Грецький роман
Література епохи римського панування
Останнім спалахом еллінської літератури був роман, що виникає в I—III ст. н. е. Античні вчені не дали цьому новому жанрові певного сталого найменування, називаючи його «оповіддю», «повістю», «оповіданням» і навіть «діянням» чи просто «книгою» («бібліо»). Назва «роман» з’явилася значно пізніше, в часи розвинутого Середньовіччя, коли поширилася написана романською (а не латиною) мовою гак звана «La conte Romane» («романська казка», «романська оповідка»), тобто розповідь з обов’язковим любовним сюжетом. Згодом перша половина назви зникла» залишилася тільки друга — «роман».
Власне, жанр роману зароджується ще в III - II ст. до н. е., але самі твори дійшли до нас лише у фрагментах чи свідченнях учених. Відомо, що Ямбул написав утопічний роман «Держава сонця». де розповідалося про подорож до чудесних островів бога сонця, на яких в ідеальному й справедливому суспільстві жили вільні й і пасли пі люди. Подібна ж утопія становила сюжет роману Феопомпа «Меропіди», у якому мешканці щасливої країни жили в тісному єднанні з природою, що постачала їх усім необхідним для існування. Очевидно, тоді ж з’явився і любовний роман Арістіда «Мілетські розповіді».
Новин жанр спирався на численні джерела: народно-казкові історії про героїв, описи фантастичних подорожей, людських почуттів і психологічних страждань, поширені в попередній літературі, мотиви драматичних та ліричних творів. Проте характерно, що романісти відмовляються від міфологічних сюжетів і будують оповідь на фактах реальної дійсності, що й становлять тло для драматичної історії кохання.
Давньогрецькі романи, незважаючи на певні конкретні розбіжності, разом із тим мали багато спільних рис. У них завжди йшлося про історію закоханих юнака й дівчини, з якими, вже після знайомства і навіть шлюбу, траплялися найдивніші заплутані пригоди. На долю закоханих випадали тяжкі випробування, які кожен із них долав з незмінною гідністю, зберігаючи вірність у коханні: викрадення розбійниками, перебування в полоні або продаж у рабство, інтриги придворних заздрісників або невдалих коханців, домагання безчесних розпусників, постійна загроза безчестя чи смерті. Але юні герої, подолавши всі небезпечні перешкоди, врешті з’єднуються, і їхня драматична історія закінчується щасливим весіллям або поновленням шлюбного життя.
Герой і героїня в усіх романах зображувалися надзвичайно вродливими, інші персонажі часто порівнювали їх з богами, які зійшли на землю, в їх засліплюючу красу закохувалися з першого погляду, величезні натовпи людей в шанобі схилялися перед ними. Герої незмінно зберігали вірність один одному, що витримувала найтяжчі випробування. Вони наділялися лише позитивними якостями й чеснотами, тому ставали героями ідеальними. Завжди шляхетні та високоморальні, вони незмінно виявлялися знатного походження. Особливо підкреслюється їх духовна і фізична чистота, ніхто з них до цього ще не знав ні кохання, ні коханців.
Танок з кроталіями її авлосом
Отже, одна з головних мілей авторів романів — показати благородні вчинки героїв, джерелом яких є постійна чистота помислів і почуттів закоханих юнака й дівчини. Друга мета — розкрити велич цього всепереможного кохання, що допомагає героям пройти часом тернистий шлях, перемогти душевний біль і страждання. Слід додати, що поряд з головною темою вірності в коханні інколи виникає паралельна тема непохитної вірності в дружбі.
Грецькому романові притаманні швидка динаміка розвитку сюжету, наявність у ньому численних пригод, гострих ситуацій, напружених епізодів, тонкий психологізм у зображенні як головних, так і другорядних персонажів, докладне змалювання побутових подробиць. Усе це свідчило, що автори намагалися наблизитися до реального життя, яке майже ніколи в цих романах не ідеалізується.
Постійна в грецькому романі тема кохання визначає і його піджанр — це любовний роман. Проте в ньому ще на зорі виникнення як жанру були закладені елементи тих романних під- жанрів. що стануть самостійними у світовій літературі лише у XVIII—XX ст. Справді, в романах Діогена, Харитона. Геліодора, Лонга. Татія можна знайти ознаки роману психологічного, побутового. політичного, соціального, паукового, утопічного, авантюрно-пригодницького, історичного, навіть детективного, фантастичного. роману подорожей тощо. Тобто і в цьому випадку еллінський геній створив багатий своїми можливостями жанр, що став плідною основою для появи через багато століть найпоширенішої в нові часи романної прози.
До наших днів дійшло багато імен грецьких авторів і назви їхніх романів, але самі тексти творів здебільшого давно втрачені. Про них дещо відомо з нечисленних фрагментів, переказів та свідчень пізніших учених. Часом зникало ім’я автора роману, але його зміст і відомості про популярність залишалися в працях дослідників.
Мотиви й витоки грецького роману можна виявити ще в Евріпіда. історика Ксенофонта, зокрема в його прані «Виховання Кіра». де наведено зворушливу історію кохання і пригод Абрадата і Панфеї. На початку правління династії Птолемеїв було створено історичний «Роман про Александра», в якому реальність тісно перепліталася з фантастичними пригодами і який став об’єктом наслідування для авторів рицарських романів доби Середньовіччя. Подібні ж твори виникають й на основі грецького «Роману про Троянську війну». Письменник Діонісій створив цикл міфологічних романів про подорож аргонавтів за золотим руном, але тексти його не збереглися. Проникнення еллінів на Близький Схід і в Єгипет привело до появи в романі східних тем і сюжетів.
Про це свідчить анонімний роман «Сон Нектанеба», що дійшов до нас у фрагментах, а також популярні варіанти «Роману про Ніна», відомого ассирійського полководця. Єгипетська легенда стала основою «Роману про царівну Хіону».
В основному збереглися тексти «Ефеської повісті» Ксенофонта з Ефеса, казкового роману «Історія Аполлонія. царя Тірського», «Вавилонської повісті» сирійського письменника Ямаліха, «Повісті про Левкіппа та Клітофонта» Ахілла Татія, «Дафніса і Хлої» Лонга, «Ефіопіки» Геліодора, «Повісті про кохання Херея і Каллірої» Харитона.
Крім того, завдяки переказові візантійського вченого став відомим фантастично-пригодницький роман Антонія Діогена (II ст. н. е.) «Неймовірні пригоди по той бік Фули».
Харитон
Відомості про цього письменника цілком відсутні, можливо, він жив у кінці І — на початку II ст. н. е. Дія роману Харитона «Повість про кохання Херея і Каллірої» віднесена в минуле, на кінець V — початок IV ст. до н. е. Коротко його зміст такий.
Дочка сіракузького полководця Гермократа Калліроя і юнак Херей покохали одне одного й одружилися. В пориві ревнощів, викликаних інтригами заздрісників, Херей ударив дружину, вона знепритомніла Вважаючи її мертвою, Каллірою поховали у склепі, та вночі вона ожила. Розбійник Ферон, знаючи про коштовності, поховані з нею, викрав їх, а з ними й молоду жінку. Перепливши морем до Іонії, він продав Каллірою вельможі Діонісію, який відразу закохався в неї. Калліроя вже була вагітною і, щоб зберегти дитину Херея, погодилася на шлюб зі своїм господарем. А в цей час Херей, шукаючи дружину, підібрав у морі човен із знайомими коштовностями і напівживого Ферона, від якого дізнався про правду. З другом Поліхармом Херей прямує до Іонії, вони потрапляють у полон до сатрапа Мітрідата, де Херей зустрічає Каллірою. Перський цар Артаксеркс викликає на сул своїх підлеглих, але починається війна з Єгиптом. Херей, щоб помститися царю, який збирався віддати Каллірою Діонісію, переходить на бік Єгипту. Призначений навархом (головнокомандувачем флоту), він розбиває перський флот і захоплює неприступний острів Арал, де перебували царева дружина Статіра і Калліроя. Щасливий Херей відвозить Каллірою до Сіракуз, а Статіру разом з її подругами й прислужницями відправляє Артаксерксу, пропонуючи вічний мир між їхніми народами.
Роман Харитона наближається до творів історіографів, оскільки всі події його відбуваються на тлі реальних історичних подій У ньому згадується перемога сиціліанців над афінською воєнною експедицією (413 р. до н. е.), розповідається про війну між Сирією та Єгиптом. У цих подіях беруть участь справжні історичні особи — стратег Гермократ, сатрап Мітрілат. цар Артаксеркс та ін.
Ці та вигадані автором персонажі живуть за правилами високої моралі, що примушує їх завжди діяти з надзвичайною шляхетністю. Так, могутній рабовласник Діонісій, який без усяких зусиль міг би примусити невільницю Каллірою стати його коханкою, вважає подібний шлях підкорення жінки безчесним і ганебним і намагається завоювати її прихильність ласкавим й шанобливим ставленням до неї. Коли ж він бачить безплідність своїх зусиль, — а жити без Каллірої він вже не може, — го ладний навіть покінчити життя самогубством. У своїй рабині він бачить передусім людину, а тому не може образити її гідність. Так само закоханий Мітрілат не може зневажити Діонісія і силою відібрати в нього його дружину Каллірою. Делікатним виявляє себе й цар Артаксеркс, який не наважується виразу вирішити, кому має належати Калліроя — Херею чи Діонісію. Усі ці та інші персонажі сповнені позитивними рисами. Різко контрастує з ними розбійник Ферон, наділений тільки вадами. Головним героям, Херею і Каллірої. властиві значна пасивність, нездатність до активної боротьби, схильність до слізливості й відчаю.
Харитон із надзвичайною симпатією ставиться до простих людей і рабів. У останніх автор знаходить не менше привабливих якостей, ніж у вільних. Він підводить читача до висновку, що освічені й благородні люди і в рабстві (як Херей, Калліроя, Поліхарм) залишаються шляхетними, адже від свого нового становища вони внутрішньо не змінюються.
Розповідь Харитона проста, позбавлена риторичних прикрас. Щоправда, у внутрішніх монологах персонажів, особливо коли вони охоплені хвилюванням, мова набуває театрально-патетичного звучання. Часто у свою прозову оповідь письменник вставляє один-два віршовані рядки, взяті переважно з Гомерових поем. Вони немовби відтіняють висловлену кимось із героїв думку або думку самого автора.
Лонг
Як і у випадку з Харитоном, про Лонга німого конкретного сказати неможливо. Даних про мас і місце народження, його походження вчені не мають, навіть латинізоване прізвище «Лонг» викликає сумніви — можливо, це прізвисько чи просто псевдонім. Жив Лонг, очевидно, з початку III ст. н. е. Він був високоосвіченою людиною, добре обізнаною з еллінською класичною літературою, адже в його відомому творі «Дафніс і Хлоя» можна знайти прозові перекази мотивів віршів Феокріта, Сапфо та ін.
Роман Лонга «Дафніс і Хлоя» складається з чотирьох книг і посідає особливе місце серед інших романів. Написаний ритмічною прозою, він примикає до буколічної поезії. Головні герої роману — юні пастух і пастушка, а сама дія твору розгортається на лоні прекрасної природи острова Лесбос, якою захоплені як персонажі, так і автор...
Козопас Ламон випадково знайшов немовля, якого годувала його коза, а разом із ним — дрібні речі, «примітні знаки». Він усиновив хлопчика, назвавши того Дафнісом. Через два роки сусідній пастух Дріас, зайшовши в печеру Німф у пошуках своєї вівці. побачив, як вона годує маленьку дівчинку. Він також узяв її до себе з вишиваними золотом пелюшками, вдочерив із дружиною і назвав Хлоєю. Діти повиростали, і коли Дафнісу виповнилося 15 років, вій став випасати кіз, а Хлоя — овечок свого названого батька. В їхню долю втрутився пустотливий Ерот і запалив їхні серця коханням. Але юні пастушки ще нічого не знали про це почуття, і кожен з них вважав, що захворів на якусь тяжку невиліковну хворобу.
Одного осіннього дня припливли на кораблі розбійники, пограбували узбережжя, забравши кіз, овець і биків, а з ними і красивого Дафніса. Почула Хлоя крики коханого, схопила сопілку сусіди-пастуха, смертельно пораненого нападниками, і голосно заграла на ній. Бики почули знайомі звуки й усі разом кинулися в море, віл чого корабель перекинувся і розбійники загинули, а Дафніс з допомогою биків урятувався.
Любовні муки тривали. Старий пастух Філет розповів закоханим про Ерота і його забави, додавши, то від кохання ліків немає... Незабаром сталося ще одне лихо. До їхнього берега припливли багаті юнаки з одного міста. Хтось украв у них канат, і вони прив’язали корабель виноградною лозою, яку кози погризли. а вітер і хвилі однесли його в море. Юнаки звинуватили в усьому Дафніса, але сільський суд його виправдав. Після ряду нападів та образ селяни й городяни замирилися. Але перед ним метімнійці пограбували узбережжя і забрали з собою Хлою. З благанням допомогти звернувся Дафніс до Німф, і тоді в справу втрутився сам бог Пан. Налякані ознаками втручання божества, моряки 'відпустили Хлою та всіх її овець і кіз.
Тим часом кохання юнака та дівчини посилювалося, завдаючи їм нових страждань. На допомогу Дафнісу прийшла легковажна жінка Лікеніон. давно закохана в нього, і навчила його, як потрібно діяти. Проте Дафніс не наважився спокусити Хлою. А до неї почали свататися численні женихи, та Дріас усім відмовляв. Дафніс лише плакав і благав Німф допомогти. Вони виконали прохання: він підібрав у водоростях на березі моря гаманець з 3000 драхм, якого і віддав відразу Дріасові за Хлою.
Трапилося так, щодо Ламона мав приїхати з перевіркою його господар Діонісофан. Усе було підготовлено до прийому гостя. Але суперник Дафніса пастух Лампіс уночі витоптав усі квіти на грядках, аби того за це покарали. Та завдяки заступництву Астіла. сина господаря, все обійшлося, Діонісофаи високо оцінив прапю Ламона й Дафніса. Проте над хлопцем нависла нова загроза у вигляді Астілового парасита, розбещеного Гнатона, який закохався в Дафніса й випросив його для себе. Захищаючи юнака, Дамон розповів його історію, а збережені пізнавальні знаки довели Діонісофану, що це його син. Скориставшись цією обставиною. Лампіс захопив Хлою і повів її до свого дому. Про це дізнався Гнатон і, спокутуючи свою провину перед Дафнісом, урятував дівчину. А Дріас розповідає Діонісофаноаі про її минуле, показує дитячі речі й просить знайти батьків. Під час бенкету їх пізнає мітіленський багач Метакл, який виявляється батьком Хлої. Роман закінчується весіллям Дафніса і Хлої, які так і залишаються жиги в селі, серед чудової природи.
Роман Лонга багатьма елементами пов’язаний з подібними творами його попередників. Тут і напади розбійників, і полон, і морська стихія, і чудесні визволення, і допомога богів, і міфологічні оповіді та посилання, пізнавання і щасливе закінчення Тільки місце дії стає постійним (як у класичній трагедії), а середовище — общиною пастухів.
З самого початку впадає у вічі, що крім двох головних героїв- пасгушкін у романі присутній і третій, не менш важливий, який визначає все подальше їхнє життя. Цим героєм стає природа, не схожа в рипі пори року, але завжди прекрасна й щедра. Щоправда, її описи несуть на собі ознаки певної манірності» властивої художній прозі тієї доби, а деякі епізоди сприймаються як малоймовірні. Дивним здається, що Хлоя ніколи не чула луни, але не було потрібно Лонгу лише для того, щоб розповісти легенду про історію німфи Ехо. За своїм обсягом описи картин природи і сільськогосподарських робіт та свят, зимового полювання займають у творі значне місце. Найголовніше, вони нерозривно пов’язані з сюжетною лінією — зародженням і розвитком почуття кохання юних пастушків.
Подібно до Гомерових поем, роман Лонга розвивається у двох планах. Перший присвячений життю селян, другий — сільським божествам, які від народження Дафніса і Хлої піклуються про них, оберігаючи від життєвих неприємностей і в разі потреби їм допомагають. Автор не показує життя, «побуту» богів, їхніх розмов, як це робив Гомер. Божества Лонга відповідають сюжету. Це покровителі села й сільської природи Німфи і бог Пан, зображення яких стояли на околицях селиш, біля печер і джерел. Ці мирні божества Лонг доповнює Еротом, який, з’єднавши коханням Дафніса і Хлою, продовжує «пасти» їх і доводить справу до весілля.
Якщо місце дії визначено досить точно — це острів Лесбос (мабуть, данина Лонга його захопленню лірикою Сапфо), то саму дію можна віднести до будь-якого періоду розвинутого рабовласницького суспільства. Пастуша ідилія Лонга порушується лише тоді, коли у свої права вступає реальність. Обійми й поцілунки закінчуються серйозними роздумами молодих людей про їхню дальшу долю. А майбутнє їх поставало похмурим і непривітним — адже навряд чи Дріас погодиться віддати дочку бідному пастухові, коли її руки домагаються значно багатші суперники. З допомогою Німф Дафнісу щастить усе владнати. Ударом для Хлої стає раптове «пізнавання» його батьком — тепер уже вона не зможе одружитися з коханим, тепер їх відділяє прірва соціальної нерівності.
Лонг не приховує й інші неприємні сторони дійсності. У кінці відкривається, що Дафніс і Хлоя стали жертвами поширеного й давно узаконеного звичаю кидати напризволяще дітей, які чомусь стали батькам непотрібні: Діонісофану — через те, що в нього їх уже було троє, а Метаклу — тому, що він раптово збіднів.
Після пізнавання дітей їхні названі батьки-пастухи були осипані щедрими дарами, Ламон навіть одержав волю. Але до того їм довелося пережити тяжкі дні, оскільки зустріч з господарем - рабовласником обіцяла загалом мало радощів. Уся родина плаче над загубленими підступним Ламісом квітами й готується до найгіршого, Дафніс навіть боїться, що його повісять. Гірко плаче він і тоді, коли довідується, що Астіл легковажно пообіцяв його для розваг мерзотному Гнатону. Сила Лонга-художника виявилася в тому, що, створюючи безхмарно-щасливу ідилію пастушого життя, він поглибив цей задум і показав негативні, тіньові сторони дійсності.
Дія роману розгортається у двох паралельних напрямах: життя й переживання Дафніса — Хлої. Цей паралелізм виявляється майже з дня народження героїв, яких несподівано знаходять пастухи. Викраденню Дафніса розбійниками відповідає захоплення метімнійцями Хлої. Любовна знемога спочатку охоплює дівчину, потім і юнака, про що Лонг розповідає з найдрібнішими подробицями. Хлоя випасає овечок, Дафніс — кіз. Спочатку «пізнаним» виявляється він, за ним — вона і т. д.
Уже античні дослідники відзначали надзвичайну чистоту-, ясність і простоту мови Лонга, що цілком відповідала нехитрому житло пастухів серед незайманої природи. Речення в нього короткі, чіткі, але побудовані відповідно до правил ритмічної прози риторів. Часто його речення членується на три короткі фрази, співзвучні ліричному складові. Ось, наприклад, як письменник малює розпал літа:
«Дерева в плодах, долини н хлібах, всюди ніжне цикад стрекотіння. фруктових садів запашний аромат, отар овечих бекання веселе; здавалось, що річки солодко там співали, повільно води несучи свої, л вітри мов на флейті грали, коли в ялинковому вітті шепотіли; і яблука, в любовній знемозі наче, з гілок на землю палали з трудом, а сонце, що полюбляє найбільше оголену красу, примушувало всіх скидать одежу»
(Переклад Н. Пащенко. 1, 23)
Любовно-психологічний роман Лонга «Дафніс і Хлоя» в античності не залишив після себе якихось згадок чи наслідувань. Його популярність припала на нові часи, особливо XVIII ст. Загальне захоплення ним найкраще висловив великий Гете: «Це творіння настільки прекрасне... що кожного разу знову дивуєшся, коли його перечитуєш... Довелося б написати цілу книгу, щоб заслужено оцінити всі визначні достоїнства цього твору».