Післягомерівський період (період становлення рабовласницьких держав. VII - VI ст. до н. е.)
Класична література Греції
Період VII—VI ст. до н. е. позначмося докорінними змінами в економічному й соціально-політичному житті Еллади. То був період бурхливого розвитку продуктивних сил суспільства, коли прогресували майже всі галузі виробництва. Швидко поширюються по всій території нова техніка лиття металів, їх гаряча обробка і гартування, паяння заліза. Починається інтенсивна розробка в самій Греції рудних родовищ золота, срібла, міді, заліза, олова та інших метанів, що раніше завозилися з Азії та Африки. Вдосконалюються процес виробництва тканин, кераміки, техніка обробки каменю, з'являється валяльне ремесло.
Але чи не найбільше значення мала поява з початку VII ст. до н. е. грошових відносин, що незабаром проникають у всі сфери господарського життя й особливо сприяють швидкому поширенню торгівлі. А це викликало необхідність у дальшому зростанні мореплавства і розвиткові морської справи. Насамперед ішлося про вдосконалення самих кораблів, будівництво перших морських причалів, збільшення навігаційного періоду плавання (відтоді елліни почали плавати не два літні місяці, а 7—8 місяців на рік).
Вже з кінця VIII ст. до н. е. в Елладі починається процес об'єднання дрібних розкиданих поселень у великі самостійні міста-держави, які називалися полісами. Найбільшими полісами на території самої Греції були Афіни. Коринф. Мегари, Фіви. Аргос, на узбережжі Малої Азії — Мілет, Ефес, Смірна, Фокея. на островах — Егіна, Халкіда, Ерєтрія тощо. Поступово ці міста стають центрами економічного, політичного і культурного життя усієї області, як, наприклад, Афіни стали центром Аттики.
Античний поліс був своєрідним колективом, общиною рабовласників. Всюди, де концентрувалися маси рабів, виникав і поліс, а точніше, він з'являвся там, де патріархальне рабство переходило в рабовласницьку систему, де необхідно було утримувати маси рабів у покорі. Найбільш відома історія Афінського поліса.
Його населення поділялося на вільних громадян і тих. що не мали політичних прав. Вільними громадянами в Афінах вважалися ті, в кого і батько, і мати були афінськими громадянами, лише тоді вони користувалися усіма політичними і громадянськими правами. У свою чергу, в категорію «вільних» входили аристократи (або євпатриди) і народ {демос) — селяни, ремісники та частина торгівців. Крім них, у полісі проживали численні ремісники і торгівці з інших полісів, «іноземці- (їх називали метеками). Всі вони особисто були вільними, але політичними правами не користувалися і мали лише досить обмежені громадянські права. У полісі проживала і значна маса рабів, які, зрозуміло, ніяких прав не мали, їх розглядали як живі речі, що розмовляють. У VII - VI ст. до н. е. у зв’язку зі зростаючими темпами економічного прогресу рабовласництво розвивається надзвичайно швидко. Давно вже минула пора патріархального рабовласництва, коли господар міг сісти за один стіл з рабом чи сприймав його, як у родині Одіссея, навіть членом своєї сім’ї. Відтепер рабовласник відчував огиду до тих фізичних робіт, що їх виконував раб, а його самого вже не вважав за людину.
У тісному зв’язку з виникненням полісів почалася інтенсивна колонізація греками Середземного і Чорного морів. Очевидно, до цього спричинилися кілька факторів, а саме: розвиток торгівлі; перенаселення Греції; нестача родючих земель, сконцентрованих у руках евпатридів; жорстока боротьба збіднілого населення колишньої общини з земельною аристократією, що часом виливалася у криваві конфлікти і навіть повстання.
Говорячи про грецьку колонізацію, слід розрізняти тодішній зміст цього поняття з його сучасним змістом. Заснована якимось полісом метрополії колонія також швидко ставала полісом, незалежною державою і часто поривала економічні зв’язки з тим містом, з якого виїхали колоністи. Тобто колонія-поліс загалом наслідувала традиції античних полісів, пов’язаних між собою нетривкими і часто випадковими, короткочасними союзами. Як і поліси метрополії, поліс и-колонії тяжіли до економічної й політичної незалежності (автаркії).
Вже на початку VII ст. до н. е. (і навіть ще у VIII ст. до н. е.) майже всі торговельні поліси Греції, крім Афін, мали свої «заморські» колонії. Елліни засновують колонії-міста Сіракузи, Катану і Леонтіну на о. Сицилія; Сібарис. Кротон, Куми, Тарент— на півдні Італії. Найвіддаленіші колонії на півдні були на о. Корсика і на узбережжі Франції — Массілія (суч. Марсель). На півночі в Мармуровому морі (грецька назва — Пропотіла) з’являються поліси Кізик, Візантій, на південному узбережжі Чорного моря (Понту Евксінського) — Гераклея, Синопа, Трапезунт, на Кавказькому узбережжі — Фасіс, Діоскуріада, на Східному — Аполлонія, Томи. Істрія, на північному — Ольвія, у Криму (Таври») — Херсонес, Феодосія. Пантікапей (Керч) та багато інших.
Швидкому розвиткові економіки сприяв наступ нових соціальних сил, породжених рабовласницькими виробничими відносинами. Вони, як прогресивніші порівняно з первіснородовим устроєм, створювали значно більші можливості для розвитку технічних засобів у різних галузях грецької економіки. А зміни в технологи виробництва не могли не позначитися на всій політичній структурі суспільного устрою, спричинивши повну його перебудову. На цей час общинно-родове суспільство давно вже перебувало в стані глибокої кризи. Відійшла п минуле стара родова монархія, що довгий час зберігала форму військової демократії, її місце заступила родова аристократія (евпатриди), яка перетворила родові установи на знаряддя свого панування. В результаті майнового поділу серед членів общини, появи приватної власності на землю і засоби виробництва в самій общині відбувається соціальне розшарування. Переваж ну більшість усіх общинних багатств захоплюють знатні евпатриди, які починають жорстоко експлуатувати підлеглу їм бідноту. Не маючи змоги самостійно обробляти величезні земельні наділи, знатні родини віддавали їх в ореаду сільським трудівникам, які сплачували за це п’ятьма шостими свого врожаю. І часто найбідніша частина цих орендарів перетворювалася за несплачені вчасно борги на рабів.
Раби-рудокопи. Ваза. VI ст. до н. е.
Про тяжке становище сільського демосу свідчив у своїй праці «Афінська політія» Арістотель: «Річ у тім, що взагалі державний устрій Афін був олігархічним, до того ж бідні були поневолені багатіями — вони самі, їхні дружини і діти. Називалися вони пелатами і шестидольниками, оскільки за таку платню обробляли поля багатіїв. Уся ж земля була власністю небагатьох. І якщо вони (тобто селяни) не віддавали платню, то потрапляли до кабали і самі, і їхні діти. Позики також проводилися під заставу особистості».
Короткозора політика родової аристократії, збільшення кількості рабів, поява значної й сильної групи ремісників і торгівців, які вимагали для себе політичних прав, наближали соціальні вибухи. Серед самих евпатридів починається розкол, виникає «лівий» табір, що складається з фінансово-земельної знаті, яка підтримувала нові форми господарювання і не була заінтересована у збереженні старих, віджилих відносин. У тих полісах, де становище селянства, цілком залежного від знатних родин, ставало нестерпним, а нові торговельно-виробничі відносини штучно гальмувалися шаленим опором евпатридів, спалахували революційні повстання. Оскільки всі грецькі поліси розвивалися нерівномірно, то й ці революції відбувалися в різні часи, до того ж кожна мала свої особливості.
Історичний зміст їх полягав у знищенні влади і всіх організацій родової знаті, зокрема поділу на родові філи, боргової кабали, заборони розпоряджатися майном, права володіння величезними ділянками землі тощо. Основною силою у боротьбі з евпатридами ставало безземельне, пригнічене і, власне, перетворене на рабів селянство. Очолювали рух. як правило, заможні представники демосу з-поміж ремісників чи торгівців, проте в багатьох випадках вождем ставав евпатрид.
Подібних вождів, які захоплювали верховну владу, незалежно від того, у чиїх інтересах вони її використовували, називали тиранами. Отже, це слово тоді ще не мало того різко негативного, антидемократичного відтінку, якого набрало за нових часів. Здебільшого тирани були справжніми народними вождями, які через певний час приводили державу до демократи. Найяскравіший приклад (до того ж найкраще вивчений) — встановлення демократії в Афінах. Цей процес розтягнувся майже на сто років. Демократія в Афінах врешті перемогла не в результаті революційного перевороту, а досить мирним шляхом — завдяки реформам мудрого поета Солона, діяльності першого афінського тирана Пісістрага (який правив у місті з 560 по 527 р., хоч за цей час — 17 років — тричі був у вигнанні) і реформам Клісфена, що завдали останнього удару аристократам і всьому родовому устрою. Подібні події розвивалися в Коринфі: боротьба демосу з родовою знаттю закінчилася встановленням тиранії Кіп сел а, а потім його енна Періандра, але пізніше владу захоплюють олігархи. яких урешті змінює демократія.
В інших полісах гостра боротьба між демосом і евпатридами часом набирала характеру довгої кривавої громадянської війни. Так було в Мегарах. Аргосі. на о. Лесбос. У Сікіоні боротьба за владу йшла з перемінним успіхом, скинута аристократія збирала сили і. в свою чергу, знищувала тиранію, але врешті поступилася місцем демократії. Те ж саме відбувалося в полісах, розташованих на малоазійському узбережжі, в острівнім Греції та навіть у далеких колоніях.
Проте спільна особливість революційних рухів цього періоду полягала у виникненні тираній, через які пройшли всі поліси Греції. Вони були прогресивним явищем в історії країни, оскільки найчастіше становили своєрідну форму демократичних диктатур, які згодом переростали в демократії.
У результаті революцій чи соціальних переворотів у Греції встановлювалися в основному дві форми рабовласницької держави: демократії й олігархії, коли владу захоплювала вузька група багатих осіб — торгівців, купців-фінансистів і навіть нова генерація евпіатридів. Встановлювались у Греції й поодинокі рабовласницькі монархії, що виникали як наслідок узурпації влади тиранами з допомогою військової сили. Найсильнішою монархією була Спарта, постійний суперник Афінського поліса, хоч її виникнення вирізнялося своєрідністю і несхожістю на державотворчі процеси в інших полісах.
Отже, революційні рухи VII—VI ст. до н. е. завершилися цілковитою поразкою і ліквідацією родового устрою та створенням рабовласницького суспільства, а з ним — і рабовласницьких держав. Проте ні події не привели до об’єднання країни, і в кінці VI ст. до н. е. вона залишалася роздрібненою, а в західній її частині ще існували відсталі аграрні області з досить помітними ознаками старих родових відносин.