Наукова проза
Література епохи римського панування
Плутарх (бл. 45 - бл. 125 рр. н. е.)
Про життя одного з таких видатних учених — Плутарха — пеню відомо завдяки його особистим розповідям про свою сім’ю і власну діяльність. Він народився у вельможній родині м. Херонея (Беотія), вчився в Афінах та Александр», добре знався на філософії, природничих науках, фітології. Багато подорожував, певний час жив у Римі, де заприятелював з багатьма впливовими людьми.
Із 200 написаних Плутархом творів до нас дійшла більшість. Їх можна поділити на дві частини. Першу складають історичні «Паралельні життєписи», тобто біографії видатних греків і римлян. По суті вони являють собою своєрідну історію Греції та Риму, що починається з міфологічного минулого і доходить до часів самого Плутарха. Згруповані попарно, «Життєписи» розповідали
про схожих за своїми характерами, біографіями та політичними вчинками історичних діячів двох держав. Майже після кожної подібної пари біографій автор робив висновки — зіставлення, у яких відмічав конкретні елементи схожості двох описуваних осіб. Усього збереглося 46 біографій (23 пари) та ще чотири окремі біографії. Серед них — життєписи легендарних засновників Афін і Рима Тесея й Ромула, видатних законодавців Солона й Попліколи, визначних полководців-завойовників Александра й Цезаря, відомих ораторів Демосфена й Ціцерона, політичних діячів Перікла й Фабія Максима та ін. Оскільки відомості про багатьох з цих представників політики та культури були втрачені, єдиним документом про них для пізніших дослідників ставали не дуже достовірні Плутархові біографії. Він не вважав за потрібне дотримуватись абсолютної історичної точності, доводячи, що для нього значно важливіше відтворити моральні якості описуваного персонажа, ніж звертати увагу на якісь історичні деталі. Найчастіше персонажі Плутарха є втіленням певних принципів доброчесності чи, навпаки, моральних вад. Для здійснення поставленої мети автор випускає окремі біографічні факти, важливі з історичного погляду, а замість них умішує якісь дрібні епізоди, що характеризують дану особу як людину. Деяких з цих історичних діячів, що особливо йому подобалися, Плутарх навіть ідеалізував, випускаючи ті риси, що могли б пошкодити створеному позитивному образові.
До другої частини художньої спадщини Плутарха відносять його «Моральні твори», що мають найрізноманітнішу тематику Питанням політики, філософії, етики, космології, педагогіки, природознавства, релігії, музики, літератури та мистецтва присвячено численні праці ерудованого вченого. В них він виявив себе надзвичайно досвідченим і завжди цікавим оповідачем і мислителем-моралістом. Прості та ясні назви творів відразу ж визначали їх зміст: «Про монархів, демократію та олігархію», «Про любов до дітей», «Про шлюбні постанови», «Про кохання», «Про музику», «Зіставлення Арістофана та Менандра», «Про принципи холоду», «Про забобони», «Застольні проблеми» тощо.
Слід зазначити, що Плутарх уникав писати модною на той час, витонченою й ретельно обробленою мовою аттикістів і звертав мало уваги на форму своїх творів. Але його стиль легкий, простий і зрозуміти навіть не дуже освіченій людині. Твори Плутарха вплинули на творчість багатьох письменників нових часів.
Лукіан (бл. 120 - бл. 190 рр. н. е.)
Оригінальне явище в давньогрецькій літературі становить творчість Лукіана, «богохульника і злостивця», як назвав його один з античних учених, досить влучно визначивши ідейне спрямування творів цього письменника.
Лукіан народився в сирійському місті Самосаті в сім’ї бідного ремісника. Біографія його залишилася б зовсім невідомою, якби він сам не навів факти особистого життя у своїх творах. Лукіан закінчив школу, потім вчився філософії в Іонії, здобув професію ритора, але продовжував бідувати. Лише коли почав виступати, як це робили софісти, з промовами, до нього прийшов достаток. Побував у багатьох країнах — Італії, Галлії, Македонії, Афінах, повернувся до Сирії. Саме в цеп час, розчарований риторикою, що лише «обвинувачувала тиранів і вихваляла героїв-., він почав писати літературні твори. Непевні дані свідчать про матеріальну скруту Лукіана і в кінці життя, через це він знову залишив батьківщину і переїхав до Александрії на запропоновану державну службу. Проте і вона ні задоволення, ні багатства не принесла. Письменник знову мусив повернутися до своїх публіцистичних лекцій ритора.
І за життя, і в пізніші періоди Лукіан був незмінно популярним. Одні його високо цінували за дотепність і великий сатиричний хист, інші ж. особливо адепти релігійних культів, у тому числі й християни, за це ж саме ненавиділи і не сприймали як художника слова. До нас дійшло понад 70 Лукіанових творів, переважно невеликих розмірів, більшість із них — у діалогічній формі. В усіх його творах постає складна, суперечлива, сповнена ідейною боротьбою та потворними викривленнями сучасність, різні сторони якої Лукіан висміює найчастіше в сатиричних діалогах. Цю форму він запозичив у філософів: з часів Платона діалог був улюбленою формою філософських міркувань. З ямбів Архілоха, політичної комедії Арістофана, уїдливих сатир кініка Меніппа він узяв дотепний сміх, що став у його творах разючою зброєю, могутнім засобом полеміки з ідейними ворогами.
Перші твори позначені захопленням автора риторикою: по суті вони написані відповідно до її правил («Тирановбивця», «Позбавлений спадщини»). Але згодом виникають і прямі пародії на риторичне мистецтво, прийоми якого автор доводить до ступеня глупоти. Показовим прикладом є «Похвала мусі» пряма сатира на епідиктичні промови: з надзвичайною серйозністю Лукіан вихваляє цю докучливу комаху, використовуючи найхарактерніші правила риторики.
Неодноразово Лукіан спрямовує свою сатиру проти застарілих понять, забобонів, викриваючи їх з допомогою різних сатиричних засобів. Зокрема, він висміює міфологічні уявлення про богів У «Розмовах богів» вони гудком втрачають свій божественний ореол і. зображені в грубо олюдненому вигляді, перетворюються на типових обивателів, які сперечаються, сваряться, обдурюють один одного, цинічно вихваляються своїми любовними пригодами, брешуть, заздрять тощо. Відомо, що з часів Гомера боги часто ставали об’єктом глузування. Лукіан із них одверто знущається і своїм убивчим сміхом остаточно їх дискредитує. Особливо від нього дістається Зевсові. зображеному боягузливим, до краю розбещеним. ревнивим, жорстоким і дріб’язковим («Ерот і Зевс», «Зевс і Гера», «Зевс і Ганімед», «Зевс і Гермес», «Зевс трагічний», «Викритий Зевс»). У «Морських розмовах» міфологічні персонажі взагалі постають дурнуватими й ні на що не здатними істотами. Самий факт перенесення міфологічного сюжету в прозаїчно-побутові умови давав гротескно-пародійний ефект. Любовні інтриги богів перетворювалися на одверто карикатурні сцени. Лукіан уїдливо висміював уявлення про могутність богів, можливості їхніх перевтілень, підводячи читачів до думки, що всі ці вигадані історії роблять сміховинною сліпу віру в традиційні божества.
Лукіан виступив проти поширеної думки про божественний промисел, що ніби визначає долю людини і керує її життям. Він доводить: все на землі влаштоване так погано, що навіть у найдурніших виникають сумніви в могутності богів, які до того ж самі залежать від цього ж промислу («Викритий Зевс», «Зевс трагічний»). Не випадково навіть верховний Олімпієць зізнається, що справи богів зовсім погані, бо ці божества самі «висять на тоненькій ниточці» і люди готові вже від них остаточно відмовитись.
Викриває Лукіан і численні псевдовчення, шарлатанство в усіх проявах, його проповідників. Особливо популярним за часів імператора Марка Аврелія був один з подібних «пророків» Александр. Його шахрайство і творені ним «чудеса» письменник викрив у памфлеті «Александр, або лжепророк». Іншого дурисвіта і кримінального злочинця, який діяв під машкарою християнського праведника і здобув великі багатства, Лукіан показав у повісті «Про кончину Перігріна». Обидва ш облудники використовували наївну віру людей в чудеса у своїх корисливих цілях, і автор переконливо розкриває таємні прийоми їхньої «майстерності», допомагає побачити справжнє обличчя «благодійників».
На противагу богам, користолюбцям і тим, хто дурить народ, — пустопорожнім філософам, Лукіан зобразив і звичайних трудівників, до яких відчуває щирі симпатії і в зображенні яких відсутні навіть елементи сатири. В основному це позитивні образи скромних і цнотливих людей, чесних і прямодушних, лише в них письменник знаходить справжні чисті людські почуття — відданості, кохання, дружби («Токсарид, або Дружба». «Два кохання»). Навіть у «Розмовах гетер» героїні, незважаючи на свою професію, виявляються за своїми духовними якостями значно витими і навіть шляхетнішими, ніж боги, не говорячи вже про те, що вони набагато добріші й справедливіші. Вони бідні й дорогою піною заробляють свій хліб, але намагаються зберегти почуття власної гідності.
Головну несправедливість у житті Лукіан убачає в неправильному розподілі багатств, зосереджених лише в руках могутніх господарів. Він глузує з їхньої жадібності й нестримної гонитви за наживою. Автор уважає, що багатство не може зробити людину щасливою, навпаки, додає їй лише нових турбот («Ікароменіпп», «Харон», «Тімон»). До того ж багатства, як і злидні, нівечать характери людей.
Багато творів Лукіана присвячено питанням філософії та літератури. Він неодноразово висміював промовців, які вихваляли минуле й героїв давніх часів, користувалися архаїчними виразами, словами й поняттями («Лексифан»). Сатира «Правдивої історії» спрямована проти поширеного за античності жанру розповіді, у якій мандрівники бачили найфантастичніші картини, потрапляли в найнеймовірніші ситуації (дерева, стовбури яких були жінками, триголові конешуліки, віслюки-трубачі, хмари- кентаври. Місячна держава, перебування в череві кита тощо).
Особливо гостро Лукіан критикував численних представників різних псевдофілософських шкіл, які видавали своє учення за єдино правильне, а також негідну поведінку багатьох із них, коли вони нескромно проголошували себе вчителями доброчесності («Бенкет», «Рибалка», «Продаж життів»). Письменник називає їх плем’ям пустих, честолюбних і нерозумних людей, здатних лише голосно читати свої промови на площах міста, лестити володарям і ставати блазнями в палацах вельмож. Він викриває лицемірство таких «праведників»: своїм особистим життям вони спростовували ті високоморальні поради, що їх подавали слухачам у своїх проповідях. Для характеристики подібних персонажів Лукіан знаходить найдошкульніші слова.
Сміх, сатира, іронія в найрізноманітніших формах властиві майже всім творам письменника. Вони були спрямовані на критику й дискредитацію всього того, що Лукіан уважав шкідливим для людей і суспільства, і руйнували віру в старі традиції та уявлення. Але письменник ніколи не використовував свою випробувану зброю проти бідних і знедолених трударів, до яких ставився з незмінною повагою і приязню. Ідеалом його була справедливо влаштована держава, в якій усі громадяни мали б відчувати себе вільними людьми незалежно від соціального стану чи національності.
Через зрозумілі причини творчість Лукіана не була гідно оцінена його сучасниками і майже зовсім, крім Візантії, забута в період Середньовіччя. Його згадали лише в часи Відродження. Майстерності використовувати зображальні засоби сміху й сатири в Лукіана вчилися Еразм Роттердамський і Франсуа Рабле, Вільям Шекспір, Джонатан Свіфт і Вольтер.