Рим

Римська література доби Імперії

Римська елегія

Походження римської елегії до цього часу лишається складною проблемою. Інколи згадується ім’я іонійського поета Мімнерма, який започаткував цей жанр у грецькій літературі й передав тему еротичної лірики поетам-алексадрійцям. Римські елегіки також знали його ім’я. Мімнерм був єдиним шанованим ними грецьким класичним ліриком. Пропорцій уважав його значнішим за Гомера:

Пісня любовна Мімнерма цінніша рядків у Гомера,

Бо ж вимага Купідон ніжно-ласкавих пісень.

(Переклад Н. Пащенко. «Елегії». І, 9, 11 - 12)

Вплив александрійців на римських поетів незаперечний, але вчені вагаються назвати імена конкретних «передавачів» жанру еротичної лірики в римську літературу. Вплив цей був, найімовірніше, опосередкований — через буколічну пісню чи нову комедію. Адже в олександрійській ліриці такої суб’єктивно-еротичної елегії, як у Римі, просто не було. Зв’язок між александрійцими й римськими поетами можна простежити лише в окремих літературних засобах. Найпоказовішим є прийом, коли якесь одне жіноче ім’я стає головним для кількох елегій, що ніби об’єднуються навколо нього. Оспівані александрійцями Леонтінон чи Ліда виконують ті самі функції, що й Лікорида, Делія чи Корінна в римських поетів.

Різним, вочевидь, було ставлення грецьких і римських поетів до самого кохання. Грецькі елегіки розглядали його як природне людське почуття, що без нього саме існування втрачало сенс, оскільки позбавлялося найголовніших радощів. Римські ж поети бачили в коханні певний важкий обов’язок, необхідну службу, подібну до служби солдата в армії:

Кожен коханець — вояк, і є в Купідона свій табір.

Вір мені, Аттику мій, кожен коханець — вояк.

(Переклад Г. Кочура. Овідій. «Елегії», І, 9)

Хоча Катулл лишив зразки любовної лірики, написані розміром елегій, але його не вважають елегійним поетом, тим більше поетом, який започаткував цей жанр у римській літературі. Першим любовним елегіком Овідій називає Гая Корнелія Галла (69 - 26 рр. до н. е.), шкільного товариша Августа, а після битви піл Акцієм — правителя Єгипту. Пізніше засуджений сенатом на вигнання за образу імператора, Галл покінчив життя самогубством.

Про його літературну спадщину за відсутністю конкретних джерел важко щось сказати. Але в «Буколіках» Вергілія розроблені деякі його мотиви, є згадки і про поета. Пізніше римські вчені спадкоємцями самого Галла називали Тібулла і Проперція, четвертим був Овідій. Відомо, що Галл був автором чотирьох книг «Любовних елегій», у яких оспівував свою кохану Лікориду, відому танцюристку. Овідій згадує поета в такому двовірші:

Славним хай буде наш Галл і на заході, в східних країнах.

Хай же прославиться з ним і Лікорида його.

(Переклад Н. Пащенко. «Елегії», І, 15, 29 - 30)

Альбій Тібулл (55 - 19 рр. до н. е.)

Біографічних даних про Тібулла дійшло до нас дуже мало, про життя поета можна судити з розсипаних у його віршах натяків, а також з не завжди достовірних свідчень сучасників. Імовірно. він був сином збіднілого вершника, садибу якого (або її частину) конфіскували в 41 р. до н. е. на користь ветеранів армії. Тібулл рано втратив батька, брав участь у воєнних походах Валерія Мессали Корвіна, під його проводом воював в Аквітанії, за сміливість одержав «військові дарунки». Ще більше він зблизився з Мессалою. коли той перебував в опозиції до Августа, залишаючись вірним своїм республіканським ідеалам, від яких ніколи не відмовлявся. Тібулл поділяв його погляди, і це зміцнило їхню дружбу. Він увійшов до створеного Мессалою гуртка аматорів поезії, що протистояв подібному ж об’єднанню Мецената, і став одним я найактивніших його учасників. По суті то була опозиція новій політиці Августа, тільки опозиція пасивно-нейтралістська. Поети гуртка Мессали стороною обходили всякі політичні питання, зовсім не висловлювали своїх думок щодо дій та реформ імператора і не критикували їх, а про нього самого намагалися й не згадувати у своїх віршах.

Тібулл залишив дві книги елегій, хоч їх, мабуть, було значно більше (у 1 — 10 елегій, у II — 6). Головною гемою першої книги стало його кохання до Делії (псевдонім Планії), Немесіди та навіть хлопчика Марафа. Зворушливо й щиро висловлює поет своє почуття до Делії (І, 1, 2, 3, 5, 6 елегії), намагаючись замаскувати його, що взагалі стало традицією тих часів. Молода жінка була незнатного походження, тому Тібулл звертається до неї дуже просто, уникаючи вчених зворотів та міфологічних образів. Глибоким є нещасливе кохання поета до Немесіди — гетери, ласої до грошей. Тібулл благає її бути милостивою до нього хоча б заради пам’яті її маленької сестри, він ладний зробити все, що завгодно, й навіть проковтнути келих отруйного дурману

Виліпи враз і до дна — погляд ласкавий лиш кинь!

(Тут і далі переклад Н. Пащенко. II, 4, 60)

Поет зберіг вірність Немесіді до самої смерті, навіть тоді, коли вона вийшла заміж за якогось сільського багача. Цій жінці він присвятив 3, 4, 6 елегії II книги.

Інші вірші Тібулла написані з приводу сільських свят, пов’язаних з молитвами-проханнями до богів послати щедрі врожаї. В них яскраво виявляється любов поета до села, його захоплення землеробськими роботами. Бажання поета надзвичайно скромні, цілком можливо, що на його світогляді позначилися ідеї Горація. В усякому разі мрії Тібулла мало чим відрізняються від ідеалів його знаменитого сучасника. З захопленням він розповідає про тиху чудову природу, спокійне щасливе життя селянина, якого після ретельно виконаної праці чекає проста, але щедра вечеря, відпочинок та обійми любої господарки. Найкраще ідеал подібного існування висловлений Тібуллом у 1-й елегії, яка є гімном скромному, але й безбідному сільському житло:

Що ж. мене бідність нехай супроводить в житті неквапливім.

Хай лише довго горить вогнища жвавий вогонь.

Пишнії лози я став би вирощувать в звичную пору

Пагінці яблунь рукой вміло саджать на селі...

Жити у скромнім довольстві хотів би, жить тихо і мирно.

Зрікшися довгих шляхів раз і тепер назавжди...

Я не стидився б ніколи з мотигою попрацювати

Чи пужалном підігнать вкрай непоспішних волів.

(I, 1, 5 — 8, 25 - 26, 29 - 30)

Щоправда, Тібуллові не завжди можна вірити, часом щирість його слів про бідність, «убогість сільських столів» викликає виправданий сумнів. Цілком імовірно, що це традиційна гра поета в показну «бідність», запозичена в грецьких ліриків-александрійців. Як свідчить Горацій, Тібулл зовсім не був

злидарем, а «гаманець дозволяє йому і на розкіш». Сумнівними часом здаються і характеристики коханих Тібулла, в яких інколи переважають не індивідуальні, а стандартні риси типових коханок римської епохи.

Проте безперечна щирість звучить у заключній елегії 1 книги, де поет проклинає війну як найогидніше й найстрашніше явище, породжене людським суспільством:

Хто, розкажіть ви мені, хто вигадав меч смертоносний?

Що ж то за серце було? — Криця холодна, тверда.

Хто поміж людом посіяв незгоду, хто війни накликав?

Хто до загибелі нам путь найкоротшу вказав?

Золото нас порізнило, — хто чув про війну та грабунки...

(Тут і далі переклад М. Зерова. І, 10, 1 - 4, 7)

Поет викриває причини цих воєн, вони — в гонитві людини за золотом і багатствами. Розповідає він і про «чорну смерть», і про підземне царство, в яке потрапляють жертви війни і де панують «Цербер лише навісний та осоружний Харон». Страхіттям війни Тібулл протиставляє мирне життя селян, сповнене «хатнім теплом», і мріє про непорушний мир — єдине, що може принести добробут і щастя:

Тільки з тобою в шанобі трудівницький заступ і рало.

А войовницький щолом їсть невідступна іржа...

(І, 10, 49 - 50)

Образ війни позбавлений у Тібулла конкретності, він говорить про неї як про негативне явище загалом. І не не випадково. В елегіях його годі шукати бодай якогось натяку на певні політичні події сучасності. У жодному з його віршів не фігурує ім'я Августа, відсутні згадки про битви під Акцієм, з парфянами, перемоги в яких оспівувалися майже всіма римськими поетами.

Сучасність постає у віршах Тібулла лише у зв’язку з уславленням Мессали. Але найчастіше поет цю тему докладно не розвиває і не завжди пов'язує її із загальним планом розповіді. Так, Тібулл звеличує воїнську майстерність полководця («Ти, о Мессала, для воєн народжений, в морі й на суші», І, 1, 53), просить не забути хворого поета під час походу до Єгипту (Тібулл через хворобу був змушений залишитись на острові Керкіра) і в разі його смерті встановити на могилі камінь з епітафієм (І, 3), мріє побачити свого друга і привітати його яблуками, що їх позриває Делія «з кращих дерев» (І, 5). 7-а елегія цілком присвячена Мессалі, у ній поет згадує про всі його перемоги й походи тощо. У 5-й елегії (II) згадується про обрання його сина Мессаліна до складу колегії жерців, тлумачів віщих Сивіліних книг. Торкається тут поет і питання про велич Риму, могутність якого простяглася на півсвіту. Згадує він і Енея, його боротьбу за «оновлену» Трою, засновника міста Ромула. Наслідуючи Вершія, Тібулл навіть намагається відновити доісторичну картину тієї місцевості, на якій згодом виросте Рим. Перед його поетичним поглядом постає Палатінський пагорб, на якому ще випасалися корови, на схилах пагорба Юпітера тулилися непоказні хижі латинян, на рівнині Велабру пливли човни. Але жодного слова не сказано про Енеєвих нащадків, зокрема про Августа. Поет змальовує лише доброчесних і простих селян. А закінчує віщуванням про майбутній успіх Мессаліна, що буде вшанований оплесками батька.

Тібулл увійшов у римську літературу як талановитий майстер елегійного двовірша, передання різноманітних відтінків любовного почуття. Уславився він і як щирий лірик, який ніколи не хизувався своїми знаннями і «вченістю» на відміну від багатьох римських поетів — наслідувачів александрійців.

Секст Проперцій (бл. 50 - бл. 15 рр. до н. е.)

Біографія Проперція також майже невідома, дещо знаємо ми про нього лише з творів поета. Народився Проперцій в Умбрії, центральній області Італії. Його батько, хоч і не знатного походження, але досить заможний, рано помер, зазнавши перед цим конфіскацій (він підтримував Антонія). У Проперція. втім, лишалося достатньо коштів, щоб переїхати до Рима, де він швидко налагодив зв’язки з впливовими родинами. Відтоді Проперцій присвятив себе поетичній діяльності.

В Римі поет палко покохав дівчину плебейського походження Цінтію (Кінфію. псевдонім Гостії). Освічена й ерудована. танцюристка й музикантша, вона розбиралася в поезії і навіть стала першим критиком віршів Пропериія. Здається, це кохання захопило поета на все життя і лишилося для нього єдиним навіть після численних зрад Цінтії.

У Римі Проперцій познайомився з Меценатом і скоро увійшов до його гуртка. Поет залишив чотири книги елегій (усього 92 вірші). Перша книга (22 елегії) майже цілком присвячена Цінтії й навіть носить її ім’я. Поет не приховує своїх почуттів до коханої, розповідає про ті насолоди, які вона йому дає, і зізнається, що для нього нічого дорожчого в світі немає:

Матінку рідну невже я отак зберігав би ревниво?

Дні б беззмістовно прожив, поруч коли б не була.

Ти заміняєш мені отчий дім і родину кохану,

Цинтіє, радість моя, я лиш щасливий з тобой!

(Тут і далі переклад Н. Пащенко. I, 11, 21 - 24)

У цій книзі звучать і інші мотиви. Палкі фрази про нестримне кохання чергуються з благаннями поета до Цінтії пам’ятати про їхні почуття і навіть гіркими докорами в зраді. Ця І книга елегій привернула увагу Мецената, який вирішив використати талант Пропериія для прославлення єдиновладдя імператора. Він почав умовляти поета залишити еротичну тему й перейти до епічної, що значно краше могла б прислужитися бажаній меті. Пропозицію Проперцій сприйняв із вдячністю, але відповів, що навряд чи в нього стане сил для здійснення такого почесного завдання:

Ні Калліопа чи бог Аполлон не дадуть мені віршів.

Бо надихає мене тільки кохана моя...

Був би у мене талант. Меценате, достатній для того.

Щоб всіх героїв я міг в битви відважно вести...

Цезаря я вихваляв би заслуги великі та війни,

Слідом за Цезарем, вір, я б і тебе оспівав...

Та ні Юпітерів бій з Енксладом на нивах Флегрейських

Голосом дужим спішіть навіть не зміг Каллімах;

В мене тим більш сил немає, щоб віршем в усьому величним

Славити Цезаря так, й предків фрігійських його!

(ІІ, 1, 3 - 4, 17 - 18, 25 - 26, 39 - 42)

В іншому вірші поет навіть дає обіцянку примусити «грати Музу на іншій кіфарі»:

Хай молоді оспівають кохання, а літні — двобої:

Цінтії пісні співав, війни звеличу тепер.

(II, 10, 7 - 8)

Але в заключній елегії II книги поет, прославивши талант Вергілія і його поему, остаточно вирішує лишитися співцем кохання:

Цінтію знову тепер оспіває віршами Проперцій,

В разі якщо до співців Слава причислить й мене.

(II, 34, 93 - 94)

Ця книга свідчила, що закоханість поета лишалася сильною, половину її віршів він ще присвячує Цінтії, у багатьох вона згадується. Однак, хоч поет і дає коханій обіцянку завжди бути з нею, все ж відчувається, що його почуття підупало, тому запевнення автора не сприймаються як ширі:

Ні, розлучить нас з тобою жона чи коханка не зможуть:

Вічна коханка моя, вічно ти будеш жона.

(II, 6, 41 - 42)

У III книзі (25 елегій) ім’я Цінтії згадується вже лише в трьох віршах, проте загальна її тема, як і раніше, — еротична. Щоправда, Проперцій у ній книзі значно частіше звертається до громадянсько-політичної проблематики, що постає у своєрідних оглядах минулих подій, міфологічних зіставленнях, прославленні перемог римської зброї та тріумфаторів. У деяких елегіях поет висловлює впевненість у правильності обраного в поезії шляху.

Навіть сам Аполлон «з хащі лаврів кастальських» радить йому не братися за епічну поезію:

Хто тобі взятись звелів за героїчні вірші?

Ні. то даремно шукаєш в них славу свою ти, Проперцій!

Краще по ніжній траві ти на двуколці носись.

(ІІІ, 3, 16 - 18)

Поёт виправдовується перед Меценатом за те. що лишається вірним своїй улюбленій темі кохання і не оспівує «походу семи» на Фіни чи «суден повернення після десятої весни з-під Трої». Він доводить, що сам Меценат подає йому приклад подібної сталості в поведінці:

Я ж. Меценате, твої настанови життєві сприйняв лиш.

Приклад же твій допоміг, як заперечить тобі...

Римський сановник, на форумі зміг би ти зводить сокири.

Владний тим словом н суді вирок спій враз зголосить...

Ти ж все ховаєшся в тінь і себе виставляєш нікчемним...

(Ill, 9, 21 — 24, 29)

Сам Проперцій задовольняється тим, що наслідує Каллімаха.

Поета непокоїть всевладдя грошей, золота, які набирали в суспільстві дедалі більшої сили. «Розкошам надто тепер всюди відкриті шляхи», — скаржиться Проперцій і на низці конкретних прикладів доводить, що вони стали причиною багатьох соціальних суперечностей, нещасть, аморалізму й лиходійства. Через них люди позабували шанобливість і власне сумління:

Золотом знищено честь, продається за золото право.

Золоту служить закон, сором закони забув.

(III, 13, 49 - 50)

В 11-й елегії поет розмірковує про жіночі характери і, згадуючи єгипетську царицю Клеопатру, дивується з одвічного прагнення жінок «владі своїй наших батьків підкорить» (III, 11, 32). Та, на думку поета, і це, й інші лиха тепер римлянам не страшні, навіть «Юпітерів гнів», оскільки Цезар (Август) спроможний захистити свій народ від усяких нещасть.

Учені помітили, що Горацій і Проперцій жодного разу не згадують один про одного, можливо, їх роз’єднувала взаємна неприязнь. Але це не заважало поетам часом використовувати однакові образи. Зокрема, Проперцій закінчує другу елегію твердженням: «Кожна пісня моя — пам’ятник вічній красі», доводячи, що най- прекрасніші архітектурні споруди — величний храм Юпітера, розкішний Мавзолей — приречені на неминучу загибель, безсмертною лишається тільки «слава таланту». Тобто Проперцій повторює думку Горація, висловлену в «Пам’ятнику».

Постійні спроби Мецената «ангажувати» Проперція врешті якоюсь мірою вплинули на того. IV книга (11 елегій) засвідчила певне пом'якшення колишньої категоричності поета у цьому питанні. Якщо він і не створює справжніх епічних поем, то. в усякому разі, в деяких із своїх творів намагається нагадати сучасникам минулі події, широко використовуючи для цього міфологічні сюжети, особливо пов’язані з римською історією. Деякі з цих елегій є етіологічними (назва походить від збірки Каллімахових елегій «Причини» — Aitia). Подібно до олександрійського лірика, Проперцій намагається простежити міфологічне походження тих чи інших римських звичаїв, обрядів, культів, власних імен.

Уже з першого вірша поет розгортає калейдоскопічну картину тих змін, що розпочалися в Італії після прибуття Енея з троянцями. Пост згадує Марсову вовчицю, найкращу «в Римі годувальницю». Стіни «вічного міста» Проперцій оспівує «благочестивими віршами», він покладає надії на те, що його творіння звеличать «Умбрію нашу»,

Умбрію, де народивсь римський тепер Каллімах!

(IV, 1, 64)

І далі Проперцій намагається прозирнути як у дальшу долю римської державності, так і у своє майбутнє, висловлюючи впевненість у загальному визнанні свого таланту елегійного поета, схваленого самим Аполлоном. Адже саме Феб почав його

...на пісні надихати

Й заборонив у судах ницим оратором буть!

(IV, І, 133 - 134)

До етіологічних елегій слід віднести й чудово написану 6-у елегію, у якій оспівані перемога під Акцієм і відкриття нового храму Аполлона, якого поет зобразив натхненником перемоги. Етіологічний характер має і 4-а елегія, що містить переказ широковідомої римської легенди про злочинну Тарпею, яка заради кохання до сабіна Татія зрадила своє місто і відкрила йому римську браму, але була покарана самим Татієм. У цій історії Проперцій показав перший тип кохання — пристрасного, злочинного й гріховного, що штовхає людину на зраду батьківщині. Другий тип цього почуття виведений Проперцієм у 3-й елегії, воно також може бути пристрасним, але не чесне і шляхетне, подружнє почуття, що засвідчує лист Аретузи до чоловіка, який пішов походом на парфян. Але існує ще один вид земного кохання, його найвища форма. Воно позбавлене всякого фізичного й земного змісту і постає як вище духовне начало. В 11-й елегії дух щойно померлої Корнели звертається до чоловіка, патриція Лупія Павла, який оплакує її на могилі, зі словами заспокоєння, нагадує йому про їхнє ідеальне життя, дає йому та дітям настанови, як їм жити далі. Одна з кращих елегій Проперція. вона не випадково пізніше дістала назву «цариці елегій», хоч цей жалобний вірш не був характерним для даного жанру, головною темою якого лишалося еротичне кохання. Мабуть, на це звання мала скоріше претендувати напівжартівлива її життєрадісна 8-а елегія про Цінтію, яка виїхала, до того ж не одна, на свято в сусіднє містечко. Роздратований поет вирішив помститися і провести час з двома гетерами. У розпал веселощів повертається розлючена Цінтія. виганяє суперниць, б'є поета, але потім і прощає його, взявши присягу вірності. Отже, і в кінці життя Проперцій зображує бурхливі почуття, іншим він кохання не уявляє.

Цінтії поет присвятив ще одну елегію, але зовсім іншого змісту. Жінка в ній помирає, а її тінь з’являється поетові з гіркими докорами за його численні зради, присягається у вірності:

Не звинувачую я. хоч того ти і вартий, Проперцій:

Владу мою довгий час в книгах ти сам визнавав.

Я непорушністю долі закляттям тобі присягаюсь...

Вірною завжди була...

(IV, 7, 49 — 51, 53)

Цінтія просить, щоб поет написав на її могильній плиті епітафій, а в кінці віщує йому скоре побачення:

...але скоро моїм знов ти станеш.

Будеш зі мной, твій кістяк кістки обійме мої.

(93 - 94)

Мовлення Цінтії має скорботну тональність, але в ньому відсутня піднесеність, натомість є багато побутових подробиць.

Попередні книжки Проперція були позначені прагненням до наслідування «вченості» александрійців. що виявилося в численних міфологічних образах і порівняннях, які заполонили його твори. А це вимагало від читачів певних знань. Наприклад, сльози Цінтії поет порівнює з плачем полоненої Андромахи, зі стражданнями Брізеїди. яка оплакує загиблого Ахілла, з воланнями матері-страдниці Ніоби. Тенденція до міфологічних зіставлень особливо помітна в IV книзі. Відповідно до практики александрійських поетів порівняння мали бути рідкісними, з найменш відомих міфологічних версій. Проперцій наслідує в александрійців головно форму, зміст його творів значно оригінальніший.

Поетичний доробок Проперція охоплює як любовні, так і міфологічні елегії. Останні давалися поетові надто важко, тому й стиль їх дещо незграбний. Проперцій, власне, сам визнавав, що епічним поетом так і не зміг стати.

Вже в античності почався спір, так і не вирішений, про те, хто був популярнішим поетом — Тібулл чи Проперцій. Безперечно, останній переважав свого сучасника глибиною думки, почуттів і фантазії, але поступався йому в простоті, чіткості й витонченості викладу своїх думок і почуттів. Слава Тібулла, мабуть, була більшою, однак і Проперція охоче читали, про що свідчать окремі його вислови, які збереглися на стінах помпейських будинків.

Повних перекладів творів цих двох поетів українською мовою немає. Поодинокі елегії перекладали І. Франко, М. Зеров, Г. Кочур.

Публій Овідій Назон (43 р. до н. е. - 18 р. н. е.)

Біографія. Найголовніші факти життя Овідія стали відомі завдяки самому поетові, який виклав їх в одній зі своїх «Скорботних елегій» (IV книга, 10-а елегія). Він народився в місті Сульмон (150 км на північний схід від Рима), належав до старовинного ролу вершників. Батько поета, намагаючись дати найкращу освіту двом синам, одвіз їх до Рима, де вони вчилися у відомих риторів і філософів, зокрема в популярного оратора Порція Латрона, багато думок якого пізніше зазвучать у віршах Овідія.

Якщо брат Луцій, старший на рік, обрав політичну кар’єру, то Публія з дитинства приваблювала поезія, навіть його розмовна мова звучала часом як віршована. Але вихований на старих традиціях батько негативно ставився до поетичного захоплення сина, вважаючи поезію нікчемним заняттям. Закінчивши освіту, Публій після раптової смерті 20-річного брата разом зі старшим другом Емілієм Макром три роки подорожував, побувавши в Афінах, Малій Азії, на Сицилії. Після повернення, мабуть, на вимогу батька, вступив на державну службу. Спочатку був у поліцейському управлінні, потім виконував суддівські обов’язки, але відмовився від посади квестора, що відкривала йому шлях до сенату, а потім і від адміністративної служби. На цей час він уже заприязнився з багатьма літераторами і з радістю поринув у світ поезії. Сталися зміни і в родинному житті. Двічі невдало одружився, і лише третя дружина, вихована тіткою Августа, залишалася вірною чоловікові до кінця його життя. Цей шлюб увів Овідія у вищі кола Рима.

Він швидко став популярним поетом, увійшов до гуртка Корвіна Мессали, де познайомився з Тібуллом і Пропериісм, поезія яких лишалася для нього довгий час зразком. Узагалі Овідій вважав їх своїми наставниками, їхній вплив позначився на багатьох його елегіях. До своїх віршів поет ставився з надзвичайною вимогливістю. нескінченно їх виправляв і знову переписував, а деякі взагалі знищував. Багато його творів до нас не дійшло, зокрема велика епічна поема «Гігантомахія», трагедія «Медея», що мали успіх.

Модний поет, Овідій створив у цей період три книги еротичних «Любовних елегій» — легких, дотепних та іронічних, головною темою яких було кохання в різних його формах. Тому Овідія називали пустотливим співцем кохання. Його вірші декламувала молодь, деякі з них були покладені на музику. До цього ж часу належить дидактична поема «Наука кохання», що містила практичні поради для закоханих, як підкорити, а надто — утримати об’єкт кохання. Немає сумніву, що поема викликала незадоволення урядової верхівки, оскільки суперечила «моральним» реформам Августа. Своєрідним її закінченням була інша поема — «Ліки від кохання», де поет давав поради, як позбутися цього почуття. Якщо більшість еротичних творів Овідія спиралася на реальність і досвід самого поета, то в книзі «Героїні» вигадка вже переважає.

Минав час, талант Овідія наприкінці століття досяг свого розквіту. Він став провідним поетом епохи. З життя пішли Вергілій, Тібулл, Проперцій, Горацій... Уже в «Героїнях» поет звернувся до жети, а з ними — і предмет для роздумів. Можливо, він розумів, що легковажна еротична лірика не дуже пасує добі суворого мораліста Августа. Тому відповідно до нового юліанського календаря він пише книгу «Фасти» («Римський календар»), у якій намагається відобразити всю історію Римської держави. Паралельно Овідій працював над книгою «Метаморфози»» («Перетворення»»), в якій пояснював численні зміни у світі природи. Ці поеми мали великий успіх, поета стали порівнювати з Вергілієм і Горацієм. До десяти разів йому присуджували перемоги на співочих змаганнях. його всюди запрошували, патриції намагалися зав'язати з ним дружбу, римська молодь вчила напам’ять його витончені вірші. Овідій купався у славі.

Та в один нещасливий для нього день 8 р. н. е. все раптово змінилося, безбідне існування закінчилося. Спеціальним указом Августа Овідій був висланий з Рима в найвіддаленіший закуток імперії — місто Томи (сучасна Констанца в Румунії), де й пройшли останні роки життя поета. Причини несподіваного заслання Овідія лишаються маловідомими. Сам поет однією з них називає поему «Наука кохання», другою — якусь припущену ним «помилку», «проступок» («Нащо завважив я те, за що мене так не злюбив ти?» — «Скорботні елегії», II, 103). Мабуть, це торкалося інтимного життя когось із близького оточення Августа. Адже водночас з поетом у вигнання була відправлена й онучка Августа Юлія за її зв’язок з патрицієм Децімом Сіланом, випадковим свідком чогось «недозволеного» між ними міг стати Овідій.

Для зніженого поета перебування в холодній і напівварварській глушині виявилося надзвичайно важким. З подивом і жахом він розповідає про замерзлий Істр (Дунай), похмурий і непривітний Понт Евксінський, про не бачений ним ще хутряний одяг фракійців, їхні бороди, вкриті снігом і льодом... Повідомляє поет і про небезпеки, що чатують на необережну людину в тих містах, — раптові напади варварських племен, які проживали за Істром у неозорих скіфських степах — гетів, скіфів, сарматів.

Єдиною відрадою Овідія лишалася поетична творчість, від якої спочатку він хотів відмовитись — адже саме вона стала головною причиною його заслання, — і листування з дружиною і друзями. Багато листів-елегій він надіслав і Августові, благаючи того дарувати йому прощения. З подібними проханнями він звертався до небожа спадкоємця Гіберія — Германіка, але все було даремно. У 18 р. н. е. поет помер. Він похований у Томах: останнє бажання Овідія — «Хай переправлять кістки мої в урні могильній, зроби так!» — не було виконане.

У далеких Томах Овідій написав п’ять книг «Скорботних елегій» і чотири книги «Послань з Понта». Крім цих творів, він склав ще напівзагадкову поему «Ібіс», нібито спрямовану проти якогось негідника, котрий переслідував його дружину і хотів заволодіти майном поета. Цей твір мав особливий успіх в епоху Середньовіччя. І ще була поема «Риболовля», від якої збереглося кілька десятків рядків.

«Любовні елегії». Приводом до написання трьох книг (49 віршів) Овідієвих любовних елегій стало пристрасне кохання поета до заміжньої жінки, яка з’являється у його віршах під псевдонімом Корінни. Аби ніхто не міг його розкрити, поет її образ майже не індивідуалізує. Проте пристрасть Овідія не була такою глибокою, як він про це пише (III, 11), поет сам зізнається в одночасному коханні до двох інших жінок (II, 10), у тому, що взагалі може кохати багатьох (II, 4), у своїх зрадах Корінні тощо. В автобіографічній елегії Овідій писав, що його поетичний хист «збудила прославлена в місті Корінна», але поруч з нею був ще цілий ряд жінок, про яких поет також згадує у віршах.

Зміст майже всіх елегій становлять розповіді Овідія про насолоди зі своїми коханими, одверті й іноді навіть цинічні, про їхні зради, вибухи ревнощів. поради чоловікам бути вимогливими й суворими до своїх дружин, чи навпаки — доброзичливими тощо. Всі ці любовні історії викликають в Овідія роздуми, часом глибоко філософічні.

Але серед елегій часом трапляються й такі, у яких еротична тема начисто відсутня. Наприклад, у щирій і схвильованій елегії на смерть Тібулла поет замислюється над долею його творів і пророкує їм. подібно до поем Гомера, довге життя, вважаючи, що любовна лірика нічим не поступається епічним творам:

В людському серці живе бідування нещасної Трої

І Пенелопина шерсть, наново ткана удень

Так Немезіда твоя, твоя Делія житимуть вічно.

Пам'ять про першу твою і про останню любов.

(Переклад М. Зерова. III, 9, 29 - 32)

Не містить любовної теми й елегія, написана з нагоди свята Юнони (III, 13), а також ті, що торкаються проблем літератури. Слідом за своїми попередниками Овідій стверджує, що твори талановитих письменників житимуть вічно:

Так і високий Лукрецій: хіба що тоді, коли прийде

Цілому світу кінець, відгомонить його спів.

(Тут і далі переклад А. Содомори І, 15, 23 - 24)

Бенкетне ложе

У початкових віршах II і III книг поет пояснює, чому він віддав перевагу любовній елегійній ліриці:

Що то дало б мені — славить Ахілла, героя прудкого?

Чим допоміг би мені той а чи інший Атріл?

Чим — у боях, у блуканнях гартований? Чим — нещасливий

Гектор, що тіло його коні в пилу волокли?..

(II. 1, 29 - 32)

Але в останньому вірші III книги Овідій запевняє, що залишає любовну лірику на користь більш серйозної поезії.

Він прагне здобути лаври Вергілія і Каллімаха, «стануть тепер величать славой пелігнів — мене» (пелігни — італійське плем’я, в регіоні поселення якого розташовувалося рідне місто поета — Сульмон):

Вірше ласкавих елегій, легка моя Музо, прощайте!

І після мене мій твір житиме довгі віки.

(III, 15, 19 - 20)

Овідій завжди був схильний до жарту й пародіювання. Найяскравіше ця його схильність виявилась у ставленні до богів і релігії взагалі. До богів він ніколи не мав особливої шанобливості, як і більшість його сучасників. Овідій уважав, що боги вигадані для неосвіченого натовпу, щоб залякувати його:

Вигода є від богів, а є вигода — віра хай буде

На вікодавній олтар і узлваймо, й кадім!

(«Наука кохання», І, 637 - 638)

Особливо виразно заперечення богів виявилося у вірші на смерть Тібулла. Поет не може зрозуміти, як боги можуть припустити. щоб зовсім молода талановита людина пішла з життя:

Але як гине отак все найкраще у нас, найдорожче. —

В серці розпука встає: «де ви, безсмертні боги?»

Свято живеш — умираєш, шануєш богів милосердних —

А невблаганна уже смерть розкладає вогонь,

Можеш віддатись пісням, але тільки поглянь на Тібулла:

В урні тісній і малій ляже великий співець!

(Переклад М. Зерова. «Любовні елегії». ІІІ, 9, 35 - 40)

У багатьох епізодах Овідій знущається з Юпітера, згадуючи його у своїх елегіях у зв’язку з численним його потомством і любовними пригодами, зрадами Юноні тощо.

«Героїні». Збірка безпосередньо продовжувала тему «Любовних елегій», обидва твори об'єднують спільні епізоди й художні прийоми. В обох збірках Овідій часто дає поради, як завоювати жіночі серця. Назва другої збірки пояснюється тим, що листи- послання (усього їх 15) написані від імені міфологічних героїнь. Адресовані вони, як правило, чоловікам або невдячним коханцям. «Героїні» створювалися, мабуть, паралельно «Любовним елегіям», про що сам поет пише у 18-у вірші (II книги) і перелічує дев’ять жінок, листи яких уже були написані.

Всі героїні пишуть, спонукані довгою розлукою або нещасливим коханням, відсутнім через якісь причини чоловікам. Пенелопа вже 20 років не бачила Одіссея й описує йому свої страждання, тривогу, що її не вгамовують непевні звістки про нього, події вдома (1-е послання). Брізеїда звертається до Ахілла, пише про свої почуття, боїться, що назавжди втратила його (3). Федра освідчується Іпполітові і благає його її покохати (4). Колишня дружина Іпсіпіла (6) та колхідська царівна Медея (12) докоряють зрадливому Леонові, тільки перша проклинає Медею — причину її бідувань — і вмоляє чоловіка повернутися, а Медея погрожує йому за образу жорстокою помстою. Німфа Енона нагадує Парісові щасливі часи їхнього життя, коли він ще був рабом-пастухом, з ненавистю говорить про Єлену, яка звабила його, і присягається йому у вічній вірності (5). Дідона заклинає Енея їхнім коханням, просить його повернутися й перечекати вітри («навіть захочеш, тобі тут я лишитись не дам!») і попереджає, що вже підготувалася до смерті (7). Деяніра картає Геркулеса за його постійні від’їзди з дому й численні зради з багатьма жінками, але особливо докоряє за зв’язок з «Ярдановою дочкою» (Омфалою); та коли вона дізнається, що Геракл помирає від посланої нею отруєної туніки, жінка й собі готується до смерті, останні її думки присвячені Геркулесу — «коли б міг ти ще жити й прощать!» (9) Аріадна, кинута безсердечним Тесеєм на безлюдному острові, нагадує йому у своєму посланні про надану допомогу, зраду родини й вітчизни і благає повернутися та врятувати її (10). Останнім є сумнівний щодо авторства лист Сапфо до Фаона. в якому поетеса признається в коханні, м’яко картає його за жорстокість, кличе, а в разі відмови — «в хвилях Левкадських хай долю свою я знайду». Це єдине послання, базоване не на міфологічному сюжеті, а на історичній напівлегенді (15).

Овідій поставив собі в заслугу введення в римську літературу віршованого послання, але це не зовсім так. Цей жанр до нього використовували Плавт. Проперцій. Внесок Овідія полягав у тому, що він почав укладати в листи героїнь міфологічний зміст, часом узятий з деяких відомих зразків («Одіссеї». «Енеїди»). До того ж поет значно ускладнив психологічні переживання героїнь, на які міфи лише натякали, зробив їх глибоко драматичними, надавши їм нових відтінків. Кожний лист містить внутрішню характеристику героїні, індивідуалізує її, створює неповторний образ. Пенелопа Овідія мало схожа з описаною Гомером жінкою: вона беззахисна, стає втіленням жіночого начала, особливо боїться втратити свою вроду, а з нею — кохання чоловіка, турбується за нього через надмірну його відвагу, побоюється його можливих зрад з іншими жінками.

Мало схожою на міфологічний образ є і Овідієва Дідона, яка постає звичайною жінкою, пересічною коханкою Енея. Овідій наділив Дідону багатою фантазією. Вона раптом подумала, що в неї від Енея може бути дитина, і от уже вважає його вбивцею двох живих створінь — її й дитини. Жінка обвинувачує його й у вбивстві Креуси («кинув її чоловік напризволяще катам»).

М'якими й ніжними постають у своїх посланнях Брізеїда і Федра. Але зовсім іншою змальована Медея — гнівною, мстивою і нестримною, зловісно звучать останні рядки її листа:

Хай рішить божество, яке мучає серце лукаво;

Що, я не знаю, проте грізне щось в ньому зpocтa.

(Переклад Н. Пащенко. 12, 211 - 212)

Овідій писав надзвичайно легко і швидко, але потім старанно редагував написане, добираючи той єдиний епітет чи вираз, що найкраще втілював його образ чи думку. Всі послання героїнь мають одну й ту ж саму тему — кохання, розлука, страждання. Отже, потрібно було уникнути одноманітності, і поет це блискуче робить. Усі листи різні, не схожі один на одного, повторень немає. Для Овідія то була цікава й захоплююча гра. Він сам про це говорить у «Науці кохання», коли Улісс (Одіссей) розповідає німфі Каліпсо троянську епопею:

Як вони Трою взяли, просить знов його й знов розказати,

Й розповідь щораз нову він про це ж саме веде.

(Переклад А. Содомори. II, 127 - 126)

Усі героїні збірки — це легендарні особи, але в Овідія вони втрачають свій міфологічний ореол і постають лише стражденними жінками, що нічим не відрізняються від сучасниць поета. Книга «Героїні», на відміну від «Науки кохання», сповнена глибоким психологізмом, що надає особливої достовірності її осучасненим персонажам.

Окрім 15 послань «Героїнь», Овідію довгий час приписували ще три «парні» листи (Єлени до Паріса, Геро до Леандра та Кідіппи до Аконтія і відповіді на них Паріса, Леандра та Аконтія), але з огляду на їхні невисокі якості вони, очевидно, Овідію не належать. Так само, як і лист Сапфо до Фаона, котрий теж викликає сумніви щодо його авторства, вони, мабуть, були створені послідовниками Овідія.

«Наука кохання». Вершиною любовної лірики поета стала поема «Наука кохання» у трьох книгах (2330 рядків), що з’явилася вже в самому кінці І ст. до н. е. Поема була складена за зразком модних тоді «наук» (або «мистецтв», що в сучасному розумінні означає «порадник»), написаних на різні теми — гри в м’яч, плавання, приймання гостей, влаштування бенкетів тощо. Перша книга містить поради щодо пошуку об’єкта кохання (жінки) та його завоювання, друга розповідає, як зберегти кохання, а третя, щоб урівноважити сторони, дає настанови жінкам проти чоловіків.

У цій поемі Овідій постає тонким психологом з надзвичайно багатим досвідом і чудовим знанням людської вдачі. Мабуть, ті численні поради, що їх він дає чоловікам, не втратили свого значення і в наш час. Зокрема, поет говорить про необхідність запастися великим терпінням під час залицяння, невтомно вживати палких і переконливих слів, красивих виразів, підкріплюючи іх навіть сльозами й доповнюючи поцілунками. Він радить починати завоювання господині через її служницю, а для цього робити їй подарунки й навіть позалицятися до неї. З жінкою слід спочатку зав’язати дружбу, приховуючи кохання до певного часу. Корисно виглядати блідим і схудлим, щоб розчулити жінку. Поет радить у жодному разі не розповідати друзям про свої любовні перемоги, щоб не викликати заздрості й бажання «відбити» коханку. Потрібно пристосовуватися до різних жіночих характерів. Велику увагу Овідій приділяє ввічливому обходженню з жінкою, вимагає цілковитої покори їй, виконання її бажань і наказів. Досвідчений коханець розбирається у виразах обличчя, ретельно добирає слова під час розмови, виявляє тактовність тощо. Наприклад, поет радить ніколи, особливо в літніх жінок, не питати про їхній вік, не робити неприємних зауважень. Потрібно знатися на зачісках, модах і самому бути завжди охайним, простим у поведінці, стежити за чистотою свого тіла, обов’язково чистити зуби тощо.

Овідій учить також правил листування, техніці епістолярного жанру. Ряд епізодів поеми насичені тонким гумором. Для підтвердження своїх напучень поет часто вдається до прикладів з міфології. Коли він радить поблажливо ставитися до грішків своїх коханок, то наводить комічну історію про пастку Вулкана, до якої потрапили Венера й Марс. Безперечно цікаві настанови Овідія стосовно поведінки молодих людей у товаристві й за столом. Тому окремі частини поеми перетворюються на порадник із правил хорошого тону як для жінок, так і для чоловіків. Дотепна і жвава поема стала пінним джерелом для вивчення моралі, звичаїв і смаків епохи Августа, але самому імператорові вона явно не сподобалася. Вже в засланні Овідій намагався довести, що він зображував у поемі лише стосунки з гетерами й жінками легкої поведінки. Проте порали поета щодо виховання, освіти й поведінки жінок були цілком придатні і для знатних римлянок. За доби Середньовіччя, коли складався рицарський етикет, поема стала своєрідним наставником, невичерпним порадником для трубадурів і труверів.

«Ліки від кохання». Досить уразлива критика «Науки кохання» спонукала Овідія створити другу, також напівжартівливу поему — «Ліки від кохання» (814 рядків). Перелічуючи «ліки», що можуть допомогти забути пристрасть і захоплення черговою красунею, поет, зокрема, радить позбутися лінощів, апатичної бездіяльності. Як і в попередній поемі, він шукає аналогій у міфах. Наприклад. Егіст закохується в Клітемнестру через те, що всі герої відпливли на війну і йому не було що робити. Далі поет дає настанови не зустрічатися з коханою жінкою, уникати тих місць, у яких вона буває, не читати її листів, намагатися не згадувати її, а якщо її образ постає перед очима, шукати в ньому все негативне, зокрема неприємні риси характеру, виявляти фізичні вади. Ралить Овідій закоханому також не усамітнюватися, бути серед друзів, спробувати знову закохатися, щоб забути стару пристрасть. тощо.

«Фасти» («Римський календар»). Значно серйознішу порівняно з попередніми тему розробляє Овідій у «Фастах», де до календарних дат додаються коментарі, що оповідають про походження і проведення народних свят, обрядів, відправлення культів. Поема, також написана елегійним двовіршем, мала складатися з 12 книг (відповідно до кількості місяців), але до заслання поет встиг закінчити лише 6 (4972 рядки). Спроба дописати твір у Томах виявилася неможливою через відсутність бібліотеки та необхідних наукових матеріалів.

Овідій, мабуть, розумів, що всі його попередні твори суперечили Августовій політиці «морального оздоровлення» римлян і могли викликати лише гостре незадоволення принцепса. А поетові вже минуло сорок років, і слід було подумати про майбутнє. Щоб згладити негативне враження від своїх еротичних віршів, він зробив спробу написати твір, що відповідав би офіційній ідеології. Проте праця просувалася повільно — Овідієві потрібно було розробляти серйозні релігійні проблеми, а його ставлення до богів до цього часу не вирізнялося особливою шанобливістю.

«Фасти» були посвячені Августові, але після його смерті поет почав переробляти це посвячення, адресувавши його Германіку, який уважався онуком імператора. Старовинні свята й обряди пов’язувалися поетом з подіями римської історії аж до сучасності. Але поет мав і просвітницьку мету, ці свята здебільшого були вже майже не зрозумілими римлянам. Поет сміливо вводить у поему міфологічні події, героїв, часом оригінально тлумачить самі міфи або їхні варіанти. Скажімо, йому сама Юнона пояснює назву шостого місяця календарного року (Junius). У поемі трапляються й епізоди еротичного змісту (наприклад, про Пріапа і німфу Лотіду). Часом пояснення міфологічної спричиненості певних явиш чи подій Овідій брав або в якогось поета, або зі спільного з ним джерела (як-от розповідь про поновлення загиблої бджолиної сім’ї з тіла закопаної тварини — з «Георгік» Вергілія). Перша, єдина перероблена Овідієм книга «Фастів», містить згадки про сучасні події, про Тіберія, Германіка. Сучасність вривається в текст поеми, коли, наприклад, дволикий Янус пояснює поетові ті величезні зміни, що сталися в римському суспільстві:

Кепсько ти знаєш людей, — одповідав бог Янус із сміхом. —

Може гадаєш, що мед сладший, ніж гроші, тепер!

Навіть у дні Сатурнові я рідко стрічався з такими.

Хто би грошей не любив, пристрастю схоплений враз.

Швидко мас плине, а з ним і жадоба грошей все зростає.

Скнарості більше рости вже неможливо тепер...

(Переклад Н Пащенко. І, 191 - 196)

У пізніших книгах дедалі частіше звучить ідея великого Риму, величі самого Августа.

Для написання поеми потрібно було перегорнути безліч спеціальних книг. Можливо, Овідій скористався суміжними за тематикою творами деяких учених і поетів Греції та Риму (Каллімаха, Варрона, Пропорція. Лівія). Але й обсягом, і докладністю описів, і близькістю до міфів «Фасти» перевершують усі до того часу відомі праці на цю тему.

«Метаморфози» («Перетворення»). Міфологічний збірник оповідань про чудесні перевтілення богів, другорядних божеств і людей на тварин, рослин, камені й зірки виник в Овідія під впливом творів як грецьких, так і римських письменників — Гомера, Гесіода, ліриків Нікандра, Парфенія, Вергілія, Цінни, Емілія Макра та ін. Поет працював над книгою паралельно з написанням «Фастів». У «Метаморфозах» він скористався вже випробуваним розміром — гекзаметром — за аналогією з однойменним твором Парфенія. Збірка, поділена на 15 книг (11 988 рядків), охоплює понад 200 перевтілень і становить величезну поему, що за обсягом з тих античних творів, що дійшли до нас, поступається лише епічним поемам Гомера.

Цей твір Овідій розпочав ще в Римі і закінчив уже в засланні, хоч так остаточно і не доопрацював його. Дізнавшися про страшний для себе вирок, поет написані частини просто спалив, про що писав пізніше у «Скорботних елегіях»:

Твори, що їх, та й інших чимало, прощаючись з Римом,

Горем убитий важким, сам же поклав у вогонь...

Так от і їх. моє тіло живе, я в полум'я кинув,

Щоб водночас із творцем згинули твори його, —

Може, лихий був на Муз, бо ж я через них провинився.

Може, тому, що не встиг вигладить віршів своїх.

(Тут і далі переклад А. Содомори. І, 7, 15 - 16, 19 - 22)

Щоправда, численні списки поеми вже були на руках у друзів.

Єдиною принципу об’єднання міфологічних сюжетів у поета не було. Міфологічні цикли часом закріплювалися в якійсь одній книзі. Так, Фіванський цикл — у III, про аргонавтів — у VII, Троянський — у XII і XIII книгах. Міф, пов'язаний з Енеєм та Італією, — у XIV і XV. Інколи група міфів об’єднувалася навколо певної особи (VIII книга про Тесея). Інші ж міфи розкидані по різних книгах без певної закономірності. Дуже часто Овідій їх повністю і не переказує, зупиняючись на їхньому початку або на окремих уривчастих епізодах, вставлених, як правило, в оповідь про бенкети, випадкові розмови чи зустрічі тощо. Часом легенди об’єднувалися за принципом схожості. Між окремими міфами якогось логічного зв’язку немає, але, намагаючися завжди бути оригінальним, автор виявляє надзвичайну винахідливість, використовуючи найрізноманітніші, часом несподівані прийоми.

Лаокоон. Римська мармурова копія скульптурної групи скульпторів Полідора. Атенодора, Гагесаддра. Родос, I ст. до н. е.

Овідій обирає найкращі й найвідоміші міфи, які здебільшого оповідають про кохання богів усіх ступенів і легендарних героїв. Автор майстерно використовує в поемі елементи різноманітних жанрів. У бою між лапіфами і кентаврами відчувається наслідування героїчного епосу, те ж саме і в епізоді калідонського полювання (XII, VIII). Оповідь про життя і смерть Філемона та Бавкіди слід віднести до ідилії (VIII), про спір між Аяксом і Одіссеєм — до драматичного агону (XIII), про Вакха — до гімну (III). Любовне послання Бібліди братові Кавну відповідає правилам епістолярного жанру (IX), історії Пірама і Тісби, Кеїка та Алкіони, Пігмаліона належать до любовної лірики (IV, XI, X).

З самого початку, після розповіді про створення світу, Овідій, всупереч своїм колишнім поглядам, змальовує «золотий вік» та наступні періоди в історії людства відповідно до традиції римських поетів, причому перший постає як епоха миру, тиші й загального щастя:

Не тримаючи війська,

В тихім дозвіллі спокійно жили-вікували племена.

Без обробітку й земля, що не відала ран од заліза,

Щедро, но вазі своїй, усіляку приносила живність...

Вічна буяла весна. Під віянням теплих Зефірів

Солодко, наче вві сні, самосійні гойдалися квіти...

Ріки текли молоком, хвилювалися ріки нектаром.

Медом жовтавим зелені дуби ненастанно точились.

(І, 99 - 102, 107 - 108, 111 - 112)

Останній, «залізний вік» поет зображує як добу цілковитого падіння моралі римського суспільства та деградації самої людини. що докорінно відрізнялося від змальованої Вергілієм ідилічної картини (VI кн. «Енеїди», IV еклога «Буколік»).

Однією з найбільш ідейно насичених у збірнику є оповідь про Фаетона, що розкриває спробу людини вподобатися богам і закінчується смертю героя. Поет підкреслює велич задуму героя в епітафію:

Тут лежить Фаетон, що на батьковій став колісниці.

Хоч і не втримав її, та в дерзанні великому згинув.

(II, 327 - 328)

Інші міфи поет викладає без усякої оцінки, як-от про Дедала та Ікара. В багатьох з них показане ревниве ставлення богів до людей, особливо в тих випадках, коли вони виявляються неперевершеними майстрами-митцями, здатними конкурувати з богами. Проте в разі перемоги подібні змагання закінчувалися для смертних досить трагічно — розгнівані боги їх суворо карали, особливо якщо люди цим хизувалися. Піеріди за це були перетворені Музами на сорок (V), Арахну Афіна обернула на павука (VI), Аполлон зідрав з живого Сатира шкіру, а потім зробив його потоком (VI), разом із сестрою Артемідою покарав Ніобу за її погордливе порівняння себе з Латоною, вбивши всіх 14 її дітей, а саму жінку перетворив на уламок вічно плачучого мармуру (VI).

Крім цих, до кращих належать перекази міфів про Девкаліона та Пірру, Дафну (І), Персея та Андромеду (IV), Медею, Тесея (VII), Деяніру і Геракла (IX), Орфея, Гіакінта, Пігмаліона та Адоніса (X), Кеїка та Алкіону, Мідаса (XI) та ін. XIV і XV книги оповідають міфи, пов’язані вже з новою історією. Подорожі Енея та його прибуття до Сицілії, війна з Турном, діяння поколінь Енеєвих нащадків — ці теми вже нерозривно пов'язані з Овідієвою сучасністю і прославленням Августа. Докладно викладає автор устами самого філософа і вчення Піфагора (понад 400 рядків). Закінчується збірка історіями Іпполіта-Вербія, бога лікарювання Ескулапа і, врешті, звеличенням Юлія Цезаря, перетвореного на «незнану зорю, на комету». Надзвичайно переконливо й образно Овідій розповідає, як уся природа в ніч перед лиходійським убивством оплакує долю великого Цезаря, цей прийом він бере з народної творчості:

Пугач могильний на кожному кроні стогнав лиховісно.

Слізьми спливали обличчя богів із слонової кості.

Кажуть, то спів, то погроза п священних гаях розлягались.

Жертва на користь не йшла. Про страшні потрясіння звіщало

Хворе нутро; перетнутою лезом бувала й печінка.

Всюди — на площі міській, біля кожного лому та храму

Пси завивали вночі; потривожені тіні померлих.

Кажуть, никали, німі, вулицями й здригалося Місто.

(XV, 791 - 799)

Падіння Фаетона. Рельєф саркофага. Мармур. Бл. 190 р. н. е.

Венера намагається врятувати життя Цезаря, але втручається Юпітер, нагадуючи їй, що проти Долі ніхто йти не може, бо «надії, вкарбовані в мідь та залізо, вічні». Він радить їй однести душу Цезаря до зірок, що вона й робить, коли та «з грудей вилітає крізь рани»:

...спалахнувши, душа піднялася

Вище, ніж місяць; майнувши в просторах вогненним волоссям.

Зіркою вже мерехтить. Поглядає з висот на великі

Синові справи — й радіє всім серцем його перевазі.

(XV, 848 - 851)

На думку поета, Август, «син Цезаря», своїми справами перевершить перемоги батька, оскільки такою є воля Юпітера:

...В ефірних оселях

Обширом світу потрійного править Юпітер. А землю —

Августу він доручив, отже, й Август — владар наш і батько.

(XV, 858 - 860)

Незаперечний вплив на Овідія олександрійської літератури засвідчили і вибір теми «Метаморфоз», і міфологічні джерела твору, і поглиблене зображення почуттів героїв, які в багатьох випадках нагадували сучасників поета, і введення в оповідь багатьох римських реалій, несумісних з архаїчною давниною, на тлі якої розгорталися події. Наприклад, у міфі про Дафну Овідій згадує Капітолій, лаврові вінки для «латинських вождів», «Палатій, де Август живе» (тобто будівлі й вінки для тріумфаторів, що з'явилися вже в історичні часи). Овідій осучаснює і почуття героїв. Перш ніж стати птахом, Скілла пристрасно покохала ворожого царя Міноса, зрадила батька й вітчизну заради нього, а потім почула його презирливу відмову та образливі слова. Всі почуття й вагання дівчини передані поетом надзвичайно виразно, але так відчувати могла лише сучасниця Овідія. Останній монолог зневіреної Скілли, коли вона бачить відпливаючі кораблі, можна порівняти лише з пристрасною промовою Дідони (VIII) Переказуючи міф про Мідаса, який попросив Вакха, щоб усі речі, до яких він доторкнеться, перетворювались на золото, поет різко критикує прагнення людей до збагачення — ця суспільна проблема стала особливо актуальною за режиму принципату.

Більшість міфологічних сюжетів «Метаморфоз» художньо відображає різні явища навколишньої дійсності. У світогляді самого автора чітко виявився вплив учення Піфагора:

...про початки великого світу,

Першопричини речей він розказував, тонко повчав їх.

Що таке бог, що — природа; звідкіль і сніги, й блискавиці.

Чи Громовержець гримить, чи вітри — в пошматованій хмарі.

З чого бува землетрус, чи в зірок с шляхи свої в небі. —

Скрізь проникав його зір. Від тваринного м’яса він перший

Нас відвернути хотів...

(XV, 67 - 73)

З учення Піфагора Овідій сприйняв ідеї про вічність матерії, її постійну змінюваність, перехід однієї форми в іншу (перетворювання) і здатність душі змінювати тілесну оболонку, тобто переходити від одного тіла до іншого. На якійсь одній чи двох з цих ідей побудовані майже всі міфологічні оповіді поета.

Поряд із поширеними традиційними сюжетами Овідій розробляє низку менш відомих або давно вже забутих міфологічних сюжетів чи їхніх варіантів. По суті, саме Овідій зберіг для нащадків легендарні історії Окіронеї, Батта. Аглаври (II), Леконої, Клітіі, Салмакіди (IV), Тіфея, Стеліона, Кіанея (V) та ін.

Художній стиль Овідія можна назвати реалістичним. Він зображає епізоди і сцени, які, якщо не брати до уваги казковий елемент самих перевтілень, по суті становлять окремі картини дійсності. І боги, і герої мають однакову психологію, ті ж самі почуття. інстинкти й переживання, що й люди. Юпітер залицяється до жінок як звичайний парубок, навіть коли він перетворюється на бика, лебедя тощо.

Поет чудово розбирається в найтонших відтінках кольорів і майстерно користується цією природною палітрою. Афіна тче «пурпурну тканину», по якій пробігають подібні до райдуги миготливі фарби. Коли Актеон побачив оголену під час купання Діану, богиня зашарілася, немов «запалена хмаринка», осяяна сонцем, «як багрянцем горить Зоряниця». Різнокольоровим стає море під час бурі — то жовтавим від здійнятою хвилями піску, «то зчорніє нараз, наче хвиля стігійська».

Поема сповнена драматичними епізодами, особливо в книгах, де розповідається про трагічну загибель Орфея, Пентея, розірваних несамовитими вакханками, Актеона, пошматованого власними псами. Глибоко драматичними постають образи Медеї, Ніоби, Деяніри, Пірама й Тісби. Жахає жорстокий бій між кентаврами й лапіфами, Ахіллом і Кікном. Усі подібні сцени написані автором з надзвичайною реалістичною спостережливістю.

Овідій. свідомий величезного обсягу здійсненої роботи, закінчує поему рядками, що повторюють думку Горація в-його «Пам’ятнику»:

Ось і завершено груд. Ні вогонь, ні залізо, ні злобна

Давність не владні над ним. ані гнів руйнівний Громовержця...

Всюди, куди б на землі не прослалася Римська держава.

Буду в людей на устах і. якщо таки можна покластись

На прозорливість співця — возвеличений, житиму вічно.

(XV, 871 — 872, 877 - 879)

«Скорботні елегії», «Послання з Понта». Залишаючи Рим. Овідій вирішив назавжди покінчити з поетичною творчістю, вважаючи її причиною нещастя, що обрушилося на нього. Проте вчасно зрозумів, що його талант стане єдиним джерелом підтримки і натхнення в нових, суворих і незвичних, умовах існування. За період заслання він створив п’ять книг «Скорботних елегій» (близько 50 віршів) і чотири книги «Послань з Понта» (понад 30 віршів), що склали досить точну й переконливу картину умонастрою, страждань і мрій нещасного поета.

І книга «Скорботних елегій» розповідає про почуття відчаю, яким Овідій був охоплений перед від’їздом з Рима, особливо засмутило його прощання з дружиною, друзями і слугами, з усією домівкою:

Як виринає в душі скорботної ночі картина, —

Що в ній останнії я хвилі у Римі пробув, —

Як пригадаю цю ніч, коли все я найближче покинув, —

Ще і сьогодні з очей котяться сльози рясні...

Люба дружина, ридаючи, міцно мене обіймала,

Сльози по щоках її, наче та злива, текли...

Де тільки глянути, скрізь тут ридання лунали і стогін.

В ломі моїм раз у раз плач похоронний лунав:

Слуги й служниці і хлопці ридають за мною й голосять,

В кожнім будинку кутку сльози хтось точить гіркі.

(Переклад І. Франка. І, 3, 1 - 4, 17 - 18, 21 - 24)

Розповідає поет і про подорож до місця заслання. Гнітюче враження справив на нього морський шлях з його безнастанними хвилями й страшними бурями (І, 2). В інших елегіях цієї книги Овідій знову згадує про від’їзд, висловлює упевненість у вірності дружини, яку він порівнює з Пенелопою, розмірковує про долю поета, який змушений писати під ревіння шторму, коли «хвиля хлеще і лист заливає», порівнюючи його з нападами диких племен:

Варвари зліва живуть, грабунок там верховодил».

І не втухають війна, кровопролиття, розбій.

Хоч і шаліє зима, збиваючи хвилю на морі,

Більше хвилюється все ж остраху повна душа.

(Тут і далі переклад А. Содомори. І, 11, 31 - 34)

Перебуваючи в цілковитій залежності від волі принцепса, поет намагається виправдатися перед Августом. 11 книга складається з єдиної великої елегії (578 рядків). Поет доводить свою невинуватість, висловлює щирий жаль із приводу своїх помилок, але водночас нагадує, що з ним спід рахуватись, бо його поетична слава вже широко розійшлася по країні:

Але ж імення моє світу відоме всьому.

Скільки-то світлих умів знає Назона...

(II, 118 - 119)

Поет запевняє принцепса у своїй вірності. Виправдовуючи «Науку», він подає своєрідний перелік літературних геніїв Греції та Риму, які зовсім не цуралися еротичної теми. У кінці він просить не повернення до Рима, а поліпшення елементарних життєвих умов:

Ближчим, благаю тебе, і легшим зроби те вигнання.

Кару й провину мою вирівняй на терезах.

(II, 577 - 578)

Три останні книги написані вже в 10 — 12 рр. н. е. В них Овідій оповідає про чужу країну з незвичними для нього законами, мораллю і звичаями, ті труднощі, які доводиться йому долати і до яких він ніяк не може звикнути, про суворих людей, серед яких він живе. У цих віршах відсутня всяка манірність чи навіть натяк на бажання «погратися» красивими словами. Все, про що тоді писав Овідій, ішло з глибин ного стражденної душі, кожне слово було ширим і правдивим. Вірші поета пройняті справжнім страхом. що поєднується з відчаєм. Найбільше його лякає непривітна й холодна природа, яка доводить теплолюбного римлянина до розпачу. Та особливо жахали Овідія напади диких племен:

Чи над простором морським, чи над розливом ріки.

То через Істру рівнину, сухим Аквілоном закуту.

Варвар ураз наліта, ворог на бистрім коні...

Дикий руйнуючи край, нищачи люд навкруги.

Хто утікає, лишаючи дім: на полях беззахисних

Необоронене скрізь ворог добро забира,

Сіл нужденне добро — і рипучі вози, і худобу...

Тих полонених женуть, скрутивши їм руки за спину;

Бачать востаннє вони рідні оселі й лани...

(Переклад М. Зерова. III, 10, 52 - 54, 56 - 59, 61 - 62)

Поет відчуває нестямний страх за власне життя. Пізніше він писатиме, що ніколи в житті не брав зброї в руки, а тут, щоб захистити себе, потрібно було боронити місто, і він неодноразово пліч-о-пліч стояв з іншими мешканцями і бився з ворогами.

«Послання з Понта» за своїм змістом мало чим відрізняються від попередньої збірки. Але якщо раніше Овідій звертався до друзів, приховуючи їхні імена (щоб запобігти можливим гонінням на них), то тепер він уже називає їх прямо. До того ж поступово починає зникати відчай поета, гострий біль від розлуки, він змиряється зі своєю долею. Цілющий час відіграв свою роль, почалося поступове зближення поета з місцевим населенням. Розпач змінюється спокійним смутком людини, яка скорилася своїй долі. Поет, як і раніше, мріє про повернення на батьківщину, але гострота почуттів уже зменшилася. Ще раніше Овідій запевняв Августа, що з самого початку він не відчував якоїсь ворожості до місцевого населення, його пригнічувала сама малогостинна країна з суворим кліматом. Що ж до тубільців, то поетові були до вподоби ці мирні й відважні люди, які ловили рибу, обробляли землю, займалися скотарством і з упертістю відновлювали господарство, що потерпало від нескінченних нападів.

Овідій почав оволодівати «варварською» мовою і навіть робив спроби складати нею вірші. В одному з листів поет з гордістю повідомляє про ту пошану, якою користується серед місцевого населення, і про те, що став єдиним серед простих жителів, хто був звільнений від податків. У листах до дружини Овідій дякує їй за вірність і неодноразово просить докласти всіх зусиль, щоб повернути його додому. Іншими адресатами поета були різні політичні ДІЯЧІ, близькі до принцепса, і друзі. Серед них — оратор і трибун, покровитель Тібулла Котта Максим, друг Августа Фабій Максим, особисті друзі Овідія Корнелій Север та Помлоній Грецін, другорядні поети Руфін і Тутікан та ін. Звертаючись до них, Овідій просить закинути за нього добре слово. Лист до Фабія Максима він закінчує словами:

Дім твій знайомий усім, хто тебе у нещасті благає, —

Ти і мене допусти, щиро я прошу тебе!

(Тут і далі переклад Н. Пащенко. Ill, 3, 107 - 108)

Божество річки Дунай. Деталь рельєфу колони Трояна. Мармур. 113 р н. е.

У тяжких матеріальних і духовних умовах заслання талант поета поступово почав слабшати, можливо, свою роль відіграли роки й поганий стан здоров’я. У листі до Севера Овідій з гіркотою признається, що він уже без охоти «виймає дощечку для віршів» і Муза дедалі рідше відвідує його:

Мало, а то і зовсім я не маю в писанні відради,

Радощів вже не дає розмір стрункий у словах...

Може тому, що складати вірші і не мати, хто б слухав.

То все одно, що стрибать в танці у повній імлі.

(IV, 2, 29 - 30, 33 - 34)

Один з листів Овідій присвячує римському вояку, який очолив скіфський легіон і відвоював місто Еліс у гирлі Дунаю. Поет порівнює його з троянським героєм Аяксом, який «проти Гектора з люттю сам бився» і врятував кораблі. Своєму родичу Суїллію поет докладно розповідає про почесті, якими його вшановують місцеві жителі. А в посланні до Тутікана, останньому в збірці, поет щиро дякує за їхню гостинність:

В долі гіркій ви мене приголубили зразу, томіти.

Війно, в натурі у вас еллінів вся доброта.

Навіть і рідний Сульмон, рідне плем’я відважних пелігнів.

Допомогти не змогли б так у раптовій біді.

(IV, 14, 47 - 50)

Можливо, вже передчуваючи близьку кончину, поет розчулено присягається, що за весь час перебування в місті він жодного разу нікого не образив злим словом.

Творчість Овідія для дальшого розвитку як римської, так і новітньої західноєвропейської літератури мала неабияке значення. Адже в літературі Риму йому належить одне з перших місць завдяки неповторному поетичному талантові, тонкому й музичному віршу. Вміння так цікаво оповідати, що не помічалися окремі недоліки його змісту, наочність розповіді та пластичність зображення просто підкоряли слухачів. Еротичні твори Овідія стали вершиною любовної літератури, що її в той час так полюбляли в Римі.

Величезна популярність «Науки кохання» і «Метаморфоз» сприяла поширенню напівскандальної слави поета. «Героїні», «Фасти», «Метаморфози» читалися на бенкетах, перевидавалися, окремі епізоди ставилися в театрах. Численні сентенції героїв книжок Овідія стали загальновідомими. Скульптурні зображення поета прикрашали римські приватні будинки.

За доби Середньовіччя Овідія поряд з Вергілієм дуже шанували, його ліричні твори дали поштовх швидкому розвиткові середньовічної любовної поезії. Ними захоплювалися трубадури і трувери, сприймаючи Овідієві еротичні вірші як своєрідний порадник для власної любовної лірики. Окремі жанри поезії трубадурів виникли з віршів Овідія. Доведено, що рицарська «альба» («ранкова пісня») своїм джерелом має одну з любовних елегій поета («Любовні елегії», І, 3).

В епоху Відродження найбільше шанувалися «Метаморфози», що стали невичерпним джерелом сюжетів для художників і митців, а в XVII—XVIII ст. — для композиторів, які працювали над балетами та операми.

В Україні Овідій відомий давно. Його твори вивчали в Києво-Могилянській академії, ним захоплювався Г. Сковорода. Високо оцінив талант Овідія Т. Шевченко, який у роки заслання неодноразово використовував у своїх творах скорботні мотиви останніх книг римського поета. Наприкінці XIX ст. Овідія перекладали О. Пчілка, О. Маковей, багато його поезій пізніше переклав М. Зеров. Повний текст «Метаморфоз» у перекладі А. Содомори вийшов у 1986 р.

Посилання на схожі матеріали:

• Римська література доби імперії та її занепаду — Хрестоматія