувати всім на Різдво Того, хто робив калік ходячими, а сліпих видющими...» — Бобовий голос тремтів, як він говорив те — ...Тім росте, розумнішає, а чи одужає він коли?..

Боб не вспів нічого більше додати, бо стало чутно, як застукала милиця об підлогу; Тайні Тім увійшов у хату й сів на лавочці коло вогню. Пітер й малі Кретчитенята принесли урочисто гуску. Гуска справила таке враження, неначе то була якась надзвичайна птаха, та й справді, в цій господі гуска з’‎являлася дуже рідко.

Господиня заправляла підливу, що кипіла в риночці. Пітер швидко розтирав картоплю; Белінда всипала цукор в підливу в яблук; Марта обтирала гарячі тарілки; Боб посадив Тайні Тіма коло себе; малі Кретчитенята поставили для всіх стільці, а далі, сівши на свої місця, повстромлювали собі ложки в рот, щоб він не просив гуски, доки до них дійде черга.

Аж ось полумисок поставили на стіл, і Боб проказав молитву. Після молитви всі поважно вмовкли, бо пані Кретчитова вже розрізала

гуску й звідти показалася начинка, то навкруг столу пішло тільки шепотіння... Навіть Тайні Тім гукнув:

— Ох, яка гуска!

Ніколи не було такої гуски! Боб сказав, що він не вірить, щоб коли-небудь пекли таку гуску. Всі дивувалися, що вона була така ніжна, пахуча, велика і така дешева. Всі наїлися, а молодші Кретчитенята замурзалися начинкою аж по самі брови.

Белінда перемінила тарілки. Пані Кретчитова вийшла з хати, щоб вийняти пудинг і принести його. Ох, який же чудовий пудинг! Пані Кретчит сказала, що тільки тепер вона заспокоїлась, а то, по правді сказавши, боялася, чи не мало буде борошна... Кожен знайшов що сказати, але ніхто не сказав і навіть не подумав, що пудинг був малий для такої сім’‎ї...

Нарешті обід скінчився. На стіл поставили яблука й помаранчі. Вся сім’‎я сіла навкруги вогню. Коло батька стояв увесь хатній посуд: два великі келихи й кубочок без вушка. Але гаряче питво умістилося в них. Боб почав весело наливати і промовив:

— Дай же Боже вам, мої діточки, і тобі, стара, веселого Різдва! Нехай Бог нас благословить! — Вся сім’‎я разом проказала ці слова.

— Нехай буде над кожним з нас Боже благословення. Його любов і ласка! — після всіх промовив Тайні Тім. Тайні Тім сидів близько від батька. Боб ніжно держав його маленьку худу ручку, немов боявся, щоб хто не одібрав синочка від нього...

— Духу! — сказав Скрудж так чуло, як він ніколи до цієї пори не

говорив. — Скажи мені, чи буде жити Тайні Тім?

— Я бачу порожнє місце біля каміна і заховану самотню милицю. Якщо ці тіні не зміняться в прийдешності, то дитина вмре.

— О ні, ні! Скажи, що він буде помилуваний! — скрикнув Скрудж.

— Але що ж? Нехай собі вмирає! «Поменшає трохи людей, а то вже дуже багато їх намножилося!»

Скрудж похилив голову, почувши власні слова, які згадав дух.

— Чоловіче! — промовив дух. — Коли в тебе людське серце, а не камінь, не говори ніколи тих лихих, дурних слів! Чи тобі ж зважати, кому жити, а кому вмирати? Може, на Божий погляд, ти менше вартий життя, ніж мільйони бідних дітей, як Тайні Тім!..

Скрудж, почувши те духове дорікання, ще нижче нахилив голову й опустив очі. Але він хутко підвів їх, почувши своє ймення.

— Моєму господареві завдячуємо ми цим маленьким бенкетом! — промовив Боб. — Випиймо ж за здоров’‎я пана Скруджа!

— Ми йому завдячуємо цим бенкетом?! — скрикнула пані Кретчит, червоніючи од зворушення. — Я хотіла б, щоб він був тут. Я сказала б йому свою думку про нього!

— Люба моя, — стримав її Боб, — перед дітьми! В день Різдва!

— Тільки ради великого Свята хтось може пити за здоров’‎я такого скупого, злого, безжалісного чоловіка, як твій господар. Ти, Роберте, добре знаєш, який він. Ніхто не знає цього краще від тебе, мій бідний. Я вип’‎ю за його здоров’‎я тільки задля тебе. Довгого життя панові Скруджеві! Веселого Різдва й Нового року!

За матір’‎ю випили й діти, це було перше, що вони зробили без щирої втіхи. Скрудж був страшилом для усієї сім’‎ї.

Боб сказав, що має на прикметі службу для Пітера. Якщо він її дістане, то братиме аж п’‎ять шилінгів і шість пенсів на тиждень. Кретчитенята голосно засміялися з тієї думки, що Пітер буде діловитим чоловіком.

Марта ще тільки вчилася у швачки, вона розказала, яку роботу вона зробила, скільки годин працювала і як довго вона наважилась спати завтра, бо їй дозволили бути завтра вдома.

Родина Кретчитів була не пишна. Повбирані вони були погано: черевики промокали, одежа зношена. Але Кретчити були щасливі; вдячні за те, що мали; задоволені одне за одного та з того, як провели вкупі час. Дух благословив їх на прощання. Скрудж до останку пильно дивився на них, особливо ж на Тайні Тіма.

Дух і Скрудж вийшли з хати й пішли вулицею. Тим часом стало темно і пішов великий сніг. В кожній господі ждали гостей і в кожній господі ясно й весело палало багаття в каміні. О, як тішився з того всього дух! Він слав кожному домові своє благословення...

Дух вів Скруджа, але не казав, куди вони йдуть. [...] Він здивувався, зненацька почувши голосний втішний регіт. Він ще більше здивувався, коли пізнав голос свого племінника і сам опинився в ясній сухій хаті. Дух, усміхаючись, стояв біля Скруджа.

Нема нічого заразливішого від сміху й веселощів. Коли Скруджів племінник сміявся, його жінка теж щиро сміялася, і всі зібрані в них приятелі так само сміялися голосно й весело:

— Він сказав, що Різдво — дурниця! — вигукнув племінник.

— Тим більший йому сором, Фреде! — промовила жінка.

Племінникова дружина була дуже гарненька молодичка. Миленьке личко її мало дуже щирий вираз.

— Він дуже чудний дідок! — мовив племінник, — і не такий приємний, як би міг бути. Але ж те зло, що він робить, карає його самого, і через те я не можу гніватися на нього.

— Я певна, що він дуже багатий, — промовила племінникова жінка.

— Що ж за користь йому з того багатства, моя люба! — відповів племінник. — Він сам не має ніякого вжитку зі свого багатства. Мені його шкода, я не міг би на нього гніватися, хоч би й хотів. Хто ж приймає кару за його лиху вдачу? Завжди він сам. Він сам од себе відбирає втіху, — вимовив племінник. — Замість того, щоб побути у веселім товаристві, сидить собі сам у конторі або в своїх кімнатах, повних пилу. Я наважився запрошувати його до себе щороку; нехай він приймає це, як хоче, а мені його шкода!..

Все товариство почало сміятися з племінникової надії перемогти Скруджа, але Фред не зважав на їхні посмішки.

Після чаю всі зайнялися співами. Господарі любили музику, і товариство гарно співало гуртом. Племінникова жінка грала на арфі і, між іншим, заграла пісеньку, дуже простеньку. Ту пісеньку завжди співала та дівчинка, що приїздила в школу до Скруджа. Коли залунала ця пісня, Скрудж згадав усе, що показував йому дух, і серце йому все м’‎якшало та м’‎якшало. Він подумав, що коли б він міг багато років назад частіше чути цю пісню, то його життя було б щасливе і тепер не треба було б кликати Якова Марлея з того світу.

Далі почали бавитись у всякі вигадки. Добре часами бути дітьми, особливо на Різдво, коли і Той, що в Його пам’‎ять святкують сей день, був дитиною.

— Отже, дядько таки добре повеселив нас, — мовив Фред, — на подяку треба випити за його здоров’‎я. Я п’‎ю за здоров’‎я дядька!

— Добре! За здоров’‎я дядька Скруджа! — гукнули всі.

— Який би він не був, а дай, Боже, йому веселого Різдва й щасливого Нового року! — промовив племінник.

Скруджеві стало так весело на душі, що він би з охотою подякував хоч нечутним голосом усьому товариству. Але вся картина зникла, і Скрудж разом з духом знов рушили в дорогу.

Вони літали дуже далеко, були в багатьох домівках, і кожного разу їх завітання приносило щастя. Дух одвідував людей, що тяжко змагалися з долею, і до них верталася надія й сила. В богадільні, лікарні, тюрми, у всякий притулок біди й нужди, — коли люди не заступали дороги духові, — всюди дух приносив благословення.

Це була довга ніч. Дивно було, що дух все старішав та старішав. Скрудж глянув на духа й побачив, що він зовсім посивів.

— Хіба життя духів таке коротке? — спитав Скрудж.

— Моє життя на землі дуже коротке, цієї ночі воно скінчиться.

— Цієї ночі? — скрикнув Скрудж.

У ту хвилину дзвони вибили три чверті на двадцяту годину.

— Вибач за моє запитання, — сказав Скрудж, дивлячись на духову одежу. — Під твоєю одежею я бачу щось чудне. Що це таке?

У ту хвилину з одежі духової вийшло двоє дітей, — нещасних, страшних. Вони впали на коліна, чіпляючись за духову одежу.

То були хлопчик і дівчинка — жовті, худі, обдерті, зморщені, дикі. В їхньому принижені було щось таке, як у гадів. В їхніх дитячих обличчях, замість доброго ангельського виразу, було щось демонське, грізне. Ніякі занепад та розпуста людські не могли б створити потвор і наполовину таких гидких і страшних, як ці діти.

Скрудж одступився, поблідши від жаху. Він лише спитав:

— Це твої діти?

— Це людські діти, — відповів дух, дивлячись униз, на дітей.— Вони чіпляються за мене і скаржаться на своїх батьків. Хлопець зветься «Темнота», а дівчинка — «Бідність». Стережись їх обох і всього їм рідного; але найбільше стережися хлопця!

— Хіба вони не мають ніякого притулку, ніяких засобів?

— Хіба нема тюрем? — відповів дух, проказуючи востаннє власні Скруджеві слова. — Хіба нема робітних домів?

Дзвони пробили північ. Скрудж озирнувся, але духа вже не було. Як прогув останній дзвін, Скрудж згадав слова старого Марлея і, підвівши очі, побачив страшну примару, закутану з голови до ніг. Вона наближалася до Скруджа так, як туман стелиться по землі.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

Працюємо над змістом твору

1. Розкажіть про сім’‎ю Скруджевого писаря Що свідчить про вбогість родини Кретчитів? Як вбрання Кретчитів контрастує з їхнім душевним світом?

2. Що свідчить про дружні стосунки та взаємну увагу в цій сім’‎ї? Чому про Кретчитів можна сказати: «Вони вміють цінувати маленькі радощі життя»!

3. Чому, на вашу думку, Скруджеві стало соромно своїх слів про бідних після того, як він побачив Тайні Тіма?

4. Чи тримає Боб Кретчит у своєму серці зло на Скруджа? Доведіть це.

5. Яку картину застав невидимий Скрудж у свого племінника?

6. Яким є ставлення Фреда до свого дядька? Як ви розумієте його слова про Скруджа: «Зло, яке він робить, карає його самого...»!

7. Чому, на вашу думку, племінник вирішив кожного року запрошувати дядечка на Різдвяний обід?

8. Доведіть, що характер Скруджа та ставлення до бідних змінюється.

9. Як відбулося прощання Скруджа з духом теперішнього Різдва? Як ви розумієте слова духа: «Найбільше стережись темноти»!

Строфа IV. Останній дух

Помалу, поважно та мовчки наближалася примара. Коли вона підійшла близько, Скрудж упав на коліна. Навіть повітря навкруг духа немов випромінювало тьму й невідомість. Дух був покритий чорною шатою, — вона закривала йому голову, обличчя й тіло; видно було тільки простягнуту руку. Коли б не та рука, то не можна було б одрізнити духову постать серед ночі, що його обступала.

Дух був величезного зросту; Скрудж почував, що таємнича присутність духа сповняє його душу жахом. Дух не озивався.

— Чи я бачу перед собою духа прийдешнього Різдва? — спитав Скрудж. Дух не відповів, а тільки показав рукою вперед. — Ти будеш показувати мені тіні тих подій, що повинні статись?

Хоч Скрудж і звик за останній час до товариства духів, однак ця мовчазна постать так його лякала, що в нього аж ноги тремтіли. Ним опанував невиразний жах, бо він зрозумів, що з-за цієї темної хмари на нього пильно дивляться духові очі. Скрудж скрикнув:

— Духу прийдешнього часу! Я боюся тебе більше, ніж всіх духів... Але я знаю, що ти хочеш робити мені добро, а я вирішив стати іншим чоловіком; я готовий терпіти твоє товариство з подякою.

Дух не відповів. Його рука була простягнута просто вперед.

— Веди мене! Ніч хутко йде, а цей час дорогий для мене...

Дух пішов уперед так само поважно, як і прийшов. Скрудж пішов за ним в тіні його шати. Вони опинилися на біржі серед купців. Одні ходили то сюди, то туди; другі збиралися гуртками й розмовляли, дивлячись на годинник, крутячи свої великі золоті печаті.

Дух став позад гурточка ділових людей. Скрудж підійшов теж.

— Ні, — мовив великий товстий пан з величезним волом, — я нічого більше не знаю про це. Я знаю тільки, що він умер. Тієї ночі.

— Що ж це з ним сталося? Я думав, що він ніколи не вмре.

— Бог його знає, — відповів перший, зітхнувши.

— Що ж він зробив зі своїми грошима? — спитав добродій з червоним обличчям та наростом на носі.

— Я нічого не чув про це, — відповів, зітхнувши, пан з великим волом. — Я знаю тільки, що мені він їх не зоставив.

На цей жарт усі засміялися.

— Його похорон буде дуже смутний, — промовив пан, — я не знаю жодного чоловіка, що пішов би туди. Хіба ми зберемо людей.

Знов усі зареготали. Вони розійшлися. [...]

Скрудж здивувався, що дух приділяє увагу таким пустим розмовам, але, розуміючи, що вони мають щось означати, він почав дошукуватись, що саме. Скрудж не міг пригадати нікого з близьких, кого могли стосуватися ті розмови. Треба уважно стежити за усім, особливо наглядати за власною тінню, як вона з’‎явиться: це допоможе відгадати таємниці.

Скрудж почав озиратися, щоб побачити свою власну постать, і дарма що годинник показував ту годину, коли Скрудж завжди приходив, він не побачив у гурті нікого схожого на себе. Сумно стояв позаду нього дух, простягуючи руку. Скрудж відчув, що духові очі вп’‎ялися в нього; він затремтів, йому стало холодно.

Вони пішли на сумний куток міста. Вулиці були брудні та вузькі; люди обшарпані, в подертих чоботях, п’‎яні; з-під воріт на вулицю стікав бруд і йшов сморід; од цього кутка тхнуло злиднями й розпустою.

В середині цього вертепу була темна крамничка; у ній продавалося різне брудне шмаття. Підлога була завалена купами мотлоху. Серед того краму сидів купець, — сивий крутій, років за сімдесят. Він укривався від холоду завісою, зшитою із лахміття.

Скрудж і дух опинилися перед цим чоловіком якраз у ту хвилину, як у крамницю тихенько прослизнула якась жінка з важким клунком. Щойно вона увійшла, як з’‎явилася друга жінка з таким самим клунком. За нею миттю з’‎явився чоловік у старому чорному вбранні; побачивши жінок, він дуже здивувався. І вони, і він зараз упізнали одне одного.

— Поденниця буде перша! — гукнула жінка, що випередила усіх. — Прачка буде друга, а могильник — третій. Дивись, старий Джо, тобі буде добра здобич! Недаремно ми всі троє зустрілися тут не змовляючись!

— Заходьте, — промовив старий Джо. — Ха, ха! Ми робимо те, що нам належить! Йдіть же у вітальню!

«Вітальнею» звалося місце за завісою з лахміття. Жінка, що вже говорила, кинула клунок на землю і сіла на лавку. Поставивши лікті на коліна й зухвало поглядаючи на всіх, вона промовила:

— Що тут лихого, пані Дільбер? Кожен має право піклуватися про себе! Він завжди так робив.

— Це правда, ніхто вже так не піклувався про себе, як він!

— Ну то чого ж стояти та перелякано дивитись? Хто знатиме? А ми ж не будемо судити одне одного! Ворон воронові ока не виклює!

— Ну годі про це! — гукнула поденниця. — Мертвому ж усе одно!..

— Коли той старий скнара хотів зберегти добро після своєї смерті, — провадила жінка, — то чому ж не був добріший за життя? Коли б він був добріший, то хто-небудь доглядав би за ним в його смертний час.

— Оце найсправедливіші слова! Це найкращий йому вирок.

Чоловік у чорному насмілився показати свою здобич перший. У нього було небагато: дві печатки, стаканчик для олівців, дешева шпилька, — і все. Старий Джо кілька разів оглядав кожну річ, записував крейдою, скільки він може за неї дати; потім полічив і сказав:

— Ось усе полічено, і я не дам більше, нехай мене спалять.

Виступила пані Дільбер. У неї були простирала, рушники, деяке вбрання, дві старовинні срібні ложечки, щипчики до цукру й кілька чобіт. Те Джо полічив так само.

— Ось усе полічено. Коли ви захочете більше хоч на один пенні, то я пожалкую, що був такий щедрий, — промовив старий Джо.

— Джо, розгорни мій клунок, — сказала друга жінка. Джо розв’‎язав клунок і витяг великий та важкий шмат темної тканини.

— Що це таке? — спитав Джо. — Невже завіса од ліжка? Невже ви її зняли разом з кільцями, як він лежав на ліжку?

— Чому ж би мені цього не зробити? — сміючись, одказала жінка. — Я не буду втримувати руки, коли треба тільки простягти, щоб узяти щось, та ще в такого скнари, яким він був!

— Це його ковдра? — спитав Джо. — Сподіваюся, що він не од заразної хвороби вмер? — спитав Джо.

— Не турбуйтеся за це. Ти можеш оглядати цю сорочку, аж поки очі заболять, і не побачиш на ній жодної дірки. Це його найкраща сорочка. Вона пропала б, коли б я її не взяла. Його, напевне, поховали б у ній. Хтось дурний надів її на нього, але я зняла.

Скрудж слухав з острахом. Дивлячися на цих людей, що зібралися навкруг здобичі при тьмяному світлі, Скруджеві стало так гидко, неначе він дивився на чортів, що торгують людським тілом.

— Ха, ха, ха! — реготала жінка, поки старий Джо одлічував кожному гроші. — Ось і кінець йому! За життя він одпихав усіх од себе, щоб ми могли скористатися після його смерті! Ха, ха, ха!

— Духу! — скрикнув Скрудж, тремтячи. — Я бачу, бачу; моя доля могла бути подібна до долі того нещасливого чоловіка; моє життя йшло до того... Боже милосердний! Що це таке?!

Скрудж одступив з жахом, бо усе змінилося, і він торкався до ліжка, а на ліжку лежало щось накрите подертим простирадлом, щось німе, але воно говорило за себе страшною мовою.

Скрудж озирався, боячись пізнати, що це за хата... Бліде світло, що проходило знадвору, падало на ліжко, а на ліжку лежало тіло чоловіка, окраденого, покинутого, ніким не оплаканого.

Скрудж глянув на духа. Його тверда рука показувала в голови ліжка. Покривало було так недбало накинуте на покійника, що коли б Скрудж тільки доторкнувся пальцем, то все обличчя відкрилося б. Скрудж думав про це, знав, як це легко зробити, але він не мав сили відгорнути покривало, так само як не міг віддалити від себе духа.

...Скрудж подумав: «Що, коли б цього чоловіка воскресити? Які могли б у нього бути спогади? Скаредність, жорстокість і клопіт про наживу. Він лежав у порожньому домі, і не було там ні жінки, ні мужчини, ні дитини, щоб сказати: «Він був добрий до мене і, згадуючи ласкаве слово від нього, я теж буду добрий до нього».

— Духу, — промовив Скрудж, — це страшне місце. Лишивши його, я не забуду науки, вір мені! Ходімо звідси! — Але дух все показував у голови. — Я зробив би це, але я не маю сили!..

Дух знов неначе подивився на нього.

— Коли є в місті хто-небудь, кого хоч трохи стурбувала смерть цього чоловіка, покажи його, — промовив Скрудж, ледве дишучи.

Дух розгорнув, немов крило, свою чорну шату, і зараз з’‎явилася хата, освічена денним світом. Там сиділа мати з дітьми.

Вона нетерпляче ждала когось: ходила по хаті, спинялася на кожен звук, виглядала у вікно, дивилася на годинник. Аж ось чути стук у двері: жінка побігла й зустріла свого чоловіка. Він був молодий, але в нього на обличчі завжди були печаль та клопіт. Однак тепер обличчя мало незвичайний вираз: якась стримувана радість; він немов соромився тієї радості. Він сів до обіду, що був приготований для нього. Жінка після довгого мовчання спитала слабким голосом:

— Ну, що ж там чути? Добре чи лихе? — спитала жінка.

— Лихе, — одказав чоловік.

— Ми жебраки?!

— Ні, Кароліно, ще є надія...

— Надія?! На те, що він подобрішає?! — одказала вона.

— Ні, він уже не може подобрішати. Він умер.

По жіночому обличчю було видно, що вона була добра, терпелива; але почувши це, вона зраділа і сплеснула руками. Вона зараз покаялася за свою радість, але перший той порух був щирий.

— Те, що вчора сказала п’‎яна жінка, як я хотів його попросити почекати з боргом, я вважав за одмову, щоб не бачитися зі мною, це була правда: він не тільки був дуже слабий, але тоді таки й вмер.

— Кому ж переведуть наш борг? — спитала жінка.

— Не знаю, — відповів чоловік. — Але до того часу в нас будуть гроші; а коли б ми їх і не мали... Це неймовірно, щоб його родичі були такими немилосердними, як він.

В обох на серці стало легше. Обличчя дітей стали веселіші; взагалі смерть того чоловіка внесла спокій і втіху в цілу господу.

Отже, єдине зрушення од смерті того чоловіка, що міг показати Скруджеві дух, була втіха...

— Духу, покажи яке-небудь ніжне почуття, викликане смертю, — сказав Скрудж. — а то та темна хата буде в мене перед очима довіку!..

Дух повів його знайомими вулицями й дорогою. Скрудж озирався навкруги, щоб побачити себе, але його тіні ніде не було. Вони увійшли в будинок, де жив бідний Боб Кретчит, де Скрудж уже був раз: тепер він побачив там матір і дітей, що сиділи коло вогню.

Вони сиділи тихо, дуже тихо. Галасливі малі кретчитенята, — тепер такі тихі, — сиділи в кутку й дивилися на Пітера, що держав перед собою книжку. Мати й дочки шили теж дуже тихо, дуже тихо.

«І, взявши дитину, поставив серед них», — прочитав Пітер, коли Скрудж разом з духом переступив поріг. Чому хлопець не читає далі? Мати поклала роботу на стіл і притулила руку до очей.

— У мене очі болять од чорного, — промовила вона.

Од чорного! О, бідний Тайні Тім!

— Вони слабнуть, як я працюю при свічці, — сказала пані Кретчит, — але я не хочу показувати хворі очі батькові... Час би йому прийти!

— Вже давно час, — мовив Пітер, — але мені здається, що останнім часом тато ходить повільніше, ніж колись...

— Я... бачила, як він, було, швидко йшов з Тайні Тімом на плечах... Але Тайні Тім був дуже легкий, — казала мати, нахилившись над роботою, — і батько так любив його... А ось і батько!

Вона скочила йому назустріч, і в хату ввійшов маленький Боб в тому своєму шарфику, що був йому, бідному, дуже потрібний; без нього він би змерз. Чай був для нього приготований і стояв на грубці. Всі старалися чимось пособити Бобові. Коли він сів, два молодших Кретчита влізли до нього на коліна й притулили щічки до обличчя, немов хотіли сказати: «Не журися, тату, не треба журитися».

— Ти був там сьогодні, Роберте? — спитала жінка.

— Був, моя люба! — відповів Боб. — І я жалкую, що ти не могла туди піти; тобі було б приємно побачити, яке то хороше місце, все вкрите зеленню. Я йому обіцяв, що ходитиму щонеділі туди. Моя бідна, маленька дитиночко! — скрикнув Боб зі сльозами. — Моя люба крихітко!..— Він зненацька заридав. Не міг утриматися... Він устав і пішов нагору в кімнату, ясно освітлену й прикрашену зеленню: там лежала дитина. Бідний Боб сів біля неї і, трохи схаменувшися, поцілував маленьке личко. Він покорився тому, що сталося, і зійшов униз уже спокійний.

Уся сім’‎я присунулася до вогню; мати й дочки взялися до шиття, Боб розповідав про добрість Скруджевого племінника. Зустрівши на вулиці й побачивши, що Боб трохи... засмучений, спитав, що сталося.

— Я йому відповів, бо він найприємніший чоловік, якого я тільки бачив. «Я вам щиро співчуваю, пане Кретчите, — сказав він, — вам і вашій добрій дружині! Якщо я можу стати вам чим-небудь у пригоді, — казав він, даючи свою карточку, — то ось де я живу; будьте ласкаві, приходьте до мене»...

— Я впевнена, він має добре серце, — сказала пані Кретчит.

— Ти б ще більше в тому впевнилася, коли б побачила його,— сказав Боб. — Я певний, що ніхто з нас не забуде бідного Тайні Тіма, бо це була наша перша розлука. Правда?

— Ніколи не забудемо, тату! — промовили всі.

Пані Кретчит і дочки його поцілували, Пітер стиснув йому руку. Так, Тайні Тіме, твоя душа була від Бога!

— Духу, — сказав Скрудж, — ми скоро розлучимося. Скажи мені, хто той мертвий, що лежав на голому ліжку?

Дух прийдешнього Різдва не відповідав і переніс його туди, де збиралися ділові люди. Але Скрудж знов не побачив себе там. Дух, не спиняючись, йшов вперед. Скрудж повернувся до духа і, дивуючись з того, куди вони йдуть, ішов за ним до залізних воріт. Вони побачили

кладовище. Отож тут спочиває під землею той нещасливий, що його ймення Скрудж зараз довідається. Це було місце, гідне його: оббудоване навкруги високими будинками, заросле бур’‎яном, щільно заповнене могилами... Гідне місце!

Дух стояв межи могилами й показував на одну з них. Скрудж, тремтячи усім тілом, підійшов до неї.

— Перш ніж я наближуся до того каменя, — сказав Скрудж, — дай мені відповідь: чи це тіні того, що буде, чи того, що тільки могло б бути? — Дух не відповідав і все показував на ту саму могилу. — Як люди живуть, такий їм буде й кінець, — сказав Скрудж. — Коли ж вони змінять своє життя, то й кінець зміниться.

Скрудж наблизився до духа, увесь тремтячи, і, дивлячись в напрямку його пальця, прочитав на всіма покинутій могилі: «Ебенезер Скрудж».

— Невже?! — скрикнув Скрудж, упавши на коліна. — Невже той чоловік, що лежав на ліжку, — це я?.. Ні, духу! О ні, ні!

Але палець не ворушився.

— Духу! — скрикнув Скрудж, міцно тримаючись за духів одяг. — Я вже не той чоловік, що був раніше. Я вже не хочу бути тим, чим я був. Нащо ж би мені показувати все це, коли нема надії, що я виправлюся?

Уперше духова рука немов затремтіла.

— Добрий духу, — казав Скрудж, все стоячи на колінах, — ти жалієш мене; запевни мене, що я можу змінити ті тіні, що ти мені показував, коли зміню своє життя.

Добра рука затремтіла.

— Я шануватиму Різдво і думатиму про нього цілий рік! Я спокутую минуле теперішнім і майбутнім. Я не забуду науки усіх трьох духів. О, скажи мені, що я можу стерти напис з цього могильного каменю. — І з палким благанням він ухопив духову руку; дух старався звільнити її, але обійми Скруджа були такі дужі й втримали руку. Однак дух наостанку таки відштовхнув Скруджа. Піднісши руки в останнім благанні, Скрудж зненацька зауважив, що шата духова змінилася. Вона осунулася, повужчала й зменшилася, стала, як стовпчик від Скруджевого ліжка...

Строфа V. Закінчення

Еге, така, як стовпчик біля власного Скруджевого ліжка. Ліжко було Скруджеве, і хата була його. Але що було найприємніше, то це те, що майбутнє належало йому й що можна було ще каятися.

— Я спокутую минуле теперішнім і майбутнім! — повторив Скрудж, схопившися з ліжка. — Усі три духи будуть жити в мені. О Якове Марлею! Нехай святиться Різдво! Я кажу це на колінах, так!

Скрудж був такий зворушений, що голос його тремтів і не слухався його. Все обличчя його було облите слізьми.

— Її не зірвали! — скрикнув Скрудж, схопившися за завісу коло ліжка. — Вона тут, я тут, тінь того, що мало статися, можна розсіяти! Я почуваю себе щасливим, як ангел; веселим, як школяр; у мене голова крутиться, як у п’‎яного! — скрикнув Скрудж, сміючися й плачучи водночас. — Дай, Боже, кожному веселого Різдва! Дай, Боже, щасливого Нового року всьому світу! О, який же я щасливий!

Цей сміх був хороший, добрий сміх, особливо для того чоловіка, що вже багато років як одвик сміятися.

— Я не знаю, який день сьогодні. Я не знаю, чи довго я був з духами... Та це не біда! Ой, який же я щасливий!

Скрудж побіг до вікна, відчинив його й став дивитися на вулицю. Ні туману, ні диму: сонячний, веселий, зимовий день. Небо сяяло, повітря було свіже. Чудово! Чудово!

— Який сьогодні день? — гукнув Скрудж хлопчикові в святочній одежі, що блукав поблизу. — Який сьогодні день, голубе мій?

— Сьогодні?! — знову здивувався хлопчик. — Та Різдво ж!

— Сьогодні Різдво! — мовив сам собі Скрудж. — Так я не пропустив його! Духи зробили все в одну ніч!.. Вони можуть зробити все, що захочуть. Звичайно!.. Слухай, хлопче-молодче! Знаєш ти курятну крамницю отам, через вулицю, на розі? — спитав Скрудж.

— Як не знати! — одказав хлопчик.

— Ой, який же ти розумний! А не знаєш ти часом, — чи продали того індика, що за нього дано нагороду на виставці?

— Отой індик, що такий завбільшки, як я? — спитав хлопець.

— Що за мила дитина! — скрикнув Скрудж. — Чиста втіха з ним розмовляти! Еге ж, отой самий найбільший індик.

— Він ще й досі там висить, — одповів хлопець.

— Справді? — промовив Скрудж. — То піди й купи його, А сам вернися разом з крамарем, я дам тобі шилінг.

Хлопчик полетів, як стріла з лука.

— Я пошлю індика писареві Бобові, — шепотів сам собі Скрудж, потираючи руки. — Він нізащо не вгадає, хто прислав!.. Індик удвоє більший від його Тайні Тіма! От буде славна штука!

Рука йому ще тремтіла, як він писав адресу, він зійшов униз, щоб зустріти крамаря. Стоячи на порозі. Скрудж глянув на молоток.

— Я буду любити його цілий вік! — мовив він, гладячи молоток рукою. — Надзвичайний молоток!.. А, ось індик! Здорові були, пане крамарю! З веселими святами!.. Оце так індик! Такого індика не можна донести туди, куди я вам скажу, — я дам вам на візника.

Все те Скрудж мовив з найвеселішим сміхом. Так само сміявся він вернувшися в свою хату.

Поголитися було досить важко, бо руки у нього все ще тремтіли. Але хоч би він і врізав тепер собі носа, то наліпив би пластира та й був би все одно зовсім щасливий.

Нарешті Скрудж убрався в свій найкращий одяг і вийшов на вулицю. Якраз тоді люди виходили гуртами з дому, зовсім так, як показу

вав йому дух теперішнього Різдва. Він мав такий веселий і ласкавий вигляд, що троє чи четверо якихось добрих людей сказали йому: «Добридень, пане! З Різдвом!»

Незабаром зустрів він того поважного пана, що приходив учора до нього в контору. Серце у Скруджа затремтіло.

— Доброго дня, пане, — промовив Скрудж, прискоривши крок і взявши пана за обидві руки. Сподіваюся, що ви вчора вирішили ваші проблеми. Ви взялися за добру справу! Дай вам, Боже, веселого Різдва! Вибачте мені, будьте ласкаві! Та чи не будете ви такі добрі, що... — Тут Скрудж шепнув йому щось на вухо.

— Господи! — скрикнув пан. — Пане Скрудже, ви жартуєте?

— Жодних жартів! І прошу вас, ні на копійку меншим. У цьому дарунку лише частина того, що мав би давати раніше.

— Шановний пане Скрудже, — сказав пан, стискаючи йому руку, — я не знаю, як і дякувати вам за таку щед...

— Благаю: ні слова більше не кажіть мені, — одказав Скрудж. — Заходьте до мене, будьте ласкаві. Дуже вас прошу. Я ваш боржник. Дякую тисячу разів. Нехай вам Господь помагає!

Скрудж пішов до церкви, потім проходжувався; привітно озивався до дітей, до старців, і відчував, що це все сповнює його серце радістю. Після полудня він пішов до племінника. Разів з десять пройшов повз двері, поки зважився постукати. Далі таки постукав.

— Чи вдома господар, голубонько? — спитав він служницю.

— Дома, пане. Він в їдальні разом з панею. Я проведу вас.

— Дякую вам; він знає мене, — промовив Скрудж.

Він заглянув у їдальню. Стіл був накритий серед кімнати дуже святково, а молоді господарі вкотре оглядали, чи есе було до ладу.

— Фреде! — промовив Скрудж.

— Господи, Боже мій! — скрикнув Фред. — Хто це?..

— Це я, дядько Скрудж. Я прийшов на обід. Можна увійти?

Чи можна йому увійти! Скрудж повинен був дякувати Богові, що племінник не поодривав йому рук, стискаючи їх. Щирішої зустрічі не могло й бути. Племінниця привітала його так само щиро, і всі гості, як поприходили. Що за чудовий був то вечір! Яка згода! Яке щастя! А наступного дня Скрудж прийшов рано в свою контору. Він тільки й думав про те, щоб зловити на запізненні писаря.

Так і сталося. Годинник вибив дев’‎ять — Боба нема; чверть на десяту, — Боба нема. Він спізнився на вісімнадцять хвилин. Скрудж сидів перед одчиненими дверима, щоб побачити, як Боб увійде в свій закамарок. Боб ще за дверима зняв шапку й шарфик і одним скоком сів на стілець; почав рипіти пером так, немов хотів догнати дев’‎яту годину.

— Слухайте! — гукнув Скрудж своїм (як тільки він міг удати) звичайним голосом. — Що це ви приходите в таку пізню пору?

— Вибачте мені, — промовив Боб, — я справді спізнився...

— Спізнився! Ще б пак — ні! А йдіть лишень сюди, добродію!

— Це ж тільки один раз на рік, — благав Боб, виходячи зі свого закутка. — Цього вже ніколи не буде більше, пане!..

— Ну, то я вам от що скажу. Я не хочу більше терпіти такого, — говорив він, вставши зі стільця й штовхнувши Боба так убік, що той поточився назад, — через те я зважив платити вам більше.

Боб затремтів й потягнувся за лінійкою. В нього майнула думка оглушити Скруджа, зв’‎язати і одвезти в дім для божевільних.

— 3 Різдвом, Бобе! — сказав Скрудж, тріпаючи його по плечах. — Дай вам, Боже, кращого Різдва, мій любий, ніж ті Святки, що я багато років робив вам. Я збільшу вам плату й буду старатися помогти вашій родині. Ми поговоримо про це увечері за склянкою пуншу. Та запаліть перше всього більший вогонь у себе в каміні!

Скрудж зробив усе, що казав, навіть далеко більше; що ж до Тайні Тіма, що видужав, то Скрудж став йому другим батьком.

Скрудж став таким добрим другом, добрим господарем і доброю людиною, що навряд чи й був другий такий у доброму старому Лондоні або в якому іншому доброму старому місті. Дехто насміхався з тої зміни, але Скрудж не зважав на те. Він знав, що завжди знайдуться люди, охочі сміятися з усього хорошого та величного.

Після тієї пригоди Скрудж усе життя поводився, як наказує любов до людей, уміючи одривати в себе й допомагати іншим, і про нього казали, що Скрудж уміє шанувати Різдво.

Дай, Боже, щоб те саме можна було сказати про нас усіх!

Отже, прокажімо за маленьким Тайні Тімом: «Нехай буде над кожним з нас Боже благословення, його любов та ласка!»

Переклад О. Кривинюк

ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ. КОМПОЗИЦІЯ ТВОРУ

Побудову художнього твору, розташування його частин називають композицією (від латинського «складати», «поєднувати, компонувати»).

Художній твір складається з багатьох компонентів, елементів композиції. Розрізняють прості і складні компоненти. До простих належать, наприклад, опис зовнішності (портрет), опис природи (пейзаж), опис внутрішньої обстановки приміщення (інтер’‎єр), розмови між учасниками подій (діалоги), роздуми героїв (монологи), висловлення авторського ставлення до зображуваних подій (авторські відступи) тощо.

Прості компоненти можуть об’‎єднуватися й утворювати складні: епізоди, сцени, розділи, частини, акти.

Важливу роль у композиції твору відіграє система персонажів, визначення автором головних і другорядних героїв; відбір епізодів і поєднання їх.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

Працюємо над змістом твору

1. Яким зображений дух прийдешнього Різдва?

2. Що стало центральною подією четвертої частини твору?

3. Які почуття в оточуючих викликала смерть Скруджа? Поясніть, що було причиною такої страшної самотньої смерті старого.

4. «Скрудж подумав: Що, коли б цього чоловіка воскресити? Які могли б у нього бути спогади?..» Спробуйте уявити спогади Скруджа.

5. Кого в усьому місті зворушила смерть старого скнари? Чому «смерть того чоловіка внесла спокій і втіху» в ту родину ?

6. Розкажіть про нещастя, яке спіткало сім’‎ю Кретчитів? Які почуття переживають рідні?

7. Поясніть суть протиставлення в сценах у крамниці старого Джо та у домі Кретчитів після смерті Тайні Тіма.

8. Як ви розумієте слова Скруджа: «Як люди живуть, такий їм буде й кінець»?

9. Що вразило Скруджа на кладовищі? Поміркуйте, що символізує вигляд занедбаних могил.

10. Яку обіцянку дає Скрудж духу прийдешнього Різдва? Чому, на вашу думку, він вирішив стати іншою людиною? Що для цього необхідно було зробити?

11. Розкажіть, як Скрудж почав виправляти свої помилки.

12. Фінал твору викликає у нас віру у краще чи безнадію, оптимізм чи песимізм? Відповідь аргументуйте.

Узагальнюємо і підсумовуємо

13. Охарактеризуйте образ Скруджа.

14. Складіть розповідь про поступову духовну деградацію Скруджа. Що стало причиною його перетворення на моральну потвору?

15.3 якою метою духи показали Скруджу усе його життя?

16. Порівняйте характер та вчинки пана Скруджа на початку твору та в кінці. Проаналізуйте зміни, які відбулися.

17. Як подорож у часі допомогла нам дізнатися про життя Скруджа?

18. Назвіть приклади фантастичного у творі Чарльза Діккенса «Різдвяна пісня в прозі».

Міркуємо самостійно

19. Чому автор зробив часом подій твору саме святкові Різдвяні дні?

20. Поміркуйте, у чому таким людям, як Скрудж, можна поспівчувати.

21. Що Скрудж помилково вважав життєвими цінностями? А що є справжніми життєвими цінностями?

22. До чого Чарльз Діккенс закликає нас у своєму творі?

Застосовуємо теоретичні поняття

23. Що таке композиція твору?

24. Які елементи композиції ви можете назвати?

25. Яку роль у композиції «Різдвяної пісні в прозі» відіграє фольклорний триразовий прихід духів Різдва?

Пов’‎язуємо новий матеріал з вивченим раніше

26. Як у «Різдвяній пісні в прозі» автор втілив мотив подорожі? Пригадайте, в яких вивчених вами творах присутній цей мотив.

27. Які ще мотиви використані у творі Чарльза Діккенса?

28. Доведіть, що для повісті «Різдвяна пісня в прозі», як і для байок, властива повчальність.

Виконуємо творчі завдання

29. Складіть таблицю з переліком вад Скруджа та рис вдачі, які він повинен у собі виховати (наприклад, скупість - щедрість).

30. Придумайте від імені Скруджа Різдвяне вітання для родини Кретчитів і його племінника.

31. Напишіть творчу роботу на тему «Що в житті людини найцінніше?».






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.