Генріх Гейне - Життя і творчість

Контекст

Народження Генріха Гейне (справжнє ім'я — Гаррі Гейне) досі залишається предметом дискусій серед біографів. Хоча сам поет наполягав на 13 грудня 1799 року, особливо на схилі літ, дослідники схиляються до дати двома роками раніше, у 1797 році. Він з'явився на світ у Дюссельдорфі, в єврейській родині скромного достатку. Батько, колишній провіантмейстер ганноверської армії, був добродушною, але інтелектуально обмеженою людиною, тоді як мати, донька лікаря, вирізнялася освіченістю та прагненням бачити сина практичним комерсантом, ставлячись до його поетичного покликання з недовірою.

Дитинство Гейне припало на період значних політичних змін. На початку 1800-х років Рейнська область перебувала під окупацією наполеонівських військ. Цей досвід, коли французькі солдати квартирували в його домі, сформував у Гейне глибоку прихильність до ідеалів Французької буржуазної революції. Він бачив у Наполеоні втілення свободи та прогресу, адже імператор скасував соціальну нерівність між німцями та євреями на окупованих територіях, заохочуючи підприємництво. Після поразки Наполеона та відходу Рейнської області до Пруссії, відомої своєю національною нетерпимістю та відновленням кріпосницьких порядків, Гейне відчув на собі фатальні наслідки цих змін. Його єврейське походження, яке він пізніше назвав «щастям і нещастям свого життя», закрило йому шлях до чиновницької кар'єри після закінчення Дюссельдорфського ліцею, поглибивши відчуття відчуження та пошуку власного місця у світі.

Аналіз

Композиція «Книги пісень»

Видана у 1827 році, «Книга пісень» стала знаковим твором у творчості Гейне, що приніс йому світове визнання. Збірка складається з чотирьох розділів, які послідовно розкривають еволюцію внутрішнього світу ліричного героя. «Юнацькі страждання», перший розділ, занурює читача у світ нерозділеного кохання, де герой переживає відчай і сприймає свою трагедію як абсолютну. Це період боротьби життя і смерті у його свідомості. Наступний цикл, «Ліричне інтермецо», пропонує інший погляд на страждання: вони стають одвічною, але постійно оновлюваною історією, що примиряє героя з життям, трансформуючи тугу у світлу печаль. Тут з'являються відомі образи сосни та пальми. У «Поверненні на батьківщину» юнацькі любовні страждання вже осмислюються з часової дистанції, крізь призму мандрів. Ліричний герой, повернувшись у рідні місця, дивиться на минуле просвітленим поглядом, цінуючи спогади. Цей розділ включає знаменитий вірш про Лорелею. Нарешті, в останньому розділі — «Північному морі» — домінує аналітичне начало. Герой, що пережив розчарування та втрати, прагне єднання з природою, відчуваючи себе малою, але невід'ємною часткою Всесвіту, відкидаючи марні хвилювання та романтичні ілюзії, як це показано у вірші «Корабельна аварія».

Жанрова своєрідність лірики

Назва «Книга пісень» не випадкова; вона вказує на жанрову традицію, яку Гейне свідомо обрав. Поет наслідував німецький фольклор, запозичуючи теми та мотиви з усної народної творчості. Багато його віршів за формою близькі до народної пісні, часто набуваючи вигляду ліричного монологу, де явища природи утворюють паралель до почуттів героя. Ця пісенна форма зумовила вільний та поетичний стиль. Водночас, Гейне не обмежувався лише фольклорними зразками. До збірки увійшли також твори, написані у строгих канонічних жанрах, таких як сонет, балада, романс. Це демонструє прагнення молодого поета експериментувати з різними формами, щоб передати мінливі настрої ліричного героя. Він майстерно поєднує простоту народної пісні з витонченістю класичних жанрів, створюючи унікальний поетичний синтез.

Наратив і стиль

Стиль Гейне у «Книзі пісень» характеризується відмовою від застарілих поетичних умовностей та риторики. Він говорить про свої почуття прямо, без прикрас, іноді дозволяючи собі іронізувати над їхньою пристрастю. Ця простота, природність та імпровізаційність підкорили сучасного читача. Гейне здійснив своєрідне «спрощення» лірики, перенісши її «з космічних висот і неозорої далечіні... у бюргерську вітальню», проте це не позбавило її щирості та значущості. Його кредо, виражене через ліричного героя, полягає у твердженні: «Без любові немає щастя, без щастя неможливе життя». Цей підхід дозволив йому створити поезію, яка, попри свою доступність, зберігає глибокий емоційний та філософський зміст.

«Дорожні картини» як прозаїчний цикл

У період з 1826 по 1831 роки Гейне створює «Дорожні картини» — серію художніх нарисів, що знаменують його перехід до прози. У цьому циклі на перший план виходить особистість автора, який виступає як пристрасний, допитливий спостерігач. Гейне піддає гострій критиці сучасну йому дійсність, використовуючи іронію та сатиру для викриття суспільних вад. Ці нариси є важливим етапом у його творчості, демонструючи здатність поета розширювати свої художні засоби та звертатися до нових форм для вираження своїх ідей.

«Нові поезії» та «Сілезькі ткачі»

У 1844 році вийшла друга поетична збірка Гейне — «Нові поезії», до якої увійшли не лише любовна лірика, а й політично забарвлені «Сучасні вірші». Однією з найсильніших поезій цього розділу є «Сілезькі ткачі», написана у відповідь на повстання ткачів 1844 року. У цьому вірші Гейне висловив глибоке співчуття людям, доведеним до відчаю злиденним існуванням. Рядки «Прокляття князям, королям і вельможам: / Що ласки від них дочекатись не можемо. / Король в нас загарбав останній п'ятак, / А потім звелів пострілять, як собак, — / Тчемо ми, тчемо ми!» (переклад В. Кобилянського) демонструють його гостру соціальну критику та солідарність з пригнобленими. Поет прямо засуджує владу, яка не лише не допомагає, а й жорстоко придушує народні протести, перетворюючи батьківщину на «країну ганьби».

«Німеччина. Зимова казка»

Після тринадцяти років вимушеної відсутності на батьківщині, у 1843 році Гейне отримав дозвіл на короткий візит до Гамбурга. Ця подорож, здійснена химерним маршрутом через закриту для нього Пруссію, надихнула його на створення блискучої сатиричної поеми «Німеччина. Зимова казка». Кожен розділ поеми присвячений зупинці в певному німецькому місті, де поет висміює убогість німецького життя, що болісно вразила його після тривалої еміграції. Твір став гострою критикою німецького націоналізму, консерватизму та відсталості. Поема була негайно заборонена у багатьох німецьких державах, що підтверджує її радикальний та провокаційний характер.

«Романсеро»

Незважаючи на прогресуючий параліч, який почався у 1845 році та поступово позбавив Гейне здатності говорити та ходити, його працездатність залишалася дивовижною. У цей період він звертається до нового поетичного жанру, створюючи знамениті «Романсеро». Ці поезії, що варіюються від коротких балад до довших поем, вирізняються дотепністю, «раблезіанською закоханістю у життя», ніжним ліризмом та мрійливістю. Гейне подумки мандрує на Схід («Азр»), в античну чи біблійну старовину («Бог Аполлон», «Цар Давид»), до лицарських часів («Рюдель та Мелісанда») або в німецьку чи англійську історію («Валькірії», «Король Річард»). Вірш «Азр» з його рядками «Я звуся / Мохамед з країни Йемен, / А походжу з роду Азрів, / Що вмирають, покохавши» (переклад Л. Первомайського) демонструє поєднання екзотичного сюжету з глибоким ліричним переживанням, характерним для пізньої творчості поета.

Образи і символи

Самотня сосна і пальма

У циклі «Ліричне інтермецо» з «Книги пісень» з'являється один із найвідоміших образів Гейне — самотня сосна, що мріє про пальму. Цей образ, відомий широкому читачеві завдяки перекладу М. Ю. Лермонтова, у Гейне має глибшу любовну спрямованість, оскільки «сосна» є чоловічого роду, а «пальма» — жіночого. Символічно сосна, що стоїть «на півночі, на дикій кручі», уособлює ліричного героя, його самотність та тугу за недосяжним ідеалом кохання, що знаходиться у «країні сходу». Цей образ виражає не лише нерозділене кохання, а й ширше відчуття відчуження та пошуку спорідненої душі у ворожому світі, що є центральною темою ранньої лірики Гейне.

Лорелея

У розділі «Повернення на батьківщину» з «Книги пісень» Гейне популяризував давню народну легенду про Лорелею. Цей образ, що втілює згубну силу любові, яка призводить до трагедії, став одним із найвідоміших у німецькій культурі. Лорелея, прекрасна діва, що сидить на скелі над Рейном і зачаровує моряків своїм співом, є символом непереборної, але фатальної привабливості. Вона наділена цією силою не зі своєї волі, що підкреслює загадковість і незбагненність самого почуття кохання. Вірш Гейне про Лорелею, який став народною піснею, перетворив її з локальної легенди на універсальний символ фатальної краси та небезпеки пристрасті.

Море

В останньому розділі «Книги пісень», «Північному морі», образ моря стає домінуючим символом. Море тут виступає не просто як природний ландшафт, а як метафора безмежності, вічності та джерела оновлення. Ліричний герой, що пережив розчарування та втрати, прагне єднання з природою, відчуваючи себе «малою, але необхідною часткою Всесвіту». У вірші «Корабельна аварія» (переклад Ф. І. Тютчева) море символізує життєві випробування та крах ілюзій. Водночас, воно пропонує шлях до звільнення від «пустих хвилювань» та романтичних мрій, дозволяючи герою знайти спокій та нове розуміння свого місця у світі. Море стає простором для аналітичного осмислення буття, де індивідуальні страждання розчиняються у величі природних стихій.

Революція

Образ революції проходить крізь усе життя та творчість Гейне, набуваючи різних значень. У дитинстві, французькі солдати, що «відбивали на своєму барабані ритми революції», асоціювалися для нього з ідеалами свободи та рівності, втіленими в Наполеоні. Звістка про Липневу революцію 1830 року у Франції викликала у поета справжнє піднесення: «Я син революції і знову хапаюся за невразливу зброю... Квітів, квітів! Я увінчаю свою голову на смертельну боротьбу. І також ліру, дайте мені ліру, щоб я проспівав бойову пісню...» Цей образ революції як «меча і полум'я» відображає його пристрасне прагнення до змін. Однак пізніше, розчарування у результатах революції 1830 року, коли трон посів «нікчемний, обмежений Луї Філіп», а також відсутність душевного піднесення під час революції 1848 року, трансформували цей образ. Революція для Гейне стала не лише символом надії, а й джерелом гіркого розчарування у здатності суспільства до справжнього оновлення, що знайшло відображення у його політичній сатирі.

Система персонажів

Генріх Гейне: ліричний герой та біографічна постать

Генріх Гейне як біографічна постать є центральним «персонажем» власної творчості, особливо у «Шляхових картинах» та «Мемуарах», де він «змішує поезію з правдою». Його єврейське походження, що позбавило його «впевненості» у житті та закрило шлях до кар'єри, сформувало глибоке відчуття відчуження. Ця соціальна та національна дискримінація стала одним із ключових мотивів його творчості. Ліричний герой «Книги пісень» — це молодий чоловік, що переживає муки нерозділеного кохання, сприймаючи свою трагедію як вселенську. Він бореться з відчаєм, але згодом еволюціонує, переосмислюючи страждання та прагнучи єднання з природою. У пізніших творах, таких як «Німеччина. Зимова казка» та «Сілезькі ткачі», Гейне виступає як гострий сатирик та соціальний критик, що нещадно викриває вади суспільства та співчуває пригнобленим. Його психологія характеризується поєднанням глибокого ліризму, іронії, дотепності та бунтарського духу, що відмовляється від будь-яких догм.

Родина та об'єкти кохання

Батьки Гейне, добродушний, але «інтелектуально недалекий» батько та освічена мати, яка «з великою недовірою» ставилася до його поетичного покликання, відіграли значну роль у формуванні його особистості. Їхнє бажання бачити сина комерсантом, що закінчилося фіаско з мануфактурною торгівлею «Гаррі Гейне і компанія» у 1819 році, підкреслює конфлікт між прагматичними очікуваннями родини та художнім покликанням поета. Дядько-мільйонер Соломон Гейне, який матеріально підтримував племінника, але виніс вирок: «Якби цей шалапут чого-небудь навчився, йому не довелося б писати книжки», є символом буржуазного прагматизму, що не розуміє мистецтва. Нерозділене кохання до кузин Амалії (дочки дядька Соломона) та Терези Гейне (молодшої дочки дядька Соломона), які віддали перевагу «солідному гамбургцю», стало центральним мотивом «Книги пісень». Ці жінки, хоча й були «досить обмеженими і звичайними», стали для Гейне недосяжними «Мадоннами», що втілювали ідеал, який поет оспівував, запозичуючи традицію Петрарки.

Історичні та літературні впливи

Наполеон для Гейне був не лише історичною постаттю, а й втіленням ідеалів Французької революції, символом прогресу та скасування соціальної нерівності. Його поразка та відновлення кріпосницьких порядків у Німеччині мали «фатальні наслідки» для долі поета. Серед літературних та філософських впливів виділяються Гегель, лекції якого Гейне слухав у Берліні, а також Байрон та Гете, творчістю яких він захоплювався. Холодний прийом Гете у Веймарі, коли той дізнався, що юний Гейне «також» пише про Фауста, ілюструє конфлікт поколінь та амбіцій. Ідеї Просвітництва, зокрема творчість Вольтера, Дідро, Бомарше, Руссо, сформували його вільнодумство. У Парижі Гейне підтримував тісні дружні взаємини з такими видатними митцями, як Бальзак, Жорж Санд, Беранже, Дюма, Андерсен, Гюго, а також композиторами Шопеном, Лістом, Берліозом, що свідчить про його інтеграцію у європейське культурне середовище.

Колективні образи

У творчості Гейне також присутні важливі колективні образи. «Сілезькі ткачі» є уособленням пригнобленого народу, доведеного до відчаю злиденним існуванням. Їхній бунт 1844 року став для поета символом соціальної несправедливості та необхідності боротьби. Цей образ виступає як голос колективного страждання та протесту. З іншого боку, «Молода Німеччина» — це літературна школа, до якої зараховувався Гейне, і яка уособлювала прогресивні, вільнодумні ідеї, що протистояли консервативному німецькому суспільству. Заборона їхніх творів у 1835 році свідчить про їхній вплив та загрозу для офіційної влади. Ці колективні образи допомагають Гейне висвітлити ширші соціальні та політичні проблеми свого часу.

Взаємодія персонажів

Взаємодія персонажів у житті Гейне часто була конфліктною. Конфлікт між його поетичним покликанням та прагматичними очікуваннями матері та дядька Соломона є наскрізним. Нерозділене кохання до кузин, що призвело до глибоких особистих страждань, відображає його внутрішню самотність. Його захоплення Наполеоном контрастує з розчаруванням у Луї Філіпі, що символізує втрату ідеалів. Холодний прийом Гете показує зіткнення між визнаним авторитетом та молодим бунтарем. Водночас, у Парижі Гейне знайшов коло однодумців та друзів серед європейських митців, що свідчить про його здатність долати відчуження та знаходити підтримку у творчому середовищі. Ці взаємодії формували його світогляд та знаходили відображення у його творах, де особисті переживання переплітаються з соціальною та політичною критикою.

Проблематика і теми

Головна проблема: Відчуження та пошук ідентичності

Центральною проблемою творчості Генріха Гейне є відчуження та пов'язаний з ним пошук ідентичності. Його єврейське походження, що «позбавило його життя впевненості» та закрило шлях до чиновницької кар'єри у Німеччині, стало джерелом постійного внутрішнього конфлікту. Гейне відчував себе чужим як у німецькому суспільстві через антисемітизм, так і серед єврейської громади, яку він критикував за консерватизм. Це відчуження посилювалося нерозділеним коханням, що перетворило ліричного героя «Книги пісень» на «трагічну самотню постать у світі». Еміграція до Парижа у 1831 році була спробою подолати це відчуження, але розчарування у французькій політичній дійсності та заборона його творів у Німеччині лише поглибили його відчуття бездомності. Гейне постійно балансував між німецькою та французькою культурами, між романтизмом та реалізмом, між ліризмом та сатирою, що відображає його безперервний пошук власного «я» та місця у світі.

Другорядні теми

Нерозділене кохання. Ця тема є наскрізною у «Книзі пісень», де вона «слугує лише поетичним вираженням трагічної самотності героя у світі». Кохання до кузин Амалії та Терези, яке не знайшло взаємності, стало каталізатором для створення глибоко ліричних та водночас іронічних поезій. Гейне використовує мотив нещасливого кохання не лише для зображення особистих страждань, а й для розкриття універсальних аспектів людської душі, її вразливості та прагнення до ідеалу. Приклад — образ самотньої сосни, що мріє про пальму, який символізує тугу за недосяжним коханням.

Романтизм і його подолання. Хоча Гейне починав як типовий романтик, його творчість стала «вищим досягненням німецького романтизму» і водночас його подоланням. Він «відкидав застарілі поетичні умовності», вносячи у лірику простоту, природність та іронію. У «Північному морі» ліричний герой «позбувся романтичних мрій та ілюзій», прагнучи аналітичного осмислення світу. Цей перехід від суб'єктивного переживання до об'єктивної критики та іронії знаменує еволюцію Гейне від чистого романтизму до більш реалістичного та критичного погляду на дійсність.

Політична сатира та соціальна критика. З дитинства вихований на ідеях Просвітництва, Гейне рішуче відмовлявся вбачати у французах ворогів, незважаючи на шкоду від наполеонівського нашестя. Його політична позиція виявилася у творах, що викривали буржуазний лад та монархію. У «Сілезьких ткачах» він висловлює «прокляття князям, королям і вельможам», що «загарбали останній п'ятак» у народу. У поемі «Німеччина. Зимова казка» він «висміяв убозтво німецького життя», критикуючи націоналізм та консерватизм. Ця гостра сатира та соціальна критика робить Гейне одним із перших представників політичної лірики у Німеччині.

Батьківщина та еміграція. Тема батьківщини та вимушеної еміграції є однією з найболючіших у творчості Гейне. Почуття «національно ущемленого» поета, заборона його творів у Німеччині та постійний нагляд жандармів підштовхнули його до переїзду в Париж у 1831 році. Він тужив за батьківщиною, але водночас не міг прийняти її політичної та соціальної відсталості. «Повернення на батьківщину» у «Книзі пісень» та «Німеччина. Зимова казка» відображають його складні, суперечливі почуття до Німеччини — від ностальгії до гострої критики.

Місце в літературному процесі

Генріх Гейне посідає унікальне місце в німецькому та світовому літературному процесі, будучи водночас кульмінацією романтизму та його критичним переосмисленням. Його «Книга пісень» (1827) стала «вищим досягненням німецького романтизму», підсумовуючи його розвиток. Гейне майстерно використовував романтичні мотиви — нерозділене кохання, самотність, тугу за ідеалом, єднання з природою — але водночас вніс у них елементи іронії, скепсису та повсякденності, «перенісши поезію у бюргерську вітальню». Цей крок відрізняв його від попередників, таких як Новаліс чи Е. Т. А. Гофман, які занурювалися у містику та ірреальність.

Гейне також був тісно пов'язаний з ідеями Просвітництва, схиляючись перед творчістю Вольтера, Дідро, Бомарше та Руссо. Це підґрунтя дозволило йому розвинути гостру соціальну та політичну сатиру, що знайшла вираження у «Дорожніх картинах», «Німеччині. Зимовій казці» та «Сілезьких ткачах». Він став одним із провідних представників літературного руху «Молода Німеччина», який виступав за свободу думки, соціальні реформи та критику феодальних пережитків. Його праці, такі як «До історії релігії і філософії в Німеччині» та «Романтична школа», мали на меті ознайомити європейців з «глибоким та самобутнім характером» німецької культури, філософії та літератури, протиставляючи її провінційному сприйняттю.

Вплив Гейне на наступні покоління був колосальним. Його лірика стала зразком для багатьох поетів, а його громадянська позиція та політична сатира проклали шлях для реалістичної та соціально ангажованої літератури XIX століття. Багато його віршів були покладені на музику такими композиторами, як Р. Шуман, Ф. Шуберт, Й. Брамс, П. Чайковський, Р. Штраус, Е. Гріг, що свідчить про універсальність та емоційну силу його поезії. Гейне не лише підбив підсумок романтизму, а й відкрив нові горизонти для німецької та світової літератури, поєднавши ліричну глибину з гострою інтелектуальною думкою.

Критична рецепція

Реакція сучасників

Прижиттєва рецепція творчості Генріха Гейне була неоднозначною, але переважно успішною. «Книга пісень» (1827) одразу принесла йому визнання у Німеччині, а згодом і в усьому світі, витримавши 13 видань за життя автора. Її «романтична щирість» та «простота, природність, імпровізаційність» підкорили читача. Проте, його гостра соціальна критика та вільнодумство викликали невдоволення офіційної влади. У грудні 1835 року німецький сейм заборонив усі твори літературної школи «Молода Німеччина», до якої Гейне зараховувався в першу чергу. Це призвело до того, що його нові книжки потрапляли під заборону, а сам поет був змушений емігрувати до Парижа. У Франції ж він швидко здобув славу, його вірші перекладалися французькою мовою та широко друкувалися, що свідчить про його інтеграцію у європейський культурний простір. Видатний композитор Ференц Ліст назвав Гейне «одним з найвидатніших людей Німеччини», підкреслюючи його значущість для європейської культури.

Пізніша оцінка та українські переклади

З часом «Книга пісень» набула значення не тільки німецького, а й світового шедевра. В Україні творчість Гейне викликала значний інтерес. Перший переклад з Гейне з'явився у 1853 році, ще за життя поета. Протягом другої половини XIX та перших двох десятиліть XX століття «не було жодного значного українського поета, який не звертався б до лірики Гейне». Серед перекладачів були не лише поети, такі як Михайло Старицький, Юрій Федькович, Пантелеймон Куліш, Павло Грабовський, Михайло Вороний, Борис Грінченко, Агатангел Кримський, а й майстри прози — Панас Мирний, Василь Стефаник, Михайло Коцюбинський. Важливою віхою став майже одночасний вихід у Львові у 1892 році збірок перекладів Лесі Українки та Івана Франка.

Леся Українка, поетеса-початківець на той час, зробила першу вдалу спробу втілити засобами української мови не тільки зміст, а й поетичну форму ліричних творів Гейне. Її переклади 92 поезій з «Книги пісень» «малюють образ юного Гейне, побачений очима нашої поетеси», тонко відтворюючи «гейневський гумор» та «краплі гейневської гіркоти». Наприклад, у перекладі: «Хороша в зірок мова. / Багата і ясна, / Та тільки невідома / Філологам вона! / Я ж тую мову знаю, / Мені вона своя, / Коханої обличчя / Граматика моя!» або «І так заховалися мудро обоє, / Що потім уже не знайшлися ніколи». Ці переклади зберегли високу поетичну вартість і до сьогодні.

Після Другої світової війни майстерність українських перекладачів Гейне піднялася на значно вищий рівень завдяки активній роботі Павла Тичини, Андрія Малишка, Сави Голованівського, Оттілії Словенко. Максим Рильський перекладав сонети, Микола Бажан — строфи «Диспуту», Володимир Сосюра — мініатюри «Нової весни», а Леонід Первомайський — лірику й сатиру. Найповніше спадщину Гейне в Україні представлено у чотиритомному виданні 1972–1974 років за редакцією Л. Первомайського та О. Дейча, що включає як поетичні, так і раніше не перекладені прозові твори.

Автобіографічний контекст

Життя Генріха Гейне було нерозривно пов'язане з його творчістю, що робить автобіографічний контекст ключовим для розуміння його поезії та прози. Його дитинство, описане у «Шляхових картинах» та «Мемуарах», хоча й «змішує поезію із правдою», закладає основу для розуміння його подальших переживань. Єврейське походження, що стало для нього «щастям і нещастям», позбавило його «впевненості» у житті та закрило шлях до чиновницької кар'єри, що безпосередньо вплинуло на його відчуття відчуження та пошуку власної ідентичності. Ця тема пронизує його ранню лірику.

Невдала комерційна кар'єра, коли мануфактурна торгівля «Гаррі Гейне і компанія» була ліквідована у 1819 році, остаточно визначила його шлях як поета, попри невдоволення батьків. Нерозділене кохання до кузин Амалії та Терези, що «запалило» його у 1823 році, стало центральним мотивом «Книги пісень», де особисті страждання перетворюються на універсальні ліричні переживання. Розчарування у політичній дійсності Німеччини після поразки Наполеона, відновлення кріпосницьких порядків та національна нетерпимість, що призвела до заборони його творів та вимушеної еміграції до Парижа у 1831 році, безпосередньо відобразилися у його політичній сатирі, зокрема у поемі «Німеччина. Зимова казка» та вірші «Сілезькі ткачі».

Навіть важка хвороба — прогресуючий параліч, що почався у 1845 році та поступово позбавив його здатності говорити та ходити, — не зламала його творчого духу. У цей період, коли він «ледь чутно, пошепки диктував свою прозу», були створені «Романсеро» та інші твори, пронизані «язичницькою повнотою почуттів, іскристими веселощами та іронією». Таким чином, кожна значна подія у житті Гейне — від народження до смерті — знаходила своє відображення у його літературній спадщині, перетворюючи особистий досвід на універсальне художнє висловлювання.