Антична література - В.І. Пащенко, Н.І. Пащенко 2001 Головна

Рим

Література пізнішої імперії (до кінця V ст. н. е.)

Період правління династії Юліїв - Клавдіїв

Із приходом до влади Тіберія (14 - 37), Калігули (37 - 41), Клавдія (41 — 54) і Нерона (54 - 65) принципат, установлений Октавіаном Августом, поступово перетворюється на монархічну диктатуру з тиранічною владою. Здобувши низку успіхів у зовнішній політиці, здійснивши численні завоювання, у внутрішній політиці ці імператори спиралися на придворні інтриги і криваві розправи з сенатською аристократією, що обстоювала свої традиційні привілеї й закони пізньої Республіки. У цій боротьбі активну участь брали війська; плебейські маси здебільшого лишатися до неї байдужими. Врешті протистояння закінчилося падінням династії Юліїв—Клавдіїв. що привело до остаточної втрати староримським патриціатом свого панівного становища. Наприкінці 60-х років розпочалася глибока криза рабовласницького суспільства, зумовлена докорінними змінами в самій його структурі. В першій половині І ст. н. е. зросли великі рабовласницькі господарства в багатьох країнах Центральної й Західної Європи, Сирії, Єгипту, Малої Азії тощо, які входили до складу Римської імперії, значно поширилася практика надання прав римського громадянства провінціалам. Провінційна аристократія прагнула зрівняти своє становище зі статусом римського патриціату, що призвело до запеклої кривавої боротьби й нових громадянських воєн.

З часів Августа Рим стає головним культурним центром Імперії. З усіх країн до нього прибувають науковці, філософи, митці й літератори.

Колізей. 70 — 90-ті роки н. е.

Імператори прикрашають Рим величними будівлями, храмами, чудовими пам’ятниками. Ці споруди мали увічнити могутність і велич Римської імперії, ствердити тривкість і непорушність «вічного міста».

«Поставгустівські» імператори були людьми освіченими й самі успішно займалися художньою творчістю. Вони підтримували публічні виступи й змагання ораторів і поетів, створення нових бібліотек і поповнення їх книжками. Проте це не заважало їм нещадно переслідувати критичні виступи, що часом каралися смертними вироками і конфіскацією майна («за образу честі та достоїнства імператора»). Під час їхнього правління стверджується декламаційно-риторичний стиль. Вплив риторики позначився на поетичних творах численних ліриків, які відходять від розробки актуальних проблем і заглиблюються у фантастику чи абстрактні роздуми.

Цей «новий» стиль виникає як опозиція старому, «ціцеронівському». Його характерною ознакою стають численні сентенції, тобто чітко сформульовані моральні настанови, і барвисті, приємні для слуху (але часто суперечливі щодо змісту) метафори. Вони контрастували з докладними, суворо регламентованими філософськими роздумами Ціцерона, який тепер сприймався як застарілий ритор з досить нудними повчаннями.

Луцій Анней Сенека (бл. 4 р. до н. е. — 65 р. н. е.)

Біографія. Однією з найхарактерніших постатей цієї епохи був філософ і письменник Сенека. Він народився в іспанському місті Кордуба (сучасне Кордова) у старовинній родині вершників. Його батько, Сенека Старший, був досить відомим літератором, прищепив синові любов до філософії. Луцію особливо подобалося піфагорійське вчення (певний час був навіть вегетаріанцем), захоплювався він також епікурейством і філософією Платона. Сенека здійснив подорож до Єгипту, а після повернення почав адвокатську діяльність, згодом увійшов до сенату. Блискучі виступи Сенеки викликали спробу заздрісного Калігули розправитися з ним. Чудом урятувавшись. усе ж потрапив на заслання на о. Корсика. Отже, придворні інтриги не обминули його, до того ж став відомий зв’язок Сенеки із сестрою Калігули — Юлією Лівіллою.

Сім років заслання перетворили Сенеку на розчарованого в державній політиці філософа, який мріяв лише про самітність. Проте подальші події повернули його до реальності. Була вбита Мессаліна, перша дружина Клавдія, її місце заступила Агриппіна, сестра Лівілли й мати Нерона. майбутнього імператора. Вона запросила Сенеку бути наставником її 11-річного сина. Через п'ять років Агриппіна отруїла Клавдія, і до влади прийшов Нерон. На цей час погляди Сенеки розійшлися з мораллю імператорського двору. Але практично разом зі своїм другом, преторіанцем Бурром, він став керівником Імперії. Імператор нагороджує його величезними багатствами й почестями. Діяльність Сенеки на певний час послабила деспотію режиму. У трактаті «Про милосердя» він малює образ ідеального монарха, який у своєму правлінні поєднує м’якість і суворість.

Проте консульство Сенеки (в 56 р.). зростання його казкових багатств (сягали 300 мільйонів сестерціїв), обвинувачення н лихварських операціях і присвоєнні конфіскованих у патриціїв коштів. активна участь у придворних інтригах і сприяння аморальним схильностям самого Нерона, зокрема послання Сенеки сенату з виправданням убивства Агриппіни сином-імператором (59 р.), викликали дедалі сильніше обурення як патриціату, так і вершників. Водночас вплив Сенеки на Нерона зменшується, а після отруєння Бурра (62 р.) взагалі сходить нанівець.

Сенека спробував піти у відставку й повернути Неронові всі подаровані багатства, але дістав відмову. І все ж письменникові вдалося усамітнитися і відійти від державних справ. За останні роки він пише кілька трактатів («Про блаженне життя», «Про спокій душі». «Про бистроплинність життя», «Про благодіяння»), а також велику книгу «Моральні листи до Луцілія», у якій підбиває підсумок прожитому життю і розгортає найголовніші принципи стоїчної філософії. Розуміючи нездійсненність своїх ідеалів в умовах імператорського Риму, розчарований Сенека шукав нових шляхів і впритул підходив до деяких положень блаженного Августина.

Для Нерона він перетворився на постійний живий докір, втіливши собою певну норму поведінки, якої розбещений і жорстокий за натурою імператор дотримуватися не міг. Скориставшись безперспективною змовою Пісонів і напевне знаючи, що Сенека був до неї непричетний, Нерон усе ж обвинуватив філософа у зраді і наказав самому обрати форму смерті. Письменник-філософ, який виправдовував самогубство в разі втрати людиною моральних основ або свободи, розрізав собі вени разом із дружиною Помпеєю Пауліною. Втім, її за наказом імператора врятували.

Філософські погляди. Світогляд Сенеки значною мірою зумовлений тією неспокійною епохою, за якої йому довелося жити. Певною послідовністю й системністю його погляди не вирізнялися. Обгрунтовуючи філософію стоїків, він звертав головну увагу не на теоретичний, а на практичний аспект учення. Але насправді воно так і лишилося умоглядним. Першочерговим завданням мислителя Сенека вважав навчання людей основних правил життя і в разі потреби — гідного прийняття смерті. Низку положень він запозичив з філософії Епікура, зокрема ідею про необхідність цілковитого примирення з долею з огляду на її абсолютну залежність від навколишнього світу, змінити який людині не дано. Звідси — заклик до усамітнення й занурення у сферу суто інтимного життя.

Римські патриції не мали сил опиратися політиці імператора, і Сенека підказує їм інший шлях — шлях внутрішнього вдосконалення, в результаті якого можна знайти в собі нові сили для пасивної опозиції деспотії. Проте всі ці настанови Сенеки мали суто теоретичний характер, і практика його особистого життя розходилася з ними і часто їм суперечила. Так, він засуджував прагнення людини до влади і пропонував їй шукати розради в особистому житті, але сам був при цій владі, часом навіть як неофіційний її проводар, а відмовився од неї лише перед лицем смертельної небезпеки. Суперечливим є і ставлення Сенеки до багатства, від якого він не відмовляється, але готує себе до його втрати, щоб уникнути страждань від цього. Засуджуючи бажання досягти збагачення, він сам нагромаджує величезні кошти. Мудрець «же любить багатства, але вважає за краше його мати. Не віддає йому своєї душі, але приймає його в дім. Має його, але не перетворюється на його раба» (тут і дані переклад Н. Пащенко).

Сенека проповідує і рівність між людьми: «Вони — раби. Ні, люди! Вони — раби. Ні. товариші по рабству! Вони — раби. Ні, скромні люди» («Моральні листи до Луцілія», 47, 1). Проте ця сентенція. як і загалом творчість філософа, адресована виключно аристократії. Сенека — прихильник компромісів, і він доводить це на власному досвіді. Людина, на його думку, завжди має враховувати зовнішні обставини і діяти відповідно до них, керуючись водночас метою досягнення душевного спокою і власним сумлінням. Людина має служити суспільству, але вправі відмовитись віл цього обов’язку в разі, якщо зовнішні умови цьому перешкоджають. Людина повинна вчитися в природи, яка виховує в ній інстинкти як споглядальної пасивності, так і активної діяльності. Окремі положення стоїчної філософії, розвинуті Сенекою, близькі до постулатів християнського вчення.

Сенека відкидав стиль Ціцерона, його досить розлогі мовні періоди, що давно стали класичними зразками. Сам він пише короткими фразами, не з'єднаними сполучниками, його речення складаються з сентенцій та афористичних виразів. Саме цього вимагав «рубаний» азіанський стиль, новаторство якого не всім припало до смаку і навколо якого точилися запеклі спори. Серед інших прийомів Сенеки слід назвати широке використання антитези, парадоксів, нагромадження метафор. Ось кілька характерних зразків його стилю:

«Це має поєднуватися: і любителям покою слід діяти, і діяльному — відпочити. Спитай поради в природи: вона відповість тобі, що створила день і ніч» (тут і далі переклад Н. Пащенко. «Моральні листи до Луцілія». 3, 6).

«Ти спитаєш, чого я досяг? Став сам собі другом! Досяг він немалого, бо тепер ніколи не лишається самотнім» (6, 7).

«Життя дурня безрадісне й сповнене страху, бо він усе відкладає на майбутнє» (15, 9).

«Усе. що сказане добре, — моє, хоч би ким воно було сказане» (16, 7).

«Що благо, те завжди необхідне, що необхідно, те не завжди благо, адже й найцінніші речі бувають необхідними» (46, 12).

«Мудрець нічого не робить проти волі та йде геть з-під влади необхідності, добровільно виконуючи те, до чого вона примушує» (54, 7).

«Гроші нікого не зробили багатим — навпаки, вони кожного перетворюють на скнару» (120, 9).

Трагедії. Серед художніх творів Сенеки важливе місце посідають дев’ять його трагедій, основаних на традиційних міфологічних сюжетах, — «Медея», «Федра», «Едіп», «Агамемнон», «Фієст» тощо. Очевидно, вони були написані автором не для театральних вистав, а для декламаційного виконання. Характерна ознака всіх трагедій полягає в тому, що вони насичені кривавими ефектами, сценами вбивств і злочинів, моральними повчаннями. Як і філософські твори Сенеки, його трагедії не мають логічно розвинутого сюжету, дії героїв не зумовлені тонкими психологічними мотивуваннями. Самі герої сповнені пристрастями, що роблять їх жорстокими і невмолимими. У розлогих монологах вони розповідають про причини своїх жагучих почуттів і спонукані цими почуттями дії. Монологи змінюються або жвавими діалогами, у яких персонажі обмінюються словесними ударами, або довгими хоровими партіями — роздумами про причини конфлікту й долю героїв.

Чудово знаючи творчий спадок грецьких трагічних поетів та їхніх послідовників, Сенека обирає свій шлях. Він насичує свої трагедії риторичними прийомами, але ці сталі, позбавлені експресивності конструкції аж ніяк не пасують драматизмові ситуацій. Холодність оповіді часом поєднується з натуралізмом, який жахав слухачів. Так, у «Фел\дрі» вісник докладно розповідає, а Тесей, потім і хор. нагадують про пошматоване тіло Іпполіта. частини якого збирають слуги. Розповідь про величну й жорстоку смерть Пріама в устах старої Гекуби, його дружини, звучить як холодна риторична промова («Троянки»). У цій же трагедії Андромаха після розповіді про жахливий вигляд тіла Гектора байдуже зазначає, що і в такому стані їй приємно було його побачити. Звістку про смерть сина Астіанакса, який кидається з башти і розбивається, вона зустрічає холодною констатацією: «той, хто це припустив, став найгіршим з тиранів».

Образи героїв у Сенеки значно примітивніші за їхні грецькі аналоги, хоча митці його часів були вже здатні зобразити психологічний світ людини. Сенека минає цю проблему, залишаючи своїм персонажам роздуми про долю, життя і смерть, невиразне майбутнє людини. Мабуть, це не було випадковістю. Адже Сенека-стоїк засуджував надмірні пристрасті, так само як і спроби людини боротися з визначеною долею, підкреслюючи приреченість людини і неспроможність її здобути свободу власної волі.

Його герої часто вагаються, але їхні сумніви не супроводжуються психологічним аналізом, тому сприймаються як поверхові, такі, що не торкаються глибин людської душі. Часом Сенека відмовляється від канонів класичної трагедії. Зокрема, в класичній трагедії заборонялося показувати смерть людини на очах глядачів. У Сенеки Федра, наприклад, прилюдно проколює себе мечем і помирає, досить спокійно промовляючи:

Що зробиш, коли вбитий син, — у мачухи.

Вчись, батьку...

(1199 - 1200)

Іокаста, переконана словами сліпого Едіпа, також убиває себе («Едіп»). Безумний Геркулес у присутності Амфітріона і глядачів розправляється з сином, а потім і дружиною Мегарою.

Дія «Медеї» Сенеки відбувається в місті Коринфі після вигнання Медеї та Ясона з Іолка, але передісторію їхню автор не згадує, адже міф був добре відомий. У першому ж монолозі Медея обіцяє жорстоко помститися за зраду Ясона. Тобто вже на початку трагедії героїня, у котрій жага помсти переборює всі інші почуття, постає такою, якою мала б етапі в кінці — мстивою, лютою і невблаганною. Отже, маємо сталий образ, позбавлений будь-якої динаміки.

Звертаючись до підземних богів, Медея благає допомогти їй:

Прийдіть, такі ж ви грізні, як приходили

Колись у шлюбну ніч до мене — й надішліть

Цареві, нареченій і нащадкам смерть

(16 - 18)

Чаклунка ще не знає, якою буде її помста, але готує себе до найстрашнішого вчинку. А хор, ніби не чуючи похмурих промов героїні, співає шлюбну пісню, вихваляє наречену, бажає щастя молодим. Проте в наступному монолозі Медея раптом починає вагатися:

То що ж Ясон зробити міг. коли над ним

Тепер чужая влада? Меч встромити в груди

Повинен був! Змирись, образа гнівная!

Не треба злих промов Якщо можливо, хай

Живе він. мій, як і раніш. Коли ж то ні.

Хай пам’ята Медею, дар зберігши свій.

Креонт в усьому винний: він розбив мій шлюб...

Все зруйнував. Тепер хай сплатить весь свій борг.

(137 - 143, 146)

Отже, про Ясона Медея вже говорить як про маловинувату людину, для неї тепер головним злом стає Креонт, який скоро побачить «вогонь і дим» над своєю оселею. Вона просить у царя дозволу зачекати до ранку, коли виїде з міста, але сама думає про помсту йому. Проте розмова з Ясоном знову змінює її плани, Медея нагадує невірному чоловікові все, чим для нього пожертвувала:

...мого брата.

Вітчизну, батька і дівочість мою також.

То ж поверни вигнанниці цей посаг весь!

(475 - 477)

В кінці ж діалогу обвинувачує Ясона в усьому, що сталося з нею:

Так, ти. Кому ж на користь злочин той гидкий?

Злочинцю лиш. То ж захищай жону свою,

Якщо її образять: безневинною

Я маю буть, заради тебе, винною.

(500 - 503)

Після відмови Ясона віддати дітей жінці вона розуміє, що він їх дуже любить («Попався! Знаю місце більш ніж болюче!». 550), і вирішує цим скористатися. Медея вдає, що замирюється з Ясоном, а сама починає готуватися до помсти. Годувальниця докладно розповідає, як Медея збирає отруйні рослини, що «цвітуть квітками смертоносними», а потім і сама чаклунка в довгому монолозі знайомить слухачів із таємницями свого похмурого ремесла. Врешті вона здійснює свій задум, передавши з дітьми нареченій Ясона Креусі отруєні плат і шлюбний вінець. Наляканий хор, уражений поведінкою і виглядом Медеї, бачить у ній утілення нестримної люті:

Туди-сюди Медея

Все біга. мов тигриця.

Дітей яка лишилась.

Мечеться в гангських лісах.

Вона не володіє

Ні гнівом, ні коханням.

А нині злились разом

Гнів і любов. Що буде?

(862 - 869)

З’являється вісник, який дуже коротко повідомляє про страшну смерть Креуси та її батька, які згоріли разом з палацом. Виходить Медея і в останньому монолозі говорить, що її помста ще не завершена, натякаючи на дітовбивство: «Посеред лиха дар мій вже зміцнів. Медея я» (910). Проте раптом починає вагатися:

Ввірвався в серце страх, все тіло холодом

Скувало. Гнів вже згас в груді схвильованій.

Вернулась мати й прогнала жону безумную.

Невже моїх дітей, рідненьких, я насмілюся

І кров проллю? Угомонися, гнів шалений!

Від мене геть, гріх найогидніший. Злочинство

Нечуване! Яке ж їм слід спокутувати зло?

Зло, що Ясон їм батько, зло диявольське.

Що мати їм Медея. Смерть їм! Не мої вони.

Смерть їм — вони мої...

(926 - 935)

Але невдовзі Медея згадує смерть розчленованого нею брата, заклинає власний дух припинити вагання і вбиває одного з синів. Після приходу Ясона з озброєними коринфянами вона піднімається на дах і. тішачись стражданнями чоловіка, тамуючи «образу помстою неспішною», заколює й другого. Залишивши мертвих дітей Ясонові, вона відлітає на колісниці. А той обмежується напівбайдужою фанальною сентенцією:

Лети серед простору безбережного.

Всім доведеш ти, в небі вже богів нема.

(1026 - 1027)

Порівняно з трагедією Евріпіда п’єса Сенеки сприймається як значно примітивніша, образ героїні — спрощеним і однолінійним. Те ж саме можна сказати і про ідейну сторону твору Сенеки. Евріпід заклав у свою трагедію досить сміливі думки про роль і місце жінки в суспільстві (скарги Медеї коринфським жінкам), про надання їй більших прав і свобод у громадському житті, він критикує застарілу мораль тощо. Ці проблеми Сенеку не турбували. тому дії його героїв і героїнь спонукуються, як правило, гіпертрофованими почуттями, вибухами пристрастей. У Медеї це ревнощі.

Головним прийомом створення атмосфери трагічного в Сенеки стає нагромадження жахів. Так, у підготовану Медеєю отруту увійшли «плоть Тіфона», «кров Несса», «головня Алфеї», «попіл з Етейського вогнища», пір’я Гарпій і стімфалійських птахів, тобто компоненти, запозичені з семи самостійних і часом маловідомих міфів. Подібні асоціативні добірки міфів засвідчували вченість поета і вимагали неабиякої підготовленості слухачів.

«Медея» Сенеки досить статична, як і образ самої героїні. Можливо, дався взнаки розрахунок на прилюдне читання, рецитацію, коли сценічна гра акторів поступалася місцем словесним описам. Пісні хору мало пов’язані з розвитком дії й виконують в основному морально-виховні функції. У кінці трагедії хор навіть прославляє перетворення світу в єдиний дім, натякаючи на встановлення влади Римської імперії в усіх захоплених державах, і пророкує відкриття нових земель, коли «Фула не буде вже краєм землі» (мабуть, під Фулою розуміли Ісландію чи Норвегію). В епоху Відродження це віщування тлумачилося як відкриття Америки.

Крім згаданих творів, Сенека на замовлення Нерона написав ще сатиру «Огарбузення», що уїдливо висміювала померлого Клавдія. Написана прозою і віршами різних розмірів як пародія на звичай обожнювати померлих імператорів, вона розповідала про долю Клавдія після смерті. На раді богів під керівництвом Августа Клавдія засуджують до перебування в підземному царстві, де він має нескінченно збирати кістки й кидати їх у бездонну склянку. Клавдій у цій пародії перетворюється не на божество, а на гарбуз, вічний символ глупоти.

Сенеці також приписували єдину претексту (тобто п’єсу з історії Риму), що дійшла до нас, — «Октавію». У ній ідеться про вбивство Нероном своєї першої дружини Октавії дія того, щоб побратися з другою — Поппеєю. Одним з персонажів є сам Сенека. Очевидно, трагедію створив хтось із послідовників Сенеки вже після його смерті.

Стоїчна філософія Сенеки, впливова за його життя, не втратила свого значення і в пізніші часи. Його класичні сентенції не забуті й досі:

Доля боїться хоробрих, розчавлює боягузів.

Доля може одібрати багатство, не може одібрати дух.

Погано живе той. хто не вміє гарно померти.

Життя не є благо, але благо — хороше життя.

Бажання стати доброчесним — половина дороги до доброчесності.

За Середньовіччя гуманістичні сентенції Сенеки входили до своєрідних хрестоматії! з християнської моралі. Відгуки думок Сенеки про життя, презирство людини до смерті можна знайти у п’єсах В. Шекспіра. Сенекою захоплювався М. Монтень, в епоху класицизму його наслідували Ж. Расін і особливо П. Корнель, на окремі думки філософа спирався А. Щопенгауер.

Гай Петроній Арбітр (помер 66 р.)

Серед освічених сучасників Сенеки особливе місце належить Гаю Петронію. Витончений аристократ, енергійний в разі необхідності. він спочатку вирішив зробити політичну кар'єру. Був проконсулом, потім консулом, але раптом залишив цю посаду, зблизився з Нероном і, призначений «арбітром краси-», увійшов у літературу як Петроній Арбітр. Видатний римський історик Корнелій Таціт писав: «Нерон не вважав нічого ні приємним, ні розкішним, поки не одержував схвалення від Петронія». Пізніше Петроній унаслідок наклепу одного злосливого заздрісника був обвинувачений в участі у змові Пісонів і, випереджаючи вирок, холоднокровно покінчив з собою. Останні свої години він провів на розкішному бенкеті в колі друзів, де й відкрив вени. У передсмертному заповіті, адресованому Неронові, Петроній уїдливо викривав його розпусну поведінку та злочини. Це все, що ми знаємо про постать Петроній — певною мірою загадкову.

Саме Петронію Арбітру приписують один із найоригінальніших творів римської літератури — родинно-побутовий пригодницько-сатиричний роман «Сатирикон». Мандрівна тема була відома в античній літературі здавна. Можливо. Петронія надихали подорожі Одіссея, переслідуваного Посейдоном. У романі ж Петронія розповідалося про мандри двох декласованих волоцюг — Енколпія і його супутника, красивого юнака Гітона. Часом до них приєднується третій, наприклад, Аскілт, який вносить розбрат у їхні стосунки. Розгніваний поведінкою персонажів Пріап, бог плодючості, отар і садівництва, не залишає їх у спокої. Якщо в Гомерових поемах ідеться про глибоко драматичні події війни і подвиги справжніх героїв, то в «Сатириконі» все відбувається у «зниженому» плані. Персонажі Петронія зустрічаються з такими самими як і вони волоцюгами, злодіями, чаклунами, воїнами, рабами та звідниками. їм доводиться бувати на площах і в брудних будинках розпусти. Вони теж причетні до кохання, але його покровителем є вже не прекрасна Афродіта, а другорядний похітливий божок Пріап.

Повний текст «Сатирикону» до нас не дійшов, відомі лише уривки починаючи з 13-ї книги. Головним персонажем їх є колишнії! гладіатор Енколпій. який колись вчився, розумівся на мистецтві. але тепер перетворився на злодія, вбивцю та грабіжника. А серед подій головне місце належить докладному описові «бенкету Трімальхіона». Петроній створив надзвичайно типовий і колоритний образ колишнього раба—вільновідпущеника Трімальхіона, який шляхом спекуляцій і темних витівок та плутнів неймовірно збагачується. У даному випадку Петроній не виходить від історичної істини. У І ст. н. е. стару аристократію почала витискати нова, молода знать, значення вільновідпущеників у громадському житті різко зросло. Збільшилася і їхня роль в економічному розвитку держави, вони почали обіймати державні посади і навіть впливати на політику. Переважно малокультурні іі неосвічені, але розумні й прагматичні, верткі й пронозливі, з багатим життєвим досвідом, упевнені у своїх силах, вони наполегливо йшли до своєї мети. Петроній ставиться до них із презирством аристократа, саркастично висміює, але показує й те позитивне, то було в цій «новій еліті».

Тому образ самого Трімальхіона не можна розглядати однозначно. Справді, насамперед це збагатілий і нахабний вискочень, який починав своє життя хлопчиком для любовних утіх свого господаря. Автор наділяє його всіма негативними якостями тієї епохи. Погано вихований і напівоснічений, він пнеться в коло патриціїв, намагається показати себе обдарованою, з тонким смаком людиною, обізнаною навіть з різними філософськими напрямами. Підчас бенкетів він полюбляє «блиснути» удаваними знаннями, іменами філософів, начитаністю, розповісти кілька цікавих міфологічних сюжетів, страшенно їх перекручуючи і плутаючи. Величезні багатства, покора і підлабузництво оточуючих його людей перетворюють Трімальхіона, загалом добру людину, на деспота й самодура. Не замислюючись, він може винести смертний вирок рабові за найменшу провину чи недоречно сказане слово, побити власну дружину чи кинути в неї під час бенкету' дорогоцінну вазу. Він страшний хвалько і брехун, понад усе любить хизуватися своїми багатствами. До того ж усі його спроби видавати себе за аристократичну натуру виявляються марними і лише посилюють враження обмеженості й самохвальства.

Бенкетна сцена. Помпейська фреска

Але Петроній показує й іншого Трімальхіона, підкреслюючи його хазяйновитість, енергійність, природну дотепність, практичний розум, уміння долати найскладніші ситуації, упевненість у власних силах — тобто якості, котрих так бракувало кволій і зніженій римській аристократії.

Петроній детально змальовує розкішний палац і влаштований його господарем бенкет, підкреслюючи марнославство, цілковиту відсутність у Трімальхіона всякого смаку. Безсмак виказують і виставлені на показ розкоші, і строкатий одяг слуг, і надмірно гучна музика. Всюди штучно підкреслюються розміри багатства господаря, на різних речах навіть висять таблички з написами, покликаними вразити присутніх або давнім (і часто вигаданим) віком речі, або неймовірною ціною. Сп’янілий господар раптом проникається співчуттям до нещасної долі інших людей, зокрема рабів, і навіть обіцяє відпустити їх на волю: «Раби — також люди, тим самим молоком, що й ми. виготувані, і не винні вони, що така гірка в них доля. Проте, з моєї милості, скоро всі вони нап’ються вільної води».

Гості Трімальхіона — такі ж самі вільновідпущеники, тільки здебільшого нижчі за нього, залежні від цього «вельможі». Наслідуючи приклад патриціїв, вони під час бенкетних бесід торкаються якихось філософських проблем і також намагаються показати свою «ученість», але висловлюються нескладно, короткими, уривчастими фразами і роблять безліч граматичних помилок. А точніше, розмовляють мовою неосвіченого плебсу, пересипаною численними грецькими словами, не завжди цензурними виразами. а часом мудрими і дотепними приказками і прислів’ями: «Далеко тікає, хто від своїх тікає»: «Хто не може по ослу, б’є по сідлу». Часто трапляються і заперечні порівняння — «Не людина, а мрія!», «Не жінка, а колода» тощо.

Роман містить і роздуми Петронія про дальший розвиток мистецтва. Вустами своїх персонажів письменник категорично відкидає пустопорожній «новий» стиль, що. на його думку, веде до загибелі красномовства і знецінює саму мову. На початку частини, що дійшла до нас, Енколпій виступає з промовою проти «азіанізму», який узагалі заперечує необхідність праці над мовою. В образі бродячого поета Евмолпа Петроній висміює тих численних римських віршомазів, що складали величезні недолугі поеми на міфологічній основі, як це робить згаданий піїт.

Роман написаний прозою з численними поетичними вставками, у яких Петроній виявляє себе талановитим поетом.

«Сатирикон» став досить переконливим свідченням того, що криза релігійних уявлень, яку Август намагався затримати чи зовсім припинити, невблаганно заглиблювалася. Всі персонажі Петронія в богів не вірять і надзвичайно скептично ставляться до них. Коли Енколпія лають за вбиту священну гуску, він відповідає жриці, кинувши їй дві золоті монети: «На них можна купити гусей і навіть богів». На аморальність та відсутність релігійних почуттів скаржиться вчитель-волоцюга Евмолп. Усі персонажі роману живуть за принципом «лови мить!»

Окремі дослідники зазначали, що, критикуючи тогочасну мораль, Петроній мав на увазі й окремі негативні риси Нерона.

У нові часи, коли вже був утрачений повний текст «Сатирикону», Петронія не дуже шанували. У XVIII ст. робилися спробі! поставити на сцені уривки з роману, зокрема мав успіх «Бенкет Трімальхіона». Можливо, що разом з шахрайським романом він вплинув на творчість Дж. Боккаччо, А. Лесажа. Г. Філдінга. Як персонаж Петроній фігурує закоханим у рабиню-християнку в романі Г. Сенкевича «Камо грядеші?».

Марк Анней Лукан (39 - 65 рр. н. е.)

Племінник Сенеки, Лукан також народився в іспанському місті Кордуба, з дитинства вчився в Римі, став чудовим ритором, бездоганно володів грецькою мовою. Нерон наблизив ного до себе, дав посаду квестора й жерця-авгура. Після виступу на Неронівських читаннях юний поет став відомий і в літературних колах. У поемі «Фарсалії», присвяченій громадянській війні між Цезарем і Помпеєм, він зробив ряд випадів проти тиранії, натякаючи на диктаторський режим Нерона, що не пройшло поза увагою імператора. Ці натяки, а також участь у змові Пісонів визначили дальшу долю поета. За наказом імператора він заподіяв собі смерть.

Лукан був досить плодовитим поетом, але збереглася лише поема «Фарсалії», що складалася з 10 книг (понад 8000 рядків). Вона написана на основі історичних творів Юлія Цезаря, Тіта Лівія. Сенеки Старшого. Hue не посилаючись на «Енеїду», Лукан тим часом плекав честолюбну мрію створити епос нового типу й затьмарити славу Вергілія. Тому поема мала виразний історичний характер на відміну як від твору Вергілія, так і від інших праць подібного жанру, в яких вирішальна перевага надавалася богам, що визначали перебіг подій. У Лукана бот майже відсутні. Головна ідея «Фарсалій» цілком земна: автор доводить, що встановлення принципату й пізніших деспотичних імперій поклало кінець вільному розвиткові республіканського Риму.

Схиляючись до республіканських ідеалів, що почали на топ час відроджуватись як противага тиранічній диктатурі представників династії Юліїв, Лукан виявив себе відданим прихильником Помпея та його помічника Катона, не розуміючи, що вони прагнули до тієї ж самої диктатури. Поет виправдовує всі їхні дії, обвинувачуючи Цезаря в бажанні йти кривавим шляхом, сповнює його думки одними злочинними планами. З розвитком подій у поемі зростає і ненависть поета до особи Цезаря, автор починає приписувати йому дедалі нові й нові негативні риси, врешті перетворюючи на якусь страхолюдну потвору. У зображенні Лукана Цезар постає крайнім марнословом із садистичними нахилами, які він прищеплює і своїм воїнам, кривавим тираном і деспотом після перемоги. Йому протистоять шляхетні й доблесні Помпей і Катон, душа першого перенесена богами на небо. Життя Брута боги охороняють дія виконання вищого обов’язку — покарання Цезаря.

Подібна тенденційність штовхала автора на перекручення історичних подій. Надто велика історична роль, що її Лукан відводить Брутові, обгрунтовується вигаданими фактами. Неправдиво висвітлена і позиція Ціцерона в боротьбі двох можновладних полководців. Насправді він взагалі засуджував цю війну і відмовився супроводжувати Помпея після його перемоги в одній з битв. Лукан же зобразив видатного оратора беззастережним прихильником Помпея і навіть вклав у його вуста промову з закликом якнайскоріше покінчити з Цезарем і для цього дати йому вирішальний бій.

Поема обривається на тому ж місці, де закінчується остання книга Цезаря про Галльську війну, тобто на описі його боротьби з александрійськими військами, а також бенкету з Клеопатрою. Лукан мав на меті закінчити твір сценою вбивства Цезаря, але не встиг.

«Фарсалії» засвідчили непослідовність автора у його власних переконаннях. Незважаючи на співчуття республіканським ідеалам на початку поеми, він одверто вихваляє Нерона і навій» благословляє громадянські війни, що врешті надали можливість ньому імператорові здобути владу. Лукан навіть обожнює Нерона, віщуючи йому після смерті головне місце серед зірок. Щоправда, з середини поеми виразно починає звучати дедалі гостріша критика деспотизму, що прийшов на місце Республіки.

З ненавистю ставиться поет до особи та політики Александра Македонського, який утілив для нього зло і розбійництво. Як уже зазначалося, боги в поемі Лукана не беруть ніякої участі. але вона насичена гаданнями, пророцтвами, віщими снами, астрологічними прогнозами, містичними образами, чудесними явищами природи. У поемі багато й натуралістичних жорстоких сцен (наприклад, спогади про криваві розправи Сулли).

Незважаючи на очевидну тенденційність автора. «Фарсалії» становлять один з високих зразків римської поезії. У яскравому таланті Лукана вміння схопити найхарактерніші деталі житія поєдналося із здатністю відтворити їх у барвистих рядках, із сміливою фантазією, тонким відчуттям поетичного ритму. Поетичний дар і блискуча ораторська майстерність врешті забезпечили поетові успіх у сучасників.

Та й у пізніші часи твори Лукана коментували, вивчали, окремі їх уривки входили в хрестоматії, їх використовували оратори в промовах. Лукана шанували Данте і Петрарка. Данте взагалі зараховує Лукана до найбільших поетів античності: коли автор «Божественної комедії» потрапляє до першого пекельного кола Лімба, то бачить чотирьох з них — Гомера, Горація. «Овідій — третій, а за ним — Лукан». Захоплювався римським поетом і П. Корнель, а Н. Буало ставив його вище за Вергілія. У період Французької революції 1789 р. вірш з «Фарсалій» був вирізьблений на шаблях національних гвардійців — «мечі дані для того, щоб ніхто не був рабом».

Юлій Цезар. Мармур. Перша половина I ст. до н. е.

Авл Персій Флакк (34 — 62 рр. н. е.)

Про Персія Флакка — сучасника Лукана — відомо небагато.

Походив з родини вершника з Етрурії, прожив спокійне і тихе життя. Був послідовником Луцілія та Горація, на світогляд поета дуже вплинув його наставник і друг філософ Корнут. Персій залишив тільки одну, видану вже посмертно книгу, куди увійшли шість сатир. Ці сатири не мають політичного спрямування, автор обмежується розглядом літературно-моральних проблем.

Перша сатира спрямована проти беззмістовної поезії та її представників, що вирізняються надприродним пафосом, бажанням похизуватися перед натовпом під час рецитацій, а їхня нікчемна поезія являє собою лише жалюгідні спроби наслідувати поетів- александрійців. Інші сатири Персія висміюють лицемірство багатих патриціїв, які в молитвах просять богів послати їм міцне здоров’я, але передчасно підривають його надуживанням. Поет доводить, що до богів слід звертатися з чистим серцем і благородними намірами. Він знущається зі зніженості римських патриціїв, їхньої огиди до практичної діяльності, захоплення жінками та розкошами. В одній з сатир філософ умовляє молодого аристократа-неробу прокинутись і почати студіювати філософію, до якої той ставиться з презирством. В іншій Сократ вчить свого учня розрізняти поняття добра і зла, оскільки не є найпершим обов’язком вождя народу, але не звергати особливої уваги на думки самого народу. Уїдливо викриває Персій і людські пристрасті, що перешкоджають людині досягти істинної свободи. Поет радить завжди дотримуватися помірності і не впадати в крайнощі, остерi гатися як багатства, так » бідності. Отже, поет повторює істини, сформульовані Горацієм у його теорії «золотої середини», але Персій викладає їх значно складніше і не так переконливо.

Усі критичні зауваження поета мають абстрактний характер і не торкаються конкретних особистостей. Свої думки він висловлює у досить складніші і часом малозрозумілій формі. Не сприймаючи «новий» стиль Сенеки, він водночас використовує його яскраві образи й перетворює їх на пародію. Наведемо один з пасажів Персія: «Нехай упаде з твого носа гнів і зморшкувата гримаса в той час, як я вириватиму старих бабок (тобто маячення бабусь) з твоїх легень». А означає це: «не гнівайся на те. що я намагаюся відучити тебе віл старих забобонів». Подібні заплутані вирази створили навколо імені Персія славу «темного поета».

Пізніші покоління, прощаючи йому малозрозумілі «прикраси» й мовні звороти, цінували Персія за прагнення пізнати високу істину, за проповідь моральності й чистоти людських відносин. У нові часи твори Персія коментувалися і переписувалися, тому й збереглися в багатьох рукописах.

Федр (бл. 15 р. до н. е. - бл. 70 рр. н. е.)

Поряд з літературою, призначеною для освічених верств населення. в Римі розвивалися її жанри «плебейської», народної літератури, для розуміння якої не потребувалося якихось особливих знань. Одним з них був жанр байки, вже давно відомий, але офіційно не визнаний. Засновником віршованої байки в Римі та неперевершеним її представником вважається Федр. Про цього байкаря ми знаємо лише те, що він сам повідомив про себе у прологах та епілогах до збірок своїх байок. Народився Федр у македонській провінції Пієрія у Фракії, з дитинства був рабом, потрапив до Рима, став вільновідпущеником імператора Августа, дістав якусь освіту, вчителював.

Творчий його здобуток складається з п’яти книжок «Езопових байок» (145 творів, з яких 21 — поновлені байки у прозовому переказі).

За основу своїх байок Федр брав частково твори Езопа та деяких інших, менш відомих байкарів, інколи використовував і власні сюжети, часто пов’язані з римською дійсністю. Федр змінив композиційну структуру цього жанру, тому моралі, іноді передує змістові байки, а не традиційно завершує її, часом застосовуються обидва прийоми. У творах Федра відбився його народно-демократичний світогляд — він викриває несправедливість і негідну поведінку багатіїв і стає на захист рабів та злидарів.

Федр чудово розумів викривально-виховні можливості обраного жанру, що дає змогу у прихованій формі висловлювати критичні думки та сприяти підвищенню моралі суспільства:

Єдина в байки є мета й призначення —

Погані смертних виправляти звичаї

І закликати люд до справедливості.

Хоча нерідко й жартома тут мовиться.

Проте серйозна думка в жарті схована.

(Тут і далі переклад В. Литвинова. Пролог до II кн.)

Колишній раб, поет усвідомив незаперечну істину: «Плебеєві уголос говорити гріх!» Тому найкращим для нього є «плебейський», тобто народний, жанр — байка, яка дає можливість в алегоричній формі протестувати проти гніту панівних верств:

Раби, що не могли ніяк наважитись

Відверто говорити те, що думають,

Приховували власні почуття в байках,

Висміюючи в них своїх гнобителів.

(Пролог до III кн.)

Своє бачення доброчесного життя Федр висловлює з граничною чіткістю вустами Аполлона, який відповідає на запитання: «Що у житті для смертних найкорисніше?»:

Шануйте святоші і небожителів:

Вітчизну бороніть оружно і своїх

Батьків, дружин, дітей; громіте недругів;

Допомагайте друзям; бідаків щадіть;

Сприяйте добрим; викривайте крутіїв;

Карайте за провини; не терпіть ганьби;

Помщайтесь тим, хто осквернить безчестям дім;

Лихих цурайтесь; віру йміть не кожному.

(Додаток, байка 6)

Деякі з ранніх соціально-політичних байок Федра містять натяки на сучасність і, можливо, навіть викликали незадоволення імператора («Про жаб, що просили собі царя», «Жаби про Сонце»). У першій, хоча йшлося про події VI ст. до н. е. в Афінах і прихід до влади тирана Пісістрата, звучить натяк на втрату Римом республіканських свобод. Закінчує Федр байку висновком: «Терпіть це зло, бо прийде гірше у стокхрат» (І кн., 2-га байка). Висновок байки «Осел до старого пастуха» також має одверто політичний відтінок:

Хто є при владі, бідному однаково;

Міняється саме ім'я господаря,

А інше все без зміни залишається.

(І, 15)

Часом заключна думка Федра сприймається і як попередження правителям про можливий час розплати: «Бояться й можновладці хай простолюду» («Лисиця та Орел»), Дуже актуально звучала байка «Бджоли і Трутні перед судом оси», у якій оса віддає плоди праці Бджолам, але «трутні вироку не визнали»».

Зазнавши гонінь із боку помічника імператора Тіберія Сеяна, байкар надалі відмовляється від політичної критики й звертається лише до соціальних тем. Коли ж він і згадує імена грецьких чи римських державних діячів або мислителів — Тіберія, Нерона, Августа, Юлія Цезаря, Помпея, Езопа, Солона, Сімоніда, Менандра, то вони ніколи не стають об'єктами сміху чи глузувань. Улюблена тема Федра — критика багатіїв, «сильних», з якими не можуть змагатися звичайні злидарі («Вовк та Ягня»; «Вовк та Журавель»; «Корова, Коза, Вівця і Лев на полюванні»; «Старий Лев, Кабан, Тур та Осел»; «Віл та Жаба» тощо). Федр уважає, що розбрат і сварки між багатіями позначаються на простих людях, тому мораль байки «Жаби, налякані бійкою Бугаїв» проста: - Біда простолюду. як можні чубляться». Відразу згадується українське прислів’я: «Пани б’ються — у хлопів чуби тріщать».

Байки III—V книжок здебільшого висміюють недоліки окремої людини, її негативні моральні якості («Гультяй і Селянин»; «Два Воїни та Розбійник»; «Лисий та Голомозий» тощо). Вади родинно-побутового життя Федр показує у банках «Вдовиця га Воїн», «Два Женихи», «Юнак та Повія», «Брехун, Правдолюбець і Мавпи», «Меркурій та дві Жінки» та ін., роблячи такі висновки: «Мене ти не обдуриш... Бо я вже добре знаю, як за правду б’ють» (Додаток, 15); «Так ницість заступила місце вірності» (Додаток, 13); «Нема для людини нічого кращого, як говорити правду» (Нові байки, 15).

Певна частина байок Федра побудована на основі якихось історичних фактів або сучасних йому анекдотів («Про Тіберія Цезаря і його прислужника»; «Сократ і Раб»; «Помпей і Воїн»; «Про флейтиста Принцепса»; «Сімонід, врятований богами»; «Про Сімоніда» тощо). Більшість із них не має конкретного висновку, лише в окремих читаємо: «Учений муж багатство має при собі» (ІV, 23)

або:

Коли зарозумілий надто чваниться

Й виказує надмірну самовпевненість, —

Стає тоді загальним посміховиськом.

(V, 7)

Особливе місце в байках Федра відведено Езопові — вчителеві, якого автор глибоко шанує. З самого початку він зазначає і потім ще двічі повторює:

Поет Езоп ці байки повигадував.

А я лише у шестистопні вірші вклав.

( Пролог до І кн.)

Федр обіцяє в усіх байках зберігати «дух Езопа» і від себе додавати лише те, що зробить його оповідь цікавішою. В Епілозі І книги він нагадує, що греки поставили Езопові пам’ятник і «тим навіки вславили раба», аби знали нащадки:

...до слова тим відкритий шлях.

Хто розумом багатий, а не золотом.

В іншому місці він наголошує, що «Езоп-фрігієць» зміг «навіки свій народ уславити». Часом грецький байкар стає у Федра оповідачем байки, його моральні висновки Федр лише повторює: «Хто збреше раз, то віри вже нема йому» (І, 10), «До згуби перший злочин багатьох веде» (III, 5). Інколи Езоп уводиться в байку як її персонаж і бере участь у діалозі («Езоп і злочинець»; «Езоп відповідає базіці»; «Езоп і Хазяйка»; «Езоп про негідника»; «Езоп та Борець»; «Езоп та Поет» тощо). Але в Пролозі до V книги ставлення Федра до свого грецького попередника дещо змінюється, він уже впевнений у цінності власної творчості й запевняє, що Езопові «належне все давно віддав» і тепер згадує його ім’я «тільки для статечності», подібно до митців, які обов’язково посилаються на імена Праксітеля чи Мірона.

Байки Федра завжди короткі й лаконічні, поет уникає докладних описів і деталізації. їхні герої висловлюють свої думки чітко та ясно. Проте вже сучасники помічали розходження в окремих випадках між моральними настановами і змістом байки, не завжди точно сформульовані висновки.

Незважаючи на просту й зрозумілу пересічному римлянинові мову, байки Федра популярними не стали. В аристократичних колах суспільства сам жанр вважався «напівплебейським». Сенека взагалі стверджував, що жанр байки в римській літературі ще не висунув гідного представника, а про Федра не згадує жодним слоном.

За Середньовіччя байки Федра видавалися в окремих збірках античних авторів і лише в кінці Виродження він набув значної популярності, ставши своєрідним містком між Езопом і Новим часом. Байки Федра почали перекладати на європейські мови, найдосконаліше це зробив французький поет Ж. Лафонтен, який наслідував прийоми й манеру римського байкаря.

В Україні до сюжетів Федрових байок почали звертатися з середини XVIII ст. (Г. Сковорода), у XIX ст. їх переказували видатні українські байкарі Л. Боровиковський, Є. Гребінка, Л. Глібов та ін. Численні сюжети Федра використав І. Франко. Перше повне україномовне видання байок Федра здійснене 1986 р. в перекладі В. Литвинова.

Назад Зміст Далі

Посилання на схожі матеріали:

Дата останньої редакції: 10 березня 2026

Меню

Рим

Література пізнішої імперії (до кінця V ст. н. е.)

Період правління династії Юліїв - Клавдіїв

Пошук на сайті