Пісня про себе

Початок (секції 1, 4). Поема відкривається декларацією: «Себе я оспівую, себе я славлю — і що прийнятне для мене, приймете й ви, бо кожний атом, що належить мені, і вам належить». Ліричне «Я» — не зарозуміле «его», а відкритий простір: тридцятисемирічний поет, «цілком при здоров'ї», розпочинає пісню, яку «сподівається не скінчити до смерті». У секції 4 з'являється важлива думка: всі зовнішні обставини — гроші, хвороби, війни, новини, податки — «приходять і йдуть», але «все це не Я». Справжнє Я стоїть осторонь, «раде, привітне, співчутливе», спостерігає — і дивується грі світу.

Центр: демократичне «Я» (секції 16, 21, 24). Секція 16 — один із найяскравіших моментів поеми: «Я — зі старих і молодих, настільки з дурних, як і з мудрих складений». Вітменівське «Я» не обирає — воно охоплює всіх: фермера і джентльмена, моряка і священика, в'язня і лікаря, янкі і жителів Півдня. «Я до всіх рас і каст належу, до всіх рангів і релігій». Це не самовихваляння — це поетичний маніфест демократичної рівності: кожна людина, кожна частинка буття «на своєму місці». Секція 21 проголошує: «Я поет Тіла, і я — поет Душі» — і звертається до Землі як до коханої: «Усміхнися, бо йде твій коханець!» Секція 24 підсилює це: «Волт Вітмен, космос, Манхеттена син, буйний, дорідний, чуттєвий» — і проголошує святість тіла, що «вище церков, біблій та всіх на світі вір».

Людина у Всесвіті (секції 41, 44). У секції 44 Вітмен розгортає грандіозну картину космічного часу: «Ми давно вже вичерпали трильйони зим і літ, її ще трильйони попереду». Людське «Я» — вершина еволюції Всесвіту: зірки поступалися місцем, динозаври «переносили його у пащах», космічні туманності згущувалися заради єдиної мети — появи людини. «І ось я стою на цьому місці, а в мені — моя здорова душа». Це не марнославство, а панеїстична філософія: людина священна, бо вона — підсумок усього існування.

Фінал: «Я заповідаю себе землі» (секції 50, 52). Секція 50 говорить про невимовне: «Воно є в мені — я не знаю, що саме, — але знаю, що є». Це не хаос і не смерть — «це форма, єдність, це план... це вічне життя... це Щастя». Секція 52 — прощання: яструб докоряє поетові за «лінощі та балакучість», але він не скоряється: «я теж аніскілечки не приборканий». Він «заповідає себе землі, щоб прорости травою»: смерть — не кінець, а перетворення. «Як я вам буду знову потрібний, шукайте мене під підошвами своїх черевиків». Фінальний акорд — запрошення читача: «Не знайшовши мене одразу, не втрачайте надії... десь-то я зупинився й чекаю на вас».