Рим

Римська література доби Імперії

Література ранньої Імперії (або віку Августа до 30-40 років н.е.)

Становлення принципату. Цей період називають «золотим віком» римської літератури, оскільки саме тоді вона досягла найвищого щабля свого розвитку. Саме в цей час творили найвидатніші римські поети Вергілій, Горацій, Овідій та ін. Що ж стало причиною такого швидкого піднесення римської літератури?

Відповідь слід шукати в тих змінах, що сталися в Римській державі. А вони були досить радикальними. Республіка як форма державного правління давно застаріла н поступилася місцем Імперії, якою керувала вже одна особа — монарх. Єдиним правителем Риму та всіх його численних провінцій після остаточної поразки Марка Антонія став Октавіан.

Розумний, вольовий, освіченим і далекоглядний, Октавіан урахував сумний досвід Цезаря-диктатора і встановив нову систему правління, що пізніше дістала назву принципату і проіснувала до II ст. н. е. Октавіан повсюдно проголошував, що поновив Республіку. І зовні це було так: сенат лишався центральним органом, скликалися коміції, що обирали магістрат. Проте сенат у 28 р. до н. е. проголосив Октавіана принцепсом, тобто першим громадянином Республіки, з правом стояти першим у списку сенаторів і першим висловлювати свою думку (і тим самим нав'язувати її іншим), а також нарік Августом («близьким до Бога»). Крім того, Октавіан був обраний головним цензором із правом перегляду списку сенаторів, головним понтифіком (жерцем), що давало йому право втручатися в усі релігійні справи. Його також довічно обрали проконсулом, тобто командувачем усіх військ, тепер від нього залежало оголошення війни і підписання мирних угод.

Сенатори в тогах. Фриз Олтаря Миру імператора Августа. 13 - 9 рр. до н. е.

«Перший громадянин Республіки» дуже швидко став повновладним правителем Римської держави. Август призначав намісників, що управляли провінціями, з-поміж найближчих друзів, підбирав відданий йому бюрократичний апарат держави. Невеликий за розмірами, цей апарат сприяв зміцненню влади принцепса, який поступово сконцентрував у своїх руках фінанси, адміністративну та військову владу.

Знавець літератури. Август чудово розумів убивчу силу гострого слова, особливо слова сатиричного. Тому він робив усе можливе, щоб привернуто на свій бік освічену частину римського населення, підтримував і заохочував до творчості всіх, хто виявляв до цього хист.

Матрона. Бл. 400 р. н. е.

Для того щоб відволікти увагу громадськості від політичних справ, Октавіан вдався до здійснення низки другорядних реформ, що стосувалися сфери релігійно- моральних і родинних інтересів. Ці реформи викликали обурення певних соціальних верств, але здобули підтримку значної частини населення.

Насамперед Октавіан Август підвищив статус стану вершників, почав призначати їх на різні магістратні посади, рекомендувати коміційним зборам кандидатури самих магістрів, значно ширше надавати провінціалам права римських громадян. В умовах загальної аморальності й розпусти, зростаючої безбожності Август відновив забуті традиційні свята богів і культи предків, суворо караючи штрафами (і навіть конфіскацією майна!) тих, хто не дотримувався цих поновлених свят. Вони супроводжувалися виконанням спеціально написаних поетами урочистих гімнів і прославленням Римської держави й особи Августа. У Римі був установлений новий культ «божественного Юлія» (тобто Юлія Цезаря), в усіх провінціях вшановувався «геній Августа», Багато було зроблено для зміцнення римської родини. Сенат видав закон про податок на бездітність. про пільги багатодітним громадянам, покарання за подружню невірність (адюльтер) та аморальну поведінку. У 8 р. н. е. за спеціальним указом Августа в заслання потрапила його онучка Юлія, яка уславилася своїми оргіями й любовними пригодами — її не врятувала навіть спорідненість із принцепсом.

Подбай Август і про самих римлян, розгорнувши грандіозне будівництво в місті. Було відреставровано понад 80 храмів, збудовані розкішні архітектурні комплекси, зокрема Форум Августа, величний театр, імператорський палай Палатін, храм усім богам — Пантеон тощо. Аби при вернути симпатії простих людей, плебсу, регулярно почали безкоштовно видавати хліб, грошові подарунки, влаштовувати видовища, гладіаторські ігри. Величезна робота була проведена за наказом того ж Августа для забезпечення Рима хлібом і питною водою. Частина водогонів-акведуків збереглася до наших часів.

Вже початок принципату позначився помітним пожвавленням, а невдовзі й розквітом літератури. Це дало підстави окремим історикам стверджувати, що лише за умов просвіченої й міцної імператорської влади можливий справді плідний розвиток літератури й мистецтва. Але це помилковий погляд. Як тоді пояснити розквіт культури в Афінській державі і глибокий занепад її в період еллінізму, тобто існування еллінських монархій?

Очевидно, справа полягала в іншому. Останнє сторіччя існування Республіки було насичене до краю загостреною соціально-політичною боротьбою, що природно гальмувала розвиток культури. Письменники й митці вже не відчували підтримки суспільства та захисту влади, дбаючи значно більше про збереження власного життя, аніж про творчість, що становила серйозну небезпеку. Численні представники культури часом самі ставали жертвами політичної боротьби. Тому в цей період з’являлися лише поодинокі постаті митців, які своїми творами засвідчували, що римська література ще існує. Проте народ, який відчуй насолоду творчості, вже не міг не творити. У ньому підспудно почали оживати паростки майбутнього злету, які нібито лише чекали слушного моменту, щоб вирватися на волю й розквітнути. Історично так склалося, що подібним моментом виявився прихід до влади Октавіана Августа, який приніс Риму найголовніше — жаданий і так очікуваний усіма мир. Великою заслугою самого Августа було те, що вій припинив нескінченну громадянську війну. І це відразу дало свої результати: в наступні десятиріччя з’явилася плеяда блискучих поетів.

Література часів Августа. Після приходу до влади Октавіанові довелося досить довго боротися з опозицією різних верств римського населення — від незадоволених конфіскаціями землі на користь ветеранів армії патриціїв до широких мас плебеїв, яких новий порядок поступово віддаляв під управління державою. Принцепсу необхідно було разом з його прибічниками виробити офіційну точку зору на минулі події й довести месіанську роль як Римської держави, так і самого Октавіана. У кінці життя Август у своїх «Діяннях» прагнув переконати потомків у власній величезній популярності й обгрунтувати неминучість світової мали Риму. Неодмінну умову «відновлення» старої Республіки він убачав у поверненні стародавніх традицій римлян — благочестя, доблесті й високої моралі. В очах сучасників Август поставав рятівником Римської держави. який своїм правлінням приніс «золотий віко римлянам, мир і процвітання всій країні. Уславлення Августа — «батька вітчизни» — стало найвищим завданням мистецтва й літератури.

Най придатнішою для цього літературною формою уявлялася поезія, далека піл злободенної дійсності, але спроможна надати бажаним думкам естетичної привабливості. Адже драматичні жанри були мапопопулярними. прозові — надто близькими до політики. До того ж з'явилася нова форма ознайомлення громадськості з новинками поезії, використана вже неотериками, — так звані рецитації, тобто прилюдні декламації віршів. Характерно, що Август не встановлює офіційної цензури на твори поетів. Він не намагався «тиснути» на них, понівечувати чи придушувати їхній хист. Для підкорення не завжди слухняних авторів використовувалися інші, дієвіші прийоми.

Бажаного успіху Август досяг з допомогою кількох своїх найближчих друзів, але особливо відзначився Гай Цільній Меценат (між 74 - 64 — 8 рр. до н. е.). Римський вершник знатного етруського походження, він був одним із найбагатших римських вельмож, до того ж мав досить щедру натуру. Підтримавши Августа ще в часи боротьби за трон, у мирний період Меценат сприяв посиленню авторитету принцепса в ідейному плані. Саме Меценат помітив і наблизив до нього найвидатніших поетів Вергілія, Горація, Варія, Проперція, а також інших здібних літераторів і критиків. Усі вони стали беззастережними прихильниками Августа, тому й напрям, який вони очолювали в літературі, можна умовно назвати апологетичним, тобто таким, що прославляв і звеличував як особу самого імператора, так і створений ним принципат. Вергілій з самого початку стає пристрасним його прихильником. Цього не можна сказати про Горація. переконаного республіканця до кінця свого життя. Перемога цезаризму примусила його, поступившися зовнішньо своїми переконаннями, замиритися з владою. Особисті прохання Августа писати урочисті оди та гімни до ювілейних днів виконувалися ним без суперечок. Зрозумію, що в цих творах Горацій підносив і діяння Августа. Варій став знаменитим завдяки своїм високопатріотичним поемам, а пізніше й трагедіям, у яких він оспівував діяльність принцепса.

Існував також гурток Валерія Мессала Корвіна (64 р. до н. е. — 13 р. н. е.), автора численних і різних за жанром творів. До цієї групи належали видатні поети Валгій Руф, юний Овідій, Тібулл та Сульпіцій, які ставилися до Августа стримано-обережно й намагалися жодним словом його не згадувати у своїх ліричних творах. Отже, їхню позицію можна визначити як нейтралістську, що, мабуть, була характерною для досить значної частини тогочасних поетів.

Гема Августа. Камея. Бл. 12 - 7 рр. до н. е.

З великою натяжкою, умовно можна назвати опозиційним напрям у літературі, очолюваний колишнім другом Августа Асінісм Полліоном (76 р. до н. е. — 5 р. н. е.), здібним літератором, автором низки художніх та історичних творів, принциповим критиком. Заслугою Полліона було створення першої римської публічної бібліотеки і введення згадуваних уже рецитацій, що супроводжувалися виступами вимогливих критиків. Подібні публічні читання поетів допомагали їм не тільки оцінити зрілість і сприйняття своїх творів, а й отримати кваліфіковані поради фахівців. Опозиційна критика не торкалась якихось принципових політичних проблем і просто їх оминала, обмежуючися доброзичливими зауваженнями щодо різних статей запроваджуваних Августом морально-родинних реформ. Отже, вагомої опозиції як такої не було. Лише в кінці правління Августа, особливо з приходом до влади його пасерба Тіберія, опір молодої генерації, вже далекої від колишньої системи репресій, значно посилюється. В поетичних творах зникають натяки на політику, у самому Августі перестають бачити «батька вітчизни», хоч і продовжують розсипати лестощі на його адресу. З'являються і памфлети проти нього, що поступово підривають авторитет принцепса.

Після значного піднесення у «вік Августа» починається поступовий занепад поезії. Змінюються і прозові жанри, особливо красномовство. Вже за часів принципату політичні промови втрачають своє колишнє значення, а судові перетворюються на суто розважальні декламації, далекі віл життя. Серед них розрізняли контроверсії і сваросії. Контроверсії являли собою судові промови, в яких фігурували вигадані особи та ситуації. а конфлікти розгорталися між почуттям і обов’язком. Сваросії становили промови-роздуми якихось міфологічних чи далеких історичних осіб, що перебували в особливо гострих ситуаціях. І контроверсії, і сваросії стали своєрідним змаганням промовців, у якому головними були ораторська майстерність, уміння обіграти ту чи іншу давно вже відому ситуацію чи подію, якийсь учинок міфологічного або літературного персонажа.

Публій Вергілій Марон (70 — 19 рр. до н. е.)

Біографія. На відміну від більшості античних авторів даних про життя і творчість цього най видатнішого римського поета дійшло до нас достатньо. Його біограф Донат залишив навіть портретну характеристику Вергілія: «Високий на зріст, смуглявий, з мужицьким обличчям, слабкого здоров’я».

Вергілій народився на півночі Італії поблизу Мантуї в сім’ї досить заможного гончара. В усякому разі навчання в риторичних школах Кремони, Медіоланума (Мілана) і Рима свідчило про певний достаток родини. Після смерті батька Вергілій успадкував садибу, деякий час господарював і займався літературною працею. Як усі тогочасні молоді люди, він готувався до кар’єри адвоката, але особисті риси — повільне мовлення, сором’язливість — стали на перешкоді. Під час навчання в Римі Вертій захопився епікурейським ученням, що його викладав, як писав сам поет, «великий Сірон», який навчив поета розуміти й любити природу. Вергілій чудово розбирався в мистецтві Греції, епічній та ліричній поезії, високо цінував трагедії Евріпіда з усіма їхніми тонкощами і прийомами. Вплив грецької літератури позначився на всій його творчості

Вплинула на Вертія і поезія неотериків з її пристрасним інтересом до інтимних почуттів людини, різноманітністю художніх засобів, зокрема особливо він шанував Катулла, якого намагався наслідувати. Деякі поетичні вправи юного Вертія за настроями і стилем близькі творам цього поета (збірка «Дрібні вірші», або «Каталептон»). Катулл і Лукрецій стають для нього найавторитетнішими поетичними вчителями.

У розпач громадянської війни Вергілій створив свою першу поему «Буколіки» (або «Еклоги», тобто окремо надруковані невеличкі твори, від слова «відбір»; 42 - 39 рр.). Назву і пастушу тематику він запозичив в еллінського поета Феокріта. З цієї збірки можна зрозуміти, що вже на той час його симпатії були на боці Октавіана, хоч сам поет у політичну боротьбу ніколи не втручався. «Буколіки» розповідати про життя і сумирні бесіди пастухів на лоні чудової екзотичної її тихої природи. Поет ніби шукає собі притулку, втомлений бурхливими і не завжди йому зрозумілими подіями громадянської війни. Поема стала першим кроком Вертія до загального визнання як національного поета. Вона ж сприяла наближенню його до майбутнього володаря Риму, оскільки поет був запрошений разом із другом Барієм Руфом до Мецената і, можливо, представлений Августу.

Друга поема, що закріпила за Вергілієм звання першого поета Італії, «Георгіки» (36 - 29 рр.), присвячена Меценату, та й її сюжет був підказаний ним. Сільськогосподарча тема цього разу спонукала поета звернутися до Гесіодових «Робіт і днів». Дидактична поема, поділена Вергілієм на чотири частини (відповідно до чотирьох галузей сільського господарства), не тільки докладно розповідає про працю селянина і характер виконуваних ним робіт у всіх цих галузях, але й у високопоетичних рядках оспівує красу й неповторні пейзажі рідної природи. В цій поемі Вергілій обіцяє Октавіанові написати твір, що прославить його у віках.

Свою обіцянку він виконав у поемі «Енеїда» (28—19 рр.). Звеличення нового устрою, особи принцепса є однією з найважливіших ідей цього твору. Приступаючи до нього, Вергілій мав на меті відтворити на римському грунті епічні поеми Гомера, частково наслідуючи і його художню манеру. Чорновий варіант поеми автор закінчив у 19 р. На остаточну доробку потрібно було ще три роки. Поет мріяв пройти шлях свого героя Енея і побувати на тих островах, де той колись мандрував і де з ним траплялися різні пригоди. Побачивши їх власнима очима, вважав Вергілій, він зможе зобразити чудові краєвиди з більшою художньою правдою (адже «краше один раз побачити...»). Поет виїхав до Греції, звідки мав кораблем дістатися до Трої і звідти почати шлях Енея, але сталося непередбачене. В Афінах він тяжко захворів, і за наказом Августа, який повертався до Рима, поета перенесли на корабель принпепса, сподіваючись, що повітря вітчизни допоможе хворому. Після прибуття до порту Брундісі (сучасне місто Брундізі) Вергілія не стало. За його заповітом «Енеїду», як твір не- закінчений і тому недосконалий, мали спалити. Вергілій боявся, що незавершена поема зашкодить його славі першого поета. Ок- тавіан Август, якому Вершій неодноразово декламував уривки й цілі пісні поеми, відмінив його заповіт і наказав Варію з друзями дописати пропущені слова, завершити незакінчені рядки та строфи і в такому вигляді видати «Енеїду». Цим пояснюється наявність у ній окремих недоречностей, незакінчених епізодів чи описів та навіть поодиноких суперечностей.

Вергілій був похований у Неаполі, де провів свої останні роки. На його могильній плиті викарбували епітафій:

В Мантуї я народився, помер у калабрів, а прах мій

В Партенопеї; співав пасовиська, ниви, вождів.

«Буколіки». Наслідуючи Феокріта, Вергілій часом просто перекладає поетичні рядки еллінського поета (в еклогах ІІ, ІІІ, VI) і широко застосовує прийом контамінації. Автор «Буколік» прагне Цілком поринути в чарівний для нього світ пастухів з їхніми неквапливими розмовами, простодушно-наївними співочими змаганнями. Двовіршами перемовляються Меналк і Дамет (III еклога), чотиривіршами — Тірсіс і Корідон (VII), змагаються в музиці й співі Меналк і Мопс (V), мрійливо згадують минулі пісні Меріс і Лікід (IX). Одного разу з’являється і третейський суддя — в особі Палемона дослідники пізнають самого автора (ІІІ). У своїх піснях пастухи прославляють весну і літо, плодоносні дерева, під якими «плоди соковиті лежать», «прикраси садів» тополі й сосни, тварин, яких вони опікають. І вся ця прекрасна природа оповита спокоєм і тишею, навіть рухи тварин — кіз і корів — неквапливі, вони спокійно насолоджуються запашною зеленою травою. Лоно природи наче запрошує до кохання німф і богів. Про дві такі любовні історії розповідають Дамон і Алфесібей (VIII).

Окремі еклоги Вергілія не несуть у собі навіть натяку на сучасні події — ту гостру боротьбу, що з новою силою спалахнула в Італії. Вони й справді — суто буколічні. У всіх еклогах часто згадуються міфологічні сюжети, вони рясніють іменами героїв і олімпійських богів — Афіни, Паріса, Одіссея (або Улісса), Галатеї, Юпітера, Діани, Феба (Аполлона), Фетіди, Ахілла, Орфея та ін. Разом із своїми героями поет насолоджується розкішними краєвидами переважно сицилійської природи і ніби забуває про не зовсім приємні події навколишнього світу. Проте це враження виявляється оманливим. У деяких еклогах буколічна тема сповнюється алегоріями і недвозначними натяками на далеко не мирну й тиху сучасність. Уже в І еклозі в драматичний діалог пастухів Тітіра і Мелібея владно вриваються відгуки громадянської війни, що руйнує господарства, виганяє злидарів з їхніх осель і примушує шукати долі в чужих країнах. Безнадія, відчай і трагізм звучать у словах старого пастуха Мелібея:

Ми ж залишили наш дім. наші ниви: від рідного краю

Геть тікаєм... Нам тяжко...

...Бо буря лютує

Нині на наших ланах. І сам я, старий та безсилий.

Кіз своїх далі жену...

Лихо судилося нам: ми йдемо на безвіддя Лівійські.

Другі мандрують до скіфів, а треті — на берег Оакси;

Навіть на північ, за море ідуть до Британського краю...

Чи доведеться коли повернутися знов до вітчизни,

Щоби з слізьми на очах, по роках сумного вигнання

Глянуть на землю свою, на ту стріху убогої хати.

Жовнір захожий мої родючі виснажить ниви,

Варвар тут жатиме хліб... От до чого усобиця люта

Нас, громадян, довела!.. Чи для того ходив я за полем.

Чи задля того я груші щепив і викохував лози?..

(Тут і далі переклад М. Зерова. І, 3 - 4, 11 - 12, 64 - 73)

Мелібеєвим ремствуванням протистоїть щирий оптимізм його молодого друга Тітіра. У розказаному ним епізоді про повернення будинку й майна звучать автобіографічні мотиви. В 41 р. за наказом Октавіана маєтки і земельні ділянки патриціїв у провінціях відбиралися на користь ветеранів армії. Випадково було конфісковане і господарство батька поета. Вергілій тоді звернувся до якогось впливового вельможі з оточення Октавіана і з його допомогою повернув батьківський спадок. Саме Октавіана, мабуть, пастух Тітір називає «богом»:

О, Мелібею! Мій бог послав мені втіху цю й радість.

Завжди для мене лишиться він богом...

З ласки його-бо на пашу корів я й ягнят виганяю.

З ласки його награю, що захочу, на тихій сопілці.

(І, 6 - 7, 9 — 10)

Капітолій у Римі з Палатінського пагорба

Звеличує Вергілій і Рим, що став для нього «спасом і заступником» і піднісся над усіма іншими італійськими містами, «як над кущами повзкої лози кипарис величавий» (25). Мирні, подібні до аркадійських, пастухи висловлюють власні думки автора, його власні переживання, навіяні жорстокою дійсністю. Світ пастухів позбавлений моральних вад, але вони не байдужі до політичних подій і добре в них розбираються. Зазнавши несправедливих утисків, пастухи непохитно стають на бік прихильного до них Октавіана:

...Я бачив там мужа, якому на шану

Пишні щомісяця жертви по храмах приносяться наших;

І на благання своє ласкаву почув я одповідь:

Все. що твоє, при тобі! Вертайсь до худоби безпечно!

(І, 41 - 44)

Про руйнування Мантуанської округи оповідає IX еклога, з самого її початку постає образ сплюндрованої землі, з якої виганяють її власників. Це викликає глибоку тривогу поета, який покладає надії на Октавіанового проконсула Алфена Вара.

Сучасність нагадує про себе і в III еклозі. у якій поет доброзичливо відгукується про твори свого друга й наставника Асінія Полліона і картає поетів-нездар Бавія і Мевія. X еклогу Вергілій присвячує своєму прутові Корнелію Галлу, з яким сталося нещастя — «в табір жахливий в снігах з іншим втікла Лікорида» (23) — і який страждає серед чудової, але байдужої до його любовних мук природи.

Про знамениту IV еклогу написані величезні стоси аналітичної літератури. Присвячена вона Асінію Полліону. З самого початку поет попереджає, що береться за «найважливіші пісні», у яких розповість про неминуче повернення «низки щасливих віків на землі». Ця блаженна епоха почнеться після народження в патриціанській родині незвичайної дитини, яка віщуватиме прихід нового «золотого віку», стане володарем світу і принесе на землю мир та злагоду для всіх людей, процвітання всього суспільства:

Ти лише, чиста Діано, алелїй нам дитину ту дивну:

З нею залізна доба переходить, спадає в непам’ять.

Вік настає золотий! Непорочна, твій Феб уже з нами!

В консулування твоє, Полліоне, не станеться чудо.

Місяці дивні, щасливі літа розпочнуться від тебе:

Щезнуть останні сліди диких чварів і братньої крові.

Від ненастанних тривог земля відпочине стражденна.

Хлопчику любий! Надійдуть часи, і побачиш ти небо,

Світлих героїв побачиш і сам засіяєш в їх колі,

Правлячи світом усім, втихомиреним зброєю батька.

(8-17)

Після смерті Вергілія еклога викликала численні тлумачення. Одні вчені вбачали в ній пророцтво про фізичне народження якоїсь дитини (в когось з оточення Октавіана чи в нього самого?), що дало привід сину Полліона Асінію Галлу «присвоїти» віщування собі. Інші вважали, що пророчі слова поета стосуються міфологічного народження дитини-божества, яка повністю оновить світ, тож її реальних батьків існувати не могло. Дехто тлумачив слова поета як натяк на пізніший прихід Октавіана до імператорської влади. Християнські ж учені взагалі проголосили, що Вергілій з геніальною проникливістю провістив народження Ісуса Христа. Самого Вергілія вони назвали «християнином до

Христа», і в епоху Середньовіччя він був найшанованішим серед усіх античних письменників. Не випадково геніальний Данте Аліг’єрі ще на початку XIV ст. у своїй «Божественній комедії» зробив Вергілія алегорією людського розуму, своїм учителем і провідником через усі кола пекла і сходини чистилища.

Поема «Буколіки» визначила дальший шлях поета і виявила ті риси його художнього дару, що повністю розкрилися у двох подальших поемах. Закоханий у красу рідної природи, ніжний, задушевний і реалістичний у її численних описах, він водночас наївно ідеалізує сільське господарство. Природа сповнена для Вертія непізнаних людиною таємниць і рідко перетворюється на просто красиве тло. У його поетичних рядках багато символів, алегорій. Усі свої надії поет покладає на землю — єдине, що може забезпечити добробут і процвітання людей.

«Буколіки» започаткували новий стиль римської літератури: вона стала мелодійнішою, а поетичний рядок — стрункішим. Подібно до Ціцерона в прозі Вергілій став новатором у поезії.

«Георгіки». Назва поеми походить від грецького слова «geor- gikos», тобто «землеробський», отже «Георгіки» — «Поема про землеробство») (2188 рядків). Приводом для її написання було крайнє зубожіння римського села, зруйнованого багаторічними громадянськими війнами. Вергілій болісно переживав ці драматичні події, розуміючи їхні тяжкі наслідки для всього італійського населення. Поставала нагальна необхідність відновити сільське господарство — основу економіки країни. Його відродження сприяло б розвиткові всіх інших галузей.

Безпосереднім натхненником поеми був Меценат, до якого Вергілій неодноразово звертається у поемі зі словами вдячності й прославляє його разом з Октавіаном. Поема містить чотири книги, присвячені відповідно рільництву, садівництву, скотарству та бджільництву.

У першій книзі після звернення до Мецената поет радить селянинові передусім добре оглянути свої угіддя й обрати, відповідно до грунту і місця розташування, ділянки для ланів, виноградників, садів та пасовиськ. Він дає поради стосовно вибору грунту для сівби злаків, його угноєння та навіть порядку сівозмін:

Так засіваючи поле, даєш ти йому відпочинок.

Не підведе і тоді, коли рік залишиш без оранки.

Корисно ще для землі підпалити вже скошену ниву.

(Тут і далі переклад Н. Пашенко. І, 82 - 84)

Значну увагу поет приділяє підготовці «суворих знарядь» праці, без яких неможливо ні засіяти, ні виростити гарний урожай, дає практичні поради. Так, він уважає за необхідне заздалегідь виготовити «сошник могутнього гнутого плуга», вирівняти й руками перебрати, а потім змішати з глиною землю на току, протруїти і підготувати до сівби зерно в клунях, визначити черговість робіт тощо. Багато порад Вергілій подає стосовно жнив, визначає терміни, прикмети погоди тощо. Першу книгу поет закінчує розповіддю про загибель Цезаря, що її віщували і сонне, і птахи, і звірі.

Друга книга починається зверненням-подякою до Вакха й обіцянкою

...оспівати дерева.

Дикі ліси і оливи плоди, що неспішно зростає.

(ІІ, 2 - 3)

Сільська вілла. Мозаїка з Північної Африки

Автор малює картину незайманої природи, передусім звертаючи увагу на куші й дерева, що з’являються без втручання людини, милується ними:

...без усякої волі людської

Самі собою зростають, розкидані щедро по полю

Чи берегами покручених рік: он верба вузьколиста,

Дрок вигинистий, стоїть осокир. там лоза з сивим листям.

(II, 10 - 3)

Сільські роботи. Мозаїка. Алжир, сер. ІІІ ст. н. е.

Але особливо автора цікавлять культурні сорти плодових дерев, на яких він докладно й зупиняється, розповідаючи про їх щеплення, підвищення плодоносності та вирощування. Із знанням справи Вергілій знайомить читача з різними сортами винограду, але врешті робить висновок, що то даремна справа — адже для цього «не вистачить цифр», а дізнатися про їхню кількість

...все одно, як пісок по піщинках

Підрахувать, що Зефір їх несе по Лівійській пустелі.

(II, 103 - 104)

багато місця Вергілій приділяє питанню вибору грунту для тієї чи іншої культури її подальшого його угноєння. Так, він радить розводити оливкові сади на суглинках, а жирні грунти використовувати під виноградники, хлібні лани чи пасовиська.

«Гіркі землі», тобто солончаки, взагалі непридатні для рільництва.

Зупиняється автор і на проблемі часу, що його потрібно витрачати для догляду за різними культурами. Якщо за виноградниками необхідний ретельний догляд, то оливкам «обробка зовсім не потрібна», лише час від часу слід під ними просапувати землю. Цю книгу Вергілій закінчує ідилічною картиною приходу давно бажаного спочинку землеробів:

Ратай розорює землю широко закривленим плугом;

З неї живе цілий рік. підтримує дім і державу.

З неї худобу годує і з гурту бичків надійніших

І відпочинку не знає...

Любі дітки обступають його, з поцілунками виснуть;

Дім господарський додержує честі...

...В траві розпростершись, у дружньому колі

Круг святкового вогню та заквітчаних чаш. закликає

Жертвою він і зливанням тебе, о Ленею; на в'язі

Ставить мету для пастуших списів, і засмалене тіло.

Звикле до вправ, оголяє пастух для сільських перегонів.

(Тут і далі переклад М. Зерова. II, 513 - 516, 523 — 524, 527 - 531)

Висновок автора очевидний: праця землеробів — запорука добробуту й могутності Риму.

З самого початку третьої книги — «Про скотарство» — поет обіцяє розповісти про коней і волів. Він особливо полюбляє породистих коней і створює чудовий образ однієї з таких тварин, кожна частина тіла якої — сама досконалість природи. Після низки цікавих спостережень і порад Вергілій звертає увагу на різні хвороби, що підстерігають коней, їхнє лікування, прийоми відбору для повсякденної праці, а також «для війни і життя бойового». З подібними ж подробицями автор розповідає і про корів та нагляд за ними, про кіз та овець тощо. Вражає своєю красою і тонкістю спостережень розповить про здичавілого бика, вигнаного суперником з череди, який ховається в темних хащах і стає небезпечним для людей та інших тварин. Щасливому існуванню тварин в Італії поет протиставляє їхнє драматичне становище в «гіперборейських», тобто північних, краях, де під час морозів

Тріщини мідь там дає й замерзає на тілі одежа,

В келих вино не тече, тож рубають сокирою важко.

(III, 363 - 364)

Під час цих страшних холодів замерзають численні отари й гурти худоби. Драматично звучить розповідь Вергілія про пошесті, що часом знищують величезну кількість свійських тварин і диких звірів. Слід зауважити, що свідчення поета про гіперборейців спираються на далекі від істини й непевні дані, тому ці люди зображені як примітивні дикуни, «злобні, прикриті лиш шкірами з шерстю звірячою».

Остання, четверта книга «Про бджільництво» присвячена «дару богів», «меду небесному». Вергілій розповідає про життя бджіл, виявляючи надзвичайну спостережливість, дає слушні рекомендації щодо утримання й захисту цих корисних комах. Та окремі його твердження явно застарілі, наприклад, він стверджує, що бджолиною сім’єю керує «цар», «ватажок», а не матка. Щоправда, це не заважає авторові дати корисну пораду в разі, коли в рою з’являються дві матки:

Тільки, коли забереш ти обох ватажків войовничих.

Зразу ж того, хто слабкіший, убий, щоб не шкодив, злостивий:

В вільнім палаці царює один нехай, той, що найкращий.

(Тут і далі переклад Н. Пащенко. IV, 88 - 90)

«Справжній» бджолиний цар уявляється поетові з золотими цяточками й блискучими крильцями, інший — з величезним черевом, огидний і неповороткий. У другій половині книги Вергілій оповідає поширену на той час легенду про те, як із тіл забитих волів та їхньої «чорної крові» раптом народжуються нові покоління бджіл замість тих, що перед цим загинули.

Четверта книга й поема в цілому завершується спогадами поета про те, як він «співав про догляд за землею, отарами і деревами», надихуваний доброзичливою атмосферою Партенопеї. А Цезар у цей час відповідно до доброї волі народів установлював, «як переможець, закони для них, на шляху до Олімпу». Вергілій присягається, що ніколи не гнався за славою, а пастуші пісні для нього — то солодка розвага, подібна до тієї, що їй віддавався Тітір «під буком гіллястим».

Поема «Георгіки» дає досить чітке уявлення як про світогляд Вергілія, так і про його улюблені художні прийоми. Створюючи її. поет навряд чи ставив перед собою мету написати посібник із сільського господарства, адже в Римі вже існували відповідні наукові твори. Всі вони були ретельно вивчені Вергілієм і використані під час праці над поемою. Завдання її полягало в іншому. По-перше, поет прагнув перевершити Гесіода, створивши значно сучаснішу й досконалішу поему. По-друге, найважливішим у своєму творі поет уважав не можливості його практичного використання, а ті моральні висновки, що містяться в ньому. Провідним з-поміж них був висновок, що сільська фізична праця виховує в людині високі внутрішні позитивні якості. Вергілій переконаний. що праця на лоні незайманої природи з її неповторними краєвидами й прихованими таємницями, часто незрозумілими. звичайній непосвяченій людині, викликають у ній глибоку пошану, здатність цілком розчинитися в природі, забути життєві негаразди, а надто міську метушню з її самолюбними амбіціями та політичними сутичками. Селяни, які живуть у тісному єднанні з природою і дещо знають про її таємні сили, є високоморальними людьми. Тому, на відміну від Гесіода, який уважав працю селянина найтяжчою і найневдячнішою з усіх, Вергілій ставився до хлібороба та його праці дещо інакше. Він сам зізнається, що сільський труд «для людей і волів» буває нелегким, до того ж хлібороб «відпочинку не знає». Поет виправдовує ці труднощі волею Юпітера, вважаючи їх своєрідним випробуванням для людини і насамкінець цілком переборними завдяки зростанню її майстерності:

...Отче, ти сам забажав нам.

Щоб хліборобськая праця була нелегкою, і перший

Ти плугатаря умінням озброїв, щоб він працював сам

І не схотів бездіяльного бачити у господарстві.

(І, 121 - 124)

Вергілій показує працю хлібороба в доволі ідеалізованій формі, для поета вона становить надійну підпору «дому й держави». Сам селянин стає осереддям високих моральних якостей:

Найщасливіше було б, коли б щастя свого пильнували.

Просте життя хліборобів! Оподаль боїв та незгоди.

Гойні грунті постачають самі їм поживу солодку.

Хоч у палатах високих з важкими порталами вранці

Не напливає на них привітальників хвиля кипуча...

Мають за те вони спокій, безпечність, нерушену щирість,

Всяких дарунків землі подостатком, а втіху дають їм

Гроші, проточні стави, прохолода міжгір'їв Темпійських,

Мукання дальнє корів та дрімота в гаю під кушами...

І працьовита, до вбогих потреб призвичаєна молодь;

Свята веселі, шанована старість. Злітаючи п небо,

Слід наносит ні ший свій поміж ними покинула Правда.

(Тут і далі переклад М. Зерова. II, 458 - 462, 467 — 470, 472 - 474)

Поет непохитно вірить, що такі цінності, як Правда, Справедливість, найдовше зберігатимуться саме в сільській місцевості. Запорукою щасливого життя селян він уважає їхнє надзвичайно тісне єднання з богами природи, що дає їм можливість уникати конфліктів і сутичок:

...Щасливий і той, хто спізнався з сільськими богами:

Паном старезним, Сільваном і Німф хоровими танками...

(II, 493 - 494)

Те, що оточує селянина, 1 те, що він виробляє власними руками, — це його найдорожче і найнадійніше багатство, а оскільки потреби дуже скромні, нічого більше він і не бажатиме:

...Над долею бідних

Уболіває він серцем, скарбам багатійським не заздрить,

Бо що доспіє в саду і що вродить рілля урожайна. —

Досить йому на життя...

(II, 499 - 502)

Поет незмінно замішуваний красою рідної природи. Він робить численні відступи для того, щоб замалювати якийсь чарівний її куточок і нагадати, що завдяки гармонійній близькості між природою і людиною і з’являються могутні покоління героїв. Вершій уважає, що від цього зв’язку виграють обидві сторони. Докладаючи своїх зусиль, людина робить природу кращою, поліпшує породи худоби, виводить нові сорти культурних дерев. Поет характеризує результати плідної діяльності людини короткою фразою: «праця перемагає все!»

В одному з поетичних відступів поет проголошує, що «ні Мідійська земля, гірськими лісами багата», ні уславлений Ганг чи золотоносний Герм, ні багатюща Бактрія чи легендарна Панхея не можуть зрівнятися з Італією, у якій

Буйноколосні пшениці, масійські зате виногради.

Луки, оливні гаї споконвіку тут тішили око;

Коні гарячі зате на полях бойових вигравали...

Двічі худоба плідна і двічі тут дерево родить.

Ллє ні хижого тигра, ні дикого лева немає.

Ні аконіту, що смертю грозить збирачам легковажним.

Гада такого нема, як по інших країнах...

(II, 143 - 145, 150 - 153)

У цьому благословенному краї живуть численні племена, що уславилися своєю відвагою і хоробрістю, очолювані блискучими переможцями:

Край, де марсієць змагавсь войовничий і молодь сабейська,

І терпеливі в біді лігурійці, і вольск списоносний

Маріїв плем'я хоробре, народ величаних Каміллів.

Грізні в боях Сціпіони і ти, наш Цезарю хвальний,

Що переможцем щасливим з найдальших земель азіатських

Індії пещений люд до римських твердинь навертаєш.

(II, 167 - 172)

Звеличуючи батьківщину та доблесних героїв її минулого. Вергілій не забуває і своїх сучасників. Майже в кожній книзі згадується ім’я Мецената, до якого поет звертається з подякою, просить прихильного ставлення до свого починання, а часом і допомоги. Не забуває він і Цезаря та його нащадка Октавіана. На початку третьої книги під складною алегорією криється обіцянка поета принцепсові прославити його в окремому великому творі (мається на увазі «Енеїда»).

У «Георгіках» Вертій виявив себе як великий майстер зображення найрізноманітніших картин природи. Він щиро милується нею та її красотами, особливо приходом буйної весни з її дарами і пробудженням життя. Описи природи сповнені задушевністю, радістю, а інколи драматичними роздумами. Значну роль у поемі відіграють міфологічні образи й окремі міфологічні сюжети (як-от розповідь у четвертій книзі про Арістея, Орфея та Еврідіку).

Зміст поеми «Енеїда». З самого початку автор поділив поему на 12 книг (9896 рядків), кожна з яких мала являти собою закінчене ціле. Писав Вергілій цей твір досить своєрідно. Спершу докладний зміст кожної книги з усіма подробицями був написаний прозою, після чого поет почав її перекладати поетичною мовою. Залежно від настрою автор брався то за одну, то за іншу книгу. Робота просувалася повільно й лише в 19 р. до н. е. начорно була закінчена.

Поема починається з прославлення Енея, засновника майбутньої могутньої держави:

Ратні боріння Й героя вславляю, що перший із Трої,

Долею гнаний, прибув до Італії, в землі лавінські.

Довго всевишня по суші і морю ним кидала сила,

Бо невблаганна у гніві Юнона була безпощадна.

Досить натерпівся він у війні, поки місто поставив.

Переселивши у Лацій богів, звідки рід був латинський,

Родоначальники Альби и мури походили Рима.

(Тут і далі переклад М. Білика. І, 1 - 7)

Принесення в жертву полонених троянців. ІІ — поч. I ст. до н. е.

Флот Енея відпливає від Сицилії, прямуючи до берегів Італії, де, за велінням богів, має поновити Трою. Його переслідує підступна богиня Юнона, вона викликає страшну бурю, що відкидає кораблі до самої Лівії. Лише втручання Юпітера припиняє шторм, він сам передбачив, що герою належить звершити великі справи:

Він то вестиме в Італії війни великі, народи

Буйні розгромить, закони мужам дасть і мури поставить...

(І, 263 - 264)

Енея зустрічає цариця Карфагена Дідона і запрошує його з товаришами на бенкет (І). Еней розповідає про свої семирічні мандри, починаючи від хитрощів із троянським конем і попередження Лаокоона про загибель Трої, про знищення міста ахеями й аж до прибуття на острів Сицилія. Тінь Гектора порадила йому залишити місто і шукати землю для заснування нової Трої:

...Святі свої речі

Трон тобі доручає й пенатів; бери їх з собою,

Будеш в них мати супутників долі; великих шукай їм

Мурів; ти сам побудуєш ті мури, проїхавши море.

(ІІ, 292 — 295)

Із старим батьком Анхісом на плечах, у супроводі дружини Креуси й сина Асканія, прихопивши богів домівки пенатів, Еней тікає з міста (II).

Він будує флот із 20 кораблів і забирає усіх уцілілих троянців. Починається довга подорож, сповнена небезпек і пригод. Судна троянців пропливають повз різні острови, зокрема Крит, Парос, Кіклади,. Строфади, де оселилися огидні гарпії, і дістаються епірського міста Бугрот, царем якого став син троянського володаря Гелен з Андромахою. Він докладно розповідає Енею про дальший шлях до земель його пращура Дардана — далекої Італії. Герой продовжує плавання й, обминувши територію кіклопів. прибуває до Сицилії, де раптом помирає старий Анхіс (ІV).

У цей час Юнона підступно радить Венері з'єднати коханням Дідону та Енея, та довірливо погоджується. Забувши про свій високий обов’язок перед богами, Еней цілий рік насолоджується коханням. Та розгніваний Юпітер нагадує герою, що з богами не жартують. Меркурій загрожує Енеєві близькою карою. Наляканий герой починає готуватися до відплиття:

Кличе Мнестея, й Сергеста, й героя Сереста, щоб судна

Нишком готовили, друзів збирали на березі, зараз

Потай щоб зброїлись та щоб таїли, чому все так роблять.

(IV, 288 - 290)

Ображеній Дідоні він доводить — «не по своїй-бо я волі в Італію їду». Вважаючи себе обманутою і зрадженою, цариця наказує вивести величезне вогнище. Дізнавшися вранці про таємне відплиття Енея. вона проклинає невірного коханця і пророкує йому вічну ворожнечу між Карфагеном і містом, яке заснують його нащадки. Згодом вона сходить на вогнище й заколює себе мечем, подарованим Енеєм. Долю Дідони гірко оплакує її сестра Анна (IV).

Кораблі прибувають до Сицилії на річницю смерті Анхіса. Після вшанування його пам’яті влаштовуються традиційні ігри. У цей же час Юнона посилає Іріду підбурити троянських жінок, яких Еней узяв із собою, на виступ проти дальшої подорожі, вони спалюють кілька кораблів.

За порадою тіні Анхіса герой залишає жінок у новозбудованому місті, а сам продовжує свій шлях (V). Кораблі його прибувають до міста Куми (за легендою поруч із ним знаходився вхід у підземне царство Плутона). Разом з віщункою Сивілою Еней спускається в його темнопохмурі глибини. Вони переправляються через пекельні річки, проходять повз «поля смутку», де герой бачить Федру. Дідону. Пасіфаю, «ниви героїв», чорний Тартар з ув’язненими в ньому велетнями, страшні муки грішників:

Тут були ті. які, живши, братів ненавиділи, били

Рідних батьків а чи нищили свого клієнта обманом.

Ті. що знайшовши скарби. їх для себе тримали, а рідним

Не відступали нічого (таких тут громада найбільша);

І в перелюбстві убиті, н хто в військо пішов нечестиве,

Й хто не боявсь владарів своїх зрадить....

Той батьківщину запродав свою, їй поставив тирана.

Куплений грішми, він ті встановляв, а ті зносив закони;

Інший — ложе дочки осквернив забороненим шлюбом.

Всі на жахливі зважались гріхи й успівали у звазі.

(VI, 608 - 613, 621 - 624)

Урешті мандрівники досягають блаженних Елісейських полів, «краю радощів». їх зустрічає Анхіс, який показує синові всіх його потомків. Серед них вирізняються Ромул, що заснує «славетний Рим », і особливо Цезар і Август, «син божества», який принесе на землю нову еру. Свою оповідь Анхіс закінчує настановами Енею (VI).

Троянський герой прибуває до царя Латина з пропозицією миру й дружби, яку той радо вітає і пропонує Енеєві руку дочки Лавінії. Але нещасний випадок призводить до сутички між латинами і троянцями. Ватажок племені рутулів Турн, жених Лавінії, готується до війни і збирає до себе дружні племена («перелік військ», VII). Еней пропонує аркадському цареві Евандру. який заснував державу в Італії, створити дружній союз, і той охоче погоджується. Його син Паллант стає другом Енея (VIII). А Турн тим часом починає бойові дії і нападає на троянські кораблі, бажаючи їх спалити. Це суперечить волі богів, і судна перетворюються на німф, які рятуються у водних глибинах. Молоді троянські герої Ніс та Евріал пропонують Асканію попередити батька про напад рутулів і беруть це важке завдання на себе. Пробиваючись через ворожий стан, вони вчиняють страшну різанину серед сплячих рутульських вояків, але й самі гинуть. Ворогам щастить частково засипати оборонний ват і підпалити табір троянців, у якому багато лиха наробив і могутній Турн. Але врешті він змушений був рятуватися в річці (IX).

Рада богів на Олімпі закінчується вироком Юпітера — «жне кожен хай те, що посіяв, лихо чи щастя» (111 - 112). Еней приходить на допомогу занепалим духом троянцям. Відзначається своїми подвигами юний Паллант, але він гине від руки Турна. Розлючений Еней, шукаючи вбивцю друга, всюди сіє смерть: гинуть і велетень Мезенцій, і його син. Самого Турна врятовує його сестра-німфа (X). Після бою троянці ховають загиблих товаришів, а тіло Палланта відправляють батькові. Еней з військом прямує до Латина, в стані якого панує розбрат. Тури вимагає продовження війни і наказує місту готуватися до неї, його підтримує Камілла, ватажок доблесних вольсків. Підходять війська Енея, в бою Камілла гине від руки соратника Енея Аррунта (XI). Щоб уникнути кровопролитної війни, Еней і Тури готуються до двобою, але Юноні перебіг подій вилається небажаним, вона зриває перемир’я. Починається бій, у якому Еней дістає поранення. Але герой швидко одужує завдяки втручанню матері, довго шукає Турна і врешті перемагає рутула. Той благає Енея зглянутися на нього, і Еней уже схиляється лишити життя ворогу, але раптом бачить на ньому «ремінь злощасний» друга Палланта. Лють знову спалахує в його грудях, і Еней завдає Турнові смертельного удару (XII).

Римські мотиви. Сюжет «Енеїди» задуманий як суто римський, такий, що міг зацікавити римлян. Працюючи над поемою, Вергілій поставив перед собою кілька важливих, на його думку, завдань. Видатний учений-класицист В. І. Модестов, який довгий час викладав у Київському університеті Св. Володимира, писав, що Вергілій надав «Енеїді» особливого інтересу для своїх сучасників шляхом уведення в неї епізодів з різними пророцтвами. Вони допомагали поетові зробити зі своєї поеми повну історію римського народу, в якій не випущено жодної важливої особи, жодної епохи». Вергілій справді використав для своєї мети численні легенди та міфи, оракули й пророцтва, поєднавши їх із сучасністю. Історія і міфологія у нього часто настільки зливаються, що важко їх розрізнити. У кожній книзі «Енеїди» можна знайти безліч фактів, подій та навіть натяків, зіставлень, пов’язаних з різними епізодами римської історії. Все це надавало поемі виразно політичного звучання.

Одне з головних своїх завдань поет убачав у звеличенні як особи самого Августа, так і створеної нам Римської імперії. Вже з самого початку блискуче майбутнє Енеєвих нащадків пророкує сам Юпітер:

...З гожого племені Трої

Цезар народиться; дасть океан він межею державі.

Славі дасть межами зорі; ні» сам, по Іуді великім,

Юлій ім'я успадкує. Колись його в щасті на небі

Будеш приймати з трофеями Сходу.

Обіти складати Будуть йому.

І жорстокі віки злагідніюіь, скінчаться

Війни...

(І, 286 - 292)

Імператор Август в образі Юпітера. У правиці — богиня перемоги Вікторія

Наприкінці поеми Вергілій розповідає про раду богів, на якій Юнона врешті змирюється з долею Енея, побоюючися гніву Юпітера. Вона лише висловлює прохання:

Хай вже так буде, — як згоду й закони складуть, не наказуй

Ти самобутнім латинам зміняти старе своє ймення.

Мову Й одежу, стати троянцями й тевкрами зватись.

Лацій хай буде й альбанські царі хай будуть тут вічно.

Римський хай рід італійською доблестю буде могутній.

Троя пропала, дозволь їй пропасти із іменем разом.

(XІІ, 824 - 829)

Отже, пізніші події римської історії були зумовлені, за Вертієм, міфологічними причинами. Він стверджує легенду, що виникла в Елладі, а в ІІІ ст. до н. е. вже стала офіційною у творах Еннія та Невія, історика Тіта Лівія, Катона Старшого та ін. Величезний міфологічний матеріал був необхідний Вергілію для обгрунтування майбутньої могутності Риму. Найяскравіше це виявилося у пророцтвах Анхіса в Елісії. Перед Енеєм проходять його майбутні нащадки, перелік яких закінчується блискучою плеядою Юліїв — Цезаря й Августа, котрі створять сильну й щасливу державу. Велич Риму, славу Августу пророкують богиня Венера, оракул Феба, пенати. В усіх випадках образ Августа перетворюється на символ ідеального римського громадянина й навіть цілого народу. Встановлення ж імперії в очах Вергілія постає як логічне завершення римської історії. Анхіс віщує:

...розростеться, мій сину, славетний

Рим. що зрівняє свої володіння і дух спій з Олімпом.

... поглянь-но очима сюди обома і на плем’я

Римлян своїх подивися: Цезар і рід весь Юлійський

З’явиться тут він колись попід віссю великого неба.

Це той герой, про якого чував ти оракулів стільки.

Цезар то Август, син божества: золотую епоху

В Лації наново він установить, на землях, що перше

Царством Сатурна були, і до гарамантів та індів

Владу поширить...

(VI, 781 - 782, 788 - 795)

Грандіозна історія Риму постає у Вергілієвому описі щита Ахілла. Вирізьблені на ньому малюнки увібрали майже всі легенди й історичні поли, пов’язані з розвитком Римської держави. Міфологізовані епізоди з матір’ю-вовчицею і вигодованими нею Ремом і Ромулом, викрадення сабінянок, покарання зрадника Метта Фуфетія змінюються вже напівісторичними фактами про напад галлів на Рим із згадкою про гусей, які його врятували, а також безсумнівно історичними — про вигнаного Катіліну, творця мудрих законів Катона, про переможні війни Цезаря й Августа тощо. З особливою докладністю зображені новітні події.

Та навіть у легендах, переказуваних Вергілієм, дихає сучасність. Події, що постають в «Енеїді», діставали живий відгук у душах римлян, оскільки мали напрочуд актуальне звучання. Падіння Трої й різанина в ній відновлювали в їхній пам’яті похмурий період жахливих проскрипцій з тисячами й тисячами жертв. Убивство старого Пріама викликало згадку про нелюдську страту Марія Катіліною або Ціцерона центуріоном Гереннієм. Епізод у поемі, коли загін Кореба. з’єднавшись із групою Енея, під покровом ночі несподівано напав на данаїв, яким здався дружніми фалангами, і завдав їм вагомих утрат, нагадував римлянам інший випадок, коли загін карфагенців під виглядом друзів уночі напав на римлян і розгромив їх. Язикатий Дранк, якому «слів не бракує, коли рук війна потребує», але який палко захищав мирні переговори, багатьом міг нагадати говірких сенаторів чи навіть Ціцерона. А щодо ради богів на Олімпі, то вона безперечно дуже схожа на засідання римського сенату. Усі ці зв’язки «Енеїди» з сучасністю докорінно відрізняли її від Гомерових поем.

Вергілій був палким прихильником ідеї божественного походження Августа та всього роду Юліїв, що вже стала традиційною серед нобілітету. Поет виходив з того, що Еней був сином Венери. Від сина Енея Асканія. або Іула, пішло багато поколінь нащадків, засновників Риму, перших римських царів. Найблискучішими серед них поет уважав Цезаря й Августа. Не випадково на початку поеми Юпітер, розгортаючи перед Венерою величне майбутнє цих поколінь, підкреслює ту величезну роль, яку вони відіграють у створенні всесвітньої держави. Ім'я Іула легко було перетворити на Юла і штучно поширити його на весь рід Юліїв.

Мабуть. Вергілій намагався дослідити не тільки цей родовід. Він називає кількох друзів Енея і сам визначає, що вони стали родоначальниками знатних римських сімей. Так, Атій поклав початок роду Атіїв, Сергест — Сергіїв, Менестей — Мемміїв і т. д.

Основою першої половини «Енеїди» стала легенда про переселення троянців до Італії. Еней, вислухавши пораду матері Венери негайно залишити Трою, а потім віщування тіні дружини Креуси про його місію — досягти «Гесперії земель», де знаходиться його прабатьківщина, і там «поновити Трою», ще не знає, куди йому плисти. Спочатку він керується лише натяками віщунів. Анхіс уважав, що йдеться про острів Крит. Але на Криті Еней почув пророцтво пенатів, які вперше згадують назву загадкової країни — Італія:

...не на Криті звелів Аполлон оселитись дельфійський,

Є-бо країна, що назву Гесперії мас під греків.

Древня країна, у зброї могутня і» родючістю славна.

Там енотрійці раніше жили, а тепер, повідають,

Землю ту їх покоління назвало Італія йменням.

Провідника свого. Наша земля це, і звідти походить

Батько Дардан та Іас. а піт нього й весь рід наш...

(III, 162 - 168)

Надгробок римського легіонера

У правоті віщування пенатів Еней переконується, вислухавши й передрікання гарпії Келайни. Отже, кінцева мета подорожі остаточно визначилася — це Італія. Відтоді Еней докладає всіх зусиль для досягнення берегів цієї країни і вже ніщо не може стримати його прагнення виконати свій обов’язок.

Перед поетом постало ще одне складне завдання — потрібно було якось виправдати поразку і втечу троянців, майбутніх римлян-завойовників. Адже Еллада давно вже стала колонією римлян, тому ситуація в поемі склалася для них не на краще: підкорені елліни колись знищили Трою, побили троянців, та ще й так, що ті змушені були все кинути й шукати притулку в далекії Італії. Тому Вергілій тенденційно тлумачить легенду про падіння Трої, виставляючи троянців у якомога вигіднішому світлі. З його розповіді читач переконується, що троянці ні в чому не поступалися данайцям і 10 років відважно боронили своє місто. Але вони були надто чесні, довірливі та наївні. Ці їхні шляхетні якості натрапили на підступність і прямий обман еллінів, які лише так. нечесно, і змогли перемогти. Не випадково у II книзі велике місце виведено розповіді хитрого грека Сінона про спорудження ахеями дерев’яного коня біля стін Трої як нібито обіцяну жертву богині Афіні на подяку за щасливе повернення на батьківщину. Фатальне засліплення перешкоджає троянцям тверезо подивитися на цей крок еллінів. Незважаючи на попередження жерця Лаокоона, що закінчувалося славнозвісними словами: «Данайців боюсь із дарами прибулих», на похмурі пророкування віщої Кассандри, троянці все ж увели коня до міста.

Безперечно, трагічна історія простодушних троянців могла викликати в читачів лише біль і глибоке співчуття, обурення проти віроломних еллінів. Автор повністю досягав бажаного — знімав з перших провину за падіння Трої та їхню втечу і ганьбив других, дискредитував їхню перемогу.

Вергілій не міг обійти мовчанням такі важливі події, як Пунічні війни. що становили один із найважливіших етапів піднесення могутності Риму. Мабуть, він знав справжні причини їхнього виникнення, які полягали в гострому суперництві Рима и Карфагена в Середземномор’ї. Проте поет вирішив надати цьому протистоянню міфологічно-романтичного ореола, а також ускладнити його римським ідейним мотивуванням. Юнона стає на бік Карфагена — майбутнього ворога римлян. Прокляття Дідони вслід відпливаючим кораблям Енея містять у собі не тільки побажання нещасть герою та його нащадкам, але й віщують довгі кровопролитні війни між цими містами-державами, появу переможного месника (натяк на Ганнібала Барку), який справді ледве не поставив непоборний Рим на коліна.

Надгробок римського вершника

Ви ж, о тірійці, зненавидьте рід його весь і майбутні

Всі покоління його. Цю нашому праху віддайте

Жертву. Нехай між народами нашими дружби не буде

Й жодних союзів, хай з наших кісток колись месник повстане!

Щоб і вогнем, і мечем він гонив поселенців дарданських

Нині і потім колись, де лиш буде для цього нагода.

З землями землі нехай ворогують, моря із морями.—

Так заклинаю. - з військами війська, і вони, і їх внуки!

(IV, 621 - 628)

Поема Італії. Вергілій гаряче любив свою батьківщину, і його щире патріотичне почуття дістало в «Енеїді» яскраве відображення. Ще до прибуття Енея до Італії пенати у віщуванні згадують про країну, «родючістю славну», оракул Феба пророкує Енею прибуття до землі, що «до лона пригорне». Сам Еней говорить Дідоні про свій обов’язок досягти «великої Італії», «рідної вітчизни». В Елісії Анхіс. маючи на увазі війну Цезаря і Помпея, гірко промовляє:

Гей, які війни вони заведуть між собою, як вийдуть

В світло життя, які полчища кинуть у битви криваві!

(VI, 828 - 829)

Вустами старого батька Енея Вергілій висловлює свій власний біль, страждаючи від думки про незчисленні жертви цієї громадянської війни. Його слова звучать як попередження сучасникам, зокрема самому Августові:

Діти, ох діти, своєї душі ви до воєн подібних

Не призвичаюйте, й серцю вітчизни таких ви ударів

Не завдавайте. Ти перший, що рід свій з Олімпу виводиш.

Зброю відкинь, ох крове моя!

(VI, 832 — 838)

Взагалі минулі громадянські війни поет сприймає як найбільше лихо, що обрушилося на його рідну землю, засуджує їх і, незважаючи на віру в невблаганну долю, пояснює підступами якихось ворожих сил.

Свої патріотичні почуття Вергілій висловлює в любовно зробленому переліку італійських племен, що прийшли на допомогу Енею та Турну, в чудових картинах екзотичної природи, якою він без перестану милується, тонко розуміє і знаходить для неї прекрасні ліричні слова. Миром і спокоєм дихає перший італійський краєвид, побачений Енеєм:

З моря побачив Еней віддаля величезну діброву.

Посеред неї пливе Тиберін, ріка наша мила,

В звивах гнучких і. вся від пісків незліченних жовтава,

В море впадає. Довкола ріки і над нею пернате

Птаство, привикле над лоном її та на березі жити.

Співом своїм ворушило повітря, по лісу літало.

(VII, 29 - 34)

Розповідаючи про різні племена — тібуртів. еквів, сабінів, латинів, осків, рутулів, сакранів, вольсків, етрусків та ін., автор ставиться до них без вузькоплемінної обмеженості, для нього всі вони — складники майбутньої римської спорідненої спільноти, єдиної римської нації. Усі вожді чи представники цих племен наділені лише позитивними рисами. Говорячи про вождів, Вергілій незмінно підкреслює їхнє знатне походження, кількість приведених військ:

Зараз за ними на луках сам гожого син Геркулеса,

Гожий юнак Авентін, свою показав колісницю...

Не відставав і Цекул від них. міста Пренести засновник.

Цар, що — вважали усі — народивсь од самого Вулкана...

Там же й Meccan іде, коней приборкувач, парость Нептуна,

Той, що його не поборе ніхто ні вогнем, ні залізом...

Вийшов до бою і син Іпполіта, у битвах прегарний,

Вірбій, — його-бо ставного Аріція мати послала...

Крім цих усіх прибула ще із племені вольсків Камілла,

Вершників рать привела вона й міддю блискучі загони.

От воновниця!..

(VII, 655 - 656, 678 — 679, 691 — 692, 761 - 762, 803 - 805)

Тональність віршів Вергілія докорінно змінюється, коли він розповідає про ворогів Риму. Наводячи епізод битви під Акцієм і про «варварські сили», керовані Антонієм, якому допомагає «жінка з Єгипту, нечестя для нього» (тобто Клеопатра), поет підкреслює, що вона кличе на допомогу всілякі темні сили:

...Всередині військо цариця скликає

Батьківським систром; не бачить гадюк вона двох за собою.

Всякі потвори богів різнорідних, між ними Анубіс

Песиголовий, рушають у бій на Нептуна й Венеру,

Проти Мінерви...

(VIII, 696 - 700)

Але ніщо не може допомогти Клеопатрі, на щиті Енея зображено її втечу, а «бог вогняний зобразив від прийдешньої смерті блідою» (VIII, 710). Відчувається й обурення автора жінкою, що насмілилася виступити і проти богів, і проти Августа, зображеного зовсім інакше:

...Сам Август Цезар веде італійців,

З ним і сенат, і народ, і пенати, й великі богове.

Він на кормі височенній стоїть, а обабіч з обличчя

Радісна ясність палає і батьківська зірка над тім'ям.

(VIII, 677 - 680)

Отже, Вергілія слушно вважають засновником національного епосу, що згодом став зразком для багатьох європейських поетів нових часів. Те, що «Енеїаа» — глибоко національний твір, засвідчує ще одна її особливість. У поемі трапляється багато афористичних виразів. Вони були настільки близькі народові, що згодом перетворилися на приказки. Ось деякі з них:

Зрідка плавці випливають з пучини бездонної.

Допомагає Фортуна сміливцям.

Боги судили інакше.

Вогник незримий утробу з’їдає.

Швидкіша за всіх Поголоска.

За все один відповідаю.

Хай відпливає. На цьому й усе.

От щоб Юпітер вернув мені давні роки проминулі.

Як гарно загинути в битві.

Кожному день свій призначено.

Чи такі вже боги невблаганні?

Нещасть не лякайся, ставай проти них сміливіше.

Патріотичне почуття становило одне з джерел натхнення поета й дістало свій вираз у непохитній вірі в історичне призначення римлян, яким судилося володіти іншими державами. Вергілій глибоко шанував еллінську культуру, але протиставляв їй культуру римську, підкреслюючи її вищий і досконаліший характер. Від інших античних письменників Вергілія відрізняла глибока людяність, а його мудрі й гуманістичні думки часто випереджали епоху й ранили з поетами прийдешніх часів.

Протягом останніх 10 років життя світогляд поета, зокрема його політичні переконання, дещо змінилися. З роками прийшло мудре розуміння, що навіть обожнюваному ним Августу інколи бракувало гуманного ставлення до простої людини. Поет стає критичнішим до можновладців, радить римським правителям людяніше обходитися зі своїми співвітчизниками, на яких у минулому періодично обрушувалися гоніння і проскрипції.

Вже стало традицією називати «Іліаду» «енциклопедією давнини». Проте навряд чи є підстави дати подібне визначення творінню Вертія, надто пов'язаному з ідеологією епохи принципату:

Запам'ятай, римлянине! Ти владно вестимеш народи.

Будуть мистецтва твої встановляти умови для миру.

Милувать, хто підкоривсь, і мечем підкорять гордовитих.

(VI, 351 - 353)

Підсумовуючи сказане в даному розділі, «Енеїду» можна визначити як епічну героїчно-політичну поему.

Боги. Як і його римські попередники, автори епічних поем. Вергілій зберігає двоплановість, що необхідна була йому для обгрунтування втручання богів у справи людей. Але герої могли діяти і самостійно, відповідно до своїх потреб і бажань.

Основою всіх дій Енея стає наказ Юпітера «вести в Італії війни великі» і «поставити мури» нового міста. Боги визначають у Вергілія долю героїв, то спочатку обговорюється на Олімпі, хоч і вони самі підкоряються незаперечній волі Юпітера, втілення влади. Автор показує його дуже серйозним і наймудрішим з усіх божеств, нездатним на інтриги чи легковажні вчинки. Він є повновладним розпорядником долі, тому інші боги схиляються перед його рішеннями (хоч і не завжди виконують). Юпітер завжди коректний і шляхетний у розмові з іншими богами. Навіть до дружини Юнони, яка часто дратує його своїм свавіллям, він ставиться із стриманою повагою і намагається умовити її підкоритися, бо «все до межі вже дійшло»:

...Могла ти троянців гонити

Всюди, по землях, по морю, і війни страшні учиняти.

Дім руйнувати, весілля мішати зі смутком, — цього я

Більш не дозволю.

(XII, 804 - 807)

Лише після цього, знаючи суворий характер Олімпійця, Юнона змирюється з дальшою долею Енея.

Крім Юпітера, в поемі епізодично з’являються Аполлон. або Феб. Меркурій. Нептун. Вони не порушують волі свого повелителя і без його дозволу не втручаються в справи людей, обмежуючися точним виконанням своїх функцій. Непокору виявляють лише Юнона, яка переслідує Енея, і Венера, його мати, яка захищає сина. Сварка між цими двома богинями, що часом набуває дріб’язкового характеру, призводить до загибелі багатьох людей.

Вергілій відкидає всі негативні риси, що характеризували богів у Гомера, і робить їх майже ідеальними, якщо не зважати на надмірну жорстокість Юнони (але й за міфом вона мала бути саме такою). Отже, шануючи богів, автор ніколи не ставив їх у комічне становище. Вони можуть конкурувати між собою, як це роблять Юнона й Венера, але ніколи не опускаються до бійки чи навіть непристойних суперечок. Для Вергілія боги лишаються богами, вищими силами, перед якими смертні повинні лише схилятися і виконувати їхню волю. З огляду на час створення поеми, політичну позицію самого автора, який в усьому намагався підтримати офіційну політику Августа, іншими ці боги й бути не могли. Слід зважити й на те, що сам Вергілій, людина надзвичайної скромності й порядності, провінціал у звичаях і манерах, з обуренням дивився на розбещеність і аморалізм римлян. У загальному палінні моралі він убачав пряме приниження величі Римської держави, за яку надзвичайно вболівав. Підтримуючи заходи принцепса, спрямовані на відновлення забутих свят і культів богів, піднесення релігійних почуттів народу, Вергілій уважав за необхідне і богів показати величними й справедливими. Його олімпійці дотримуються чіткого розподілу сфер діяльності, не допускаючи втручання в чужу «парафію». Коли раптом Нептун виявляє сваволю бога вітрів Еола, який дозволив своїм підлеглим здійняти страшну бурю, то розкидала кораблі троянців, його охоплює гнів, і він відразу наводить порядок:

Ви лиш вітри, а посміли без волі моєї й наказу

Небо змішати з землею і горами хвилі підняти?

Ось я вам! Зараз же швидко приборкайте хвилі кипучі...

Гей же, рушайте мерщій і вашому панові мовте,

Що не йому над морями знак влади — цей грізний тризубець —

Доля дала, а мені...

(І, 133 - 135, 137 - 139)

Боги Вергілія надто величні, щоб часто з’являтися перед людьми. Меркурій приходить до Енея лише уві сні. Тільки Афродіта (Венера) кілька разів розмовляє з сином, але навіть допомагаючи йому під час поранення, ховає «в темній хмарині обличчя». І в інших випадках богиня найчастіше змінює свій вигляд і перетворюється «на дівчину із Спарти або Гарпаліку фракійську», за що Еней гірко їй дорікає:

Нащо так часто й жорстоко обманюєш сина пустими

Цими примарами? Чом це рукою твоїх доторкнутись

Рук я не можу, ні слова почуть, ні до тебе промовить?

(І, 407 - 409)

Та ж Афродіта свідчить, що богів часом залишає їхній незмінний спокій, тому Нептун під час здобуття Трої валить стіни міста своїм тризубцем, «найжорстокіша в гніві» Юнона вже заволоділа брамою і кличе до себе «союзні фаланги від суден». А Афіна, загрожуючи Горгоною, сидить «на замку високім». Проте в усіх інших випадках Юпітер забороняє богам втручатися в бої: «жне кожен хай те, що посіяв» (Х, 120). Щоправда, вперта Юнона спочатку мало дослухається до чоловіка. Вона робить усе, щоб під’юджити Турна на боротьбу, рятує його від загибелі, те ж саме наказує зробити німфі Ютурні. Діана велить німфі Опії помститися вбивці Камілли. «Матір божа» Кібела, рятуючи кораблі троянців від вогню, перетворює їх на морських німф тощо.

Особливе місце в поемі посідають картини підземного царства, що засвідчують вплив на Вергілія як Гомера, так і грецьких філософів — Піфагора з його теорією переселення душі після очищення і Зенона з його вченням про вогняну природу душі. Але головну роль у зображенні похмурого царства Плутона й Тартара, безперечно, відіграла невичерпна фантазія самого поета. Темні сили зла він утілив у постаті жахливої еринії Аллекто, образ якої яскраво змальований у коротких фразах:

Смутку- причина, у серні якої лиш війни прокляті.

Підступи,й гнів, і дії злочинні. Сам батько Плутон вже

Доньку зненавидів; навіть ненавидять з Тартару сестри

Погань таку. Вона в постатей стільки змінитись уміє;

Вигляд жахливий такий, і стількох вона, чорна, пускає

Зміїв...

(VII, 325 - 330)

Подібними ж барвами змальоване саме пекло: жахливий вартовий «Цербер тримордий», невблаганний суддя Мінос, жалісливі «смутку поля», де перебували ті, «кого жаром жорстоке зв’ялило кохання», «ниви героїв», куди потрапили загиблі троянці та данайці, палаюча річка Флегетон, урешті — чорне провалля Тартару, влада в якому належить «кноському Радаманту» та його месниці з батогом і гадюками в руках — страшній Тізіфоні... Зовсім інакше показав Вергілій «царство блажен их». У ньому переважають соковиті світлі кольори, всюди лунають радісні пісні, бринить музика, чути веселий гомін бенкетуючих. Блаженні душі живуть «у борах тінистих», навколо них випасаються їхні коні.

...Інших він бачить, як любо

В коло на квітах лягли, й бенкетують собі, і співають

Весело гімн перемоги в лавровому гаї пахучім.

Звідки пливе через хащі лісів Ерідан многоводний.

Тут були ті, які ранами вкрились за рідну країну,

Й ті. що жерцями життя своє все провели непорочно,

І віщуни благочесні. віщаннями Феба достойні.

Ті, що красою мистецтв прикрашали життя всього людства...

(VI, 656 - 663)

Розповідь Анхіса підбиває власне уявлення автора про безсмертя душі. Він уважає, що, коли людина вмирає, то з її тіла ще деякий час виходять усі слабкості, «злочинів плями», що змиваються або випалюються вогнем. Відбувши цю кару, спокутувавши муками свої провини, душі потрапляють «на радісні ниви» Елісія.

Очищені душі становлять чистий ефірний дух. «вогонь із небесного первня», і декотрі з них перевтілюються, «про минуле забувши», і починають нове життя.

Герої. Глибока психологізація персонажів поеми Вергілія зробила найголовніших із них життєвими і реалістичними. Підкорені невблаганній долі, від якої втекти неможливо, вони все ж виявляють бурхливі й нестримні пристрасті, які штовхають їх на несподівані й не завжди передбачувані вчинки. Так, Еней, покохавши Дідону і забувши про світі обов’язок, волів би назавжди лишитися з нею, але цьому перешкоджає воля Юпітера. Завдяки сильним почуттям і діям герої, наділені яскравими й неповторними рисами, справляють незгладне враження і запам'ятовуються.

Важливе, хоч і не головне місце в поемі належить Асканію, змальованому Вергілієм ідеальним юнаком. Це не випадково, адже саме від нього, Іула (Юла), піде рід Юліїв. Він найвродливіший серед усіх молодих людей, хоробрий і розумний:

Вирушив з ними прекрасний Іул, він розважністю мужа

Й розумом вік перевищує свій.

(IX, 310 - 311)

Глибоко драматичним постає образ царя Латина. Попереджений богом Фавном про волю Юпітера, він відразу погоджується на шлюб дочки Лавінії з чужоземцем Енеєм. Потрапивши мимоволі до табору його супротивника, цар болісно не переживає, картає Турна за бажання розпочати війну:

Самі ви, сердешні, обмиєте кров'ю

Гріх цей присяги кривої Тяжка тебе. Турне, покута

Жде за оце беззаконня: запізно обіти складати Будеш богам...

(VII, 595 - 598)

Зразкове почуття дружби виявляють молоді герої Ніс та Евріал, заради друга Ніс віддає своє життя. Зворушливими є ставлення суворого Мезенція до сина Лавса, якого він ніжно любить, або почуття Андромахи, котра хоч і стала дружиною троянця Гелена, але продовжує кохати свого незабутнього Гектора. Яскравим і водночас похмурим постає образ цариці Амати, яка з самого початку захищає права Турна. Зрештою, збожеволівши, вона заподіює собі смерть, караючи себе за розв’язану війну. Переконливо розкрита поетом психологія боягуза Аррунта, який довгий час підстерігає і підступно вбиває сміливу Камілу.

Аррунт всіх раніш утікає, у серці

Радість мішаючи з жахом, не сміє ні списові вірить,

Ні до двобою із лівою стати. Так вовк отой хижий,

Як загризе пастуха чи вола щонайбільшого в стаді.

Високо в нетрі тікає гірські...

(XI, 806 - 810)

А з якою любов’ю Вергілій описав образ дівчини-воїтельки Камілли! Розповідаючи про її подвиги, поет нагадує, що Камілла лишається гарною жінкою, яка не може одірватися від красивого обладунку фрігійця, «розгорілось у неї жіноче бажання здобути збройні трофеї» (XI, 782).

Драматично-зворушливо розповідає Вергілій про її смерть:

..Це мовить, і віжки пускає, й на землю

Зсунулась вся мимохіть. Усе її тіло безвладне

Стигне поволі, на шиї зів’ялій голінка повисла,

Смертю огорнута, й зброя спадає, й душа у світ тіней.

Стогнучи гірко, відходить.

(XI, 827 - 831)

Тонким психологом виявив себе Вергілій у зображенні різних почуттів героїв — страждання, невтішного горя, ревнощів, співчуття, відчаю, бойового запалу тощо. Тут простежується безсумнівний вплив ліриків-александрійців і поетів-неотериків, які першими намагалися розібратися в людських переживаннях і розкривали їх у ліричних творах.

Подібно до троянця Асканія, ідеальними рисами наділені італійці Паллант. Лавс, Камілла та деякі інші. Але Вергілій не боїться показати часом надмірну жорстокість італійців, значно нижчий порівняно з троянцями рівень моралі й культури, примітивізм їхнього життя. Цар Евандр, який живе в бідності й простоті, пропонує Енею сісти «в крісло кленове, шкурою лева гривастого вкрите» (VIII, 178), а спати укладає «на розстеленім ложі з листя, яке ведмедиці лівійської шкурою вкрито» (VIII, 367 - 368). Але, як уже зазначалося, поет ніколи не принижує корінних мешканців Італії, не підкреслює якихось їхніх пороків чи вад. Адже вони — майбутні творці римської могутності.

Як і в Гомера, в «Енеїді» на полі бою панують могутні герої. Маса воїнів без них діяти нездатна, і Вергілій виділяє з неї лише тих, кого наздоганяє смерть од руки цих героїв. В одному бою Еней убиває Сукрона, Талона, Таная, Цетега, Оніта, Муррана, Купенка та ін., і лише побіжно автор говорить про Муррана, «що рід від царів латинських виводив» і якого Еней уламком скелі «сторчголов кинув на землю»:

Той під ярмо і під упряж упав, і по ньому проїхав

Повіз, і в бігу копитами коні його потоптали,

З пам'яті те упустивши, що він їх хазяїн.

(XII, 532 - 534)

У героях поет підкреслює їхню відвагу, високий зріст, фізичну силу (характеристики часом набувають гіперболічного вигляду, хоч загалом гіпербол у Вергілія порівняно мало), величезну бойову майстерність, завдяки якій вони в одному бою убивають десятки суперників. Так, Турн піднімає і кидає в Енея каменем, що «взяло б його ледве шість пар на плечі добірних мужів» (XII, 898 - 899).

У сценах боїв Вертій виявляє себе надзвичайно спостережливим художником, і саме в них автор намагається бути особливо точним щодо описів поранень воїна чи його смерті. От як зображено смерть Лавса:

...Еней-бо

На юнака замахнувся могутнім мечем і у нього

Весь увігнав. Щит пробито, і легку броню цю хвастунську,

Й туніку, що її золотом мати йому вишивала;

Крові в запазуху повно влилося. Душа тоді в смутку

Тіло лишила й до предків полинула з вітром.

(Х, 815 — 820)

Легіонер у повному озброєнні. I ст. н. е.

Римські вояки в битві. Горельєф па колоні Траяна в Римі

А от як Вергілій описує кончину Палланта від руки Турна:

Тільки промовив він це, як ударило з розмаху вістря,

Аж задрижало, і щит перебило в середині самій.

Хоч і залізом, і міддю окутим, хоч шкура волова

Стільки разів обіймала його, але й панцир прошило,

Й груди могутні пройшло. Дарма він залізо гаряче

Вирвав із тіла, тим самим-бо шляхом із нього опливали

Кров і життя. На рану упав, задзвеніла на ньому

Зброя, й він, гинучи, в землю ворожу зарився залитим

Кров’ю обличчям...

(X, 482 - 490)

Тут уже німою додавати непотрібно, картина драматичної загибелі юнака змальована надзвичайно точно і яскраво.

Головний герой поеми — Еней — сконцентрував у собі всі доблесті епохи, як їх розумів Вергілій, — побожність, високу мораль, милосердя, сміливість, розсудливість, розвинене почуття обов'язку й честі. Вже майже на самому початку поеми подається його привабливий портрет:

Став тут Еней, засіяв серед ясності сонця, на бога

Вродою й постаттю схожий; бо синові мати подбала

Кучері буйні та юності блиск дарувати пурпурний.

Радість в очах і вогонь запалила. Так кості слоновій

Руки митця ще краси долають або золотом жовтим

Срібло чи мармур пароський оздоблюють.

(І, 588 - 593)

У всіх складних ситуаціях Еней незмінно звергається по допомогу до богів, приносить їм щедрі жертви, уважно вислуховує віщунів та оракулів. Автор показує його глибоко благочестивою людиною, до нього подібні й усі троянці. Вони стають своєрідним еталоном для своїх сучасників.

Традиційною стала думка, що Еней — зразок пасивного героя, оскільки більшість його дій зумовлені наказами богів. Утеча з Трої, з обіймів Дідони, вперті довгорічні шукання Італії, прибуття до царя Латина свідчать про перетворення героя на слухняного виконавця вищої волі. Слова Меркурія про гнів Юпітера, спричинений річною затримкою в Карфагені, викликають в Енея далеко не героїчний переляк:

Аж занімів наш Еней... аж знепритомнів.

Стало аж дибом волосся, і голос засікся у горлі.

Хоче як стій утікати, покинуть цю землю солодку:

Так він злякався цієї богів остороги й наказу.

(IV, 279 - 282)

Перед читачем постає до нестями сполохана людина, яка гарячково шукає виходу зі скрути:

Що ж тут робити? І як говорити в той час, як цариця

В шалі такому? Де взяти відваги? І з чого почати?

Перебігає з одного на друге він мислю швидкою.

Різні можливості ловить, на всякі лади їх тлумачить.

(IV, 283 - 286)

Але незважаючи на ідейну мету, що, безперечно, обмежувала поета, Вергілій лишався реалістом. Він ускладнив характер героя і в окремих епізодах начебто втрачав свою владу над ним, і той діяв самостійно, поставав живою і надзвичайно активною людиною з власними думками, почуттями й пориваннями. Ідеться про пошуки Креуси, бажання Енея залишитися в Трої й загинути в ній з мечем у руці, нестримне кохання до Дідони, епізод зі знищенням жінками кораблів і рішенням героя продовжувати подорож. В останньому випадку розгублений Еней, вислухавши слова старого друга Навта, «перебирає в душі своїй всякі думки і турботи» (V, 720) і, зваживши ще й на пораду тіні Анхіса, віддає наказ рушати далі. Беручи участь у численних боях в Італії, він також діє цілком самостійно, лише зрідка згадуючи про богів.

Еней здатний і на щире співчуття до своїх ворогів. Так, скорбота і смуток охоплюють його, коли він дізнається про загибель юних вояків з табору Турна. Своєрідність його образу полягає і в поєднанні рис Одіссея (у першій половині поеми) та Ахілла (в другій). Щоправда, він поступається ітакійцю досвідом, допитливістю, хоч і переважає обачністю, багатством почуттів. Повторюючи шлях Одіссея, Еней обминає всі небезпечні місця, у яких з тим траплялися пригоди — острів кіклопів, Скіллу й Харібду тощо, виявляючи розсудливість і обережність. Щодо його подібності до Ахілла, то Вергілій свідомо переносить на нього часом і негативні ознаки цього героя, зокрема надмірну лютість і безсердечність у бою. Проте в кінцевому епізоді двобою показана і чуйність Енея; благання Турна залишити йому життя, згадка про старого батька впливають на нього:

Суворий Еней зупинивсь, озирнувся

Й збройну затримав правицю. І стала поволі ця мова

Серце м’ягчити йому...

(XII, 939 - 941)

І тільки угледівши бляшатий «ремінь злощасний» Палланта, він завдає суперникові смертельного удару (Ахіллові подібні вагання невластиві).

Образ Енея в ході оповіді набуває трагічного забарвлення. Внутрішня могутня сила дає йому змогу стримувати й приборкувати свої почуття заради виконання вищого історичного обов’язку, якому підкорене все його життя. Такого героя «довергілієва» література не знала. Еней — водночас і величне втілення «історичної необхідності», тобто «людина потреби», і жертва долі.

Усі перелічені риси зробили образ Енея складним і суперечливим. Розкриваючи його внутрішній світ, переживання і пристрасті, підкресливши його суто людські якості, зокрема слабкості, Вергілій уникнув небезпеки створення шаблонно-ходульного образу: перед читачем постає жива і зрозуміла людина.

Постать супротивника Енея, вождя племені рутулів Турна з’являється лише в VII книзі. Спочатку він змальований Вергіпієм цілком миролюбною людиною. Турн спокійно сприймає звістку про мирну угоду між чужинцем і царем Латином і навіть про цареву обіцянку віддати тому дочку Лавінію. Тому «у високих покоях спокійно спав Турн серед ночі» (VII, 414). Лише втручання Юнони. яка наказує одній з сестер-ериній, злостивій Аллекто, підбурити Турна на виступ проти тевкрів (троянців), примушує його почати готуватися до війни:

Острах великий зірвав йому сон. і все тіло, і кості

Дрож охопив, і піт з нього всього потоком полився.

«Зброї!» — кричить він безтямно і зброї шукає у домі

І біля ложа; обняв його шал до заліза і з гнівом

Лють войовнича...

(VII, 459 - 463)

У подальших діях Турна розкривається увесь його суперечливий характер. Поряд з негативними ознаками — типовими для часів варварства жорстокістю, лукавством і підступністю щодо ворогів — автор наділяє його і якостями позитивними. Турн виявляє надзвичайну сміливість, хист полководця, має дуже розвинене почуття власної гідності й справедливості, відданий товаришам по зброї (у цьому він нагадує Гектора). Коли Юнона врятувала його, заманивши на корабель, що відплив у море, Турн картає себе за мимовільну зраду:

«Звідки я мчусь і куди? І яка це несе мене втеча?

Знов чи побачу я мури Лавренту і табір? Що буде

З тими мужами, що разом зі мною в похід виступали?

Я ж їх усіх залишив так ганебно на смерть, на поталу?..»,

Так промовляючи, бореться сам із думками...

(X, 670 - 673. 680)

В іншому випадку, коли, вражений загибеллю відважної Камілли і багатьох героїв, Турн, виявивши шляхетність, урешті зважується на двобій з Енеєм («нашою кров’ю ми долю війни вирішаймо», XII, 79), він переконує у правомірності свого вчинку воїнів:

Спиніться, рутули,

Стримайте зброю й латини, яка б не була уже доля.

Буде моя вона. Сам я повинен, по правді, за всіх вас

Змити за зламане слово вину й розв’язать все залізом.

(ХІІ, 692 — 695)

Турнові не бракує обережності, і він тверезо, незважаючи на войовничий запал, оцінює стратегічне становище і, в разі необхідності, відступає. Неоднозначними, складними особистостями постають у поемі й інші рутули та представники дружніх до них племен.

З усіх жіночих образів, створених римськими письменниками, образ карфагенської цариці Дідони найглибший і найтрагічніший. В оповіді про долю нещасної жінки — вольової, сильної і по-справжньому героїчної натури, яку не зламали ні братня зрада, ні вбивство ним її чоловіка Сіхея, ні вигнання і яка в заснованому нею Карфагені зустріла іншого вигнанця і палко покохала його, — Вергілій продемонстрував надзвичайну майстерність. Безперечною вдачею поета було зображення найскладнішого й найпотаємнішого людського почуття в його поступовому зростанні та раптових змінах.

Міфологічна героїня Дідона перетворюється на сучасницю поета. Доброчесна матрона постає як пристрасна, захоплена великим почуттям жінка. Її кохання і пов’язані з ним переживання показані з небаченим до того реалізмом. Поет виявив себе глибоким знавцем жіночої натури. Ніде в іншому епізоді «Енеіди» не виявив Вергілій такої душевної чуйності, як в описі пристрасті героїні, в якому глибоко проникає в таємниці жіночого серця.

Спершу автор показує зародження кохання Дідони до Енея, якого вона полюбила за його страждання. Поступово почуття переростає у нестримну пристрасть:

Вогник незримий утробу з’їдає, і рана невидна

В неї під серцем ятриться; нещасна Дідона палає

Жаром кохання, у шалі ганяє по цілому місту...

Знову ті самі бенкети справляє і слухати прагне

Знову, безумна, про горе троянське; слова його пильно

З уст випиває...

(IV, 66 - 68, 77 - 79)

Спочатку героїня вагається — адже вона заприсяглася у вірності Сіхеєві, якого також кохала. Нове почуття стає для Дідони болісним випробуванням, вона карається:

...Та хай під і мною розступиться краще

Вглиб ця земля, нехай батько могутній до тіней Еребу

Громом небесним пошле мене в темінь бездонну, ніж мала б.

Сороме, втратить тебе і закони твої потоптати.

Той, що з’єднався зі мною у першім коханні, в могилі, —

Хай там пильнує його, на вічні віки зберігає...

(IV, 24 — 29)

Та нездоланна пристрасть дедалі більше оволодіває героїнею, і Дідона вже не має сил опиратись їй. Боротьба між коханням і обов'язком закінчується цілковитою перемогою першого. Тепер уже жінка ні від кого не приховує своє почуття:

З тої хвилини Ділова вже більше не криє кохання;

. Вже на людський поговір не зважає, не дбає про славу;

Зве те подружжям, щоб назвою тою свій гріх прикрасити.

(IV, 170 - 172)

Її не лякає Поголоска, від якої «в світі...швидкішої гиді ніде не буває». Захоплена пристрастю, вважаючи себе дружиною Енея. Дідона розгублюється, коли він повідомляє її про рішення негайно відплисти для виконання волі богів. Намір Енея перетворюється для неї на справжню трагедію. Силу пристрасті Дідони автор підкреслює прагматичними доводами її сестри Анни, для якої існують лише одні мотиви вчинків — корисливі.

Події набувають блискавичного розвитку, драматична ситуація стає дедалі напруженішою. Вергілій намагається передати найменші відтінки страждання героїні, що з кожним епізодом поглиблюються. От вона спостерігає метушню на кораблях, що готуються до відплиття. Автор сповнений співчуттям до нещасної жінки:

Що ж ти. Дідона. відчула в ту хвилю, як це споглядала?

Як же пі гірко заплакати мусила, бачачи в замку,

Як там на березі праця кипить, як цілеє море

Перед твоїми очима клекоче від руху такого?

Владо кохання, яка ти нелюдська, що витерпіть мусить

Серце людини від тебе...

(IV, 408 - 413)

А от її настрій уже змінюється, до нещасної жінки раптом знову повертається надія, вона забуває про свою гідність та колишні прокльони і вже посилає Анну до невірного коханця:

Йди, моя сестро. й до гордого ворога словом покірним

Скажеш...

...хоч цей раз востаннє поступиться бідній коханій;

Хай зачекає на зручний від'їзд і на вітер попутний...

Часу хвилинку прошу, щоб шалові спокій здобути.

Поки навчить мене доля зносити горе спокійно.

(IV, 424, 429 — 430, 433 - 434)

Одержавши категоричну відмову Енея, Дідона знову вибухає гнівом, що змінюється лютою ненавистю. Забуті попередні роздуми й душевні муки, лишаються тільки зненависть та нестерпне безчестя. Вихід єдиний — смерть. Дідона наказує сестрі підготувати велике вогнище, поставити на нього шлюбне ліжко «з усіма трофеями», щоб «знищити й слід по тім мужу поганім» (IV, 499). У передсмертному пориві вона шле побажання лиха й загибелі Енею та його супутникам, які вже далеко в морі:

...хай плем’я відважне на нього повстане.

Вижене з краю, розбивши в бою. хай з Іулом розлучить,

Хай допомоги він просить, хай бачить загибель погану

Близьких своїх. Коли ж досягне він ганебного миру,

Хай не втішається царством здобутим і сонцем жаданим,

Без похорону нехай у пісках десь невчасно загине.

(IV, 614 - 617)

Зневірена й гнівна героїня позбавляє себе життя мечем, подарованим Енеєм, зі словами: «та нехай йому смерть моя буде вічним прокльоном» (662).

Завдяки психологічній напруженості, драматичній правдивості та досконалості в переданні людських почуттів IV книга «Енеїди» стала чи не найкращим зразком римської лірико-трагічної поезії.

Художня своєрідність «Енеїди». Уся поема написана в піднесено-урочистому тоні, сповнена пафосом і патетикою, що великою мірою зумовлені надзвичайною драматичністю зображуваних подій і водночас свідчать про певну екзальтованість автора.

Зацікавленість усім, що відбувається в поемі, примушує його інколи самому ставати учасником-коментатором, жваво реагувати на вчинки героїв або історії, які розгортаються навколо них. Вергілій заглиблюється в їхні бурхливі почуття із пристрасним інтересом тонкого психолога. Поет не просто розповідає про героїчні дії або негідну поведінку персонажів — він їх радісно схвалює чи гнівно засуджує, звертається до них з докорами, подає репліки, щиро співчуває, благає богів допомогти.

Подібні «втручання-репліки» автора в зображувані події, по-перше, надають поемі своєрідності, по-друге, створюють відчуття постійної присутності поета і визначають його ставлення до зображуваного. Наведемо приклади:

А безталанна Дідона проводить всю ніч у розмовах

Різноманітних, без краю впиваючись плином кохання.

(І, 748 — 749)

Вжите автором слово «безталанна» тут стає багатозначним: у ньому звучить і жаль, і співчуття поета, який знає дальшу долю героїні, і попередження читачеві про трагічну розв’язку, і, врешті, оцінка самої жінки, якій Фортуна визначила бути нещасною. Продовжуючи розповідь про битву і поле, всіяне тілами латинів та етрусків, а поруч — і троянців: «Й ви біля них, о тіла недобитих ще греками тевкрів» (X, 430), поет з болем констатує, що не переможені еллінами тевкри знайшли свою кончину в Італії.

Коли поет дивиться на поле смерті, він докоряє богам, і передусім Юпітерові:

Хто ж із богів ті страхіття мені оспіває, й жахливе

Кровопролиття, й загибель героїн по цілому полю.

Що заподіяв то Тури її сам, то володар троянський?

Але невже побажав ти, Юпітере, щоб між собою

Бились народи, що в вічному мирі їм жить подобало?

(XII, 500 - 504)

Але часом поет просить богів допомогти йому описати якийсь важливий епізод битви:

Вас, Калліопо, благаю, натхнення пошліть оспівати.

Що заподіяв мечем своїм Турн...

Разом зі мною велику ви книгу війни розгорніте, —

Бо й пам'ятаєте все ви, богині, й нагадувать владні.

(IX, 525 - 526, 528 - 529)

Але справжню осанну співає поет на честь загиблим Нісу та Евріалу, запевняючи, що їхня слава доживе до часів Августа:

Нині обидва щасливі! Як в пісні моїй ще є сила.

День не настане, щоб ваша у пам'яті слава замовкла,

Поки Енеів триматиме дім Капітолія скелю

Й поки всю владу над землями батько триматиме римський.

(IX, 446 - 449)

Вергілій уважає, що найперший обов’язок поета — служити справедливості й правді, бути корисним людині, підтримати й звеличити її. Подібна активна позиція художника була зовсім новою рисою для римського епосу, за традицією суворого, стриманого й досить байдужого до людських почуттів, вона визначила й усі інші особливості поеми, підкоривши їх єдиному завданню — звеличенню Риму.

Орієнтація на грецьку літературу усталилася серед римських письменників. Вергілій, який задумав створити найзначніший у римській літературі епос і. таким чином, стати «римським Гомером». чудово знав його твори. Щоправда, важливі джерела для поеми становили ще грецькі кіклічні поеми, твори Аполлонія Родоського. а також епос співвітчизників Вергілія — Еннія та Невія. Але найбільше запозичень усе ж було зроблено з творів Гомера. Вже сама композиція виявила бажання Вергілія синтезувати в єдине ціле обидві Гомерові поеми, тому перша половина «Енеїди» багато в чому повторює події «Одіссеї», друга — «Іліади».

Подібно до Одіссея, Еней на бенкеті в Дідони розповідає про зруйнування Трої та свої подальші мандри. Як і Одіссей, спускається до підземного царства Плутона. Там Еней бачиться з батьком, щоб почути від нього пророцтва про долю своїх нащадків та всієї Римської держави (на відміну від Одіссея, який зустрічається з матір’ю, щоб дізнатися про свою особисту долю). Протистояння в Італії починається через Лавінію, під Троєю — через Єлену. Образ царя Латина багатьма рисами нагадує образ царя Пріама. Сам Еней спершу нагадує Одіссея, а в другій частині, з початком війни, дедалі більше схожим стає на Ахілла. Відсутність Енея на початку битви призводить до поразки троянців, а в Гомера подібна ж поразка спіткала ахейців, коли з бою вийшов Ахілл. Роман Енея з Дідоною віддалено нагадує зв’язок Одіссея з німфою Каліпсо. Герої Ніс і Евріал проникають до табору порога й повторюють подвиг Діомеда та Одіссея. Турн убиває друга Енея юного Палланта і потім гине від його руки подібно до Гектора, який убиває друга Ахілла Патрокла і пізніше знаходить смерть від списа Пеліда. Двобій між Енеєм і Турном побудований за зразком поєдинку героїв у Гомера.

Подібності існують і в ряді дрібніших епізодів. Огляд війська Турна нагадує гомерівський «перелік кораблів», опис щита Енея аналогічний описові шита Ахілла, різняться лише зображені на щитах картини. У першому випадку на них постає грандіозна панорама становлення величі Риму, у другому — в основному мирні побутові епізоди з життя селян і ремісників.

Вергілій запозичує у свого великого попередника і низку художніх прийомів і в багатьох випадках виявляється значно майстернішим за Гомера. Подібно до нього автор «Енеїди» позірно об’єктивний у зображенні подій та героїв, але в римського поета ця об’єктивність штучна. Особливо це помітно тоді, коли він характеризує італійські племена і троянців. Для Гомера була важлива людина сама по собі, безвідносно до її племінної належності.

Вергілій же тенденційно ідеалізує італійські племена. Адже після припинення боротьби з Енеєм і замирення всі вони без винятку, згідно з історичною концепцією автора, закладуть міцний фундамент, на якому зросте велична будівля могутньої Римської імперії.

Незважаючи на величезну кількість міфів і міфологічних образів. поема має цілком реалістичне звучання. Адже не слід забувати, що, по-перше, в античності міфи розглядалися як оповіді, основані на історичних подіях, як сама історія, а, по-друге, саме ця особливість була властива всьому античному реалізму.

Вергілій намагався уникати тих із художніх засобів Гомера, які б здалися сучасникам надто архаїчними. Тому в «Енеїді» відсутні прості порівняння, повтори й типові місця, пов'язані з усною декламацією, хронологічна несумісність. Пристрасна оповідь поета відкидала саму ідею неквапливої, з численними відступами й деталями розповіді — так званого епічного роздолля. Відпала необхідність і в штампах-попередженнях, що відділяли авторську мову від прямої мови героїв.

Ті ж художні засоби Гомера, що їх поет використовує. — двоплановість, індивідуалізація героїв, поширені порівняння, протиставлення, описи природи тощо — значно поглиблюються і вдосконалюються. Але головне, що в цьому плані відрізняє поему Вертія від Гомерових творінь, — це перші й досить плідні спроби проникнути у внутрішній світ епічних героїв, прагнення розкрити найтонші поривання їхньої душі.

Порівняння. У поемі Вертія налічується близько 120 порівнянь. Деякі з них просто запозичені поетом у Гомера (наприклад, літаючий Меркурій порівнюється з чайкою, град стріл, що закривають сонце, — із хмарою), але таких «стертих» метафор небагато. Інші мають на меті активізувати уяву читача, аби краше розкрити людські почуття, поглибити характеристику героя, зробити наочнішою певну його дію тощо. Інколи в цих порівняннях з’являються чудові описи природи, інколи вони пов’язані з актуальними подіями й тому сприймаються сучасниками з особливим розумінням. Так, раптова лютість і гнів Нептуна порівнюються з повстанням народу':

Так-то бува, як великий народ забунтується часом,

Чернь безугавно лютує, і вже смолоскипи літають.

Гостре каміння летить, а зброєю лютість кермує.

Мужа, проте, як побачать, що в них у пошані великій, —

Maє-бо він і заслуги, — то замовкнуть, щоб слухати пильно...

Так увесь гомін на морі затих, капи батько поглянув...

(І, 148 — 152, 154)

Багато порівнянь присвячено Турнові. Він зіставляється з най могутні тими представниками тваринного царства — левом, вепрем, биком, вовком. Коли Турн гарячково шукає і не може знайти слабке місце у збудованій троянцями міській огорожі, його охоплює гнів, і тоді герой уподібнюється до зголоднілого вовка, який нишпорить навколо кошари, чує недосяжних для нього ягнят і від безсилля починає лютувати. Коли всі чекають після поразки латинів від Турна якихось рішучих дій, серце героя запалюється «гордим завзяттям», і він стає схожим на пораненого в груди лева, який несамовито хоче кинутися в бій, або лева, що побачив величезного бика і хоче напасти на нього. В іншому епізоді Турн зіставляється з лютим биком, тобто під час бою в ньому підкреслюється непереборна тваринна сила, фізична могутність, що перетворює його на машину знищення. Герой порівнюється також із великою скелею, об яку розбиваються морські хвилі, або гірським обвалом, що все змітає на своєму шляху:

... Як з верху гори десь відірветься скеля.

Вітром відламана, що її злива підмиє, чи років

Давність, підкравшись, потроху розточить, і в прірву глибоку

Раптом летить із великим розгоном гора зрихлявіла.

Скаче по грунту і все, загортаючи, рве за собою, —

Ліс і худобу, й людину. — прорвавши ряди бойовії,

Турн так до мурій міських полетів...

(XIІ, 684 - 690)

Зовсім інші порівняння використовує Вергілій, коли йдеться про Енея, хоч і його автор інколи порівнює з якимось могутнім звіром. Так, двобій Енея з Турном уподібнюється до смертельної сутички двох здичавілих биків, які, ревучи, намагаються нанести рогами один одному тяжкі поранення, тобто і в даному разі підкреслюється фізична сила героїв. Але частіше Вергілій удається до порівнянь, які загострюють увагу на певних духовних якостях Енея, на тих рисах, що відсутні в інших вояків. Так, окрилений надією знайти Турна і помститися, він нагадує авторові гірські вершини Еллади (Афон. Ерікс) чи Апеннін. В епізоді виїзду на полювання герой порівнюється аж із самим Аполлоном, який повертається на свій острів:

...Та серед усіх сам Еней найпишніший...

Мов Аполлон, що додому з зимівлі з-над Ксанту вертає

І прибуває з Лікії на Делос...

Сам він ступає верхів’ями Кінту, і кучері буйні

Лавром вінчає м'яким, і вінець золотий накладає,

Й стріли на плечах дзвенять. — та нічим же не гірший від нього,

Їдучи верхи, Еней: такою він сяє красою.

(IV, 142, 144 — 145, 148 - 151)

Це зіставлення з богом мало ще раз підкреслити головну ідею поеми про божественне походження роду Юліїв.

Деякі порівняння акцентують прагнення героя відкидати все, що заважає виконувати його обов'язок. Отримавши попередження від Меркурія, Еней відмовляє Анні, яка від імені Дідони благає його зачекати з відплиттям, бо «бог його вухо вчинив неприхильним» (IV. 440). Його непохитне рішення поет порівнює з мінним дубом, що

...до Тартару стільки ж пустив він коріння.

Скільки сягає небес верховіття. Отак на героя

Всі налягають невпинним благанням; і сам він у серці

Чесному глибоке горе важкеє відчув, але годі:

Він постанови не змінить, даремно й сльозами вмиватись.

(IV, 445 - 449)

У «бойових» епізодах порівняння підкреслюють звичайну для героїв жорстокість:

Трупами цілеє поле так вожді, засіває дарданський

В шалі своєму, мов струмінь гірський, мов та чорная буря.

(X, 602 - 603)

Порівняння, застосовані щодо інших героїв, також індивідуалізовані й часто мають ліричний характер. Евріал ціною свого життя намагається врятувати Ніса і гине, і поет порівнює його з червоною квіткою, «підрізаною в оранці ралом», або з червоним маком, що «клонить голівку, обтяжену в полі дощами». Тіні померлих людей, які кидаються до човна Харона, нагадують Вергілію птахів, що несамовито намагаються врятуватися від наступаючої зими.

Подібні ж удалі порівняння супроводжують найжорстокішого й найбрутальнішого велетня Мезенція, який відразу може битися проти багатьох вояків, і ніхто не може йому протистояти. Не випадково автор двічі зіставляє його з лютим диким кабаном, до якого жоден мисливець не насмілюється наблизитись і лише здалеку посилає стріли. Усією поведінкою в бою, нещадністю і відлюдністю цей герой, оточений загальним осудом і навіть ненавистю, справді нагадує страшного розлюченого вепря. Через свій зріст він порівнюється також зі скелею, об яку розбиваються хвилі.

Деталь розпису з вілли в Боскотреказе. 10-ті роки до н. е.

Природа. Описи природи чи її представників з’являються не тільки в порівняннях. Уже з IV книги Вергілій, який чудово розбирався в тонкощах її чарівної краси, використовує окремі краєвиди, щоб показати найхарактерніші й неповторні ознаки даної місцевості. Інколи вони йому потрібні як протиставлення людським почуттям, чим досягається значний драматичний ефект. От, наприклад, фінальна сцена з Дідоною. Жінка, не витримавши переживань, що потрясли її, наважується заподіяти собі смерть. Щоб переконати читача в протиприродності цього бажання, поет тут же наводить життєствердну картину тихої й мирної ночі:

Ніч була, й скрізь на землі спочивали спокійно тварини

Втомлені, спали ліси, повтихали жахливі простори

Водні, в хвилину, як зорі пливли посередині неба.

Тиша поля огортала, і змовкла худоба на паші,

Й пташка строката, і все. що в озерних просторах і в диких

Хащах живе і що глибоко тихої ночі заснуло.

Й серце звільнилось від денних турбот і труди забувало.

(IV, 522 — 528)

Подібні до цього ліричні описи природи особливо часто трапляються у другій половині поеми, оскільки тут ідеться про знайомі й рідні поетові італійські краєвиди. От чому він гак мріяв побувати в усіх місцях, відвіданих його героєм, бажаючи побачити їх на власні очі, щоб потім краще описати і тим зробити свою розповідь яскравішою і достовірнішою. Здійснитися цим намірам не судилося, тому в оповіді-монолозі Енея яскраві й характерні краєвиди відсутні.

Вергілій часто, особливо в другій половині поеми, вводить у неї еллінські реалії, навіть коли події відбуваються в Італії. Тому два кентаври, які допомагають Турну, спускаються з гір Гомоли й Отри (у Фессалії), відгомін луни звучить у критських горах, закохана Дідона уподібнюється до лані, пораненої мисливцем у діктейських лісах (Дікта — гора на о. Крит), за паррасійським (аркадійським) звичаєм скелю назвали ім’ям Лікейського Пана тощо.

Безперечно цікавою є спроба Вергілія відновити вигляд Лація і Рима, зокрема тієї місцевості, де розташувався пагорб Капітолій, у тому стані, який вони мали в часи царювання Евандра. На місці Форуму розкинулися пасовиська для отар, на Капітолієвих схилах простяглися дикі ліси, улюблене місце полювання.

Поряд з картинами земної природи Вергілій не менш переконливо зобразив пейзажі підземного царства. Похмурі й страшні, вони були настільки яскравими й наочними, що навіть вплинули на формування християнського уявлення про пекло. Такими є описи шляху мандрівників до царства Плутона, човна Харона й постаті самого похмурого перевізника, жахливого болота Коціту. неймовірних страждань грішників. От як описаний один з моментів цієї подорожі:

Звідси дорога до хвиль тартарійського йде Ахеронту.

Вир тут бездонний болотом клекоче й кипить каламуттю,

Грязь усю звідси, й пісок, і намул у Коціт викидає.

Вод і річок цих незмінно Харон стереже, перевізник.

Страшно брудний, закуйовдженим заростом сивим у нього

Все підборіддя укрите, а очі аж іскрами сиплють.

Одіж кальна із плечей, зав'язана в вузол, звисає.

(VI, 295 - 301)

Перед самим входом до пекла Енея із Сивілою підстерігають такі страшні й дивні постаті, що герой не витримує і вихоплює меча:

Перед передсінком самим, із краю, в Орковім гирлі

Смуток і мстива Гризота звили собі свої кубла.

Пошесті теж там бліді оселилися й Старість невтішна,

Страх там і Голод, дорадник до злого, і Злидні погані.

Постаті з виду страшні. Там Смерть, і скорботна Робота,

Й Сон, споріднений Смерті, і грішні Утіхи розпусні.

На протилежнім порозі Війна смертоносна...

(VI, 273 - 279)

Звідки ж Вергілій міг узяти ці неймовірні картини? Окрім міфів про підземне царство Аїда (Плутона), йому, безперечно, допомогли і власна фантазія, і та ж сама рідна природа. Змальовуючи пекло, художник відтворює якісь глухі гірські закутки з печерами і проваллями. Саме так, мабуть, з’явилися описи печери ериній. Ось пристановище цих злостивих богинь:

Є це долина Ампсанкта. Ліс темний у неї обабіч

Густо стіною її закриває, потік круторвучий

В самій середині і гуком об скелі б’є в вирі шумливім.

Тут-то жахливу печеру показують — відхлань пекельну

Діта жорстокого. Щелепу там смертоносну відкрила

Прірва страшна й Ахеронтом прорвалась...

(VII, 565 - 570)

Зображуючи Елісій, країну блаженних, поет змальовує звичайні квітучі галявини й сільські краєвиди, осяяні сонячним світлом, сповнені радісними голосами луки й долини:

...Входять у радості край, на зелені, розкішні поляни

Благословенних гаїв, де оселі щасливих. Ясніше

Світло тут сяйвом багряним поля обливає, своє тут

Сонце і зорі свої...

(VI, 638 - 641)

Пізніше подібний прийом поєднання реалізму й фантастики використає у своїй «Божественній комедії» геніальний Данте Алігері. Змальовуючи страшний ліс переді входом у пекло і «райський ліс» на горі Чистилище, велетенські пекельні чавуни зі смолою на вогнищах, у яких мучаються душі грішників, або застигле болото Коціту, в яке повмерзали їхні голови тощо, Данте порівнює їх з буденно-звичайними картинами навколишнього життя. Останнім часом з'явилася гіпотеза, що всі «страшні» елементи й описи в «Енеїді» — здобуття Трої і розправа з її мешканцями. похмурі віщування і пророцтва, видіння, страхітливі образи, картини мук грішників — породжені численними кривавими подіями багаторічної громадянської війни, що її пережили країна і сам автор. Можливо це й так. Але тоді маємо ще один доказ високого реалізму мистецтва Вергілія. який додавав до оповіді й своє особисте ставлення, оцінки, а інколи й власний ліричний настрій.

Красномовство героїв. Висока освіченість Вергілія підтверджується великою кількістю промов, що їх виголошують його герої. В поемі дуже багато монологів і діалогів, не схожих між собою, все залежало від того, хто їх проголошував. Український перекладач і дослідник класичної літератури А. Содомора в передмові до поеми слушно писав, що «в «Енеїді» легко можна виліпити багато сповнених драматизмом, емоційно насичених розповідей, з яких кожна має свою зав'язку, розгорнений сюжет і розв'язку, як у драматичному творі». Динаміка розвитку сюжету сприяє посиленню драматизму подій, що відображено в розповідях Енея про загибель Трої, страждання закоханої й ображеної Дідонн, трагедії Ніса та Евріала, Турна, Мезенція і Лавса, героїчної Камілли та ін. Поет намагається вразити читачів, викликати в них скорботу і жалісливість, співчуття чи жах. Таку саму мету мають і промови.

Риторика в Римі вже досягла свого найвищого шабля, красномовство стало патетичним і пристрасним. І Вергілій використовує всі його здобутки, щоб привернути і посилити увагу читачів. Побудована за всіма правилами риторики, хитра й досконала розповідь підступного Сінона не може спочатку не викликати до нього симпатій і не переконати довірливих троянців. Пристрасно-істеричні промови Дідони викликають жалість і смуток, оскільки в них прозирає приреченість і її почуттів, і її самої. Надзвичайно щирі монологи Енея часом звучать як офіційно-патріотичні. але вони безперечно засвідчують, що закладені в них думки стали для героя змістом усього життя. А яким цікавим є діалог Турна і Дранка, які обстоюють відповідно політику війни і миру, їхній спір торкається найпекучіщої проблеми всіх часів і. звичайно, доби Августа. До того ж обидві сторони виступають надзвичайно аргументовано, їхні промови побудовані за всіма правилами риторичної науки. Переконливо звучать слова Дранка:

...Чому громадян безталанних

Стільки разів в небезпеку таку очевидну штовхати?

З тебе ці Лація біди початок взяли, ти причина

Всіх їх. Рятунку немає в війні. Всі благаємо. Турне,

Миру від тебе і ще запоруки, що буде тривкий він...

Війно, щоб міг із дочкою царевою Турн одружитись.

Маємо трупом поля засівати ми, душі нікчемні.

Що не заплачуть по нас, не схоронять в могилі...

(XI, 359 - 363, 371 - 373)

Вагома і відповідь Турна, який захищає загальноіталійські ідеали й намагається збудити своїми виступами патріотичні почуття. Не менш винахідливо побудована промова-умовляння Анни, яка переконує сестру у вигідності й практичних перспективах її шлюбу з Енеєм. Схемам класичної риторики відповідають промови і Юпітера, і Юнони, і Венери. Часом в особливо кризових ситуаціях Вергілій вставляє в промови афористичні сентенції. Юнона, побачивши живого Енея, скрикує: «Троя й в пожарі мужів не спалила?» Еней кидається в бій після звернення-заклику до юнаків, що закінчується словами: «Є для побитих один порятунок — рятунку не ждати». Тут можна згадати закінчення відомого попередження Лаокоона про данайців тощо.

Гекзаметр та інші особливості поетики. Як відомо, гекзаметр здавна став у римській літературі розміром епічних творів. Використовує його і Вергілій, але вносить у класичний розмір багато нового й доводить до досконалості. Його гекзаметр надзвичайно гнучкий і співучий, сповнюється різноманітними поетичними прийомами, алітераціями, які відбивають зміст зображуваного. Досконалість Вергілієвого гекзаметра дала поетові змогу розкривати найтонші людські почуття. Майстерно підібрані слова з відповідними приголосними відтворювали характерні звуки — гомін, дзюрчання джерельця, свист вітру, гуркотіння від завантажування кораблів тощо. Повільність ритму досягалася введенням спондеїв, прискорення — дактилів. Скажімо, дактилями підкреслювався швидкий темп праці кіклопів у кузні Вулкана, а їхні повільні удари важкими молотами — спондеями. На жаль, при перекладі значна частина них звукових особливостей, властивих гекзаметру, втрачається.

Вергілій уникає буденного й звичайного, у нього все набуває напівфантастичних ознак. Гефест в «Іліаді» готує обладунок Ахіллу сам. Вулкан в «Енеїді» наказує кіклопам і велетням негайно взятися за виготовлення бойового спорядження Енею, і вони працюють серед страшного гуркотіння й вогню. Грандіозно-фантастична картина цього титанічного виробництва не може не вразити уяви:

...Зразу на труд налягли, розлічивши його між собою

Нарівно. Струмені міді пливуть тамя. і золото плине.

Криця, що ран завдає, у просторному плавиться горні.

Щит велетенський готують, один проти стріл всіх латинців.

Сім накладають шарів, що один поза один заходить,

І надимають повітря, й женуть продувними міхами.

Інші — крицю шипучу в кориті з водою гартують.

Аж гуготить вся печера від грому лункого ковадел, —

В чергу так вони із зусиллям руки здіймають.

Лиш повергаючи в кліщах могутніх метал розжарілнй.

(VIII, 444 - 453)

Величезними достоїнствами поеми є досконалість форми і майстерне, тонке використання класичної латинської мови, ясність оповіді, висока гармонійність вірша. Російський поет В. Брюсов майже все життя присвятив перекладові «Енеїди», хоч і не досяг у цій справі особливих успіхів (М. Рильський у доповіді про перекладацьке мистецтво сказав, що переклад Брюсова для сучасного читача «лишився книгою за сімома печатками»). Але Брюсов глибше, ніж будь-хто інший, збагнув таємницю майстерності античного поета: «Вергілій володів винятковим умінням писати звуками; він невичерпний у своїх звуконаслілуваннях, його вірш то ніжно мелодійний, то суворий і вимогливий, рухається то стрімко, то повільно, і дзюрчить, мов вода. Велику увагу він звертає на алітерації, що збільшують виразність і образність мови. Справжнім поетом Вергілій постає у виражальних засобах, у нього немає прозаїзмів, він усе перетворює на образи, кожна думка оживлена якимось внутрішнім порівнянням...»

Переоцінити вплив Вергілія на дальший розвиток культури важко. Вже за життя він став класиком, його твори входили до шкільних хрестоматій і підручників, по них навіть ворожили, його цитували, численні його афоризми вважалися зразками мудрості, його визнавали як видатного вченого — історика Греції та Риму, знавця сільського господарства, філософії та астрономії, риторики й словесності. Відразу після смерті твори поета почали коментувати, вивчати його творчу спадщину.

Слава Вергілія вийшла за межі рідної країни й поширилася в епоху Середньовіччя, у народних масах його ім’я було оповите легендами, сам він уважався чаклуном і чорнокнижником. Вергілія шанували в християнському середовищі. Відомо, що доля Дідони зворушила багатьох діячів церкви, над нею плакав навіть Св. Августин. Данте проголосив Вергілія великим мислителем і своїм вчителем та вихователем.

Вергілій вплинув на багатьох представників доби Відродження, зокрема на Франческо Петрарку, Лудовіко Аріосто, Торквато Тассо. Ним захоплювалися поети Плеяди, зокрема П. Ронсар, Н. Буало, Ж. Расін. Вольтер використав форму «Енеїди» для свого національного епосу «Генріада». Високо цінували твори Вергілія М. Ломоносов, В. Жуковський, О. Пушкін.

З XVII ст. «Енеїда» стала об’єктом численних пародіювань. Італієць Д.-Б. Лаллі, француз П. Скаррон, іспанець Г. де ла Рігера, німець Й.-Г. Шмідт, австрієць А. Блюмауер пародіювали героїв Вергілія у своїх комічно-бурлескних поемах і травестіях, наблизивши класичний твір до своїх сучасників. Травестійні поеми росіян М. Осипова, О. Котельницького продовжили цю традицію. Неперевершеною вершиною подібних пародій стала «Енеїда» І. Котляревського. Останніми з’явилися невелика пародійна поема білоруського письменника В. Ровінського, пізніше — польського письменника Ф. Хотомського, а завершила ці спроби поема І. Бойчевського.

В Україні «Енеїду» почали перекладати з другої половини XIX ст. Спочатку з’явилися переклади окремих уривків пісень поеми, що їх здійснили Г. Бондаренко, С. Руданський, кілька книг переклав І. Стешенко. Повний, але так і не виданий (і десь загублений) переклад поеми зробив видатний український перекладач і літературознавець М. Зеров. Багато років над повним перекладом працював М. Білик і завершив його вже в повоєнний період, поему було видано лише 1972 р.

Квінт Горацій Флакк (65 — 8 рр. до н. е.)

Біографія. Майбутній поет народився в містечку Венузії (суч. Веноза, Південна Італія). Його батько був рабом, але отримав волю, римське громадянство та ім’я свого господаря — Горацій.

Мати Квінта померла в його ранньому дитинстві, він дуже любив батька, який намагався дати синові найкращу освіту. Горацій ніколи не соромився незнатного походження і неодноразово згадував про нього у своїх творах. В одному з них поет писав. звертаючись до Мецената:

Ні. ти не звик, Мецензте, — хоч знатністю ролу з тобою

Жоден етруск із захожих лідійців не міг би рівнятись...

Дерти орлиного носа свого перед людом незнатним.

Передо мною, скажім, в кого батько — відпущеник вбогий.

Ти не зважаєш, як інші, на те, від якого хто батька.

Лиш би освічений був; ти підкреслюєш те справедливо,

Що з простолюддя й Туллій наш був, що й до нього чимало

Вийшло з-під крівлі низької мужів, які шлях свій життєвий

Чесно пройшли й піднялись до вершин небувалої слави.

(Тут і далі переклад А. Содомори. «Сатири». І, 6, 1 - 2, 5 - 11)

Батько перевіз Горація до Рима, і той почав відвідувати одну з кращих шкіл, де викладав відомий педагог Орбілій, суворий і вимогливий. Він не тільки давав учням знання, а й прищеплював їм любов до Рима і національного мистецтва. Після закінчення школи 20-річний Горацій був відправлений батьком до Афін, оскільки це місто й тоді лишалося центром витонченої освіти. Ще до того вивчивши грецьку мову. Горацій міг слухати лекції з грецької літератури, риторики, знайомитися з епікурейською філософією, відвідувати перипатетиків, послідовників платонівської Академії тощо. Але особливо він захоплювався давніми грецькими ліриками й поетами — Гомером, Архілохом, Алкеєм, Сапфо, любов до яких проніс через усе життя. Вже у його кінці Горацій напише:

...На грецьких поетів рівняйтесь,

Їх перечитуйте вдень і вночі, не склепляючи ока!

(«До Пісонів», 268 - 269)

Проте навчання Горація було перерване драматичними подіями в Римі. Після вбивства Цезаря знову спалахнула громадянська війна. До Афін прибув Брут, який збирав війська в Македонії. Римська молодь із захватом вітала його як захисника Республіки. Горацій досить близько зійшовся з Брутом і добровільно вступив у його армію, де навіть одержав звання трибуна й командував легіоном. Новий тріумвірат (Октавіан, Антоній і Лепід) зібрав 20 легіонів і вислав їх назустріч об’єднаним силам Брута і Кассія. У битві під македонським містечком Філіппами, що відбулася в 42 році до н. е., армія тріумвірів розгромила республіканські війська, Брут і Кассій наклали на себе руки. Горацій урятував своє життя втечею, про що він напише пізніше в оді до Помпея Вара:

Згадай Філіппи, звідки тікали ми,

Де щит я кинув... Зламано мужність там,

А ті, хоробрі перед боем,

Потім лягли — до землі обличчям.

(«Оди», ІІ, 7)

Внутрішній вигляд римського будинку

У результаті невдалої військової кар’єри Горацій був позбавлений батьківського майна, земель, відібраних на користь ветеранів армії. Він не скористався запропонованою амністією і більше року мандрував по грецьких островах і містах Малої Азії, зазнавши нестатків і справжніх злиднів. Громадянська війна ще довго тривала, але Горацій у ній уже ніякої участі не брав. У листі до Флора він так описав свої блукання і розчарування:

Милі місця я в негоду покинув: мене підхопила

Розбрату хвиля сліпа й понесла (та який з мене воїн?)

В збройні ряди, яким Август відразу мав шлях перетяти.

От і Філіппн... Покладено край моїй службі військовій.

Якось поник я раптово, немовби хто крила підрізав:

Батьківську хату й наділ мені забрано. Вбогість зухвала

Тут і штовхнула до віршів мене...

(«Послання», II, 2, 46 - 52)

Щоправда, вірші Горацій почав писати трохи раніше і спочатку грецькою мовою, а не латиною. До того ж до писання віршів його спонукала не тільки «вбогість зухвала», а й справжня любов до поезії, якій він не зрадив до кінця своїх днів. А Горацій уже з перших кроків виявив себе самобутнім поетом, який не сприйняв безідейної поезії неотериків і застарілих прийомів перших римських поетів. Орієнтиром для нього стали твори грецьких класиків, яких він закликав наслідувати, й сам першим подав приклад.

Після повернення до Рима в 40 році до н. е., вже не заставши батька в живих, Горацій влаштувався на посаду квесторського скриба, тобто переписувача фінансових документів, але все своє дозвілля присвячував літературній творчості. Його ім’я поступово стає відомим у літературних колах, з’являються і прихильники його таланту, а ще більше заздрісників і відкритих ворогів. Урешті на молодого поета звернули увагу Вергілій та його друг Квінгілій Варій, що входили до оточення Мецената, який схильно поставився до початківця, а пізніше став його покровителем.

Саме тоді й відбулися разючі зміни в долі поета. За кілька місяців він отримав од Мецената запрошення супроводжувати його до Брундісі, можливо, там він уперше був представлений Октавіану. Осипаний щедротами Мецената, Горацій одержав од нього й невеличкий маєток поблизу Рима, в мальовничій місцевості Сабінських гір. Деякий час поет ще зберігав вірність як республіканським ідеалам (у душі Горацій від них ніколи остаточно не відмовився), так і своїм соратникам-однодумцям. Проте, очевидно, зрозумів, що Республіка безповоротно канула в минуле й найактуальніщою проблемою стала боротьба між Антонієм і Октавіаном. Горацій більше симпатизував останньому, але минуло чимало років, аж поки ім’я Августа вперше з’явилося в його творі. Ще до приходу до влади той робив спроби наблизити Горація до себе, але поет надто цінував свою особисту свободу, щоб поголитись на ці вигідні пропозиції. І все ж Август неодноразово звертався до Горація і давав йому доручення створювати величні оди до якоїсь чергової видатної події в Римі.

Навряд чи можна назвати Горація «співцем Августа», як це зробив О. Пушкін і нині ще роблять окремі дослідники. Справді, у замовлених одах він обов’язково звеличує Августа, віддаючи йому данину і за припинення громадянської війни, і за реформи. Але в усіх інших випадках поет ніби забуває про його існування. В еподах і сатирах ім’я імператора згадується побіжно, а в І книзі «Послань» фігурує тільки раз. І лише коли розгніваний Август написав листа поетові, у якому був і такий рядок: «Чи може, ти боїшся, що твоя дружба зі мною накличе на тебе ганьбу в потомстві?», Горацій перше послання II книги присвятив йому з численними виправданнями, зокрема з таким:

...Тому-то я справі народній

Зло б заподіло, марнуючи час твій у довгій розмові.

(«Послання». II, 3 - 4)

І щоб остаточно реабілітувати себе, він запевняє Августа:

Тільки тебе за життя ше вславляємо, тільки для тебе

Вівтар підносимо ми, присягаємось нині — тобою.

Певні, що рівні тобі не було й не буде ніколи.

(15 - 17)

Важко повірити у щирість цих рядків. Поет згодом зрозумів, що встановлена Августом монархія не підлягала критиці, а проголошена ним республіка «свободи» була лише дипломатичним обманом, бо соціальна несправедливість поглибилася, а жорстокість і лицемірство імперської адміністрації дійшли до краю.

Стан здоров’я Горація погіршувався, тому він більшість своїх днів проводив у Сабінському мастку й лише наїздами з’являвся у Римі, чим викликав незадоволення навіть у Мецената, адже їх з’єднувала щира дружба (не випадково Меценатові присвячено поетом 16 творів). У заповіті Меценат писав Августові, щоб той «пам'ятав про Горація Флакка не менше, ніж про мене самого». Горацій платив тими самими почуттями:

Коли ж — о горе! — ти б підійщов таки

Раніше, взявши й частку мого єства —

Каліка, сам собі немилий.

Я залишився б... та ні: в цю днину

Й мене б не стало: я ж не давав тобі

Кривої клятви — йтиму-бо, йтиму я

Шляхом останнім із тобою...

(«Оди», II. 17)

Горацій не помилився. Він помер через два місяці після смерті Мецената і був похований поруч з його могилою на Есквілінському пагорбі.

«Еподи». Горацій увійшов у літературу спочатку як автор еподів (чи ямбів), тобто насмішкуватих двовіршів, у яких довгий рядок чергується з коротким. Збірка «Еподів» (17 віршів) вийшла в 30 р. до н. е., за зразок правили вірші Архілоха, про що свідчить сам Горацій:

...Чи ж не я був, хто перший у Лацій

З Паросу ямби привів? Запозичив я дух Архілоха,

Ритми його, а не зміст, не слова, що Лікамба карали.

(«Послання», І. 19, 23 - 25)

Теми «Еподів» здебільшого зовсім буденні, часом поет зупиняється на побутових дрібницях. Він жартівливо розповідає про силу уїдливого часника, приписуючи йому якості різних отрут, і радить Меценатові ті страви покуштувати:

Тоді від того поцілунку дівчина

Як може хай рятується.

(3)

В іншому еподі він закликає друзів насолоджуватися, поки вони ще молоді, життям, ділити час між вином і коханням (13).

Звертається Горацій і до тем соціального змісту. Він схвально ставиться до заборони чаклунства, гнівно засуджує чаклунку Канідію, її подругу Вейю, «що згубила й крихту совісті», Фолію, здатну «стягти ворожбою фессалійською з небес і зорі, й місяць сам» (5. 17). Дісталося від поета і збагатілому вискочню, якого, хоч він і добре одягнутий, кожний зустрічний обходить, «наче гидь яку», та ще й плює вслід:

Отой, кого з наказу влади карної

Вістун шмагав донесхочу.

Посів поля Фалерна, жеребці ж його

Все б’ють дорогу Аппія...

(4)

І поет з гіркотою додає, що саме подібні людці стають «гордістю» стану вершників чи трибунами, які очолюють війська.

Різко виступає Горацій проти своїх літературних недругів, одного з них він називає «псом», який кусає перехожих, але не насмілюється виступити проти самого поета:

Чому в мій бік не гавкаєш, не шкіришся?

Боїшся — можу й сам вкусить!

(6)

Горацій закликає вітри «відлупцювати хвилями» наклепника Мевія, «погань цю», і загрожує різними морськими нещастями.

Значно серйознішим стає тон поета, коли він торкається політичних проблем. Його гнітить внутрішня кровопролитна боротьба в країні, що не має нічого спільного з Пунічними війнами, і Горацій наче намагається стримати ці божевільні поривання, скрикуючи:

Куди, куди, злочинці? Нащо знов мечі

Ви з піхов добуваєте?

Чи мало крові розлилось латинської

Морями й суходолами?..

Так-так. жорстока доля римський люд жене

І братовбивства гріх страшний...

(7)

Він закликає римлян схаменутися, нагадує, що «ні вовки, ні леви не живуть отак», і нарікає на невблаганну Фортуну. Епод «До Мецената» (9) присвячено перемозі Октавіана під Акцієм. Цю подію поет уважає вагомішою за попередні успіхи римлян у війні з Югуртою чи Сціпіона під Карфагеном і пропонує піднести келих за Октавіана:

Вином солодким як тут не розважитись

На честь звитяга Цезаря!

У 16-му еподі Горацій, уражений страхіттями громадянських воєн, що їх пояснює прокляттям богів, зі скорботою оплакує гинучу Римську державу. Змальовуючи загибель римської цивілізації, він пропонує римлянам вирушити на пошуки далеких «благодатних островів», де на них чекатиме новий «золотий вік» — щастя і незліченні дари щедрої природи:

Ті береги відділив Юпітер для чесного люду,

Як міддю осквернився вік із золота,

Мідний — залізом їдким; туди — я віщую — побожним

До втечі рятівної шлях намічено.

Горацій недовго захоплювався ямбографією, але вона стала кроком до класичної лірики, лірики почуттів і роздумів.

«Сатири». Працюючи над еподами, Горацій водночас писав і сатири (або бесіди), дві книги яких вийшли в 35 і 30 рр. до н. е. (10 і 8 віршів). Перша книга присвячена Меценатові, до нього поет звертається в 1-й і 6-й сатирах, згадує його ім'я і в останній — 18-й.

Завданню сатир, спрямуванню, а також художнім прийомам та ознакам жанру присвячені 4-й і 10-й вірші І книги. Зразком Горацію послужили сатири Луцілія, хоч він не сприймав притаманної цьому поетові недбайливості в мові й дещо кострубатого стилю:

Хибиш, Луцілію, й ти: доведу я це кожному...

Вірші Луцілія — ще раз кажу я — хисткою стопою.

Якось нерівно біжать...

...він плив каламутно —

В зайвім суттєве губилось...

Що ж заважає мені, над Луцілієм нині схилившись.

Думати: «Що це? Природа його чи природа предмета

Гладше писати йому не дозволила...»

(«Сатири». І, 10, 1, 9 - 10, 58 - 59, 64 - 66)

Головні недоліки творчої манери цього поета Горацій убачає в невибагливості до вірша, поспішності, змішуванні латинських і грецьких слів.

Сатири Горація являли собою бесіди на різноманітні філософсько-моральні теми або теми, в яких поставали проблеми мистецтва. У згадуваній 10-й сатирі поет висуває своє бачення необхідних ознак цього жанру:

Стислість — передусім; щоб вірщована мова сгруміла

Вільно, не скована надміром слів, що натомлюють вухо.

Щоб і грайливо пливла вона, й повагом; щоб у тій мові

Голос поета й промовця звучав...

...Саме жарт, а не мова злостива

Нам помагає не раз розв’язати заплутану справу.

(І, 10, 17 - 20, 22 - 23)

Горацій уважав, що сатири «меткого на язик» Луцілія, які належали до часів, коли звичними ще були «солоні» насмішки, а до поетів не ставилися такі високі вимоги, з художнього погляду безнадійно застаріли. Тепер настали нові часи, і поетам уже не прощається «буденна» і «низькоросла мова». Сатиру Горацій визначав як звичайну бесіду, викладену поетичною мовою. Не вважаючи спочатку себе справжнім поетом, здатним створювати художні образи за допомогою відповідного лексичного матеріалу, він лишав це тим,

...кому небо послало

Розум глибокий і хист, і високість натхненного слова.

(І, 4. 43 - 44)

Поет висловлює подив у зв'язку з тим, що його сатири сприймаються інакше, ніж колись вірші Луцілія. Горацій пояснював це тим, що його твори призначалися вузькому колу друзів, він навіть радить:

...Юрбі не догоджуй:

Вмій обійтись кількома читачами...

(І, 10. 81 - 82)

Насправді ж причини були іншими. За часів Октавіана сатира вже втратила колишні боєвитість і суспільну гостроту й поступово набувала особистого характеру, знижувалася до уїдливих випадів проти окремих осіб, стаючи моралізаторською. Луцілієва сатира не зачіпала окремих римлян, оскільки спрямовувалася проти якогось загального, типового на той час явища, що втілювалося в певній персоні, і наближалася до памфлету. Горамій же висміював окремих конкретних осіб, своїх сучасників (хай і під вигаданими іменами, але добре відомих), підкреслюючи їхні особисті пороки чи комічні риси. А коли він робив узагальнення, то вони сприймалися як моралізаторські настанови, вже відомі з вуст пізніх грецьких філософів чи поетів.

Завдання своїх сатир поет визначив досить чітко — відтворення життя в усіх його проявах і відтінках:

...Кінчатиму вже: чи то жде мене старість погідна.

Чи наді мною — вже смерті крило; чи вельможею буду.

Чи бідняком; чи у Римі, чи доля пошле на вигнання —

Барви мінливі життя будуть грати на вірші моему.

(ІІ, 1, 57 - 60)

Тому зміст сатир різноманітний, проте вони, як правило, не порушують вагомих соціально-політичних проблем. Розбещеність і аморалізм («матрон не займай, щоб не каявсь» (І, 2), комічна сварка між багатієм Персієм і вигнанцем Рупілієм (І, 7), таємні заклинання чаклунок-відьом, яких автор проганяє не зовсім звичним засобом (І, 8), смішний випадок, коли поет-нездара причепився до автора, бажаючи потрапити до Мецената (І, 9), опис подорожі до Брундісі разом із Меценатом і кількома патриціями (І, 5) — ось теми першої книги. В них поет продемонстрував свою спостережливість, уміння виявити найхарактерніші риси персонажів і незлобиво посміятися з них. Але робить це він досить обережно, серед персонажів відсутні патриції, критиці Горацій піддає вискочнів і людей з одверто поганою репутацією.

Горацій. Рельєф. 11— III ст. н. е.

Серед цих сатир (крім згадуваних 4-ї й 10-ї) виділяється ще 1-а, присвячена таким людським якостям, як скнарість і ненаситність. що викликають ненажерливу жадобу до збагачення:

Глянеш ото, що в чужої кози повнішеє вим’я —

Й сохнеш од заздрості; скільки ж на світі біднішого люду.

Вперто не бачить ніхто, лиш багатий нам скалкою в оці.

Та перевершиш його — і попереду знову багатший.

(I, 1, 111 - 113)

Найцікавішими виявляються сатири, в яких поет розкривається сам як особистість, оцінює інших з погляду моральних канонів, говорячи водночас і про свої вподобання, смаки, зустрічі на життєвому шляху. Особливо в ньому плані звертає на себе увагу автобіографічна 6-та сатира, де поет неодноразово з гордістю підкреслює своє низьке походження і пишається батьком:

...батько не зводив

Ока свого непідкупного з мене. Та що там казати!

Він чистоту мою виплекав, першу з окрас, оберігши

Сина не тільки від вчинків лихих, а й від помислів ницих...

Ні! Не жалітиму я, — хіба глузду позбудусь, — що в мене

Батько бідар...

...Простого, незнатного роду...

Навіть коли б од якоїсь межі нам природа веліла

Знов розпочати вже пройдений шлях і батьків обирати —

Інших обрали б тоді честолюбці, підхожих для себе.

Я — при своїх би лишивсь: не для мене-бо ті, що гордяться

Кріслом високим та в'язками лікторів...

(І, 6, 81 - 84, 89 - 91, 93 - 97)

Високо цінуючи особисту незалежність, Горацій негативно ставився до державно-громадської діяльності, сповненої гострого суперництва, заздрості і відкритої ворожнечі. У помірності, скромності життя та бажань убачає він запоруку своєї внутрішньої свободи та незалежності. Горацій відкидає гонитву за багатством, почестями, владою, вважаючи цей шлях не тільки облудним, а й небезпечним (І, 1, 2, 3). Той, хто вступає на нього, викликає в поета лише жалість і смуток.

Провідною думкою 3-ї сатири є слова поета: «Нібито є хтось на світі без хиб!» (68). І він іронічно висміює тих, «хто ні в чому не мав рівноваги», глузує з друзів, бо і в них «хиба якась проростає», але, незважаючи на це, вони не можуть і не вміють вибачати іншим. У кінці Горацій серйознішає і робить висновок, що потрібно в усьому бути поміркованим, зокрема у ставленні до друзів:

Я — біля друзів зичливи. Їх нехотя, може, й ображу. —

Всe ж не гнівляться вони. Тож і я за дрібні їх провини

Серця не маю на них. і щасливіше вік свій звікую

Я, громадянин простий, аніж ти — велемудрий володар!

(І, 3, 139 - 142)

Свого часу в Афінах Горацій був полонений ученням Емікура, який особливо цінував старовинну грецьку мудрість — в усьому завжди бути помірним. Адже не випадково легендарним грецьким мудрецям приписували афоризми: «Нічого надмірного!», «Міра передусім!», «Усе в міру!» тощо, які попереджали, що досить перейти певну межу, і обережність обернеться боягузливістю чи підозрілістю, сміливість — необережністю, ощадливість — скупістю, щедрість — марнотратством... Отже, надмірна доброчесність може перетворитися на пороки чи вади. Тим-то Горацій і пропонує дотримуватися середини між цими крайнощами, коли людина зберігає гармонію між веліннями розуму и серця, почуттями й обов’язком. Усесвітньо відомим став вираз поета — «золота середина», тобто «вдоволення середнім достатком». Саме в цьому полягає, на думку Горація, найвища життєва мудрість, саме це дає людині справжнє щастя. Впаде людина з малої висоти — отямиться і встане, а з великої — то й розбитися можна...

Найкраще ці думки Горація розкриті у II книзі «Сатир» (2, 3, 6). А взагалі ця тема пронизує всю його творчість. Поет розповідає, що й у своєму житті він незмінно дотримується помірності, незалежно від того, де перебуває — в Сабінському маєтку чи в Римі:

Ні. Мені лїпше-таки, ніж тобі, сенаторе славним.

Ніж багатьом-багатьом серед вас...

...Скромну вечерю

Три хлопчаки подають; на моєму столі, що з простого

Білого мармуру — миска, черпак, два глиняні кухлі.

Дзбан для вина вузькошиїй, дешевий, з кампанської глини.

Далі вже й спати кладусь...

Десь до дев'ятої сплю. Прогулявшись, я в тиші мрійливій

Щось почитаю або попишу...

Снідаю потім, але не захланно: аби лиш не дуже

Вдень мене голод діймав, і дозвіллям втішаюся дома.

Так тільки той проживе, хто звільнився від пут марнославства.

Я сподіваюсь, що й далі так житиму — краще й миліше.

Ніж коли б квестором батько мій був, чи мій дід. чи мій дядько

(І, 6, 110 — 111, 115 - 119, 122 - 123, 127 - 131)

Поет мріє опинитися якнайдалі від гомінкого й сум’ятливого Рима, повернутися додому в коло сумирних друзів:

Де ти. жадане село! Чи колись, метушню ту забувши,

То стародавній сувій розгорну, то. поринувши в мрії,

Солодко в тіні здрімну, заколисаний тихим дозвіллям?..

Ночі, вечері божественні! Вогнище тихе... Довкола —

Я й мої друзі їмо. Не дармує й метка моя челядь...

(II, 6. 60 - 62, 65 - 66)

Проповідь стоїцизму, в якому Горацій черпає більшість своїх ідей, поєднується у нього з прославленням природи, закони якої підказують людині правильний спосіб життя. Тому не слід гнатися за багатствами (II, 5). Проте часом поет сам висміює окремі положення стоїчної доктрини (II, 3). На свято Сатурналій раб Горація Дав доводить, що його господар також раб, раб своїх пристрастей, оскільки виявляє нестійкість у бажаннях:

В Римі ти мариш селом; на селі — аж до неба підносиш

Рим величавий. Якщо не запросить ніхто на вечерю —

Хвалиш свою тоді, скромну, й немовбито хтось батогами

Гнав тебе в гості, радієш: «От добре, що нині не мушу

Йти кудись пити!»...

(II, 7, 28 - 32)

Він заглядається на заміжніх жінок, ходить до них у відсутності чоловіків і тремтить у чеканні розплати, але все повторюється знов і знов. І Дав робить висновок: «Ти — наді мною господар, а служиш, нещаснику, іншим» (II, 7, 81).

У II книзі сатир значно більше діалогів, ніж у 1-й, але оповідачем виступає не автор, а хтось з його оточення. Поет Фунданій розповідає про розкішний бенкет, занапащений нескінченними поясненнями господаря-вискочки й остаточно загублений величезним, укритим пилом накриттям, що впало на стіл і забруднило всі страви (II, 2). В іншій сатирі селянин Катій розкриває рецепти різних екзотичних страв тощо.

Усі сатири були написані гекзаметром, вони завершують перший період творчості письменника. Разом з еподами ці вірші свідчили, що в римську літературу ввійщов великий майстер поетичного слова, чіткого й виразного образу. Але пізніші його твори матимуть більшу цілісність, а самі образи вже не ілюструватимуть роздумів автора, а стануть їхньою органічною частиною Вже в 1-й сатирі II книги друг Октавіана Требатін радить Горацію «вславляти дії незламного Цезаря», але поет відповів, що для епічного твору йому «бракує сил», а недосконалий вірш може образити Цезаря. Врешті Горацій усе ж вирішує відмовитись від «лайливого слова».

«Оди». Напівліричні еподи вели Горація до жанрів еолійських ліриків VII—VI ст. до н. е., що вже давно полонили його уяву. Зразком для поета стають ліричні вірші Алкея, Сапфо та Анакреонта. Свої твори він називав піснями (carmina), лише пізніші античні поети нарекли їх одами, під такою назвою вони й дійшли до нас. Слід зауважити, що Горацієві оди не відповідають античному уявленню про цей жанр як урочисто-піднесену пісню, таких у поета порівняно мало. Його оди — це ліричні вірші-пісні, далекі від «високого» стилю.

До 23 р. до н. е. вийшло три книги Горацієвих од (І — 38 віршів, II — 20, III — 30). На прохання Августа Горацій написав ше 16 пісень, присвячених пасинкам імператора Тіберію і Друзу й у 13 р. до н. е. видав IV книгу. Переносячи лесбоську пісню на римський грунт, Горацій передусім намагався використати багатство поетичних розмірів грецьких поетів: його вірші містили 12 нових строфічних форм (за рахунок варіацій алкеєвої, сапфічної та анакреонтової строф). Подібної різноманітності римська лірика ше не знала.

Тематика од надзвичайно широка. Серед них є і гімни богам, і морапьно-філософські й політичні роздуми, і любовно-еротичні вірші, і дружні поради, бесіди, і викривально-іронічні пісні тощо. Життя підказувало поетові нові сюжети. В одних він висловлює свої особисті почуття — радість, кохання, дружбу, ворожнечу, смуток. Зовсім інакше звучать пісні мораіьного або громадянсько-політичного змісту.

Кожна пісня містить звернення до божества, певної особи чи групи осіб та навіть предмета і побудована у вигляді монологу чи діалогу («До Мецената», «До корабля», «До Мунація Планка», «До Меркурія», «До Республіки», «До хору юнаків і дівчат», «До римлян» тощо). Звернення часто являють собою просто шанобливе посвячення тій чи іншій особі, містять пораду чи настанову.

Розмірами лесбоських поетів уже користувався Катулл, але він поступається Горацію майстерністю форми. Незважаючи на наслідування лесбосцям, Горацію пощастило завжди лишатися самобутнім поетом, тому в усіх його піснях чітко виявляються римські мотиви, всі вони несуть у собі відбиток світської тонкості римської освіченої верхівки. До кращих віршів поета належать твори, у яких він постає вже справжнім, упевненим у собі митцем звукових образів, новатором у сфері художньої форми.

У період написання «Од» світогляд поета поступово стає поміркованішим. На час смерті Вергілія він — майже придворний поет, хоч близьким до Августа так ніколи й не став. Політичні теми посідають в одах значно вагоміше місце, ніж в еподах і сатирах. Однією з постійних стає тема ненависних Горацію громадянських воєн, які він уважав огидним злочином, оскільки вони приносили римлянам лише страждання, смерті, і розруху:

Гріхом багатий, пік наш насамперед

Сплямив подружжя, сім’ї, домів уклад;

І вже рікою пролилися

Біди на край та на весь народ наш.

(ІІІ, 6)

Змінюється ставлення Горація до Юлія Цезаря, убивство якого він також уважає лиходійством, а Октавіана — месником за нього. Похвали, які поет розсипає імператорові в офіційних одах, настільки улесливі, що Август постає рівним міфологічним героям і богам:

Юпітер — вірим, чуючи грім його. —

На небі править. Тут — буде Август наш

За бога сущого, як тільки

Персів жорстоких здолає й бритів.

(ІІІ, 5)

Але так було заведено в римлян, такою вже стала традиція — бути щедрими на надмірні лестощі. До того ж похвали Горація Августові здебільщого побіжні. Лише в кількох замовлених віршах (IV, 5, 14, 15) поет цілком віддає данину традиції. Офіційними вважаються 2-га ода І книги, написана на честь надання сенатом Октавіанові почесного звання Августа, а також 3-я й 4-а оди III книги. Відомо, що й 1-е послання II книги було складене Горацієм на особисте прохання принцепса.

Проте соціально-політична тема не обмежується лише хвалою Авіустові. Використавши Алкеїв образ корабля-держави, що потрапив у жорстокий шторм, Горацій також малює корабель з обірваними вітрилами, алегоричний образ Римської республіки, що переживає скруту (І, 14). Наставляючи римлян, поет висловлює своє ставлення до нового устрою, закликає молодь зберігати давні традиції предків і в нових умовах бути простими, відданими державі й у доброчесності наслідувати старше покоління (І. 37; II, 15; III, 1, 2, 3, 6, 14; IV, 4).

Вагомий політичний зміст має ода «До Паріса» (І, 15), у якій вустами річкового бога Нерея поет передрікає герою близьке падіння Трої та його власну загибель. Проте ніби звичайний переказ міфу перетворюється у Горанія на алегорію, адже ода написана напередодні битви під Акцієм, де війська Антонія зазнали нищівної поразки від Октавіана. Ця ж тема звучить і в 37-й оді (І кн.), присвяченій утечі й смерті Клеопатри:

...Але ганебної

Уникла смерті: меч не пякав її.

Не стала суднами прудкими

Тихого сховку собі шукати —

В свою палату, де лиш руїни вже.

Спокійнозора, входить, і змій їдких

Кладе до серця, й п’є всім тілом Чорну отруту...

Значне місце в одах належить уже згадуваним думкам поета про необхідність помірності бажань людини:

Золотій середині хто довіривсь.

Той не стане жіггь ні в злиденній хижі.

Ні палацом він у людей не буде

Заздрість будити.

(II, 10)

Уже в молоді роки поет замислювався над питаннями життя і смерті, швидкоплинності людського існування. В зрілий період його творчості вони стають своєрідним лейтмотивом багатьох віршів, набувають поглибленого філософського осмислення (II, 3. 14, 18; ІІІ, 6, 29; IV. 9 тощо). Горацій дедалі більше переконується в марності намагань смертної людини «приховане пізнати» і закликає задовольнятися тим, «що несе хвилина»:

Лиш той шасливо, вільно лиш той живе.

Хто б міг сказати будь-коли з певнісгю:

«Я день прожив, а там — чи хмари

Хай відусіль нажене Юпітер,

Чи сонце блисне — навіть йому над тим.

Що проминуло, влади не бачити:

Що мить дала скоромннуша, —

Він не відніме того, не змінить».

(ІІІ, 29)

Поет переконаний, то щастя не в багатствах, адже це лише одна омана:

...Славу щасливого по праву дай тому, хто вміє

Божі дари споживати розумно.

Кому й убогість буде за подругу.

Зате неслава — гірша за смерть саму.

Такий за друзів, за вітчизну

Голову й нині складе безстрашно.

(IV, 9)

Горацій висловлює гіркі думки про деградацію поколінь і зневіру в майбутньому. Такі настрої цілком зрозумілі, адже поет наприкінці свого життя вже багато в чому розчарувався. Прославляючи правління Августа, Горацій не міг не бачити соціальних контрастів, що дедалі виразніше проявлялися в позірно благополучному римському суспільстві. Минула історія здається поетові вже не стільки епохою перемог, скільки морем крові:

Які ще води, ріки які страшних

Не знали воєн? Де є ще море те,

Яке б латини не багрили?

Де є той край, що не пив їх крові?

(ІІ, 1)

Тому так чітко звучить у багатьох його віршах і тема покаяння і розплати за припущені помилки. У зверненні «До римлян» поет нагадує своїм співвітчизникам минулі часи, «батьків провину», які перестали шанувати богів і відмовилися служити їм. Горацій у ньому вбачає причину всіх злигоднів, що обрушилися на його нещасну батьківщину. «У тім — початку, в тім і кінця шукай» (III, 6),— стверджує він, підкреслюючи, що зневажені боги «край гесперійський не раз карали». Щоправда, в останніх офіційних одах Августу Горацій покладає надію на імператора:

Дні ясні вславляй, всенародні грища,

Форум, що замре, коли те прохання

Сповнять нам боги — й переможний Август

Знов буде з нами.

Ось і я тоді — якби го мій голос

Був примітний там — пошаную співом

Цезаря прихід. «У віках нам слався.

Сонце прекрасне!»

(IV, 2)

Горацій не обминає в одах і теми золота та розкішного життя багачів, які поступово витискують мирних селян з їхніх ланів і на відібраних землях будують розкішні палаци. Багатство й породжувана ним мораль псує суспільство й особливо молодь, яка і без того «надто розніжена». Поет гнівно картає тих, хто «для синка свого, ледаря» загарбують «в поті чола» великі гроші. Він пропонує в зародку знищити «цю жадобу гидку», а перли й золото, ці «початки зла», втопити в морських глибинах.

Лірика Горація не обмежується віршами соціально-політичного змісту, і не вся вона має песимістичне звучання. Зокрема, любовні вірші переважають у перших трьох книгах «Од». Кохання, насолоди від гулянок із друзями, червоне вино, веселощі, дівчата, які зачаровують поета, його жартівливі ревнощі — такі теми його чистих за звучанням, іронічно-пустотливих, але завжди бездоганних за майстерністю ліричних сповідей. Загалом вони становлять, з одного боку, яскравий зразок геніально переробленої еолійської лірики, що дістала своє завершення в римській поезії, а з іншого — типовий приклад лірики епохи принципату, коли минула активність замінюється байдужістю до навколишніх подій, а стан апатії поета порушується лише згадками про події днів далеких. До того ж сам Горацій суворо дотримується правила «золотої середини» і намагається у своїй любовній ліриці надто не сумувати за любовними втратами, «ловити мить» і не думати про майбуття:

...Геть про все забудь, про епос щось думай;

Що цей день дає — те й бери погідно. —

Годі смутитись!

(III, 8)

У віршах Горація з’являються численні Сестії, Левконої, Хлої, Септімії, Ліки, Необули. які не мають чітких індивідуальних рис, хоч стають центром якихось подій чи ситуацій. Найчастіше почуття до них висловлює не сам автор, а якась інша особа. На відміну від своїх сучасників, елегійних поетів, Горацій зображає любовне почуття легким і нетривким, таким, що глибоко не торкається тонких струн людської душі. Тому серед його віршів трапляються попередження недосвідченим у любовних справах юнакам, які можуть ненароком ускочити в чуттєві бурі:

Хто тобі, золотій, нині довірився так.

Певний щастя свого, певний взаємності,

В бурях ше не бувавши...

Горе ж тим, хто притьма на твій

Блиск оманний леліть...

(І, 5)

В оді «До Лідії», жінки, якій, мабуть, належало в житті поета вагоме місце (він присвятив їй кілька віршів), поет розповідає про свої ревноші:

Кожен раз. коли Тёлефа

Шию — кров з молоком.

Телефа руки ти

Хватиш білі, в душі моїй

Гнів кипить кожен раз.

Лідіє, чорний гнів!

(І, 13)

Закінчується ода мрією про сімейну ідилію тих, «що прожили, шлюб свій шануючи». А в інщому вірші до Лідії Горацій уже од- верто вислоапює своє бажання «вкупі б нам вікувать, вкупі й померти б нам!» (III, 9). Але поет прямо говорить про своє кохання Тільки в цих віршах. У решті од він воліє розповідати про почуття та пристрасті своїх друзів, іронізує, іронічно викриває нетривкість жіночих симпатій або напівжартівливо обвинувачує жінок у звичайній продажності:

Жінко бідного Івіка,

Годі вже, схаменись!

Май хоч межу якусь

У неславі, в гульні своїй! —

Ти до смерті близька — доки ж гасатимеш...

(ІІІ, 15)

А інколи поет з удаваною серйозністю умоаіяє жінку бути поступливою і не наслідувати вірних дружин:

Ти й Венеру гнівиш зарозумілістю...

Кров тірренська в тобі, тож не впирайся так.

Начебто — Пенелопа ти.

...будь до благаючих,

Ліко, м’якша, ніж дуб, серцем ніжніша будь.

Ніж маврійська змія, бо ж не весь час мій бік

Ті пороги тверді й води небеснії.

Не весь час же терпітиме!

(III, 10)

В одній з од Горацій нагадує жінці про колишню вроду, знищену згубним часом:

Вчули, Ліко. боги голос благань моїх.

Ліко. вчули боги! В’янеш і все-таки

Що є сил молодишся,

П’єш, танцюєш, негіднице!..

Де рум'яна краса, де та хода легка?

Що з тієї в тобі, Ліко, лишилося...

(IV, 13)

І насамкінець робить невтішний висновок, що тепер вона подібна до «старої ворони», з якої юнаки весело регочуть.

У ряді віршів Горацій звертається до друзів, і передусім до Мецената, якому присвячено вісім од. Ім’я свого найближчого друга поет згадує і в інших віршах. Тональність цих віршів різноманітна і залежить від обставин і часу, в яких перебувають як Меценат, так і сам поет. А взагалі, звертаючись до друзів. Горацій поєднує жартівливість із серйозними думками, до того ж пі вірші вирізняються більщою інтимністю, щирішими й одвертаними почуттями, ніж інші оди.

Остання ода, якою Горацій хотів завершити III книгу своєї лірики — «До Мельпомени», стала відомою під назвою «Пам’ятник». II книга вже містила вірш, що свідчив про усвідомлення поетом того місця в римській літературі, якого він добився своїми творами. Так, у перших рядках оди «До Мецената» поет проголошує:

Незнаним досі, дужим крилом сягну

Висот ефірних — я. двоєобразний

Співець, і кину людні землі.

Звившись, для заздрості недосяжний.

Понад містами. Ні, я не вмру-таки, —

Хоча й з убогих...

Мене впізнають колх і дакієць той,

Що перед Римом так бадьорить себе.

Далекий скіф, ібер...

(II, 20)

Після створення «Пам’ятника» Горацій дякує тій же богині Мельпомені за її щедрий дарунок:

Твій це дар, що на мене всяк

Пальцем вкаже: «Це він, римських пісень творець».

Що творю я, що милий всім.

Колитгак — то це твій, твій, Мельпомено, дар.

(IV, 3)

А пізніше у зверненні до Феба поет стверджує, що саме цей бог

Надихнув мене, до дзвінкої пісні

Феб дав хист мені, він назвав поетом.

(IV, 6)

Ода «Пам’ятник» являє собою невеликий, але програмний для поета вірш. Знаменитий за часів Горація, він не був забутий і надалі, зокрема, послужив зразком для однойменних поезій Державіна й Пушкіна. Лейтмотивом творів російських поетів стали Горацієві слова — «Смерті весь не скорюсь». «Пам’ятник» — це один із небагатьох прикладів у світовій літературі, коли автор відкрито, з достоїнством і гордістю звіщає про недаремно прожите життя і про свій вагомий внесок у скарбницю національної культури:

Звів я пам'ятник свій. Довше, ніж мідь дзвінка.

Вищий од пірамід царських, простоїть він.

Дош його не роз’їсть, не сколихне взимі.

Впавши в лють. Аквілон; низка років стрімких —

Часу біг коловий — в прах не зітре його.

Смерті весь не скорюсь: не западе в імлу

Частка краща моя. Поміж потомками

Буду в славі цвісти...

Будуть знати, що я — славний з убогого —

Вперше скласти зумів по-італійському

Еолійські пісні...

(III, 30)

Збірка ліричних творів Горація закінчується урочистим «Гімном вікового свята», написаним за замовленням Августа. Впевнений у міцності встановленого устрою, імператор вирішив пишно відзначити ювілейну річницю заснування Рима, що святкувалася через кожні 110 років. Святкуванню попередньої перешкодили громадянські війни. Свята тривали три дні, мали складний ритуал і закінчувалися виконанням гімну хором з 27 хлопчиків і 27 дівчаток. Перша половина гімну Горація містила звернення до богів з проханням послати Риму багаті врожаї та збільшення населення, а друга — прославлення морального відродження римлян під проводом Августа:

Рід примножуй наш і сприяй сенату,

Щоб його закон про стійке заміжжя

Щедрий приріст дав, обновивши Рим наш

Людним потомством.

Хай земля, на хліб та стада багата,

Дасть вінок ясний з колосків Церері,

Струм цілющих вод і небесний подув

Плід нехай живлять.

Все, про що, биків для вас білих склавши,

Цезар, кров Анхіса й Венери, просить,

Грізний у бою, а до тих, що впали,

Ніжний, — сповніте!

(Строфи 5, 8, 13)

Тріумфальна арка Tiтa. Після 81 р. н. е.

«Послання». «Пам'ятником» Гораиій ствердив своє безсмертя і, власне, попрощався з ліричною поезією. В останні роки життя він повернувся до свого улюбленого жанру «бесід-сатир», щоправда, трохи відозмінивши його. У цих поетичних посланнях поет вів розмови на філософські, життєві та літературні теми. Послання, написані гекзаметром, склали дві книги, І з’явилася у 20 р. до н. e., II — між 19 і 14 рр. до н. е. (відповідно 18 і 3 вірші).

Вже літній і напівхворий Горацій дедалі більше відчував відразу до міста й потребу в самітності та спокої. Тому він намагався якнайрідше відвідувати галасливий Рим, насолоджуючись філософським спогляданням чарівних навколишніх краєвидів у своєму маєтку. Поет шукав у сільській тиші повного заспокоєння й умиротворення, намагався остаточно вгамувати свої пристрасті й не завжди стримувані бажання. Легковажні розваги, вино, кохання лишилися позаду. І коли одного разу Меценат у листі дорікнув Горацієві за те, що він, незважаючи на обіцянку, довго не приїздить до Рима, поет відповів посланням, у якому твердо проголосив, що воліє краще віддати всі дарунки, аніж позбутися своєї незалежності:

Хочеш, щоб я не відходив од тебе — верни мені нині

Міцність рамен, а над лобом крутим — каштановий кучер...

Скромність мою ти не раз похваляв. Охоронцем і батьком

Звав я тебе; не корисливо, ні. а й при інших, без тебе.

Тож подарунки твої я тобі й повернув би охоче...

Словом, мале — для малих. Не для мене вже Рим величавий.

Тихий Тарент нині вабить мене й осамітнений Тібур.

(І, 7, 25 - 26, 37 - 39, 44 - 45)

Послідовник епікурейського вчення, Горацій виробляє власну, компромісну поведінку у стосунках з вельможними покровителями: він просто втікає на лоно природи. У сільському житті поет знаходить дедалі більше принад (І, 14, 16). Він висміює тих, хто прагне потрапити до Рима або здійснити далекі подорожі заради розваги чи для того, щоб побачити нові краєвиди. Насправді ж неперевершену красу можна побачити і вдома, її лише потрібно осягнути. Ідилія сільського життя, змальована на початку 16-го послання, протиставляється в кінці ницості гонитви людей за наживою. Поет проголошує, що «хто лякається вбогості, волю втрачає» (35). і малює портрет «чесного мужа», який голосно звертається з молитвою до «Януса-батька» й Аполлона, а сам нишком просить опікунку злодіїв «прекрасну Лаверну»:

Дай обмануть, але так, щоб святим видававсь я і чесним,

Ніччю гріхи всі сповий, а хмарою — всі ошуканства.

(І, 16, 61 - 62)

В «Посланнях» Горацій ніколи не порушує проблем політичних. Виступаючи наставником у суто приватних справах, він далекий від того, щоб зображати себе мудрецем і прихильником якогось певного вчення чи школи:

Певно, спитаєш, кого я наслідую, хто мій наставник?

Знай же: такого нема, не складав я присяги нікому.

(І, 1, 13 - 14)

Відтепер поет поринає в роздуми про красу і правду, часом глузуючи з самого себе за захоплення епікуреїзмом, радощами життя:

Хочеш сміятись — відвідай мене: з череди Епікура

Я — поросятко гладке, що тонку свою шкіру плекає.

(І, 4, 15 - 16)

Водночас він представляє в комічному вигляді і вчення кініків, які обстоювали цілковиту відмову від насолод життя. Про те, що врешті Горацій не прийшов до жодної з філософських систем, свідчить його зізнання в посланні «До Мецената»:

...А що, коли розладом розум страждає:

То відкидає жадане, то прагне того, що відкинув;

Так і вирує, незгідний в усьому з життєвим порядком.

Зводить, руйнує, спішить заокруглити чотирикутник?

(І, 1, 99 - 102)

«Послання» Горація насичені автобіографічними фактами, поет пише і про взаємини з римськими друзями, про бажання триматися подалі від Рима (І, 14, 18), перебування в якому він згадував з ледве стримуваним жахом:

Ось постачальник меткий підганяє погонича й мула.

Там піднімає скрипучий коловорот брили й колоди.

Там ось вантажні вози з похоронним походом зіткнулись,

Онде собака скажений біжить; он — свиня, вся в болоті.

Йди ж і придумуй у тому гармидері вірш мелодійний!

(II, 2, 72 - 76)

Не випадково, зауважує він, «з міста тікають поети гуртом: їм гаї до вподоби!» (77). Щоправда, Горацій зі смутком визнає, що це місто його притягає: «В Тібурі мрію про Рим; у владичному Римі — про Тібур» (1, 8, 12).

Колона Траяна

У «Посланнях» нерідко порушується тема смерті. До цієї теми Горацій звертався з юнацьких років, але тоді вона була для поета своєрідною літературною грою. На схилку років вона постала перед ним з усією конкретністю (І, 6, 25 - 27; ІІ, 2, 177 - 179).

Підсумовуючи свою тридцятирічну дружбу з Меценатом. Горацій пише про дедалі більші ускладнення у стосунках з ним. Поет розмовляє з патрицієм як рівний на правах близького друга і попереджає його, що вже не здатний повернути «туди, на ті ж грища», натякаючи на свою колишню залежність од нього і в наступному рядку застережуючи. що «віком і розумом я вже не той» (І, 1, 4). Дружба з її умовними обов’язками стає для поета тягарем і, ледве стримуючи роздратування, він говорить про свою готовність повернути всі подарунки. Відчувається образа Горація, коли він, обвинувачений у наслідуванні грецьких поетів, змушений виправдовуватися перед Меценатом. Гніваючись на «рабську отару наслідувачів», Горацій відкидає це обвинувачення як несправедливе. «Я по чужому сліду не ступав» (І, 19, 22), — запевняє він і настоює на своїй самобутності.

У «Посланнях» уперше трапляється і портретна автохарактеристика:

Дещо й про мене скажи їм: нащадок незнатного роду,

Скромне гніздо переріс я крилом, непомірно великим...

...Невисокий на зріст, посивілий дочасно.

В сонце закоханий, схильний до гніву, що швидко влягався.

Може, спитають про вік мій, — скажи їм, що сорок четвертин...

(І, 20, 21 - 22, 26 - 27).

Друга книга «Послань» присвячена літературним проблемам. У посланні «До Августа» Горацій виправдовується перед імператором за те, що той не потрапив до числа адресатів його послань, і викладає свої думки про споконвічне виховне значення поезії.

«Мистецтво поезії». Останній твір Горація — послання «До Пісонів» (або «Мистецтво поезії»). Луцій Пісок, близький друг всиновленого Августом Тіберія, і два його сини були причетні до літератури. У листі до них поет висловлює свої міркування стосовно форми і змісту поетичних творів, а також дає ряд настанов поетам.

Він уважає, що завдання поета — прищеплювати людям смак до краси, робити їх мудрішими, впливати на їхні розум і душу. Особливу увагу Горацій приділяє змістовності поетичного твору. Відсутність справжньої думки лишає читача байдужим, музично-мелодійного звучання — холодним і нечуйним. Не випадково Горацій починає послання словами:

Що, якби шию коня з головою людини надумав

Пензлем з’єднати маляр, ше й пір’ям барвистим одіти

Ті звідусюди позбирані кусники: зверху обличчя

Гарної жінки, внизу ж — подоба лускатої риби.

Хто, на цей витвір поглянувши, сміхом не пирснув би, друзі?

(1 - 5і)

Поет має на увазі такі твори, у яких «ніби в маренні хворого» зринають образи, далекі від життя, красиві слова поєднуються з нікчемним змістом. Тому Горацій наголошує, що слово має бути точним, виразним і зрозумілим, багатозначним за змістом:

Буде добірний твій вислів, якщо зпичайнісіньке слово

Блисне в незвичнім зв'язку, мов нове: а як іноді треба

Зміст невідомих речей іменами новими розкрити...

(47 - 49)

Горацій розуміє, що мова — феномен, який перебуває в невпинному розвитку, з часом декотрі слова стають архаїчними й замінюються новими, відповідними іншим формам життя, яке ніколи не стоїть на місці:

Вічно й слова не бувають у тій же красі та пошані:

Відгомоніли вже, — знов оживають, а ті, що сьогодні

Пишні, в усіх на устах, — заніміють, коли того схоче

Звичай, який і оцінку, й закони приписує мові.

(69 - 72)

Поезія, стверджує Горацій, має буги гармонійною, залежно від змісту поет добирає й відповідну форму. Тому неможлива врочиста й пишномовна комедія, так само як грайлива й буденна трагедія. До того ж слова мають певне емоційне забарвлення, що вимагає від поета дбайливого їх добору:

Мало, щоб вірш був красивий: нехай і солодкий він буде.

Хай глядача куди хоче веде, його дух полонивши...

...До сумного обличчя —

Слово підходить сумне, до сердитого — гнівне; поважним —

Личить і слово поважне, грайливим — легке, бо природа

Спершу в душі викликає у нас перемінами долі

Настрої різні: то тішить, то враз пориває до гніву.

То до землі прибиває і тугою стискує горло;

Потім — і словом пояснює вже ті пориви душевні.

(99 - 100, 105 - 111)

Горацій переконаний, що поетові необхідний не тільки талант, а й широкі знання, щоб він міг щось сказати читачеві, розширити його обрії. Крім того, поет обов’язково має бути щирим, він сам повинен пережити й знати, що таке справжнє горе чи радість, інакше йому ніхто не повірить. Свої сюжети й образи слід брати з життя, яке також необхідно глибоко осягнути:

Тільки в знанні — джерело й запорука справжнього вірша.

Річ усіляку збагнеш, до Сократових книг зазирнувши.

Ну, а коли вже збагнеш, то й слова мимоволі наплинуть...

Хай за життям наслідувач пильно простежує; з нього

Хай і черпає для власного вірша слова соковиті

Тим-то і твір, лиш місцями хороший і справді життєвий,

Хоч у цілому без повабу, сили і навіть мистецтва.

Більше цікавить людей, привертає увагу надовше.

Ніж милозвучно-дзвінкі, позбавлені змісту дрібниці.

(309 — 311, 317 - 322)

Поезія, за Горацієм, — дійовий засіб впливу на людину, що виховує в ній доброчесність, допомагає переборювати власні вади. Отже, поезія має бути повчальною, але її настанови потрібно висловлювати афористично, зрозуміло й лаконічно:

Хочеш повчати — повчай, але коротко: сказане стисло

Краще сприймається, глибше й надовше в душі залягає;

Зайве ж усе — в ній місця не знайде, забудеться тут же.

(335 - 337)

Горацій застерігає від неуків і бездарних поетів, яких на той час у Римі розплодилося дуже багато. Вони псували смак читачів елегіями з фантастично-нереальними почуттями або буколічними поемами з вигаданими пастухами й пастушками, які нічого спільного з життям не мали. Особливо гостро поет виступав проти тих псевдопоетів, що намагалися зробити з поезії прибуткове ремесло, шукали багатих покровителів з метою проникнути у вище суспільство:

Але посередність у праці поета —

Гріх, і ні люди йому не простять, ні боги, ні книгарні...

Хто ще й меча не тримав, той не вийде на Марсове поле.

Хто не торкавсь обруча, не метав ні м’яча, ані диска.

Том не стане до гри, щоб на сміх себе не підняти.

Лиш за перо хапається й неук...

(372 — 373, 379 - 382)

Поет радить ніколи не поспішати з публікацією своїх творів. Справжній художник має добитися ідеальної форми, гармонійного сполучення звуків, єдності мелодії. Але й після закінчення слід відкласти рукопис «літ хоча б на дев’ять», показати вірші досвідченим поетам:

Хай те писання полежить: у книзі невиданій можна

Креслити зайві слова, а пустивши у світ їх — не вернеш.

(389 - 390)

Критиці Гораиій приділяє особливу увагу, оскільки саме завдяки їй можна значною мірою вдосконалити художній твір. Авторитетний критик зазначить усі його вади. Чесний і непідкупний, відданий поезії, він стане справжнім другом автора.

Тому хоч би якими різко критичними були його зауваження, до них поетові слід пильно прислухатися і відповідно виправити рукопис. Лише в такий спосіб можна стати справжнім художником, досягти майстерності, без якої талант лишиться нереалізованим. Горацій уважає, що ці два складники є неодмінними компонентами поетичного дару:

Хист чи майстерність потрібніша віршам? Ось де питання.

Та. як на мене, то й пильність сама, без природного хисту.

Як і без пильності хист, — це слово пусте: вони в парі,

В дружбі й у праці взаємній і сили, й ваги набирають.

{408 - 411)

Щоправда, Горацій застерігає поета від лестунів, які можуть обманути довірливого автора:

...Якщо вже дав чи даси комусь гарний дарунок —

Віршів йому не читай у той час, бо ще й не почнеш ти, —

Він, тобі вдячний, кричатиме: «Влучно, прекрасно, правдиво!»

То він поблідне, пустить сльозу, задивившись мрійливо,

То буде бити віршам у лад — п’ятою об землю.

(426 - 430)

З окремих поетичних жанрів Горацій докладно зупиняється на драмі. Зокрема, його увагу привертає класична трагедія. Горацій не сприймає нововведень у вигляді надмірно вражаючих ефектів, зокрема епізодів убивств на сцені, відриву хорової пісні від дії, обстоюючи точність переказу міфу, п’ятиактність класичної трагедії, традиційно-урочистий стиль діалогів тощо.

Послання «До Пісонів» не було систематичним викладом усієї теорії поетичного мистецтва, а лише торкалося окремих його проблем, вирішених поетом відповідно до його поглядів. Роздуми Горація мають дещо непослідовний і уривчастий характер, хоча вже античні дослідники визначили джерело, на яке Горацій спирався, — це трактат александрійця Неоптолема, що складався з трьох частин (взагалі про поезію, про форми й жанри поетичного твору і про вимоги до поета). Послання Горація відповідає цьому композиційному плану. А загалом воно спрямоване проти беззмістовної поезії послідовників александрійської школи і прихильників застарілої стародавньої лірики.

Уже за життя поет став класиком римської літератури, хоча популярність його серед римлян не була великою. На стінах Помпеї не знайшли жодної Горацієвої цитати, хоч Вергілієвих було вдосталь. Але твори Горація увійшли в шкільні підручники, його докладно вивчали. За Середньовіччя Горація старанно студіювали і багато видавали в усіх країнах. Похвальний відгук про його твори залишив папа Сільвестр II (X ст.). Але особливо підноситься слава поета в епоху Відродження, гуманісти захоплювалися Горацієвими одами, зміст яких найкраще відповідав духові того періоду. В «Божественній комедії» Данте Горацій входить до п’ятірки славетних поетів античності й стоїть поруч з Гомером і Вергілієм. Не забули Горація і в наступні століття. Монтень знав напам’ять усі його твори, Вольтер назвав «найвеличнішим проповідником». Цікаве змагання відбулося 1894 р. між папою Левом XIII і професором Санкт-Петербурзького історико-філологічного інституту Л. Міллером. Гарячі аматори Горація довго й суворо екзаменували один одного у знанні віршів улюбленого поета — й обидва перемогли.

Горація перекладали більше, ніж будь-якого іншого античного поета, а його вплив на нову лірику важко переоцінити. В Україні його популярність стала зростати з XVII ст. Першим вільні переклади кількох творів зробив Г. Сковорода, «перелицьовував» Горація П. Гулак-Артемовський («Гараськові оди»). Першу серйозну спробу перекладу здійснив І. Франко, який видав збірку поезій Горація (1894), слідом за ним — В. Щурат (1901). Пізніше вірші римського поета перекладали М. Зеров, Б. Тен. А. Содомора переклав і видав усі відомі твори Горація.

Цей римський «віщий співець» залишив по собі не тільки чудові зразки поезії, а й силу-силенну «крилатих» слів, виразів, прислів’їв та афоризмів, що лосі входять і в нашу мову. Назвемо деякі з них:

Щасливий той, хто турбот не знає.

Уводить в оману уявна довершеність.

Хто розпочав — половину зробив.

Лягти за край свій — любо і почесно.

Труднощі долаю терпінням.

Тільки рот розтули — й не повернеш летючого слова

Йти по вогню, присипаному оманливим попелом.

Край безумства в ліс дрова носити.

Гнів є безумством на мить.

Правий до мети йде твердо.

Обирай завдання пo силах.

У таланта божий дух.

Смерть приходить як у палаци, так і в халупи.

Безвісна .мужність йде в могилу.

Часом і добрий Гомер задрімає.

Скільки голів, стільки й розумів.

Скнара завжди в злиднях.

Хочеш. щоб я плакав, — сам відчуй біль.

Сила, позбавлена розуму, гине.

Золота середина.

Все має певну міру.

Смерті весь не скорюсь.

Діяльна інертність.

Омана мила.

Своім духом керуй.

Сувора необхідність.

Звів я пам ’ятнчк свій.

Звичай — тиран.

Посилання на схожі матеріали:

• Римська література доби імперії та її занепаду — Хрестоматія