Проза V-IV ст. до н. е. Філософія
Аттичний період (VІ-V ст. до н.е.)
Класична література Греції
Греки були першим народом, який дав людству філософів. На Стародавньому Сході «наука наук» філософія — ще не відокремилася від суміжних ідеологічних форм — релігії, науки й мистецтва. Лише давні греки зробили цей сміливий крок.
Грецька філософія була тісно пов’язана з наукою, тобто самий матеріал науки і коло її проблем майже не відділялися одне від одного. Найперше виникла натурфілософія, тобто філософія природи. предметом якої з самого початку стало найголовніше питання про начала всіх речей у природі, про її сутність.
Першим натурфілософом був Фалес із Мілета (бл. 640 - бл. 550 рр. до н. е.). Визначний учений, близький до малоазійської науки, він передбачив сонячне затемнення 585 р. до н. е., став автором кількох геометричних теорем. За його вченням світовою субстанцією, первісним елементом є вода (вологість), основа всього життя. Інший натурфілософ Анаксімен (бл. 560 — бл. 500) основою всіх речей уважав повітря. Анаксімандр (бл. 610 — бл. 550), як і його попередники з Мілета. визнавав первісною субстанцією вже не якусь окрему речовину, а нескінченну матерію. В Італії виникла піфагорійська школа філософів, заснована оповитим легендами ПІіфагором (бл. 580 — бл. 500) із Самоса. Він і його послідовники вважали, що не чуттєва матерія, а математичний вираз її відносин приховує загадку буття. «Займаючись перш за все математикою, — писав Арістотель, — вони сприяли її розвиткові і вважали її принцип принципами усього сутнього» («Метафізика», 1. 5). Піфагорійці бачили в числах, що відіграють у математиці найголовнішу роль, більший зв’язок з сушим, ніж у воді, вогні чи повітрі.
Геракліт (між 540 - 470 рр. до н. е.)
Серед філософів кінця VI ст. до н. е. особливе місце посідає Геракліт з Ефеса. Очевидно, мав аристократичне походження, бо збереглися його висловлювання антидемократичного характеру («Підкорення волі одного — це закон»). Геракліт уперше яскраво й образно сформулював основні закони діалектики. З незначних фрагментів його праці «Про природу» (традиційна назва творів усіх ранніх філософів), які дійшли до нас усе ж можна зрозуміти, що головною її Ідеєю була думка про безперервну плинність і мінливість світу природи. Про це свідчить ряд афористичних висловів філософа:
«Усе тече. В одну й ту саму річку двічі зайти неможливо».
«Щоденно сонне не тільки нове, але воно постійно, безперервно обновлюється».
(Тут і далі переклад Н. Пащенко)
Ця загальна мінливість буття, безупинний процес оновлення і творення породжує боротьбу двох внутрішніх світових протилежностей. Якщо все тече, якщо сукупність речей перебуває у вічному потоці, у безустанному русі й перетворенні, то вони водночас існують і не існують.
«Ніщо не залишається самим собою, все збільшується чи зменшується, знищується чи переходить в інші формування. З усього походить усе, з життя - смерть, із смерті — життя. Вічний і всюди лише один процес — змінності, виникнення і знищення».
«Боротьба є началом усіх речей».
Геракліт замислюється над причинами, що породжують процес вічного руху, вічних змін. І відповідає досить чітко: війна, розбрат, боротьба протилежних сил:
«Слід знати, що війна загальна, що правда є розбрат».
Він уважає, що світ розвивається відповідно до непорушного закону, яким є розумне начало, «Логос», котрий філософ розуміє не як бога, а як необхідність:
«Усе виникає через боротьбу і за необхідністю».
І далі:
«Цей світовий порядок, який усе містить у собі, не створив ніхто ні з богів, ні з людей».
В основі світу, стверджує Геракліт, лежить матеріальне начало — вогонь, діалектичні перетворення якого й породили всі форми буття.
Йому належать і такі думки:
«В одні й ті ж води ми занурюємося і не занурюємося, ми існуємо і не існуємо. Безсмертні — смертні, смертні — безсмертні. Життя одних є смертю інших, і смерть одних є життям інших».
А звідси Геракліт робить висновок про відносність наших знань, уявлень про навколишній світ речей:
«Морська вода — найчистіша і найбрудніша: для риб вона рятівна і поживна, людям же для питва негідна і шкідлива».
Парменід (нар. бл. 515 р. до н. е.)
Протилежність до Гераклітового вчення становила філософія Парменіда з грецької колонії в Італії Елеї. Його головним постулатом стала думка: ніщо не тече, ніщо не змінюється, буття нерухоме:
«Мова, думка, буття — реальності. Все, що існує, то є буття, все. чого немає, то ніщо».
І ще:
«Усе, що існує, насправді не має ні початку, ні кінця. Воно є ціле, єдине, нерухоме й нескінченне, воно не було й не буде».
За Парменідом, світ завжди залишається незмінним і нерухомим, бо всякий видимий рух є лише удаваний. Послідовником Парменіда був Мелісс.
Емпедокл (між 500 і 430 рр. до н. е.)
Молодший сучасник Геракліта — Емпедокл із Сицилії — «корінням усього» називав повітря, воду, землю і вогонь, елементи, з яких пішов світ речей. Він спробував відповісти на питання про причини руху матерії і знайшов їх у Любові й Ворожнечі. Погляди Емпедокла можна назвати філософією антропоморфізму. оскільки вони переносять на природу суто людські властивості — почуття. Філософ обстоював ідею про переселення душ. він сам, за його словами, був «і юнаком, і дівчиною, і гілкою, і пташкою...». Головним твором Емпедокла стала, як і в Парменіла, поема «Про природу»
Анаксагор (бл. 500 — бл. 430 рр. до н. е.)
V ст. до н. е. породило плеяду блискучих філософів, одним з них був Анаксагор з малоазійських Клазомен. Сприйнявши думки Емпедокла, він розвинув йото вчення про чотири джерела навколишнього світу, а також висунув гіпотезу про те, що у світі немає простих речей, кожна з них складається з дрібних часточок, що. своєю чергою, поділяються на ще менші, а ті знову на щe дрібніші. Найменші часточки він називає «насінням». Вони незмінні, й усі речі виникають завдяки їхнім з'єднанням чи роз’єднанням. Емпедоклові рушійні сили — емоції — він замінює поняттям розуму, саме ця сила, на його думку, керує рухом елементів. Анаксагор був видатним астрономом, зокрема першим почав доводити, що сонне й зірки являють собою величезні розпечені тіла. Відомо, що Анаксагор товаришував з Періклом і Евріпідом.
Демокріт (між 460 і 370 рр. до н. е.)
Найбільш послідовне втілення матеріалістична філософія дістала у працях Демокріта з фракійських Абдер. Він багато подорожував по країнах Близького Сходу і Північної Африки, написав чимало праць із різних галузей науки і вважався одним з найосвіченіших людей свого часу. Від його трактатів до нас дійшли незначні уривки. Пояснити це можна тим, що коли у філософській науці, особливо з IV ст. до н. е., почали переважати ідеалістичні тенденції. Демокріта стали ігнорувати як матеріаліста і праці його не переписували. В епоху ж християнства Демокріта просто ненавиділи.
Демокріт був учнем філософа-матеріаліста Левкіппа. Про Левкіппа ми знаємо дуже мало. Знаємо, що він першим висунув теорію атомів.
Основу філософського вчення Демокріта становила гіпотеза, за якою у світі не існує нічого, крім атомів і пустоти. Атоми, тобто неподільні найдрібніші часточки, пересуваються в пустоті, зіштовхуються і розлітаються, з’єднуються між собою, і ці атомні комбінації створюють матерію, матеріальні речі. Демокріт відкидає твердження своїх старших сучасників про підкорення матерії вищим силам розуму, почуттям чи богам. Рух цих твердих тілець абсолютно однорідної, тобто нескінченної, матерії відбувається через дію закону необхідності.
Демокріт уважав, що атоми нескінченні за кількістю, формою та величиною, вони самі не здатні на перетворення чи зміни. Увесь життєвий процес пояснюється лише переміщеннями атомів, вони становлять основу всього сущого.
«З нічого не буде ніщо, з того, що існує — ніщо не може бути знищене. Усі зміни — це лише з'єднання чи роз’єднання атомів».
(Тут і далі переклад А. Біленького)
Навіть душа людини, за Демократом, являє собою концентрацію атомів:
«Душа складається з тонких, гладких і круглих атомів, подібних до атомів вогню Ці атоми найрухоміші, і їхній рух. що пронизує все тіло, спричинює прояви життя».
Демокріт обстоює спроможність людини пізнавати навколишню дійсність і доступність для неї об’єктивної істини. Він закладає і начала етики як науки, вважаючи, що щастя людини полягає в благодушності та ясному спокої душі. Ось приклади його етичних настанов:
«Не слід прагнути кожної насолоди, але тільки тієї, що пов'язана з прекрасним».
«Відмовляйся від насолоди, що не корисна».
Демокріт поділяє стародавню мудрість — «нічого понад міру»:
«Чудова в усьому відповідність, мені не до вподоби ні нестача, ні надмірність».
«Тому, хто переступає правильну міру, найприємніше може стати неприємним».
Мабуть, цікавим було вчення Демокріта про походження Землі, життя на ній, історії людського роду, але воно маловідоме за браком матеріалу. Знаємо лише, що прогрес людської культури філософ пояснював матеріальними потребами людини.
Софісти
Загальна криза рабовласницької системи породила нові філософські напрями, що ставили ще не вирішені проблеми або по-новому вирішували старі. У кінці V ст. до н. е. виникла філософська школа софістів.
Узагалі софісти (від гр. «софос» — мудрий») з'явилися на початку цього століття. Ці «вчителі мудрості» створювали школи, де викладалися космологія, риторика, граматика, поетика, політика, де учні вчилися вирішувати різні теоретичні проблеми, брати участь у суперечках та дискусіях. З другої половини століття ці школи стають платними, вчителі в гонитві за грішми починають учити своїх учнів з допомогою всіляких словесних логічних фокусів доводити певні припущення з двох прямо протилежних точок зору. Подібний софіст дуже легко міг довести, що стеля біла, але за хвилину переконати, що вона чорна. Софісти говорили яскраво і блискуче, з рідкісною силою переконання. Проте ігнорували істинність або фальшивість і з однаковим запалом аргументували як за. так і проти. Вони підохочували пристрасті і забобони малоосвічених мас. підростаючого покоління і здобули велику популярність. Подібне словесне шарлатанство і продажність софістів закріпили за цим словом негативне значення.
Проте від таких софістів слід відрізняти філософську школу софістів, що почала ставити питання пізнання, релігії, етики та ряд інших важливих філософських проблем. їхній внесок у грецьку культуру був дуже великим, вони відігравали роль просвітників, які сприяли демократизації суспільства, давали народу знання, зробили великий внесок у грецьку граматику і красномовство. Тому не випадково їх часом називають творцями аттичної прози.
Найвидатнішими софістами були Горгій з Леонтії (Сицилія), Продік з острова Коса й особливо — Протагор з Абдер.
Сократ (469 - 399 рр. до н. е.)
Одним з найвидатніших мислителів Еллади, що залишили після себе глибокий слід, був афінянин Сократ. Він народився в сім’ї бідного скульптора Софронікса, вчився у звичайній школі, добре знав філософські теорії. Усе життя залишався бідною людиною, відчував повну байдужість до своєї професії скульптора, до політики, матеріальних труднощів та навіть до власної родини. Хоч і побрався зі сварливою і дуже брутальною жінкою Ксантіппою. Байдуже йому було й до афінської демократії.
З 430-х років почалася просвітницька діяльність Сократа. Філософ-жебрак. він блукав вулицями Афін, оточений юрбою своїх учнів, і на площах чи в портиках викладав свої думки, почавши з кимось розмову. Кожна людина, стверджував він, повинна пізнавати добро та істину. Особливістю його вчення було поєднання в одній гармонійній системі філософії й моралі. Він із надзвичайною сміливістю висміював людські пороки, з іронією скидав з п’єдесталів традиційних кумирів, чим нажив численних ворогів. Урешті Сократ був звинувачений у тому, що заперечував старих олімпійських богів і вигадував «нових», а своїм ученням розбещував молодь, і його засудили до страти.
Найважливішою частиною свого вчення Сократ уважав принцип духовної волі. Згідно з цим принципом, мірилом усіх речей є не суб’єктивно довільна окрема людина, а людина як мисляча особистість, оскільки у цьому мисленні дістають свій вираз загальні закони, тобто індивід є носієм загальноприйнятого. Оригінальність філософії Сократа пояснювали тим, що він був самоуком. Методом його викладання стала простота, формою — розмова. Всі поставлені проблеми зводилися до морального самопізнання. У центрі його уваги завжди перебуває мораль, тобто справедливі вчинки, мотивовані роздумами і високими принципами.
Філософ розробив низку прийомів, названих сократівським методом, що мав дві постійні ознаки — іронію і наведення співбесідника на певну думку.
Творів Сократа не існує, він їх ніколи не писав, а своє вчення поширював усно. Але їхній зміст відомий з численних переказів його учнів, які синтезували його теорії про об’єктивність моральних норм у велику філософську систему. Сократа вважають провісником ідеалістичної філософії, нового напряму, що з’явився у IV ст. до н. е.
Платон (427 -347 рр. до н. е.)
Погляди Сократа розвинув його найкращий учень Платон, засновник ідеалістичної філософії. Народжений в аристократичній родині, він сприйняв од неї вороже ставлення до афінської демократії. Був учнем Сократа, після його засудження втік з Афін, багато подорожував, вчився в Єгипті, а повернувся до рідного міста через 15 років і заснував свою школу, що розташувалася в лісочку, присвяченому місцевому герою Академу. За аналогією її почали називати академією.
До нас дійшло понад 40 творів Платона, більшість із них написана у формі діалогів. Теми їх або запозичені в Сократа («сократичні діалоги»), або пов’язані з ученням самого Платона про ідеї, його роздумами щодо державного устрою, соціально-політичних проблем. Учення його поділяють на дві частини — метафізику буття і теорію політики й держави.
Філософське учення Платна називається ідеалізмом, його назва походить від слова «ідея». Що ж таке ідея за Платоном? Це об’єктивно існуюче загальне поняття Ідей дуже багато, і кожна з них відповідає якомусь загальному поняттю (тобто речі). Більш прості ідеї примітивних і грубих понять підкорені ідеям більш високим, витонченим. А ці вищі ідеї вічно перебувають у далеких позазіркових сферах, і там вони, нематеріальні прототипи речей, прекрасні й невмирущі, мерехтять, переливаючися усіма кольорами веселки. А над ними панує верховна ідея, ідея «істини, добра і краси».
Саму ж матерію Платон оголошує «неіснуючою», бо вона являє собою щось безлике, позбавлене певного образу, аморфне і грубе. Лише ідеї можуть формувати матерію. Випромінюючись у далеких сферах, вони незалежні від усього. Зрозуміти їх людина неспроможна. Лише філософи шляхом поглиблених роздумів можуть наблизитися до сприйняття ідей, але й вони ніколи не зрозуміють їх до кінця.
Не живучи в речах, існуючи зовсім окремо від матерії, ці ідеї, однак, можуть відбиватися на землі, і їхні відблиски створюють світ речей. Отже, вся навколишня дійсність, що оточує людину, — то лише відблиски далеких і загадкових ідей. Оскільки зрозуміти й пізнати самі ідеї людина не може, то не може вона зрозуміти і їхнє мерехтливе відображення, тобто навколишній матеріальний світ. Філософи-ідеалісти завжди боролися з матеріалізмом, люто його ненавиділи. Платон навіть вимагав суворого покарання матеріалістів, бо вважав, що вони своїм ученням про можливість пізнання реального світу лише обдурювали людей. Через це він завжди виступав проти театру й мистецтва, які втручалися в цей світ і намагалися показати його і пояснити.
За Платоном, душа людини живе також на далеких зірках, звідки вона милується ідеями, що сповнюють її невимовним блаженством. Коли народжується людина, чергова душа спускається на Землю і входить у тіло людини, мов у в'язницю. Тепер душа спостерігає світ речей, дещо вже їй знайомий завдяки світові ідей Після смерті праведної людини її душа повертається до зірок. Якщо ж людина прожила життя погано, то її душа переселяється до якоїсь тварини собаки, свині, кішки, бджоли, птаха тощо. Це переселення відбуватиметься доти, доки душа не позбавиться своїх пороків і не спокутує їх. Отже, все своє життя людина повинна присвятити підготовці до повернення душі у світ ідей, бути вірною еросу — пристрасній любові до світу ідей. Звідси виник вираз «платонічна любов», любов до ідей. Ідеї Платона значною мірою вплинули на формування християнського вчення.
Платон був також одним з перших творців концепції утопічного суспільства в ідеальній державі, на чолі якої мають стояти лише філософи. Для здійснення подібних задумів, уважав він, достатньо повернутися до минулого й поновити старі форми полісної системи.
Платон зробив вагомий внесок у розвиток грецької літератури, оскільки сам був видатним майстром прози. Платона-філософа не можна відокремити від Платона-письменника. Його діалоги належать до кращих зразків художньої прози. Кожен із них являє собою не тільки протистояння роздумів і думок, але й драматичний конфлікт, цікаву суто побутову сценку. У «сократичних діалогах» головна роль належить Сократу. Платон створює надзвичайно привабливий образ свого вчителя, розумного, мудрого, незмінно іронічного і стриманого, доброзичливого і спокійного, який до кінця життя не притіняв пошуків істини. Навіть близька смерть не могла відвернути його від головної мети життя.
Різноманітні художні форми діалогів Платон використовував для викладення своїх філософських чи політичних думок. Часом тема розвивається з самого початку діалогу, і цим досягається драматичне напруження. Але найчастіше Платон використовує винайдений ним прийом обрамлення. Він полягав у тому, що спочатку філософ розповідав про якусь подію, потім з’являвся співбесідник, і вони починати бесіду, що торкалася якоїсь теми. Вона могла порушити проблему моралі, політики чи філософії, яка ставала центральною в діалозі. Коли закінчується її обговорення. Платон знову повертається до попередньої події — і діалог закінчується. Таким чином, головна тема наче облямована «рамкою» події, що не має відношення до головної теми. Наприклад, у діалозі «Федон» щойно прибулий до Афін учень Сократа питає у свого колеги Федона про причини кончини Сократа. Між ними відбувається довгий діалог, що не торкається смерті їхнього вчителя. І лише коли Федон починає розповідати про останній день Сократа, він переходить до теми смерті, страху й мужності перед нею людини, вічного існування душі, відносності людських знань. Розповівши про останні хвилини мислителя. Федон закінчує діалог зверненням до Ехекрата: «Таким був кінець нашого друга ... найкращої людини з усіх, яку довелося нам пізнати на нашому віку, та й взагалі наймудрішої, найсправедливішої».
Платон нерідко змальовує побутові картини, пов’язані з життям міста чи окремих афінян, і годі дійові персонажі набувають надзвичайно містких і точних характеристик. Найчастіше вони викликають у Платона доброзичливу або. навпаки, уїдливу іронію, особливо тоді, коли він висміює ненависних йому софістів або неуків. Тоді його іронія стає відкрито злою і нетерпимою, наприклад, він порівнює їх з ринковими гендлярами. Саме в такому плані зображені Гіппій і Протагор («Протагор»), недоумкуватий і комічний у своїй похвальбі Іон («Іон»), одвертай нахаба Фразімах («Держава») тощо.
Майже не з’являються в діалогах картини природи, виняток становить «Федр». Велику увагу Платон приділяє міфам, що виконують у діалогах найрізноманітніші завдання. Часом вони підтверджують певну філософську думку чи висновок автора («Горгій»), перетворюються на розгорнуте порівняння з якимось філософським положенням («Протагор»), стають власною вигадкою самого Платона (наприклад, незвичайний образ Ероса в «Бенкеті» стає втіленням постійного прагнення людини пізнати істину) тощо. Часто ні міфи набувають високохудожньої ліричної форми («Федр»). Особливий інтерес викликають міфи про загадкову величну державу Атлантиду («Крітій»), нібито поглинуту морською стихією, про кулястих людей, яких Зевс за нечестя розрізав навпіл і примусив половинки шукати одна одну, про польоти людських душ і богів на повітряних колісницях («Федр») тощо.
У діалогах Платона трапляються і глибоко драматичні ситуації. Особливого трагізму він досягає у зображенні страшної долі Сократа, засудженого несправедливим судом («Апологія Сократа»), його перебування у в'язниці («Крітон») та Останнього дня і смерті («Федон»). Платонові вдається передавати як найтонші іронічно-комедійні, так і трагедійні, сповнені високого пафосу ситуації. І не випадково Сократ висловлює у «Бенкеті» твердження, що «та сама людина повинна вміти написати і комедію, і трагедію, і всякий трагічний поет є водночас і поетом комедійним».
Ідеалістичне вчення Платона вирізняється поєднанням рідкісної проникливості думки, схильності до абстрагованого й діалектичного дослідження з високохудожньою та оригінальною формою.
Арістотель (384 - 322 рр. до н. е.)
Найталановитішим учнем Платона виявився його улюбленець Арістотель, який народився в сім’ї придворного лікаря македонського царя Амінта — Нікомаха, у фракійській колонії м. Стагір. Арістотель 20 років учився в академії Платона, після його смерті впродовж трьох літ (з 342 р.) виховував маленького Александра, майбутнього македонського імператора і завойовника. Після повернення до Афін у 335 р. він відкрив у передмісті свою школу, що розташувалася в парку, де знаходився храм Аполлона Лікейського, тому її почали називати лікеєм (спотворено — «ліцей»). Обвинувачений у промакедонських симпатіях, Арістотель змушений був утекти з Афін після смерті Александра в 323 р. на о. Евбея, де незабаром і помер у м. Халкіда. Перед цим в Афінах йому винесли смертний вирок за «безбожність». Школа Арістотеля ще називалася школою перипатетиків (від гр. «перипатос» прогулянка, колонада), оскільки він читав свої лекції учням не в кімнаті, а під час прогулянок.
Арістотель був одним з пай обдарованіших людей в історії людства. Визначний філософ, геніальний учений-енциклопедист, блискучий організатор наукової праці, він створив колектив учнів, що піл його безпосереднім керівництвом провели величезну наукову роботу. Саме в його школі починається відокремлення від філософії інших наук. Синтезувавши античні наукові досягнення, учений розпочав новий етап розвитку науки в Елладі. Арістотель поглибив знання у низці вже відомих наук — зоології, ботаніці, метеорології, риториці й заснував нові — логіку, естетику, поетику, етику, теорію мистецтва, соціологію тощо. Особлива заслуга цього мислителя полягала і в тому, що він започаткував і розробив метод науково» го дослідження. Сприйнявши матеріалістичну концепцію від бать- ка-медика (сам Арістотель також спершу працював лікарем), він, хоч і не був послідовним матеріалістом, так і не став прихильником ідеалістичного вчення Платона і пізніше виступив, по суті, першим його критиком.
Кількість написаних Арістотелем книжок назвати точно неможливо. Під його керівництвом самих лише конституцій для різних еллінських держав було написано понад 150. Уже в античності кількість його творів визначалася сотнями — від чотирьохсот до тисячі. Мабуть, значна частина їх була записана учнями Арістотеля під час його лекцій і потім ним відредагована. До наших днів дійшло близько 50 книг. Серед них найзначніші «Метафізика», «Політика», «Фізика», «Нікомахова етика», «Афінська політія», Риторика», «Про тварин», «Про душу» тощо.
Філософські погляди Арістотеля були надзвичайно широкими й базувалися на досягненнях усіх його попередників. На відміну від Платона, навколишній світ він розглядав як природознавець-матеріаліст. у якого існування нього світу ніколи не викликало сумнівів. Ідеї ж Платона Арістотель звів з неба на землю, бо вони, за його твердженням, являють собою лише суб’єктивні форми, загальні поняття, нерозривно пов’язані з реально існуючими речами. сутністю яких вони і є насправді. Тим самим філософ доводив можливість пізнання навколишньої дійсності. За Арістотелем. усяка річ становить єдність форми й матерії. Форма для нього - це активне природне начало, що формує матерію. Пасивна матерія — це сукупність можливостей, щось подібне до «матеріалу», який реалізується завдяки формі.
Незвичайними для того часу були й космологічні уявлення Арістотеля, що суперечили релігійним поглядам і міфологічним традиціям еллінів. Центром Всесвіту він уважав Землю, навкруги якої розташовуються концентричні «сфери», до яких прикріплені небесні світила — спочатку сфери Місяця й Сонця, потім п’яти відомих голі планет, а далі йдуть сфери нерухомих зірок. Богам у небі в Арістотеля місця не знайшлося.
Соціально-політичні погляди мислителя визначалися характером рабовласницького суспільства, в якому він жив. Демократія викликає в нього не тільки недовіру, але й неприязнь. Дослідження різних форм полісів дало Лрістотелю підставу зробити висновок, що існують лише три державні форми — монархія, аристократія і політія (помірна демократія). Проте ці держави можуть вироджуватися в тиранію, олігархію і демократію (для нього — «охлократію», тобто владу юрби, до якої Арістотель ставився з презирством).
Як учений-соціолог Арістотель дав завершену теорію рабства. Він уважав, що еллінам, носіям високої культури, наперед визначено бути вільними людьми й керувати «варварами», які мають їм підкорятися.
«Користь, що її приносять свійські тварини, мало чим відрізняється від користі, що її дістаємо від рабів: ті та інші своїми фізичними силами надають нам допомогу в задоволенні наших безпосередніх потреб».
(Тут і далі переклад Б. Тена)
Серед усіх творів Арістотеля для нас особливо цікавою є частина його «Поетики», що збереглася в далеко не повному обсязі. Розділи про епос, лірику й комедію були втрачені, можливо, вже в нові часи. Історична цінність цієї невеличкої книжки виявилася величезною, адже нею геніальний учений заклав основи реалістичної літератури, мистецтва та естетики. Свої думки автор викладає надзвичайно стисло, своєрідними тезами і напівнатяками. Він дає визначення окремих видів поезії, докладно зупиняється на специфічних ознаках драматургії, зокрема трагедії.
Арістотель незмінно виходить із твердження, що всі види поетичної творчості відтворюють дійсність і нерозривно з нею пов'язані. Він має на увазі не натуралістичне копіювання дійсності, а відтворення найхарактернішого в образах чи подіях, тобто висуває на перший план принцип типового в мистецтві. Відповідно до його концепції, види мистецтва розрізняються залежно від того, яким чином, з допомогою яких засобів і як саме відбувається процес наслідування. Пісні й музика з’являються тому, що вони наслідують звуки, танці — ритмічні рухи, живопис і скульптура — кольори і форми, а література здійснює наслідування завдяки словам і поетичним розмірам:
«Нам від природи властиві і наслідування, і мелодія, і ритм; віршові ж розміри, очевидно, є види ритму. І вже з первісних часів найвидатніші до нього люди почали творити поезію, поступово розвиваючи її з імпровізації» (II, 1448 в).
Вбачаючи роль мистецтва у «наслідуванні», ідо допомагає людині, як і наука, осмислити навколишній світ, зрозуміти його, оскільки художнє наслідування відтворює цей світ, Арістотель робить важливий висновок: мистецтво є одною з форм пізнання дійсності (проти цього твердження категорично виступав Платон). Тільки мистецтво пізнає її по-своєму, використовуючи художні образи й різноманітні прийоми. Об'єктом мистецтва та літератури завжди є людина з її поведінкою, вчинками, суперечливою вдачею. До того ж Арістотель наголошує велике виховне значення мистецтва, не випадково ця тема розглядається в межах викладу вчення про державу.
Звертаючись до питання єдності форми й змісту, філософ віддає перевагу змістові як головному елементові твору:
«... поетові належить бути більш творцем фабул, ніж віршових розмірів, бо й поет він у тій мірі, у якій відтворює дійсність, а відтворює він її в дії» (ІХ, 1451 в).
А перед ним дається конкретне пояснення думки:
«... Якщо хтось напише віршем твір з медицини або ) фізики, то Його, звичайно, назвуть поетом, тоді як у Гомера й Емпедокла нічого спільного, крім розміру, немає, тому першого справедливо називати поетом, а другого скоріше природознавцем» (І, 1447 в).
Цікаву думку Арістотель висловлює і тоді, коли доводить, що поезія на відміну від науки висловлює загальну думку в художньо-конкретних образах героїв, які мають свої імена і стають носіями неповторних, притаманних тільки їм характерів:
«... Завдання поета — говорити не про те. що справді сталося, з про те, що могло б статися, тобто про можливе або неминуче Історик і поет відрізняються один від одного не тим, що один із них говорить віршами, а другий — прозою (можна Геродотові твори викласти віршами, і все-таки це була б історія, хоч і у віршах); відрізняє їх те, що один говорить про події, які справді відбулися, а другий — про те, що могло б статися. Тим-то поезія і філософськи глибша, і серйозніша за історію — поезія більше говорить про загальне, а історія — про окреме» (ІХ, 1451 в).
Багато місця в «Поетиці» приділено трагедії як жанрові драматичного мистецтва. Автор визначає суть трагічного, а оскільки трагедія являє собою сценічну виставу, то формулює шість її складових елементів:
«Немало поетів, а можна сказати, і всі вони, користуються цими елементами, бо кожна трагедія мас і сценічну обстановку, і характер. і фабулу, і певний спосіб вислову. і музичну композицію, і мислення» (VI, 1450 а).
Значну увагу Арістотель приділяє питанню про вплив трагедійного дійства на глядачів. Він наголошує, що сила цього впливу залежить як від сценічних засобів, так і від самого перебігу полій. Найскладнішим у розумінні Арістотелевої теорії трагедії вважається не розшифрований автором термін «катарсис», тобто «очищення», що його викликає трагедія у глядачів. («Трагедія ... через співчуття і страх сприяє очищенню подібних почувань». VI, 1449 в). З цього приводу висунуто багато гіпотез, що вирішували питання «очищення» з різних поглядів — релігії, медицини, моралі, етики тощо Найвірогіднішою тепер уважають «медицинську теорію» Я. Бернайса, німецького вченого кінця XIX ст. Її суть полягає в тому, що подібно до того, як горе викликає у людини сльози, так і переживання глядачів під час перегляду трагедії викликають у їхніх душах кризу, природну розрядку, реакцію на драматичні емоції героїв і приводять до «очищення» від афектів «співчуття і страху». А втім, не слід відкидати й інше тлумачення «катарсису» як морального очищення душі через викликане трагедією нервове напруження. Інакше кажучи, страждання глядачів від спостереження чужого нещастя в трагедії спричинюється в кінцевому підсумку до психологічного полегшення і приводить до очищення.
Класицисти XVII ст. зробили теорію трагедії Арістотеля основою висунутої ними концепції «трьох єдностей» — часу, місця та дії. Проте вони мали рацію лише в останньому твердженні. Арістотель справді приділив особливо багато уваги значенню єдності дії («... фабула повинна відтворювати одну — і до того ж суцільну, дію ...»). Відносно єдності часу він обмежується зауваженням, що трагедія тяжіє вкластися «в один оберт Сонця», а про єдність місця взагалі не згадує.
Безперечно, деякі думки «Поетики» вже застаріли, а проте більшість із них зберігає своє значення і в наші часи. І не випадково, розкриваючи якусь сучасну книгу з історії театру, мистецтва. літератури, естетики, майже з перших сторінок можна знайти посилання на авторитет давньогрецького мислителя: «Арістотель із цього приводу писав так...»