Паризькі картини - ЗБІРКА «КВІТИ ЗЛА» - ШАРЛЬ БОДЛЕР (1821-1867)

Хоча самозосередження — улюблений стан бодлерівського героя, він не байдужий до картин, які оточують його в повсякденному житті. Бодлер — поет міста. Настрої циклу «Паризькі картини» неначе подібні до «настроїв» доби: світанок — сподівання на краще, вечір, сутінки — утрата цих сподівань: 4

Прокинувшись, з чуттям нудоти

Я вздрів житло своє страшне,

І в душу прокляті гризоти

Вп'ялися, ранячи мене.

Жалобний маятник, як досі,

Видзвонював несхибний хід,

І небо сутінню лилося

На зболений, закутий світ.

«Паризький сон». Переклад М. Москаленка

Як майстер сугестії (латин, suggestio — натяк, навіювання) Бодлер доречно використовує ці «відповідності». Вечірні сутінки змінюються передранковими:

Світанок, вбравшися в рожеве і зелене,

Виходив повагом на набережні Сени,

І трудівник-Париж свої знаряддя брав

Та очі протирав, вертаючись до справ.

«Передранковий смерк». Переклад М. Москаленка

Персонажі цього розділу — звичайні мешканці великого міста. У кожного з них своя особлива історія чи таємниця, яку намагається розгадати ліричний герой. Особливо зворушливо поет розповідає нам про старих жінок, яких він часто зустрічає на паризьких вулицях:

Були краснішими колись оці страхіття

Від чистих Епонін і від Лаїс палких.

Тепер вони старі, потворні, лихом биті,

Лиш душу зберегли. Отож, любімо їх!

«Старі жінки». Переклад М. Москаленка

Це звичайні жінки, у житті яких не було нічого яскравого й незвичного: одна провела свою молодість у притоні, інша колись була маловідомою акторкою, чиє ім’‎я пам’‎ятав лише суфлер, або циркачкою, що потішала публіку в парку Тіволі. Проте «найбільше милі» ті, які «добути мед з печалі спромоглись» (порівняйте бодлерівський принцип «добування добра зі зла»), у яких у житті не було навіть таких невеличких радостей:

Одна — мордована стражданням батьківщини,

А з другої — як міг, знущався чоловік,

Ще інша згадує про хресний шлях дитини,

Солоних їхніх сліз не висохне потік!

«Старі жінки». Переклад М. Москаленка

Однак біди їх не зломили: вони зберегли свою душу, їхні очі ще «до світла всміхнені, божисто осяйні», а їхній останній шлях, здається, веде до колиски — так схожі вони в останні свої дні на дітлахів1. Ці старі жінки на метушливих вулицях великого міста зворушують:

О рідні! Зболені! Страшні! Куди

йдете ви? Прощаймося.

Ще день — і де, в краю якім

Ви будете, вісімдесятилітні Єви,

Господнім пазурем позначені жахним?

1 Цей Бодлерів прийом дивно нагадує барокову метафорику. Так, у П. Кальдерона поняття «колиска» і «труна» дуже часто трапляються як суміжні. Та й образ старих відповідає химерній бароковій антитетичності, досить згадати відомий сонет Кальдерона «Ті, що були веселістю й красою...».

Е. Мане. Портрет Жанни Дюваль. 1862 р.