Лірика. Хоровий мелос (урочиста лірика)
Післягомерівський період
Класична література Греції
Розглянуті вище види лірики — елегія, ямб, монодичний мелос — були засобами для втілення особистих почуттів поета. Проте існували й інші пісні, які відбивали настрої групи, колективу людей Вони виконувалися переважно під час урочистих полін чи свят. Подібні пісні в Греції існували з незапам'ятних часів і були пов’язані з релігійними культами, воєнними походами, трудовим життям. Вони сталі! тією плідною основою, на якій почав зростати хоровий літературний мелос. Пізніше його піснями відзначали культові свята на честь різних богів, певні урочисті полії н різних містах Еллади. Зрозуміло, що виконання подібних пісень вимагало вже великої кількості людей, тобто цілого хору.
Полігімнія — муза гімнів. Мармурова статуя. ІV ст. до н. е
.
Перші пісні хорового мелосу, або гімни, були пов’язані з культами богів. Гімни на честь окремих богів мали свою назву. Так, гімн, присвячений Аполлону й Артеміді, називався пеаном. на честь бога Діоніса — дифірамбом. Пісні, що супроводжувалися танцями, називалися гіпорхемами, процесійні пісні — просодіями.
Пізніше з’являються й пісні світського характеру. Особливо багато їх було складено з приводу загальнонаціональних спортивних змагань — Олімпійських. Піфійських, Йєменських тощо. Пісні на честь олімпіоніків чи переможців інших змагань називали епінікіями, вони прославляли їхні імена по всій країні. Пісні, що уславляли видатних діячів держави, полководців, мали назву енкомій, святкові, застільні — сколій, поховальні — тренів (френів).
Алкман (VIІ ст. до н. е.)
Мелічна хорова лірика виникла у Спарті в середині VII ст. до н. е. Першим її представником був поет Алкман. який народився в лідійському місті Сарди, але майже все життя прожив у Спарті. Він особливо відзначився своїми парфсніями, тобто дівочими піснями, хоч писав ще гімни Зевсові. Кастору і Поллуксу, Гері, Афродіті, Алоллону і т. д. Зберігся досить великий уривок парфенія, у якому поет прославляє вроду керівниць хору Агесіхори і Агідо, порівнюючи їх із блиском золота чи сонячних променів.
Алкман один з перших почав поєднувати міфологічні мотиви з елементами реального життя. Йому також належав ряд еротичних віршів, у яких, зокрема, оспівується жіноча врода. Загалом поет полюбляв усе красиве, тому надзвичайно глибоко відчував мальовничість природи. До нас дійшов його вірш, що зображає спокій поснулої природи:
Сплять усі верховими гірські й стрімчасті скелі,
Всі байраки, всі провалля.
Нори, де плазуни, що їх чорна земля зростила,
Робуче плем'я бджіл, хижий звір у пуші,
Страховищ у глибинах моря сон пройняв,
Крила поскладавши, в вітах поснуло птаство...
(Переклад Г. Кочура)
Ця чудова картина завмерлої уві сні природи повторюється у творах Вергілія, Овілія, Мільтона, особливо відома вона з наслідування М. Лермонтовим Гете («Горные вершины спят во тьме ночной...»).
Стесіхор (VI ст. до н. е.)
Чималої слави зажив як автор урочистого мелосу грек із Сицилії Стесіхор, який ускладнив пісенну техніку введенням так званих ліричних тріад. Він написав багато ліричних творів на епічні й любовні сюжети, але дійшли до наших днів лише незначні фрагменти.
Івік (VI ст. до н. е.)
Не менш популярним був інший поет — грек з Південної Італії Івік. Хоч він і походив з аристократичної родини, але все життя провів у мандрах, при дворах грецьких тиранів. Твори І віка також не збереглися, проте з фрагментів і свідчень учених можна зробити висновок, що він, подібно до Стесіхора, широко використовував епічні сюжети й образи, часто вдавався до порівнянь сучасників з міфологічними героями. За легендою, Івік під час подорожі був убитий розбійниками. Свідками цього злочину стали лише пролітаючі журавлі. Коли розбійники прийшли на свято до міста, на плоті якого стривожені громадяни чекали прибуття уславленого поета, в небі раптом з'явилися журавлі. Злочинці подумали, що птахи можуть їх виявити, кинулися тікати і самі себе викрили. Легенда стала широковідомою завдяки чудовій баладі Ф. Шіллера «Івікові журавлі», блискуче перекладеній В. Жуковським.
Сімонід (556 - 468 рр. де н. е.)
Поет народився на острові Кеос (звідси — Сімонід Кеоський), його поетична діяльність почалася досить рано. У себе на батьківщині деякий час він був учителем хору в храмі Аполлона, довго жив з Анакреонтом, якого високо цінував, у афінського тирана Гіппарха, а після його смерті був запрошений аристократичною родиною Алевадів до міста Ларісса (Фессалія). Під час перської агресії повернувся до Афін, де переміг Есхіла у змаганні на кращу епіграму героям Марафонської битви:
Бившись за еллінів при Марафоні, афіняни збройні
Мідян в бронях золотих військо розвіяли все.
(Тут і далі переклад А Біленького)
Наступні роки життя Сімоніда також пройшли при дворах різних тиранів. Не доживши до 80 років, він закінчив свої дні в Сицилії.
Особливо прославився Сімонід своїми «плачами» — френами (або тренами). Почуття скорботи він передає надзвичайно простими і щирими словами, але з глибокою силою, відтворюючи перед слухачами справжні, реальні події такими, якими вони були. Це впливало значно сильніше, ніж штучні й пишномовні ефекти, і тому френи Сімоніда незмінно викликали сльози, з’явився навіть вираз «сімонідові сльози». Проте ці френи водночас і втішали, заспокоювали, переконували в мінливості людських днів, нагадували про спільну врешті для всіх долю, неможливість навіть для богів уникнути страждань.
Не менше Сімонід прославився своїми дифірамбами, відомо» що він здобув 56 перемог на дифірамбічних агонах. Багато написав він і епінікіїв, які вирізнялися тим, що прославлення певного індивідуалізованого героя супроводжувалося роздумами поета і його порадами. Знаменитими стали епінікії, у яких Сімонід оспівував перемогу грецьких героїв над персами. Багато збереглося його коротких епіграм. Деякі з них також присвячені перемогам над персами. Згадує Сімонід і про героїзм спартанців, які надовго стримали перські війська у Фермопільському проході і всі полягли в нерівному бою:
Епіграма — первісно напис на плиті, але оскільки їх писали елегійними двовіршами, то епіграмою почали називати всякий короткий ліричний вірш, складений елегійним розміром:
Проти трьохсот міріад за колишніх часів тут зітнулось
З Пелопоннесу мужів тисяч чотири лише.
Сімонідові належали також численні парфенії, сколії та гіпорхеми. Отже, у творчості цього талановитого поета можна було знайти всі види грецької лірики і, як визнавали самі елліни, деякі були найкращими з усіх, створених до того іншими поетами.
У багатьох творах Сімоніда помітне відчуття смутку, тривоги за прийдешній день, оскільки поет переконаний у мінливості й нестійкості людської долі. Часом він говорить і про смерть, що чатує на людину і від якої порятунку бути не може. Проте поет намагається втішити цю людину, доводячи, що поки вона живе, то повинна насолоджуватися посланим їй здоров’ям, найціннішим даром богів.
Як правило, Сімонід не втручався в політику і був далекий од неї. Проте один елегійний двовірш свідчить, що часом він нехтував цим правилом. Нам невідомі взаємини, що склалися між поетом і його покровителем Гіппархом, але смерть тирана викликає неприховану радість Сімоніда. Можливо, це пояснювалося і прагматичним бажанням поета забезпечити своє майбутнє і в демократичних Афінах:
День, коли згинув Гіппарх від Арістогітона руки.
Також Гармодія, став кращим воістину днем.
(Переклад Н. Пащенко)
Сімонід не був глибоким філософом, його світогляд спирався на життєвий досвід і спостереження за швидкоплинним часом. Але прості, дохідливі й дотепні вірші в усіх відомих ліричних жанрах, глибока щирість і вміння поета впливати на душі й свідомість людей забезпечили йому безсмертя у дальших поколіннях еллінів. Тому згадки про твори нього поета можна знайти в багатьох еллінських поетів і вчених. До наших днів дійшла лише жалюгідна частка його великої спадщини.
Піндар (між 522 - 518 — між 442 - 432 рр. до н. е.)
Свого вищого розквіту хоровий мелос досяг у творчості Піндара, який народився в аристократичній родині поблизу міста Фіви. Він учився у визначних поетів, зокрема у своєї старшої співвітчизниці Корінни, яка допомагала йому своїми порадами. Беотійська поетеса була захоплена талантом Піндара, хоча це не перешкодило їй вступати з ним у змагання і кілька разів перемагати. Познайомившись з першими творами поета, вона зауважила йому, що в його віршах майже відсутні міфологічні сюжети та образи. Погодившись із нею, Піндар надмірно сповнив ними свої наступні твори, чим викликав нову критику поетеси: «міфи слід сіяти рукою, а не мішком». Проте нього разу Піндар не послухав своєї доброзичливої наставниці, тому майже всі його пізніші поетичні творіння перевантажені міфологічними подіями, героями та зіставленнями, що значно ускладнювало їх сприйняття і вимагало спеціальної підготовки.
Деякий час Піндар вчився й у відомих на той час музикантів Ласа та Аполлодора, потім довго подорожував, відвідав сицилійських тиранів, Македонію, багато грецьких міст і навіть Єгипет. Помер він, за легендою, під час театральної вистави в Афінах (за іншою версією — в Аргосі).
Піндар завжди залишався патріотом своєї вітчизни — Беотії, хоч його болісно вразило те. що вона підтримала в 480 р. до н. е. агресію перського царя Ксеркса проти Афін. Піндар високо оцінив подвиг афінського народу, який спромігся завдати вирішального удару ворогам і примусив їх залишити межі Еллади. Проте, за окремими незначними винятками, він ніколи не втручався у політичні справи, тому вони не дістали відображення у його елінікіях.
Глибоко релігійна людина, Піндар у своїх творах відводив чільне місце героям і богам, яких зображував позбавленими всяких недоліків, людських слабкостей і навіть подоби людини. Його погляди якоюсь мірою традиційні, хоч і мають певне філософське забарвлення. «Зевс — володар усього» головна формула поета. Боги не тільки всемогутні, але й добрі, справедливі та ласкаві, завжди готові прийти на допомогу, адже «бог здоганяє крилатого орла і обганяє морського дельфіна, він приборкує гордість пихатого, а скромного обдаровує невмирущою славою». Поет вірить у посмертні страждання душі й загробний світ. В одній зі своїх од він розповідає про муки грішників у царстві Аїда і щасливе, звільнене від страждань, існування праведників, які навіть можуть потрапити на Острови блаженства. Людина в його віршах постає як слабке й недосконале створіння, «примара тіні», цілком залежна від богів. Тому в поета виникає навіть песимістичний висновок про необхідність повної покори богам, тільки від них «походять усі здібності людей — і тоді вони стають поетами, майстерними борцями чи ораторами». Щоправда, він не відбирає у людини права в молодості жити радісно, насолоджуватися її дарами, бути енергійною, працьовитою і веселою — і все ж вимагає пам’ятати про короткочасність життя, визначену богами. Можливо, що подібні настрої виникли у зв’язку з кризою аристократії, яка, відчуваючи нетривкість свого становища в нових історичних умовах, шукала розради в релігії.
Дискометання. Панафінейська амфора. V ст. до н. е.
Творча спадщина Піндара була величезною. В античному «Життєписі Піндара» про це сказано так: «Написав він сімнадцять книг: гімни, пеани, дифірамбів дві книги, просодіїв дві книги. парфеніїв дві книги, та ще третю з так званими окремими парфеніями. гіпорхем дві книги, енкомій, френів та епінікіїв чотири книги». З усіх цих творів до нас дійшли чотири книги епінікіїв (числом 45) і близько 300 уривків усіх інших видів лірики
Книги епінікіїв присвячені переможцям Олімпійських, Піфійських, Немейських та Істмійських ігор, відповідно вони і названі. Характерна особливість цих пісень полягає в тому, що поет ніколи не зображав самих спортивних змагань, до яких ставився з цілковитою байдужістю. Головним для нього є постать самого переможця. А його Піндар розглядає як оборонця, улюбленця богів. Бо спортивна перемога — то лише один із проявів божественної милості, саме тому олімпіонік чи переможець якихось інших змагань здобуває таку нечувану популярність. Справді. на той час навіть військо, що вирушало в бій, намагалося мати у своїх рядах подібних переможців. І не тому, що вони могли вбити більше ворогів, а завдяки прихильності до них богів, що поширювалася і на саме військо. Тому Піндар так багато говорить про переможця, оспівуючи його походження, шляхетність роду, доблесть, життєву енергію, славу, якої він зажив у себе на батьківщині чи в усій Елладі, багатства тощо. Часом поет вихваляє і коня, на якому той здобув перемогу. Так. у першій Олімпійській оді оспівуються перемоги сіракузького тирана Гієрона та його коня Ференіка (Переможця). Спочатку Піндар прославив Олімпійські ігри, а потім перейщов до «любителя кінних перегонів», слава якого сяє в «країні Пелона». І далі поет пригадує міф, за яким Пелоп колись переміг місцевого царя і став володарем усієї землі, названої його ім’ям (Пелопоннес — «острів Пелола»). Ода закінчувалася побажанням Гієронові здобувати нові блискучі перемоги з допомогою божества, яке «пілотуватиметься про задумані звершення». Друга і третя Олімпійські оди присвячені союзникові Гієрона, правителю Акраганга (Сицилія) Ферону, четверта—п’ята оди — громадянину міста Камарина Псавмію, сьома — Діагору Родоському тощо.
У своїх одах (епінікіях) Піндар використовує багато міфів, намагаючись за їх допомогою пояснити дії переможця, втішити його зіставленнями, піднести на вищий ступінь слави або вдатися до якихось історичних паралелей. Часто він переробляє міфи, пристосовуючи їх до своїх задумів, або висловлює в них свій ідеал. Внутрішня структура епінікіїв надзвичайно своєрідна й різноманітна, тому охопити їх якоюсь єдиною схемою неможливо. Складаються вони з ліричних тріад, винайдених Стесіхором.
Характерною за будовою є найліричніша перша Піфійська пісня на честь Гієрона Етнейського, коні якого перемогли на змаганнях 470 р. до н. е.
І строфа
Ліро золотосяйна, втіхо фіалковолосих Муз
І промінного Феба, почувши твій голос,
Хор виступає, провісник святи.
Звукам своїм співаки послушні,
Коли передзвонами струн почнеш
Заспіви ті. які хор супроводять,
Гасиш вічний вогонь блискавиць гостролезих,
І дрімає на скіпетрі Зевса орел.
Сонно звісивши крила свої.
Владар пернатих.
І антистрофа
Над ного головою з дзьобом орлиним кривим
Ти густу пелену пролила темновиду.
Солодко віки йому склепила.
Мірно вві сні він здіймає спину,
Полонений гомоном струн твоїх.
Навіть Арей войовничий, відклавши
Гострі ратища, ніжить дрімотою душу.
Зачаровуєш навіть безсмертним серця
Хистом сина Латони і Муз Широкошатних.
І епод
Тільки все те. чого серцем своїм
Усевладний Зевс не злюбив, —
На суходолах, безкраїх морях, —
Озивається шалом на спів Пієрід.
Поміж ними — той, то в глибинах
Тартару, ворог безсмертних —
Сам стоголовий Тіфон; зростав колись
Він у печері Кіліклії, знаній усім, а тепер
Кумські вершини приморські й Сицилії землі...
(Тут і далі переклад А. Содомори)
У цьому уривку між строфою й антистрофою існує чітка ритмічна подібність, завершує тріаду зовсім інакше написаний епод («приспів»). Кожна ода могла складатися з кількох таких тріад (у наведеній їх п’ять).
Ця перша тріада першої Піфійської пісні є блискучим зразком глибокого розуміння Піндаром могутньої сили поетичного слова, якому підкоряється все на світі — навіть Зевсів орел і суворий Арес. Проблема поетичного мистецтва завжди хвилювала поета, і він неодноразово повертався до неї. Свідомий свого таланту, Піндар уподібнював себе до «божественного птаха Зевса» (тобто орла), а своїх поетів-недругів називав «жадібними воронами, які здатні лише каркати». Поет упевнений, що «слово живе довше справ» за умови, що воно породжене «Харитамн (тобто богинями вроди, радості й жіночої принадності) з глибин серця». Лише справжня пісня здатна увічнити велике діяння, бо «без пісні й велика сила перебуватиме в темряві», своєю славою Одіссей завдячує не подвигам, а Гомеру, та й взагалі події Троянської війни залишилися б без цього поета невідомими:
Змагання з бігу. Аттична ваза
...Тож не забудь
Втрутитись піснею у похвалу його діянь,
Її слова — винагорода відважним бійцям,
По гримлять вони в різноголоссі флейт і лір
На вічні віки.
Піндар постає як видатний новатор поетичного мистецтва. Надзвичайно урочиста й велична мова його епінікіїв сповнена складними зворотами, «затемненими» і пишними епітетами, складними образами, барвистими словами й виразами. У його віршах відсутня традиційна «правильна» ритміка, його думка в похвальному гімні, «подібно до бджоли», перелітає з однієї теми до іншої, його стиль позбавлений плавності, несподіваний і рвучкий. У рядки віршів Піндара раптом вриваються оригінальні порівняння, ідеї, відступи, не говорячи вже про міфологічні паралелі, що часом розгортаються у складну образну систему. Поривчастість стилю була, мабуть, зумовлена й музикою, якої ми не знаємо, але вона відігравала дуже важливу роль. Ці особливості ліричних творів зробили ім'я Піндара знаменитим у пізніші століття. З дев'яти ліриків, найбільше шанованих олександрійськими вченими, його вважали найвидатнішим. А римський поет Торопій дає йому таку образну характеристику:
Мои стрімкий потік, чиї води в повінь
Ринуть буйні, з гір, береги розмивши.
Рветься так з глибин непомірно дужа
Піндара мова.
(«Оди», ІV, 2)
Піндар був одним із тих поетів Еллади, хто найбільше вплинув на поетичне мистецтво нових часів.
Вакхілід (516— 450 рр. до н. е.)
Племінник поета Сімоніда, молодший сучасник Піндара, з яким усе життя ворогував. Вакхілід народився на острові Кеос, довгий час зі своїм дядьком жив при дворі тирана Гієрона Сіракузького. Можливо, деякий час мешкав на Пелопоннесі, далі його сліди загубилися. До кінця XIX ст. твори його, за винятком кількох незначних фрагментів, лишалися невідомими. Лише в 1896 р. було знайдено 14 епінікіїв і кілька дифірамбів, пеанів та уривків любовних пісень, що належати Вакхіліду.
Вакхілід як поет менш оригінальний і значно простіший за Піндара. якого намагався наслідувати, floro епінікії на честь Гієрона, переможній у кулачному бою юнака Аргея, юнаків-бігунів Лахона й Аглая, п'ятиборця Автомеда, борця Алекідама, в колісничному бігу Клеоптолема й Арістотеля та інших за композицією та образною системою не складні. Думка поета тече в них спокійно, послідовно й рівномірно Мова і стиль Вакхіліда позбавлені пишності, пафосу, «темних» недомовок і багатства поетичних прийомів. Замість міфу він часом використовує якусь популярну легенду, наприклад., про царя Креза, держава якого була зруйнована персами.
Погляди Вакхіліда мало чим відрізняються від Піндарових. Віра в богів, у їхнє всевладдя, у здатність дати людям щастя і багатство поєднується в поета з думкою про безсмертя поетичного слова. Тому видатна людина житиме не у своїх справах, а у творіннях талановитого поета. Вакхілід і себе зараховує до таких поетів, високо цінує свій ліричний хист, називаючи себе орлом у високому небі або «кеоським солов'єм».
Кулачний боєць. Скульптор Аполлоній.. I ст. до н. е.
Хто щасливий у діяннях,
Про того вже не мовчать,
В похвалі отій правдивій
Пом'янеться піснею дар тобі медвяний
Кеоського солов'я.
(Переклад Н Пащенко)
Велику схильність відчував Вакхілід до Афін, про які згадує у дифірамбах, присвячених легендарному афінському герою і царю Тесею — «Юнаки, або Тесей» і «Тесей». Перший присвячений легенді про морську подорож Тесея на острів Крит, піл час якої за наказом критського царя Міноса юнак кинувся у море й опинився у палаці свого батька Посейдона, а потім повернувся на корабель живим і здоровим. Другий дифірамб розповідає легенду про прихід Тесея до Афін і ті подвиги, що їх він здійснив на шляху до них. Цей дифірамб особливо цікавий тим, що Вакхілід ніби відтворює у ньому форму того драматизованого дифірамба-діалогу, що став одним з найголовніших джерел виникнення трагедії (докладно про це сказано нижче). Тут діалог відбувається між хором і батьком Тесея Егеєм:
Хор
I строфа
Могутній владарю священних Афін,
Владико заможних іонян.
Що значити може цей клич бойовий
Сурми міднолитої голос?
Чи, сіючи смерть, войовник-лиходій
Ступає по батьківських нивах.
Чи мирні отари з гірських пасовищ
Зганяє підступний грабіжник
Під крик пастухів, що на поміч зовуть?
Скажи, що гнітить твою душу?
Звідкіль на обличчі тривоги печать?
Чи має хто-небудь із смертних Таку оборону і .міць бойову.
Як син Пандіона й Креуси?
Егей
І антистрофа
Присипаний пилом далеких доріг,
Прибув посланець щойно з Істму,
Принісши нам вісті про дивні діла,
Про подвиги дужого мужа.
Від рук його згинув зухвалий Сінід,
Між смертними муж найміцніший.
Кроніда. землі потрясателя син.
Він вбив кабана-людожера,
Який по ярах Креміонських гасав,
Убив нечестивим Скірона.
Звитяжний двобій з Керкіоном звершив.
Сильнішого стрінувши мужа.
Важенний свій молот Прокопт упустив.
Боюсь його замірів дальших.
Хор
II строфа
А хто він і звідки, одежа яка
Вкрива його плечі могутні?
Чи рать многолюдну з собою веде.
Чи сам в бойовому риштунку,
Немов мандрівник у країні чужій.
Шляхами самотньо мандрує,
Могутній і смілий, нечувану міць
Мужів багатьох подолавши?
Напевно, сам бог йому вказує шлях,
Щоб тих, які скривджують інших.
Правицею дужою він покарав,
Бо той, хто весь час лиходіє,
І сам не уникне біли, адже все
Кінець свій в майбутньому має.
Егей
II антистрофа
Говорять, не сам він іде: два мужі
З мечами на плечах могутніх
Пліч-о-пліч із ним виступають, в руках
Стискають два точені списи.
Лаконський майстерний шолом оповив
Волосся його золотаве,
А груди покрив пурпуровий хітон
І плащ фессалійський кудлатий.
В очах його блискають іскри вогню —
Лемноського полум’я відблиск.
У розквіті сил він, юнак молодий,
Він перший у ратних забавах,
У мідноголосих боях. Він сюди
В розкішні Афіни прямує.
(Переклад А. Содомори)
Поступаючись Піндару глибиною думок і різноманітністю поетичних засобів, Вакхілід цікавий тим, що своїми творами доповнює наші знання хорової лірики. У творчості цих двох поетів — Піндара і Вакхіліда — епінікій досяг свого найвищого розквіту. Згодом цей жанр згасає назавжди, хоч і траплялися окремі спроби відновити його. Сам Вакхілід не був забутий, його читали в Александры, Римі й Візантії.