Романтизм як світовідчуття і напрям у мистецтві - XIX СТОЛІТТЯ - підготовка до ЗНО та ДПА

Життя новому мистецькому напряму дала Німеччина, відгукнувшись романтизмом на рубежі 1790-х і 1800-х рр. на революцію у Франції. Німецький романтизм відзначався підкреслено філософським характером. Його естетика складалася в «енському гуртку», що виник наприкінці XVIII ст. у маленькому місті Ієні, поблизу Веймара. Головними теоретиками енських романтиків стали брати Август-Вільгельм і Фрідріх Шлегелі. Спираючись на філософське положення Ф. Шеллінга про розкутість, свободу людського духу, романтики вважали за потрібне утвердження мистецтва з необмеженою свободою. Втеча від дійсності у світ фантазій і вигадок не виключала інтересів романтиків до навколишнього світу. Але дійсність жила у творіннях німецького романтизму, побачена крізь призму романтичної іронії.

Романтизм відіграв значну роль у розвитку історичних поглядів, пробудивши інтерес до минулого, до ранніх етапів національного життя, фольклору, національних традицій, історії мови й культури. Важливе значення мала боротьба романтиків за свободу особистості, утвердження самостійної цінності людини та її духовного світу. Пошукам загальнолюдського об’єктивно «прекрасного» ідеалу, нормативним канонам класицизму романтики протиставляли яскраву індивідуальну і національну своєрідність, багатство людських характерів та почуттів. В основі мистецтва романтизму лежить протиставлення прозаїчного буржуазного світопорядку і духовної свободи особистості героя, його сильних почуттів та ідеальних поривів з убогою дійсністю. Звідси — мотиви трагічного розладу з життям, насмішка над невідповідністю мрії і реальності, захоплення стихією природи, потяг до далекого від сучасної цивілізації укладу життя. Важливого значення романтична естетика надавала іронії як універсальному засобу піднесення над суперечністю між ідеалом і життям.

У романтизмі вигадливо поєднуються винятковість героїв, індивідуалізм, інтерес до минулого, потяг до незвичайного та екзотики (нетиповість обставин) — і задушевність, ліризм, якесь особливе, доти невідоме літературі проникнення у глибини людської душі. В. Гюго вважав драму нецікавою, якщо вона, наче звичайне плоске дзеркало, відображає сіру нудьгу життя. Вона повинна бути «дзеркалом, яке концентрує, перетворює мигтіння на світло, а світло на полум’я!». Гюго не приваблював образ ані торгівця — скнари і шахрая, ані буржуа — розважливого і бездушного. Романтичний герой був самотнім. Такими виступають Гяур, Корсар, Каїн, Манфред у Джорджа Гордона Байрона (герої «Східних поем» і «Манфреда»), Конрад Валленрод в Адама Міцкевича, Рюї Блаз у Віктора Гюго, мандрівні музиканти в Ернста.

Старший сучасник Байрона та Шеллі Вальтер Скотт став зачинателем історичного роману, який показав, що історію творять люди з живими, палкими серцями. Вальтер Скотт майстерно передав історичні та національні особливості різних епох, країн, народів, надаючи їм яскравого романтичного колориту.

З романтизмом пов’язане збагачення літературних жанрів, руйнування колишніх уявлень про межі і правила творчості. Основними жанрами романтичної літератури стали драма, новела, романтична поема, балада, роман у віршах, де розмивається межа між епосом і лірикою, а також казка лірико-філософського або фантастичного змісту.

У німецьких романтиків казка була одним з улюблених жанрів. Усесвітньої слави зажили народні казки, записані й опубліковані братами Якобом та Вільгельмом Грімм.

Дуже обдарована людина Ернест Теодор Амадей Гофман створив химерні, смішні і водночас трагічні повісті й романи («Золотий горнець», «Життєва філософія Кота Мурра...», «Крихітка Цахес»), Творчість цього письменника, якому не судилося стати музикантом, — не забава, а, як сказав Г. Гейне, «приголомшливий крик жаху на дев’ять томів». Гофман задихався в задушливій атмосфері Німеччини початку XIX ст.

У СІДА романтика пригод, вольові, відважні і цілеспрямовані герої, сюжети індіанських казок і легенд знайшли свого співця в особі Джеймса Фенімора Купера — це п’ятитомна епопея про Шкіряну Панчоху.

Теоретично обґрунтувавши основні принципи романтизму, письменник Віктор Гюго втілив їх у своїх драмах і романах («Ернані», «Король бавиться», «Марія Тюдор», «Собор Паризької Богоматері», «Знедолені», «Людина, яка сміється»), змалювавши цілу низку непересічних людських характерів, неймовірних обставин, тріумфів добра, яке перемагає зло.

Відома письменниця Жорж Санд — палка прихильниця жіночої рівноправності («Індіана», «Валентина», «Консуело»).

Загальними рисами романтичного типу творчості є:

•    прагнення до суб’єктивізації процесу творчості, усвідомлення власної чужості «натовпу», що живе примітивними інтересами та вважає себе господарем світу;

•    тяжіння до надзвичайного фону зображення, до неймовірних ситуацій і неординарних героїв, що нерідко відображають авторську особу;

•    міфологізація дійсності через звернення до форм символізування, гротеску, фантастики.

Романтизм як напрямок припинив своє існування наприкінці XIX ст. із зникненням наявних літературних кіл, але романтизм як універсальний світогляд залишився і посів дуже важливе місце в контексті розвитку подальших напрямів кінця XIX - початку XX ст. (символізм, імпресіонізм, неоромантизм), займав він почесне місце також і поруч із модернізмом XX ст.