Образ Анни Кареніної і головний конфлікт роману - ГОЛОВНІ ОБРАЗИ РОМАНУ «АННА КАРЕНІНА» - ЛЕВ ТОЛСТОЙ (1828-1910)

Світова література (рівень стандарту) 10 клас - Ю.І. Ковбасенко - Грамота 2010

Образ Анни Кареніної і головний конфлікт роману - ГОЛОВНІ ОБРАЗИ РОМАНУ «АННА КАРЕНІНА» - ЛЕВ ТОЛСТОЙ (1828-1910)

Доля Анни Кареніної (утім, як і ввесь твір) сповнена глибокого драматизму. Ця жінка мала особливу красу, душевну глибину, незалежність і гідність. Завжди спокійна й розсудлива, уважна дружина, любляча мати, вона раптом відкрила в собі пристрасну натуру. Анна начебто й намагається боротися зі своїм гріховним почуттям до Вронського, та воно виявляється сильнішим за неї.


Сцена з балету «Анна Кареніна». Майя Плісецька в ролі Анни


Під час першого (можливо, не остаточно нею усвідомленого) флірту з Вронським під час танцю у добрій і жіночній зовнішності Анни прозирає якась потаємна, надлюдська привабливість: «Вона була чарівна у своєму простому чорному платті, чарівні були її повні руки з браслетами, чарівна тверда шия з ниткою перлів, чарівне кучеряве волосся розладнаної зачіски, чарівні граціозні легкі рухи маленьких ніг і рук, чарівне це гарне обличчя у своїй жвавості; та було щось жахливе й жорстоке в її чарівності». Складається дивне враження, що іноді Толстой і сам не знає, як він ставиться до своєї героїні. Однозначно симпатизуючи їй (ця Анна Кареніна вже не зовсім та, варта лише осуду, перелюбниця, якою вона була в першій редакції твору), водночас він наче попереджає читача про якусь пекельну силу чи небезпеку, на яку наражається героїня, зображуючи її ледь не відьмою: «Так, щось чуже, бісівське й чарівне є в ній, — сказала собі Кіті». І чомусь не віриться, що це — необ’‎єктивна оцінка своєї успішної суперниці, зроблена зневаженою Вронським Кіті.

Анна бажала чистих, високих стосунків із коханим, тому її не могла задовольнити банальна світська інтрижка. Імовірно, що лицемірне світське товариство не помітило б її прихований зв’‎язок, оскільки для нього це було невдивовижу. Пригадаємо хоча б відлуння в романі чуток про бурхливу молодість матері Вронського або амурні справи Бетсі Тверської. Однак, незважаючи на це, перед ними двері великосвітських салонів не зачинилися. Можливо, що якісь таємні стосунки Анни з Вронським зрештою вибачив би їй і Олексій Каренін. Проте неприхований зв’‎язок, на який зважується одружена жінка й мати, Анні ніхто не вибачає, і з нею, як з порушницею суспільних норм, перестають спілкуватися, не приймають у світських вітальнях.

Хто в цій ситуації правий, однозначно відповісти важко (щоправда, може саме цього граф Толстой і прагнув?). З одного боку, якщо вже вищий світ був насправді таким вимогливим до моральності «вершків суспільства», то чому аристократи, які добре знали й навіть не без задоволення пліткували про таємні інтрижки, не зневажали Бетсі Тверську, не кажучи вже про Стіву Облонського? Чому, доки Анна, маючи потаємний зв’‎язок із Вронським, жила в домі свого законного чоловіка й дотримувалася зовнішніх правил благопристойності, представники вищого світу навіть сприяли її побаченням із коханцем? І лише після того, як Анна стала жити з Вронським відкрито, ці великосвітські «моралісти» раптом оговталися, прозріли й різко засудили перелюбницю. Ситуація дійшла до абсурду — Кареніну засуджує навіть Тверська: «Єдина жінка, яка приїхала до мене в Петербурзі, була Бетсі Тверська, — каже Анна. — По суті — це найрозпусніша жінка. Вона була у зв’‎язку з Тушкевичем, якнайогидніше обманюючи чоловіка. І вона мені сказала, що не хоче мене знати, поки моє становище буде неправильне». Причому, з точки зору Бетсі, «неправильність» становища Анни полягала не в подружній зраді, а в її відкритості, в абсолютному небажанні Кареніної хоча б якось приховувати свій гріховний зв’‎язок, «фати» за неписаними, але загальноприйнятими для деяких людей їхнього кола «правилами». То що ж суспільство й вищий світ засуджують насправді: подружню невірність і порушення материнського обов’‎язку як такі чи невміння (або небажання) приховувати їх?

Анна не розуміє, чому імітація зовнішньої благопристойності виявилася начебто прийнятною і для самої «постраждалої сторони» — її чоловіка: «Я вимагаю додержуватися зовнішніх умов пристойності до того часу, — голос його затремтів, — поки я вживу заходів, що забезпечують мою честь, і скажу про них вам». Вона відчуває, що чоловіка дратує не тільки й навіть не стільки її зв’‎язок із Вронським (хоча, звісно, для Кареніна це неприємно і вкрай принизливо), скільки відкрите афішування нею цього зв’‎язку, небажання зберігати хоча б зовнішню благопристойність. А її дратує його «напівправда». Адже, вважає Анна, якби Каренін ревнував її як зраджений чоловік, нехай навіть убив її чи коханця з ревнощів, — то це була б «правда його почуттів». Однак він вимагає не розірвання її зв’‎язку з Вронським, не покарання її чи Вронського («Якби убив він мене, убив Вронського, — каже Анна про чоловіка, — я б поважала його»), а бодай зовнішньої імітації благопристойності. Тому така позиція чоловіка, з її точки зору, теж є своєрідною брехнею, нещирістю: «Я погана жінка, я пропаща жінка, — думала вона, — але я не люблю брехати, я не зношу брехні, а його (чоловіка. — Авт.) пожива — це брехня. Він усе знає, усе бачить; що ж він почуває, якщо може так спокійно розмовляти?.. Йому потрібні тільки брехня й пристойність». Отже, здавалося б, Толстой вустами Анни Кареніної розвінчує лицемірство й нещирість вищого світу, і це узгоджується з його життєвою позицією зближення з народом, «опрощення», про яку вже йшлося.



М. Врубель. Ілюстрація до роману Л. Толстого «Анна Кареніна». 1878 р.


З іншого боку, «розвінчаний» Анною вищий світ по-своєму має рацію. Адже як можна не засудити жінку, яка давала шлюбну обітницю перед Богом у церкві, а потім порушила її та материнський обов’‎язок перед сином («Я теж думала, що любила його, — говорить вона про сина. — А жила ж я без нього, проміняла ж його на іншу любов і не скаржилась на цю проміну, поки задовольнялася тією любов’‎ю»), 3 огляду на все це, уже сам факт її незасудження суспільством перетворився б на своєрідне заохочення не лише перелюбниці, а й матері, яка не надто переймається долею своєї дитини.

І вищий світ засудив Анну. Вона, чудово усвідомлюючи всю складність і принципову невирішуваність ситуації, яку сама ж і створила, нестерпно страждає, водночас примушуючи страждати всіх: і зрадженого чоловіка, і покинутого сина, і самого Вронського. Додамо, що її коханець також став жертвою свого почуття до Анни. Так, він був людиною неглибокою, але з нього не можна робити примітивного ловеласа або альфонса на кшталт бальзаківського Максима де Трая, який використовував закоханих у нього жінок. Ні, Вронський не використовує кохання Анни, та й сам щиро її кохає. Він навіть пожертвував заради неї кар’‎єрою, родинними зв’‎язками, суспільною думкою. Жертва Вронського була справді значною, недаремно ж його мати вже після смерті Анни, чудово знаючи, що про небіжчиків говорять «або гарно, або нічого», усе-таки не може себе стримати й називає Кареніну «гидкою жінкою»: «Бідний мій син віддався весь їй. Кинув усе — кар’‎єру, мене, і ось тут вона ще не пожаліла його, а навмисно вбила його зовсім. Ні, як не кажіть, сама смерть ії — смерть гидкої жінки без релігії. Хай простить мені Бог, але я не можу не ненавидіти пам’‎ять її, дивлячись на загибель сина».

У процесі розгортання сюжету розкривається вся жахлива глибина й невирішуваність конфлікту, який має глибоке коріння. Розумна й спостережлива жінка, Анна виокремлює серед петербурзьких аристократів три кола. «Кареніна, — пише Толстой, — мала друзів і тісні зв’‎язки в трьох різних колах». Перше — це товариші Олексія Кареніна по службі, до яких вона спочатку ставилася з «почуттям майже побожної пошани». Проте, познайомившись із ними ближче, утратила до них будь-який інтерес. Адже «це коло урядових, чоловічих інтересів ніколи, незважаючи на повчання графині Лідії Іванівни, не могло цікавити її, і вона уникала його».

Друге коло було те, за допомогою якого Каренін зробив свою кар’‎єру. У його центрі стояла Лідія Іванівна. Спочатку Анна поважала це коло, навіть мала друзів у ньому. Однак незабаром і цей осередок став нестерпним для неї. «Це був гурток старих, негарних, доброчинних і побожних жінок і розумних, учених, честолюбних мужчин. Один із розумних людей, що належать до цього гуртка, називав його «совістю петербурзького громадянства»». Анна цінувала свої зв’‎язки в цьому гуртку, але після повернення з Москви розірвала їх, усвідомивши, що всі ці люди лицемірять, лише прикидаючись доброчесними, а насправді — злі й розважливі. Вона не змогла спілкуватися з ними після знайомства з Вронським.

Зрештою Анна ввійшла до третього кола, центром якого була Бетсі Тверська. Зовні княгиня не схожа на Лідію Іванівну з її побожністю, вона не приховує своїх любовних пригод, але колись, на схилі літ, збирається стати такою самою, як і Лідія Іванівна. Поведінка княгині Бетсі Тверської та графині Лідії Іванівни — це неначе дві сторони однієї медалі. Зізнання Бетсі («Коли стара буду й погана, я зроблюся такою самою, але для вас, для молодої, гарненької жінки, — каже вона Кареніній, — ще рано до цієї богадільні») проливає яскраве світло на спосіб життя і її самої, і Лідії Іванівни, адже їм обом необхідна маска лицемірства. Лицемірним було все суспільство, з яким спілкувалася Анна, і в цьому вона переконується чимдалі більше. Вона шукала чесного, безкомпромісного щастя, натомість знайшла довкола себе неправду, святенництво, відкриту чи приховану розпусту. Тож ситуація стає дзеркальною, а протистояння — непримиренним: Анна засуджує суспільство, суспільство засуджує її.

Героїні притаманні почуття і люблячої матері, і люблячої жінки, проте вони так і залишилися для неї непоєднаними. З Кареніним вона була бездоганною матір’‎ю їхнього сина й вірною дружиною, а з Вронським — жінкою, яка кохає. Через таке роздвоєння вона заплуталася у своїх почуттях і, перебуваючи в родовій гарячці, на Межі між життям і смертю, чесно зізналася чоловікові: «Не дивуйся з мене. Я все та сама... Але в мені є інша, я її боюсь — вона полюбила того (Вронського. — Авт.), і я хотіла зненавидіти тебе і не могла забути про ту, яка була раніше. Та не я. Тепер я справжня, я вся. Одно мені потрібне: ти прости мені, прости зовсім!»

Про жахливу роздвоєність особистості й напружену внутрішню боротьбу в душі героїні свідчить суперечливість її думок і дій: «Я жахлива, але мені няня казала: свята мучениця — як її звали? — вона гірша була. І я поїду до Рима, там пустелі, і тоді я нікому не буду заважати, тільки Серьожу візьму і дівчинку... Ні, ти не можеш простити! Я знаю, цього не можна простити! Ні, ні, іди звідси, ти занадто хороший! — Вона тримала одною гарячою рукою його руку, другою відштовхувала його».


Кадр із кінофільму «Анна Кареніна»

Грета Гарбо в ролі Анни


Проте на цьому випробування і страждання Анни не закінчуються. Знову стати вірною дружиною Олексія Кареніна вона не могла, а стан неправди й обману, у якому вона перебувала після зустрічі з Вронським, теж був для неї нестерпним. Спостерігаючи за долею героїні, читач бачить, як одна за одною руйнуються всі її мрії. Так трапилося зі сподіванням виїхати з Вронським за кордон і там про все забути. Однак дійсність, від якої вона хотіла втекти, наздогнала її й там. У Росії залишився син Сергій, і Анна не могла бути щасливою в розлуці з ним. До того ж від неробства занудьгував Вронський, і вона миттєво відчула, що чоловік, задля стосунків з яким і здійснено цей закордонний вояж, потай починає нудьгувати з нею. На батьківщині її очікували страждання навіть більші, аніж ті, що їх вона переживала раніше. Часи солодких мрій про майбутнє минули безповоротно, а сьогодення постало перед нею в усій своїй гіркоті й огидності.

У маєтку Вронського відбувся заключний акт трагедії Анни Кареніної, яка хоча й здавалася багатьом (і навіть хотіла здаватися собі самій) щасливою, насправді була глибоко нещасною. Її остання зустріч з Доллі неначе підбиває підсумок життя їх обох. В образі Доллі Толстой оспівав тріумф материнського почуття. Її життя — це подвиг заради дітей, і в цьому сенсі воно є своєрідним докором Анні.

На превеликий жаль, Анна Кареніна, ця розумна, красива, незвичайна жінка, зовсім заплуталася. Вона не знайшла ліпшого виходу, аніж добровільно піти з життя, що за християнським ученням є страшним гріхом. Залишаючи цей світ, героїня кидає йому звинувачення в брехливості й злі: «Усе неправда, усе брехня, усе обман, усе зло!..» Проте чи не стала й вона (можливо, сама того не бажаючи) носієм і частиною того ж таки обману й зла?..






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.