Антична література - В.І. Пащенко, Н.І. Пащенко 2001 Головна

Класична література Греції

Післягомерівський період

Лірика. Монодичний мелос (урочиста лірика)

Порівняно з елегією і ямбом літературна мелічна лірика розробила значно меншу кількість тем. Зі зростанням свідомості окремої особистості збільшується зацікавлення власними почуттями. Мелос стає засобом для виявлення суб’єктивних почуттів. по суті поет сам є носієм тих емоцій, які він відтворює.

Ерато — муза любовної лірики. Мармурова статуя. Ill—ІІ ст. до н. e.

Тому в більшості мелічних поетів на другий план відступають соціально-політичні й громадянські проблеми й акцентуються питання, пов’язані з індивідуальними, інтимними почуттями..

Головні теми підказані самою дійсністю. Культові, обрядові відправи, застілля, кохання, вино і ті радощі, що їх вони дають, дружба, захоплення мистецтвом і поезією породжують безліч ліричних творів. Усі вони переломлюються крізь призму особистих та інтимних переживань і настроїв поета.

Батьківщиною монодичного мелосу стала острівна Греція, зокрема острів Лесбос, потім міста малоазійського узбережжя. В культурному відношенні вони перевершувати міста материкової Греції. Чільне місце серед них посідав Лесбос із центральним містом Мітілена, він уважався серед еллінів одним з п’яти «блаженних» островів. Благодатний клімат, екзотична рослинність, розвинута торгівля, близькість до східної культури, досить легке життя, веселі розваги, пошана до жінок, які відчувати себе вільнішими, ніж в інших полісах Греції (особливо в Афінах), і були повноправними членами суспільства — усі ці чинники сприяли створенню на Лесбосі своєрідного культу краси і насолод, а з ним — і витонченої лірики.

Можливо, саме тому Лесбос з давніх часів уславився своїми піснями й музикантами. Існувала навіть легенда, що буря колись принесла саме до його берегів ліру і голову славнозвісного чудо- пісняра Орфея, вбитого фрігійськими вакханками за відмову взяти участь у їхній оргії. Лесбос, таким чином, немовби сприйняв пісенну спадщину Орфея і породив двох найуславленіших представників ліричної поезії — Алкея і Сапфо.

Алкей (кінець VII — початок VI ст. до н. е.)

Рідне місто Алкея Мітілена пройшло характерний для тих часів шлях боротьби демосу з аристократією, а сам поет повторив долю Феогніпа.

Боротьба з тиранією на боці аристократії закінчилася для Алкея вигнанням, під час якого він став воїном-найманцем, брав участь у боях у Фракії та Єгипті. Після амністії поет повернувся і навіть замирився і потоваришував із вождем мітіленського демосу, мудрим тираном Піттаком, з яким до того довгий час боровся. До нас дійшло кілька віршів Алкея часів громадянської війни, у яких поет закликав до повстання і боротьби з демосом і Піттаком (так звані «Пісні заколоту»). Ще раніше нестриманість і завзятість Алкея виявилися у боротьбі з ненависним тираном Мірсилом, і коли той несподівано помер, бурхливі почуття радості вилилися в поета в знаменитих поетичних рядках

Пити, помнемо пить! І сп’яніймо всі.

Хоч і не хочеш, пий! Бо ж подох Мірсил!

(Переклад Н. Пащенко)

У ряді віршів Алкей намагається дискредитувати Піттака, називаючи його «ворогом міста», «виродком вітчизни». У «Посланні Піттаку» поет дорікає йому за те, що той не повернув його з вигнання і повисилав багатьох корисних місту людей. Проте в них політичних віршах Алкея не можна знайти такої злобної ненависті до демосу та його вождів, як у Феоґніда, у нього скоріше відчувається скорбота людини, яка тонко відчуває несправедливість і страждає, не маючи змоги чимось зарадити.

У кількох фрагментах віршів Алкея з’являється образ корабля, що потрапив у бурю. Один із них вражає своєю поетичністю та глибиною змісту і сприймається як алегорія, хоч поет її так і не розкриває. В описі драматичної епопеї корабля-держави, що от- от має загинути від страшних хвиль-потрясінь і що його намагаються врятувати відважні моряки, відчувається пристрасність почуттів поета. Реалістично і дуже стисло відтворює Алкей відчайдушну боротьбу корабля за своє існування:

Не розумію звади поміж вітрів.

Шаліють хвилі, линуть сюди й туди...

А ми в розбурхану негоду

В чорнім судні серед хвиль кружляєм.

Жорстоко гнані нападом бурі злим.

Сягають хвилі аж до підніжжя щогл,

Вітрило наше розірвалось.

Тільки лахміття по вітру мас.

Але найвище посеред хвиль лихих

Іще грізніший вал підіймається.

Білу віщує нездоланну,

Перш ніж боги пристань пошлють нам...

(Переклад Г. Кочура)

Порівняння корабля з державою виявилося надзвичайно вдалим. особливо в періоди потрясінь. Цей образ перейшов до римської й новітньої літератури. Вірш закінчується сумними думками поета про неминучість катастрофи, він висловлює бажання «забути все» і побоювання щодо власної долі.

Найчастіше Алкей постає у своїх творах як пристрасний і бунтівливий борець, котрому не завжди щастить. Зазнавав він поразок і на полі бою. Подібно до Архілоха йому довелося рятуватися втечею і кинути свій щит. У зверненні до друга він пише:

Моїм повідай, що Алкей живий!

Та обладунок зник Вояк аттичний

Повісив, сміючись, мій щит жаданий

У храмі совоокої богині

(Переклад Н. Пащенко)

Алкей оспівував чоловічу дружбу, ту насолоду, яку відчуває, підносячи келих з вином. Звертаючись до друга Меланіппа. поет запрошує його пити й не думати про майбутнє, бо «плач не плач — шлях неминучий, попереду тільки смерть». Почуття безнадійності виникло у віршах Алкея після поразки боротьби з тиранією, а можливо, і на початку вигнання, коли майбутнє бачилося позбавленим перспектив.

Одійшовши після повернення на Лесбос від усякої політики, Алкей поринає у традиційні для монодичної лірики теми вина і кохання. Постійний заклик «Питимемо!» стає своєрідним рефреном у багатьох його сколіях. Поет уважає вино найкращим засобом, щоб забути всякі прикрості й турботи, щоб розвеселитися. Воно є справжнім другом, оскільки може відкрити істину. Бажання пити поет виправдує навіть будь-яким сезоном року. Вино для нього — це найкращі ліки з ліків.

Значне місце в ліриці Алкея належить темі кохання. В одному чотиривірші поет з гумором звертається до Ерота, називаючи цього юного бога «найстрашнішим з усіх безсмертних». Як правило, до почуття кохання Алкей ставиться досить серйозно і цнотливо. Це засвідчує, зокрема, його звернення до своєї уславленої співвітчизниці Сапфо, яку поет, мабуть, ніжно кохав:

Сказати дещо хочу тобі одній.

Але як тільки глянеш на мене ти, —

Уста мої замикає сором.

Перед тобою стою безмовний.

(Тут і далі переклад А. Содомори)

Проте поет, очевидно, не виправдує надто сильні пристрасті, що можуть примусити забути обов’язок чи пролити кров. У вірші, умовно названому «Провина Єлени», він саме в цьому обвинувачує героїню. Її кохання до Паріса спричинило трагічну долю Трої:

Біль гіркий колись переніс, говорять.

Цар Пріам з дітьми через твій, Єлено,

Злочин, як спалив Іліон священний

Зевс-громовержець

Не з такою в колі богів весілля

Елкід справляв, а з палат Нерея

В дім Кентапра він заманив любов’ю

Дівчину ніжну.

Так колись Пелей на дівочім стані

Пояс розв’язав і жаданим шлюбом

Поєднались він і дочка найкраща.

Бога Нерея.

Рік минув — родився півбог

безстрашний

Син білявий в них, жеребців погонич.

А з вини Єлени в боях фрігійці

Кров'ю стікали.

Ще до Алкея лесбоські поети, використовуючи місцеві народні пісні, ввели в монодичний мелос низку нових поетичних прийомів і розмірів. Алкей продовжив цю традицію і залишив так звану «алкееву строфу»> — чотиривірш із складною ритмікою, що пізніше зажив чималої слави.

Алкеєм був також написаний ряд чудових гімнів, присвячених Ероту, Гермесу, Афіні. Гефесту й Аполлону. До нас дійшли невеличкі їх уривки, гімн до Аполлона докладно відомий з прозового переказу: Навіть у ньому вражає тонке й проникливе відчуття поетом природи.

Пізніші покоління цінували Алкея як одного з найвидатніших ліриків Еллади.

Сапфо (кінець VII — перша половина VI ст. до н. е.)

На місцевому наріччі Сапфо називали Псапфою. Сучасниця Алкея, вона стала перщою у світі геніальною поетесою. Народилася Сапфо в сім’ї мітіленського аристократа Скомона на острові Лесбос. Вийшла заміж за вельможу Керколая, від якого народила дочку Клеї- ду, котру дуже любила і присвятила їй низку віршів. На початку VI ст. до н. е. Сапфо змушена була залишити рідний острів і певний час прожила на острові Сицилія. Причина еміграції полягала, очевидно, в поразці аристократів у боротьбі з народною партією і подальшому їхньому вигнанні. Сама поетеса була далекою від усяких політичних чвар. Усе життя її символізувало поклоніння культові кохання і краси, легенда розповідає про її нещасне кохання до красеня-човняра Фаона, через яке вона ніби кинулася з Левкадської скелі в море. Але ця легенда — плід вигадки пізніших комедійних поетів.

Після повернення на Лесбос Сапфо заснувала школу дівчат, де вчила їх співів, музики і поетичного мистецтва. Ця школа, яку називали школою «служительок Муз», зажила великої слави, до неї приїздили дівчата з багатьох міст Еллади. Найголовнішою темою творчості поетеси стає кохання, кохання в усіх його проявах — спокійне й бурхливе, ніжне й пристрасне. Поетеса часто звертається до Афродіти чи Ероса з проханням допомогти їй добитися взаємності або перебороти почуття, що примушує водночас і радіти, і страждати. Вперше в історії грецької лірики з’явилися такі схвильовані вірші, у яких з надзвичайною проникливістю було передано, хоч і лише з зовнішніми фізичними ознаками, любовну знемогу жінки:

До богів подібний мені здається

Той, хто біти тебе, щасливий, сівши.

Голосу твого ніжного бриніння

Слухає й ловить.

Твій принадний усміх: від нього в мене

Серце перестало б у грудях битись;

Тільки образ твій я побачу — слова

Мовить не можу.

І язик одразу німіє, й прудко

Пробігає пломінь тонкий по тілу.

В пухах чути шум, дивлячись, нічого

Очі не бачать.

Блідну і тремчу, обливаюсь потом.

Мов трава пожовкла, безсило никну.

От іще недовго — й здається, має

Смерть надлетіти.

(Переклад Г. Кочура)

Поетеса насолоджується життям, любить його і сама свідчить:

Жереб мені

Випав такий:

Серцем палким

Любити

Ласку весни.

Розкіш, красу,

Сонця ясне

Проміння.

(Переклад А. Содомори)

Тому ліричні творіння Сапфо здебільшого позначені сяючою радістю, оптимізмом, пристрасним бажанням злитися з природою, яку поетеса безмірно любить і розуміє. Вона розмовляє з джерельцем, що «посилає крізь гілля яблунь своє дзюрчання ніжне», милується «льотом голубків», трояндами, своїми улюбленими квітами, які схилилися над печерою німф і з пелюстків яких «стікає томливо дрімота», дихає ароматом запашних трав, медунки та анісу, найпростіших польових квіток. Усі вони збуджують у ній бурхливі переживання. Ці невеличкі й барвисті замальовки відповідають настрою авторки, створюють тло, на якому розвивається почуття.

Любовні переживання поетеси мають різні відтінки. Розлука з улюбленою подругою, муки ревнощів, смуток у зв’язку з тяжкою втратою, самотність виливаються у пристрасні й щирі рядки. У «Гімні до Афродіти» Сапфо просить богиню прийти до неї і. як колись, урятувати «серце від нової туги», вона свято вірить у її могутню силу та незмінну підтримку. Деякі вірші свідчать, що кохання поетеси було мінливим, відчувала його вона не раз:

Ерос мене знов мучить виснажливий,

Гіркотно-сладісний непереможний змій.

(Тут і далі переклад Н. Пащенко)

Кохання Сапфо водночас несе в собі і радість, і сердечні муки, невгамовне бажання кохати й чітке розуміння, що жадане почуття неодмінно принесе новий біль і страждання. Лірика Сапфо має тверду основу — народну любовну пісню, яка була дуже поширена на Лесбосі і в якій чудові картини природи поєднувалися зі смутком і скорботою. У деяких піснях поетеса зізнається, що вона відчуває «томління смерті темне», часом розповідає про похмуре царство Персефони, оплакує подругу. Усі ці свої почуття Сапфо розкриває з надзвичайною щирістю, переконливістю та емоційною силою. Щоправда, вона не заглиблюється у психологічний аналіз почуттів, зображуючи лише їх зовнішні прояви А втім, мабуть, і не могла цього зробити, як не зробили й пізніші еллінські поети. Адже ця проблема — розкриття внутрішнього світу героя — так і залишилася не вирішеною грецькими письменниками.

Критики Сапфо різних часів обвинувачували її в брутальній чуттєвості та еротизмі. Проте спадщина поетеси свідчить, що нею. навпаки, керували висока мораль і цнотливість, її лірику вирізняють чистота і краса, доброчесність; сама по собі краса нічого не варта, якщо не підкріплена внутрішніми чеснотами людини, «без моральності багатства всі даремні», «воістину прегарний той, у кого і душа велика». До нас дійшов уривок вірша Сапфо до брата-воїна Харікса, у якому вона суворо засуджує його за легковажне захоплення недостойною дівчиною-куртизанкою і попереджає, що не буде до нього поблажливою.

Особливо ніжними і чистими постають весільні гімни Сапфо — епіталами. їх було дуже багато, проте дійшла до нас лише мізерна частина. Радісні й веселі, проникнуті м’яким і доброзичливим гумором. традиційним для подібного виду народних пісень, вони сповнені ширим бажанням поетеси побачити молоде подружжя щасливим. Деякі з епіталам містять жартівливі скарги дівчат, які розлучаються назавжди зі своєю подругою, гумористичні описи нареченого-«взлетня», який забирає дівчину, радощі й тривоги нареченої, думки про святість незайманості тощо. У рефрені, як правило, згадувалося ім’я бога молодят Гіменея, тому ці гімни ще називалися гіменеями:

Гей, стелю ще підіймайте! —

О, Гіменею!

Вище, теслі, то ж вище!

О, Гіменею!

Входить жених, Аресу подібний.

Вищий віл самих високих мужів.

В іншій епіталамі наречена порівнюється з яблуком, яке потрібно зірвати вчасно, лише коли воно достигне:

Яблуко спіле смачне там на гілці собі червоніє.

Ген, аж на самім вершечку — забув садівник обірвати.

Один із найбільших уривків, що зберігся, присвячений весіллю Гектора й Андромахи, і хоча Сапфо розповідає про міфологічну подію, але наче переносить її у реальний світ. З радістю і насолодою перелічує вона ті гарні речі й коштовності, які оточують молодих, чи їхнє вбрання.

Епіталами виконувалися і одним співцем (соло), і хором.

Серед уривків збереглася іронічна відповідь поетеси на нерішуче звернення Алкея:

Коли б твій намір чистий і добрий був.

Тоді б і слово легко злетіло з уст.

І вниз очей не опускав би.

Сміло сказав би, чого бажаєш.

(Переклад А. Содомори)

Творчість Сапфо, як і Алкея, визначила цілий напрям у ліричній поезії, збагатила її постійними переспівами народних пісень, новими віршовими розмірами. Зокрема, поетесі належить складний за ритмікою чотиривірш — «сапфічна строфа». В античності лірика Сапфо була надзвичайно популярною і любимою. А Платон, підкорений чарівністю її поетичного слова, залишив навіть сповнений захоплення елегійний двовірш:

Дев’ять на світі є Муз, як засвідчують люди; не вірте.

Бо вже й десята прийшла — Лесбосу донька Сапфо

(Переклад Н Пащенко)

Мабуть, ще в давні часи не всім були до вподоби вільнолюбні й пристрасні вірші поетеси, створена нею дівоча співдружність, що увійшла в легенду. Про Сапфо почали складати оповіді, образливі для її жіночої честі. Доходило навіть до того, що її називали гетерою, приписували неприродні сексуальні схильності. Мабуть, до цього доклали руку і комедіографи, а надто городяни різних полісів, які незалежне життя Сапфо сприймали як небезпечну спокусу для власних жінок, безсловесних і пригнічених. У нові часи дослідники біографії поетеси також трактують її вкрай неоднозначно. Відомо, що в XI ст. всі книжки Сапфо були спалені у Візантії. У полум’ї вогнища загинули численні творіння одного з поетичних геніїв античності. Тому до нас не дійшло жодного її цілого вірша. На щастя, ім’я Сапфо все ж майже очищене від наклепів і бруду.

Анакреонт (бл. 570 — бл. 480 рр. до н. е.)

Уродженець міста Теоса (Мала Азія), Анакреонт багато разів міняв місце проживання. Після завоювання персами Теоси переїхав до міста Абдери (у Фракії), довгий час жив при дворі самоського тирана Полікрата, який зробив свій палац центром науки й мистецтва. Саме тут розквітнув поетичний талант Анакреонта, він став співцем розваг і безжурного життя полікратівського вищого світу. Після трагічної смерті тирана на запрошення афінського правителя Гіппарха прибув до Афін, став другом володаря і навіть після його вбивства в 514 р. до н. е. ще прожив довгі роки в місті. Вже в старості з якихось причин поет залишив гостинні Афіни й опинився при дворі аристократів Алевалів (Фессалія), а врешті повернувся в рідне місто, де, мабуть, і помер.

Життя Анакреонта було безхмарним і безбідним. Узагалі поети в Елладі користувалися величезною любов’ю і пошаною, кожне місто вважало за честь запросити якогось видатного співця до себе, оточувало його піклуванням і благами. Саме так пройшло і життя Анекреонта — у щоденних розвагах, пишних бенкетах, численних любовних пригодах. До всякої політичної боротьби він був байдужий, мало його хвилювали й соціальні події, тому політичних ворогів у поета не було та й бути не могло, його ніхто не переслідував. Не захоплювала Анакреонта і військова доблесть та слава, він навіть іронічно зауважує:

А той, хто битись хоче,

Нехай собі воює!

(Тут і далі переклад Н. Пащенко)

Усе це й визначило характер і тональність лірики поета. Головними темами більшості ліричних творів стають кохання, Музи, вино:

Не полюбляю того, хто із келихом повним промови

Тільки про розбрат веде та про безжальну війну.

Любий лиш той. хто Кіприду, Ерота і Муз прославляє

І на бенкетах усіх словом своїм веселить.

Навіть поетичне мистецтво, якому Анакреонт віддає увесь свій хист, має лише акомпанувати дзвону келихів і супроводжувати невимушені дружні бесіди. Але в усьому поет любить помірність. тому застілля не повинне перетворюватися на п’яну оргію, кохання — на нестримну й буйну пристрасть. Хлопчикові, який розливає вино, він наказує у велику чашу «води кіафів десять, вина лиш п’ять налити». Двовірш точно передає характер натури Анакреонта:

Люблю, і наче не люблю.

І в розумі, і без ума.

Кохання поета різко відрізняється від щирого, болісного, а то й несамовитого кохання Сапфо, яке цілком поглинає всі інші почуття. Воно у нього не залишає навіть сліду в душі, його любовні насолоди несерйозні, швидкоплинні й скоріше нагадують легко важний флірт. Це кохання настільки поверхове, що навіть любовні невдачі аж ніяк не засмучують поета, і він лише весело та іронічно сміється. Вже будучи старою людиною, Анакреонт писав по-юнацьки життєрадісні вірші:

Золотоволосий Ерог мене

Знову поцілив пурпурним м'ячем —

Дівчину в барвних сандалях тепер

Каже мені забавляти.

Лиш запишалося кляте дівча, —

З Лесбосу славного родом воно, —

Та й осміявши мою сивину,

Іншому звабно моргає.

(Переклад А. Содомори)

Частування вином. Аттична ваза

Слід додати, що любовна лірика Анакреонта звернута не тільки до жінок, але й до юнаків. Подібне кохання було явищем досить поширеним в античному суспільстві й не вважалося аморальним. Яскравим прикладом може бути звернення поета до юнака Клеобула:

Клеобула, Клеобула покохав,

І до нього, розум втративши, помчав...

(Переклад Н. Пащенко)

З життєрадісним пафосом усієї лірики Анакреонта дисонує вірш, проникнутий сумною думкою про наближення неминучої смерті. Короткий і виразний, написаний співучим розміром, ней вірш є одним із найкращих творів поета, що дійшли до нас: Сивина вкриває скроні, голова моя сріблиться.

Молоді літа відрадні проминули; зуби слабнуть.

Відліта життя солодке — небагато вже лишилось

Зупинить ридань не можу, бо мене лякає Тартар.

Бо страшить Аїда темне підземелля; важко в нього

Увійти: коли ж увійдем — вороття нам вже не буде.

(Тут і далі переклад Г.Кочура)

Непокоїть поета і зростаюча сила грошей, що нівечать людські стосунки, тому він недвозначно засуджує тих, хто створює їх культ і «срібло хто боготворить», спокушає людей на злочини.

Часом в Анакреонта виникали несподівані для нього вірші, але пояснити їх появу якимись конкретними фактами за браком даних неможливо.

Так, зберігся невеликий уривок вірша, що за своєю уїдливістю і гнівною іронією скоріше міг належати Архілоху, ніж поміркованому Анакреонтові. У ньому йдеться про якогось Артемона (можливо, суперника поета), якого поет ганьбить за низьке походження і колись жалюгідний вигляд, хоч тепер той розкішно одягнений і виїздить на колісниці.

Анакреонта завжди приваблювали молодість і жіноча врода. Оспівуючи їх, поет знаходить точні й барвисті слова та сміливі образи. Особливо відомий завдяки вільному перекладові О. Пушкіна вірш Анакреонта, де поет порівнює юну непокірливу дівчину з дикою кобилицею, яку він, незважаючи на сиве волосся, ще мріє підкорити:

Кобилице фракіянко, чом од мене ти втікаєш.

Косо дивлячись на мене, ніби справді неук я?

Почекай, тобі вудила я накину і скерую.

Взявши повід, біг твій бистрий на призначену мету.

Нині ти лише по луках вільно скачеш і пасешся.

Досі, мабуть, не траплявся вершник сміливий тобі.

Крім еротичних віршів. Анакреонт писав гімни, зокрема, до нас дійшли уривки на честь Діоніса й Артеміди, а також елегії та епіграми. Його прості ліричні рядки виникають наче самі по собі. Музична співучість вірша, відповідність змісту й форми, безпосередність почуттів сприяли величезному успіхові поета і в наступні століття. Його вірші почали наслідувати, в пізнішій поезії навіть з'явився вираз <«анакреонтична лірика тобто лірика, що розробляє лише вузьке коло тем — кохання, вино, бенкети, веселощі. дружбу «Анакреонтику» можна знайти у багатьох ліриків як стародавніх, так і новітніх часів.

Творів Анакреонта лишилося дуже мало, і ті лише в нечисленних уривках. У XVI ст. французький дослідник Етьєн видав збірку віршів поета та пізніших наслідувань його. Наслідування сприйняли як справжні твори Анакреонта, і вся анакреонтична лірика розвивалася під впливом цієї збірки. Серед цих наслідувань трапляються надзвичайно талановиті вірші. Наводимо два з них:

Я хтів Атридів славить.

Хотів співати Кадма,

А барбітон самого

Ерота прославля.

На інший лад я ліру

Недавно пере строїв.

Та ліра не Геракла.

Ерота знов співа.

Герої, пропивайте.

Назавжди вас покину:

Віднині знаю — струнам

Жаданий лиш Ерот.

Сумно жити не кокавши.

Сумно жити й покохавши,

Найсумніше ж від усього

Ошукатися в коханні.

Все Ерот під ноги топче —

Людську мудрість і звичаї.

Тільки срібло всі шанують.

Хай тому добра не буде.

Хто найперший прагнув срібла!

Через те братів не стало.

Через те й рідня не рідна,

Через те убивства, війни.

Та найбільше нас, коханців.

Через те усюди гине.

Назад Зміст Далі

Посилання на схожі матеріали:

Дата останньої редакції: 10 березня 2026

Меню

Класична література Греції

Післягомерівський період

Лірика. Монодичний мелос (урочиста лірика)

Пошук на сайті