Японська література - Хрестоматія Том III (XIX-ХХст.) - Бондаренко І.П. 2012

Такахама Кьосі (1874-1959)
Поезія

Такахама Кьосі народився 1874 р. у м. Мацуяма на о.Сікоку, а помер 1959 р. у м. Камакура. Він вважав себе учнем Масаоки Сіки - свого земляка, з яким товаришував і якого в 1898 р. змінив на посаді редактора часопису «Хототоґісу» («Зозуля»). Активна діяльність Такахами Кьосі на посаді редактора цього часопису, яку він займав майже до самої смерті, сприяла значному зростанню популярності хайку й появі в японській поезії XX ст. нових імен талановитих поетів, багато з яких, у свою чергу, вважали себе його учнями, як наприклад, Іїда Дакоцу чи Мідзухара Сюосі. Стосовно поетики, тематики та мови хайку Такахама Кьосі дотримувався традиційних поглядів на класичні закони жанру, але в питаннях форми й сам досить часто відступав від канонічного сімнадцятискладового (5-7-5) розміру хайку, якщо вважав, що це йде на користь композиції вірша, робить його ліричнішим, поетичнішим, або сприяє кращому розумінню авторського задуму читачем.

Свої концептуальні погляди щодо жанру хайку поет висловлював у численних літературних есе, трактатах і статтях, які також друкував на сторінках часопису «Хототоґісу».

Збірки власних віршів Такахама Кьосі компонував за сезонним принципом: весна - літо - осінь - зима, тобто так, як цього вимагала традиція, що склалася ще за часів Басьо в XVII ст. Але, знову ж таки, не вважав цей принцип обов’язковим і непорушним.

Особливостями стилю Такахами Кьосі, який, безсумнівно, належить до когорти найкращих японських поетів XX ст., можна вважати метафоричність багатьох його віршів (хоча в цілому метафори в цьому жанрі поезії трапляються рідко), а також надзвичайну спостережливість поета, його увагу до таких деталей, які зазвичай залишаються непомітними для більшості людей. Але не тому, що ці деталі дійсно приховані від людського ока, а тому, що широкий загал звик сприймати навколишній світ як набір певних стандартних речей із загальновідомими ознаками і не схильний помічати того, що виходить за межі звичного.

І. Бондаренко

Сімнадцятого,

Місячної ночі

Пішов Сікі²¹

(1902)

До гір далеких

Сонце дотягнулось.

Засохле поле!

(1903)

Спадаючи,

Павловнії листок

Востаннє озирається на сонце.

(1908)

В Камакурі

І Будда здивувався

Весняним заморозкам.

(1913)

В блакить небес

Заструмували знову

Пташки маленькі.

(1915)

Змія втекла,

Залишивши в траві на мене кинутий

Очей холодний погляд.

(1917)

Над головою

У злочинця Кьосі

Нарешті знову неба голубінь!

(1918)

²¹ Вірш-епітафія на смерть поета Масаоки Сікі (1867-1902).

Її півонією білою назвали,

Проте рожевого

Крихтина також є.

(1923)

Як тільки тиша -

Місяць, певна річ,

З’являється відразу в темнім небі!

(1927)

Бадилля редьки

Мчить кудись щодуху

На хвилях річки.

(1928)

На голій гілці -

Дощові бусинки.

Весни початок!

(?)

Заплющу очі -

Згадується юність!

Весняні сутінки.

(1929)

Рис полють,

І на крисах капелюхів

Полискує вода.

(1931)

Густішають

У сутінках вечірніх

Плавучі водорості.

(1931)

Весняний берег.

Хтось намалював

На мокрому піску велике коло.

(1932)

Поклавши голову між лапи,

Спить собака

У будці серед білих хризантем.

(1933)

За власною душею

На морозі

Ганяється метелик на льоту.

(1933)

Милуюсь річкою -

І падає з руки

Банана шкурка.

(1934)

Що б не поставив я -

За кожною з речей

Осіння тінь з’являється відразу.

(1938)

Тріпоче, наче прапор,

Серед неба

Зимове сонце.

(1938)

Коріння дерева великого на скелі

Розлого розповзлось

У всі кінці.

(1939)

Співати пісню, граючи у м’яч -

Марудна справа...

Але пісня гарна!

(1939)

О, соняшники!

Божевільний від кохання

Художник обирає собі смерть.²²

(1942)

Пелюстку квітки ухопив рукою.

Кулак розтулюю, щоб глянути -

Нема!

(1943)

Далеко в небі хмари пропливають.

За хмарами услід

І я іду.

(1943)

Нехай не видно квітів поблизу,

Проте оселя Все одно чудова!

(1943)

Дорога в горах.

Сніг запорошив

Маленьку хатку.

(1945)

Думками з друзями

Ділюся у листах.

Зимова самота!

(1945)

²² Натяк на самогубство відомого голландського художника Вінсента ван Ґоґа (1853-1890).

Про колір першого метелика питають.

Відповідаю:

«Жовтий прилетів».

(1946)

Він - одне слово,

Одне слово - я,

А за вікном згасає пізня осінь.

(1950)

Немов на палицю настромлюю літа:

Минулий рік,

Теперішнього черга!

(1950)

Тріпочеться,

Тремтить перед очима

Опудало пташине, мов живе.

(1953)

Розвіюється Неба аромат.

Блакить осіння!

(1958)

(Переклад І. Бондаренка)