Розвиток трагедії і театру. Зародження трагедії
Аттичний період (VІ-V ст. до н.е.)
Класична література Греції
Вакхілід і Піндар були останніми представниками блискучої плеяди визначних ліриків Еллади. Безперечно, грецька поезія продовжувала снувати і після них, і пізніше з’являлися видатні поети, але від них залишилися тільки їхні імена. У нових історичних і суспільних умовах ліричні жанри вже не відповідали тим вимогам, що їх висувала нова ідеологія молодих рабовласницьких держав, зокрема демократичних.
Подібно до того, як епос з його величними образами і формами поступився місцем ліриці, так і лірика змушена була відступити після появи драматичних жанрів, зокрема трагедії. У період духовного розквіту еллінських держав перед поезією постало завдання величезної важливості — якнайширше зобразити різнобарвність людських почуттів і пристрастей, вирішити великі моральні проблеми і через них впливати на розум, серця і душі людей, виховувати їх у дусі патріотизму та громадянської відданості. Невід’ємні ознаки ліричного твору — слово, музика і ритм — переходять і до драматичної поезії, але вже у вигляді значно досконалішого цілого, що краше відповідало високим моральним завданням, новим обставинам духовного життя народу.
Драматичне мистецтво Еллади представлене трьома жанрами — трагедією, комедією і сатирівською драмою. У цей час у зв’язку з піднесенням загального рівня культури, зростанням самосвідомості еллінів і новими умовами соціально-політичного життя виникають і прозові жанри — історіографія, красномовство і філософія. У пізніші часи вони перетворюються на величезні галузі науки. У V - IV ст. до н. е. ці жанри ще органічно були пов’язані з літературою і становили важливу й невід’ємну її частину.
Театралізовані видовища влаштовували на грецьких землях із прадавніх часів. Відомо, що вже за 2500 років до н. е. на острові Крит і в Мікенах відбувалися примітивні вистави, пов’язані з робочими, культовими, обрядовими, мисливськими та землеробськими іграми. Серед руїн величезного Лабіринту — палацу Кносса, в містах Маллія, Фест та інших до наших днів збереглися спеціальні театральні майданчики, зроблені з великих кам’яних плит, і східчасті місця для глядачів. На них виступали не тільки танцюристи, але й актори, про це свідчать фрески Кносського музею. За припущеннями вчених, уже критяни і мікенці (ахейці) знали примітивні форми театрального мистецтва, яке загинуло разом з усією крито-мікенською цивілізацією. Мабуть, його зародкові форми пізніше з’явилися в народній творчості й на інших територіях Греції. Проте вищого свого розвитку театральне мистецтво досягло через багато сторіч, лише наприкінці VI ст. до н. е., коли давно вже відбувся перехід від знеособленої, тобто народної, форми творчості до індивідуальної. Свідчення цьому — велика кількість ліричних жанрів і поява багатьох видатних поетів. Проте в нових умовах становлення демократії лірика вже не могла відповісти на запити епохи, певною мірою вона себе вичерпала. Потрібні були нові види мистецтва, які б за своїм характером більше відповідали щойно встановленій молодій державній формі, допомагали б її зміцненню і. головне, могли б виховувати у громадян почуття патріотизму і відповідальності за свою державу. Ними й стали драматичні жанри, і передусім трагедія.
Як же вона виникла, з яких джерел пішла? Ця проблема і донині залишається складною й до кінця не вирішеною. Їй присвячено десятки наукових досліджень, у яких висувалися найрізноманітніші гіпотези щодо походження трагедії. Зрозуміло, що багато вчених наполягали на вірогідності саме їхніх тверджень. Усі вони значною мірою мають рацію, їхні теорії спираються на досить вагомі факти. І все ж нині переважає думка, що не одне, а кілька таких джерел привели до появи драматичної дії, яку назвали трагедією. Безперечно, вона не могла виникнути відразу, на чистому місці, без створеної в попередні часи міцної основи. Такою основою — і про це свідчать усі гіпотетичні докази — була щедра й плідна народна творчість у вигляді культових обрядів, мімічних ігор і т. д., тобто невід’ємна частина багатьох свят. Найголовнішими джерелами трагедії можна назвати чотири.
1. Народні свята на честь бога родючості и виноградарства Діоніса. Про важливість цього джерела свідчить те, що пізніше ім’я Діоніса нерозривно поєднується з театральним мистецтвом, і саме цей бог стає його покровителем. Очевидно, головну роль відіграли гімни на честь Діоніса — дифірамби, про них докладно сказано в розділі про хорову лірику. В усякому разі Арістотель, хоч він і віддалений значним хронологічним відрізком від часу появи трагедії, з упевненістю стверджував, що вона пішла «від заспівачів дифірамбів» («Поетика», VI). Він же свідчить, що трагедія. «зазнавши багатьох змін, зупинилася, досягнувши повної відповідності своїй природі» (там же, IV).
Діоніс — бог вина і виноробства, пізніше — і театрального мистецтва. Бюст ІІ ст. до н. е.
2. Народні свята на честь богині родючості й хліборобства Деметри, культ якої щорічно відзначався у місті Елевсін. З її культом пов’язують елевсінські містерії. То були таємні дійства, що провадилися в першій, закритій частині святкування культу, до якої допускалися в храм богині лише його жерці й утаємничені особи (вже згадувані «місти»). Нам точно невідомо, що саме відбувалося на цих містеріях, оскільки втаємничені присягалися не розголошувати їхню таємницю під загрозою смерті. Але напевне можна припустити, що там ставилися невеличкі сценки з життя Деметри та її дочки Персефони, викраденої богом підземного царства Аїдом. Докладно ця легенда викладена в гімні до Деметри. Після закінчення містерій починалася друга, відкрита частина свят, у якій уже брали участь усі елевсінці й прибулі представники багатьох еллінських міст.
Діонісійська процесія. Ваза. Бл. 500 р. дo н. е.
3. Надзвичайно поширений культ героїв, які глибоко шанувалися еллінами і вважалися засновниками різних міст. Святкування їхніх культів також передбачало виконання якихось ритуальних сцен і танців.
4. Суворий культ померлих, відправа якого супроводжувалася «заупокійними плачами» — тренами (або френами), що перейшли в трагедію. Вона і закінчувалася, як правило, спільним плачем хору й акторів, що називався комосом («ударами», як правило, в груди — виразом скорботи).
Процес формування трагедії був досить довгим, розпочався він приблизно в VII ст. до н. е. Піфія оформлення культу Діоніса, що поширився серед сільського населення Еллади з нечуваною швидкістю і став чи не найголовнішим його святом, починають виникати гімни на честь цього божества. Очевидно, спершу Діонісова пісня виконувалася одним співцем у супроводі «сатирів» — ряджених у козині шкури.
Невичерпна фантазія еллінів зображувала сатирі в у вигляді вкритих шерстю людиноподібних козлоногих створінь, у яких були гострі цапині вуха, ріжки га невеликі хвостики, тупі носи Верткі й забавні, «сластолюбні» і хвальковиті, завжди готові на різні витівки, добродушні й незлобиві, вони веселим гуртом супроводжували свого улюбленого бога Діоніса. Несли його на ношах, везли у візку й постійно прикладалися до найсмачнішого дарунка бога — червоного вина, тому завжди були трохи напідпитку.
Свято Діонісій. Ваза
Сатири в Діонісовій пісні танцювали, намагаючись рухами передати те, про що співав виконавець. Отже, з моменту виникнення гімни на честь Діоніса — дифірамби — нерозривно поєднуються з присутністю сатирів.
Аріон (кінець VII—VI ст. до н. е.)
Дальший розвиток Діонісових гімнів тісно пов’язаний з ім’ям уславленого і блискучого музиканта, геніального поета, представника хорового мелосу — Аріона.
Народжений на острові Лесбос, він багато подорожував, уславився своїми піснями і врешті прийняв запрошення коринфського тирана Періандра оселитися в місті Коринф. Як свідчили пізніші еллінські вчені, Аріон був надзвичайно талановитий. Склалася навіть легенда, що музикант, подібно до міфічного Орфея, своїми піснями зачаровував не тільки людей, але й тварин. Захоплений розбійниками, він вистрибнув у бурхливе море і був урятований дельфіном, якого полонила почута перед цим прощальна пісня поета. Живучи в Коринфі, Аріон продовжував час від часу подорожувати. Він виїздив з поетичними «гастролями» в різні грецькі поліси, досягав навіть Сицилії та Італії і всюди мав незмінний успіх.
Діоніс і сатири з козлом. Ваза. VI cт. до н. е.
Проте найголовнішою заслугою Аріона було те, що він надав гімнові на честь бога Діоніса досконалої художньої форми і вперше назвав його дифірамбом, а також зробив хоровою піснею. Дифірамбічний хор Аріона складався з 50 хоревтів, відтоді це число стало традиційним. Ці хоревти були ряджені в цапині шкури — вони зображували сатирів. Аріону приписується також події хору на два півхор’я, кожне з яких по черзі виконувало пісенні строфи й антистрофи, супроводжуючи їх певними рухами й поворотами.
Виконуючи строфу, хор співав і повертався (або рухався) праворуч, антистрофу — ліворуч. Цей обмін пісенними частинами, а також декламаційні втручання екзархона (заспівувача) і сатирів створювали діалог, без якого неможливо уявити сценічну дію.
Дифірамбічний заспів виконувався під акомпанемент флейти, пізніше — кіфари. Оскільки культ Діоніса був культом «страждаючого бога» (він помирав у муках і відроджувався), то дифірамб після обробки його Аріоном почав звучати як серйозний, урочистий і скорботний заспів. Він уже нагадував драматичну дію, первісну трагедію. Отже, небезпідставно цього поета вважають засновником трагічного жанру.
Проте дифірамб оспівував подвиги й діяння лише одного Діоніса. Це обмежувало дальший розвиток гімну, але цю палу незабаром було подолано. Сюжетами дифірамба поступово стають різні історії про легендарних героїв — напівбогів, напівлюдей. Незабаром відбувається перехід до зображення і простих смертних. які діють поруч з героями, а це робить хор сатирів уже недоречним, замість них хоревтами стають ті ж самі люди. Подібна трансформація хору несподівано відбилася на характері первісної трагедії. Адже хор сатирів надавав їй забавного, жвавого й веселого вигляду. Вилучення їхніх легковажних і комічних пісень перетворювало трагедію на серйозну п’єсу. Подібне новаторство, очевидно, не всім сподобалося, зокрема своє невдоволення висловило селянство, для якого культ Діоніса лишався чи не найголовнішим. Па думку землеробів, видозміна трагедії, що лишилася без сатирів, порушила будь-який її зв’язок із культом улюбленого божества.
Вакханалії. Барельєф
Щоб задовольнити їхні вимоги і зберегти новий жанр, у якому драматурги інтуїтивно відчували великі можливості, разом із трагедіями у вистави почали включати й п’єси, хор у яких, як і раніше, складався з сатирів. Так від трагедії «відпаростився» новий драматичний жанр — сатирівська драма (або драма сатирів). Культ Діоніса, зокрема його весела карнавальна частина, сприяв появі ще одного драматичного жанру — комедії (цим жанрам нижче присвячені спеціальні розділи).
Діоніс серед акторів комедії. Ваза
Ставши основою трагічної дії, дифірамби продовжували і самостійне існування. Вони швидко поширилися по всій країні і свого найвищого розвитку досягли в Афінах. Цьому сприяли також і встановлені змагання — дифірамбічні агони, що відбувалися переважно на святах Діоніса. У другій половині VI ст. до н. е. вони стали важливою частиною цих свят. В Афінах підготовка дифірамбічних хорів до агону стала навіть громадським обов’язком, що покладався на філи міста, які, своєю чергою, обирали відповідальних за підготовку хорегів.
Діоніс із вакханками та силеном. Барельєф
Феспід (VI ст. до н. е.)
Справу Аріона продовжив драматичний поет Феспід, який народився в Ікарії (Аттика). Він поєднав виконання дифірамба з театральною дією, тобто зробив з народного дифірамба драматичну виставу. Феспід здійснив також важливе нововведення, що значно прискорило формування повноцінної трагедії — увів актора. Цей поки що єдиний актор вів діалог з корифеєм хору, відповідав на запитання хоревта чи всього хору (звідси й саме слово «актор» — «той, хто відповідає»). Феспід був і поетом, і композитором. і постановником п’єси, довелося йому виконувати і роль актора. Відомо, що в 534 р. до н. е. вперше були встановлені офіційні свята на честь бога Діоніса — Великі Діоніси. До цієї події Феспід збудував театр і поставив у ньому нову свою трагедію. Відтоді трагічні вистави на цьому святі стали традиційними. Дійшли до нас і згадки про те, що Феспід влаштував пересувний театр на візку, з яким відвідав деякі міста. Можливо, саме таке вдале поєднання свята і видовища привернуло увагу Афінської держави до нового жанру, що міг стати корисним для впливу на уми співгромадян.
До наших днів дійшло ім’я відомого на той час трагічного поета Херіла, який у 493 р. до н. е. змагався з Есхілом, а пізніше ніби і з Софоклом. Його твори, як і твори Аріона і Феспіда, не збереглися.
Яскравою постаттю був учень Феспіда, талановитий поет Фрініх (друга половина VI — початок V ст.). Очевидець початку агресивних дій перської деспотії, він відобразив їх у своїх трагедіях. Одна з них, «Здобуття Мілета» (494 р. до н. е.), оповідала про жорстоку розправу завойовників з населенням цього малоазійського грецького міста. Сила поетичного слова Фрініха примусила всіх глядачів плакати. Нагад про знищення міста — подію, яку переживала вся Еллада, був надто болісним. Винуватця цих сліз оштрафували на тисячу драхм. Інша трагедія Фрініха «Фінікіянки» (476 р.) відтворювала героїчні події Саламінської битви 480 р. Про нього поета неодноразово з пошаною згадує Арістофан у кількох своїх комедіях:
Фрініх, мои бджілка, амброзію звуків зібрав.
Він, наче ношу, приносив з гаїв і лісів
Пісні свої золотаві...
(Переклад Н. Пащенко. «Птахи», 750 - 752)
Вакхічний танок менад. Ваза. V ст. до н. е.
Загалом на той час трагедія ще не мала глибокого конфлікту, і це зрозуміло — адже був лише один актор. Вона скоріше нагадувала ораторію.