Антична література - В.І. Пащенко, Н.І. Пащенко 2001 Головна

Рим

Вступ

Історично - культурне значення римської літератури. Другою органічною складовою античного світу була римська цивілізація. Рим пройшов майже ті ж самі історичні стани розвитку, що й Греція.

Протягом Vl — V ст. до н. е. первісно-родова община поступаюся місцем рабовласницькому суспільству, спочатку дрібному з його республікансько-полісною системою, а пізніше й великому, що привело до зміни державного устрою і появи монархії, імперської диктатури.

Проте в Римі цей процес відбувався значно пізніше і в інших географічних та політичних умовах, ніж у Греції. Римська держава піднеслася тоді, коли Еллада після бурхливого розквіту в V ст. до н. е. вже вступила в період глибокої кризи і врешті стала досить легкою здобиччю молодого агресивного Риму, що завоював її наприкінці ІІ ст. до н. е.

Подібність суспільно-економічного устрою спричиниш і схожість у багатьох ідейних проблемах. Перетворення Еллади фактично в римську культурну колонію мало для самих римлян неоціненне значення. Як писав пізніше римський поет Горацій,

Греція, скорени воїном диким, йога ж. підкорми.

Лоцій суворий зріднила з мистецтві).»...

(Переклад А.Содомори «Послання. До Августа», 156 - 157)

Для Риму Еллада стала величезним культурним центром-музеєм, тому не випадково кожний заможний римлянин уважав за необхідне завершити свою освіту саме в цій країні. Римські письменники дістали можливість ознайомитися з усією багатющою й різноманітною спадщиною еллінів. І. треба сказати, плідно скористались усіма жанрами й поетичними розміри - ми греків, їхніми темами та образами, пристосувавши їх до ідейних потреб і специфічних умов своєї дійсності. Але то не було сліпим запозиченням «диким воїном» спадку переможеного народу. Більшість римських письменників намагалася зберегти самобутність, внести у свої твори національна-римський колорит. Вони виявили пальний інтерес до порушеної еллінськими письменниками проблеми розкриття внутрішнього світу людини, її потаємних почуттів, зокрема кохання, і в її розробці випередили своїх учителів. Зразком глибокого проникнення в цю непевно-тривожну сферу людської душі може бути щира лірика Катулла чи часом манірного Овідія. з надзвичайним драматизмом розкрита зворушлива історія кохання Вергіліевої Дідони. Отже, римські літератори знайшли свої шляхи у творчості. Запозичені сюжети й герої ставали значно життєвішими і настільки зрозумілими, що ними захоплювалися не лише сучасники, а й пізніші покоління європейських читачів.

Римська література стала своєрідним містком, що з єднав античність із культурою нових часів. Цьому дуже сприяла латинська мова, що поширилася в усіх країнах Європи. В епоху Середньовіччя вона лишалася живою мовою духовенства, учених і граматиків, письменників і філософів (на відміну від давньогрецької, що вже на межі двох ер стала мертвою). Знання латини надавало можливість знайомитися з текстами письменників Риму, а також із латинськими перекладами еллінських письменників і мислителів. На жаль, і оригінальних латинських текстів, і перекладів дійшло до нас не так уже й багато. Надто завзятими й войовничими виявилися нові господарі Європі/ — неосвічені феодали, що спалювали замки й монастирі - місця збереження витворів античної думки.

Важко переоцінити значення римської літератури для становлення літератури подальших часів. Видатні ранні представники християнської церкви (Амвросій, Ієронім, Августин) удосконалювали свої проповіді, вивчаючи твори прославлених римських ораторів. їм також належить заслуга збереження й поширення багатьох римських літературних пам’яток. Особливої слави зажив Вергілій, якого навіть вважали провісником народження Ісуса Христа («християнин до Христа»). Саме так тлумачили християнські вчені згадку в поемі «Буколіки» про народження «золотої дитини». Навколо імені Вергілія в епоху Середньовіччя складалися легенди. На початку XIV ст. геніальний Данте назвав його своїм учителем і вихователем, зробив провідником через усі кола пекли її чистилища, символом поетичної майстерності та розуму.

Ще за доби раннього Середньовіччя поети черпали свої образи з творів римських поетів Овідія, Горація, Лукана та ін. За часів французького короля Карла Великого (друга половина VIII ст.) починається особливе захоплення лірикою римських поетів, міфологічними мотивами та античними сюжетами. Поширеним розміром стає гекзаметр. Подібне зацікавлення римською давниною в різні сторіччя виникаю і в інших європейських країнах. Лірика трубадурів значною мірою спиралася на розроблену Овідієм концепцію «мистецтва кохання». Перші римські романи становили спроби пристосувати розважальні античні теми до смаків рицарства й мали у своїй основі міфологічні й часом історичні сюжети. Відомими на той час були романи про Александра Македонського, про Енея, Троянську війну і т. д.

Так, у творах про Македонського цей видатний полководець поставав як легендарно-казковий ідеальний рицар. У його численних пригодах виявляється не тільки військовий талант, а й надзвичайна допитливість і великий розум ответного завойовника: він досліджує океанські глибини, підноситься в захмарні висоти.

Зрозумію, що рицарський роман не міг обминути багату на події та сповнену глибоких людських почуттів «Енеїду». Автори французьких романів про Енея головну увагу звертаю на епізоди, пов'язані з коханням Енея і Дідони, Енея і Лавінії. Aлe якщо у Вергілія шлюб двох останніх являє собою звичайну ділову угоду, де не залишилося місця ніякому любовному почуттю, то в романах воно ставало головним і розгорталося відповідно до законів «мистецтва кохання». Що ж до взаємин Енея і Дідони, то в романах їхнє кохання зображене як невмолима пристрасть, що маю закінчитися трагічно. У німецькій літературі рицарський роман «Енеїда». що належав мінезингеру Генріху фон Фельдеке, виявився першим зразком цього жанру.

Епоха Відродження з її пристрасним інтересом до людських почуттів, глибокою зацікавленістю античністю примусиш вчених зовсім інакше оцінити твори римлян, глибше розібратися в їхніх художніх достоїнствах. Вони почали складати списки книг римських авторів, писати коментарі та рецензії на них. виправити чиненні помилки в латинських текстах, що їх припустиш середньовічні переписувачі, перекладати європейськими мовами. писати різнопроблемні дослідження. Подібна наукова праця тривала і в пізніші часи.

До кінця XVIII ст. Європа захоплювалася римською літературою, грецька література ще не була оцінена по-справжньому. Тому Вергілія вважали поетом значнішим і вагомішим, ніж Гомер, а римських драматургів — талановитішими за класиків грецької трагедії. Лише в XIX ст. відбулася переоцінка цінностей. Тепер перевагу почали віддавати античній Греції. Відкриття в її літературі тих проблем і аспектів, на які раніше не зверталося уваги, підштовхнуло вчених до іншої крайності: римську літературу почали зневажати і навіть дискредитувати, прямолінійно оцінюючи її як літературу виключно наслідувальну і вторинну. Безперечно, то були помилкові судження. Не слід забувати, що «вторинність» римської літератури була викликана об’єктивними причинами — її пізнішим розвитком і сильним впливом Греції, суспільство якої розвиваюся на початку зародження античності. Якщо грецька література відбивала надзвичайно вагомі ii складні проблеми, пов'язанні з блискучим злетом афінської демократії, то римська література свого найвищого рівня досягла в умовах Імперії й кризи римської полісної системи. Тому в ній переважають значно вужчі теми суб’єктивного існування окремого індивіда і розкриття його внутрішнього світу.

Географічна довідка. Римська держава виникла й сформувалася на території Апеннінського півострова. Греки-колоністи першими назвали його південну частину за її буйні пасовиська Італією (від vitulus — бичок, теля, звідси Vitalia, або Italia — країна телят). Італія здавна була заселена різними за етнічним походженням численними племенами. На крайньому північному заході проживали лігури, на півночі — кельти (римляни називали їх галлами), на північному заході — етруски з високорозвинутою культурою і писемністю (таємниця їх появи, життя та історії ще до кінця не розгадана); центральну частину півострова займали близько двох десятків племен — умбри, марси, піцени , сабіни та ін.; частина цих племен — латини, екви, герніки, вольски — розмовляли італійською мовою; у Південній Італії, узбережжя якої було колонізоване греками, оселилися авзони, япіги, оски та ін. Усі ці племена перебували на різних щаблях соціально-економічного та культурного розвитку.

Греки, зокрема критяни, вже з II тис. до н. е. досягали берегів Італії. З VIII ст. до н. е. почалася колонізація еллінами Південної Італії та о. Сицилія. Вони заснували грецькі міста Куми, Тарент, Кротон, Сібаріс, Гераклею, Локри в Італії, Сіракузи, Мессану, Гімеру, Гелу та ін. (в Сицилії). Колоністи привезли з собою оливкові дерева, кращі виноградні лози, кіпариси і навчали місцевих жителів засобів їх вирощування. Звідти ця рослинність поширилася по всій країні. Окрім того, греки-ремісники передали тутешнім племенам свої знання в галузі різних ремесел, зокрема керамічного та металургійного виробництва. Вони почали налагоджувати торговельні відносини з багатьма племенами, інтенсивно проникати у внутрішні області країни, поширюючи свій економічний і культурний вплив, передаючи свій досвід дружнім племенам. Незабаром засновані колоніальні поліси Великої Греції почали бурхливо зростати і перетворилися на могутні осередки грецької культури, що дуже позначаються на духовному розвиткові італійських племен. І взагалі грецькі міста сирими інтенсивному процесові історичного розвитку італійців, зокрема швидкому розкладу родових відносин і формуванню рабовласницького суспільства та його ідеології.

Особливості історичного розвитку Італії. Археологічні розкопки довели, що Рим справді заснували латини й сабіни (відповідно до легенди, в 754 р. до н. е.). Він став центром об’єднання інших італійських племен у єдину державу. Особливо активну участь у цьому процесі брали етруски, які в VII - VІ ст. до н. е. завоювали Рим, але пізніше самі розчинилися у його спільноті.

Римське суспільство спочатку становило племінно-родове об’єднання з трьох триб (племен). Кожна триба складалася з 10 куріїв (куди входили лише чоловіки - воїни), а курій — з 10 родів. Кожний рід, на чолі якого стояв батько, мав спільне кладовище, право обирати старійшин, приймати до себе чужаків, захищати й надавати допомогу тощо. Ці триста родів трьох триб склали аристократичну верхівку римського народу — патриціат. Спочатку лише патриції становити основну частину повноправних римських громадян. Народ (populus), який складався з вільних селян, ремісників, торгівців, у родові об'єднання патриціїв не входив. Цей другий стан називали також плебсом (plebs — «простий народ»), а представників народу — плебеями. З появою рабовласництва з'явився і третій стан — раби. які не мати ніяких прав. Ними ставити військовополонені, особи, куплені на невільничих ринках, та грошові боржники (жертви «кабального рабства»).

Проведення цензу. Мармур. Бл. 100 р. до н. е.

Державою керували сенат (від лат. senex — старець), що складався з 300 родових старійшин; обраний ним цар (rех) — довічний вождь, який водночас був і верховним жерцем, і суддею, очолював ополчення громадян; куріатні коміції, тобто Народні збори; у які входили чоловіки-воїни.

З початку VI ст. до н. е. плебсу було дозволено брати участь у коміціях і вирішувати питання внутрішнього характеру. Проте соціальна нерівність у -царську епоху» зростити. Цар Сервій Туллій, обмежуючи вплив патриціату, подіте усе чоловіче населення Риму за майновим цензом на шість категорій. У п’ять перших входили люди заможні й середнього достатку, які постачиш війську кіннотників, и також важко- і легкоозброєних вояків. Шостій категорії — «пролетарям» (від лат. proles — люди, які «не мали нічого, крім дітей») навіть в армії місця не знайшлося.

У 510 р. до н. е. царську владу в Римі було ліквідовано, останній цар Тарквіній Суперб ледве втік з міста. Управління Римом перейшло до патриціїв, які встановили повий державний устрій, проголосивши його республікою (лат. res publicа — «загальна справа», «всенародна справа»). Римська республіка проіснувала майже 500 років.

Поняття «республіка» майже тотожне «демократії», отже, Римська республіка мала бути схожою на афінську демократію. Адже, судячи з назви, і там, і там влада належала народу, всі питання внутрішньої й зовнішньої політики мала вирішуватися на Народних зборах. Насправді ж справа стояла зовсім інакше. Народні збори Риму підпорядковувалися сенатові. Їхні найважливіші рішення неодмінно мали затверджуватися сенатом, органом патриціату. Тож доля такої ухвали цілком залежала від того, наскільки вона відповідала соціальним чи ідейним інтересам сенаторів. Рішення Народних зборів дуже часто сенатом не затверджувалися, що незмінно виникало напруження політичної обстановки в місті. Тобто всі важливі проблеми вирішувалися аристократичною верхівкою Риму. Отже, найпринциповішу відмінність пpaвління в Римі та Афінах становило те, що Райська республіка з самого початку свого існування була аристократичною, через що демократичні свободи, властиві Афінам періоду розквіту, в Римі були повністю відсутні. Тому неможливо уявити в ньому твори Есхіла, Софокла чи Арістофана, вільнолюбну громадянську лірику еллінських поетів тощо.

Періодизація римської літератури. Подібно до Греції, Рам пройшов довгий шлях розвитку. В римському суспільстві відбувалися істотні соціально-економічні й політичні зміни, що тією чи іншою мірою впливали на літературний процес. Мабуть, помітно змінювалася й сама латинська мова, якою розмовляю римляни, адже процес створення класичної літературної мови тривав досить довго. Періоди кардинальних змін у ній стали основним критерієм для періодизації римської літератури вже з часів Відродження. Тепер ця традиція дещо застаріла, до того ж подібна періодизація не зовсім точно визначає історичні етапи розвитку літературного процесу. Значно логічнішою видається періодизація римської літератури, запропонована вітчизняними вченими-класицистами:

І. Література епохи Республіки:

1) долітературний період (до середини III ст. до н. е.);

2) період ранньої римської літератури (до середини ІІ ст. до н. е.);

3) література періоду громадянських воєн (до 31 р. до н. е.).

II. Література епохи Імперії:

1) література ранньої Імперії (або «віку Августа», до 30 - 40-х років н. е.);

2) література пізнішої Імперії (до кінця V ст. н. е.).

Назад Зміст Далі

Посилання на схожі матеріали:

Дата останньої редакції: 10 березня 2026

Меню

Рим

Вступ

Пошук на сайті