Романтичні й реалістичні тенденції в російській літературі першої третини XIX ст. - XIX СТОЛІТТЯ - підготовка до ЗНО та ДПА

Для літератури першої половини XIX в. притаманна швидка зміна художніх напрямів. Панівні естетичні принципи встигали кілька разів трансформуватися протягом життя одного покоління.

На початку століття в Європі й у Росії формується романтизм — течія в літературі й мистецтві, для якого характерний особливий інтерес до неординарної особистості, самотнього героя, який протиставляє себе, світ своєї душі навколишньому світові. Для романтиків у творчості головним завданням є не стільки точне відтворення реальності, скільки створення «ідеалу», риси якого зазвичай надані головній дійовій особі й відбивають ставлення автора до дійсності.

Інакше як романтичними не можна назвати ранні твори Олександра Сергійовича Пушкіна (1799— 1837) і Михайла Юрійовича Лермонтова (1814-1841).

Пушкін належить до тих письменників, чий творчий шлях був відзначений звертанням до різних художніх напрямів. Як уже було сказано, ранній Пушкін — романтик, у його творах можна навіть виявити деякий вплив сентименталізму. Водночас його вважають родоначальником російського реалізму. Його роман у віршах «Євгеній Онєгін» В. Г. Бєлінський назвав «енциклопедією російського життя». На перший погляд Онєгін нагадує улюблений тип романтичного героя — зневірений у житті, втомлений від великосвітського суспільства молодий чоловік, який прагне самоти в сільській глухомані. Однак, уважно вдивившись у його образ, неважко помітити, що сам автор аж ніяк не вважає самітництво Онєгіна шляхетним і поетичним і не намагається переконати в цьому читача. Це не романтичний «ідеал». Пушкіна малює реалістичний портрет людини, яка «грає» для самої себе самотнього романтичного героя. «Загравшись», Онєгін не зміг оцінити щирого почуття в зовсім не відповідній романтичним канонам, не «таємничій», не «фатальній» сільській панянці Татьяні. Для Онєгіна дорожчою виявляється його гарна поза, за що він і розплачується в підсумку. Крім «Онєгіна», видатними зразками реалізму у творчості О. С. Пушкіна є історична драма «Борис Годунов», повісті «Капітанська дочка», «Дубровський».

Традиції Пушкіна в літературі продовжив його молодший сучасник М. Ю. Лермонтов. Ранні твори Лермонтова — це переважно любовна лірика. Однак згодом у його поезію поряд з темою трагічного, нещасливого кохання входить громадянська тематика. Як і його великий попередник, М. Ю. Лермонтов у своїй творчості поєднав романтизм і реалізм. Поезія романтичної самітності й протистояння світові знайшла відображення в поемах «Мцирі» і «Демон». Вершиною лермонтовського реалізму вважається роман «Герой нашого часу».

Аналіз роману «Герой нашого часу» з погляду романтизму й реалізму показує насамперед схематизм та умовність самого принципу поділу авторів і їхніх творів на романтичні й реалістичні. Крім того, можна сказати, що романтизм і реалізм є не просто двома періодами в історії літератури, а вічними способами зображення світу й людини, причому найбільших художніх вершин досягають саме ті автори, які йдуть шляхом їхнього поєднання і створюють філософсько-психологічні твори із соціальною проблематикою. Таким і є роман М. Ю. Лермонтова «Герой нашого часу», який показує, що реалізм народжується не як заперечення романтизму, а як збереження й розвиток його переваг. Такі твори завжди вирізняються деякою нерозгаданістю й глибиною. Повне роз’яснення авторами вчинків і почуттів героїв, однозначність авторських висновків завжди знижує інтерес до читання, перетворює художній твір на дидактичний. А об’єднання двох творчих методів дозволяє творові жити вічно, змушуючи кожне нове покоління читачів не просто обговорювати його по-новому, але сподіватися на нові відкриття й у художньому світі твору, й у собі самих.

Подальший розвиток літератури був пов’язаний зі зміцненням позицій реалізму. Важливою віхою в цьому процесі була творчість Миколи Васильовича Гоголя (1809-1852). Його вважають першим письменником так званої «натуральної школи» в російській літературі, тобто тієї течії, яку згодом почали йменувати «критичним реалізмом». Спадщина М. Гоголя різноманітна. Це й колоритні замальовки побуту поміщиків у повістях «Миргород», і наповнені фантастичними й казковими мотивами українського фольклору «Вечора на хуторі біля Диканьки», і містичні «Петербурзькі повісті», у яких гротеск, фантастика («Ніс») сполучаються із пронизливо реалістичним зображенням життя затиснутої обставинами «маленької людини» («Шинель»), У 1835 р. Гоголь закінчив комедію «Ревізор», сюжет якої підказав йому Пушкін. Комедія без позитивного героя, в образах злодійкуватих провінційних чиновників вона демонструвала портрет усієї чиновно-самодержавної Російської імперії. Не випадково фраза городовика у фінальній сцені: «Над ким смієтеся? Над собою смієтеся» сприймалася як адресована в зал для глядачів. Своєрідним поєднанням сатири й лірики, реалізму й гротеску є незавершений твір М. Гоголя «Мертві душі», названий самим письменником поемою.