Романтизм як світовідчуття і напрям у мистецтві - XIX СТОЛІТТЯ - підготовка до ЗНО та ДПА

Життя новому мистецькому напряму дала Німеччина, відгукнувшись романтизмом на рубежі 1790-х і 1800-х рр. на революцію у Франції. Німецький романтизм відзначався підкреслено філософським характером. Його естетика складалася в «енському гуртку», що виник наприкінці XVIII ст. у маленькому місті Ієні, поблизу Веймара. Головними теоретиками енських романтиків стали брати Август-Вільгельм і Фрідріх Шлегелі. Спираючись на філософське положення Ф. Шеллінга про розкутість, свободу людського духу, романтики вважали за потрібне утвердження мистецтва з необмеженою свободою. Втеча від дійсності у світ фантазій і вигадок не виключала інтересів романтиків до навколишнього світу. Але дійсність жила у творіннях німецького романтизму, побачена крізь призму романтичної іронії.

Романтизм відіграв значну роль у розвитку історичних поглядів, пробудивши інтерес до минулого, до ранніх етапів національного життя, фольклору, національних традицій, історії мови й культури. Важливе значення мала боротьба романтиків за свободу особистості, утвердження самостійної цінності людини та її духовного світу. Пошукам загальнолюдського об’єктивно «прекрасного» ідеалу, нормативним канонам класицизму романтики протиставляли яскраву індивідуальну і національну своєрідність, багатство людських характерів та почуттів. В основі мистецтва романтизму лежить протиставлення прозаїчного буржуазного світопорядку і духовної свободи особистості героя, його сильних почуттів та ідеальних поривів з убогою дійсністю. Звідси — мотиви трагічного розладу з життям, насмішка над невідповідністю мрії і реальності, захоплення стихією природи, потяг до далекого від сучасної цивілізації укладу життя. Важливого значення романтична естетика надавала іронії як універсальному засобу піднесення над суперечністю між ідеалом і життям.

У романтизмі вигадливо поєднуються винятковість героїв, індивідуалізм, інтерес до минулого, потяг до незвичайного та екзотики (нетиповість обставин) — і задушевність, ліризм, якесь особливе, доти невідоме літературі проникнення у глибини людської душі. В. Гюго вважав драму нецікавою, якщо вона, наче звичайне плоске дзеркало, відображає сіру нудьгу життя. Вона повинна бути «дзеркалом, яке концентрує, перетворює мигтіння на світло, а світло на полум’я!». Гюго не приваблював образ ані торгівця — скнари і шахрая, ані буржуа — розважливого і бездушного. Романтичний герой був самотнім. Такими виступають Гяур, Корсар, Каїн, Манфред у Джорджа Гордона Байрона (герої «Східних поем» і «Манфреда»), Конрад Валленрод в Адама Міцкевича, Рюї Блаз у Віктора Гюго, мандрівні музиканти в Ернста.

Старший сучасник Байрона та Шеллі Вальтер Скотт став зачинателем історичного роману, який показав, що історію творять люди з живими, палкими серцями. Вальтер Скотт майстерно передав історичні та національні особливості різних епох, країн, народів, надаючи їм яскравого романтичного колориту.

З романтизмом пов’язане збагачення літературних жанрів, руйнування колишніх уявлень про межі і правила творчості. Основними жанрами романтичної літератури стали драма, новела, романтична поема, балада, роман у віршах, де розмивається межа між епосом і лірикою, а також казка лірико-філософського або фантастичного змісту.

У німецьких романтиків казка була одним з улюблених жанрів. Усесвітньої слави зажили народні казки, записані й опубліковані братами Якобом та Вільгельмом Грімм.

Дуже обдарована людина Ернест Теодор Амадей Гофман створив химерні, смішні і водночас трагічні повісті й романи («Золотий горнець», «Життєва філософія Кота Мурра...», «Крихітка Цахес»), Творчість цього письменника, якому не судилося стати музикантом, — не забава, а, як сказав Г. Гейне, «приголомшливий крик жаху на дев’ять томів». Гофман задихався в задушливій атмосфері Німеччини початку XIX ст.

У СІДА романтика пригод, вольові, відважні і цілеспрямовані герої, сюжети індіанських казок і легенд знайшли свого співця в особі Джеймса Фенімора Купера — це п’ятитомна епопея про Шкіряну Панчоху.

Теоретично обґрунтувавши основні принципи романтизму, письменник Віктор Гюго втілив їх у своїх драмах і романах («Ернані», «Король бавиться», «Марія Тюдор», «Собор Паризької Богоматері», «Знедолені», «Людина, яка сміється»), змалювавши цілу низку непересічних людських характерів, неймовірних обставин, тріумфів добра, яке перемагає зло.

Відома письменниця Жорж Санд — палка прихильниця жіночої рівноправності («Індіана», «Валентина», «Консуело»).

Загальними рисами романтичного типу творчості є:

•    прагнення до суб’єктивізації процесу творчості, усвідомлення власної чужості «натовпу», що живе примітивними інтересами та вважає себе господарем світу;

•    тяжіння до надзвичайного фону зображення, до неймовірних ситуацій і неординарних героїв, що нерідко відображають авторську особу;

•    міфологізація дійсності через звернення до форм символізування, гротеску, фантастики.

Романтизм як напрямок припинив своє існування наприкінці XIX ст. із зникненням наявних літературних кіл, але романтизм як універсальний світогляд залишився і посів дуже важливе місце в контексті розвитку подальших напрямів кінця XIX - початку XX ст. (символізм, імпресіонізм, неоромантизм), займав він почесне місце також і поруч із модернізмом XX ст.







На нашому Youtube каналі публікуються відео скорочених творів класиків зарубіжної літератури. Переходьте на канал, підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями. Кожен день ми додаємо щось новеньке.