Символізм в літературі кінця ХІХ ст. Філософська основа, естетика. Поезія А. Рембо і драматургія М. Метерлінка. Особливості символістської поезії і драми

Символізм, що виник наприкінці XIX століття, став першою значною маніфестацією модернізму, радикально змінивши уявлення про мистецтво та його роль. Цей літературно-мистецький напрям, заснований на ідеалістичній філософії, проголосив символ центральним елементом творчості, відкриваючи шлях до осмислення прихованих ідей буття. Його вплив сформував творчість таких визначних постатей, як Артюр Рембо та Моріс Метерлінк, кожен з яких по-своєму втілив символістські принципи у поезії та драматургії.

Контекст: Народження Символізму

Наприкінці ХІХ та на початку XX століття європейська культура переживала глибоку кризу позитивістських уявлень про світ, що призвела до появи нових мистецьких напрямів. Символізм (від грец. «симболон» — знак, ознака, прикмета) виник у Франції у 1880-х роках як пряма реакція проти панівного міщанства, раціоналізму позитивізму, а також проти естетики поезії «Парнасців», натуралістичного роману та реалістичного театру. Цей напрям, що став першою маніфестацією модернізму у світовій літературі та живописі, базувався на ідеалістичній філософії Артура Шопенгауера, «теорії несвідомого» Едуарда Гартмана та поглядах Фрідріха Ніцше. Його основоположники, зокрема Поль Верлен і Стефан Малларме, а також їхні послідовники, такі як Анрі де Реньє, Поль Клодель, Поль Валері, Андре Жид, проголосили символ центральним елементом мистецької творчості, що здатен розкрити таємні ідеї, приховані у глибині як навколишніх, так і потойбічних явищ. Шарль Бодлер вважався предтечею символізму, а термін і програмні позиції напряму вперше сформулював Жан Мореас.

Аналіз Символізму

Витоки та формування символізму

Виникнення символізму у 1880-х роках у Франції не було випадковим; воно стало відповіддю на вичерпаність реалістичних та натуралістичних методів зображення дійсності. Поети «Парнасу» з їхньою об'єктивністю та культом форми, а також натуралістичний роман, що прагнув до наукової точності у відтворенні соціального середовища, не могли задовольнити зростаючу потребу у відображенні внутрішнього, ірраціонального світу. Символісти, навпаки, шукали шляхи до «іншої» реальності, що лежить за межами чуттєвого досвіду. Їхня філософська основа, що включала ідеї Шопенгауера про волю як першооснову буття, концепцію несвідомого Гартмана та ніцшеанське переоцінювання цінностей, дозволила їм відійти від матеріалізму та звернутися до метафізичних аспектів існування.

Поетика символізму: слово, музика, асоціація

Поетика символізму відзначається особливим ставленням до слова, яке перестає бути лише носієм прямого значення. Символісти культивували «слово як таке», надаючи йому особливої музичності та здатності викликати численні асоціації. Це прагнення до музичності, що простежується, наприклад, у віршах Поля Верлена, було спробою наблизити поезію до мистецтва, яке, на їхню думку, найповніше передає невловимі стани душі. Формальні пошуки, ускладнені образи та асоціації, а також нахил до таємничості та містичності, що виявлявся у використанні натяків, недомовок, а іноді й у вживанні великих літер для підкреслення особливого значення слів, були інструментами для створення багатозначного, сугестивного тексту. Шарль Бодлер своїм «законом відповідностей» заклав основу для символістського розуміння світу, де всі явища взаємопов'язані і можуть бути розкриті через символ, музику та поезію.

Естетичні засади: двосвіття та інтуїція

В основі естетики символізму лежить ідеалістична концепція двосвіття, згідно з якою видимий, матеріальний світ є лише тінню, символом світу ідей. Цей світ ідей, або «вищий ідеальний бік буття», є справжньою реальністю, збагнути яку можливо лише через інтуїцію, а не раціональне пізнання. Символісти виявляли особливий інтерес до сфери підсвідомого, вважаючи, що саме там приховані істини, недоступні логіці. Вони прагнули створити нову естетику та поетику, яка б виражала суб'єктивне бачення сутності реального світу, де мистецтво стає засобом проникнення у метафізичні глибини.

Образи і символи

Природа художнього символу

Центральною категорією символізму є, власне, символ. На відміну від алегорії, яка має однозначне тлумачення, символ у символізмі є багатозначним поетичним тропом. Він ґрунтується на умовному означенні одного явища чи поняття через інше, але ця подібність не є прямою чи логічною. Наприклад, у вірші Артюра Рембо «П'яний корабель» образ корабля, що втратив керування і блукає океаном, не просто алегорія поета чи людської душі. Він втілює складний комплекс ідей: свободу від умовностей, небезпечне пізнання, відчай, красу незвіданого та трагічну самотність. Символ дозволяє поетам стисло і водночас багатошарово передати певну думку, викликаючи у читача не лінійне розуміння, а інтуїтивне співпереживання та власні асоціації, що розширюють межі інтерпретації.

Місце в літературному процесі

Символізм, що зародився у Франції у 1880-х роках, швидко поширився іншими країнами, ставши першою значною маніфестацією модернізму у світовій літературі та живописі. Він розірвав з традиціями реалізму та натуралізму, які домінували у середині XIX століття, пропонуючи принципово новий підхід до мистецтва. Якщо реалісти прагнули до об'єктивного відображення дійсності, то символісти зосередилися на суб'єктивному сприйнятті, внутрішньому світу та метафізичних аспектах буття. Їхніми попередниками можна вважати Шарля Бодлера з його «Квітами зла» (1857), де вже відчувається прагнення до символічного осмислення світу та занурення у сферу підсвідомого. Символізм, у свою чергу, проклав шлях для подальших модерністських течій, таких як експресіонізм, сюрреалізм та абсурдизм, які успадкували його інтерес до ірраціонального, експериментів з формою та пошуків нових засобів вираження внутрішньої реальності.

Артюр Рембо: Бунтівний Ясновидець

Життєвий шлях і формування

Жан Нікола Артюр Рембо (1854—1891) — французький поет, чия творчість, хоч і коротка, залишила незгладимий слід у світовій літературі. Народився у 1854 році у невеликому містечку Шарлевіль. Його батько, Фредерік Рембо, офіцер, учасник Кримської війни, відзначався легковажним ставленням до життя, тоді як мати, Віталі Рембо, дочка великих землевласників, мала деспотичний характер. Коли Артюру виповнилося 6 років, батьки розлучилися, і мати самостійно виховувала чотирьох дітей. Саме з цього віку Рембо почав писати вірші. У 8 років його віддали до приватної школи Росса. Поетичний талант Рембо формувався під впливом романтичної традиції французької поезії, його улюбленими авторами з дитинства були Віктор Гюго та Шарль Бодлер. Втім, усього близько п'яти років, у віці від 16 до 20 років, Артюр Рембо присвятив поезії.

Теорія ясновидіння та "алхімія слова"

Рембо усвідомлював свій поетичний шлях як «вічне блукання й поривання у нетрях духу», прагнучи віднайти своє «я» серед багатоликого світу і, парадоксально, серед самого себе. Він не терпів жодних моральних пут, норм чи законів, нав'язуваних соціальним середовищем. Для того щоб перетворити себе на «поета-ясновидця», Рембо свідомо експериментував над собою, культивуючи тривале безсоння, голод, вживаючи наркотики та ведучи демонстративно асоціальний спосіб життя. Він проголосив поета «викрадачем вогню», «ясновидцем», що володіє недоступною для простих смертних «алхімією слова». Ця «алхімія» передбачала не лише пошук «універсальної» мови, що заклало підвалини теорії та практики символізму, а й здатність поета бачити та виражати невидиме, перетворюючи буденну реальність на містичне одкровення. Його бурхливі стосунки з Полем Верленом, що включали як товаришування, так і постійні сварки, стали частиною цього експериментального, бунтівного життя.

Періоди творчості та ключові твори

Творчий шлях А. Рембо умовно поділяють на три періоди. У віршах першого періоду, написаних у ранньому віці, відчутна гостра сатирична тональність, гнівний пафос та карикатурні образи, що відображають його бунтарський дух проти суспільних умовностей. Другий період розпочався декларацією поезії яснобачення, коли Рембо активно шукав «універсальну» мову, закладаючи основи символізму. Він прагнув пізнати таємниці Всесвіту і оповісти про них людям. Результатом і підсумком «ясновидіння» став останній, третій, період творчості. У віці 20 років Рембо видав лише кілька робіт: книгу поетичних фрагментів у прозі «Осяяння» та книгу-сповідь «Сезон у пеклі». Ці твори, зокрема «Сезон у пеклі», є криком душі, сповненим гірких розчарувань і докорів самому собі, що знаменували прощання поета з бунтарством, «осяяннями» та художньою творчістю. Серед головних поезій Рембо також виділяють «Голосівки» та «П'яний корабель», написаний у неповні 17 років, який приніс йому славу. У 1891 році, важко занедужавши в Ефіопії, А. Рембо повернувся на батьківщину і помер у марсельській лікарні від раку кісток у віці 37 років. Справжня слава прийшла до нього посмертно.

Естетичні погляди Рембо

Естетичні погляди А. Рембо були радикальними для свого часу. Він стверджував абсолютну волю духу людини, проголошуючи необхідність творити у «вільному злеті слів і асоціацій». Роль поета на землі, на його думку, полягала у тому, щоб бути пророком, ясновидцем, який пізнає велику таємницю Всесвіту і оповідає про неї людям. Поет не мав права бути буденним; йому було визначено побачити «вічне життя», тому його душа мала триматися якнайдалі від загалу. Поезія для Рембо — це магічна сила, інтуїція, багата фантасмагорія, що завжди мала йти вперед до незвіданих висот і невідкритих глибин. Улюблений герой символіста Рембо — волоцюга, що вривається у світ, руйнуючи стереотипи, прославляючи свободу в політиці, побуті та поезії.

Моріс Метерлінк: Архітектор Символістського Театру

Життя і творчий старт

Моріс Метерлінк (1862—1949), фламандець за походженням, народився 29 серпня 1862 року у Генті, Бельгія, в родині нотаря. Його освіта була типовою для забезпеченого юнака того часу: навчання у єзуїтській школі, а з 1885 року — вивчення права в Гентському університеті. Роки юності Метерлінка позначені схильністю до літератури та інтенсивним читанням. Він товаришував з видатними бельгійськими письменниками Шарлем Лербергом і Грегуаром Леруа. Хоча Метерлінк недовго працював адвокатом, відчуття потреби творити спонукало його залишити юридичну кар'єру. У 1886 році він поїхав до Парижа, де розпочалося його активне літературне життя. Тут з'явилася його перша збірка віршів «Теплиці» (1887), що вразила читачів незвичністю образів та постійною присутністю непізнаного у тексті чи підтексті. У 1896 році вийшла його філософська праця «Скарби смиренних», де автор відстоював поетичне, сповнене фантазії та загадковості мистецтво, протиставляючи його безкрилому копіюванню буденності натуралізмом та раціоналістичному тлумаченню життя позитивізмом.

Концепція "нової драми"

Метерлінк вважається засновником символістського театру та архітектором «нової драми», де головна увага зосереджена на складному та прихованому душевному житті персонажів. Він замінив зовнішню дію внутрішньою, перенісши конфлікт з відкритого зіткнення персонажів на внутрішні протиріччя, зіткнення з трагедією буття та різними ідеями. Психологічні колізії та зіткнення ідей стали рушійними силами сюжету. Герой Метерлінка — це не стільки дієва особа, скільки «духовний симптом» епохи, що дозволяло глядачеві впізнавати себе та залучатися до «внутрішньої дії». Драматург прагнув відтворити загальну атмосферу часу, духовні пошуки епохи, а також до морального пробудження особистості та суспільства. У його драмах персонажі не поділяються на головних і другорядних; усі вони важливі та позбавлені однозначних характеристик, що відрізняло «нову драму» від «старої».

"Театр смерті": Невідоме та фатум

На початковому етапі творчості Метерлінк створив так званий «театр смерті», або «театр мовчання», де Невідоме посідало місце Бога у його світогляді. Трибуною цього Невідомого став символістський театр Метерлінка. Драматург вважав, що завдання мистецтва полягає у відтворенні Невідомого, у зображенні іншого життя, яке докорінно відрізняється від реального. Справжнє життя, на його думку, проходить поза діями та вчинками, а головне у ньому — прислухатися до передчуття. Він наполягав на принциповому значенні мовчання, стверджуючи: «справжнє життя — у мовчанні». У цьому «театрі смерті» усім керувало Невідоме, панували «фатальні сили, наміри, які нікому не відомі». Людина зображувалася як жертва Невідомого, безсила і жалюгідна істота, віддана у полон «байдужої ночі». Відповідно, «наша смерть керує нашим життям, і наше життя не має іншої мети, ніж наша смерть». Драматичний конфлікт у таких п'єсах, як «Непрошена» та «Сліпці» (1890), був звужений, усі перипетії зняті, а все символічне у «театрі смерті» було лише натяком на Невідоме.

Еволюція до "театру надії"

На початку 1890-х років Метерлінк переглянув свою символістську концепцію, здійснивши перехід від «театру смерті» до «театру надії». Ця зміна відобразилася у його наступних п'єсах, які відрізнялися від «театру мовчання». Наприклад, у п'єсі «Смерть Тентажіля» (1894) смерті протиставляється кохання. Сестри Тентажіля прагнуть визволити його з-під влади Невідомого, що вже свідчить про активну боротьбу героїв, а не статичну покірність. Тепер, на думку письменника, найважливішим стало «людство», часткою якого є «ми», а «бідність, праця без надії, злидні, голод, рабство» — це не Божа воля, а «наша власна справа». Метерлінк прагнув переробити містику та песимізм, оспівуючи активність, боротьбу та пізнання. В естетичному плані подальший шлях драматурга пролягав від символізму до романтизму, від «театру смерті» до «театру надії». Найвідоміший твір цього періоду — п'єса-казка «Синій птах» (1908).

Ключові п'єси та їх значення

Великий успіх принесли Метерлінку його п'єси, що стали еталоном символістської драми. Серед них — казка «Принцеса Мален» (1889), одноактівки «Непрошена» та «Сліпці» (1890), а також драма «Пелеас і Мелізанда» (1892). У 1902 році з'явилася єдина драма Метерлінка, написана на історичному матеріалі, — «Монна Ванна», де головна героїня Джованна готова пожертвувати своєю честю заради порятунку рідного міста. У 1908 році з-під пера Метерлінка з'явилася п'єса-казка «Синій птах», яка стала найвідомішим його твором і того ж року була вперше поставлена в Росії на сцені Художнього театру, витримавши понад дві тисячі вистав. Драматургічна творчість митця була відзначена у 1911 році Нобелівською премією з літератури. Метерлінк помер 5 травня 1949 року в Ніцці, залишивши по собі спадщину, що визначила розвиток «нового театру».

Критична рецепція

Рецепція драматургії Метерлінка

Драматургія Моріса Метерлінка привернула увагу своєю незвичністю та поетичністю, примхливим і таємничим сюжетом, а також загадковістю характерів. Внутрішньо напружена сценічна дія, багатозначність символічного слова та образу, піднесеність і складність почуттів відрізняли його твори від ницих салонних п'єс та поширених побутових драм і комедій, створених у натуралістичному дусі. З ім'ям Метерлінка пов'язане народження «нового театру», де головну увагу зосереджено на складному та прихованому душевному житті. Його відкриття виявилися важливими для наступних поколінь драматургів. Сучасники захоплено називали його найбільшим драматургом сучасності, стверджуючи, що він перевершив самого Шекспіра. Критики сперечалися, чи був він сумовитим песимістом, чи сонячним, лагідним оптимістом, щасливчиком у житті й мистецтві.

Меню