Класична література Греції

Аттичний період (VІ-V ст. до н.е.)

Розвиток трагедії і театру. Класична трагедія

Есхіл (525—456 рр. дo н. е.)

Біографія. Есхіл — поет становлення афінської рабовласницької демократії. Він почав творити в часи, коли основа трагічного мистецтва вже була закладена. Талановитіший за всіх своїх попередників, він настільки вдосконалив трагедію, увів так багато нового, що саме у його творчості вона оформилася вже як драматичний жанр. Не випадково ще грецькі вчені почали називати Есхіла «батьком трагедії».

Для своїх сучасників він був взірцем справедливості й мужності, палким проповідником патріотизму, вихователем громадянської доблесті.

Біографія Есхіла маловідома. Як свідчать античні вчені, народився він неподалік Афін у містечку Елевсін в аристократичній родині. Можливо, був обізнаний з таємницями Елевсінських містерій, тобто входив у коло посвячених у них, на що натякають його слова в «Жабах» Арістофана:

Деметра-мати, що плекала розум мій.

Твоїх містерій були гідним дай мені

(Переклад В. Тена)

Юність Есхіла припала на період напруженої політичної боротьби. якою супроводжувалося становлення молодої демократичної держави, але відомостей про його особисту участь у ній немає. Знаємо лише, що коли над Афінами нависла загроза агресії з боку величезної Перської деспотії, він разом із двома братами став учасником усіх греко-перських війн: під Марафоном був поранений, бився під Саламіном і Платеями. Найважливішим здобутком свого життя вважав не творчість, а участь у Марафонській битві. В епітафії, написаній собі самому і після його смерті викарбуваній на могильній плиті в далекій Сицилії, він про свою славу трагічного поета навіть і не згадує:

Тут Есхіла Афінського, Евфоріонова сина,

Гели плодюча земля тіло його прийняла.

Згадують гай Марафонський відвагу його, тож і плем’я

Довговолосих мідян — в битві пізнали її.

(Переклад Н. Пащенко)

Як і завжди в античності, ім’я видатного поета пов’язувалося з легендами, що виникали пізніше. Одна з них оповідала, що поетичний хист з’явився в Есхіла після того, як у сновидінні бог Діоніс наказав йому писати трагедії. В усякому разі свою поетичну діяльність Есхіл розпочав після 20 років, але його виступи на драматичних змаганнях спочатку виявилися невдалими. Перемога прийшла лише в 484 р. до н. е., а загалом перші місця він здобував 13 разів.

Двічі в житті він залишав Афіни. У 470 р. до н. е. його запросив сицилійський тиран Гієрон, який полюбляв збирати коло свого двору видатних письменників і філософів. Там Есхіл удруге поставив трагедію «Перси», що мала такий самий успіх, як і в Афінах.

Незадовго до кінця свого життя поет з невідомих причин вдруге залишив місто Афіни й переселився до Сицилії. З нього приводу існують дві гіпотези, хоч обидві й не підкріплені достовірними фактами. Так. в одній зі своїх праць Арістотель пише, що Есхіла обвинуватили в розголошенні таємниць Елевсінських містерій. Поет уник покарання лише завдяки особистим бойовим заслугам або заслугам брата. Але ж Арістотеля відділяло від Есхіла майже століття, тож точної причини еміграції він міг не знати. Інша версія пояснює від’їзд поета на Сицилію глибокою образою Есхіла на афінських громадян, які назвали переможцем елегійних змагань на честь воїнів Марафонської битви не його, учасника нього бою, а Софокла.

Проте, очевидно, найпереконливішим може бути свідчення Арістофана, що його знаходимо в комедії «Жаби»: «афінян кликать не схотів Есхіл», оскільки «немарне ж їх вважав він за злодіїв». Комедіограф натякає на ту гостру політичну боротьбу, у яку міг бути втягнений і Есхіл. Адже 462 р. до н. е. Ефіальт ліквідував ареопаг, який навіть після встановлення демократії в Афінах залишався дуже впливовим органом аристократії. Есхіл, безперечно, був захисником ареопагу, не випадково у своїй трилогії «Орсстея» він звеличує його, вважаючи втіленням законності.

Про смерть Есхіла також існує легенда. Оракулом було сповіщено. що він загине від небесного удару. Боячись, щоб у місті щось не впало йому на голову, поет почав писати свої твори в полі. Одного разу пролітав орел, тримаючи в пазурах черепаху і шукаючи скелю, об яку можна було розбити панцир жертви. Побачивши лису голову поета і прийнявши її за блискучу скелю, орел випустив черепаху... Відомо, що існувала антична гема з зображенням профілю Есхіла. а над ним — орла з розкинутими крилами і черепахою в пазурах. Нерозв’язаною залишається проблема гема виникла як результат легенди чи, навпаки, легенду складено після появи теми.

Світогляд. Есхіл жив у часи, коли демократичні порядки в Афінах ще не зміцніли, у самому місті точилася напружена боротьба між родовою аристократією і демократією, яка робила свої перші кроки. Ще тривав перехідний період, тому давні традиції родового суспільства позначалися на свідомості громадян. Не уник впливу родової ідеології й Есхіл. Цим пояснюється складність світогляду поета, якому були близькі погляди та інтереси частини родової аристократії, але який водночас не міг не бачити того нового й прогресивного, що несли з собою демократичні перетворення у державі.

Він поділяв погляди тієї просвіченої аристократії, яка сприйняла віяння часу і почала відстоювати права людини нового періоду, заперечуючи варварство і дикість архаїчного минулого. Ця аристократія усвідомила вже перевагу полісної системи над застарілою родовою, що вирізнялася первісними, невизначеними відносинами між людьми. Тому Есхіл з таким патріотичним піднесенням закликає еллінів на захист Афінської держави перед спільною загрозою перської навали і сам подає приклад, захищаючи її зі зброєю в руках. Він ненавидить зраду, особливо якщо вона загрожує незалежності вітчизни. Загалом, подібна риса людини викликає у героїв Есхіла найгостріше засудження. Поняття вірності як етичної категорії сформувалося у свідомості поета під впливом нових взаємин у полісному суспільстві. Тому гак погордливо звучать слова хору океанід у «Прометеї закутому», що не тільки проголошує свою відданість могутньому богові, але й хоче поділити його долю:

Ми готові все перетерпіти з ним,

А до зрадників вчились ненависті ми,

І з пороків усіх

Для нас найогидніша зрада.

(Переклад Б. Тена. 1067 - 1070)

Любов до батьківщини — одна з постійних тем у творах Есхіла. Патріотичним духом проникнута і трагедія «Семеро проти Фів», у якій правитель Етеокл віддає власне життя, аби лише не проливати кров своїх співгромадян. Ідеальним керівником держави зображений і цар Пеласг, який бере під захист дочок Даная, порадившись перед цим з народом і здобувши цілковиту його підтримку («Благальніші»). Трагедія «Перси» несе в собі пафос перемоги всього народу — саме таким чином поет висловив свою любов до батьківщини.

Будучи прихильником демократії, Есхіл усе ж уважає за необхідне зберегти владу аристократів, за умови надання їй більшої цивілізованості. Тобто поет виступає за демократизований певною мірою аристократичний поліс. Такі державні форми, як тиранія і деспотія, а також і повна демократія з її надто вільними і тому досить небезпечними ідеалами, для Есхіла неприйнятні. Він відкидає всякі спроби деяких афікських політиків спрямувати місто на шлях експансіонізму, протиставляючи їм ідею мирного і спокійного життя.

Народжений у рабовласницькому суспільстві, Есхіт ціпком з ним примирюється, але як уважний і проникливий художник не може не бачити страшних його суперечностей. Тому він завжди співчуває долі рабів і називає головне джерело рабства — війну. У деяких його трагедіях герої з жахом передбачають власну долю, що може їх перетворити на рабів. Зокрема, про це співають хори у трагедіях «Благальніші», «Семеро проти Фів»:

Ген у неволю гнатиме напасник

Удовиць, дівчат, за коси

Їх ухопивши, мов кобилиць,

Одяг порвавши... Пустітиме

Місто серед лунких ридань

Полонянок, що йдуть на смерть...

Важка жде — чую — всіх нас доля.

(Тут і далі переклад А Содомори. «Семеро проти Фів». 305—311)

Нові часи в історії Афінської держави позначилися також і на релігійно-філософських поглядах Есхіла. що значно відрізняються від традиційного ставлення до богів. До них поет ставиться надзвичайно критично, роблячи виняток для Зевса, верховного божества. Але в його розумінні Зевс — не просто «Олімпієць, цар богів і людей», а втілення загальної ідеї божества в найширшому його розумінні. Есхіл залишає цьому божеству ім’я Зевса, але попереджає, що воно може зватися і якось інакше. У трагедії «Агамемнон» хор співає:

Зевсе наш!

Хто б не був ти, та якщо

Саме так волієш ти

Зватись — Зевсом зву тебе.

Все я зважив міць твоя —

Незрівнянна. Від журби

Марної тільки один ти направду спроможний

Душу втомлену звільнить...

Хто щиросердно вславлятиме Зевса-звитяжця.

Мудрості вершин сягне.

(150 - 157, 164 - 165)

В одному з фрагментів Есхіловоі трагедії, що не дійшла до нас, Зевс постає як певне пантеїстичне начало в природі: «Зевс — ефір, Зевс — земля, Зевс — небеса, Зевс це все і що вище над усе». Всі таємні задуми Зевса приховані від людини, яка неспроможна проникнути в них.

Разом зі своєю дочкою, богинею справедливості Діке, Зевс установлює у світі одвічну гармонію, високоморальну Правду, її порушення призводить до неминучого покарання. Не випадково однією з головних причин поразки персів під Саламіном Есхіл уважає те, що вони переступили межі дозволеного: для їхнього володарювання Зевс визначив азійські землі, еллінам дісталося Середземномор’я. Вторгнення перського царя на територію Еллади вже наперед було приречене на невдачу, оскільки він порушив установлений Зевсом закон Справедливості. Взагалі для Есхіла найвищим мірилом моральних принципів і поведінки людей завжди залишається непохитна категорія Правди. Невблаганна Діке пильно стежить, щоб жодний злочин не залишився безкарним, і про все це доповідає Зевсу. Тому покарані Паріс і троянці, Клітемнестра («Агамемнон»):

Hi! Нема порятунку

Для зажер и -зухвальця.

Що ногою штовхнуть посмів

Правди вівтар священний.

(378 - 381)

Злочинець не може сховатись від Справедливості, рано чи пізно вона його спостигне. За Есхілом, усі злодіяння кояться тоді, коли людину засліплює гординя або зухвалість, від яких вона втрачає розум чи здоровий глузд. У такому стані вона не тільки здатна на найжахливіший учинок, але може навіть кинути виклик богові, як це зробив Ксеркс. Тінь Дарія засуджує його і просить «напоумити» сина, щоб він не смів «зухвальством ображати небожителів». На думку Есхіла. вчинивши злочин, винуватець починає страждати задовго до самого покарання, як це було з Орестом. Есхіл уважає, їло ці його страждання — початок покарання. що здійснюється його власною совістю, тобто самопокарання. Справжня кара прийде пізніше, злочинцю втекти від неї неможливо:

Хор

Безтурботно з люден щe ніхто не прожив,

І ніхто ще не втік од покари:

Цей страждає в цю мить,

А на того ждуть муки пізніше.

Орест

... піддавсь я, переможений,

Думкам бентежним. Жах он біля серця вже

Співать готовий; серце — б'ється в лад йому.

(«Хоефорн», 1045 - 1048, 1051 - 1053)

Есхіл висунув ідею найдосконалішого, з його погляду, закону світової Справедливості, що охороняє окремих людей і цілі держави, найкраще відповідає загальному поняттю Правди, у яке входить і категорія міри в житті й поведінці людини:

За кривду — поплатились. Дехто каже:

Хто все святе під поти взяв, осквернив —

Живе собі... А боги —

Мов сліпі. Ця думка — гріх.

Життя вмить: де пиха —

Біда там. месниця,

Вступа в дім, повний вщерть багатства,

І гне тих, хто все дувсь, гордився

Лиш міра — верх благ усіх. Без журби

В скромному достатку

Душу свою втішаймо.

(«Агамемнон», 367 - 377)

Виконання цього закону сповнює людину життєрадісності, надає наснаги, сприяє налагодженню розумного життя. Щоправда, попереджає Есхіл, боги можуть наслати людині випробування — невимовні страждання, але вони необхідні для кращого розуміння перебігу подій, внутрішнього вдосконалення самої люпини. Цей постулат, уперше висунутий поетом — пізнання через страждання, був своєрідним відкриттям, що його використали пізніші античні автори.

До традиційної міфології Есхіл ставився недовірливо і досить гостро її критикував, подібне ж ставлення склалося в нього й до багатьох богів. У невигідному світлі постає Аполлон, який наказує Орестові вбити матір, несправедливо карає Кассандру, або Ґера. яка прирікає на страждання нещасну Іо, чи «прислужник богівський» Гермес тощо. А всякі віщування чи пророцтва поет відкидає, вважаючи, що вони нічого доброго людині не приносять і тільки вводять її в оману.

Уважають, що Есхілом було написано близько 70 трагедій і 20 сатирівських драм. Повністю з них дійшло до нас лише 7 трагедій і кілька десятків фрагментів. Проте й ця невелика кількість творів дає можливість простежити зростання майстерності Есхіла і зробити висновок, що вона вдосконалювалася разом з розвитком трагедії як драматичного жанру.

Теми своїх трагедій поет брав з міфології, винятком були «Перси», засновані на історичному сюжеті. Хоча не слід забувати, що міфологічні події також сприймалися еллінами як історичні Звертаючись до далекого минулого. Есхіл намагався поставити на його тлі ті питання, що були актуальними для його сучасників. Тому всі його трагедії сприймалися як твори надзвичайно злободенні. Проблема невідворотності людської долі, незалежної навіть од волі богів, морального обов’язку людини та її обов’язку перед державою, проблема неодмінного покарання злочинця за пролиту кров, родової помсти і прокляття, що тяжіє над усім родом. надзвичайно гостро постали в період становлення Афінської держави. Мабуть, у зв’язку з тим, що вирішити ці складні проблеми в межах однієї трагедії було неможливо, Есхіл увів у театральне мистецтво сюжетно зв'язану трагічну трилогію, що стала традиційною для виступів на драматичних змаганнях.

Перші його трагедії скоріше нагадували ораторії, оскільки хор у них відігравав чи не найголовнішу роль, в усякому разі він був колективним актором. Саме таким він постає у найраннішій серед тих, що дійшли, трагедії Есхіла «Благальніші». Дія в ній майже не розвивається, прискорюючись лише в кінці п’єси І це при тому, що в трагедії вже з’явився другий актор, уведений поетом, який дещо збільшив її діалогічну частину. «Благальніші» були першою частиною трилогії, сюжет її взятий з міфу про Данаїд.

«Перси». Приблизно те ж саме маємо у глибоко патріотичній трагедії «Перси-, що 472 р. до н. е. зайняла на драматичних змаганнях перше місце, її хорегом був тоді ще молодий Перікл. Партії хору в ній також відіграють вагому роль.

Дія трагедії відбувається перед палацом перського царя Ксеркса в Сузах. Хор перських старійшин співає пісню, в якій згадує похід величезного и ніби нездоланного війська Ксеркса проти еллінів. Але в цій пісні звучить тривога, бо «темний смуток душу їсть». Хор передчуває близькі нещастя, що мають обрушитися на Сузи, які «заголосять, поникнуть у журбі»:

Плач підхопить Кіссія —

Піде ген луна сумна...

І жінки, зчинивши крик та зойк,

Мов шалені, рватимуть

Тонко зітканий одяг на собі.

(112 - 116)

Після виходу матері Ксеркса Атосси, яка розповідає про свої зловісні сни. тривога хору ще більше зростає, пісня стає ще похмурішою. Наляканий хор радить Атоссі молити богів одвернути біду, просити померлого Дарія допомогти синові. Прибігає вісник і докладно розповідає про загибель перського флоту і великої кількості воїнів та відомих воєначальників під Саламіном. З’являється викликана Атоссою тінь царя Дарія, її чоловіка. Він звинувачує сина в загибелі випробуваного війська і пророчить нові лиха. Дарій пояснює поразку Ксеркса карою богів за його зухвалість і безчинні дії на еллінській землі:

...їх чекають муки найжорстокіші

І за нахабство, й за безбожні помисли —

Всіх тих, які, в Елладу впавши, зважились

Палити храми, красти божі статуї.

Там вівтарі розбито, а зображення

Безсмертних із підніжжя — н пил повергнуті.

За зло, ідо натворили, — зла не меншого

Сулилось їм зазнати. Дно їх мук і біт

Іще не проглядає ще їх більшає.

(784 - 791)

З купкою воїнів прибігає в роздертому одязі Ксеркс, оплакуючи свої нещастя. У гірких треногах хор також оплакує втрату Персією колишньої могутності. Трагедія закінчується спільним плачем хору й акторів.

Як уже згадувалося, Есхіл сам був учасником Саламінської битви, але в трагедії відсутні конкретні епізоди величезного бою. Головна мета поета — глибоке осмислення історичного значення цієї події як для Еллади, так і Персії. Центральну, кульмінаційну частину п’єси становить драматична розповідь вісника. Для еллінів вона звучала патріотичним гімном, в устах ворога їхня перемога набувала особливої історичної значущості. Вісник підкреслює нестримність пориву еллінів, які кинулися на персів з патріотичною піснею:

...І дружній заклик несподівано

Потряс повітря: «Гай же. діти еллінів!

Отчизну порятуйте, жон. дітей своїх.

Богів оселі — наші храми батьківські

Й дідів могили! Нині в бій за все йдемо!»

(385 - 389)

Ще перед цим перський хор уточнив причини могутності Афінської держави, наголосивши на демократичному способі життя всіх еллінів: «Не стоїть ніхто над ними, та й не вміють слугувать» (230). У персів же всі раби, крім самого царя. Трагедія свідчить про глибоке переконання Есхіла в тому, що смертельна сутичка двох державних устроїв закінчиться перемогою більш цивілізованих демократичних Афін. До того ж не можна порушувати встановлену богами рівновагу й визначення долі. Дарія особливо обурило й те, що Ксеркс насмілився образити Посейдона:

Геллеспонт, потік священний, Боспор, бога течію.

Він у пуга взяти зваживсь, поневолить, мов раба,

Перепонами з заліза хвилям шлях загородив.

Щоб загони незчисленні через них .могли пройти

... Видно, розуму рішивсь.

(722 - 725, 727)

У цій трагедії Есхіл виявив себе і як майстер створення обстановки зростаючої тривога, загального напруження. Нещастя може обрушитися на людину несподівано. А хор його відчуває задовго до приходу вісника, тому його пісні попереджали глядачів про щось жахливе, невідворотне, що мало статися. Подібний художній прийом поета часом називають створенням атмосфери жаху на сцені. Арістотель уважав характерними ознаками трагедії присутність у ній жаху й жалості, співчуття. Обидва ці драматичні прийоми дістали повне відображення в «Персах».

Перси. У центрі — Марій, вісник, радники царя. Угорі — Зевс, Афіна, Еллада, інші. Унизу — збір податків, завойовані племена. Ваза. V ст. до н. е.

Дивлячись цю трагедію, глядачі мали відчувати глибоке задоволення, гордість переможців, адже то була справді велика звитяга еллінського народу. Зображувані вісником загальна картина битви і те піднесення, з яким грецькі герої рушили в бій, викликали патріотичні почуття. Але в Есхіла відсутні всяка тенденційність вузького націоналізму, почуття зверхності над розбитим ворогом. У його зображенні Атосса, Дарій, хор старійшин постають як глибоко стражденні персонажі, з горя яких поет ніколи не дозволяє собі посміятися чи поглузувати. Навпаки, він щиро співчуває цим нещасним — такою була воля богів. Величезна перемога еллінів тут зображена з допомогою грандіозного плачу і жаху персів, що робить її особливо монументальною.

Поет підказує і дальший шлях, яким мають іти обидві країни: це остаточне припинення війни і незалежність національного розвитку кожної країни.

Мало відомо про іншу тетралогію Есхіла, засновану на Фіванському циклі міфів. Трагедії «Лай» і «Едіп», а також сатирівська драма «Сфінкс» до нас не дійшли, відома лише трагедія «Семеро проти Фів». поставлена в 467 р. до н. е. У ній домінує ідея патріотизму — рідне місто слід захищати, незважаючи на втрати, навіть ціною загибелі його керівників. У період становлення полісів, що протистояли варварським звичаям минулого і були засобом для припинення міжусобних війн, ідея патріотичного об’єднання громадян навколо свого рідного міста була для Есхіла надзвичайно важливою.

«Прометей закутий». Найвидатнішою трагедією Есхіла вважають «Прометея.закутого», що входила до трилогії про Прометея. Написана трилогія, очевидно, у 469 р. до н. е. Зміст її інших частин — «Прометей вогненосний» і «Звільнений Прометей» — нам точно невідомий, але ціпком можливо, що в «Прометеї венценосному» розповідалося про розподіл Зевсом усіх благ між богами, люди ж збулися розуму і світла знань. Лише один Прометей поставився до них із співчуттям і вирішив допомогти. Він лав людям розум і мови, науки й ремесла, а також викрав з Олімпу вогонь і передав їм для користування. За це Зевс покарав Прометея.

Трагедія «Прометей закутий» розповідає про це покарання. Дія розгортається в далекій скіфській пустелі. Зевсові слуги Влада, Сила і Гефест ведуть Прометея до скелі, і Гефест приковує його. На всі обвинувачення Влади Прометей відповідає гордим мовчанням. Непереборний титан-бунтівник не скоряється волі Зевса. Лише коли він залишається один, то починає скаржитись стихіям на свою самотність. До нього прилітають Океан іди, а потім і сам Океан, який радить Прометею замиритися із Зевсом, але той відмовляється. У діалозі з Океан ідами герой докладно розповідає про свої дари людям. «Від Прометея — всі в людей умілості», — з гордістю говорить він. З’являється нещасна Іо, перетворена Герою з ревнощів на телицю. Вона питає у титана-віщуна про свою дальшу долю. Прометей попереджає її про численні страждання і труднощі, які вона повинна перебороти, але врешті до неї повернеться жіноча врода і вона стане родоначальницею могутнього роду героїв, у якому, десь у тридцятому його коліні, з’явиться і визволитель самого Прометея Геракл. Прометей розповідає про можливе народження сина Зевса, сильнішого за батька, проте імені богині-матері не називає. Чуючи ці погрози Прометея, Зевс посилає до нього Гермеса з метою дізнатися про таємницю Герой відмовляється це зробити, і тоді його спостигає нове покарання. Зевс кидає свою блискавицю, земля розходиться, і Прометей разом зі скелею падає у безодню і потрапляє в чорний Тартар.

Очевидно, заключною була трагедія «Звільненим Прометей», у якій ішлося про дальшу долю титана. 30 тис. років терпів він муки в Тартарі, поки Зевс знову не виніс його на поверхню і не прикував до пасма Кавказьких гір, посилаючи щодня орла шматувати його тіло. Продовжувалося це доти, доки не з’являється Геракл, який убиває стрілою орла й розбиває кайдани героя. У кінці Прометей ніби замирюється з Зевсом і відкриває врешті таємницю його падіння. Небезпечним для Зевса стане його любовний зв’язок (або шлюб) з морською богинею Фетідою, тому боги вирішують одружити її з земним царем Пелеєм. В Аттиці на честь Прометея встановлюється культ.

Уже в самому міфі Прометей був наділений рисами, що робили його втіленням людських зусиль у боротьбі з природою. З самого початку трагедії глядачів вражає постать титана-страждальця. Непохитний у своїх переконаннях, гордий, сповнений презирства до фізичних мук, він відразу привертав симпатії глядачів, особливо після загрозливих і обвинувальних промов Влади, на які відповідав мовчанням. Очевидно, Есхіл тут уперше звернувся до цього прийому, який пізніше неодноразово використовуватимуть драматурги. А суть його полягала в тому, що це мовчання було сповнене глибокого внутрішнього змісту. Всім своїм виглядом Прометей свідчив, що залишається несхитним борцем, вірним своїм ідеям, його неможливо зламати ніякими тортурами, і він не змінить свого ставлення до Зевса, якого вважає деспотом і тираном. Цей прийом пізніше почали називати формулою трагічного мовчання.

У діалозі з Океанідами та Іо непорушна воля титана виявляється ще яскравіше. Він кидає обвинувачення Зевсу в його чорній невдячності — адже лише Прометей був єдиним з усіх титанів, хто допоміг Зевсові в боротьбі з Кроном заволодіти олімпійським троном:

За цю послугу карою жахливою

Владар богів жорстоко відплатив мені

Властиво-бо усім тиранам хворіти

На боязку до друзів недовірливість.

(Тут і далі переклад Б. Тена. 222 - 225)

Ніякі моління жалісливих Океанія, умовляння бога Океана замиритися з Зевсом не можуть вплинути на героя, і він відкидає їх. Його надихає розуміння того грандіозного значення, що мав його подвиг для культурної еволюції роду людського. У монолозі Прометея, яким він відповідає ридаючим Океанідам, Есхіл розгортає величну панораму цивілізаторської місії цього бога-героя:

Ось про недолю смертних пи послухайте:

То я ж їм, дітям нетямущим, розум лав.

Я наділив їх мудрою розважністю...

Не знали ні теслярства, ні підсонячних

Домів із цегли, а в землі селилися.

Мов комашня моторна, десь у темряві

Печер глибоких, сонцем не осяяних.

І певної ще не було прикмети в них

Для зим холодних, і весни квітучої,

І золотого літа плодоносного.

Весь труд їх був без тями. Таємничий схід

І захід зір небесних пояснив я їм.

З усіх наук найвидатнішу винайшов

Науку чисел, ще й письмен сполучення

І творчу дав їм пам’ять — цю праматір муз.

І в ярма першим уярмив тварини я.

Щоб у важкій роботі, приневолені.

Людей своїми заступили спинами.

Я віжколюбних коней в колісниці впріг —

Забагатілих розкошів оздоблення.

Хто. як не я. для мореплавців вигадав

Між хвиль летючі льнянокрилі повози?

...Я їх навчив вигойні ліки змішувать,

Щоб цим перемагати всякі хворості.

Для них я різні віщування способи

Установив, і перший сни я визначив...

(442 — 444, 450 — 468, 482 - 485)

Прометей не приховує своєї гордості за здійснену ним для людей велетенську роботу і готовий перетерпіти «ще безліч муки й катувань ще тисячі». От тільки себе не уберіг, за що йому дорікають Океаніди. Мабуть, разюча картина високої цивілізації була підказана Есхілу як ідеями грецької філософії, що швидко прогресувала, так і самою афінською дійсністю, бурхливим розвитком загальної культури поліса. Порівняння минулого варварства з сучасністю було не на користь першого, гак само як і первісний уклад життя північних грецьких племен, відсталих у своєму розвитку, не міг конкурувати з життям беотійців, афінян і т. д.

У своїх останніх діалогах з Океанідами і Гермесом Прометей неодноразово звинувачує Зевса в жорстокості й несправедливості і пророкує йому неминуче падіння з трону:

Вій тішиться громами піднебесними.

Хай сипле з рук вогнями-блискавицями.

Та вже не допоможе не ніяк йому —

Впаде безславно і не підведеться він...

(916 - 919)

Тиранія Зевса нестерпна Прометею. Драматична доля Іо зайвий раз переконує його в деспотичності Олімпійця, якого він давно вже перестав поважати. Свою зневагу герой висловлює хору прямо:

Шануйте ви владущих і улещуйте,

Для мене ж .менше від німого важить Зевс. —

Хай робить що захоче ней короткий час,

Недовго він богами керуватиме.

(937 - 940)

У боротьбі з Зевсом Прометей ніби зазнає поразки, але насправді він стає моральним переможцем. Олімпієць не зміг його зламати тортурами, дух Прометея залишається непереборним, і, незважаючи на страшні муки, він висловлює свою ненависть до

деспотії:

Скажу одверто, — всіх богів ненавиджу,

За добре злим вони мені віддячили.

(975 - 976)

У жодному зі своїх творів Есхіл не заходив так далеко у критиці олімпійських богів. Відійшов він і від зображення образу Прометея Гесіодом, у якого бог-титан постає лише хитрим викрадачем вогню, і від міфологічної традиції, за якою всіх робіт і наук людей навчали інші боги чи герої: Гефест дав їм ремесла, Афіна — мудрість і науки, Орфей — ліричне мистецтво, Дедал учив архітектури й будівництва, а Фороней — навіть здобувати вогонь і впрошувати хліб. У Есхіла — все від Прометея! Його ставлення до Зевса подане поетом не як випадковість чи абстракція, а як глибоко осмислена поведінка, до того ж у бунтарській формі — від початку до кінця трагедії. Це робить її коментар та аналіз дуже складними, якщо не неможливими.

Річ утім, що з трилогією про Прометея пов’язана низка проблем. Чи існувала взагалі трилогія про Прометея? А якщо існувала. то в якому порядку були розмішені трагедії? А може, вони входили до різних трилогій? Чи висловлює Прометей думки самого автора, тобто стає його «рупором ідей»? Або це особисте ставлення героя до Зевса і богів, і автор не причетний до його різких висловлювань? Чи, може, Зевс у цій трагедії розглядається Есхілом не як пантеїстичний символ природи, а як звичайний олімпійський бог — і він його критикує так само, як і олімпійських богів в інших творах? Як і чому міг замиритися Прометей із Зевсом після таких неймовірних страждань? Слова бога-титана про можливе примирення в майбутньому також звучать загадково:

Я знаю, що лютий, жорстокий Зевс,

Справедливість йому — його самоволя.

Але прийде час —

Злагіднішає він під ударом важким.

Погамує свій безнастанний гнів,

1 дружній зі мною закласти союз

Поспішить він до мене назустріч.

(187 - 193)

Усі наведені проблеми дуже складні й за браком художнього матеріалу (інших трагедій Есхіла) вирішені бути не можуть. Протягом довгого часу їх досліджували видатні вчені багатьох країн, і результатом цих досліджень стали численні й суперечливі гіпотези, що мало прояснюють згадані питання.

Отже, при аналізі трагедії «Прометей закутий» слід виходити лише з її тексту, не порівнювати з іншими творами Есхіла і, мабуть. не торкатися питання його світогляду. Тобто розглядати її як окремий мистецький факт, у якому найважливіше — його вплив на світову літературу. До Есхіла Прометей в Елладі був одним з не дуже популярних богів еллінського пантеону, і ми, якби не трагедія, знали б про нього як «одного з багатьох» богів.

Прикутий Прометей і Антей. VI ст. до н. e.

Геній Есхіл увічнив образ Прометея. А в нові часи він почав набувати сучаснішого тлумачення, його ім’я поступово огортається пафосом революційності. З початком революційних рухів у Західній Європі прометеївські риси стають символом протиборства деспотії в усіх її формах. Есхіл підкреслює деякі з них, перетворюючи їх на визначальні в характері свого героя. Перша з них — це послідовне викриття деспотії Зевса, тираноборство Прометея, гострі виступи проти безпринципного й жорстокого, підступ но-хитрого й боягузливого Зевса, який жодного разу не з’являється на сцені, але незриму присутність якого відчувають усі персонажі. Друга риса Прометея — це вірність своїй ідеї, категорична відмова навіть під загрозою нестерпних тортур схилитися перед волею бога-владаря. Бог Океан пропонує Прометеєві «виправити вдачу», «оновитися», не кидатися «гострими словами», «змиритися», просити прощення у господаря небес, але герой воліє все перетерпіти, щоб врешті побачити падіння деспота. Третя риса Прометея — гуманізм, власне, заради людей і починаються всі його страждання. Дари, зроблені Прометеем смертним, символізували могутній людський прогрес. У нових умовах, коли Європа долала останні залишки старого феодального устрою і будувала новий, ця риса Прометея виявилася надзвичайно актуальною.

Нам невідомо, як Есхіл вирішував конфлікт між титанічною особистістю, прагненням людського духу і непереборною, залізною необхідністю, тобто вищою силою, що кладе край цим прагненням. Але приклад Прометея підказував шлях тим, хто не схотів змиритися з обмеженістю людської натури і дерзав іти проти долі. Чи тим, хто став на бік титана та приєднався до прокльонів, які він посилає богу-тирану, і не підкорився жорстокій силі, що править світом. Ця думка одного з дослідників античної літератури уявляється цілком слушною і дає змогу зрозуміти, чому Прометей у нові часи стає не тільки популярним, але й революційним образом, символом тираноборства, неприйняття всякого історичного Зла.

Образ самого Прометея можна назвати монументальним, тобто таким, у якому вирують могутні почуття, грандіозні пристрасті, які не під силу витримати звичайному герою, вони б його просто зламали. До цього слід додати й нелюдські мордування Прометея, на які він іде цілком свідомо. Прометей не знає сумнівів, вагань, відступів. Сам титан посилається на невблаганність долі, але це не приводить його до покори та безвілля. Навпаки, невмолима доля штовхає його могутню натуру до високих героїчних подвигів.

Разом з тим Есхіл сміливо наділяє Прометея і суто людськими рисами. Залишившись самотнім, титан страждає і голосно скаржиться на «нездоланну силу Неминучості», що за його добрі й благородні справи так жорстоко карає. Подібні скарги могли б висловлювати смертні, і вони були б логічними і зрозумілими... В іншому епізоді, розмові з Іо. Прометей щиро співчуває дівчині, її стражданням і розмовляє з нею надзвичайно лагідно. Це вже не титан. Так може розмовляти зі своєю ученицею старий досвідчений учитель, який не приховує од неї труднощів її дальшого шляху, радить уникати підказаних ним небезпек, підбадьорює і заспокоює. Згадані епізоди могли б певною мірою принизиш образ бога-титана, але цього не трапляється. Есхіл свідомо використовує прийом певного «олюднення>« Прометея і досягає ним ефекту єднання героя з глядачами, конкретного розуміння його людяності. Зменшуючи «божественний ореол» титана, поет робить його значно ближчим для глядачів.

Деякі образи трагедії досить одноманітні й схематичні, позбавлені динаміки розвитку. Іншими вони й бути не можуть, оскільки дія в трагедії відсутня, а в діалогах персонажеві розкритися важко. Старий доброзичливий Океан щиро хоче допомогти Прометеєві й навіть пропонує свої послуги, але так і не може зрозуміти вчинків героя. Безвольні Океан іди оплакують страждання титана, але здатні тільки на самопожертву. Іо зображена лише як несправедливо страждаюча жінка. Гефест проти своєї волі, а Гермес бездушно і бездумно виконують накази Зевса.

Різні письменники минулих часів знову і знову поверталися до могутнього образу бога-титана, акцентуючи увагу на тій чи іншій із зазначених його рис, даючи йому відповідні філософські оцінки. Високо цінували Прометея Гете, Шеллі, Байрон, Шевченко... Зокрема, Шеллі писав про нього: «Прометей постає як тип вищої моральної та розумової досконалості, який керується найчистішими і безкорисливими спонуканнями, що ведуть до найблагороднішої мети».

У «Прометеї закутому» надзвичайно активний і жвавий діалог уже цілком перемагає хорову частину, займаючи майже 950 рядків зі 1100, що складають трагедію. Тобто хор тут не відіграє значної ролі, він — лише співчутливий свідок того, що діється, а не актор, який бере участь у розвитку дії. Та її як такої в трагедії майже немає, домінують монологи та діалоги героїв. Отже, головною для Есхіла стає мовна характеристика героїв, тому кожний з них розмовляє властивою йому мовою. Влада і Гермес, відчуваючи підтримку Зевса, ведуть свою діалогічну партію брутально й загрозливо. Океаніди — ніжно й нерішуче. Океан — м’яко й улесливо. Мова самого Прометея пряма, мужня і рішуча.

«Орестея». У 458 р. до н. е. була поставлена Есхілова «Орестея» — єдина трилогія, що дійшла до нас повністю. Кожна її трагедія становить закінченні! твір, а всі вони разом об’єднані спільністю сюжету й системою художніх образів, кожна наступна трагедія є продовженням попередньої. «Орестея» заснована на Троянському циклі міфів, зокрема на драматичній історії проклятого богами дому Атрідів. Передісторія подій трилогії така.

В Аргосі царював Пелопс, проклятий убитим ним героєм. Це прокляття падає і на синів Пелопса — Атрея і Тієста (Фієста). Останній спокусив дружину свого брата — Аеропу. Обурений Атрей помщається Тієстові жахливим чином — запрошує його до себе в гості її частує м’ясом убитих Тієстових дітей. За це боги прокляли рід Атрея, що вплинуло на долю його синів — Агамемнона і Менелая.

Перша частина «Орестеї» — трагедія «Агамемнон»». Дія відбувається перед палацом Атрідів в Аргосі. Початок нагадує «Персів». Хор аргоських старійшин співає тривожну пісню: 10 років немає звісток від ахейців з-під Трої. Що там трапилось? А тут ще хор згадує принесення в жертву Агамемноном своєї дочки Іфігенії, щоб викликати попутний вітер. Та от з’являється Клітемнєстра, дружина Агамемнона, яка сповіщає хор про падіння Пріамового міста — Трої. Проте зовсім не радісно звучать наступні пісні хору, вони стають похмурими:

Такий же біль, гість лихий, ввірвавсь у Дім.

Така печаль, — може й лиховісніша, —

В усіх домах еллінських.

Що мужів — за море шлють.

Нема кутка, де журба день при дні

Серця б не з’їдала:

Виряджаєм опору Дому — рідного мужа

Зустрічаєм — печаль свою:

Жменьку пороху в урні

(Тут і далі переклад А. Содомори. 423 - 432)

Хор провіщає, що з Іліона на батьківщину не золото прийде, а прах убитих героїв, які віддали життя «за жінку чужу», і винуватці цього — вожаки Атріди. Завершуючи свій спів, хор пророкує страшні біди винуватцям:

Не сховатись од богів

Тим, хто слав стількох на смерть:

Чорні, злі Ерши

В свій час піл ноги візьмуть їх.

Злочинно. В арах повержених

Не порятує вже ніщо.

(456 - 461)

Хор робить висновок, то надмірна пиха й слава приносять тільки лихо, він відкидає шлях усякого насильства й війни:

Щастя скромне я б вибрав. —

Щоб ні міст руйнувати.

Ні в полоні ярмо тягти

Під бичем я не мусив

(465 - 468)

З’являється вісник, який розповідає про загибель Трої і ті важкі роки, що їх пережили під стінами обложеного міста ахейські герої. Клітемнестра з удаваною радістю й улесливістю запевняє хор у своїй вірності чоловікові, якого вона ніби з нетерпінням чекає. Але пісня хору стає зовсім похмурою після того, як вісник повідомляє про загибель при поверненні частини ахейського флоту під час бурі. Атаосфера чекання чогось страшного й невідворотного нависає над глядачами. Не послаблюється вона й тоді, коли на орхестру в’їздить на колісниці Агамемнон з полоненою Пріамовою дочкою, віщою Кассандрою. Клітемнестра примушує чоловіка ввійти до палацу по розстеленому пурпуровому килиму, хоч Агамемнон спочатку і не хоче цього робити — адже то почесть для богів. Мабуть, у цей момент у театрі наставала мертва тиша і глядачів охоплював справжній жах. Уже говорилося про те, що вони чудово знали наступний розвиток подій — Агамемнон от-от буде вбитий. Але їх цікавило, як драматург обіграє той чи інший епізод, як примусить їх переживати. Геніальність Есхіла виявилася у застосуванні незвичайного прийому. Глядачів він не міг не вразити: вони з жахом дивилися на Агамемнона, який босоніж ішов по червоному килиму. Адже він нічого не знав. А вони знали — герой ішов до своєї загибелі. І тепер вони бачили не килим, а море його, Агамемнона, власної крові, по якій цар спокійно йшов. Пурпуровий килим перетворювався на страшний символ близького кровопролиття...

Вершиною драматичного напруження стають віщування Кассандри. Внутрішнім зором вона бачить криваві злочини в домі Агрідів у минулому (смерть дітей Тієста) і близькому майбутньому — смерть Агамемнона та свою власну, пророкує прихід месника. Розгублений хор чує крики Агамемнона, якого вбивають, ралиться, як йому слід діяти, але нічого не робить. То кара Аполлона — віщуванням Кассанлри ніхто не вірив. Із закривавленим мечем виходить Клітемнестра і відкрито хизується своїм злочином — вона помстилася Агамемнону за смерть Іфігенії, принесеної чоловіком у жертву. Обурений хор не вірить їй, розуміючи, що Агамемнон нею вбитий, аби звільнити трон для її коханця Егіста. Егіст, своєю чергою, загрожує надто сміливим хоревтам розправою, але Клітемнестра стримує його — все у свій час, а зараз і так багато крові пролилося.

Друга частина «Орестеї» називається «Хоефори» («Ті. що несуть жертву на могилу», або «Жертва біля гробу»). Дія починається біля могили Агамемнона, пізніше переноситься до палацу Атрідів. До могили приходять син Агамемнона Орест із другом Пі- ладом. Вони помічають натовп дівчат з Електрою, які також прямують до могили, і ховаються в кущах. Свою дочку Електру послала Клітемнестра, побачивши страшний сон. Електра з дівчатами приносить жертву і вмовляє богів послати месника, брата Ореста, якого мати віддала комусь на чужині. На ці думки її наштовхує пасмо волосся, що його вона бачить на могильній плиті: Електра здогадується, що воно належить Орестові. З чагарника виходить Орест зі своїм другом Піл адом, відбувається сцена пізнавання. Орест зізнається сестрі, що прибув за наказом Аполлона, щоб помститися матері. Молоді люди складають план дій.

Орест і Пілад приходять до Клітемнестри і повідомляють, що її син Орест ніби загинув десь у чужих краях. Годувальниця Ореста Кілісса зі сльозами розповідає провідниці хору про ту радість, що охоплює Клітемнестру від звістки про смерть сина. За наказом Клітемнестри вона кличе до палацу Егіста, щоб він сам почув розповідь чужинців. Та Егіст першим спокутує свій злочин — Орест убиває його. На крик слуг прибігає Юіітемнестра. Зрозумівши, що перед нею Орест, вона починає благати його про пощаду.

Орест дослухається до цих молінь і розгублюється: «Що діяти. Піладе? Рідну матір вб’ю?» Пілад нагадує йому про веління Локсія (Аполлона). Після короткого діалогу Орест веде Клітемнестру до палацу і вбиває її. Хор радить Орестові йти до храму Аполлона в Дельфи, щоб просити допомоги й очиститися від пролитої крові. З’являються страшні богині помсти Еринії. Напівбожевільний від жаху Орест тікає од них. а хор благає, щоб родове прокляття на цьому скінчилося.

Завершує «Орєстею» третя трагедія — «Евменіди» («Милостиві»), дія якої спочатку відбувається в Дельфах, потім — в Афінах. Піфія розповідає про колишніх міфічних володарів храму і про Ореста, який сховався в ньому. Його оточують поснулі Еринії, схожі на Горгон чи Гарпій. Приходить Аполлон і радить Орестові бігти до Афін і шукати справедливого суду:

... А в місто забіжиш Палладинс —

Присядь і древнє обніми зображення.

Слова гам справедливі, заспокійливі

Та й засоби всілякі ми віднайдемо,

Щоб од страждань нарешті увільнить тебе.

(78 - 82)

Смерть Егіста

Ериній будить тінь Клітемнестри, яка вимагає покарати Ореста. Зустрівши Аполлона, вони дорікають йому за захист злочинця і доводять своє право розправитись із вбивцею. Аполлон нагадує їм. що Клітемнестра вбила свого чоловіка, на що Еринії відповідають: «Нас злочини не кровні не стосуються!» Тим часом Орест дістається Афін, припадає до статуї богині Паллади і просить справедливого суду. Прибулі Еринії знову загрожують розправитися з ним. З'являється богиня Афіна. Вислухавши обидві сторони — Ореста й Ериніи, — вона вирішує створити на пагорбі Аре- са постійно діючий сул — ареопаг (від «Арес» і «пагос» — пагорб):

Але, якщо тіка вже справа трапилась. —

Намічу суддів. їм присягу визначу,

І буде вічним суд той. що створю його.

Зовіть же свідків і збирайте докази.

Скріпляйте, як годиться, їх присягами,

А я з громади міста найдостойніших

Сюди скерую, хай належно суд ведуть.

Присягу й справедливість поважаючи

(485 - 492)

З приходом Аполлона починається сул. Орест відповідає на запитання Ериній і сам їх запитує, чому ж вони не переслідували його матір, яка скоїла подвійний злочин — «не тільки вбила мужа, а й отця його», і чує відповідь: «Бо з мужем вона кров’ю не споріднена». Але Аполлон відстоює в сім’ї першість батька, а не матері, його підтримує Афіна:

Подам свій голос на користь Орестові:

Не матір мене, звісно, привела на світ.

Хвалю все чоловіче. Лиш одруження —

Чуже мені. За батька — вся душа моя.

То що мені смерть жінки-лиходійниці,

Що вбила мужа — охоронця вогнища?

(735 - 740)

Голоси суддів поділяються навпіл, голос Афіни дає Орестові життя. Він присягається у вічній вірності Афінам. Обурені Еринії загрожують занапастити цей край, звинувачують у непошані до них молодших богів. Афіна звертається до них з лагідними словами, пропонує їм оселитися на цій землі, обіцяє встановити культ, якого вони ніколи не мали, побудувати святилище, присвятити їм гай, багаті жертви і зміну наймення — називатимуться вони віднині Евменідами, Милостивими богинями. Примирені, зраділі, Евменіди віднині бажають Тесеєній землі лише миру й щастя:

Хай дерев

Не діймає суховій —

Ось моєї ласки знак.

Сонця жар, що бруньки тендітні палить.

Хай то землю омине.

Хай іржа безплідна

Не з’їдає врожаїв.

Хай гладкі стада для вас

Вигодовує земля.

Нехай приводить впору двох ягнят вівця.

Надр земних багатства

Хай прославлять дар богів.

(938 - 949)

Афіна ж Паллада розгортає цілу програму розвитку й процвітання свого краю:

Звитяг — лиш у змаганні миролюбному

Нехай із суходолу, із рівнин морських.

Із неба сонцем обігріті подуви

Мій край леліють. На плоди й отари він

Нехай багатий буде. Хай і pід людський

Не загибає в ньому — засівається

Новими все й новими поколіннями.

А нечестивці — геть усі хай вигинуть.

Люблю поглянуть, як бур’ян випалює

Рільник на полі, щоб воно врожай дало.

Про все це ти подбаєш. Я ж походами

І зброєю займуся, щоб не змерхнула

Серед людей довіку мого міста честь.

(903 - 915)

Радісними піснями хору, що закликають людей і богів до єднання, до кращого життя, звеличують мудрість богині, покровительки міста, закінчується остання трагедія і вся трилогія.

Ідейний зміст «Орестеї». Серед творів Есхіла та й усієї грецької драматургії немає складніщого за своїм ідейним змістом, ніж «Орестея». Не випадково і в нові часи вона викликала безліч суперечливих тлумачень і коментарів. Трилогія й дотепер залишається, подібно до «Гамлета» Шекспіра чи «Фауста» Гете, однією з величних загадок світової літератури. Від початку до кінця «Орестея» сповнена найактуальніших для часів Есхіла проблем, хоч її події відбуваються у далекі часи первіснородового суспільства з його невблаганними і суворими законами родової помсти, відплати за криваві злочини, родового прокляття тощо.

З міфу відомо, що над родом Атрідів тяжіло прокляття за криваве злодіяння. Есхіл також дотримувався думки про те, що пролита кров, подібно до ланцюгової реакції, викликає нову кров. І це триває доти, доки вона не буде відомщеною. Атрей убиває дітей брата Тієста, його син Агамемнон — дочку Іфігенію, його самого вбиває Клітемнестра, яка, своєю чергою, гине від руки сина. Аполлон виправдовує це вбивство, здійснене за його наказом, і очищає Ореста віл крові. Але не до кінця. Для повного виправдання він посилає юнака до Афін. І там його вже остаточно виправдовує суд. Те, чого не змогли зробити боги, здійснив людський судовий орган.

Отже, до ідеї помсти Есхіл підходить зовсім по-новому. Кривава помста давно застаріла, вже з часів Гомера її часто замінювали викупом, виплачуючи певні кошти за вбитого. Потім і викуп було замінено очищенням. Для Есхіла, носія нових морально-суспільних тенденцій, і цього було замало. У «Хоефорах» Ореста підтримує хор, що схвалив його страшний учинок, але він сам відчуває жах перед скоєним. Не допомагає йому й обряд очищення в дельфійському храмі, за ним усе одно женуться Еринії. Не маючи ще можливості розкрити внутрішніх переживань героя, Есхіл замінює картину душевної боротьби символічно представленим переслідуванням демонів помсти. Есхіл ставить питання про те. що справи, пов’язані з кривавими злочинами, повинні вирішуватися державою, її відповідними установами — судом. В Афінах це був ареопаг.

Поставши ще за родового устрою, цей судовий орган і в часи становлення афінської демократії залишався знаряддям влади родової аристократії, навіть вищим за Народні збори. У 462 р. до н. е. реформою Ефіальта (якого за це підступно вбили) функції ареопагу були зведені по суті до ролі звичайного суду, що вирішував внутрішньосімейні справи. Навколо цієї реформи точилася запекла боротьба. Через чотири роки після неї була поставлена «Орестея»», що чітко відповіла, на чиєму боні був драматург і весь афінський демос, — трилогія зайняла перше місце. Так от, у ній немає жодного слова про ареопаг як про владний орган аристократії. Есхіл говорить про нього виключно як про судову установу. Афіна Паллада створила цей орган і визначила його завдання:

То слухайте ж мій кирок, люди Аттики.

Що вперше справу вбивства розглядаєте.

Хай з віку і до віку поновляється

В синів Егея суд цей. що створила я

На пагорбі Арея...

Хай же втримує

Він шаною і страхом, що с другом їй,

І вдень, і ніччю громадян од злочину...

Ні самовладдя, ні безладдя — ось яку

Засаду в моїм місті шанувати слід.

І ще: не проганяйте з міста страху геть,

Бо хто з людей без нього бездоганно б жив?

Якщо в належній шані буде влада ця.

То в ній і захист місту і країні всій...

Несхитний, гідний шани, безкорисливий —

Такий той суд, що я йому над сонними

Стоять веліла невсипущим сторожем.

(«Евменіди», 681 — 685, 690 — 692, 696 — 701, 704 - 706)

Приниження дельфійського храму Аполлона в Есхіла не випадкове (Орест не знайшов у ньому порятунку), воно свідчило, що поет пильно стежив за політичними обставинами як в Афінах, так і в усій Елладі. У цей час якраз визрівав і дедалі поглиблювався конфлікт Афін зі Спартою. Реакція афінської громадськості на політику Дельфів. які традиційно підтримували Афіни, а тепер стали на бік Спарти. була різко негативною. Тоді ж афінський поліс підписав союз із Аргосом, який щойно звільнився з-під спартанської опіки. Присяга аргосця Ореста була сприйнята глядачами з винятковим схваленням і супроводжувалася оплесками:

Тому, йдучи додому, я країні цій.

Всьому твоєму люду присягаюся

У вірності довічній, ще й обіг даю.

Що жоден вождь аргоський із мечем сюди

Як завойовник не посміє рушити.

А рушить — то й з могили перестріну я

Порушника присяги, щойно даної...

А хто. присязі вірний, в нору будь-яку

Паллади місто збройне захищатиме.

Тому сприяти буду...

(762 — 768, 772 - 774)

Досить докладна картина суду, подана Есхілом, мабуть, була даниною тому зацікавленню, що його виявляли афіняни до судових процесів. В «Евменідах» вона стає своєрідним ідейним ключем для розуміння надзвичайної злободенності всієї трилогії. Що ж хотів сказати Есхіл сценою суду? Еринії. втілення родового принципу кровної помсти, вимагають смерті Ореста за вбивство матері, без усякого розгляду справи, зважаючи лише на самий факт злочину. Аполлон, боронячи Ореста, виправдовує його вчинок тим, що головним у родині є батько. До того ж і богиня Афіна, захищаючи державність, виступає за необхідність судового процесу.

Вчені давно вже не мають сумнівів у тому, що за цим зображенням суду стоїть значно ширшим історичний процес — боротьба між патріархатом і матріархатом. Зрозуміло, що за часів Есхіла вона відійшла в далеку давнину — цей процес відбувався десь за дві тисячі років до того, не залишивши по собі ніяких писемних пам’яток. Та й узагалі, проблема конфлікту матріархату з патріархатом не була актуальною для Афінської держави. Але відгуки цієї боротьби дістали своє відображення в міфах, їх поет і використав у суперечці богів старшого і молодшого поколінь. До минулих історичних колізії! Есхіл напевно був байдужим, оскільки вони в трагедії розв’язуються компромісом між Ерініями й Афіною, хоч насправді перемога батьківського права означала цілковиту поразку матріархату. Поета цікавила виключно сучасність з її гострою ідейно-політичною боротьбою. За складом свого характеру він не міг безсторонньо спостерігати за історичними подіями в житті свого народу. Головним для Есхіла була Правда, що втілювалася в перемогу демократичних сил в Афінах.

Спробуймо простежити за імовірним підтекстом судового процесу в «Евменідах», використовуючи прийом самого Есхіла — запитання й відповіді.

Чи праві Еринії, коли вони не переслідують Клітемнестру за вбивство Агамемнона? З погляду Справедливості — ні в якому разі. Адже тоді вони захищають невпорядковані анархічні відносини в людському суспільстві і самі стають утіленням анархічного начала. Здійсни Клітемнестра ще низку злочинів, вони б її все одно не переслідували. Справедливо це? Звичайно, ні! А от Ореста, який, помщаючись за батька, вбиває матір, богині старшого покоління переслідують. Отже, в Ериній сама ідея покарання побудована на вибірковому принципі.

А що обстоює богиня Афіна? Відповідальність кожної особи за свої вчинки, особливо — за кривавий злочин. А це справедливо? Безумовно, так! Коли ж стає можливим подібний принцип відповідальності за лиходійство? Тоді, коли виникають відповідні закони. Коли ж вони з’являються? І хіба їх не було в родовому суспільстві? Тоді, коли виникає встановлений богинею Афіною ареопаг, що починає захищати людей від усякої сваволі. А при родовому устрої законів, які б упорядковувані форми взаємин між людьми, між людьми й общиною, не було, існувати лише традиції, релігійні уявлення, далекі від законності. Отже, за Есхілом, законність приходить із встановленням справедливого батьківського права (виправдання Ореста, перемога Афіни й Аполлона над Ериніями). І врешті Еринії з цим погоджуються.

Які ж можна зробити висновки?

1. Анархічним відносинам між людьми Есхіл протиставляє підтримувану ареопагом законність, утіленням якої стають боги молодшого покоління — Афіна й Аполлон.

2. Звертаючись до подій далекого минулого, поет намагається обгрунтувати афінську гегемонію серед інших грецьких общин у ті часи, коли держави ще не існувало.

3. Згідно з поглядами нової прогресивної аристократії, Есхіл цілком підтримує демократичну Афінську державу. що створила найдосконаліші, порівняно з іншими полісами, закони і форми демократичного правління, а також оновлений і демократизований ареопаг.

До цього слід додати, що поет дуже різко виступає проти тиранії (деспотії). «Двома тиранами краю нашого» називає Орест Клітемнестру та Егіста, показуючи на їхні мертві тіла. Як деспот намагаєтеся діяти Егіст, бажаючи силою розправитися з невдоволеним хором. А ще раніше, коли лунають крики вмираючого Агамемнона, хор гнівно й недвозначно висловлює свій протест проти насильства:

Хіба не видно? Все лиш починається:

До самовладдя, певно, ця біда веде...

Ганьба та й годі! Краше вже загинути,

Не смерті — самовладдя слід жахатися.

(«Агамемнон», 1338 - 1339, 1348 - 1349)

А далі хор просто загрожує Клітемнестрі народною карою:

Хочеш уникнути гніву народного?

Ні. не бувать тому! Всі прокляли тебе.

(1394 - 1395)

Те, що хор в Есхіла спирається на народну підтримку, не було випадковим. Говорячи про Правду, поет неодноразово в трилогії посилається на просту бідну людину, яка значно ближче стоїть до цієї Правди, аніж всесильні можновладці:

А правда й гам, де нужда, сяйво ллє —

Милі їй хліб та сіль хатин курних

Од золотих палаців, де зажерливо

Рука нечиста править.

Зір відвертає, шануючи скромність; багатства пиха,

Що не відає слави, — нелюба їй.

Правда ж усім керує.

(757 - 763)

У трилогії «Орестея» хор знову стає колективним актором, часом дуже активним, особливо в «Евменідах». Якщо дві перші частини значною мірою мають ораторний, пісенний характер, го третя може бути оцінена як драматична. Розвиток подій у трилогії також не однаковий. У першій трагедії перипетія — убивство Агамемнона — готується дуже довго, дія у ній майже не розвивається. У «Хоефорах» зростання перипетії — убивство Клітемнестри — значно відчутніше І найбільш швидкий розвиток подій і підготовка перипетії — виправдання Ореста — у заключних «Евменідах». Як трагедія, так і вся трилогія закінчується примиренням обох сторін, що довгий час вели протиборство.

Герої «Орестеї». Образи героїв «Орестеї» мало чим відрізняються від образів попередніх трагедій. Вони в основному прямолінійні та схематичні. Такими посгають образи Агамемнона, вартового. годувальниці Орєста, Електри та Егіста. Епізодичний образ Агамемнона залишав у глядачів враження лише вкрай втомленої тривалою війною людини, яка мріяла щонайшвидше дістатися дому.

Зовсім іншим постає образ його дружини Клітемнестри, монументальний і суперечливий. Мабуть, це був перший в історії світової літератури образ «демонічної жінки», значно пізніше Шекспір запозичить її риси для своєї леді Макбет. Героїня задовго до прибуття чоловіка замислила план убивства і власноручно здійснила його. Небагато чоловіків здатні на подібний учинок. У міфах більш поширеним був варіант, за яким Агамемнона вбиває Егіст. Щоб надати образові Клітемнестри більшого драматизму, Есхіл вкладає меча в її руки. Напевно невідомо, але він використав або малопоширений варіант міфу, або навмисне змінив його.

У трагедії Клітемнестра зображена як знаряддя демона родового прокляття, про що вона сама говорить:

Ти гадаєш, це я над ним меч занесла?

Це не так: не вважай, що я справді жона

Агамемнона. Ні — це страшне божество.

Перейнявши поставу, подобу вдови.

Давній месник суворий безжалісно мстить

За Атреїв бенкет: поплатився мій муж

За дітей, що дикун той порізав.

(«Агамемнон», 1488 - 1494)

Хор не вірить поясненням Клітемнестри, яка нібито вбила чоловіка, помщаючись за принесену в жертву Іфігенію і за його зраду з Кассандрою. Він розуміє, то злочин спричинений її злочинним коханням до Егіста, якого хор неодноразово осипає образливою лайкою. Клітемнестра врешті постає як зосередження всіх негативних людських рис. Головне її почуття — ненависть до Агамемнона й дочки Електри, до якої вона ставиться як до рабині. Жорстока і владна, брехлива й підступна, цинічна й брутальна, але стримана й розсудлива, навіть смілива — саме такою вона постає перед глядачами в різних сценах. Разом із тим їй притаманні суто людські почуття і мрії, вона хоче жити просто й спокійно і навіть примиритися з демоном помсти.

У порівнянні з першою трагедією в другій Клітемнестра стає дещо лагіднішою, більш м’якою. Есхіл подібну зміну не пояснює.

але глядачам вона була зрозумілою. Адже єдиним месником Клітемнестри міг стати син Орест. Довгі вісім років вона зі страхом чекала його прибуття. А коли дізналася про його «смерть на чужині»«, то не змогла стримати радості, яку підмітила годувальниця Ореста.

Але довголітній тягар цього чекання помсти не міг не позначитися навіть на такій могутній натурі, якою була Клітемнестра. І цей тягар частково зламав її, от чому вона так проситиме в Ореста пощади. Щоправда, на якусь мить колишня Клітемнестра прокидається в ній. Довідавшися про смерть Егіста, вона готова знову пролити кров, тепер уже сина, аби тільки зберегти своє життя:

Ой лишенько! З півслова здогадалася!

Як підступом вбивали, так і гинемо.

Сокиру гостру в руки хто б то лав мені?

Впаду чи впаде ворог — ще побачимо!..

Страшна хвилина... Виступати нікуди...

(«Хоефорн», 908 - 912)

Одним з найдраматичніших і найтрагічніших у всій грецькій трагедії є образ провісниці Кассандры. Таким він постає вже в міфі. Безрадісним було її життя, врешті вона стає жертвою Аполлона. Цей бог домагався її кохання, дав їй навіть пророчий дар. Коли ж дівчина відмовила йому. Аполлон покарав її тим, що віщуванням ніхто не вірив. Після загибелі Трої Кассандра втратила все, навіть волю — стала рабинею-наложницею завойовника. Драматизм образу Кассандри в трагедії підсилюється ще й тим, що у своїх кривавих галюцинаціях вона бачить власну близьку смерть — від руки «двоногої левиці». Особливо болісно її вражають видіння минулих нещасть, що обрушилися на дім Агамемнона, якому вона навіть починає співчувати. Кассандра знає, що порятунку не буде, і коли провісніїцький екстаз минає, вона підкоряється долі й безвільно, але спокійно, йде до палацу, де на неї чекає не обіцяний бенкет, а розправа. Перед останнім кроком вона на мить зупиняється і просить сонячне світло наслати подібну ж смерть її вбивцям:

Благаю вже поетапне: хай убивць моїх

Таке спіткає, як мене, беззахисну

Рабиню, що легкою стала жертвою!

(«Агамемнон», 1308 - 1310)

Дещо суперечливим постає образ ще одного головного героя — Ореста. У критичній літературі усталилася однозначна його оцінка — «знаряддя помсти богів» Значною мірою вона слушна.

Справді, Орест — виконавець волі Аполлона, за його наказом помщається він за батька. Але тільки після страшних погроз бога, який обіцяє йому в разі непокори наслати на нього пошесті, язви, проказу, безумство, жахи... Якби не вони, навряд чи здійняв би Орест меча на свою матір. Та й під час суду, хоч і посилається на головного винуватця злочину Аполлона, він поводить себе досить незалежно й сміливо. Загалом у своїй поведінці Орест доволі самостійний. Нелегкою була його доля. Проданий матір'ю в рабство, він довго жив на чужині, а потім нові удари — наказ Аполлона, жахлива смерть батька. Орест увесь сповнений страждань. Плануючи помсту, він виявляє себе розсудливою, обачною і далекоглядною людиною. Знаючи про злочин Клітемнестри, Орест ще раз хоче пересвідчитись у тому, що вона винна. Коли ж настає час відплати, Ореста охоплюють зрозумілі вагання — адже йдеться про вбивство власної матері. І тільки слова Пілада про наказ бога примушують Ореста діяти. Усе сказане доводить. що образ Ореста — досить складний і глибоко драматичний. Загалом усі головні герої трилогії замислені як самостійні, незалежні від волі богів, що надає їм особливої трагічності. Доля штовхає Клітемнестру, Аполлон — Ореста на вбивство, проте, незважаючи на ці вищі сили, глядачі розуміли, що вони — злочинці. А могли ними й не бути! Вони однаково винні й невинні, і драматизм від цього не зменшується, а навпаки, зростає.

Окремо слід сказати про мову героїв. Есхіл писав, що могутнім героям має відповідати й могутня мова. Велична, уповільнена, часом сповнена й урочистості, різноманітна за багатством поетичних засобів, вона справляла не менше враження, ніж напружена дія самої трагедії. Есхіл уводить у неї архаїчні вирази і слова, її урочиста піднесеність відповідала повільному розгортанню сюжету, поступовому зростанню напруження драматичного конфлікту. Приховані пристрасті героїв поет часто передає довгими промовами. У своїх інтимних почуттях герої завжди стримані й зовнішньо виявляють їх рухами та досить сухими, напівофіційними словами чи виразами. Так, після повернення Агамемнона Клітемнестра виголошує розлогу промову:

Шановна громадо міста нашого.

Скажу, не зашарівшись, що до мужа я

Всім серцем пориваюсь; мас пригашує

Колишню соромливість Не чужим життям

Я навчена — сама чимало звідала

Відтоді, як на Трою муж мій вирушив...

(«Агамемнон», 836 - 841)

Вона ненавидить Агамемнона, готує криваву баню, але приховує свої злочинні наміри удаваною щирістю, улесливо-похвальними. але досить холодними по суті словами (її монолог займає близько 60 рядків). Але й нар не виявляє особливої радості, хоч і вірить дружині (не знаючи про її підступний план) і кохає її. Він відповідає дружині словами докору за перебільшення нею його заслуг:

О доню Леди! Дому охороннице!

З розпукою співзвучні всі слова твої.

Ти говорила довго. Похвалу, проте.

Приймати, дар цей. від чужого личило.

(893 - 896)

Або ще приклад. Орест із дитинства не бачив сестру Електру, але при зустрічі вони розмовляють, навіть після того, коли Електра впізнала брата, досить офіційно.

У промовах персонажів чи піснях хору Есхілових трагедій з’являються несподівані образи-метафори чи порівняння, що відбивають внутрішні страждання героїв. Про себе й сестру Орест говорить, звертаючись до Зевса: «...бачиш безпорадний виводок / Орла, що згинув, оповитий кільцями / Змії страшної...» Орест: «...Жах он біля серця вже / Співать готовий...»

Поетична мова Есхіла взагалі сповнена яскравими емоційними образами, що надзвичайно виразно передають якесь явище чи стан душі людини: «Ніч жене... свій повіз темний», Еринії «засиплять край цей свого гніву стрілами», «Дзвінка вузда дзенькоче смертю», «...щедро спис дорійський узиватиме / Криваву жертву в битві...» тощо.

Новаторство Есхіла. Внесок цього видатного поета у процес створення трагедійного дійства був величезний. Він перший синтезував усі елементи, пов’язані з дифірамбічними заспівами, надавши їм глибоко драматичного характеру. Завдяки його творчості трагедія набула перщорядного суспільного звучання і стала найголовнішим драматичним жанром. До того ж вона перетворилася на могутній засіб виховання співгромадян. З удосконаленням цього нового жанру зростала і художня майстерність самого поета.

Широта проблематики творів Есхіла зумовлена зображенням диких, анархічних сил, за законами яких існувало родове суспільство і які з наступом прогресу замінялися новими суспільними формами. Постановка цих проблем потребувала значно ширшого, ніж одна трагедія, художнього простору. Тому поет створює складніший вид драматичної творчості — трагічну трилогію, що незабаром стає традиційною для змагань драматичних поетів. Мабуть, Есхілові належала також і заслуга введення заключної драми сатирів, так то в остаточному вигляді на цих змаганнях автори виступали з драматичними тетралогіями (три трагедії та одна сатирівська драма).

Трагічний пост із театральною маскою. Мармур. V ст. до н. е.

Великим поштовхом для швидкого розвитку трагедії стало введення Есхілом другого актора. Це значно збільшило діалогічну частину п'єси, оскільки діалог тепер міг відбуватися не тільки між актором і корифеєм хору, але й між двома акторами, між ними і корифеєм. І хоча хор в Есхіла ще виступав як колективний актор і безпосередньо втручався своїми заспівами в діалог та сприяв розвиткові дії, тепер його хоровим партіям належить уже незначне місце. Трагедія через це втрачає характер ораторії і сповнюється значно жвавішою драматичною дією.

Есхіл надав усім частинам та елементам трагедії досконалої форми. Але, крім цього, запровадив і ряд прийомів, що збільшували її драматичний ефект. Зокрема, він увів згадувану формулу трагічного мовчання, що створювала напруження. Тривогу глядачів, чекання ними чогось страшного й невідворотного викликала утворювана автором атмосфера жаху на сцені. Цей жах підтримувався і штучними деталями чи ефектними прийомами — на сцені неодноразово з’являлися знаряддя вбивства — закривавлена зброя, герої постійно згадували про злочин.

Есхіл — не тільки автор численних трагедій. Довгий час він ще й грав у театрі, був актором-протагоністом, тобто виконував усі головні чоловічі та жіночі ролі. Сам до своїх трагедій писав музичний супровід. Неодноразово виконував обов’язки хорега, готував хор до вистави, був постановником танців. Під його керівництвом готувалися костюми трагічних акторів і хору.

Есхілові належала низка технічних удосконалень у театрі та драматичному мистецтві. Він першим почав виробляти пофарбовані маски, надаючи їм певні трагічні вирази людського обличчя, винайшов котурни — черевики трагічного актора, що набагато збільшували його зріст. Він увів ряд театральних машин, без яких не могла обійтися вистава (наприклад, покарання Прометея, який у фіналі разом зі скелею «провалюється» під землю).

Величезна заслуга Есхіла полягає у створенні могутніх і велич- них характерів монументальних головних героїв, носіїв нечуваних пристрастей, учасників грандіозних конфліктів. Образи Прометея, Клітемнестри, Ореста, Кассандри, Електри ввійшли до скарбниці світової драматургії. У пізніші часи вони використовувалися багатьма письменниками й митцями.

Особливо це стосується Прометея. Він з’являється у творах Й. Гете, Дж. Байрона, П. Шеллі. К. Рилєєва. До Прометеєвої теми зверталися українські письменники Т. Шевченко, Леся Українка, А. Малишко, М. Рильський, П. Тичина.

Видатною подією в сучасній світовій культурі стала вистава трилогії Есхіла «Орестея», здійснена в 1996 р. відомим німецьким режисером П. Штайном. Глядачами цієї незвичайної постановки, що тривала понад шість годин, стали мешканці кількох європейських столиць, двічі вистава відбувалася в Києві.

Софокл (496—406 рр. до н. е.)

Софокл розвинув оформлені Есхілом принципи драматичного мистецтва й започаткував новий його етап. Він жив у період найвищого піднесення Афінського поліса й усі особливості цього періоду значною мірою відбив у своїх творах. Тому Софокла можна назвати поетом розквіту а фінської рабовласницької демократії.

Біографія. Народився Софокл у мальовничому афінському передмісті Колоні, яке поет на схилку життя уславив у тpaгедії «Едіп у Колоні». Його батько Софілл належав, мабуть, до впливової родини, був досить заможним ремісником- зброярем, пошановуваним афінянами. Він спромігся дати синові добру на той час освіту. Вже з дитинства Софокл виявив великі музичні здібності, що дало йому можливість пізніше самому писати музичний супровід дія своїх трагедій. Але першою його спеціальністю було лікарювання.

У 480 р. до н. е. Софокл керував хором ефебів, який урочистим пеаном прославляв перемогу грецьких воїнів у Саламінській битві. Незабаром він почав писати трагедії й першу свою перемогу здобув у 468 р. (до речі, нал самим Есхілом}. Софокл дуже швидко завоював популярність. що зростала з року в рік. і з тих пір ще 23 рази займав перші місця на драматичних змаганнях і ніколи не зазнавав поразок. Ним було написано понад 120 драматичних творів, але до нас дійшли лише сім трагедії! і фрагменти сатирівської драми «Слідопити».

У молодості Софокл був близький до вождя аристократичної партії Кімона. але того піддали остракізму (461 р. до н. е.) і вислали з Афін. Через деякий час Софокл увійшов до кола друзів Перікла, відтоді їх зв’язала міцна дружба. Слава видатного драматурга відкрила перед ним шлях до високих державних посад. На цей час він уже був дуже багатою людиною, бо його обрали скарбником Афінського морського союзу (443 р.) і навіть стратегом (441 р.). Разом з Періклом Софокл узяв участь у поході проти о. Самоса, що хотів відокремитись від союзу. Проте сучасники поета свідчили, що він був значно кращим трагічним поетом, ніж політичним діячем. Можливо, саме через це він відійшов від державної діяльності, в усякому разі ніяких відомостей про це протягом 30 років не залишилося. Згадується тільки 411 р., коли він зблизився з аристократичною партією і взяв участь у спробі олігархічного перевороту. За це пізніше його притягли до суду, але виправдали.

Софокл дуже любив своє місто. Незважаючи на ряд заманливих пропозицій з боку інших полісів і тиранів, ніколи з нього не виїздив. У кінці життя він став жерцем Асклепія, бога лікарювання. Після смерті Софокла був установлений його культ; як герой, він фігурував під ім’ям Дексіона, йому присвятили невеликий храм (героон), в афінському театрі Діоніса встановили статую Софокла.

Стародавні автори свідчать, що незадовго до його смерті один із п’яти синів Софокла, Іофонт (який також був поетом і писав трагедії з допомогою батька) звернувся до суду, обвинувативши батька в недоумстві й вимагаючи встановити над ним опіку. Софокл ніби так був захоплений творчістю, що занедбав свої майнові справи. Поет не виступив, як тоді було заведено, з довгою внправдальною промовою. Він прочитав перший стасим хору з •Еліпа в Колоні»:

Строфа I

Любий серию куток землі —

Славний кіньми Колон тебе,

Гостю, скель білиною стрів

Мило тут соловей свою

Ніжну пісню витьохкує

В густо-синій долині.

Що вповита плюшем витким,

Та в гайку заповідному,

В тисячоплідному вітті, у затінку,

Де холодом ніколи

Не повіє, де, повен шалу,

Невгамовний буяє Вакх

У колі своїх годувальниць.

Антистрофа І

Тут у краплях небесних рос

Ненастанно цвіте нарине

Рясноцвітний; одвіку він —

Величавих богинь вінок —

І шафран золотий Дзвенять

Невсипущі джерела.

Без упину стрімкий Кефіс

Котить хвилю-мандрівницю

Ген по рівнині, прозорий, і зрошує

Землі широке лоно.

Музам тут найвідрадніше

Й Афродіті, що стискує

В руках щирозлоті віжки.

(Переклад А. Содомори. 668 - 693)

А потім, звернувшися до суду, коротко промовив: «Якщо я Софокл, то я не безумний. А якщо я безумний, то я не Софокл». Судді, вражені красою поетичних рядків, одноголосно відхилили позов Іофонта.

Світогляд. Палкий патріот, прихильник Афін, людина, яка брала безпосередню участь у суспільно-політичному житті і створенні нової культури, Софокл намагався у своїх творах об’єктивно зобразити ті зміни й конфлікти, що виникали в суспільстві тих часів. Його погляди на навколишню дійсність — це погляди чесного громадянина-патріота. Переважна більшість трагедій Софокла відображує ті життєві явища і суперечності, що ними була сповнена Афінська держава. А її поет надзвичайно шанує, звеличує як захисницю порядку й справедливості.

Обстоюючи демократію, Софокл особливо гостро виступає проти тиранії. Несправедливим правителям-деспотам типу Креонта («Антона») він протиставляє шляхетність і доброту ідеального керівника держави. Таким постає афінський цар Тесей, фіванський — Едіп (до його самовикриття). Малопривабливими тиранами виступають Менелай і Агамемнон («.Аякс»). Але най- показовішим у цьому плані є Креонт, який не витримує тягаря влади, що зненацька звалюється на нього. Він стає погордливим, нетерпимим до думок інших, деспотичним у поведінці. Про це свідчать його відмова поважати людські й божественні закони, знущання з Антігони, глузування з сина, загроза розправи зі Стражем, підозріливість тощо. Думку самого Софокла висловлює Гемон, коли відповідає батькові: «Хіба то місто, що один правує в нім!» (737), натякаючи на те, що Креонта не цікавлять ні думки, ні вимоги народу. Він доводить батькові:

Але ж і в інших, може, доля правди є,

В моєму стані швидше можу знати я,

Що люди кажуть, роблять або ганять що.

Ти ж поглядом єдиним наганяєш страх

На тих, хто міг би п чомусь докорить тобі

(Тут і далі переклад Б Тена. «Антігона». 687 - 691)

А далі Гемон прямо звинувачує Креонта в порушенні моральних норм:

Але не думай, що лише в твоїх словах

Є правда, і ні в кого більш нема її.

Кому здається. що лиш в нього розум с.

Й душа, й дар слова, в того, як роздивишся

Насправді, то немає нічогісінько.

Бо для людини, хоч би й наймудрішої.

Не сором вчитись і порали слухані.

(705 - 711)

Порушує Софокл і проблему багатства та грошей, що на той час була досить актуальною у зв’язку зі зростанням економічної могутності як Афін загалом, так і багатьох громадян. Ставлення Софокла до золота чітко негативне. Він уважає, що воно руйнує економічний і моральний уклад афінян. Показові слова Креонта, коли він обвинувачує Стража в тому, що того підкупили і він дозволив поховати Полініка. До речі, це одне з перших в античній літературі викривальних висловлювань про розтлінну роль грошей у людському суспільстві:

Цілком я певен, стрижів цих не інший хто

Підбив за мзду хорошу учинити це.

Немає для людини лиха гіршого

За гроші срібні. Знищують місті, вони

І громадян вигонять із домівок їх;

Вчать добрі мислі підмінять лукавими

І чесний люд до вчинків тягнуть пагубних;

Підказують, як учиняти підступи,

Як злочинів безбожних не соромитись.

А ті, кого на справу що підкуплено.

Свою в свій час винагороду матимуть.

(293 - 303)

Значне місце у світогляді Софокла належить релігійним роздумам. Воші мало збігаються з думками його попередника Есхіла. Поет беззастережно вірить у богів, які для нього уособлюють вищі могутні сили, чиї задуми чи дії смертна людина осягнути не може. І в той же час вони владні над життям і діяльністю людини, визначають її існування. В ідеї богів Софокл шукав пояснення тим суперечностям, що дедалі загострювалися, особливо в часи розкладу полісної системи, в суспільному житті. Високо цінуючи людський розум, поет доводить його обмеженість. Закони богів нездоланні, але люди часто цього не розуміють або забувають про них і тим завдають собі лиха:

Зевсе, владу і міць твою

Не здолає людська зухвалість...

І в минулім, і в майбутнім

Панує один закон:

Не перейти людині

Шляхами життя без тягарів недолі.

(604 - 605, 611 - 614)

Софокл вірить, що лише боги визначають долю людини, але безпосередньо у вчинки людей вони не втручаються. Можливо, поет настільки їх шанував, що навіть уважав неможливою появу богів у трагедіях поряд із звичайними персонажами. Лише в ранній трагедії Софокла «Аякс» з’являється розгнівана зухвалістю героя Афіна. щоб покарати його. Поет упевнений, що людське існування. визначене божествами, ніколи не буває стійким, людина не може знати, що її чекає у близькому майбутньому. Щастя чи нещастя не бувають сталими, вони мінливі. Про це говорить Вісник в «Антігоні»:

Нема життя людського, що весь час ного

Могли б чи вихваляти ми. чи ганити.

Підносить щастя, щастя ж і знедолює

Щасливого гак само, як нещасного.

А як — того й провідник не відкриє нам.

(1155 - 1160)

Дуже часто прагнення людини заходять у конфлікт із волею богів, і тоді трапляється нещастя, як це сталося з Едіпом. А поет робить висновок про жалюгідність людських зусиль, ницість самого життя. Тому хор у «Царі Едіпі» співає сумну пісню про слабкість людини, яка ніколи не має твердої надії на сталість свого існування, особливо — на щастя, надто воно примарне й нестійке:

О смертних нещасний рід.

Долі марної плин гіркий

Нам судився на світі!

Хто щастя черпнув на мить.

Ще й відчути його не встиг.

Як надходить година знов

Тої втіхи позбутись.

Уділ твій — нам наука всім,

Твій, бездольний Едіпе, твій, —

Не назву вже на світі я

Щасливим нікого.

(1186 - 1195)

Шукаючи причини тих лих і нещасть, що обрушуються на людину, Софокл знаходить їх у зарозумілості людей, недбалому ставленні до встановлених богами законів. Наприклад, Одіссей доводить Агамемнону («Аякс»), що розпорядження не ховати тіло героя суперечить волі богів, воно злочинне по своїй суті й несправедливе:

Бо не його, а божий закони

Ти ображаєш. Тож помер він чесним,

І хай він ворог, та при ньому честь

(Переклад Н. Пащенко, 1380 - 1382)

Те ж саме доводить Менелаю брат Аякса Тевкр: порушувати закони богів небезпечно. Подібну думку висловлює Антігона, вважаючи, що її вчинок — поховання Полініка — справа богоугодна.

Софокл уважає, що вищою мудрістю для людини є беззастережне виконання волі богів; лише ставши на такий шлях, вона може досягти щастя. У цьому ж — запорука процвітання і держави. і народу. Тому Орест у Софокла без усяких вагань виконує наказ Аполлона («Електра»). А в Афінах панує щастя і радість через те, що й афіняни, і їхній цар Тесей шанобливо ставляться до богів, залишаються вірними встановленим традиціям, сповнені побожності, доброти та інших чеснот. Коли Тесей дізнається, що Едіп прийшов з волі Аполлона, у нього зникають усі сумніви — і він радо приймає посланця:

А втім, коли б і думав я по-іншому. —

Не зневіряйся: чи ж не Феб послав тебе?

(Тут і далі переклад А. Содомори. «Едіп у Колоні». 664 - 665)

Зразком цілковитого підкорення провидінню стає у Софокла сліпий вигнанець Едіп, який скаржиться на свою нещасну долю, але ніколи не звинувачує в цьому богів. Його смиренність і побожність змінюють страждання на блаженство, спокута злочинів приводить до морального очищення, він не тільки дістає прощення богів, але й удостоюється бути прийнятим до їхнього кола. Приблизно те саме трапляється з Гераклом («Трахінянки»). В іншій трагедії («Філоктет») він заповідає Неоптолему і Філоктету свято шанувати богів:

Богів, однак, шануйте, бо ніщо не є.

Затям, таким важливим для отця мого.

Побожність — живемо ми ми померли вже —

Не проминає: з нами повсякчас вона.

(1429 - 1432)

Побожні герої Софокла завжди проголошують постійне торжество Правди, лише вона карає за злочини й винагороджує за благочестиві вчинки:

Йде вже, йде вже Правда

І помсту довгождану в міцних руках несе.

Священний гнів, о дитя, впаде ось-ось!

(«Електра», 467 - 469)

У трагедіях Софокла покарання відбувається здебільшого без усякого втручання вищих сил. Герої завжди діють надзвичайно активно, деякі з них, не знаючи таємних намірів чи планів богів, роблять хибні кроки і тим самим власними неправильними діями накликають на себе нещастя. Карають не боги, а люди самі себе. Засліплений владою, Креонт робить одну помилку за одною, інші герої доводять йому хибність його вироку, але на всі умовляння він відповідає презирливою лайкою і зневагою. Адже він цар! Лише його слово справедливе й незаперечне! І тільки коли трапляється найжахливіше — смерть сина Гемона і дружини Еврідіки, — Креонт усвідомлює міру своєї зарозумілості, адже він сам став причиною їхньої загибелі. У безсилих риданнях картає цар себе за скоєне, та надто вже пізно... А хор у цей час співає сумну пісню, що примушувала глядачів у театрі зі страхом замислюватися над людськими вчинками, що суперечили волі богів і визначили особисту долю героя («Антігона»):

Запорукою щастя лиш мудрість одна

Може стати, й нікому не вільно богів

Зневажати. Зухвальців зухвалі слова

Доля їм повертає в ударах важких

І під старість лише

Запізнілої мудрості вчить їх.

(«Антігона», 1348 - 1353)

Едіп, бажаючи допомогти фіванцям, власними руками руйнує своє щастя — у ході дізнання про вбивство Лая приходить до самовикриття («Цар Едіп»). Клітемнестра та Егіст гинуть через власні злочини від руки Ореста, який діє на свій розсуд (лише раз після появи він говорить, що його послали боги, «Електра»). Смерть Антігони зумовлена її власними вчинками і волею Креонта, а не богів, тощо.

Творчий шлях поета охоплює понад 60 років. Софокл багато чого навчився у свого старшого сучасника Есхіла. На жаль, відомості про їхні взаємини зовсім відсутні. Щоправда, Арістофан натякає в «Жабах», що між поетами були хороші й дружні відносини, бо коли Софокл

... зійшов в Аїд,

Поцілував Есхіла й руку дав йому,

А той на троні поряд посадив його...

(Тут і далі переклад Б. Тена. 788 - 790)

Ранні твори Софокла до нас не дійшли, а перші з відомих були написані вже зрілим драматургом, коли минуло понад 20 років від початку його творчості. Час написання більшості з них важко визначити точно, через це трапляються істотні розходження в датах. Так, трагедію «Аякс» деякі вчені визначають як одну з останніх, але більшість дослідників відносять її до ранніх трагедій Софокла або взагалі обминають це питання.

«Аякс». В основі трагедії — конфлікт між волею богів і слабкістю та безпорадністю людини. Аякс, герой Троянської війни, над усе шанував військову честь і завжди діяв відповідно до її кодексу. Після смерті Ахілла він мріяв успадкувати його бойовий обладунок, але ахейські вожді присудили озброєння Одіссею. Ображений Аякс вирішив помститися. Тоді богиня Афіна, розгнівана його погордливістю, наслала на Аякса безумство — і вночі він вирізав стадо худоби, прийнявши його за ахейське військо і вождів. Коли ж уранці розум повернувся до нього і він з жахом побачив скоєне, то, боячись глузувань воїнів, покінчив із собою. Агамемнон заборонив ховати тіло героя, оскільки той мав намір убити вождів. Брат Аякса Тевкр, незважаючи на погрози Агамемнона і Менелая, почав рити для нього яму. Проти Атрідів виступив і Одіссей, постійний суперник Аякса, і підтримав Тевкра, пообіцявши свою допомогу. Він уважав, що боги виявили свою волю, позбавивши героя розуму. Але далі Аякс діяв уже на власний розсуд і смертю намагався відновити честь. Інший конфлікт трагедії — між низькими, що порушують закони богів, почуттями Атрідів і благородними прагненнями Тевкра та Одіссея — вирішується на користь останніх. Адже поховання Аякса — справа цілком богоугодна. Висновок Софокла в цій трагедії досить прозорий: людина завжди повинна пам’ятати про могутність богів і змиритися з ними, сліпо виконувати їхню волю.

Цілком можливо, що в цій трагедії негативне зображення Менелая та Агамемнона мало політичну основу. Адже перший був спартанським володарем, а другий — мікенським царем. У часи Софокла ці два міста, Спарта і Мікени, були об’єднані союзом, відносини якого з Афінами дедалі погіршувалися.

«Цар Едіп». Найкращими трагедіями Софокла вважають п’єси Фіванського циклу про нещасну долю Едіпа та його нащадків. Перщою серед них була поставлена трагедія «Антігона» (442 р.), через півтора десятиріччя — «Цар Едіп» (між 429 і 425 рр.), а остання, «Едіп у Колоні», — вже посмертно (401 р.).

Міф про Едіпа докладно розповідала поема «Едіподія». Вона так подає передісторію дії трагедії. Колись драконовбивцею Кадмом було засновано місто Фіви. З ревнощів Гера зненавиділа рід Кадмів та його місто і наслала їм багато нещасть. Правив Фівами Лабдак, а потім його син Лай. Довгий час у його дружини Іокасти не було дітей. Дельфійський оракул попередив, що коли й народиться син, то стане подвійним злочинцем: він уб’є свого батька її одружиться з матір’ю. Лай був наляканий цим страшним віщуванням. І коли в Іокасти невдовзі народився син, цар наказав рабові віднести того в ліс на гору Кіферон й кинути немовля на поталу хижакам і птахам. Жаль стало рабові хлопчика, і він віддав його пастухові з сусідньої Коринфської держави. А той одніс малюка своєму бездітному цареві Полібу, який його всиновив і дав ім’я Едіп.

Прийшло повноліття Едіпа. Він вирішив запитати про свою долю дельфійського оракула і почув ту ж саму відповідь, що колись одержав цар Лай. Уважаючи Поліба рідним батьком, а його дружину Меропу — матір’ю, Едіп вирішив не повертатися до Коринфа. А доля спрямувала його кроки до міста Фіви. На роздоріжжі трьох шляхів Едіп зустрів колісницю з трьома чоловіками в ній. То були Лай, його глашатай Поліфонт і візниця. Він вчасно не дав їм дорогу, і Поліфонт заколов мечем одного з коней Едіпа. Обурений цим учинком, Едіп і собі вихопив меча і повбивав Лая і Поліфонта, візниці пощастило втекти.

Едіп і Сфінкс. Ваза. V ст. до н. е.

Едіп продовжив свій шлях, але біля Фіванської брами був зупинений потворним Сфінксом, насланим Герою для покарання міста за злочин Лая. Сфінкс загадав Едіпові загадку, яку той відразу відгадав. До нього ніхто не міг її розгадати, і тоді потвора скидала нещасного в прірву. А тепер і сама змушена була кинутися в неї. З радістю фіванці зустріли визволителя міста, дивувалися його юності й мудрості. І запропонували царський трон, оскільки їхній цар Лай нібито загинув від рук розбійників. За традицією була запропонована і рука овдовілої цариці... Едіп погодився. І не знав, що так здійснилися обидва похмурі віщування оракула.

Дія трагедії «Цар Едіп» відбувається у Фівах. Жрець від імені народу просить Едіпа допомогти врятуватися від моровиці, насланої богами на місто. Той відповідає, що послав Креонта до дельфійського оракула з запитом, як слід діяти далі. Креонт приносить відповідь:

За це убийство ясно вимагає бог

На вбивцях, хоч би й хто не був. помститися.

(106 - 107)

Едіп прилюдно присягається знайти злочинця і вигнати його з міста. За порадою Провідника хору він наказує привести сліпого віщуна Тіресія, і коли той з’являється, цар просить назвати вбивцю Лая.

Тут слід звернути увагу на те, як майстерно Софокл поступово створює атмосферу напруження. От і в цьому епізоді Тіресій відповідає неясними для Едіпа словами:

Ох, як же тяжко знати, коли це знання

Не на добро нам. Добре пам'ятав я це.

Та ось забув. А то б і не прийшов сюди...

Дозволь мені додому йти, — й тобі, й мені

На краще буде, як мене послухаєш.

(316 - 318, 320 - 321)

За ці незрозумілі для нього слова розгніваний Едіп починає навіть обвинувачувати Тіресія в злочині й зраді:

Так. не втаю ні гніву, що обняв мене.

Ані того, що думаю. Знай, в злочині.

Вважаю, співучасник ти. хоч коїв це

Не власними руками. Був би зрячий ти.

То я сказав би — ти один вчинив усе.

(345 - 349)

Напруження зростає ще більше тоді, коли Тіресій, захищаючи свою честь, відкриває ім’я справжнього злочинця — сам Едіп і є «безбожною скверною краю нашого». У дальшій гострій суперечці провісник майже відкриває Едіпові все його минуле, натякаючи на злочин. Затамувавши подих, глядачі з жалем дивилися на героя, слухаючи обвинувальні слова Тіресія:

Хоч зрячий, а своїх нещасть не бачиш ти,

Ні де домуєш, ані з ким живеш тепер

Чи знаєш рід свій? Ти й того не відаєш.

Що ворог рідним на землі й під нею ти

І що подвійно, за отця із матір'ю.

Гірким вигнанням будеш ти покараний

І замість світла бачитимеш темряву.

(413 - 419)

Але засліплений гнівом Едіп нічого не розуміє з того, що йому говорить старий віщун, і не вірить йому, продовжуючи обвинувачувати у злочині разом із Креонтом. Не заспокоюється він і тоді, коли Тіресій, вигнаний ним, пророкує Едіпові тяжкі лиха:

… Із видющого

Сліпцем він стане, жебраком з багатого.

Путь в чужині намацуючи посохом.

Ще й власним дітям виявиться братом він

І батьком, чоловіком власній матері

І сином, співжених своему батькові

І вбивця...

(454 - 460)

Після приходу Креонта цар і його звинувачує у злочині й змові. Ні втручання Іокасти. ні умовляння Провідника хору не можуть заспокоїти царя. Напруження досягає свого апогею, коли Іокаста розповідає про обставини загибелі Лая. Здається, ще крок — і страшна правда відкриється Едіпові. Та цього не трапляється. Прибуття Гінця зі звісткою про смерть Поліба, названого батька Едіпа, знімає попереднє напруження. Але лише на короткий час. Сумуючи за померлим батьком, Едіп разом із тим сповнюється почуттям торжества. Адже тепер він ніколи вже не вчинить злочин, не стане батьковбивцею! Адже пророцтвам можна не вірити! І йому залишається єдина турбота — уникнути одруження з матір’ю! А серця глядачів знову сповнювалися жалем і глибоким співчуттям до цієї щасливої людини, на яку незабаром зваляться нелюдські нещастя. їм-то майбутнє Едіпа було відоме! А зараз вони бачили перед собою торжествуючого царя:

Гай, гай! Хто ж після цього буде вірити

Словам вішання з вогнища піфійського

Чи з льоту птиць, що нібито судилося

Мені убити батька? А він сам умер

І вже лежить в могилі, я ж меча свого

І не торкавсь. Хіба що вмер від туги він

За мною — лиш в такому разі винен я.

Нічого вже не варті віщування ці...

(964 - 971)

Цілковита впевненість Едіпа у брехливості всяких пророцтв і в тому, що він утік од Долі, зробить його прозріння ще жахливішим. Напруження знову починає швидко зростати. Гонець, колишній пастух, розповідає, що Едіп був ним принесений Полібу і той його всиновив. Іокаста, яка першою здогадалася, хто такий Едіп, благає його припинити дальше дізнання, а коли він відмовляється, тікає до опочивальні і заподіює собі смерть. Поведінку її Едіп пояснює боязню довідатись, що він син ряба. Едіпа вже нічим не можна стримати, він хоче знати правду до кінця:

...Знать повинен я,

Відкіль мій рід, хоч би й який нікчемний він.

Це їй — з жіночим марнолюбством — соромно.

Що, мабуть, я низького був походження.

(1076 - 1079)

І ця Правда швидко обертається для Едіпа найжахливішою драмою. Прихід пастуха-візниці. який підтверджує, що Едіп — син Лая, ставить усе на місце. Напіззбожеволілий від горя, він біжить до Іокасти, бачить її мертве тіло і золотою її застібкою виколює собі очі. Комос сповнений жалобами і плачем героя, який скаржиться на свою гірку долю:

Горе, горе мені! О нещастя моє!

В край який я, бездольний, іду?

І куди мого стогону луни летять?

О, куди ти ведеш мене, Доле?

(1308 - 1311)

Звертаючись до присутніх і до Креонта, Едіп просить вигнати його далеко за межі рідного міста.

У долі Едіпа відбувся найстрашніший поворот, що міг статися в житті людини. Не випадково вже в античності «Царя Едіпа» вважали найдраматичнішою трагедією з усіх тоді відомих.

«Цар Едіп» традиційно називався трагедією Фатуму, невідворотності Долі. Але ця ідея вже була закладена в самому міфі, тому так однозначно трактувати твір Софокла не можна. Одна з найголовніших для сучасників, ця ідея була нерозривно пов’язана з думками про недосконалість людини як такої порівняно з вищими силами, про обмеженість і немічність її пізнання. Зрозуміти істину людина неспроможна, як не спромігся мудрий Едіп, котрий розгадав загадку' Сфінкса, розкрити драматичну приреченість власної долі. З цього надзвичайно важливого для автора висновку випливає й характер напруженого конфлікту, що його можна визначити як протиборство волі людини, яка намагається змінити свою долю чи навіть втекти від неї, і вищої волі богів, які визначили цю долю. На особистому жорстокому досвіді герой переконується, то неспроможний боротися з Долею. Але він робить усе можливе, щоб піти своїм шляхом, показує силу свого характеру і весь час активно діє. Тільки не знає, що всі його зусилля приречені на поразку.

Щоб довести це, Софокл не вдається до словесних дискусій чи сварок, доказ випливає з драматичної долі та образу самого героя. Дивна річ! У кінці Едіп поставав як огидний злочинець, але він не викликав у глядачів негативної реакції, його не проклинали. Справді, він був батьковбивцею, вступив у кровозмісний шлюб з матір’ю. Але ж він нічого про це не знав, а коли почув пророцтво, то робив усе, щоб уникнути його. Він боровся! І тому глядачі вважали його невинним і саме через це відчували не огиду, а глибоке співчуття до його страждань. їхню думку і відбиває хор, коли співає:

А нині — час всевидючий викрив шлюб.

Що цим ім’ям був негідний зватися.

Дитя з отцем рівняючи.

О горе! Нещасний Лаїв син!

О. коли б тебе вік не бачив я

І слізьми пекучими не оплакував!

Правду скажу я — ти в біді

Легше зітхнуть нам дав колись.

Нині ж нам тьмою вкриваєш очі.

(1213 - 1221)

Драматизм і без того трагічного образу Едіпа поглиблюється ще й тим, що герой діє в ім’я врятування свого народу і країни. У нього добре серце, він завжди готовий допомогти своїм підданим:

...Помагать в біді —

Що стане сили й змоги — то найкращий труд.

(314 - 315)

Він добре розуміє, що слабкі й нещасні люди розраховують на нього, справедливого царя, і вважає їхні надії цілком обгрунтованими:

...Треба бути безсердечному,

Щоб не відчути жалю до благаючих.

(13 - 14)

Софокл підкреслює надзвичайний демократизм Едіпа. Відповідаючи людям, він виявляє себе справжнім керівником держави, дбаючи про неї й про фіванців. Про це переконливо говорить Жрець:

Тебе ні я з богами не рівнятиму,

Ні діти наші, що тебе благать прийшли.

Та першим серед люду й в життєвій білі

Вважаю, і в єднанні ласки божої.

Колись-бо ти, прийшовши в місто Кадмове,

Нас від данини визволив співучому

Страхіттю, хоч ніким не бувши навчений,

Не знав про нас і божою лиш поміччю —

Всі мовлять гак і вірять — нам життя вернув.

(31 - 39)

Едіп розуміє ту відповідальність за життя співгромадян та їхнє майбутнє, що лягла на його плечі, й щиро хоче прийти їм на поміч:

.... Біль терпите усі ви. Та ніхто із вас

Такого болю не терпів, як я терплю.

Лише за себе кожен з вас печалиться.

І ні за кого більше, а моя душа

За місто, і за себе, і за вас болить.

Не сплю я. і не треба вам будить мене.

(60 - 65)

Проте всі ці благородні й щиросердні поривання Едіпа чинити іншим добро приводять його самого до самовикриття. Заради щастя фіванців він робить себе нещасним. Софокл повною мірою використав цей драматичний ефект. Боги й тут не втручаються в перебіг подій і не мають до них ніякого відношення. Лихо Едіпа трапляється внаслідок незнання майбутнього і прикрих помилок. А боги лише колись просто визначили його долю.

Едіп доброзичливо ставиться до всіх людей. Але досить з’явитися підозрі, і він стає нетерпимим, брутальним і несправедливим, як-от у розмові з Тіресієм. пізніше — з Креонтом. Тіресія, якого називав «володарем» і «охоронцем» міста, за кілька хвилин обзиває «з негідних найнегіднішим» (334). Креонта ж узагалі обвинувачує в підлій зраді:

Креонт, мій з давніх років найвірніший друг,

Підповз таємно, щоб мене прогнати геть,

І ворожбита підіслав лукавого,

Підступного бродягу, що в одній лише

Наживі зрячий, що ж до віщувань — сліпий.

(385 - 389)

У кінці трагедії в Едіпа нічого не залишається від колишньої впевненості й гордині. Віднині він стає втіленням смирення і покірливості перед тими, кого він до того ображав. Але особливо — перед богами, від яких навіть боїться дізнатися про своє майбутнє. Ти й взагалі відтепер особиста доля його не хвилює, він турбується лише за дочок і принижено просить Креонта подбати про них. У глибоко драматичній за своєю оголено-страшною правдою останній промові виявляється нестримний батьківський біль Едіпа — адже саме він занапастив їхнє життя. Едіп наче передчуває трагічну долю дочок і тому так благає Креонта дати присягу піклуватися про них. Показово, що Креонт так і не виконує прохання Едіпа і замість присяги брутально наказує: «Доволі плакать, краше до оселі йди» (1515). Отже, дія майбутнього покарання Антігони та Ісмени (за міфом гинуть обидві дочки Едіпа) руки в нього розв’язані. В останньому монолозі, як і удвох попередніх, Едіп уже зовсім не згадує про свій внесок у справу врятування Фіванської держави від посланого богами лиха. А хор в останній пісні, висловлюючи думку самого автора, замислюється над нестійкістю людської долі:

О фіванські громадяни! Подивіться — он Едіп,

Мудру загадку вгадав він і могутнім став царем.

На Його щасливу долю всяк завидував із нас,

А в яку тепер безодню горя лютого він впав!

Дожидай же. кожен смертний, дня останнього в житті.

За шаслипого у світі ти нікого не вважай.

Поки він у пристань вічну без біди не допливе.

(1524 - 1530)

Подібно до Есхіла, Софокл у деяких епізодах змінює міф. Можливо, що він також скористався одним з невідомих нам варіантів, проте подібні зміни були зумовлені його творчими задумами, оскільки безперечно підсилювали драматизм дії. Зокрема, у трагедії Лаїв пастух передає немовля в руки пастуха царя Поліба, хоча в міфі він кинув його на схилі гори Кіферон і пізніше малюк був знайдений коринфськими пастухами. І ще: за міфом Едіп одружився зі своєю матір'ю, але чотирьох дітей нібито мав від іншої дружини — Евріганеї.

«Едіп у Колоні». Трагедія «Цар Едіп» залишала глядачів у пригніченому стані. Надто вже несправедливими були доля і страждання ні в чому не винного Едіпа. Можливо, це відчував і сам Софокл, тому в кінці життя повернувся до цієї теми, вирішивши і «реабілітувати» свого героя, і прославити рідний Колон.

У «Міфологічній бібліотеці-» Аполлодора про дальше життя Едіпа сказано так: «Едіп... послав прокляття своїм дітям, що бачили, як його виганяють з міста, але не надіти йому ніякої допомоги. Прибувши із своєю дочкою Антігоною до Колона, що знаходився и Аттиці (там збудований храм богинь Евменід), він сів коло вівтаря, молячи про захист, і був гостинно прийнятий Тесеєм, але невдовзі помер» (III, 5, 9).

Цей міфологічний сюжет став основою трагедії «Едіп у Колоні». Вона починається прибуттям Едіпа з Антігоною до Колона. Віл Аполлона він отримав віщування, що саме біля храму Евменід скінчаться його муки:

Мені страждання довгі пророкуючи.

Межу він їм накреслив: саме тут вона.

Куди прийти судилося, де притулок я

Знайшов — побіля храму Дів шановних.

Життя стражденне маю завершити тут

На щастя тим, хто щиро прихистив мене.

А тим, хто гнав, — на горе...

(Тут і далі переклад А. Содомори. 87 - 93)

Едіп звертається до «богинь грізнозорих», «солодких доньок Мороку» (тобто Евменід) з проханням скоріше позбавити його життя.

Перед цим усіма гнаний, він довгий час блукав по землях Греції, але жодне місто так і не насмілилося надати йому притулок, щоб не викликати гнів богів. Адже сумна історія Едіпа рознеслася по всій країні. Знали її і в Колоні, тому його мешканці спочатку не зовсім доброзичливо зустрічають нещасного ізгоя. Едіп уже з цілковитою впевненістю відкидає свою провину:

... Вас ім'я моє.

Саме ім’я злякало! Не причетні ж тут

Ні я. ні мої вчинки: не чииив-бо їх

Свідомо я — скоріше перетерплював.

Кажу про батька й матір: через них-бо ви

Жахаєтесь Едіпа — знаю, знаю не»

Але чи справді, злом за зло віддячивши,

Я — вроджений злочинець? І чи був би ним.

Якби й свідомо діяв? Я ж не знав-таки

Нічого — от і сталось те, що сталося.

(261 - 270)

Щоб вирішити долю Едіпа, посилають за афінським царем Тесеєм. У цей час до Едіпа з Антігоною приєднується Ісмена. Вона розповідає про події у Фівах і початок братовбивчої війни між Етеоклом і Полініком, а також про те, що фіванці для свого порятунку бажають повернення Едіпа до Фів. Сам Едіп, пройшовши обряд очищення, розповідає хору про себе, але знову наполягає на своїй невинуватості:

Вдарив, убив, а кого й не догадувавсь.

Отож перед законом неповинний я.

(547 - 548)

Цей мотив самовиправлення Едіпа звучатиме у трагедії неодноразово. Так. у суперечці з Креонтом він повторює ті ж самі доводи:

...Я ж і не здогадувавсь.

Що кою лихо! Все це від богів було —

Давно на рід наш, очевидно, гнівались...

Ти зваж: коли мій батько мав загинути —

Було ж таке пророцтво — від дітей своїх.

То чи по праву гріх на мене звалюєш?..

Так ось: ні п тому шлюбі не повинний н.

Ані в убивстві батька...

(974 — 976, 980 - 982, 999 - 1000)

З’являється Тесей і пропонує Едіпові притулок. Той розповідає про свої поневіряння і пророкує афінській землі щастя, якщо в ній залишиться його могила. За віщуванням оракула, між Афінами н Фівами мала розпочатися війна, в якій переможуть ті, в кого зостанеться прах Едіпа. Він обіцяє таку допомогу Тесеєві:

Не завжди й край до краю добре ставиться...

Скажімо, Фіви: місто, як ніколи ще.

З тобою дружнє. Та спливуть породжені

Невпинним часом ночі, низка днів майне, —

Й через якусь марницю згоду нинішню

Прошиють Фіви списом, не вагаючись.

І їхню кров гарячу спрагло питиме

Холодний прах мій...

(612, 616 - 622)

Хор прославляє Колон і колонську чудову природу. З’являється Креонт із почтом, улесливо вмовляє Едіпа повернутися до Фів, оскільки ніби трапилася помилка, у якій він розкаюється. Проте Едіп чудово розуміє лицемірство й облудність його слів, справжні потаємні причини домагань і з презирством відмовляється від повернення:

Слова прихильні, та думки — корисливі.

При всіх тебе на чисту воду виведу:

Не в своїм ломі хочеш поселить мене.

А десь за містом — щоби я беріг його

Від сутички з цим краєм, від напасника.

(784 - 788)

Зрозумівши марність своїх умовлянь, Креонт вдається до сили і наказує схопити обох дочок Едіпа й одвезти їх до Фів. Про це схвильовані колонці доповідають Тесею, який відразу посилає погоню, і згодом дівчат повертають. Тесей дорікає Креонтові за його беззаконні дії на чужій землі і виганяє зі своєї території. Едіп дякує Тесеєві і звеличує благородство мешканців цієї держави:

Тому й молюся: хай боги добро пошлють

Тобі й твоєму краю. Тільки тут зустрів

Я чесність і побожність, тільки тут ніхто

Безкарно не збрехав би. не злословив би.

(1125 - 1128)

До Едіпа приходить Полінік і просить батька допомогти в його боротьбі з Етеоклом. Але Едін зрікається невдячних синів, проклинає і пророкує їм загибель. Полінік прощається з сестрами й просить їх, у разі його загибелі, оплакати й поховати.

Гуркоче грім, спалахують блискавки. Едіп розуміє, що вони віщують його близьку смерть. Він востаннє викликає Тесея, щоб указати місце свого вічного спочинку й відкрити «таємницю недомовлену»:

З тобою зараз без поводаря піду

Туди, де нині ж мені вмерти суджено.

Та при одній умові: щоб ніхто не знав.

Де я впокоївсь, де мій прах поховано.

Він кращим од сусідів буде захистом.

Аніж списів і ратищ сотні й панцирів.

(1509 - 1514).

Трагедія закінчується зворушливою розповіддю Вісника про смерть Едіпа. Його супроводжують до якогось урвища, дочки омивають його водою, одягають у біле, «як обряд наказує», і всі, крім Тесея, залишають його:

О дійшовши, через мить якусь

Усі ми озирнулись. Та ніхто вже з нас

Не запримітив старця... Одиноко там

Стояв лише володар; затулив собі

Долонею він очі, мовби жах якийсь

Угледів ненароком, щось таке сумне,

На що не мав одваги навіть зиркнути...

Отож про дивовижну смерть Едіпову —

Тесей, лиш він єдиний, розказати б міг...

Чи посланець богів був? Чи земля сама

В імлу, де мертві, тихо прийняла його?

Так упокоївсь, ні страждань не :відавши.

Ні муки перед смертю — як ніхто з людей

Поляпування гідний...

(1633 — 1639, 1643 — 1644, 1648 - 1652)

Антігона хоче побачити могилу батька, але Тесей їй забороняє — віднині місце його смерті священне, його не може бачити жодна людина. А хор закінчує трагедію заспокійливо-стверджувальною піснею:

Тож пора голосінням покласти край.

Годі-бо плакать вам:

Що він мовив, — гак усе й буде!

(1753 - 1755)

«Едіп у Колоні» завершує драматичну історію Едіпа, який гине з волі вищих сил. щоб по смерті стати благодійником Афінської держави. Він не тільки заслуговує на прошения богів, але, можливо. як не випливає з розповіді Вісника, навіть потрапляє за свої невільні страждання до сонму блаженних. Софокл в обох трагедіях створив яскравий, правдоподібний і привабливий образ героя, який навічно ввійшов у світову літературу. У трагедії «Цар Едіп» герой здатний на деякі негативні вчинки, часом він виявляє себе брутальним, гнівливим, навіть жорстоким, коли погрожує розправитися з Тіресієм і Креонтом, тобто в ньому з’являються риси деспота. Не випадково хор радить Едіпові бути стриманим і не приймати необдуманих рішень:

... Стережись, володарю,

Щоб не упав, — непевна рішень бистрих путь.

(«Цар Едіп», 616 - 617)

Але навіть за найгіршого збігу обставин Едіп не міг би переродитися на деспота. Мабуть, симпатії автора були на боці героя. Актуальне для афінських громадян питання волі особистості, обмеженої божественною необхідністю, вирішувалася поетом на користь цієї особистості. Софокл уже значною мірою звільнився від міфологічної традиції, і цей процес у його часи дедалі поглиблювався. Тому він і стає на бік активного героя, якого переслідує незрозумілий і жорстокий Фатум.

У другій трагедії Едіп показаний поетом більш непримиренним. значною мірою він втрачає свою привабливість. Едіп не прощає батьківщині образу і стає на бік її ворога. Поведінка синів викликає в нього ненависть, що заглушає батьківські почуття. Якоюсь мірою Едіп перетворюється на максималіста і вже нездатний на розумні компроміси й помірковані вчинки. Відтепер він стає знаряддям богів, з якими після спокутування гріхів повністю замирюється. Але рід Едіпа ще несе на собі їхнє прокляття, і його діти продовжуватимуть спокуту ціною власного життя. Лише так, уважає драматург, можна відновити втрачену моральну гармонію.

За Софоклом, усякий злочинець через страждання приходить до примирення — з богами, власною долею, обставинами. Бо страждання породжується не жорстокістю вищих сил, а необхідністю. оскільки очищає та облагороджує людську душу. До такого героя ставляться зі співчуттям, але він викликає і страх, оскільки припустився відхилення від вищих законів, зокрема закону справедливості. У першій трагедії Едіп — проклятий богами й людьми, у другій він — святий, який приносить благо іншим доброчесним героям. Через свої страждання Едіп приходить до блаженства, посланого вищими силами, розуміння свого очищення підносить його у власних очах і в кінці пошану людей він сприймає як справедливу данину його новому станові.

Окремо слід сказати, що «Едіп у Колоні» є одною з кращих грецьких трагедій, що мала патріотичний зміст. Написана в період глибокої кризи афінської полісної системи в кінці Пелопоннеської війни, вона була наче одчайдушним криком поета, який хотів нагадати співгромадянам традиції їхніх шляхетних, мудрих і добрих попередників, закликав бути схожими на них.

«Антігона». Написана першою серед трагедій Фіванського циклу й поставлена в 442 р. до н е., «Антігона» завершує сумну розповідь про долю Лаєвого роду і вважається однією з кращих античних драм. Час її створення ще збігався з «віком Перікла», періодом буйного розквіту афінської культури. Низка епізодів трагедії пов’язана із сучасністю. Головний конфлікт зосереджений навколо проблеми співвідношення державних і божественних законів.

Трагедія відкривається Прологом, у якому відбувається діалог Антігони з її сестрою Ісменою, 3 нього глядачі довідуються, що в смертельному двобої загинули їхні браги Етеокл і Полінік. Царем Фів після їхньої смерті стає Креонт, який видає свій перший закон: Етеокла як героя, захисника держави, ховають з усіма почестями, а Полініка, який зрадив рідне місто і пішов на нього війною, залишають на полі бою на поталу хижим псам і птахам. Антігона пропонує сестрі порушити закон і поховати тіло Полініка. оскільки це їхній рідний брат. Із самого початку автор підкреслює незалежний і твердий характер Антігони. Ісмена ж, утілення жіночого начала й боязкості, відмовляється від сміливого плану сестри, посилаючись на те. що вони — лише слабкі жінки і їм «з чоловіками не змагатися» (62). Відповідь Ісмени розкриває основну тему трагедії:

Велінь богів ніколи не зневажу я,

А й громадянам побоюсь перечити.

(Тут і далі переклад Б. Тена. 78 - 79)

Перед цим вона обгрунтовує свою поведінку такими словами:

Тепер подумай, як. самі лишившись, ми

Загинем ще страшніше, не послухавши

Закону, влади й повеління царського

Зваж те, що ми жінками народилися...

(58 - 67)

Розгнівана Антігона вирішує самостійно здійснити обряд поховання. бо для неї найсвятішим є виконання обов'язку:

...Брата поховаю я.

Обов'язок здійснивши, — й вмерти солодко.

Для нього люба, з любим поруч ляжу я —

Безвинно погрішивши...

Зостанусь там навіки. Ну. а ти — як хоч —

Зневаж закони, що й боги шанують їх..

(71 - 74, 76 - 77)

Хор співає радісну пісню з нагоди визволення Фів від смертельної небезпеки — війська аргівських вождів зняли облогу й повертаються додому. Креонт оголошує фіванцям свою волю — заборону ховати Полініка:

А Полініка. його брата рідного,

Що хтів свою вітчизну і богів її.

Умкнувши із вигнання, всю до тла спалить

І кров’ю прагнув братньою упитися,

А хто лишивсь — у рабство повигонити, —

Звелів оголосити всьому місту я —

Не вільно ні ховати, ні оплакувать,

Лише без похорону, на поживу псам

І хижим птахам на поталу кинути.

Так ухвалив я...

(198 - 207)

Незабаром прибуває Страж зі звісткою, що хтось переступив закон і виконав поховальний обряд над тілом Полініка. Розлючений Креонт загрожує варті розправою, якщо не буде знайдено порушника, обвинувативши її в хабарництві. Хор після цього виконує» величний гімн на честь людини й людського розуму.

Антігона вирішує вдруге здійснити поховальний обряд, буря змела з тіла Полініка насипану нею землю. Тепер уже варта її затримує і перепроваджує до Креонта. В гострій суперечці з царем дівчина доводить своє право поховати рідного брата, тому вона й порушила наказ Креонта:

Його ж не Зевс з Олімпу сповістив мені,

І це богів підземних Правда вічная.

Що всі закони людям установлює.

Не знала я. що смертних розпорядження

Такі могутні, щоб переступать могли

Богів закон одвічний, хоч неписаний.

Його не вчора, не сьогодні створено,

Коли з'явивсь він — вже ніхто не відає.

Не хтіла я. людських велінь страхаючись.

Відповідати потім перед вічними Богами...

(450 - 460)

Але засліплений гнівом і владою, що раптом потрапила йому до рук, Креонт нічого не хоче слухати. Щоправда, він слушно вважає, що перед законом усі рівні, і далі діє, виходячи саме з цієї посилки. Інша справа, що він не звернув уваги на слова Анті- гони про існування «закону богів», або «неписаних» законів:

Вона себе явила й тим зухвалою,

Що мій наказ переступити зважилась...

Не я — вона була б тоді мужчиною,

Якби сваволя дурно їй минулася.

Хай це й дочка сестри моєї рижої,

Всіх ближча при родиннім Зевса вогнищі,

Ні їй тяжкої кари не уникнути.

Ані сестрі її...

(480 - 481, 484 - 489)

Антігона, затримана вартою. Ваза. V ст. до н. е.

Антігона неодноразово доводить Креонтові, що для неї вищою славою є поховання брата, що її вчинок схвалюють усі гаванські громадяни, тільки не насмілюються йому про це сказати, боячись деспотичної натури царя та його покарання. Власне, вона обвинувачує Креонта в тиранії:

І всі б мене схвалили, знаю добре я.

Якби їм острах язика не сковував.

Чи не найкраще з багатьох царевих прав —

Лиш те, що хочеш, говорити й діяти.

(504 - 507)

До Креонта приходить його син Гемон, щоб урятувати свою наречену Антігону. У різкій суперечці з батьком він доводить хибність його вироку, того шляху, на який він став. Гемон не називає Креонта тираном прямо, але вся промова його говорить про це. Не дуже високої він думки і про розум свого батька:

Хоч я й молодший, а спою скажу тобі

Я думку: добре, як людина розумом

Багата зроду, а якщо не завжди не

Трапляється, то й в іншого послухати

Розумної порали не завалить нам.

(719 - 721)

До речі, майже такі самі слова пізніше скаже Креонтові й старий Тіресій, радячи йому негайно поховати Полініка, звільнити Ангігону. Гемон обвинувачує батька в порушенні справедливості й відсутності пошани до богів. Та всі ці обвинувачення Креонт відкидає і стоїть на своєму — з живою Антігоною Гемону ніколи не одружитися. Відповідь сина, яку він зрозумів як загрозу: «Умре вона — то й інший з нею теж умре» (751), викликає у Креонта вибух люті й він кричить, що «негідниця» негайно загине.

Найвищого напруження дія досягає під час останнього побачення Антігони та Креонта. Монолог, у якому дівчина прощається з життям, — один із найтрагічніших у світовій драматургії. Вона не шкодує за вчиненим, хоч і приречена за це на смерть. І оплакує лише своє молоде життя, у якому не було радощів. Ідучи до похмурого царства Аїда, вона так і не пізнала кохання, щастя материнства, вже не побачить «священного в небі світла» і залишиться ніким не оплаканою:

... на смерть я йду

Без співів шлюбних, без весільних радощів,

Ні діточок при лоні не голубивши,

Одна, нещасна, друзями покинута.

Жива в оселю мертвих я спускаюся.

Який закон богів переступила я?

І як тепер, бездольній, до богів мені

Звертаться? Як шукані в них заступників.

Коли за чин побожний звусь безбожною?

(916 - 924)

Сильна й вольова натура, Антігона своїм протистоянням Креонту викликала співчуття глядачів і хору. Її сміливі виступи проти паря навіть лякають хор, але він віддає їй належну шану:

Вже несила й закони мені шанувать, —

Як погляну на все це, то, мов з джерела.

Сліз потоки нестримні біжать із очей:

Не в весільні покої — до вічних осель

Не зворотно іде Антігона.

За наказом Креонта дівчину замуровують у печері. Цар повертається з гордим почуттям виконаного обов’язку, але зустрічає сліпого Тіресія, який розповідає йому про погані прикмети і докоряє за неправедні дії. Образлива відповідь царя, який навіть обвинуватив старого в хабарництві, примушує віщуна розкрити значення прикмет:

То знай же. небагато перегонів ще

Своїм звичайним колом пройде сонця бог,

Як те дитя, від лона твого роджене,

Сам мертве мертвим віддаси відплатою

За те. що ти до темряви підземної

Живу спровадив душу так безжалісно.

А сам береш в богів підземних мертвого

Й лишаєш непохованим, збезчещеним.

Ні в тебе цього права, ні в богів нема

Безсмертних, ти вчинив це проти волі їх...

Побачиш сам, чи мовлю це підкуплений

Чи ні. Ще зовсім трохи, і в дому твоїм

Жінок і чоловіків зойк лунатиме.

(1065 - 1074, 1077 - 1077)

Наляканий і розгублений цар питає поради в Провідника хору, і той відповідає, що слід якнайшвидше визволити з печери дівчину і поховати померлого. До краю стурбований Креонт віддає накази, сам зі смиренням обіцяє випустити дівчину, бо врешті

Збагнув я — нам до смерті шанувати сліп

Закони споконвіку установлені.

(1113 - 1114)

Отже, тепер по суті він повторює слова самої Антігони. Але вже надто пізно. Вона навіть померти не схотіла гак, як того бажав деспотичний цар — від спраги й голоду. Вісник приносить скорботну звістку' і про драматичну смерть Гемона:

... юнак, ні слона не промовивши.

Лиш дико глянувши, із піхов вихопив

Свій меч двосічний. Ледве врятувавсь отець.

Вбік швидко відхилившись. І. на себе шал

Свій обернувши, груди простромив собі

Мечем; бездольний і напівпритомним вже.

Обняв він мертве тіло нареченої.

І краплі кропі із останнім подихом

Пролив на лиця білі вмерлій дівчині.

(1231 - 1239)

А згодом другий Вісник сповіщає про смерть дружини Креонта Еврідіки, яка не знесла звістки про загибель єдиного сина. Ридаючий Креонт просить богів швидше послати йому смерть. А хор, спостерігаючи його муки, співає скорботну пісню: людина доживає до сивого волосся, але, зарозуміла, не шануючи богів, робить хибний крок і тим накликає сама на себе нещастя.

Софокл міг би пояснити загибель Антігони родовим прокляттям (бо і в цій трагедії воно присутнє), але подібна проблема поета вже не цікавить. Конфлікт між Антігоною і Креонтом він розглядає з позиції боротьби державних («писаних») і традиційних, моральних («неписаних») законів.

Що ж захищає Креонт? Право царя — вимагати виконання законів і карати за їх порушення. Він надзвичайно суворо дотримується законності, адже безладдя руйнує встановлений суспільний лад:

Безладдя ж — то найгірше з лих, міста воно

Й держави губить, і доми збезлюднює,

І бойових товаришів утечею

Ганьбить, бо тільки ті з біти рятуються.

Хто вмів своїм начальникам коритися.

Отож законів конче слід дотримувать...

(672 - 677)

Отже, він має рацію, караючи навіть посмертно Полініка. У часи Софокла було заведено, що людина, яка насмілювалася піднести руку на рідне місто, зраджувала його, не могла бути похованою в рідній землі. Тому з юридичного погляду Креонт тут правий. Його моральна неправота полягала в тому, що він повинен був поховати тіло за межами міста, а не викидати його, інакше він ображав володаря тіней бога Аїда. Правий він ніби й тоді, коли карає Антігону за порушення його наказу. Проте помилка його в тому, що він не схотів зрозуміти мотивів учинку дівчини, яка також діяла відповідно до законів богів, а про них цар забув.

А що ж захищає Антігона? Своє право сестри поховати брата, оскільки вони зв’язані кровними узами, що освячені вищими силами. Таким чином, побожна дівчина пішла навіть на смерть заради своєї правди. На відміну від Креонта, вона знала про виданий ним закон і порушила його свідомо, вважаючи неписані закони вищими за людські. Хто ж з них правий? І на чиєму боці Софокл? І. С. Тургенев уважав відмітною особливістю цієї трагедії те, що в ній обидві сторони виявляються кожна по-своєму правими. Російський письменник дотримувався тієї думки (до цього часу досить поширеної), що в «Антігоні» переможців немає і що сам Софокл не віддає нікому з героїв переваги, караючи обох.

Навряд чи можна з цим погодитись. Справді, покараними виявляються і Антігона, і Креонт. Але не викликає сумнівів моральна перемога дівчини, її неправедна загибель накликає на царя страшніші, ніж смерть, нещастя. Адже фактично він сам нерозумними діями вбив двох найдорожчих йому істот — сина й дружину. До того ж і в самій трагедії чітко виявляються симпатії автора до своєї відважної і правдолюбної героїні, яка бачить у Креонті нерозсудливого царя-деспота. Тому інколи «Антігону» називають трагедією влади, в ній усе спрямоване на засудження сваволі влади. Не випадково протягом усієї дії народ підтримує Антігону.

Зважаючи й на світогляд Софокла, його беззастережну віру в богів, можна зробити висновок, що перемога залишається на боці Антігони, адже вона захитає «неписані», божественні закони. А чи можуть помилятися боги? Ніколи! Креонт захищає «писані». державні закони, створені людиною. А людина може помилятися? Так! І це стверджує не тільки Софокл, так уважали й до- софоклівські поети, бо таким був тогочасний світогляд. Про це ж свідчить і заключний заспів хору.

Отже, головна ідея твору полягає у зверхності божественних, тобто традиційних, законів над законами людськими. Можна зробити припущення, що саме в період створення «Антігони» Народні збори мали ухвалювати якісь закони, що суперечили народним родовим традиціям. І трагедія Софокла була своєрідним попередженням і водночас закликом урахувати їх.

Антігона — один із найпрекрасніших образів у світовій літературі. Софокл створив ідеальний образ героїні, втіливши в ній кращі ознаки свого часу. Крім побожності й вірності родинним почуттям, вона наділена вільнодумством і сміливістю, що їх розвивала в громадян Періклова епоха.

Образна система «Антігони» дуже гармонійна, у конфлікті протистоять протилежні за своєю натурою герої. Опозицію самовідданій і добрій за вдачею Антігоні становить жорстокий і брутальний від природи Креонт. Другорядні образи Ісмени, Гемона не такі яскраві. В них переважають пасивність, нездатність до боротьби, хоч самі по собі вони привабливі й наділені рядом позитивних якостей — благородством, глибокими почуттями. Єдиним цілком негативним і ницим персонажем постає Страж, який, схопивши Антігону і звільнившися від загрози покарання, з торжеством веде її до Креонта, знаючи, що їй загрожує.

«Електра». До образу Антігони наближається образ іншої героїні Софокла — Електри. Сюжет трагедії взятий з Троянського циклу і багато в чому повторює зміст «Хоефор» Есхіла. Але якщо останній зображує свою героїню досить схематично і роль її другорядна. оскільки головна відведена Оресту, то в Софокла Електра стає центральним персонажем. Здійснення плану помсти покладено на Ореста, проте саме Електра, переповнена ненавистю до матері, постає як ініціатор підготовки і вбивства Клітемнестри.

Своєю активністю і цілеспрямованістю вона близька до Антігони, хоч загалом вони мало схожі одна на одну.

На противагу Антігоні, сповненій жіночності, яка визначає свій життєвиі! шлях словами: «Любить я народилась, не ненавидіть» (523), Електра має скоріше чоловічий склад характеру, в ній переважають почуття помсти й ненависті. Навіть коли вона бачить урну, в якій нібито знаходиться прах Ореста, то плаче не від утрати брата, а через те, що його смерть зруйнувала і її плани на помсту.

Ненависть Електри до матері особливо виявляється в діалозі з нею. Вона не вірить виправданням Клітемнестри, яка пояснює скоєний злочин бажанням помститися за Іфігенію, і гнівно викриває її підступність:

Так ось. Ти батька вбила. Справедливо це

Чи ні, — кажи, що хочеш, та страшнішого

Й нема на світі вчинку. Ну, а вбила ти.

Звичайно ж, не в догоду справедливості —

Негідник, твій коханець, підштовхнув тебе...

Якщо за вбивство вбивством ми платитимем.

Тобі самій найперше слід загинути.

Отож погодься: ти в брехні заплуталась...

Та правда очі коле: дорікну тобі —

І вже голосиш: он, мов, як дочка моя

Шанує матір!.. Ти ж для мене — власниця

Жорстока, а не мати: у тягар важкий

Перемінила, в муку все життя моє —

І ти, і той. з ким ділиш ложе батькове!

(Тут і далі переклад А. Содомори. 544 - 548, 568 - 570, 581 - 586)

Та особливу жорстокість Електра демонструє піл час сцени вбивства, в ній відсутні всякі вагання чи жалість до матері й особливо — до ненависного їй Егіста. Сила її характеру підкреслена нерішучістю і м’якістю її сестри Хрісотеміди, яка багато в чому повторює жіночі якості Ісмени. Образ Електри доповнює галерею блискучих жіночих образів Софокла, який першим серед

грецьких драматургів розпочав спроби глибше розкрити внутрішній світ самостійної жінки.

Ідейно-художні особливості трагедій Софокла. Великим внеском Софокла в розвиток трагедії стало збільшення хору з 12 до 15 хоревтів, що давало їм можливість розташовуватися на оркестрі двома симетричними півхор’ями на чолі з корифеєм. Але особливо важливим було введення третьего актора. Це давало можливість значно збільшити діалогічну частину трагедії і зменшити хорові, партії. З того часу хор майже втратив значення колективного актора, його пісні часто вже не пов’язані безпосередньо з розвитком сюжету', цей зв’язок має скоріше ідейний характер. Так, наприклад, в «Антігоні» однією з головних пісень стає прославлення хором людського розуму, вмілих рук людини, які «все можуть». Поява цього своєрідного гімну на честь людини стала можливою лише в період бурхливого піднесення усієї Афінської держави, зокрема її культури, у створенні якої поет брав найактивнішу участь:

Дивних багато в світі див.

Найдивніше із них — людина.

Вітер льодом січе, вона ж

Дальшу в морі верстає путь...

Птиць безтурботні зграї Я риб,

Що живуть у морських глибинах.

Звірів диких з гущин лісних

В пастку й оплетену вправно сіть

Розумна ловить людина І собі скоряє їх, .

І мислей, як вітер швидких,

І мови навчивсь чоловік.

Звичаїв громадських пильнує здавна;

Від лютих стуж, буйних злив

Знайшов міцний захист він...

(332 - 335, 342 — 347, 353 - 357)

Проте друга антистрофа послаблює захоплення поета людськими досягненнями, оскільки попереджає, що мудрі витвори людини, «ясніші від світлих надій», можуть перетворитися в протилежне — «біли в них більше, як блага». Вони служитимуть лише тим людям, які шанують дану ними присягу, закони батьків і своїми вчинками не викликають гніву богів. Ті ж, хто стане на шлях неправди, ніколи щастя не знатимуть. Отже, як бачимо, ця хорова пісня зовсім не пов’язана з дією трагедії, але вона відповідала головній її ідеї, а також настроям і надіям тогочасних афінян, захоплених розквітом своєї держави. Хор у Софокла звичайно відбиває думки і спостереження народу (рідше — автора), емоційно висловлює своє ставлення до подій, що їх спостерігає. Часом він щиро співчуває стражданням чи переживанням героїв, мучиться їхніми муками. Коли Електра, почувши про смерть Ореста, бідкається і ридає, хор поділяє її горе і плаче з нею:

Електра

У мене ж нікого, нікого нема:

Хто був — того доля забрала...

Хор

Бідна ти. з бідами здружена...

Електра

Я це знаю аж надто добре сама.

У сльозах, у риданнях літа мої.

Нещасливі літа спливають!..

Хор

Біль твій відчули й ми.

(«Електра». 835 - 841)

Отже, центр уваги поета переміщується на зображення індивідуальної психології людини з її почуттями, що дає можливість поглибити характер, розкрити драматизм дії. У Софокла вже немає титанічних, монументальних героїв Есхіла, він їх значною мірою «приземлює», наділяє людськими рисами і водночас, за визначенням Арістотеля, робить їх «такими, якими вони повинні бути», тобто привносить у них елемент ідеалізації.

Усі головні позитивні герої Софокла — це шляхетні, цілісні й глибоко людяні натури, які втілюють ідеали афінської демократії. Носії високих моральних якостей, вони водночас надзвичайно прості й зрозумілі в своїх почуттях і пориваннях. Протягом дії трагедії вони несуть у собі одне-два почуття чи пристрасті, автор ніколи не показує різносторонність їхньої душі, не приводить до зіткнення з різними персонажами. Але це дуже сильні натури, які не вагаються в обраному шляху і без сумнівів прямують до мети, їхня дійова активність була підказана Софоклу діяльністю афінських громадян, саме ця риса сучасності, а також висока самосвідомість афінян були перенесені автором на своїх героїв. Едіп, Антігона, Електра, Тевкр, Філоктет дуже активні у своїх діях. Подібне «осучаснення» героїв поглиблювало їхні характеристики і робило їх ближчими по глядачів. Останні їх чудово розуміли, в усякому разі значно краще, ніж глядачі пізніших і більш «цивілізованих» епох. Навряд чи ми можемо глибоко осягнути причини самоосліплення Едіпа, хоч він сам із плачем пояснює свій страшний учинок:

О ні. очам моїм несила бачити

Ні їх, ні міста, ані славних стін його,

Ані священних статуй. — сам позбавив я

Себе всього...

І як в ганьбі цієї скверни смів би я.

На громадян очима лиш поглянути?

(«Цар Едіп», 1377 - 1380, 1384 - 1385)

Афіняни ж убачали у вчинку Едіпа значно глибші причини, їхні активність, патріотизм, розуміння свого громадянського обов’язку виробили в них і високий ступінь самосвідомості, і потребу моральної відповідальності за свої дії, а тим більше — злочин. Свідомий афінський громадянин був першим суддею самому собі. Бо він уважав, що аморальний вчинок мучитиме його і врешті примусить покарати себе. Едіп — невільний злочинець, але все ж злочинець. Тому, не чекаючи людського суду, він сам виносить вирок собі. Деяніра, яка надісланим одягом хотіла привернути до себе Геракла, а насправді вбила його (бо не знала, що одяг отруєний), також карає себе. Тут проблема моральної відповідальності виступає на перший план.

Трагедія Софокла стає більш реалістичною, наближенішою до життя, втрачає той містично-релігійний характер, що його мала попередня трагедія. Грандіозні й високі сюжети замінюються значно простішими, суто земними. І цей процес супроводжувався повільним проникненням у внутрішній світ людини, більш глибоким змалюванням людських характерів. Проте всі сюжети Софокла, як і раніше, традиційно основані на міфах, які він черпав з циклічних поем.

Усталеним художнім засобом у Софокла є прийом контрасту як у зображенні долі окремих персонажів, так і в системі художніх образів. Становище Едіпа на початку трагедії «Цар Едіп» різко контрастує з тим, у яке він потрапляє в кінці. Спершу це абсолютно щаслива людина, яка має трон, багатства, вродливу дружину, чотирьох дітей і, найголовніше, є шанованою серед співгромадян за свою чесність, справедливість і постійне бажання їм допомагати. У фіналі Едіп опиняється у прямо протилежному становищі — не тільки втрачає все, але й стає сліпим жебраком.

Контрастність дає авторові змогу особливо підкреслити чорно-білими гонами слабкі й сильні сторони персонажів. Адже контрастність — це протистояння тіні й світла, сили й слабкості, вроди й потворності. Наприклад, сильній і мужній Антігоні. яка ціною життя виконує свій святий обов’язок, протистоїть безвільна й боязка сестра Ісмена, втілення жіночності й нерішучості. В суперечці Антігони і Креонта обидві натури виявляються надзвичайно сильними, але протилежними за своїм світоглядом і внутрішніми переконаннями. Такими ж «контрастними» образами постають Едіп і сліпий Тіресій («Цар Едіп»). Креонт і Тіресій («Антігона»), Тесей і Креонт («Едіп у Колоні»), брати Атріди і Тевкр («Аякс»), Електра і Клітемнестра («Електра») і т. д.

Софокла вже не цікавили, як Есхіла, старі часи, проблеми минулої родової епохи. Усі його інтереси зосереджені навколо складних проблем, що хвилювали сучасну драматургові афінську громадськість. Проблема взаємовідносин особистості й держави («Філоктет»), конфлікт активних спроб людини втекти від призначеної їй долі, вільної волі людини і волі богів («Цар Едіп», «Трахінянки»), законів божественних і законів людських («Антігона»), проблеми обов'язку, честі й шляхетності («Аякс») тощо стали головними в Софокла. Вони істотно відрізнялися від проблем, що їх ставив Есхіл, до того ж їх можна було вирішувати в одній трагедії. Поет уже не мусив простежувати, скажімо, дію божественного промислу чи родового прокляття в кількох поколіннях. Софоклівська трагедія з її пристрасним інтересом до окремої особистості, прагненням пізнати її, глибше зобразити її почуття давала можливість обмежитися порівняно вужчими простором і часом. Вона являла собою викінчений твір, дія якого зосереджувалася навколо трагічного конфлікту.

Тому, хоч Софокл і зберіг традиційну форму трилогії (цього вимагали драматичні змагання), але трагедії, що складали трилогію, вже не мали сюжетного зв'язку між собою. Кожна з них — окреме ціле, не пов’язане з двома іншими. То було важливим нововведенням автора, що сприяло інтенсивнішій еволюції цього жанру. Софокла вважають неперевершеним майстром композиції. Арістотель підкреслював у ній наявність перипетії, «зміни подій до протилежного» («Поетика», XI, 1452 а). І далі пояснював: «В «Едіпі» вісник, який прийшов, щоб порадувати Едіпа і звільнити його від страху перед матір’ю, досяг протилежного, розкривши Едіпові, хто він був» (Там само). Таку ж роль відіграє у Софокла пізнавання, пов’язане з поворотом до несподіваного, «перехід од незнання до знання, або до дружби, або до ворожнечі тих, кому визначено долею щастя або нещастя» (Там само). Так, Вісник, бажаючи звільнити Едіпа від страху перед можливим здійсненням віщування, розповідає, як він приніс його малюком у дім Поліба. Іокаста, доводячи брехливість віщувань, докладно розповідає про смерть Лая і цим викликає в пам’яті Елі па згадку про подібний випадок у його житті, а з ним — і тривогу.

У трагедіях Софокла часто присутня трагічна іронія, або амфіболія (двозначність), яка полягає в тому, що прихований зміст у висловлюванні персонажа розуміють лише глядачі, а не дійові особи, оскільки лише перші знають міфи. Наприклад, Едіп, розшукуючи вбивцю Лая. говорить, що той може вбити і його самого (глядачам відомо, що вбивця — Едіп). Едіп проклинає вбивцю, не знаючи, що проклинає себе. Аякс хизується своєю помстою, думаючи, що знищив ворогів, і відчуває сором і жах, коли розуміє, що повбивав тварин.

Софокл майстерно спрямовує дію трагедії до фіналу, що закінчується катастрофою для героя. Креонт після зустрічі з Тіресієм починає активно діяти, що дає надію на щасливе завершення трагедії. І відразу ж після цього — цілковита катастрофа сподівань, бо його дії надто запізнились. Едіп, почувши, що малюком був переданий фіванцем коринфському пастухові, починає навіть мріяти, що він — син божества, і тому розв’язка для нього ще жахливіша.

Мова трагедій Софокла вже не така велична, як в Есхіла. Вона втратила пафос, позбулася архаїчних виразів, стала значно простішою і. за словами самого поета, «найбільш відповідала характерам героїв» Певна урочистість залишилася тільки в піснях хору. Проте мова героїв ще не стала звичайною розмовною, в ній залишився елемент штучності. Слід додати, що вона надзвичайно образна, трапляються вдалі порівняння, метафори. Так, війна, душевне захворювання Аякса порівнюються зі страшною бурею, так само як державні чи родинні незгоди — з хворобою чи болем. Утікаюче військо ворогів перетворюється на образ «коня без вудила», страшна влада долі виявляється «сильнішою злота і твердинь». Мова героїв значною мірою вже індивідуалізована.

Софокл завершив створення грецької трагедії, у його творчості вона досягає своєї вершини. Продовживши справу Есхіла, він удосконалив це як жанр драматичного мистецтва й підсилив її роль як могутнього засобу впливу на розум і серця афінських громадян.

У світову літературу Софокл увійшов як творець безсмертних образів. Особливе захоплення викликають його героїні, серед яких вирізняється Антігона, яка пізніше викликала ряд наслідувань. Знавець античності Гегель назвав Антігону взірцем трагічної героїні.

Своїми трагедіями Софокл застерігав від самовдоволення і душевного спокою, нагадував про необхідність пильної уваги до себе і своїх учинків, про моральну відповідальність за них.

До тем його трагедій зверталися письменники, філософи й композитори різних епох, зокрема Вольтер, В. Капніст. М. Мусоргський, Д. Бортнянський, L Стравинський, Б. Брехт, Ж. Ануй та ін. І. Франко вперше переклав українською мовою «Царя Едіпа», «Едіпа в Колоні», два гімни з трагедії «Антігона», останню повністю переклав П. Нішинський. У наші часи Софокла перекладали Б. Тем і А. Содомора.

Відомі вистави трагедій Софокла на українській сцені. У 20-х роках XX ст. «Цар Едіп» був поставлений Л. Курбасом і Г. Юрою у київському Молодому театрі, у середині 60-х років Г. Юра в театрі ім. І. Франка здійснив постановку «Антігони», роль головної героїні тоді виконувала відома українська актриса С. Коркошко.

Евріпід (480/84 - 406 рр. до н. е.)

Біографія. Тріаду визначних трагічних поетів Еллади замикає Евріпід, творчість якого припадає на період глибокої кризи афінської полісної системи. Ознаки цього процесу чітко відбилися на його творах, тож Евріпід був поетом розкладу афінської рабовласницької демократії.

Біографія Евріпіда поставила перед дослідниками багато проблем. Як це не парадоксально, але хоч до нас дійшло чимало фактів його життя, проте воно все ж маловідоме. Пояснюється це тим, що Евріпід став значною мірою реформатором класичної трагедії, але його новаторство багатьом афінянам до душі не припало. Поета за це критикували, комедійні автори уїдливо висміювали його і навіть вигадували анекдоти й небилиці Тобто вони нерідко приписували йому «факти», що не були достовірними.

Різні дати народження названі в «Життєписі» Евріпіда і відкритих два сторіччя тому «Пароських хроніках».

Перша дата (480 р. до н. е.) свідчила про бажання стародавніх біографів поєднати одним визначним роком (а це рік уславленої перемоги еллінів над персами під о. Саламін) долю трьох талановитих поетів. Відоме речення свідчило: коли 45-річний Есхіл бився під Саламіном, 16-річний Софокл у хорі юнаків оспівував перемогу, Евріпід лише тільки народився. Красиво, але все ж імовірнішою є друга дата (484 р. до н. е.).

Біографія поета рясніє непевними даними, взятими часом навіть із комедій сучасників поета. Арістофан, який не сприйняв новаторства Евріпіда, неодноразово висміював його у своїх комедіях. В «Ахариянах» він примушує головного героя Дікеополя йти до оселі Евріпіда, щоб випросити в нього «смердюче дрантя» одного з його трагічних героїв. В іншій комедії «Жінки на святі Фесмофорій», зробивши Евріпіда одним із центральних персонажів. Арістофан обвинувачує його в женоненависництві. Тому ображені жінки вимагають для нього смерті «за те, що лаяв їх у трагедіях своїх» (85). І сам герой з удаваним жахом зізнається:

Задумали баби мене зі світу зжити.

Сьогодні їхня рала в храмі Фесмофор

Мене засудил, ravi на смерть.

(Переклад Н. Пащенко. 82 - 84)

До сумнівних у біографії Евріпіда даних слід віднести твердження про його народження в сім’ї дрібного торгівця Мнесархіда, постійну відлюдкуватість і похмурість поета, його невміння сміятися, женоненависництво тощо. Навіть смерть поета пов’язується з жінками: за одною версією, жіноча юрба нібито закидала його камінням, за другою — жінка наказала нацькувати на нього собак, які пошматували поета.

Інші відомі факти й самі трагедії поета спростовують ні образливі версії, що мали на меті його дискредитувати. Зокрема, напевно відомо, що Евріпід народився на о. Саламін, був освіченою людиною, мав хист до малювання, в юнацтві здобував перемоги у змаганнях атлетів-гімнастів, учився у видатних афінських філософів-моралістів Анаксагора, Протагора, Продіка, був близький до Сократа. Поет неодноразово брав участь в афінських святах, на які допускалися лише діти багатих афінян. Тож батько його, найімовірніше, був людиною досить заможною, до того ж він зміг дати чудову освіту синові, а зона в ту пору була доступною лише багатим родинам. Сам Евріпід мав одну з найбільших бібліотек в Афінах. Спеціально оброблені баранячі шкіри, на яких писали, чи єгипетський папірус становили на той час предмети розкоші, отже рукописи являли собою величезну цінність і потребували значних коштів.

Факти особистого життя певною мірою спростовують думку про його ненависть до жіноцтва. Він двічі був одружений. Від Херілли мав трьох синів і прожив з нею багато років, з Меліто швидко розлучився. Щоправда, в родинному житті поет особливо щасливим не був. Але ж подібна доля спіткала й Сократа, а пізніше — Данте, Шекспіра, Мільтона. Можливо, лише цим пояснюються нарікання головного героя трагедії «Іпполіт» на жінок:

Навіщо. Зевсе, ти під сонцем місце дав

Хворобі смертних — жінці? Чи не міг якось

Без неї обійтися, як намислив був

На суходолі рід людський посіяти? ...

Що жінка зло велике — очевидна річ:

За доньку батько, хоч зростив і виплекав.

Дає, аби позбутись лиха, придане.

А хто до дому згубне зло — жону — прийняв...

Увесь свій статок аж до дна вичерпує.

(Переклад А. Содомори. 610 - 613, 621 - 624. 627)

У всіх інших творах жінки зображені Евріпідом зовсім інакше, він уболіває за їхню долю і створює зворушливі образи героїнь. Поет вміє і жартувати, і голосно сміятися, про що свідчать деякі його твори («Алкеста», «Кіклоп»).

На відміну від Софокла, Евріпід не посідав якихось державних посад, не брав участі в політичній боротьбі. Проте він пильно спостерігав за суспільними процесами. Становите людини в різних соціальних верствах афінського суспільства, загострення відносин із Спартою, поступова втрата Афінами колишнього впливу на інші поліси, соціально-політична боротьба партій і низка інших злободенних питань дістали відбиток у драматичній поезії Евріпіда. Його твори часом ставали поетичною пропагандою тієї чи іншої ідеї.

Ще в юності йому пророкували, що він здобуватиме перемоги в змаганнях. Тоді його з якихось причин не допустили до участі в Олімпійських іграх Мабуть, через це він у своїх п’єсах не сказав доброго слова про віщунів і пророків, атлетів же незмінно малював брутальними й негідними людьми. І все ж пророцтво виявилося частково правдивим. Адже справжнім покликанням поета стала розумова, а не фізична діяльність, і він почав брати участь у драматичних змаганнях поетів. Щоправда, перемог було мало, всього п’ять (остання — вже посмертно, хоча він виступав у змаганнях понад 20 разів). Траплялося, що поета перемагали другорядні драматурги, як-от Ксенокл. Навіть найуславленіша «Медея» Евріпіда в складі невідомої нам трилогії зайняла лише третє місце. Можна припустити, що якусь роль відігравало й суддівське журі, яке враховувало вподобання певної частини глядачів і могло бути малооб’єктивним. Не можна виключати й того, що своїми нововведеннями, незвичними сценічними ефектами, виставленими на прилюдний показ надмірними пристрастями Евріпід лякав чи ображав афінську публіку, яка не вибачала злочинів порочним героям, хоч вони й бували покарані за свої гріхи. Траплялися випадки, коли глядачі відкрито протестували проти окремих сцен чи епізодів, вимагаючи змінити їх. і годі поетові доводилося виступати і заспокоювати їх своїми поясненнями. Мабуть, він не дуже зважав на думку своїх колективних критиків, про що свідчать сказані ним одного разу слова: «Люди добрі, це ж моя справа вчити вас. а не ваша — мене».

Евріпід і Скене розглядають маски. Мармур. IV ст. до н. е.

Очевидно, постійна необ’єктивність глядачів, нерозуміння його творчих задумів врешті до краю втомили поета. Десь за два роки до смерті, поставивши свою останню в Афінах трагедію «Орест», Евріпіл на запрошення македонського правителя Архелая переїхав до столиці Македонії Пелли, де його зустріли з великими почестями. Там уже перебувала низка визначних поетів — пар намагався зібрати до свого двору найвидатніших представників еллінської культури, таких як драматичний поет Агафон, композитор Тимофій, епічний поет Херіл та ін.

Там, у Пеллі, Евріпід скоро и закінчив свої дні. Афінянам про це з глибоким сумом сповістив Софокл під час змагань і заборонив акторам надівати традиційні вінки. Незабаром непостійні в своїх думках афінські громадяни змінили своє ставлення до Евріпіда й відрядили до Архелая делегацію з проханням повернути останки поета до Афін, але цар відмовив. З надзвичайною урочистістю Евріпіда поховати в Пеллі її довгі сторіччя його могила була місцем паломництва. А під Афінами на його честь побудували мавзолей, на якому викарбували слова: «Співцю Еллади вся Еллада спорудила цю гробницю. Прах його впокоївся на далеких берегах Македонії. Афіни, гордість Греції, були першим місцеперебуванням того, кого тепер усі прославляють і оплакують». В афінському театрі Діоніса поета вшанували поставленою на його честь скульптурою.

Світогляд. Оскільки біографічних даних про Евріпіда збереглося мало, його політично-релігійні переконання лише якоюсь мірою можна з’ясувати за тими творами, що дійшли до нас. Свій творчий шлях драматург розпочав у кінці 50-х років V ст. до н. е., тобто в умовах розквіту афінської демократії. Але основна його літературна діяльність припала вже на період кризи цієї демократії. Зростання класового антагонізму між масами безправних рабів і рабовласниками — з одного боку, в стані самих рабовласників між бідними и багатими громадянами — з іншого, послаблювало полісні зв’язки, розхитувало всю демократичну систему держави. Ознаки кризи стали очевидними в 40-х роках V ст. до н. е., але найяскравіше вона себе виявила в Пелопоннеській війні Афін зі Спартою (431—404 рр.), що закінчилася цілковитою поразкою Афінського поліса.

Поет ніколи не брав активної участі в громадсько-політичному житті рідного міста, ні з ким, крім близьких друзів, не спілкувався. Але він доводив, що найкраще служить своїй державі драматичними творами. Тонкий і проникливий спостерігач, Евріпід добре бачив і розумів ті процеси, що супроводжували болісний занепад демократії. А симптоми її невиліковної хвороби дедалібільше давалися взнаки: зростали класові суперечності серед громадян поліса; з’явилося породжене торговельними відносинами лихварство, що потроху руйнувало дрібне ремесло; серед громадян посилювалося прагнення до нагромадження багатств в одних руках: зростала втома від постійної політичної боротьби, пасивність афінян у громадському житті поліса; молодь, зневірена в тепер уже зовсім не ідеальному бутті, намагалася знайти порятунок від політичних бур у заняттях філософією, зокрема софістикою, а також у сфері родинно-побутового життя.

Незважаючи на всі ці разючі зміни, Евріпід залишався палким прихильником демократичного устрою і патріотом. У часи Пелопоннеської війни, засуджуючи війни взагалі, щиро бажаючи афінським військам перемоги над спартанцями, він неодноразово підкреслював перевагу афінської демократії над монархічним ладом Спарти. Тому в багатьох його трагедіях відчуваються антиспартанські тенденції — його персонажі-спартанці незмінно наділялися негативними рисами (трагедії «Орест», «Андромаха», «Гекуба»).

Однозначну оцінку політичним поглядам Евріпіда взагалі дати навряд чи можливо, бо вони складні й до певної міри суперечливі. По-перше, протягом довгого життя поета вони не могли не зазнати змін, тим більше що жив він у період соціально-політичних зрушень у суспільстві. По-друге, його герої часто ставали речниками різних думок свого часу, але це не означало, що всі вони були думками самого автора. Проте, безперечно, Евріпід болісно переживав події, свідком яких був він сам, і дуже часто вкладав у досить великі промови своїх героїв власні роздуми.

У багатьох трагедіях Евріпід звеличує Афінську державу, зображуючи її представників найблагороднішими людьми. Не випадково в «Медеї» єдиний, хто простягає руку допомоги знедоленій героїні, — афінський цар Егей, який обіцяє їй притулок. Ахор після цієї сцени співає похвальну пісню афінським справедливим громадянам:

Щасливе в віках Ерехтеєве плем’я.

Діти блаженних богів, що живить вас

Священна земля непочата розкішним

Плодом своїм — мудрістю славною,

й ви величаетесь нею

У свіглосяйнім промінні, де дев'ять

Муз Піерід непорочних явила на світ

Гармонія золотокоса.

(Переклад Б. Тена. 824 - 831)

Можливо, що Евріпід не підтримував політику вождя афінської демократії, радикала Клеона, який наполягав на продовженні війни, поет нібито навіть зазнав переслідувань з боку Клеона. В усякому разі Евріпід виступав проти крайніх форм демократії, захищаючи інтереси середніх верств населення. Він вважав, що людині слід дотримуватися в політиці поміркованості й розсудливості і вбачав ці якості у представників саме цього стану.

Вустами справедливого Тесея, афінського царя, поет висловив свою віру в можливості середнього класу:

...Не злидарі чи багачі,

Середній стан державу рятуватиме

І стверджений давно, і мудрий лад

Для громадян незмінно зберігає.

(Переклад Н. Пащенко. «Благальниці». 241 - 244)

Патріотична тема звучить навіть у тих трагедіях Епріпіда, події яких відбуваються далеко від Афін («Фінікіянки», «Троянки»). Так, полонені троянські жінки мріють потрапити до благородних Афін і з жахом думають про перебування в Спарті:

Я носитиму воду — рабиня з рабинь,

О якби пощастило потрапить

У славетний, блаженний Тесеїв край!..

Тільки б пирій Еврота не бачить,

Де ненависна всім нам Єлена живе.

Де в неволі зустріти б мені довелось

Менелая, що Трою спустошив.

(Тут і далі переклад А. Содомори. «Троянки», 204 - 210)

В інших трагедіях підкреслюється готовність Афінської держави завжди стати на захист справедливості («Геракліди», «Благальниці»).

Вже згадувалося, що поет був послідовним противником війни, яку виправдовував лише в тому разі, коди поводилося захищати вітчизну. В усіх інших випадках війни починають безчесні вожді-політикани. Для народу війни стають найстрашнішим лихом, тому в багатьох трагедіях герої, засуджуючи їх, висловлюють глибоке співчуття людському горю, що обрушується на людей (наприклад, так робить хор жінок в «Іфігенії в Тавриді»). Поет уважає, що працьовитії землероб чи ремісник, який достойно живе чесною працею, становить надійну основу могутності держави. Мудрий і благородний, він завжди живе по правді, як-от фіктивний чоловік Електри. Для Ореста найціннішою його якістю є висока мораль:

Ось муж цей — невідомий між аргівцями.

Ні роду, ані слави — чоловік собі.

Та й годі, а яким він чесним виявивсь!

То чи не краще, замість мудрувань пустих.

На поведінку глянуть та на звичаї,

Аби про чесність, доброту висновувать?

Порядний — гарно й домом буде правити.

І містом...

(«Електра». 378 - 385)

Розглядаючи злободенні соціальні проблеми. Евріпід торкається і проблеми рабства. Можливо, на нього вплинули гуманістичні ідеї Сократа. В дусі свого часу Евріпід мав сприймати рабовласницьке суспільство як цілком нормальне явище. Становище рабів в Афінах було значно легшим, ніж, скажімо, в Спарті чи пізніше в Римі. Але відомо, з яким презирством дивилися елліни на варварські народи, що переважно й давали маси рабів. Доля самого раба залежала від вдачі господаря, який міг жорстоко покарати його, завантажити непосильною працею, вморити голодом, вигнати з дому в разі захворювання чи старості. Раб розглядався як «розмовляюче знаряддя праці».

Евріпід бачив у рабах насамперед людей, нещасних людей, що потрапили в скруту. У його трагедіях раби — слуги, пастухи, годувальниці — наділені всіма позитивними якостями, мають жвавий і гострий розум, вони доброчесні, вірні своїм друзям і господарям. Вони часом навіть висловлюють думки, що скоріше личили б філософам. До речі, у комічних поетів, того ж Арістофана, раби мають прямо протилежні риси, вони брехливі, ненажерливі й підступні.

Поет уважав рабство несправедливістю. «Працею рабів живуть вільні», — проголошує він у фрагменті втраченої трагедії. Міфологічні сюжети давали йому багато прикладів нетривкості людської долі, що наводили поета на глибокі роздуми. Ще вчора вільна, оточена пошаною людина сьогодні раптом втрачала все. І, найголовніше, свободу. Драматичні долі Андромахи, Кассандри. Гекуби, Поліксени, Гіпсіпіли та інших відомих жінок, які стали рабинями, не могли не хвилювати уяву художника. Гірко скаржиться на свою долю старезна дружина царя Пріама Гекуба, на яку чекає безвідрадне майбутнє:

В Елладу, сива служка, попливу тепер...

Усе, ти старшій житі аж ніяк не йде,

На плечі мої звалить: чи замків дверних

Я пильнувати буду — мати Гектора,

Чи хліб пекти. Не в постіль, гідну владарки,

До сну лиш на долівку голу кластимусь.

А під боки зболілі підкладатиму

Старого лаття. Було щастя — сором жде.

(«Троянки», 498 - 505)

Шляхетні герої Евріпіда ставляться до своїх рабів із співчуттям і добротою. Саме так поводить себе перед смертю Алкеста, прощаючись зі своїми рабами і простягаючи кожному свою правицю. Раб-вісник від Ореста розповідає Електрі про свою відданість її родині («Електра»). Евріпід неодноразово наголошує, що раб нічим не відрізняється від вільної людини, бо природа людей однакова («Іон», «Єлена»). Креуса зізнається, що до старого вірного раба вона ставиться як до батька («Іон»). Звертаючись до Агамемнона, раб наполягає, щоб той довірив йому свій смуток, бо він «слуга найвірніший», дістався царській дружині «в придане»:

Що з тобою? Скажи!..

Що гнітить, що триножить, володарю?

Поділися зі мною! Людині близькій.

Що добра тобі зичить, звіришся ти.

(«Іфігенія в Авліді», 43 - 46)

У тій же трагедії раб Агамемнона вважає свою вірність господареві найвищою доблестю, тому він з погордою відповідає Менелаю, який загрожує» йому смертю: «Похвально вмерти за господаря».

Римський учений і архітектор І ст. до н. е. Вітрувій першим назвав Евріпіда «філософом на сцені». Заняття з філософом-матеріалістом Анаксагором, постійне спілкування зі своїм другом Сократом та іншими тогочасними мислителями викликали в Евріпіда зацікавлення психологічними й науковими проблемами. Виробилися в нього свої погляди й на богів. Для Есхіла світ богів був не менш реальний, аніж людське суспільство. Олімп у його очах мав ті самі функції, що й ареопаг, доля й Еринії відповідали страшній навколишній дійсності. У Софокла боги втратили свою конкретність і вже не втручалися в життя людей. А в Евріпіда вони взагалі позбавлені урочистості й ореолу святості, більше того, він піддає їх критиці й, де тільки можливо, намагається дискредитувати, показати їхню жорстокість і несправедливість. Мабуть, поет у душі з презирством ставився до офіційної релігії. Проте змушений був зважати на усталені традиції й закони, правила драматичних змагань, що вимагали шанобливого ставлення до богів.

Евріпід жив у період, коли почався неминучий процес зближення між поетами і філософами і розумовий розвиток став обов’язковим завданням раціонального навчання. Вже недостатньо було цитувати чи декламувати уривки Гомерових творів, освічена людина мала логічно мислити й розмовляти на науково-філософські теми, розбиратися в різних галузях знань. Сам Евріпід дуже високо цінував науку, про що свідчить така його думка: «Блаженний той, хто пізнав науку, але не використовує її ні на шкоду своїм співгромадянам, ні на несправедливі справи, а споглядає невідбутній порядок безсмертної природи — як. де і звідки він виник. У таких людей ніколи не буває поганих помислів». І з сумом додає, що подібних людей сучасники часто не визнають, як це трапляється з героями його трагедій.

Евріпід був глибоким філософом. Від Сократа він сприйняв високу мораль, уміння логічно мислити, скептичне ставлення до застаріло-традиційних уявлень, прагнення пізнати людину з її моральними принципами. Продік дав йому можливість оволодіти таємницями риторики. Анаксагор прищепив уміння широко дивитися на навколишній світ, єретичне розуміння його причинності.

Евріпід уважав, що першопричиною всього сущого була грандіозна загальна маса, що поділилася на землю та ефір (небо), від яких з’явилися звірі, птахи, дерева, людський рід. Найчастіше поет згадує ефір, розглядаючи його як головну рушійну силу всього створеного й називаючи Зевсом. В одному з фрагментів трагедії Евріпіда невідомий герой стверджує: «Бачиш гам зверху цей безмежний ефір, що гримає у своїх вологих обіймах землю? От і вважай його Зевсом, і визнавай його божеством». Отже, для Евріпіда цей бог — не Зевс-олімпієць, витвір народної релігії. Він — абстрактне поняття, загальний символ-закон, що керує світом. У «Жабах» Арістофан глузує з приводу якихось «особливих богів» Евріпіда:

Діоніс (до Евріпіда)

Готуйся й ти спій фіміам курить.

Евріпід

Гаразд!

Та буду іншим я богам молитися.

Діоніс

Нові є в тебе, іншої карбівки?

Евріпід

Так

Діоніс

То йди цим особливим помолись богам.

Евріпід

Ефіре, хліб мій, важіль язика мого

І ніздрів нюх чутливий! Поможи мені...

(Переклад Б. Тена. 886 - 891)

Безперечно, у своїх релігійних поглядах Евріпід набагато випереджав свій час. Його попередники сприймали гомерівські божества такими, якими їх зображували міфи. Але віра в них уже була підірвана, афінський ареопаг уже не переслідував так суворо. як раніше, критичних виступів проти них. Евріпід, заперечуючи конкретних богів, виступає як пантеїст. Він вірить у єдиного Бога, його всемогутність, справедливість, його турботу про людину. І тим гострішими були виступи поета проти олімпійців.

Дедалі зростаюча криза традиційної релігії, що підсилювалася процесом переоцінки цінностей, який відбувався в афінському суспільстві, дістала своє досить повне відображення у творах Евріпіда. Його герої починають піддавати сумнівам саме існування богів, один із них, Беллерофонт з однойменної трагедії, навіть проникає на небо, щоб на власні очі пересвідчитися, чи є вони насправді.

У всіх трагедіях Евріпіда боги наділені виключно негативними рисами га якостями. Мстивими, злими, несправедливими і жорстокими, підступними та навіть підлими постають Аполлон, Гера, Зевс, Афродіта та ін. Вони самі скоюють злочини, порушують моральні норми і ними ж самими встановлені правила. Щоб по- мститися за дрібну образу Іпполітові, Афродіта губить ні в чому не винну Федру і робить нещасним Тесея:

Тесея парость, Гіпполіт. побожного

Піттея вихованець, щонайгіршою

З богинь мене вважає, він цурається

Любові й чуть не хоче про одруження...

А що мене зневажмо, те спокутує

Ще нині. Вже давно ? все продумала —

Не доведеться довго клопотатися...

Загине й Федра славна: не настільки ж я

Її життя ціную, щоб одмовилась

Від наміру твердого — ворогів скарать,

Постоявши за себе, злегковажену.

(Тут і далі переклад А. Содомори. «Гіпполіт», 11 - 14, 21 - 23, 47 - 50)

Власне, цей уривок не потребує ніяких пояснень, оскільки всі підступні задуми богиня цинічно й одверто висловлює у Пролозі. А після закінчення дії трагедії поет примушує глядачів замислитись про причини страшної драми трьох прекрасних людей. Не випадково п’єса завершується короткою піснею хору про «цей жахливий удар», перед якою звучать обвинувальні слова нещасного Тесея: «Не раз, Кіпрідо, я згадаю злочин твій!» (1453).

У трагедії «Геракл» Амфітріон звинувачує Зевса в не меншій жорстокості — він не хоче захистити дітей і родину свого сина, яких збирається знищити вбивця Креонта — деспотичний Лік:

Даремно. Зевсе, був ти ложа спільником.

Дарма вважав я, що Геракл — це кров твоя:

Ти гіршим, ніж гадав я. другом виявивсь;

Хоч бог верховний — уступаєш смертному;

Дітей Геракла не лишив, не зрадив я.

А ти, у спальню крадькома Проникнувши,

Втішавсь на ложі — на чужім — без дозволу,

А друзів рятувати — так нема тебе.

То що за бог ти? Кривдник чи неввічливий?

(338 - 346)

Іфігенія, головна жриця Таврійського храму богині Артеміди, ніяк не може зрозуміти, чому всіх грецьких полонених слід приносити в жертву богині, яка, на п думку, не може вимагати таких кривавих дарунків. І заспокоює себе тим, що це, мабуть, примхи людей, які хочуть задобрити богиню.

Підступним і віроломним зобразив Евріпід Аполлона, який наказав Орестові вбити матір, а потім одвернувся од нього і не захищав від гніву Ериній («Орест»). Таким він постає і в трагедії «Іон» — спокушає Креусу й залишається байдужим до долі їхнього сина. Коли Іон виростає і йому стає відомою ця історія, він замислюється над долею хлопчика (не знаючи, що це — він сам) і засуджує дії бога:

Я все ж не розумію Феба...

Узяв до шлюбу діву, щоб залишити...

А що ж дитя? Таємно кинути,

Нехай собі конає? Совість де?

Недобре це.. Ти сильний — будь і чесний!

Бо хто з людей подібне зробить, то напевне

Його боги скарають...

(Переклад Н. Пащенко 471 - 477)

З не меншою гостротою Евріпіл картає ворожбитів і провісників. уважаючи, що вони, проголошуючи волю богів, лише обдурюють людей. Якщо свого часу навіть Гомер ставився досить скептично до віщувань, то в середині V ст. до н.е. ця недовіра значно зросла.

Зрозуміло, що обминути це питання Евріпід не міг. Тому ряд його героїв висловлюють досить негативні думки про віщунів та їхнє ремесло. Зовсім ще юний Ахілл розвінчує спроможність знаменитого Калханта пророкувати майбутнє і взагалі ставиться до нього недовірливо:

Калхант же невеселий вжинок матиме

З свого пророцтва. Що таке віщун однак? —

Багато він говорить, мало — вгадує,

І все йому, бач, можна, все прощається.

(Тут і далі переклад А. Содомори. «Іфігенія в Авдіді», 948 - 951)

Орест («Електра») упевнений, що Аполлон виконає пророцтво свого оракула, але недовірливо ставиться до людських віщувань. Подібних прикладів багато.

Мабуть, Евріпіда не можна назвати атеїстом. Так, він заперечує народні вірування, але як філософ приходить до інших релігійних уявлень, що вкладає в уста своїх героїв. Незвичайна молитва Гекуби в «Тропиках» дивує навіть Менелая. бо звучить як філософський роздум:

О ти, хто держиш землю й маєш трон на ній.

Незрозумілий Зевсе, хто б ти там не був —

Природи необхідність, а ми ум людський —

Тебе шаную: хоч твій шлях — невидимий.

Ти справедливо правиш смертних долею.

(887 - 891)

Евріпід часом висловлює неясні мрії про справедливе майбутнє. у якому не буде неправди, бажання втекти від далеко не ідеальної дійсності в якісь кращі куточки Еллади. Роздуми про життя і смерть приводять поета до висновку, що людині взагалі краще не народжуватися. І все ж подібних песимістичних думок порівняно небагато. Перемагає незламна віра у вільну людську особистість га її можливості.

Евріпідом було написано понад 90 драматичних творів, з них до нас дійшли 18 трагедій і одна сатирівська драма «Кіклоп». Можна лише приблизно визначити дати постановки в театрі найголовніших із них: «Алкеста» (438 р до н. е.), «Медея» (431 р.), «Іпполіт» (428), «Геракл», «Гекуба». «Андромаха» (бл. 421 р),

«Благальниці» (416 р.), «Іон». «Троянки» (415 р.), «Єлена», «Іфігенія в Тавриді» (413 р.), «Орест» (408 р.). «Іфігенія в Авліді», «Вакханки» (поставлені після смерті поета в кінці століття). Крім того, збереглася велика кількість фрагментів інших трагедій, частина назв яких залишилася невідомою.

«Алкеста». Цю п’єсу важко назвати трагедією, бо вона далеко відійшла від установлених канонів цього жанру. Трагедія закінчувалася не традиційними нещастями, а цілком благополучно, містила комічні елементи. Власне, Евріпід винайшов новий жанр драматичного мистецтва, тільки тоді він ніякої назви не дістав. Нині «Алкесту» назвали б соціально-побутовою драмою, або «сльозливою» драмою. У тетралогії вона була поставлена четвертою, тобто замінила драму сатирів.

Основою трагедії послужила маловідома північногрецька легенда про долю фессалійського царя .Адмета, а також міф про покарання Зевсом Аполлона: Феб, розсерджений на батька за смерть свого сина Асклепія, знищує його кіклопів, що робили Олімпійцю блискавки. А Зевс за це віддає на певний час Аполлона для послуг людям, і той потрапляє до Адмета, який гуманно и шанобливо ставиться до нового слуги, не знаючи, що це бог.

Дія відбувається в місті Фери у Фессалії. Трагедія починається з діалогу між Аполлоном і богом смерті Танатосом. Феб розповідає, що Мойри визначили ранню смерть Адметові. але йому пощастило їх обдурити й випросити життя ціною життя когось з родини. Проте навіть батько Ферет не погоджується помирати добровільно. І лише молода дружина Адмета Алкеста пропонує йому своє життя. З драматичною простотою розповідає Служниця про прощання Алкести з сонцем, жертовниками, ліжком, дітьми й слугами:

Тим часом дітки, за поділ хапаючись,

Ридають. їх по черзі до грудей вона,

Готова вмерти, горне, приголублює.

Рішала й вся прислуга, співчуваючи

Своїй владарці. А вона до кожного

Правицю простягає. З найубогішим

Прощається и сердечний чує відгомін.

(190 - 196)

З’являються Адмет і Алкеста з дітьми. В останньому монолозі Алметова дружина вмотивовує причини свого трагічного рішення:

Тебе люблю й шаную — і життя своє

Кладу, щоб ти міг світло денне бачити.

Хоч я вмирать за тебе і не мусила —

Могла ж я. з фессалійців мужа вибравши.

Володаркою в домі жить розкішному.

Та не схотіла: не було б тебе тоді.

Осиротіли б діти... Тож відмовилась

Од молодості — дару неповторного.

(293 - 300)

Помираючи. Алкеста в маренні вже бачить Аїд. Цей стан героїні Евріпід майстерно передає короткими уривчастими фразами:

Залиште мене, залиште! ...

Ноги слабнуть... Покладіть...

Близько Аїд жахний — темної ночі мла

Вповзає в вічі...

Вже вовік, дітки мої,

Матері вже вовік

Не бачить вам... Світло дня

Милим для вас хай буде! ...

(275 - 282)

Алкеста звертається до чоловіка з єдиним проханням — не одружуватися вдруге і «не приводити їм мачуху». Воно викликане не ревнощами до майбутньої можливої дружини Адмета, а турботою про дітей:

Ворожа дітям, що од шлюбу першого,

Не м’якша від змії буває мачуха.

(320 - 321)

Адмет у відчаї обіцяє дружині вести самотній спосіб життя, вічно її пам’ятати, виконати всі прохання. Останні слова Алкести звернуті до дітей, з якими вона зворушливо прощається.

Під час цих подій до палацу Адмета прибуває його друг Геракл, який прямує до Фракії, щоб оволодіти четвернею диких коней-людовбивців царя Діомеда. Адмет, свято дотримуючи закон гостинності, пропонує гостю відпочинок у палаці і наказує слугам добре його нагодувати. Щоб не засмучувати гостя своїм горем, цар нічого не говорить йому про смерть дружини, а жалобу в будинку пояснює смертю чужої жінки.

Під час поховання між Адметом і його батьком Феретом відбувається гострий діалог: вони обвинувачують один одного у загибелі жінки. Адмет навіть забороняє батькові бути на похоронах і виганяє його. У цей час сп'янілий Геракл починає горлати веселих пісень, що обурюють Слугу, приставленого до героя, і він починає його лаяти. Геракл довго не може зрозуміти, в чому справа, поки Слуга не розповідає про все:

А господиня — відійшла вже. я ж услід

Не йшов за нею, рук їй не простягував.

Не плакал, хоч мені й усім рабам вона —

Як мати: не один раз рятувала нас.

Власкавлюючи мужа. Хто б то зла не мав

На гостя, що засів тут при біді такій?

(784 - 789)

Щоб віддячити Адметові за його гостинність, Геракл відправляється на могилу Аякести, чекає появи демона смерті і, коли той прилітає, хапає його і душить до тих пір, поки Танатос не дає присягу повернути Алкесту. Геракл накриває її довгим покривалом, приводить до Адмета й умовляє того прийняти його дарунок — нову жінку. Адмет довго не погоджується, але врешті наказує слугам одвести її до покоїв і піклуватися про неї. Тоді Геракл знімає покривало і Адмет переконується в тому, що Алкеста повернулася до нього.

Образ цієї героїні вражає глибиною почуттів і шляхетністю. Сила кохання до Адмета в ній гака, що перемагає страх перед Аїлом і навіть материнське почуття. Автор ставиться до своєї героїні з надзвичайною ніжністю, розкриваючи велич її самопожертви заради коханої людини. Нічого подібного грецький театр ще не бачив. Евріпід створив зовсім новий, чистий і прекрасний образ героїні, вірної й свідомої подруги чоловіка, що поділяє з ним і щастя, і горе. Подвиг Алкести тим величніший, що вона сама палко любить життя з усіма його радощами. Розповідь Служниці про прощання Алкести сповнена глибоким драматизмом. Безсумнівно, доля героїні вражала глядачів, вони проникалися глибоким співчуттям і жалем до цієї нещасної й водночас величної жінки.

Зовсім інакше зображений образ Адмета. Евріпід не приховує його численних позитивних якостей. Він справедливий, чесний і відданий народові, піклується про нього — і той відповідає йому пошаною. Вірний чоловік, який дуже кохає дружину і дітей, гостинний хазяїн, який не хоче своїм горем засмутити гостя. І все ж у ньому всі ці прекрасні почуття переважає крайній егоїзм, що штовхає на прийняття жертви від Алкести. Рицарське почуття в Адмета явно відсутнє! У цьому йому не поступається і батько Ферет, який навіть для рідного сина пожалкував свого життя. Глядачі ставали свідками часом комічної земної сварки двох егоїстів, яким незрозумілі почуття справжньої любові і прагнення піти на самопожертву. Старий Ферет обвинувачує сина в егоїзмі й благословляє Алкесту, яка залишила йому спадкоємця:

Вона ж бо замість тебе із життя пішла,

Й мені добро зробила: не бездітний я.

Й не буду сина, немічний, оплакувать.

(638 — 640)

Він обурюється обвинувальними словами сина, вважаючи, що свій обов’язок виконав — виростив і виховав Адмета, дав йому спадщину, а жертвувати життям уже не зобов’язаний:

Тебе зростив я, щоб ти правив домом цим.

Але за тебе, вибач, не вмиратиму:

Бо жоден припис, жоден звичай еллінський

Замість дітей вмирати не велить батькам.

(699 - 702)

Старий із злістю дорікає Адметові, що той від смерті «відкупляється жонами» і живе за їхній рахунок.

Адмет не залишається в боргу і навіть відмовляється від батьківства Ферета:

В біді лиш явним стало, хто насправді ти. —

Й не вірю, щоб твоїм я рідним сином був.

Усіх на світі перейшов ти ницістю,

Адже в такому віці, на межі самій.

Ти не схотів, не зваживсь рештки днів своїх

Оддать за сина. На чужу, на жінку цю

Ви жертву переклали..

(658 - 664)

Вій навіть загрожує Феретові, що не братиме участі в його похороні. Подальший діалог перетворюється на звичайну земну сварку, в якій вражає впевненість цих персонажів у праві жити за рахунок життя навіть близьких людей. Обвинувальні монологи Алмета й Ферега змінюються жвавим діалогом, у якому вони намагаються якнайдошкульніше образити один одного. Життєвість їхньої сварки підкреслюється відсутністю всяких поетичних прикрас, буденністю звичайної розмовної мови та навіть лайкою:

Ферет

Одружуйсь часто, щоб було вмирать кому.

Адмет

Тобі не сором: ти ж за мене вмерти мав.

Ферет

Люблю ж. однак, люблю не сяйво Фебове!

Адмет

Хіба це голос мужа?.. Гидко слухати!..

(738 - 741)

Перед глядачами виступають уже не герої класичної трагедії, а просто люди, які в замалі сварки доходять до лайки і ледве не б’ються. Позбавлений героїчного ореолу і герой з героїв Геракл, зображений просто доброю людиною, яка вміє насолоджуватися радощами життя і має свою нескладну житейську філософію: життя коротке, його слід використовувати для розваг, вина й жінок. Він радить рабові:

... Веселим будь, вино пий і споїм вважай

Прожитим день. Всім іншим — доля відає.

Шануй Кіпріду — для людей солодшої

Нема богині, бо така вже лагідна!..

Про інше і не думай. Вір моїм словам.

(805 - 809)

Син Зевса, Геракл відносить себе до людей і пропонує співбесіднику позбуватися туги, смутку, «журби хмурної», використовуючи для цього «передзвін келихів», і взагалі — «по-людському думати». Геракл тут скоріше нагадує персонажа комедій, аніж міфологічного героя.

«Іон». Близькою до «Алкести» за своїм жанром родинно-побутової драми є і п’єса Евріпіда «Іон», у якій порівняно мало елементів класичної трагедії. З усіх п’єс драматурга, то дійшли до нас, вона найскладніша за своєю зав’язкою і розв’язкою. Між головними героями відбувається багато непорозумінь, у ній складна інтрига, багато перипетій.

В основу драми покладено легенду про родоначальника іонійського племені Іона. Коли Афіни посідали ще другорядне місце серед інших міст Греції, евбеєць Ксуф, що прислужився Афінам, одружився з афінською царівною Креусою і став афінським царем. Від цього шлюбу народився Іон. Проте коли згодом Афіни після занепаду Аргосу вийшли на рівень Спарти та Коринфа, афіняни почали претендувати на божественне походження міста. Син Креуси вже не міг уважатися народженим від простого воїна Ксуфа, легенду змінили і його батьківство приписали Аполлонові — адже в Афінах активно розвивалися поезія, музика, медицина тощо. Можливо, щоб нагадати афінянам та іноземцям родовід іонійців, Евріпід і написав свою драму «Іон».

У Пролозі Гермес розповідає історію народження Іона. Креуса. дочка легендарного афінського царя Ерехтея, спокушена Аполлоном, народила хлопчика. Щоб уникнути ганьби, вона поклала немовля в кошик зі своїми мітками й однесла до печери, де його народила. Аполлон попросив Гермеса перенести хлопчика до Дельфійського храму, де жерці виховали його, і він став прислужником храму. За цей час евбеєць Ксуф одружився з Креусою, але вони лишалися бездітними. Ксуф поїхав за роз’ясненнями до дельфійського оракула, відповідь була такою: «Перший зустрічний буде твоїм сином». Ним виявився Іон. Ксуф подумав, що хлопець був одним з гріхів його молодості й радісно прийняв його. Здивований Іон після довгих вагань також визнав його батьківство.

І обидва не знали, що їхня зустріч — справа рук Аполлона, який вирішив дати Іонові «офіційного» батька, щоб «Фебів шлюб залишився в тіні».

У цей час у Дельфи приїздить і Креуса, щоб дізнатися про долю свого сина, і зустрічає служника храму Іона, якому розповідає свою історію і обвинувачує Аполлона в недостойній поведінці. До Креуси приходить її старий вихователь-раб, хор повідомляє їм. що Ксуф знайшов сина, якого, мабуть, колись прижив від якоїсь рабині. Креуса обурена і вирішує вбити Іона, бо не хоче, щоб афінським престолом заволодів син безвісної рабині. Вона доручає старому отруїти його. Але Аполлон був насторожі. Замах не вдався. Креусу засуджено до смерті, її мають скинути зі скелі в безодню. Вона врятовується на Фебовому олтарі. Після гострого діалогу між Креусою та Іоном приходить дельфійська Піфія з кошиком, де колись лежав маленький Іон. Креуса називає речі в ній, і мати з сином пізнають один одного. Іон, здивований усім, що трапилося, звеличує Випадок:

Ти, бог-Випадок, міріади тут нас

І кожного і в кожну мить ти можеш

І в муку кинути, і за минуле

Нагородити. Лиш подумать, смерть

Загрозою під матері була мені,

А н міг стати її вбивцею...

(Переклад Н. Пащенко. 1633 - 1638)

Щоб розвіяти остаточно сумнів Іона щодо причетності Феба до його народження, з’являється Афіна Паллада («бог з машини»). яка розповідає все про минулі події і запрошує Креусу повернутися з Іоном до Афін. Вона пророкує, що від нього підуть іонійські племена, а від народжених у майбутньому від Креуси і Ксуфа синів Дора і Ахея — дорійські й ахейські племена.

Як і «Алхесту». п’єсу «Іон» можна назвати мелодрамою, твором нового жанру. Сюжетна складність, швидкий розвиток дії, надзвичайно життєві побутові сцени, глибокий гуманізм автора забезпечили драмі значний успіх, особливо в пізніші часи. Сюжет про підкинуту, а потім знайдену дитину стає особливо популярним в епоху еллінізму.

Актуальність п’єси виявилася в загальному антидельфійському настрої, пов’язаному з ім’ям Аполлона. Дельфи під час Пелопоннеської війни займали в основному проспартанські позиції, і Евріпід, як патріот свого міста, показав Феба в досить невигідному світлі. Спочатку він постає як гвалтівник, потім — як боягуз, який брехливо оголошує Ксуфа батьком Іона. А коли Іон вирішує звернутися до оракула з запитом про батька (а це загрожує Аполлону викриттям), то бог вдається по допомогу до Афіни.

«Медея». Зразком класичної трагедії у творчості Евріпіда безперечно стала найвіломіша з його п’єс «Медея». її сюжетом послужив один з останніх епізодів міфу про аргонавтів. За наказом свого дядька Пелія, який відібрав трон у його батька Есона в Іолку. Ясон із групою друзів поплив на кораблі «Арго» до Колхіди, щоб здобути золоте руно. Це була умова для повернення влади Пелієм. З допомогою дочки колхідського царя Медеї, яка закохалася в Ясона, він виконав усі попередні вимоги царя Еста. Медея ж приспала дракона, що стеріг руно, Ясон одніс його на корабель і разом із Медеєю й товаришами відплив додому. Щоб припинити переслідування Еста. Медея вбила свого молодшого брата, розрубала на частини та кинула в море. Переслідувачі змушені були зупинитися, щоб зібрати останки юнака й поховати, і припинили погоню. В Іолку Пелій відмовився віддати владу, і Медея за це помстилася йому. Ясону довелося з нею втекти від гніву іолкських громадян, і він знайшов притулок у Коринфі.

Трагедія відкривається Прологом, у якому Няня двох маленьких дітей Медеї розповідає про нові події в домі Ясона. Він вирішив залишити Медею й одружитися з дочкою коринфського царя Креонта (не слід плутати з фіванським царем Креонтом) Про це Няня розповідає старому Вихователю; виходить і розлючена Медея, проклинаючи підступного чоловіка. Свої страждання Медея повіряє хору коринфських жінок, що співчуває їй. Медея скаржиться на підневільне становище жінки в родині й суспільстві. Мабуть, у цей час у театрі не було жодної афінянки, яка б не поділяла думок Медеї, бо саме в цьому місті жінки були позбавлені всяких прав:

З усіх істот, хто розум має й дихає,

Лиш ми, жінки, на світі найнещасніші!

По-перше, мужа ми собі купуємо

За добрі гроші, і до зла ще гірше по —

Над тілом власним маємо господаря.

Найголовніше ж. чи лихий, не знаємо.

Чи добрий. А тоді вже — чи розлуку взять.

Чи так втекти — все сором неабиякий.

В нові ж закони увійщовши й звичаї.

Одно лиш ворожити нам доводиться, —

Як крайнє догодити чоловікові.

(Тут і далі переклад Б. Тена. 230 - 240)

Почувши скарги й загрози Медеї і боячись її помсти, цар Креонт наказує їй негайно залишити місто. Після довгих її молінь він дозволяє Медеї лише «днину тут зостатися», щоб вона могла обрати місце свого дальшого перебування. Медея задоволена — одного дня для здійснення помсти їй вистачить. У діалозі з Ясоном вона висловлює всю свою скорботу, озлоблення й гнів за завдану образу. Вона все віддала за кохання — батьківщину, сім’ю, вбила брата для врятування Ясона. А замість щирого почуття — підла зрада. Біль Медеї посилюється ще з двох причин. Вона відчуває себе чужинкою серед еллінів, у неї немає жодної подруги. Медея чудово розуміє, що виправдання Ясона тим, що він піклується про майбутнє дітей, брехливі й не варті довіри. Бо справжня причина його нового шлюбу — мрія посісти коринфський трон, захопити багатства. Виправдовуючися, він навіть стверджує, що Медея «одержала більш, ніж сама дала», бо, варварка, вона живе серед культурних еллінів, захищена їхніми законами, а «не силі підкоряється», і взагалі, в усьому, що трапилося, винна вона сама. Вміло використовуючи прийоми риторики, Ясон виявляє себе як справжній демагог:

А що кориш ти шлюбом з владарівною,

Скажу, по-перше, учинив розумно я

Й розсудливо, до того ж на користь тобі

І дітям нашим...

Чи міг би я. вигнанець, ждати кращого.

Ніж взяти шлюб з дичкою владаревою? ...

А головне, щоб краще обладнатися

Й не бідувати, — знаю-бо, що вбогого

Всі. навіть друзі, обминають здалеку...

(547 - 550, 553 - -554, 559 - 561)

Медея постає надзвичайно сильною натурою. Хоч які б пристрасті в ній вирували, вона не втрачає розуму і думає про майбутнє. Тому коли з’являється афінський нар Егей, вона, розповівши про свої нещастя, кидається йому в ноги і просить допомогти здобути притулок в Афінах. А, вирвавши в нього присягу, спокійно починає готувати план помсти. Медея посилає за Ясоном і робить вигляд, що погоджується з його одруженням заради дітей. А для повного примирення просить дозволити їм однести нареченій шлюбний подарунок — розкішний пеплос і золотий вінець. Але смерті нареченої їй мало, адже Ясон не кохає Главку. А Медеї потрібно помститися йому так, щоб назавжди зламати, щоб він ніколи не зміг бути щасливим. І тоді їй спадає на думку най- жахливіше — вбити дітей, адже Ясон їх любить. Але ж вона мати... В її душі починається нестерпна, болісна боротьба. Боротьба між двома протилежними почуттями — ненавистю до зрадливого чоловіка і материнською любов’ю. Для матері невиносна сама думка про насильство над дітьми, тому нещасна Медея вже схиляється до рішення піти з ними у вигнання. Але вагання тривають, знов і знов повертається вона до страшного задуму:

Ах, що робити! Як в ці очі яснії

Я, сестри, гляну — серце розривається.

Ні, я не зможу! Хай всі гинуть задуми, —

Я заберу з собою діточок своїх!

Невже, щоб горем засмутити батька їх.

Самій собі я вдвое більших мук завдам?

Нізащо! Хай же всі загинуть задуми!

(1042 - 1048)

Цей монолог, один із найтрагічніших у світовій літературі, свідчив про люту боротьбу пристрастей у душі Медеї. Вона не закінчується й тоді, коли жінка врешті ніби приймає остаточне рішення:

Та що це я? Стать людям посміховищем.

Своїх лишивши ворогів безкарними?

Ні, зважуся. Яка ж я боягузлива.

Що полохливим піддаюсь думкам оцим'

(1049 - 1052)

Вагання та сумніви героїні тривають до прибуття Вісника, який сповіщає про жахливу смерть Главки і Креонта. Мелея твердо впевнена у своєму виборі, вона закріплює його присягою:

Ні, ні, — в ім'я всіх месників Аїдових!

Того повік не буде, щоб дітей своїх

Злим ворогам на поглум н покинула.

Вони повинні вмерти — мусить бути так.

І я. що їх родила. їх сама уб’ю.

Це — неминуче, й вороття немає тут.

(1059 - 1064)

З палацу долинають крики дітей. Хор з жахом слухає їх і згадує іншу матір, переслідувану ревнощами Гери, бездольну І но, яка з дітьми кинулася в морську безодню. Сумний свій заспів він закінчує роздумом про ті муки, що їх несе «журбою сповнене ложе кохання» (1292).

У пій глибоко драматичній сцені Евріпід виявив себе майстром розкриття найпотаємніших струн людської душі: напружений конфлікт двох почуттів закінчується для Медеї перемогою пристрасті. І коли прибігає стурбований долею дітей Ясон, хор уже нічим не може його втішити. З палацу виїздить на колісниці, запряженій крилатими зміями, Медея з двома мертвими дітьми. Найстрашніше для неї залишилося позаду, вона здійснила помсту і тепер, спостерігаючи страждання Ясона, сповнена тріумфу. Вона відмовляє йому в можливості поховати синів і навіть попрощатися з ними.

Фінал трагедії дещо несподіваний. Якщо в ній до цього часу діяли виключно земні герої зі своїми земними пристрастями, то в кінці знову з'являється «бог з машини» у вигляді колісниці, посланої на прохання Медеї її ділом Геліосом — інакше вона б врятуватися з Коринфа не змогла б.

Евріпід уславився своїми жіночими образами й особливо зображенням психології жінок. Медеї серед них належить окреме місце, вона «злочинна» варварка, хоч це й не заважає їй протестувати проти соціально нерівного й приниженого становища жінки взагалі. З міфу відомо, що Медея — колхідська чаклунка, але в трагедії вона постає звичайною скривдженою жінкою. Це напрочуд цілісна натура, що сповна віддається своїм пристрастям. Нестямне кохання до Ясона, що не вщухає понад десять років і заради якого вона йде на злочин, змінюється не менш бурхливою ненавистю, що також штовхає героїню на злочин. Для неї образа в коханні є проявом найганебніщої зневаги, а Медея дуже горда жінка, цього вона не прощає:

Медея. Фреска з картини Тімомаха. IV ст. до н. е.

А як подружне ложе їй зневажено —

Жорстокішого серця ви не знайдете.

(265 - 266)

Гнів перетворює Медею на справді демонічну натуру. Вона йде до кінця, хоч її шлях до помсти й супроводжується болісними ваганнями. Це дає можливість авторові показати ту жорстоку внутрішню боротьбу, що відбувається в душі героїні, зробити її образ і глибшим, і трагічнішим. Разом з тим вона ніколи не втрачає розсудливості і, коли потрібно, стримує себе, діє хитро й помірковано. Саме завдяки її підступності у сцені замирення з Ясоном він по-справжньому починає їй вірити.

Евріпід, який загалом досить вільно ставиться до міфів, у цій трагедії обирає найдраматичніший варіант або, можливо, навіть і вигадує, коли робить Медею дітовбивцею. Зрозуміло, що це йому було потрібно і для драматизації її образу, і для загострення внутрішнього конфлікту. Поширену версію міфу поет відкидає. А за нею Медея нібито відвела дітей до храму Гери і залишила коло олтаря богині, але обурені коринфяни все ж увірвалися в храм і пошматували їх Не випадково аж до римської епохи в Коринфі зберігалися традиційні жертвоприношення й обряди, якими населення спокутувало злочин своїх предків.

Духовний конфлікт героїні Евріпід розкриває і схвильованим монологом, у якому Медея розповідає про свої думки, минулі події, особисті наміри. Монолог зривається на короткі уривчасті речення, вигуки відчаю, коли героїня дивиться на дітей, уже приречених нею на смерть. Композиція трагедії складена так, що вже з самого початку глядачі вводяться в центр подій, напруження безперервно наростає, досягаючи кульмінації в прощальному монолозі героїні.

Сцена з «Медеї». Ill ст. до н. e.

Зовсім інакше зображений Ясон. Крайній егоїст і прагматик, він уособив найгірші риси людини Евріпідової доби. Жадібність, честолюбність, брехливість, лицемірство характеризують Ясона як героя негативного. Бажання влади, прагнення будь-що збагатитися штовхають його на аморальні вчинки, що їх він виправдовує фальшиво-лицемірними словами. Він неодноразово запевняє Медею у своїй любові до дітей. Але й до них його ставлення суто егоїстичне. Вони цікавлять Ясона як продовжувачі його роду, не більше, і самі по собі йому байдужі. Коли Креонт виганяє Медею з дітьми за межі Коринфа, Ясона не цікавить дальша їхня доля — куди вони підуть, що з ними буде. Не раз рятований Медеєю, яка йому допомогла здійснити всі подвит і здобути руно. Ясон виявляє щодо неї крайню невдячність. Подібно до вульгарного софіста, він використовує риторику для перекручення фактів. Але, недалекий і обмежений, він не може змагатися з Медеею в хитрощах. А вона, знаючи його дошкульне місце, завдає свого удару. У фіналі Ясон залишається самотнім, нікому не потрібним, позбавленим майбутнього.

«Іпполіт». Перший варіант цієї трагедії викликав обурення афінських громадян, які оцінили його як аморальний, оскільки героїня сама освідчувалася у коханні своєму пасербу. Евріпід переробив трагедію і поставив ЇЇ під назвою «Іпполіт увінчаний» (або «Іпполіт»). Цього разу вона мала величезний успіх і заслужила перше місце. Сюжетом «Іпполіта» став епізод місцевої легенди, що оповідала про життя афінського царя Тесея. Дія відбувається перед його палацом.

У Пролозі з монологом виступає богиня кохання Афродіта, яка вихваляється своєю владою над усіма людьми, чоловіками й жінками, що схиляються перед її могутніми чарами і приносять на її олтар свої дари. Але богиня вважає себе глибоко ображеною сином Тесея Іпполітом. бо він ще жодного разу не покохав жінку чи дівчину і не приніс Афродіті жертву. Богиня обіцяє йому за це жорстоко помститися:

Юнак, що нам ворожий, стане жертвою

Прокльонів батька...

(Тут і далі переклад Л. Содомори. 43 - 44)

Отже, і тут, як у багатьох трагедіях Евріпіда, у Пролозі коротко викладено зміст усієї п’єси. Далі Афродіта розповідає, що своє дозвілля Іпполіт проводить із богинею Артемідою на полюванні, а на жінок не звертає уваги. У першій пісні хор співає про пригнічений настрій Федри, яка «загадковій недузі вся віддалась» (137). У розмові Федри, молодої дружини Тесея, та її старої Годувальниці з’ясовується, що Федра раптом закохалася в сина Тесея від першого шлюбу з амазонкою, але сама соромиться цієї пристрасті й гостро засуджує себе за неї:

Тому-то смерті прагну, любі попруги

Щоб мужа свого, врешті, не збезчестити

Й синів, що їх зродила...

(420 - 422)

Злочинне кохання Федри — це лише початок помсти Афродіти, бо саме вона вдихнула цю пристрасть у серце доброчесної жінки. Спостерігаючи невимовні страждання своєї господині, Годувальниця вирішує полегшити її муки і розповідає про нестерпну пристрасть Федри Іпполітові, чим викликає його обурення і гнів. Іпполіт відкидає ганебну пропозицію Годувальниці і присягається, що ніколи не збезчестить себе зв’язком із дружиною свого батька, не зрадить його. У бесіді з Федрою він кидає їй в обличчя слова ненависті:

А втім, чого ти парта, знаю нині вже.

Та пропаліть ви! Всіх жінок ненавиджу'!

(657 - 658)

Федра вважає себе збезчещеною, адже про її таємну пристрасть дізнався Іпполіт. Внутрішня боротьба почуттів у ній посилюється та ускладнюється, призводячи до конфлікту, що шматує її серце. Нерозділена пристрасть, гостре почуття подружнього обов’язку, сором за розголошення її таємниці, жіноча образа за відкинуте кохання — всі ці до краю загострені емоції сплітаються у такий суперечливий клубок, що героїня бачить вихід лише в смерті. Але вирішує покарати й винуватця цієї смерті. В листі Тесею вона зводить наклеп на Іпполіта, буцімто він переслідував її своїм злочинним коханням і, рятуючи свою честь, вона змушена була вдатися до самогубства. Тесей, який повернувся додому, вражений горем. Лист Федри робить його біль ще нестерпнішим, і він проклинає сина:

Торкнутись мого ложа Гіпполіт посмів,

Зневаживши Кроніда всевидющого!

О батьку Посейдоне, що сповнить мені

Дав згоду три бажання! Ось одне із них:

Убий ти мого сина. Не додай йому

Ні дня, якщо правдиву обіцянку дав!

(883 - 888)

Приходить Іпполіт, його також вражає звістка про смерть мачухи. Але довести батькові свою невинність він не може, бо, як говорить Тесей,

Хоч як тут присягайся, голос мертвої —

Найкращий, неспростовний довід злочину.

(958 - 959)

Вірний присязі, даній рабині, Іпполіт нічого не говорить про кохання Федри. Проклятий батьком, вій із сльозами залишає палац і йде у вигнанця. Проте бажання Тесея Посейдон виконує дуже швидко. Приходить Вісник і сповіщає, що Іпполіт помирає.

Коли він їхав узбережжям моря, раптом здійнялася величезна хвиля, з якої з'явився потворний Посейдонів бик. Налякані коні понесли колісницю на скелі — й вона розбилася, а з нею й Іпполіт, який заплутався у віжках. Вісник закінчує розповідь патетичними словами на захист юнака:

В твоєму ломі я лиш раб, володарю.

Але ніколи в світі не повірю в те.

Що син твій — непорядний. Хай би всі жінки.

Які лиш є на світі, перевішались.

Листами ж хай би Іду завалили всю, —

В його чесноті все ж не сумніватимусь!

(1238 - 1243)

Тесей наказує принести Іпполіта — «нехай тепер провину заперечує». Ніхто не може довести невинність Іпполіта. Єдина Годувальниця знає правду, але слово раба не мало ніякої ціни. І тут Евріпід знову вдається до прийому «бог з машини». З'являється Артеміда, яка розповідає страшну для Тесея правду. Вона обвинувачує царя в бездумному вбивстві свого сина, який «присяги, святобливий, не зламав-таки» (1299). Друзі приводять закривавленого напівмертвого Іпполіта. Артеміда обіцяє йому помститися Кіпріді й вбити, своєю чергою, її улюбленця, потім прощається з ним:

Прощай! На мертвих ми. боги, не дивимось:

Останній подих осквернив би вічі нам,

Тобі ж не довго, бачу, цього лиха ждать.

(1429 - 1431)

Тесей просить прошения у сина, який і знімає з нього «вагу страшну».

Яків попередній трагедії, головну свою увагу поет концентрує на розкритті внутрішнього конфлікту Федри й показує гостру боротьбу в ній двох почуттів — пристрасті й подружнього обов’язку. У цій сумній історії Евріпід вустами героїв прямо обвинувачує богиню в жорстокому злочині. Про це говорять і Артеміда, і Іпполіт:

Артеміда

А все це — Афродіти підлі хитрощі.

Гіпполіт

О горе! Вже я знаю, хто згубив мене!

Артеміда

Хотіла шани; цнота їй ненависна.

Гіпполіт

Одна лиш — трьох із світу заразом звела

Артеміда

Тебе, і твого батька, і жону його.

(1392 - 1396)

Проте в ході розвитку самої дії глядачі забувають про помсту Афродіти, перед ними розгортається цілком земна, звичайна історія людських пристрастей, людських взаємин. У всіх сценах, де з’являється Федра, відчувається, що вона надзвичайно самітна, в неї немає близьких подруг, їй нема з ким поговорити, розважити душу, бо, крім своєї няньки, вона нікого не бачить. Її чоловік завжди заклопотаний своїми державними справами. А поруч щодня молода жінка бачить вродливого юнака... Отже, ця житейська історія може легко виникнути і без втручання богині, потрібні лише певні умови. Подібну історію пізніше розповість Данте (оповідь про кохання Франчески да Ріміні в «Пеклі»).

Евріпід малює Федру далеко не легковажною натурою. Вона засуджує подружні зрадій, хтивих перелюбниць із багатих родин:

…Не з низів це зло пішло:

З ломів високих — на жіночий рід увесь.

Бо вже як благородним до смаку гидке —

То й підлий найменує блуд — чеснотою.

(410 - 413)

Вважаючи своє почуття тяжким захворюванням, Федра намагається йому опиратися і навіть розробляє цілу систему протидії непотрібному в її становищі коханню, аж до смерті:

Відчувши в серці рану, я замислилась.

Як гідно повестися. Стала зараз же

Приховувать недугу і замовчувать...

А також я рішила ту жагу сліпу

Розсудком подолати. І насамкінець.

Коли проти Кіпріди все це видасться

Безсилим, то померти...

(393 - 395, 399 - 402)

Проте всі спроби героїні протистояти коханню виявляються даремними, до того ж і події розвиваються проти її волі. Сама Артеміда відзначає гідну поведінку молодої жінки, яка «взялась Кіпріду подолати розумом» (1294). але їй нашкодило втручання Годувальниці, яка про все розповіла Іпполітові. Розум виявився поганим радником для почуття і зазнав цілковитої поразки. І от уже Федра стогне від любовної знемоги, переноситься в думках туди, де перебуває її коханий, полює разом із ним, мріє пізнати запальний шал гонитви за дичиною в гущавині лісів:

Он туди мене — в гори, u ліси ведіть.

Де смереки, де пси звірожерні мчать

І наскочать ось-ось

На сполохану здобич — плямисту лань.

От би свиснуть мені на тих гончаків!

От би списа метнуть фессалійського!

(215 - 220)

Тверезий розум Федри увесь час нагадує їй, що це кохання може обернутися ганьбою для чоловіка та дітей. І все ж, хоч вона його і боїться, але й пристрасно бажає. Тому й не зупиняє Годувальницю. коли та прямує до Іпполіта, щоб розповісти про любовні муки господині. Натура значно примітивніша, рабиня не замислюється над питанням моралі в коханні. З її погляду, воно має бути задоволеним, бо «Кіпріді, повній палу, не опертися» (444). Складний вузол Федриних поневірянь вона розв'язує прямолінійно: «Не мудрування ж, а юнак отой тобі потрібен» (491 - 492). Тому трагічний кінець Федри, навіть і без втручання богині, цілком закономірний.

А що собою являє об’єкт її пристрасті? Насамперед, це антипод Ясону. Іпполіт— носій виключно позитивних якостей, високоморальна й благородна натура. Він схиляється лише перед чарами Артеміди, що постає як богиня не тільки мисливства, а й усієї природи. Іпполіт же ще й філософ, а на той час філософи саме в природі бачили свій ідеал. Таким чином, захоплення юнака полюванням разом з Артемідою символізує своєрідне єднання людини зі світом природи. Саме це стає метою всього його життя. Все інше для Іпполіта не має ніякого значення Його образ надзвичайно життєвий, до того ж Евріпід переносить на нього характерні ознаки свого часу. Цей міфологічний герой постає як породження епохи кризи афінського суспільства. Син царя, він має успадкувати грон, а для цього повинен вчитися управляти державою. У трагедії ж Іпполіт активний лише тоді, коли йдеться про полювання, інші справи, окрім культу Артеміди, його не цікавлять. Улюблене заняття Іпполіта — спілкування з богинею (хоч він її ніколи й не бачить), сплітання для неї вінків із квітів, перебування в тих місцях, де не ступила ще нога людини. Іпполіт, утаємничений в Елевсінські та Орфейські містерії, вживає лише рослинну їжу, і він байдужий до жінок та розваг з ними. Його цноту, скромність, схильність до самотності всіляко підтримує Артеміда, яка сама бачить в Афродіті свою запеклу суперницю.

Лише Тесей. натура значно простіша, сприймає спосіб життя Іпполіта досить скептично, не розуміє прагнень сина і навіть глузує з нього:

Тепер хизуйся! Подури тепер когось

Харчем рослинним! Удавай натхненного

Орфеєм. дим писань пустих шануючи!

(950 - 952)

Слід додати, що Іпполіт чесний, вірний своєму слову, за присягу. дану рабині, він розплачується власним життям. Усі ці риси складають портрет духовно багатої людини, серйозного філософа, вимогливого й суворого до себе. Щоправда, Евріпід не ідеалізує свого героя. В його особі він засуджує ту частину афінської аристократії, яка пишалася своєю зверхністю над менш освіченим демосом і з презирством ставилася, відповідно до одного з філософських напрямів, до злободенних суспільно-політичних подій.

«Іфігенія в Авліді». Дві останні трагедії Енріпіда «Іфігенія в Авліді» та «Вакханки» були написані в Македонії. Разом з невідомою нам трагедією «Алкмеон у Коринфі» трилогія зайняла перше місце, вже після смерті батька її поставив Евріпід-Молодший. «Іфігенія в Авліді» вважається однією з кращих трагедій Евріпіда, до того ж це, безперечно, найвидатніший патріотичний його твір.

Міф про Троянську війну дав сюжети багатьом трагедіям Евріпіда, зокрема п’єсам «Гекуба», «Андромаха», «Троянки», «Електра», «Орест», «Іфігенія в Тавриді» тощо. «Іфігенія в Ашііді» належить до цього ж циклу. Дія трагедії відбувається в прибережному місті Авліді, у якому зосередився флот ахейців, готових вирушити на Трою, щоб повернути викрадену Парісом дружину Менелая Єлену. Проте вже місяць немає вітру. Жрець Калхант віщує, що для успішного походу слід принести в жертву дочку Агамемнона Іфігенію. Честолюбний, переконаний умовляннями егоїстичного Менелая, Агамемнон наказує Іфігенії приїхати до Авліди з Аргосу під вигаданим приводом одруження з Ахіллом, який нічого про це не знає.

Трагедія починається з діалогу Агамемнона і його слуги в Пролозі, з якого глядачі дізнаються про всі вищезгадані події.

Цар розкаюється в необдуманому рішенні й хоче скасувати виклик Іфігенії, тому посилає Слугу з іншим листом до Аргосу. Менелай перехоплює послання. Між Агамемноном і Менелаєм відбувається гостра суперечка, і останній погоджується з доводами брата, що не слід приносити в жертву Іфігенію заради повернення Єлени, але вже пізно. Іфігенію з маленьким Орестом привозить в Авліду Клітемнестра. Агамемнон не наважується їй сказати про скору смерть дочки. Але обман його розкривається під час зустрічі Ахілла і Клітемнестри. яким Слуга розповідає правду. Ахілл присягається, що врятує Іфігенію. У глибоко драматичній сцені побачення Агамемнона з дружиною і дочкою дівчина дізнається про своє страшне майбутнє. Іфігенія оплакує свою долю. Агамемнон виправдовує рішення тим, що воно стосується долі всієї Еллади. Приходить Ахілл, який уже закохався у прекрасну Іфігенію, і пропонує їй свою допомогу для втечі. Але тепер дівчина сама відмовляється від пропозиції, бо розуміє вагомість своєї жертви для всієї країни. Тепер уже ніщо не може похитнути її рішення:

Нині дивиться на мене вся Еллада, бо лиш я

Можу з місця зрушить судна й повалити Іліон,

Щоб не смів надалі варвар посягати на жінок

Із щасливої Еллади, щоб довіку не забув

Покарання за Єлену, що Паріс у нас відняв!

Ось за що життя оддам я; моя слава у віках

Не прив'яне, бо ж Елладі волю, честь вернула я

(1374 - 1380)

В Ексоді вісник розповідає Клітемнестрі, з якою гордістю і гідністю поводила себе Іфігенія перед жертовником. Але трапилося чудо, бо

На місці жертви билась лань, конаючи. —

Розкішна, величава; з рани кров лилась.

(1580 - 1581)

В останню мить богиня Артеміда, якій приносилася ця жертва. підмінила дівчину ланню, а її саму таємно перенесла до далекої Тавриди, де Іфігенія стала головною жрицею в храмі Артеміди. Про її дальшу долю Евріпід розповів у трагедії «Іфігенія в Тавриді».

«Іфігенія в Авліді» пройнята глибоким патріотичним почуттям. Смерть Іфігенії спонукала греків піти на Трою і помститися за честь скривдженої Еллади, оскільки підступний учинок Паріса заподіяв образу всьому народові. Ідеал цієї трагедії розходиться з загальною оцінкою Еврілідом подій Троянської війни, яку він майже в усіх попередніх трагедіях показував несправедливою і загарбницькою з боку різних героїв.

Іфігенія — жертва. Фреска з картини Тіманфа. IV ст. до н. е.

Ця трагедія особливо цікава тим» що всі головні персонажі стають своєрідними жертвами болісної боротьби між почуттям обов’язку і прагненням до особистого щастя. Носієм подібного конфлікту виявляється з самого початку Агамемнон. Він любить дочку, але обов’язок перед державою спершу примушує батьківське почуття відступити. Але скоро він усвідомлює неправедність такої жертви і з запізненням намагається затримати Іфігенію в Аргосі В суперечці з братом розкривається глибина страждання Агамемнона, він захищає право дочки на життя. І Менелай, людина запальна, але загалом добра, здатна відчути людський біль, погоджується з братом і навіть просить у нього прощення і пропонує розпустити військо. Нові страшні муки Агамемнону доводиться витерпіти, перш ніж він наважується сказати дочці про її страшну долю. Тепер у ньому знову перемагає почуття обов'язку перед військом, що прагне помститися троянцям:

Уб’ють, я певен, моїх дочок в Аргосі,

І вас зі мною, хай лиш, як Калхант велить.

Богині не вшаную. Тож не брат мене.

Не Менелай до вбивства, доню, змушує. —

Еллада: задля неї мушу жертвувать

Тобою проти волі... Я безрадний тут.

Її свободі кожен з нас покликаний,

І ти, і я служити!..

(1264 - 1271)

Клітемнестра. навпаки, не переживає вагань чи сумнівів, вона захищає родинне щастя і не збирається віддавати заради Еллади життя дочки. Вона картає чоловіка за його рішення виконати волю жерця і згубити старшу дочку. Образ Клітемнестри, вольової, сильної й розумної жінки, змальований Евріпідом яскраво і переконливо. Зрозумілими стають її почуття до нелюбого чоловіка, який завдав їй так багато лиха.

Ахілл також відчуває протиборство обов’язку й особистого почуття. Він здивований і обурений поведінкою Агамемнона, який пішов на обман і використав його ім’я, аби лише примусити приїхати Іфігенію. Співчуваючи дівчині, він готовий її захитати. Коли ж дізнається про рішення Іфігенії віддати себе в жертву, то глибока пошана до неї поєднується з коханням:

Незмірним щастям, доню Агамемнона,

Вважав би я — жоною наректи тебе!

Не знаю, чи тобою, чи Елладою

Пишатись більше! Батьківщини-матері

Достойна твоя мова: проти вищих сил

Не йдеш — обрала необхідне й корисне.

(1400- 1405)

Проте, як і в Гомера, Ахілл особисті бажання, власне щастя ставить вище за обов’язок перед батьківщиною.

Найглибше конфлікт почуттів показаний у головній героїні, Іфігенії. Відмітна риса інших жіночих образів у трагедіях Евріпіда полягала в тому, що більшість із них були позбавлені динаміки розвитку, персонажі з’являлися з уже готовими, сталими ознаками. З моменту появи на сцені Медеї, Федри, Електри чи Креуси відразу ставало відомо, що вони відчувають і що зроблять відповідно до цих почуттів, тобто від початку і до кінця трагедії вони мають певні, незмінні характери.

Іфігенія мало схожа на них. Спочатку вона постає юною дівчиною, яка любить батька, горнеться до нього, намагається його розважити, коли виявляє в ньому смуток і турботу, причини яких не знає. Вона молода, життєрадісна, сповнена внутрішніх сил, готується до весілля і нічого не знає про близьке нещастя, що вже чатує на неї. Сцена побачення з Агамемноном відтворюється автором з величезною достовірністю. Але от героїня дізнається про правду, вона приречена... Іфігенія звертається до батька. Скаржиться, що не володіє даром Орфея «камінь зворушити словами-піснею» і вимолити в нього пощаду:

До ніг тобі хилюся — річна кров твоя:

Не убивай завчасно!.. Надивитись дай

На сонце!.. В млу підземну не жени мене!

Тебе ж я перша називала батеньком...

(1215 - 1218)

Іфігенія нагадує батькові своє дитинство, коли він бавився з нею, а тепер готує їй смерть. Вона обурюється з того, що її життя обмінюється на повернення зрадливої Єлени:

Та й що мені до того, що Паріс украв

Єлену?.. Звідки взявсь він на біду мою?

Поглянь на мене, батьку, поцілуй дочку.

Щоб одійшла я із життя з тим приданим.

Коли моїм благанням не зворушишся.

(1233 - 1237)

Щоб зробити благання Іфігенії більш переконливими, Евріпід виводить на сцену маленького Ореста. Звернення героїні до свого братика з проханням захистити її перед батьком звучало зворушливо і не могло не розчулити глядачів. У наступному роздум і- плачі Іфігенії, написаному в стилі народних плачів, у душі героїні відбувається напружена боротьба. Вона оплакує себе, знаючи про близьку смерть, і починає змирюватись зі своєю долею «людини-одноденки», бо

Так уже випало кожному смертному —

Лиха зазнати!..

(1327 — 1328)

Ці переживання змінюють дівчину, моральні страждання роблять її дорослою. Вона те по-дитячому соромиться Ахілла («не вийшло з мене нареченої»), але вже свідомо приймає тверде рішення:

Я наважилась померти. І робити це берусь

Благородно, щоб на мене й тінь найменша не лягла ...

…Тож Елладі віддаю своє життя!

Жертву склавши — всі на Трою. Буде пам'ятник мені —

Прах її: і шлюб мій в ньому, й діти, й слава у віках

Еллін варваром хай править, а не варвар — елліном

Той у рабстві народився, еллін до свободи звик.

(1371 - 1І372, 1393 - 1397)

Іфігенія вже збагнула, що її смерть, смерть однієї слабкої дівчини, допоможе багатьом могутнім воїнам батьківщини виконати свій обов’язок — змити образу, вчинену троянцями. Дивлячись на воїнів, які в патріотичному запалі вимагають скорішого початку походу, вона з гордістю віддає життя за справу свого народу:

Елладу порятую —щастя звідаю!

(1442)

Отже, героїня проходить драматичний шлях від одчайдушного страху перед смертю до розуміння свого обов’язку служити високому ідеалу. Головна думка трагедії — непорушність і святість обов’язку людини перед батьківщиною — стає особливо переконливою завдяки прозрінню Іфігенії та її патріотичному рішенню.

Якщо вся п’єса, незважаючи на свою міфологічну основу, написана Евріпідом у реалістичному плані, її герої мислять, відчувають і діють, як звичайні люди, то фінал її. пов’язаний з дивовижним урятуванням дівчини, дещо суперечить усій реалістичній манері драматурга. Лише Клітемнестра скептично сприймає звістку про приєднання дочки до сонму богів, що знижує елемент чудесності.

Евріпід зумовлює дальшу помсту Клітемнестри Агамемнону її впевненістю, що саме він приніс дочку в жертву. У цій трагедії дія розгортається повільно, напруження зростає лише в кінці. В ній багато психологічних сцен, що допомагають краше уявити внутрішній стан героїв і причини їхніх учинків.

Новаторство Евріпіда. За часів Евріпіда грецький театр уже цілком склався і мав тверді традиції, підтримувані державою. Це водночас і спрощувало, і утруднювало завдання молодшого покоління драматургів. Майже всі міфологічні сюжети вже були використані попередниками, отже, знову їх використовувати можна було лише за умови внесення якихось незвичних, особливих елементів, нового тлумачення міфологічних ситуацій та образів. Евріпід пішов своїм шляхом. Його трагедії істотно відрізнялися від драматичних творів Есхіла та Софокла й у своїй основі були новаторськими за темою, змістом образів, характером конфлікту, а часом і за формою.

У всіх трагедіях Евріпіда розробляється зовсім нова і незвична для традиційного грецького театру родинно-побутова тема, вони не ставлять соціально-політичних проблем. А якщо ці проблеми й виникають, то вирішуються на вузькому тлі окремо взятої родини і не мають загального характеру. Наприклад, широка тема патріотизму розв'язується лише на фоні подій у сім’ї Агамемнона. Евріпіда найбільше починають цікавити питання, пов’язані з переживаннями й почуттями окремих особистостей, тому в його творах переважають вузькі й обмежені, але надзвичайно життєві побутові чи суто сімейні проблеми. Самопожертва чи самотність жінки, кохання, особиста помста, родинні чвари, подружня невірність, жорстокість чи муки сумління героя, його великодушність чи безумство, почуття дружби, повернення втраченої дитини тощо стають сюжетами відомих нам трагедій Евріпіда.

Зрозуміло, що всі вони вимагали значно глибшого, ніж раніше, проникнення автора у світ психологічних переживань людини. Зберігаючи традиційний конфлікт, що відбувався між двома героями (Медея — Ясон, Тесей — Іпполіт, Адмет — Ферет. Клітемнестра — Агамемнон), Евріпід першим увів у свою трагедію і конфлікт одного героя, тобто протиборство двох почуттів у душі цього героя, інакше — психологічний конфлікт. Він якраз і дає змогу авторові глибше показати певний стан людини в момент якоїсь душевної кризи, відтворити ге напруження, у якому опиняється герой. У Медеї це протиборство ненависті до Ясона і почуття материнської любові. Конфлікт Федри можна визначити як внутрішню боротьбу між почуттями обов’язку і пристрасті, Алкести — між любов’ю і страхом смерті тощо.

Більшість психологічних конфліктів, що їх зображує Евріпід, виходять за межі античного суспільства, оскільки поет торкається глибоко інтимних почуттів людини, тобто таких, що виникають у ній незалежно від історичного часу чи суспільної формації. Подібні конфлікти цікавитимуть як письменників Середньовіччя чи Відродження, так і письменників наступних епох аж до сучасної. Ці вічні проблеми існуватимуть доти, доки взагалі житиме людина. Тільки вирішуватиметься вони різними шляхами залежно від рівня культури як усього суспільства, так і окремої людини, світогляду письменника.

Однією з таких вічних тем стала тема кохання й ті страждання, що їх воно несе людям. У Есхіла вона повністю відсутня. Софокл у стосунках Антігони і Гемона лише натякає на їхнє кохання, хоч воно, мабуть, було сильним і щирим, якщо штовхнуло героя на самогубство. Евріпід першим ставить це почуття в центр деяких своїх творів, зображаючи його як могутню пристрасть, якій неможливо протистояти («Іпполіт») і яка може штовхнути і на злочин («Медея»), і на високий подвиг («Алкеста», «Іфігенія в Авліді»).

В усіх випадках, коли героїв охоплює якесь почуття, воно стає визначальним, примушує їх заглиблюватись у себе, у свою внутрішню боротьбу й тому надмірно страждати. Me випадково ж Арістотель назвав Евріпіда «найтрагічнішим з трагічних поетів», і це визначення абсолютно правильне, оскільки переживання його персонажів набувають грандіозного характеру, роблять їх самих гранично трагічними і примушують іти на крайні вчинки. Навколишній світ для них зосереджується саме на даному почутті, що цілком захоплює і хвилює героя, примушуючи його забувати про поточні події з їхніми політичними потрясіннями, війнами, обов’язками щодо свого рідного міста тощо. Почуття кохання, що мало перерости в пристрасть (на це не вистачило часу, події розвивалися надто швидко), примусило Ахілла відразу забути про необхідність помститися троянцям, він ладний одружитися з Іфігенією і втекти з нею у якийсь затишний куточок, де б вони могли бути щасливими («Іфігенія в Авліді»).

Подібно до свого духовного батька Евріпіда, його герої ніколи не беруть участі в громадському чи політичному житті, яке їх зовсім не цікавить. Можливо, саме ця риса — повна аполітичність Евріпіда та його персонажів, а часом і сумнівна для глядачів їхня моральність викликали ворожість до нього Арістофана, полум’яного патріота й захисника афінської демократії.

Яскраво окреслені пристрасті героїв давали Евріпіду можливість створювати глибоко індивідуальні характери, багатогранні н неповторні за своїм звучанням Саме тому жіночі образи Федри, Медеї, Електри, Алкести, Гекуби, Андромахи, Іфігенії, Креуси увічнили себе в драматичних творах нових часів. Разом і тим більшість чоловічих образів усе ж мало індивідуалізовані й зображені досить схематично.

Особливістю героїв Евріпіда було те, що майже всі вони втілювали найхарактерніші ознаки часу, тобто доби розкладу полісної системи. До того ж, намагаючися їх максимально «приземлити», зробити реальними, Евріпід іде на надзвичайно сміливий крок: він замінює розкішний одяг трагічного актора на одежу. що відповідала становищу героя вданий момент. Тобто якщо герой опинявся у стані якогось вигнанця (подібно до софоклівського Едігіа в трагедії «Едіп у Колоні») або звичайного бідняка, його одяг нагадував лахміття. Чоловік Електри, селянин, був одягнений у звичайну сільську одежу. Таке новаторство поета не дуже сподобалося афінським громадянам, за це Арістофан висміяв поета в комедії «Ахарняни».

Традиційним елементом трагедії з моменту її появи був незмінний хор, що став колективним актором в Есхіла і втратив цю роль вже в Софокла. Лірична частина трагедії (хорова пісня) дедалі більше поступалася місцем драматичній (монологам і діалогам героїв), але все одно без хору трагічної вистави бути не могло. Тому в Евріпіда він також зберігається, хоч його значення різко зменшилося. Хор у нього зовсім не пов’язаний з розвитком дії п'єси, часом виступає як резонер або обмежується окремими репліками, засуджує або схвалює думки чи вчинки героїв, констатує якийсь факт. Хорові пісні перетворюються на відокремлені своєрідні вставки-інформації. Сам хор інколи ніби заважає персонажам. оскільки посвячений у їхні плани чи наміри, тому вони часом звертаються до нього з проханням чи навіть наказом. Розкривши свій план помсти, Мелея просить хор мовчати і не втручатися в її дії, після чого він стає мовчазним свідком злочину. В «Іпполіті» хор обмежується лише спостереженням любовних мук Федри і роздумами про те, в яку прірву «владна Кіпріда нас може жбурнути» (373). В «Електрі» хор підбурює Ореста розправитися з убивцями свого батька і потім, після здійснення помсти, славить його. Хор співчуває горю Тесея, оплакує Іпполіта. Часом ліричні пісні хору оспівують місцеву природу чи місто, в якому розгортаються події, інколи висловлюють почуття чи настрої трагічного поета, його думки чи сумніви.

Змінився в Евріпіда і характер самої трагедії як жанру. З моменту виникнення вона мала свої неписані правила: збереження єдності дії, тобто дотримання однієї сюжетної лінії і, таким чином, відсугність інтриги, а з нею — елементів жарту й сміху, драматичне закінчення. У творчості Евріпіда трагедії, написані за класичними зразками, переважають («Медея», «Іпполіт», «Електра» тощо). Але в нього є й твори, у яких наявність складної інтриги. жартівливих і веселих епізодів, щасливе закінчення свідчили, що поет увів у театральне мистецтво якісно новий жанр — побутову драму, за часів Шекспіра її визначили б як трагікомедію («Алкеста», «Іон»).

Саме цим шляхом розвиватиметься пізніша драматургія. Пом’якшення трагічних елементів і загальної підвищеної серйозності трагедії як жанру, пильний інтерес до життя і почуттів окремої індивідуальності, широке використання інтриги й комедійних елементів, загальний родинно-побутовий фон п’єси відповідатимуть тим змінам, що незабаром стануться в суспільстві. А в Елладі дуже скоро, в кінці IV ст. до н. е., демократичний устрій поступиться місцем монархіям, які заборонятимуть розробку в театрі будь-яких політичних і суспільних проблем. Тому новаторство Евріпіда найбільше припаде до смаку пізнішим поколінням драматургів. їх уже не цікавитимуть грандіозні проблеми Есхіла чи громадянська боротьба героїв Софокла. Улюбленими персонажами стануть носії родинних зв’язків і традицій, різних за своєю силою емоцій, для яких центр існування та діяльності перемістився в особисте життя, життя близьких людей, свій особистий внутрішній світ.

П’єси Евріпіда постануть перед його послідовниками як неперевершені зразки, їх копіюватимуть і переписуватимуть значно частіше, ніж уже малоактуальні і з їхнього погляду менш цікаві твори попередників Евріпіда.

Посилання на схожі матеріали:

• Лауреати Нобелівської премії — Г. Грасс і Г. Гессе. Загальна характеристика їхньої творчості Гюнтер Грасс - НОВІТНЯ НІМЕЦЬКОМОВНА ЛІТЕРАТУРА — Теорія літератури
• Айріс Мердок - ЛІТЕРАТУРА АНГЛОМОВНИХ КРАЇН — Теорія літератури
• Література другої половини XX століття — Теорія літератури
• Література як засіб художнього освоєння дійсності з найдавніших часів до наших днів, як вираження світу почуттів, переживань та уявлень людей — Шкільний твір
• Англійська література 17 ст. — Стаття
• Література в дискурсі гуманітаристики — Реферат
• Римська література періоду кризи республіки, її загибелі — Хрестоматія
• Пісні — Підручник
• Середньовічна література — джерело вічних питань про честь, віру та людську долю — Шкільний твір
• Позакласне читання. Урок 32. О. Генрі. «Вождь червоношкірих». Майстерність у зображенні характерів героїв та незвичайних комічних ситуацій. Вдача хлопчини: енергійність, винахідливість, непосидючість — Розробки уроків
• Література другої половини XX ст. - XX - ПОЧАТОК XXI СТОЛІТЬ - підготовка до ЗНО та ДПА — ЗНО
• Річард Бах «Чайка Джонатан Лівінгстон» — Дидактичні матеріали
• Зарубіжна література - Твір на тему — Шкільний твір
• М.В. Гоголь і українська література ХІХ століття — Шкільний твір
• ЗРАЗКИ ТВОРЧИХ РОБІТ ІЗ ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 2017 - світова література — Шкільний твір