Зарізана голубка й водограй

Вірш відкривається зверненням до жінок — Міє, Мареї, Єтто, Лорі, Анні, Марії. Ліричний герой називає їхні «убиті постаті» і «розквітлі губи» — образи одночасно ніжні й скривавлені. Уже в першому рядку поєднуються краса і смерть: «убиті» — не метафора зневаги, а передчуття загибелі. Герой запитує, де ці жінки, але відповіді немає — тільки водограй, що «плаче й кличе». Образи жінок у вірші — не конкретні особи, а збірний портрет усього, що війна відрізає від живого: кохання, ніжність, домашнє тепло. Голубка — традиційний символ миру й душі — «маревіє», тобто зникає, розчиняється в тумані.

У другій строфі герой звертається до друзів-солдатів — Бійї, Даліза, Реналя. Їхні імена він порівнює з луною в церковних нефах — урочисті, важкі, як поминальний дзвін. Потім він згадує художників і поетів свого паризького кола: Брака, Макса Жакоба, Дерена — і кожен із них теж пішов на фронт. Дерен, чиї очі — «як той Рейн», уособлює Францію: ріка-кордон, ріка-рана. Кремніц-волонтер — ще одне ім'я серед тих, кого може вже не бути. Ліричний герой говорить про них ніжно й рівно — але ця рівність є маскою розпачу.

Третя строфа — злам вірша. «Вже може їх нема тепер» — перший прямий вислів про можливу смерть. «Душа ятриться з непокою» — гостра, пекуча рана, не тупий біль. Водограй вже не просто плаче, він «рида» разом із героєм. Якщо ж вони живі — то б'ються на Північному фронті: і тоді «олеандри всі в крові», і «сонце ранене в траві».

Вірш закінчується одним рядком — «На багрянистім горизонті». Ніякого висновку, ніякої надії і ніякого заперечення: лише образ. Багрянець — це і захід, і світанок, і кров. Горизонт — межа між тим, що видно, і тим, що вже недосяжне. Аполлінер не дає ні розради, ні відповіді на жодне зі своїх запитань — він лишає читача сам на сам із цим кольором.