Рим

Література пізнішої імперії (до кінця V ст. н. е.)

Період правління династій Флавіїв і Антонінів

Швидка зміна імператорів — Гальби, Отона, Вітеллія — привела до встановлення в 69 р. н. е. династії Флавїїв, у часи правління якої відбулися 5-річна Іудейська війна та остаточне приєднання Іудеї, Галлії та Германії до Риму. Рівновага і згода поновилися в часи правління імператорів Нерви (96 - 98) і особливо Траяна (98 - 117), які спробували дещо лібералізувати принципат. До Рима після переможних завоювань почали прибувати маси грошей, рабів, товарів, з усіх кінців імперії до нього з’їздилися кращі науковці і митці.

Проте розквіт Імперії виявився короткочасним У самій Італії загострилася аграрна криза, не припинялися концентрація землеволодінь, зростання паразитичних елементів у містах, дедалі менш продуктивною ставала рабська праця. Дрібні земельні орендарі — колони — потрапляли в кабальну залежність від орендаторів, готуючи грунт для майбутньої феодальної формації й закріпачення селянства. Посилилась загальна безправність усього населення, загострилися соціальні конфлікти. Зі зникненням старого патриціату набирала сили провінційна аристократія. Вершники поступово перетворювалися на міських чиновників. Тривав, набуваючи особливо потворних форм, процес суспільної й моральної деградації. Аристократична частина суспільства жила інтригами, плітками, наживою й розвагами. Плебс розважався різними кривавими видовищами, що часом набирали грандіозного характеру. Під час тріумфу Траяна було знищено 11 тис. великих хижаків, у боях гладіаторів водночас брало участь понад 10 тис. чоловік.

У суспільстві панувало раболіпство, головною метою кожного стала безсоромна гонитва за посадою і багатством. Різко послаблюються родинні зв’язки, аморалізм стає своєрідною нормою поведінки. Криза охоплює і культуру, всі верстви митців, науковців та літераторів. Як завжди в часи непевності й розбрату, розквітають окультні науки, таємні секти й товариства, відповідно з’являються численні твори, що описують «магічні» діяння, пропагують чаклунство, східні релігійні культи тощо. Ще більше поширюються забобони й віра в потойбічні могутні сили, що значною мірою спиралися на спотворені форми піфагореїзму та епікурейства.

Аполлодор Дамаський. Пантеон. Інтер’єр 118 - 125 рр. н. е.

Марк Валерій Маршал (бл. 40 р. - бл. 105 р. н. е.)

Маршала називають одним з найоригінальніших римських поетів, неперевершеним майстром епіграми, що обезсмертила його ім’я. Він народився в місті Більбіліс (сучасне Більбао) іспанської провінції Тарракона. Здобув звичайну для тих часів освіту' й у 20-річному віці переїхав до Рима, де прожив до 98 р. Відмовився від запропонованої йому адвокатури, а щоб мати гроші на життя, вирішив приєднатися до численної вже когорти клієнтів, тобто тих, хто годувався щоденними подачками покровителів-патронів. Як правило, їх цікавила не сама література, а лише похвальні вірші, що складалися на їхню честь клієнтами- поетами, які за це отримували гроші або корзинки з наїдками. Часто патрони вивалялися скнарами, до того ж дехто з них займався примітивним віршуванням і на поетичні вітання відповідав своїми творіннями. Нові імператори з династії Антонінів також не славилися щедрістю.

Почалося життя, сповнене принижень, лицемірства й розчарувань. Маршал повною мірою усвідомлював своє принизливе становище, але відмовитися від нього вже не міг. Атмосфера напівбогемного існування і досить швидка слава популярного поета зробили свою справу. Можливо, саме через цю причину Марціал так ніколи і не одружився. Початок перебування в Римі виявився для нього щасливим. Земляки Маршала — вчений Квінтіліан. відомий поет (але вже не всесильний) Сенека, батько поета Лукана Анней Мелу та ін. — допомогли йому влаштуватися в Римі й познайомитися із впливовими аристократичними родинами, серед членів яких були й консули, й імператори. Ще тісніші зв’язки налагодилися з вершниками, з числа яких найближчим другом Марціала став поет-сатирик Ювенал.

Після приходу до влади Нерви і Траяна становище Марціала стало вже зовсім нестерпним і він повернувся до Іспанії. Прихильниця його таланту, багата й ерудована жінка Марцелла подарувала вже старому поетові будиночок із садком, де він і дожив останок життя, відчуваючи себе напівщасливим «дачним нарком».

Марціалові належить понад 1500 епіграм, написаних різними розмірами — елегійним двовіршем, ямбами, урізаними ямбами тощо — і вміщеними у 15 книг. Першою, виданою вже в зрілому віці, вважають збірку «Про видовища «, присвячену дню відкриття амфітеатру Флавіїв у Римі (80 р.). Вона складалася з одверто підлабузницьких посвячень імператору Тіту Флавію та епіграм про бої гладіаторів і цькування хижаків. Згодом були написані ще дві книги. «Частування» — коротенькі написи до подарунків гостям, що складалися переважно з живності й розсилалися гостям на свято Сатурналій. «Гостинці» становлять також невеличкі написи до багатих і дешевих подарунків — предметів домашнього вжитку, що їх отримували гості після обіду. Ці дві книги — XIII і XIV — вміщені у твори Марціала останніми. Збірка «Про видовища» не увійшла в жодну книгу, нею відкриваються твори поета.

Головну спадщину Марціала складають 12 книг епіграм на найрізноманітніші теми, взяті поетом з навколишнього життя. Добір тематики відповідав принциповій позиції автора: всупереч установленій традиції, Марціал не визнавав творів, що мали своєю основою міфи або якісь історичні події минулого, вважаючи їх нежиттєвими, непотрібними сучасникові, зануреному в повсякденні справи:

Ось ти читаєш про Лая й слабого на очі Фієста,

Скіллу, Медею. — хіба це не потвори самі?..

Що тебе ваблять нікчемні злощасної хартії грашки?

Ось почитай-но, про що скаже життя: «Це моє!»

Вже не спіткаєш кентаврів отут, ні торгом або гарпій:

Тхне бо людиною скрізь кожна сторінка у нас.

(Переклад В Державина. X, 4)

Поет поставив за мету розповідати про дрібні, але правдиві факти житія. Спостережливий і проникливий, він умів підмічати цікаві психологічні нюанси, побутовий дріб’язок, з яких складалися напрочуд живі картини. Одна з його тем, що нескінченно варіюється, — чудово ним вивчені становище клієнта та його взаємини з покровителем. Кваплива вранішня зустріч з покровителем. супровід його в натовпі інших клієнтів, чекання запрошення на обід, характеристика оточення патрона на обіді, опис розмов, жінок, злиденного їства клієнтів і розкішного — володаря, розведеного вина для гостей і дорогих вин для хазяїна, переказ скарг його на відсутність справжніх друзів, обтяженість боргами — все це стає темами епіграм Маршала. Разом із тим поет малює низку типових образів представників клієнтури — поетів, лікарів, філософів, цирульників, шукачів спадщини, мисливців за багатими жінками, заздрісників, скнар, лестунів, головна мета яких — збагачення за рахунок іншого.

Значне місце в епіграмах належить темам кохання, шлюбу й розпусти, що розкриваються поетом часом з іронічною прямолінійністю:

Дівок, Алавдо. ти любиш, дружина говорить; вона ж то

Тільки коха носіїв. Варті один одного!

(Тут і далі переклад Н. Пащенко. XII, 58)

Разом з тим Марціал з пошаною ставиться до тих жінок, котрі довели свою доброчесність якимись героїчними вчинками (наприклад, дружини Брута Порція, засудженого Пета — Аррія, які після смерті чоловіків також пішли з життя). Щоправда, таких епіграм небагато. Переважна ж більшість із них розповідає про невірність, тон автора набирає уїдливості й сарказму, за що його критикували вже в античні часи.

Марціал викриває й інші пороки римського суспільства. Особливо його обурює соціальна нерівність, зокрема він неодноразово показує страшне становище рабів. Не слід розцінювати подібні епіграми як виступи проти рабовласницької системи. Просто поет, добра й гуманна людина, бачив у рабі собі подібного і ставав на захист його людської гідності. В одній з епіграм глибоко вражений Марціал пише, що за рахунок продажу раба черговий вискочень влаштував розкішний бенкет. Навряд чи цю тему спонукала порушувати особиста бідність поета, на яку він неодноразово скаржиться. Очевидно, ці скарги були певною даниною моді. Адже нащадки Сенеки передали Маршалові дачний маєток в околицях Рима, йому матеріально допомагала вдова Лукана Падла (він називав її «Полла-цариця»), був у поета й будиночок у самому місті, тож бідняком його назвати не можна.

Талант Маршала викликав заздрість багатьох недосконалих поетів, бажання принизити його та навіть обікрасти. Маршал захитав свою спадщину, використовуючи для викривання плагіаторів улюблений жанр. Загалом відгуки літературних баталій досить часто з'являються в епіграмах поета. Відсталі від життя, застарілі історико-міфологічні поеми Маршал називав нудними і пишався тим, то широка громадськість віддавала перевагу не офіційно визнаним їх авторам, а йому. Маршалові:

Всі і повсюди читають мене, ще й покатують пальнем: -Ось він!»

Тим, що дарує їм смерть, я ж скориставсь за життя.

(V, 13)

Поет не раз підкреслює свій вплив на читачів:

Вірші мої полюбляють, весь Рим їх співа н вихваляє.

Книжку тримає мою, носить ще кожний в руці.

(VI, 60)

В іншій епіграмі втомлений Маршал, полемізуючи з Музами, з гідністю доводить своє право на безсмертя і висловлює бажання врешті зупинитися, не писати. У відповідь чує докори музи Талії, адже він хоче покинути, «невдячний, складати свої вірші веселі...» і сидіти «без діла, світ і людей проклинать!». Вона не радить йому «з високих котурнів віщати», тобто звернутися до жанру трагедії, в героїчному епосі «славити війни та кров»:

...Про славу ту людську не дбаймо:

Досить того, що і так скрізь перечитують нас.

Он від надгробка Мессали розкиданий камінь лишиться,

Порохом стане сипким .мармур Ліціна твердий,

А незрадливий читач не забуде мене, і мандрівник,

Їдучи з Рима, мене візьме в свій рідний куток...

Ні! Хай про війни гримлять ті поважні та славні писаки.

Що до півночі сидять та переводять свічки.

Ти ж свої жарти складай та римською сіллю присолюй.

Хай в отих жартах життя вдачу пізнає свою.

(Переклад М. Зерова. VIII, 3)

Зрештою поет знову повторює свою категоричну відмову від «статечних» жанрів. Епіграма містить також алюзію на славнозвісну думку з «Пам’ятника» Горація: архітектурні споруди підлягають руйнівній силі часу, вічними лишаються творіння поета.

Маршал ніколи не критикував впливових осіб, знаходячи для них лише улесливі вирази. Так, відомо, що він не любив епічного поета Стація за пихатість віршів, але не написав про нього жодного слова з остраху образити його покровителів. Прагнення поета уникнути непорозумінь із можновладцями стало особливо помітним в останні роки перебування в Римі, коли лестощі на адресу Доміціана починають розсипатися Маршалом надто часто. Звичайно, така поведінка його не прикрашає, але слід усе ж зважити на ту систему переслідувань і цензури, що склалася в державі й постійно загрожувала римлянам обвинуваченням у її підриві. Свою особисту незалежність пощастило зберегти лише сильним особистостям. Марціал до них не належав.

У багатьох епіграмах Марціал постає як поет-лірик, і тоді його епіграми втрачають критичний характер. А втім, і в кращих епіграмах ця критика не сягає особливої гостроти, прагнення до узагальнення, типізації позбавляє н конкретності. До того ж поет, обмежений своїм «фахом» клієнта, багатьох особливо болісних питань порушувати просто не міг. Найчастіше глибина критики підмінювалася у нього дотепністю та влучністю слова. Саме ці якості епіграм Марціала поряд з невимушеністю оповіді та несподіваністю кінцівок і принесли поетові гучну славу.

Його охоче читали сучасники й нащадки, його наслідували сатиричні поети Середньовіччя і надто Відродження, у XVII—XVIII ст. особливої популярності він набув у Німеччині.

Децім Юній Ювенал (бл. 50 р. - бл. 130 р. н. е.)

Сучасником Марціала був суворий і гнівний Ювенал, про життя якого даних до нас майже не дійшло. Він народився в містечку Аквіні (неподалеку від Рима), де його родина мала клаптик землі з будинком. Очевидно, належав до стану вершників. Писати Ювенал почав пізно, вже 40-річним. До того займався адвокатурою, виконував окремі послуги клієнта для знатних осіб. Мав досить незалежний характер і тому свої твори не присвячував, як це було заведено, вельможам.

Творча спадщина Ювенала складається з п’яти книг, у які ввійшли 16 сатир, написаних гекзаметром. Вони містили надзвичайно різку критику різних сторін римського життя. Поет уважав, що сама жахлива атмосфера римської дійсності спонукає до створення викривальних віршів («обдарування відсутнє, то вірш народиться від гніву»). Тож він поставив перед собою мету нещадно викривати пороки суспільства. Але оскільки в ті похмурі часи кожен критичний виступ міг обернутся трагедією для автора, він вирішив повернути жало сатири на минулі часи, але так. щоб читачеві було зрозуміло: насправді поет має на увазі сучасність. Тому Ювенал мало нагадує свого мирного попередника Горація, який «викривав, сміючися». Його надзвичайно гостра, уїдлива і правдива кришка торкалася найактуальніших питань того часу.

У творчості Ювенала розрізняють два періоди. У перший, що тривав до 120-х років, поет написав три книги (9 сатир). Сатири другого (до кінця життя) періоду позбавлені колишнього викривального запалу та будь-якого сатиричного забарвлення.

Сатири першого періоду розповідають про епоху від часів Тіберія до правління тиранічного Доміціана, коли переслідування набрали особливого розмаху.

Обгрунтувавши мету сатир — викривати загальну порочність і аморальність римського суспільства, Ювенал починає з сатиричного відтворення взаємин між патронами і клієнтами (1-а сатира), знайомих уже з епіграм Марціала. Протиприродні схильності чоловіків, які намагаються бути взірцем моральності дія інших, — тема 2-ї сатири. У 3-й сатирі автор розповідає про від’їзд свого друга Умбріція з Рима в інше місце дія постійного проживання — явище, характерне дія того часу. Ювенал доводить, що Рим уже переповнений приїжджими, серед яких багато злочинців, розбійників і просто пройдисвітів, котрі витискують із міста корінних мешканців; в Римі не лишилося нічого святого, все йде на продаж:

...Нехай там лишаться Арторій.

Катул і всі ті людці, що й чорне на біле обернуть.

Всі ті, кому до душі відкупляти річки та будинки,

Упоряджати клоаки, на огнища трупи носити...

...Тут же, у Римі,

Всяк намагається понад достатки свої чепуритись,

А недостачу з чужої не раз надолужує скрині.

Хиба властива усім. Всі ми тут живемо в честолюбній

Бідності та грошохватстві. Усе тут купується в Римі,

Все продається...

(Тут і далі переклад М. Зерова)

У 4-й сатирі Ювенал висміює злодійкуватих, брехливих і нікчемних вельмож, яких Доміиіан зібрав із «важливого» питання — що робити зі спійманою рибою і де дістати відповідних розмірів блюдо? Уїдливий початок задає тон усій сатирі, самого імператора поет називає «лисим Нероном» і деспотом:

Ще за тих днів, як останній із Флавіїв мучив нещадно

Світ напівмертвий, і Рим угинався під лисим Нероном. —

Перед Венериним храмом, у давній Анконі дорійській,

Камбала десь величезна в рибальські потрапила сіті.

Поет дає нищівну характеристику кожному з учасників наради і самому правителю, а закінчує сатиру згадкою про його насильницьку смерть:

Краще, проте, марнував би він час на подібні забави.

Аніж творив ті розправи шалені, що в Римі забрали

Стільки найкращих людей, забрали без кари, без помсти...

Згинув він тільки тоді, як баришникам став небезпечний;

Крамарі вбили його, а не Ламіїв кров благородна.

Не менш уїдливо характеризує Ювенал патронів, які принижують залежних од них клієнтів (5), а також римських матрон, часом з вищої знаті, розпусних і аморальних, одруження з якими неможливе через численні їхні пороки, що їх поет старанно перелічує (6). Автора обурює злиденне становище поетів, акторів, риторів, він покладає надії на Траяна, який, можливо, поліпшить їхнє життя (7). Наступні сатири містять роздуми Ювенала про шляхетність, якої людина досягає завдяки своїм особистим якостям («знайдеш шляхетність лиш в доблесті духа свого», 8), а також про специфічну своєю римською темою історію, головними персонажами якої стають дружина, чоловік та її коханець (9).

Сатири другого періоду, як уже зазначалося, не вирізняються гостротою і являють собою досить спокійні роздуми про мінливість людського життя, про минущість вроди, слави, багатства тощо, про переваги простого здорового їства, про моральні муки обманщика після того, як він когось обдурив, порушення правил моралі єгипетськими племенами, про неправомірність застосування військового суду щодо цивільних осіб тощо. Зниження критичних тенденцій можна пояснити приходом до влади відносно ліберального Траяна, за якого життя римлян стало значно спокійнішим і безпечним.

Подібно до Марціала Ювенал уникає міфологічних тем, усі його сатири спираються на злободенні сюжети й факти римської повсякденності. Щоб надати їм більшої переконливості, автор часто вдається до прийомів ораторського мистецтва. Тому в його сатирах велику роль відіграють не лише описувані події, а й емоції самого автора, якого обурює все аморальне, несправедливе й жорстоке. Навколишнє соціальне зло викликає болісну реакцію поета, і під її впливом він починає перебільшувати, гіперболізувати окремі недоліки й цілі явища, добирає факти, що складають невтішну картину сучасного йому життя. Інколи перебільшення стають явними, і тоді Ювенал знижує сатиричний запал якимось іронічним закінченням.

Композиція сатир оригінальна. Ювенал часто обриває тему, переходить до іншої, потім знову повертається до попередньої. Завдяки засобам риторики він створює яскраві образи, нагромаджує гіперболи, ставить запитання, на які сам і відповідає. Якщо ж сатирик наводить добре відомі міфологічні сюжети трагедій, то вдається до них лише з метою дискредитації, щоб показати їхню жорстокість та аморальність.

У більшості випадків злободенна критика Ювенала не була голослівною, до того ж вона відбивала погляди та інтереси середніх верств населення, незадоволеного правлінням багатьох імператорів. Проте наскільки він був популярним серед сучасників і в пізніші часи, лишається невідомим. У нові часи творчість Ювенала діставала суперечливі оцінки, зміст її іноді майже спотворювався. В епоху буржуазних революцій Ювенала вважали палким викривачем тиранії імператорів і послідовним захисником республіканських ідеалів. У другій половині XIX ст. йому вже відмовляють у цих рисах, взагалі розцінюючи його як легковажного критика-демагога, виступи якого ніколи не мани під собою реального грунту. Очевидно, це неприпустимі крайнощі. Ювенала не можна оцінювати однозначно. Твори його становлять складне суспільне й літературне явище, мають свої сильні й слабкі сторони, і оцінювати їх потрібно відповідно до історичного та літературного контексту.

Луцій Апулей (бл. 125 р. - бл. 180 р. н. е.)

Починаючи з ІІ ст. н. е. римська культура дедалі більше занепадає. Були забуті класики літератури. їхнє місце заступили архаїчні письменники на кшталт Еннія, відроджуються примітивно-формалістичні вірші та їхні розміри. Окремі літератори займаються виписками з прань грецьких і римських письменників, залишивши, таким чином, деякі відомості про ті твори, що не дійшли до нас. Особливо корисною виявилася праця Авла Гемін •Аттичні ночі», що складалася з 20 книг (не збереглася лише 8-а кн.).

Найвидатнішим письменником цього періоду був Луцій Апулей. Дані про біографію Апулея взяті з його творів. Син заможних батьків, він народився в роки правління Адріана (117—138). творив за царювання Антоніма Пія (до 161 р.) та Марка Аврелія (до 180 р.). Рідне місто Апулея — Мадавра — входило в римську колонію в Нумідії (Африка). Закінчивши школу, продовжував освіту в Карфагені, вивчав філософію в Афінах, захопився новою платонівською школою, врешті потрапив до Рима, де бездоганно оволодів латинською мовою. Певний час виступав у суді, але з невідомих причин був змушений повернутися на батьківщину. Виїхав до Александр», але в містечку Еї (сучасне Тріполі) захворів. Там Апулей зустрів свого приятеля, познайомився з його матір’ю, значно старшою за нього вдовою Емілією Пудентіллою, і одружився з нею. Пізніше її родичі обвинуватили Апулея в тому, що він побрався з нею заради її багатств, а для цього з допомогою магічних заклинань причарував жінку. На той час це обвинувачення було серйозним і навіть загрожувало смертю. Суд стався 157 р., коли проконсулом Африки і водночас суддею був Клавдій Максим. Апулей виступив з великою промовою, у якій спростував усі обвинувачення, і його виправдали. Письменник оселився в Карфагені, зажив слави видатного промовця, але до кінця життя його вважали магом-чарівником. Заслуги Апулея відзначені мармуровою скульптурою і посадою верховного жерця. Точна дата його смерті невідома.

Апулею належало чимало різноманітних праць, серед них поетичні твори, зокрема гімни й панегірики, нариси з історії Риму, численні промови, наукові трактати з медицини, сільського господарства, математики, рибальства, астрономії, музики, художні романи тощо. З цього значного творчого здобутку повністю збереглися лише «Апологія, або Промова на захист самого себе від обвинувачення в магії» (103 розділи) і роман «Метаморфози, або Золотий осел» (11 книг), а також уривки промов «Флориди» («Квітник»), три філософські трактати. У першому, «Про Платона і його вчення». Апулей досить поверхово викладає етичні й філософські погляди мислителя. Другий, «Про божества Сократа», письменник присвятив розгляду сократівських демонів і тій ролі, яку вони ніби відігравали як проміжні істоти між людьми й богами. В останньому трактаті, «Про мир», у популярній формі викладається одна з праць Арістотеля, що не дійшла до наших днів.

«Апологія, або Промова на захист самого себе від обвинувачення в магії» була створена за чотири дні. Значно пізніше виступу в суді Апулей доповнив її в другій частині й детально обробив. Мабуть, автор поставив перед собою мету створити промову за всіма правилами, відповідно до вимог жанру, з одного боку, наслідуючи прийоми попередніх римських ораторів, а з іншого — внісши в них істотні корективи. Апулей перетворює оборонну промову в панегірик на власну адресу. Він називає себе «чудовим оратором», «найкрасномовнішою людиною» і водночас, підкреслюючи свою простоту, говорить про власну «буденну зовнішність», відсутність привабливості у зв’язку з «безперервними заняттями науками», які «шкодять зовнішності, висмоктують соки, позбавляють гарного кольору обличчя, віднімають життєві сили» (4). Упродовж усієї промови Апулей неодноразово вихваляє свою майстерність у багатьох галузях, ерудованість, ученість, протиставляючи їм невігластво, примітивізм мислення й мови «тупоголової хуторянщини», тобто своїх позивачів.

Написана простою мовою, сповнена прозорими й зрозумілими думками, не затемнена пишномовними риторичними прийомами чи надто складною формою, «Апологія» стала оригінальним і цікавим зразком пізнішого римського красномовства й водночас історико-літературним документом тих часів. Своєрідність її полягала і в тому, що Апулей не дотримувався в ній суворих правил композиції судових промов і за потреби сміливо відступав від них. Щодо обвинувачення його в чаклунстві, то Апулей, який і справді захоплювався дуже популярними тоді магічними культами, на процесі це рішуче заперечував.

Роман «Метаморфози» написаний в останній період життя Апулея. Він мав і другу назву — «Осел», епітет «золотий» (тобто «чудовий», «прекрасний») був доданий захопленими читачами. До нас дійшов ще один роман з тим самим сюжетом — «Лукій, або осел», що приписувався Лукіану. Мабуть, обидва варіанти мали спільне джерело.

Роман Апулея розповідає від першої особи про пригоди грецького юнака Луція, який, покохавши дівчину Фотїду, служницю чаклунки Памфіли, просить її допомогти йому перетворитися на пугача. Але випадково Фотіда принесла йому іншу мазь, і замість пугача Луцій перетворився на осла (III, 21 - 26): Перед цим дівчина попередила його, що повернути людський образ йому допоможуть свіжі троянди, які Луцій повинен з’їсти. Проте цією нагодою юнакові пощастило скористатися лише через рік. А з моменту перевтілення у тварину почалися його неймовірні пригоди, і кожна з них загрожувала жорстокою смертю. Лише в середині останньої книги, після втручання в його долю богині Ізіди, яка поєднала в собі риси різних богинь — Церери, Прозерпіни, Селени, Юнони та ін. під час улаштованої на її честь маніфестації Луцій з’їдає трояндовий вінок і повертає собі подобу людини. До кінця свого життя він стає палким прихильником культу Ізіди та Озіріса.

Головне місце в романі відведено розповідям про чаклунство, таємні дії чарівниць. Уже в зав’язці твору Луцій чує про безжалісні злочини відьми Мерої, про долю нещасного Телефрона. який через підступи чародійок утратив ніс та вуха. А потім і самому герою довелося пережити ряд страшних пригод. Після перетворення на осла його становите взагалі стає жахливим. Луцієві не щастить: він потрапляє до рук здебільшого негідних людей — розбійників, злого хлопчиська, безчесних і розбещених священнослужителів, прихильників сирійської богині Кібели, жадібного й жорстокого млинаря, брутального вояка-легіонера та ін. Луція-осла безперервно б’ють, морять голодом, карають і навіть намагаються оскопити, він ледве рятується від зграї вовків, а потім оскаженілих собак і в кінці стає прилюдним посміховиськом укупі з бідолашною жінкою. Проте всі ці нещастя не можуть вгамувати природженої допитливості героя. Як він сам неодноразово підкреслює, «люди, незважаючи на мою присутність, вільно говорили і діяли», тобто личина віслюка дає можливість стати об’єктивним свідком усіх неподобств, що кояться навкруги, проникнути в потаємні причини вчинків людей.

Лупій щиро співчуває всім обманутим простакам, скривдженим людям, близько до серця сприймає долю битного городника, їжа якого «завжди бідна й щодня одна й та сама: стовбурна, переросла салата, з гірким, що аж смердить землею, салом» (IX, 32). Цей нещасний злидар стає жертвою насильства римського легіонера, який забирає в нього осла, а самого кидає до в’язниці.

Виконуючи тяжку роботу на млині, Луцій-осел бачить безправне становище рабів, які майже втратили людське обличчя. Він зображає їх без особливої симпатії, але Луцієва об’єктивна розповідь про їхнє існування справляє глибоке враження: «Великі боги, який же жалюгідний люд був навколо мене там! Шкіра в усіх була в самих синцях, посмуговані спини були ледве прикриті порваними чапраками, в декотрих одежина й до паху не доходила, сорочки в усіх діряві, крізь дірки видно тіло, лоби в усіх потавровані, по півголови збрито, на ногах кільця, обличчя землисті, повіки їм повиїдав дим і гаряча пара, всі вони підсліпуваті, до того ж на всіх борошняна брудна пилюка, неначе попіл» (IX, 12). У моральному плані Апулей підкреслює в рабах лише негативні якості — лінощі, боягузливість, злодійкуватість і зрадливість. Навіть «відомий своєю відданістю раб Мірмекс» за кілька золотих монет зраджує свого господаря і стає звідником його дружини з коханцем (IX, 17 - 21), а «одверто негідний раб, готовий на всяку брудну справу», підмовлений злочинною хазяйкою, робить невдалу спробу отруїти хлопчика і зводить наклеп на його старшого брата, обвинувачуючи його в убивстві; лише щасливий випадок рятує від смерті обох молодих людей (X, 2 - 12).

Апулей торкається й безправного становища дрібних землевласників. В одного з них багатій-латифундист після знущань відбирає ділянку землі, а коли на захист бідолахи виступають три сини сусіди, він нацьковує на них собак і вбиває двох (третій, помстившися за смерть братів, кінчає з собою). Дізнавшись про нещастя, гине і їхній старезний батько (IX, 34 - 39).

З надзвичайною уїдливістю Апулей викриває негідний спосіб життя розбещених жерців Кібели, яких селяни виганяють зі своєї місцевості. В інших книгах і розділах автор з іронією наводить безліч дрібних даних і фактів про життя провінційних міст і селиш, але ніде він не досягає такого сарказму, як у розділах про цих огидних святенників. Можливо, відраза Апулея до них пояснювалася тим, що сам він ревно шанував єгипетських богів, популярність яких у Римській імперії дуже зросла. Проте напевно говорити про релігійні погляди письменника досить складно через їхню суперечливість. Про тих самих єгипетських богів, Озіріса та Ізіду. яким він заприсягся присвятити все життя, у фіналі Апулей уже говорить з іронією: їхні жерці тричі примушують героя проходити обряд посвячення, що коштувало йому великих грошей; завдяки «щедрому промислу богів» його виступи в суді почали приносити великі доходи, і сам Озіріс, «не прийнявши якогось чужого образу, а у своєму божественному вигляді» удостоїв Луція своєю появою і передрік йому щасливе майбутнє.

У романі Апулея постають різноманітні представники майже всіх верств римського суспільства, описані, як правило, з неприхованою іронією чи гумором, хоч інколи оповідь набуває справжнього драматизму. Взагалі автор дуже часто використовує в романі свій найулюбленіший прийом — іронію, але іронію доброзичливу, позбавлену злостивої сатиричності. Він весело сміється з окремих міфологічних уявлень, персонажів-простаків і таких самих простих богів, до яких особливої пошани не відчуває. Саме в такому плані зображені стосунки богів на Олімпі, де Юпітер скаржиться на витівки Купідона (VI, 22) або віддає наказ негайно скликати раду богів під загрозою величезного «штрафу в 10 тисяч нумів» (IVя. 23), або коли йдеться про бенкет богів (VI, 24). З іронією згадує письменник про принесення Іфігенії в жертву і заміну її ланню (VIII. 26) чи про наляканого привидом Химери Пегаса, порівнюючи його політ із стрибками полохливого віслюка (VIII, 16). Такою ж іронічною є урочиста внутрішня промова Луція-осла про несправедливі судові вироки, зокрема суду Паріса (X, 33).

Особливої сили пародійна майстерність автора набирає у промовах самих героїв, які (а вони часто неосвічені) вдаються до пафосу й усіх засобів високого ораторського мистецтва. Роблячи таких людей майстрами промови, Апулей досягає великого комічного ефекту. Ораторами в романі часто постають навіть розбійники. Один із них, щоправда псевдозлочинець. Тлеполем так звертається до ватаги своїх нових товаришів: «Вітаю вас. клієнти наймогутнішого бога Марса, що стали для мене вже вірними соратниками. ...я парость батька Ферона, знаменитого розбійника, випоєний людською кров’ю, вихований на лоні лихої зграї, спадкоємець і суперник батькової доблесті» (VII, 5).

У композиційному плані роман «Метаморфози» досить складний. Крім численних фольклорних і новелістичних сюжетів, що безпосередньо вплітаються в його канву, у твір вмішено також 12 окремих оповідей-новел, кожну з яких розповідає один з епізодичних персонажів. Більшість із них становлять еротично-авантюрницькі історії якихось осіб. Це оповідь про старика-дракона, який пожирає одного з супутників (VIII, 18 - 21), згадувана вже новела про трьох шляхетних юнаків (IX, 33 - 38), про ремісника, його дружину, коханця і бочку (IX, 5 - 7): оповідь про коханця, який сховався під корзиною і виказав себе чханням (IX, 22 - 28) тощо.

Особливе місце серед цих історій належить чудовій міфічній казці про Амура і Псіхею (IV, 28 - VI. 24). Вона виникла в Елладі приблизно в VI - V ст. до н. е. й розповідала лише про самий факт незвичайного кохання смертної дівчини і бога. Апулей ускладнив основну любовну лінію, увівши інтригу зі злобливими й заздрісними сестрами, які вирішили згубити Псіхею і були покарані, а сама героїня зазнала переслідувань Венери і врешті була винагороджена за вірне кохання. Юпітер припинив ворожнечу між ними, Псіхея стає безсмертною богинею, й усі боги визнають її дружиною Амура. Однією з особливостей цієї казкової історії стало незвичне зображення богів, зокрема підкреслено їхні земні стосунки, поведінка й почуття, не говорячи вже про звеличення самого всепереможного кохання.

Роман Апулея написанні своєрідним стилем, у якому примхливо переплітаються реальне життя і фантастика, віра в божества і чорнокнижництво, мораль задоволеної життям людини і критика окремих його вад. Відповідно й мова письменника надзвичайно барвиста та різноманітна. Там, де він описує «правду життя», побут і вчинки представників нижчих верств, звучить простонародна мова, що в інших випадках замінюється мовою високоосвіченого оратора, стає вишуканою, патетичною та навіть манірною. В ній багато синонімів, часом надмірного багатослів’я, що затемнює зміст і робить його інколи важким дія розуміння, архаїчних слів і виразів, грецьких запозичень, неологізмів, народних вульгаризмів, приказок і афоризмів, прийомів красномовства, гри слів тощо. Часом мова Апулея починає звучати віршами в прозі, стає мелодійною й витонченою. Все це засвідчує надзвичайну майстерність Апулея-стиліста, його глибоке знання законів художнього слова. Цей оригінальний тип романної моделі зберігається і розвивається далі в новій літературі.

Популярність Апулея у сучасників і в пізніші часи була незмінно величезною, а його роман «Метаморфози», особливо за доби Середньовіччя і в епоху Відродження, став джерелом для багатьох творів.

Історія кохання Амура і Псіхеї викликала низку наслідувань, надихала багатьох художників різних століть. Українською мовою казкову історію переклав І. Франко. Два сюжети — про коханця в бочці і коханця під корзиною — майже повністю були використані Дж. Боккаччо в його «Декамероні» (відповідно у 2-й новелі 7-го дня і 10-й — 5-го дня). Повний переклад «Метаморфоз» українською мовою належить Й. Кобіву й Ю. Цимбалюку (виданий 1982 р.).

Посилання на схожі матеріали:

• Долі діячів культури у період Другої світової війни. Сучасна культура проти війни — Шкільний твір
• Періодизація англійської літератури ХVІІІ ст., основні тенденції її розвитку на кожному етапі — Стаття
• Поняття про античність. Архаїчний період давньогрецької літератури — Хрестоматія