І. Франко. Коли ще звірі говорили - БУДДІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА

І. Франко. Коли ще звірі говорили - БУДДІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА

XVII

Фарбований Лис

Жив собі в однім лісі Лис Микита, хитрий-прехитрий. Кілька разів гонили його стрільці, травили його псами, заставляли на нього заліза або підкидали йому затроєного м'яса, нічим не могли йому доїхати кінця. Лис Микита кпив собі з них, оминав усякі небезпеки, ще й інших своїх товаришів остерігав. А вже як вибрався на лови - чи то до курника, чи до комори, то не було смілішого, вигадливішого та зручнішого злодія над нього. Дійшло до того, що він не раз у білий день вибирався на полювання і ніколи не вертав з порожніми руками.

Се незвичайне щастя і та його хитрість зробили його страшенно гордим. Йому здавалося, що нема нічого неможливого для нього.

- Що ви собі думаєте! - величався він перед своїми товаришами. - Досі я ходив по селах, а завтра в білий день піду до міста і просто з торговиці Курку вкраду.

- Ет, іди, не говори дурниць! - уговкували його товариші.

- Що, дурниць! Ану, побачите! - решетився Лис.

- Побачимо або й не побачимо. Там Пси купами по вулицях ходять, то вже хіба б ти перекинувся в Блоху, щоб тебе не побачили і не роздерли.

- Отже побачите, і в Блоху не перекинуся, і не розідруть мене! - товк своє Лис і поклав собі міцно зараз завтра, в сам торговий день, побігти до міста і з торговиці вхопити Курку.

Але сим разом бідний Микита таки перечислився. Поміж коноплі та кукурудзи він заліз безпечно аж до передмістя; огородами, перескакуючи плоти та ховаючись між яриною, дістався аж до середмістя. Але тут біда! Треба було хоч на коротку хвильку вискочити на вулицю, збігати на торговицю і вернути назад. А на вулиці і на торговиці крик, шум, гармидер, вози скриплять, колеса торкочуть, Коні гримлять копитами, Свині квичуть, торгівці шваркочуть, селяни гойкають - одним словом, клекіт такий, якого наш Микита і в сні не бачив, і в гарячці не чував.

Але що діяти! Наважився, то треба кінчати те, що зачав. Посидівши пару годин у бур'яні коло плота, що притикав до вулиці, він освоївся трохи з тим гамором. Позбувшись першого страху, а надто роздивившись потроху, куди і як найліпше бігти, щоб осягнути свою ціль, Лис Микита набрав відваги, розбігся і одним духом скочив через пліт на вулицю. Вулицею йшло і їхало людей багато, стояла курява. Лиса мало хто й запримітив, і нікому до нього не було діла. "От Пес та Пес", - думали собі люди. А Микита тому й рад. Знітився, стулився та ровом як не чкурне просто на торговицю, де довгим рядом сиділи жінки, держачи на решетах, у кошах і кобелях на продаж яйця, масло, свіжі гриби, полотно, сім'я, Курей, Качок і інші такі гарні речі.

Але не встиг він добігти до торговиці, коли йому настрічу біжить Пес, з іншого боку надбігає другий, там видить третього. Псів уже наш Микита не здурить. Зараз занюхали. Хто він, загарчали та й як не кинуться до нього! Господи, яке страхіття! Наш Микита скрутився, мов муха в окропі: що тут робити? куди дітися? Недовго думаючи, він шмигнув у найближчі отворені сіни, а з сіней на подвір'я. Скулився тут і роздивляється, куди б то сховатися, а сам надслухує, чи не біжать Пси. Ого! Чути їх! Уже близько! Бачить Лис, що на подвір'ї в куті стоїть якась діжка. От він, недовго думаючи, скік у діжу та й сховався.

Щастя мав, бо ледве він щез і діжі, коли надбігли Пси цілою купою, дзявкаючи, гарчачи, нюхаючи.

- Тут він був! Тут він був! Шукайте його! - кричали передні. Ціла юрба кинулася по тісненькім подвір'ю, по всіх закутках, порпають, нюхають, дряпають - Лиса ані сліду нема. Кілька разів підходили й до діжі, але негарний запах, який ішов від неї, відгонював їх. Вкінці, не знайшовши нічого, вони побігли далі. Лис Микита був урятований.

Урятований, але як!

У діжі, що так несподівано стала йому в пригоді, було більше як до половини синьої, густо на олії розведеної фарби. Бачите, в тім домі жив маляр, що малював покої, паркани та садові лавки.

Власне завтра мав малювати якийсь великий шмат паркана і відразу розробив собі цілу діжу фарби та й поставив її в куті на подвір'ї, щоб мав на завтра готову. Вскочивши в цю розчину, Лис Микита в першій хвилі занурився в неї з головою і мало не задушився. Але потім, діставши задніми ногами дна бочки, став собі так, що все його тіло було затоплене в фарбі, а тільки морда, також синьо помальована, трошечки вистирчала з неї. Отак він вичекав, поки минула страшна небезпека. Серце у бідолахи билося сильно, голод крутив кишки, запах олії майже душив його, але що було діяти! Слава богу, що живий! Та й то ще хто знає, що буде. Ану ж надійде господар бочки і застане його тут?

Але й на се не було ради. Майже вмираючи зі страху, бідний Лис Микита мусив сидіти в фарбі тихо аж до вечора, знаючи добре, що якби тепер, у такім строю, появився на вулиці, то вже не пси, але Люди кинуться за ним і не пустять його живого. Аж коли смерклося, Лис Микита прожогом вискочив із своєї незвичайної купелі, перебіг вулицю і, неспостережений ніким, ускочив до садка, а відси бур'янами, через плоти, через капусти та кукурудзи чкурнув до лісу. Довго ще тяглися за ним сині сліди, поки фарба не обтерлася трохи або не висохла. Вже добре стемнілося, коли Микита добіг до лісу, і то не в тім боці, де була його хата, а геть у противнім. Був голодний, змучений, ледве живий. Додому треба було ще бігти зо дві милі, але на се у нього неставало вже сили. Тож, покріпившись трохи кількома яйцями, що знайшов у гнізді Перепелиці, він ускочив у першу-ліпшу порожню нору, розгорнув листя, зарився у ньому з головою і заснув справді, як по купелі.

Чи пізно, чи рано встав він на другий день, сього вже в книгах не записано, - досить, що, вставши з твердого сну, позіхнувши смачно і сплюнувши тричі в той бік, де вчора була йому така немила пригода, він обережненько, лисячим звичаєм, виліз із нори. Глип-глип! Нюх-нюх! Усюди тихо, спокійно, чисто. Заграло серце в грудях Лиса. "Саме добра пора на полювання"! - подумав. Але в тій хвилі зирнув на себе - господи! Аж скрикнув неборачисько. А се що таке? З переляку він кинувся тікати, але ба, сам від себе не втечеш! Зупинився і знов придивляється: та невже се я сам? Невже се моя шерсть, мій хвіст, мої ноги? Ні, не пізнає та й годі! Якийсь дивний і страшний звір, синій-синій, з препоганим запахом, покритий не то лускою, не то якимись колючими гузами, не то їжовими колючками, а хвіст у нього - не хвіст, а щось таке величезне, а важке, мов довбня або здоровий ступерняк, і також колюче.

Став мій Лис, оглядає те чудовище, що зробилося з нього, обнюхує, пробує обтріпатися - не йде. Пробує обкачатися в траві - не йде! Пробує дряпати з себе ту луску пазурами - болить, але не пускає! Пробує лизати - не йде! Надбіг до калюжі, скочив у воду, щоб обмитися з фарби, - де тобі! Фарба олійна, через ніч у теплі засохла добре, не пускає. Роби, що хочеш, небоже Микито.

В тій хвилі де не взявся Вовчик-братік. Він ще вчора був добрий знайомий нашого Микити, але тепер, побачивши нечуваного синього звіра, всього в колючках та гузах і з таким здоровенним, мов із міді вилитим, хвостом, він аж завив з переляку, а отямившись, як не пішов удирати - ледве хлипає! Подибав У лісі Вовчицю, далі Ведмедя, Кабана, Оленя - всі його питають, що з ним, чого так утікає, а він тільки хлипає, баньки витріщив та знай тільки лепоче:

- Он там! Он там! Ой, та й страшне ж! Ой, та й люте ж!

- Та що, що таке? - допитують його свояки.

- Не знаю! Не знаю! Ой, та й страшенне ж!

Що за диво! Зібралося довкола чимало звіра, заспокоюють його, дали води напитися. Мавпа Фрузя вистригла йому три жмінки волосся з-між очей і пустила на вітер, щоб так і його переполох розвіявся, але де тобі, все дарма. Бачачи, що з Вовком непорадна година, звірі присудили йти їм усім у той бік, де показував Вовк, і подивитися, що там таке страшне. Підійшли до того місця, де все ще крутився Лис Микита, зирнули собі ж та й кинулися врозтіч. Де ж пак! Такого звіра ні видано ні чувано, відколи світ світом і ліс лісом. А хто там знає, яка у нього сила, які в нього зуби, які кігті і яка його воля?

Хоч і як тяжко турбувався Лис Микита своєю новою подобою, а все-таки він добре бачив, яке враження зробила та його подоба зразу на Вовка, а оце тепер і на інших звірів.

"Гей, - подумав собі хитрий Лис, - та се не кепсько, що вони мене так бояться! Так можна добре виграти. Стійте лишень, я вам покажу себе!"

І, піднявши вгору хвіст, надувшись гордо, він пішов у глиб лісу, де знав, що є місце сходин для всієї лісової людності. Тимчасом гомін про нового, нечуваного і страшного звіра розійшовся геть по лісі. Всі звірі, що жили в тім лісі, хотіли хоч здалека придивитися новому гостеві, але ніхто не смів приступити ближче. А Лис Микита мов і не бачить сього, йде собі поважно, мов у глибокій задумі, а прийшовши насеред звірячого майдану, сів на тім пеньку, де звичайно любив сідати Ведмідь. Сів і жде. Не минуло й півгодини, як довкола майдану нагромадилося звірів і птахів видимо-невидимо. Всі цікаві знати, що се за поява, і всі бояться її, ніхто не сміє приступити до неї. Стоять здалека, тремтять і тільки чекають хвилі, щоб дати драпака.

Тоді Лис перший заговорив до них ласкаво:

- Любі мої! Не бійтеся мене! Приступіть ближче, я вам маю щось дуже важне сказати.

Але звірі не підходили, і тільки ведмідь, ледве-не-ледве переводячи дух, запитав:

- А ти ж хто такий?

- Приступіть ближче, я вам усе розповім, - лагідно і солодко говорив Лис. Звірі трохи наблизилися до нього, але зовсім близько не важилися.

- Слухайте, любі мої, - говорив Лис Микита, - і тіштеся! Сьогодні рано святий Миколай уліпив мене з небесної глини - придивіться, яка вона блакитна! І, ожививши мене своїм духом, мовив:

- Звіре Остромисле! В звірячім царстві запанував нелад, несправедливий суд і неспокій. Ніхто там не певний свойого життя і свойого добра. Іди на землю і будь звірячим царем, заводи лад, суди по правді і не допускай нікому кривдити моїх звірів!

Почувши се, звірі аж у долоні сплеснули.

- Ой господи! Так се ти маєш бути наш добродій, наш цар?

- Так, дітоньки, - поважно мовив Лис Микита.

Нечувана радість запанувала в звірячім царстві. Зараз кинулися робити порядки. Орли та Яструби наловили Курей, Вовки та Ведмеді нарізали Овець, Телят і нанесли цілу купу перед нового царя. Сей узяв часточку собі, а решту по справедливості розділив між усіх голодних. Знов радість, знов оклики зачудування і подяки. От цар! От добродій! От премудрий Соломон! Та за таким царем ми проживемо віки вічисті, мов у бога за дверима!

Пішли дні за днями. Лис Микита був добрим царем, справедливим і м'якосердним, тим більше, що тепер не потребував сам ходити на лови, засідати, мордувати. Все готове, зарізане, навіть обскубане і обпатране, приносили йому послужні міністри. Та й справедливість його була така, як звичайно у звірів: хто був дужчий, той ліпший, а хто слабший, той ніколи не виграв справи.

Жили собі звірі під новим царем зовсім так, як і без нього: хто що зловив або знайшов, той їв, а хто не зловив, той був голоден. Кого вбили стрільці, той мусив загинути, а хто втік, той богу дякував, що жиє. А проте всі були дуже раді, що мають такого мудрого, могутнього і ласкавого царя, а надто так неподібного до всіх інших звірів.

І Лис Микита, зробившись царем, жив собі як у бога за дверима. Тільки одного боявся, щоб фарба не злізла з його шерсті, щоби звірі не пізнали, хто він є по правді. Для того він ніколи не виходив у дощ, не йшов у гущавину, не чухався і спав тілько на м'якій перині. І взагалі він пильнував, щоб нічим не зрадити перед своїми міністрами, що він є Лис, а не жаден звір Остромисл.

Так минув рік. Надходили роковини того дня, коли він настав на царство. Звірі надумали святкувати врочисто той день і справити при тій нагоді великий концерт. Зібрався хор з Лисів, Вовків, Ведмедів, уложено чудову кантату, і вечором по великих процесіях, обідах і промовах на честь царя хор виступив і почав співати. Чудо! Ведмеді ревли басом, аж дуби тряслися. Вовки витягали соло, аж око в'януло. Але як молоді Лисички в народних строях задзявкотіли тоненькими тенорами, то цар не міг витримати. Його серце було переповнене, його обережність заснула, і він, піднявши морду, як не задзявкає й собі по-лисячому!

Господи! Що сталося? Всі співаки відразу затихли. Всім міністрам і слугам царським відразу мов полуда з очей спала. Таж се Лис! Простісінький фарбований Лис! Ще й паскудною олійною фарбою фарбований! Тьху! А ми собі думали, що він не знати хто такий! Ах ти, брехуне! Ах ти, ошуканче!

І, не тямлячи вже ані про його добродійства, ані про його величану мудрість, а люті тільки за те, що так довго давали йому дурити себе, всі кинулися на нещасного Лиса Микиту і розірвали його на шматочки. І від того часу пішла приповідка: коли чоловік повірить фальшивому приятелеві і дасть йому добре одуритися; коли який драбуга отуманить нас, обідре, оббреше і ми робимося хоч дрібку мудрішими по шкоді, то говоримо: "Е, я то давно знав! Я на нім пізнався, як на фарбованім Лисі".

XVIII

Ворони і Сови

II

Було колись так, що всі птахи зібралися докупи і почали міркувати, що як же се так, що вони не мають царя? Десь люди мають стільки своїх царів, звірі мають Лева, а ми, бідні птахи, не маємо нікого, хто б нас боронив у нещастю і робив між нами порядок. Нібито Орел називається нашим царем, але що нам з нього за пожиток? Він собі гніздиться на найвищих горах, літає попід саме сонце, а на нас, бідних птахів, хіба тільки погляне, щоб одного або другого вхопити собі на страву. Що нам з такого царя, що не знає нашого життя, не дбає про наше горе?

Було там багато такого нарікання. Кожний говорив, що знав: Кури кудкудакали, Гуси гегали, Качки квакали, Журавлі курлюкали, Бузьки клекотіли, дрібне птаство пищало, - одним словом, гомін такий був, що не суди господи. Тільки одна Сова, надувшись, сиділа тихо і вдавала з себе страх мудру. Далі птахи завважили се і кажуть проміж себе:

- Гей, слухайте! Отся Сова мовчить, певно, вона знає більше від нас усіх!

- Певнісінько, - мовили інші, - адіть, яка у неї голова величезна.

- Ще й окуляри на носі. Та вона, певно, весь день у книгах та письмах читає.

- Знаєте що, виберім її за царя. Нам мудрого царя дуже треба.

- Добре, добре!

Пішла така гутірка поміж усім птаством, і всі крикнули:

- Добре, добре! Сова нехай буде нашим царем! Вибираємо Сову! Многая літа Сові!

Як згода, то згода! Зараз почали зносити все, що потрібне для коронації: пташину корону, берло, царський плащ, трон, кадило і дороги масти. Почалися співи, Бузьки дзьобами викресали огню і розложили ватру, накидали в огонь пахучого кадила, - одним словом, парада, як належить. Аж тут десь-відкись надлітає Ворона. Вона не була на нараді, а тепер, летячи понад те місце, побачила пташину нараду і думає собі:

"Ов, а се що таке? Треба подивитися ближче!"

А птахи й собі, побачивши Ворону, почали гомоніти:

- Ось летить Ворона! Варто би послухати, що вона скаже. Адже ж се також розумна птиця, з вершки рибу виймає, - ану, може вона скаже нам щось мудрого.

Наблизилася Ворона, привіталася з гуртом та й питає:

- А що се у вас, панове, за зборище таке? Який празник справляєте? Чи Синицю заміж віддаєте, чи, може, Чижиковим дітям іменини справляєте?

- Не вгадала! Не вгадала! - загули птахи. - Царя вибираємо.

- Царя вибираєте? От новина! Ну, ну, нівроку! А на кого ж голосуєте?

- Та бачиш, на Сову. Думаємо, що вона наймудріша з нас усіх, то нехай би царювала.

- Сова? Наймудріша? Сова має нам царювати? Та що ви, подуріли чи очей не маєте? Оте головате опудало, ота криводзьоба просторіка, що й слова по-людськи не вміє сказати! Вона мовчить не для того, що все знає, а для того, що дурна, як пень. А її окуляри, то одна мана, - вона навіть азбуки не знає! Ні, як має Сова бути нашим царем, то я зараз дам собі обскубти все пір'я і запишуся до Повхів або до Щурів і не хочу признаватися до того, що з яйця виклювалася! І не могли ви вибрать хоч Паву, хоч Журавля, хоч Соловія - то бодай би видно, що є чим похвалитися. А зрештою пощо вам нового царя, коли маєте Орла? Кажете, що він не дбає про вас. Та певно, він не буде розщибатися, щоб кожному до дзьоба ввіткнути все те, чого кому треба. Се не царське діло. Кожний дбай сам про себе. А для слабих уже се багато значить, коли в тяжкій годині можуть покликатися на поміч міцнішого. Не раз саме ім'я міцного заступника може відвернути від нас лихо так, як від Зайців, що покликалися на місяць.

- О, о, о! - закричали птахи. - А се що за чудасія? Як то так Зайці покликалися на місяць? Ану, говори!

- Слухайте, - мовила Ворона, - я вам розповім.

ІІІ

Було то не в нашім краю, а далеко, далеко, в гарячих сторонах. В однім величезнім лісі жило стадо Слонів і мало собі свойого війта Чотирозуба. Жили вони в тім лісі віки вічисті супокійно, аж ось раз настала велика посуха. Всі калюжі, стави, озера і болота повисихали: Слони не мали де не тільки купатися, але навіть раз угасити свою спрагу. В такім клопоті зібралася вся громада довкола свойого війта і говорить до нього:

- Слухайте, дядьку Чотирозубе, чи ви не бачите, яка біда притйсла нас? Води нема ніде, хоч гинь. Ми всі ходимо вже по тижневі немил, а наші діти в'януть та гинуть зі спраги. Адже твоя річ дбати, щоб нам була вода!

- Я й дбаю, дітоньки, - промовив Чотирозуб. - Я вже перед тижнем вислав на всі боки посланців, щоб розвідали, де тут близько чи далеко є погожа вода, щоб нам була для нашої потреби.

Ще він не докінчив своєї промови, коли ось надійшли посланці і говорять:

- Маємо воду! Маємо воду! Ходіть!

Недовго думаючи, зібралися Слони і рушили в дорогу. Ішли вони не довго й не коротко, а п'ять днів і п'ять ночей, поки не дійшли до великого і неглибокого озера, що лежало серед лісів на широкій рівнині, порослій корчами та травами. Слонам страшенно подобалася нова домівка. В озері могли купатися і плюскотатися цілісінький день, а вечором знаходили собі багату пашу на рівнині і в околишніх лісах.

Але трапилося так, що на тій самій рівнині здавен-давна жила незліченна сила Зайців і Кроликів. Під кожним корчем були їх ямки, випорпані в м'якій, пухкій землі. Легко зрозуміти, що як Слони зкватирювалися сюди, то Зайцям прийшлося круто. Зараз у перших днях Слони своїми ножищами порозтолочували багато заячих гнізд, подушили багато молодих Зайченят, а й старим Зайцям не одному допалося: сьому відтолочили одну ногу, другому дві, а вже котрому відтолочили голову, той був щасливий у бога.

Бачачи таке своє нещастя, збіглися всі Зайці на раду. Там-то було йойкання, плачу та нарікання! Одні радили забиратися з сеї рівнини і тікати щодуху, куди ноги несуть, бо де ж таки! Слони такі великі і міцні, що Зайцям навіть не думати про те, щоб їм опертися. Але інші, розумніші, кажуть:

- Та чекайте ж бо! Ще не амінь, щоб ми так ні сіло ні пало покидали свою рідну батьківщину. На кожний спосіб є таки спосіб. Треба тільки подумати.

Довго вони думали сюди й туди і не могли нічого видумати. Далі виступив один Заєць, Довгослух називався, і мовить:

- Чекайте, браття! Я маю спосіб і надіюся, що ще нині позбудемося тих непрошених гостей.

І, не говорячи нічого більше, він пішов у гущавину, де паслися Слони. Наблизившись, він привітав їх чемненько і мовить:

- Заведіть мене до свойого війта, маю сказати йому щось дуже важне.

Слони завели його до Чотиризуба. Ставши перед ним на задні лапки, Заєць мовив:

- Великоможний пане! Приходжу до тебе не з власної волі, а яко посланець нашого ясного і безсмертного царя Місяця.

- Так? То Місяць є вашим царем? - мовив Слон.

- Так є, він наш цар і наш патрон. І він посилає мене до тебе і велить заявить тобі ось які слова: "Моє серце засмучене, моє лице затемнене, моя душа в тяжкій жалобі. Бо прийшли Слони, не питавшись, зайняли мою рівнину, не просившись, збовтали моє озеро, не дозволявшись. 1 своїми ногами вони потолочили домівки моїх підданих, повбивали невинних дітей, покалічили старців і жінок, пролили на землю кров неповинну". І говорить тобі наш ясний цар Місяць моїми устами: "Згніваюсь тяжко на тих злочинців, переміню їм усю воду в кров, а всю пашу в будяки, напущу на них тяжкі хвороби і зарази, коли захочуть довше противитися мені".

Почувши сю промову, Слон Чотиризуб аж о світі не стямився. Як кожний такий валило, він був добродушний і м'якосердний.

- Ой господи! - скрикнув він. - Та ми ж і не знали нічогісінько. Ой лишенько, і так ні з сього ні з того, чи бач, у які тяжкі гріхи вскочили. Ще й гнів святого Місяця на себе навели! Що ж нам тепер робити?

- Ходи, великоможний пане, - промовив далі Заєць Довгослух, - ходи зі мною! Стань перед ясним лицем нашого патрона, перепроси його, може, скаже він тобі, що має робити.

Слон з тяжким серцем пішов за Зайцем. Була ясна, місячна ніч. Місяць в повні стояв на небі, а Заєць попровадив Слона прямо до озера.

- Ось бач, великоможний пане, - промовив він, - наш патрон власне купається в своїм озері. Поклонись йому з далека, але не говори до нього нічого! Бачиш який він сумний, які зморшки на його лиці! Се він гнівається на вас.

Слон поклонився Місяцеві і стояв тихо на березі озера.

- Доторкнися трубою до сього посвяченого озера, - мовив далі Заєць. - Може святенький Місяць дасть тобі якийсь знак, що маєш робити далі.

Слон послухав Зайцевих слів і встромив свій хобот у воду. В тій хвилі гладка поверхня озера зморщилась, захвилювала, і з нею разом захвилював також образ місяця, відбитий у воді.

- Ну, тішся, великоможний пане! - радісно мовив Заєць. - Наш цар приймає твій поклін - бачиш, як прихильно похитав головою! І велить тобі з твоєю громадою йти далі на схід сонця. Пройдете три дні дороги і знайдете там інше озеро і іншу рівнину і будете там жити щасливо.

Радісно поклонився Слон ще раз Місяцеві і пішов. Ще сеї самої ночі всі Слони забралися з сього місця, а Зайці там живуть і досі в спокою.

- Отеє, мої любі, - мовила далі Ворона, - що значить мати сильного опікуна. Само його ім'я, сам його образ може відстрашити ворога. Ну а Совою кого ви відстрашите? Та ще й якби ви знали, що то за погана, злодійська, підла та підступна птаха! Недаром вона боїться денного світла! У неї сумління злодійське, он що! А мати такого злодія царем, то се вийде на те саме, як Горобець і Костогриз, що до Кота на суд ходили.

- А се як було? - гуртом запитали птахи.

- То ви не знаєте сього? - мовила Ворона. - Ну, добре, то слухайте ж, я вам оповім.

IV

- Одного разу, - так оповідала Ворона, - мала я своє гніздо на вершку здоровенної кріслатої тополі. Недалеко мене, в конарі тої тополі, в гарному дуплі звив собі гніздо Горобець. Дуже він мені подобався, бо був добрий сусід і розумна голова. Бувало вечором до заходу сонця не раз сидимо в своїх гніздах і розмовляємо з ним про всякі речі. Щира душа була!

Та ось раз, як настала пора достиглого проса, мій Горобчик як полетів рано, то вечором не вернув.

"Що з ним сталося? - подумала я. - Не дай боже, чи не трапилася йому яка лиха пригода! Може, хто бідолаху вбив або в сильце зловив у просі?"

Просумувала я, та що було робити. Минула ніч, Горобця нема. Минув день, далі другий і третій, його таки нема.

"Певно, загиб десь, неборак", - подумала я.

Четвертого дня прилетів Костогриз, посидів на тополі, а побачивши дупло і в ньому порожнє гніздо, вліз у нього. Переночував одну ніч, і сподобалася йому Горобцева домівка. Другого дня вже він зовсім розгосподарився тут.

Не дуже се мені сподобалося, бо з Костогризами і Сороками я не люблю водити компанії. "Але що, - думаю собі, - Горобця нема, то яке ж я маю право боронити кому іншому оселюватися в його хаті? Про мене, нехай собі й Костогриз сидить".

Аж ось, десь так за тиждень прилітає мій Горобець. Він літав у сусіднє село на проса, і такий прилетів повний, круглий та товстенький, як грудка масла. Побачивши Костогриза в своїм гнізді, він крикнув до нього:

- Гей, ти, побратиме! Се моє гніздо. Коли ти буває заблудив сюди знехочу, то прошу тебе, забирайся власним коштом із моєї хати.

- Овва, який мені господар! - огризнувся Костогриз, виставивши голову з дупла. - Се моя хата, не твоя! Відки приходиш випрошувати мене з мого власного кута?

- Твоя хата? - скрикнув Горобець, і чубок йому настобурчився від гніву. - Що се ти говориш? Яким правом вона твоя?

- Таким правом, що я сиджу в ній.

- Ге, ге! То се злодійське право. Я її будував, я в ній жив цілий рік, а ти розбоєм забираєш мені моє! Геть відси!

- Коли мені не хочеться! Я тут пан, а ти махай собі на зломану голову!

Одним словом посварилися обидва порядно, а далі стали на тім, щоб іти до суду.

- Се не може бути! Я мушу дійти свойого права! - гарячився Горобець.

Я чула сюю розмову і зацікавилася дуже, якого-то суддю вони собі знайдуть. Тож, коли обидва противники полетіли, я назирцем за ними.

Летять вони низом, а я горою. Видно мені все довкола. Бачу, недалеко нашої тополі мав своє гніздо дикий Кіт. Він якраз тоді лежав у засідці і чув сварку Горобця з Костогризом. А як вони договорилися до того, щоб іти до суду, мій Кіт живенько скочив на високий камінь, став на одній нозі, впер очі в сонце, підняв передні лапи, мов хреститься, набожно, і знай муркоче святі приповідки:

Не чини другому, що тобі не мило!

Над сто добрих слів вартніше одно добре діло.

Як хвіст не криє пса від мух і від сльоти,

Так мудрість без пожитку є сама без чесноти.

Вартніший овес, ніж солома вівсяна,

Від молока вартніша є сметана,

Вартніший плід, аніж гілляка та,

А від життя вартніша чеснота.

До досконалості проводять три дороги:

Для бідних не щади підмоги,

Для добрих май в душі зичливість,

Для всіх же - справедливість.

Горобець і Костогриз, летячи якраз повз те місце, побачили Кота. Вони зупинилися і чули його побожні муркотання.

- Слухай, - мовив Костогриз. - Ось тобі побожний муж! Якийсь святий стовпник. І мудрий, і справедливий, то певно. Ходімо до нього, вже як він нас не розсудить справедливо, то я не знаю, де нам знайти ліпшого суддю.

- Але ж се Кіт! - мовив Горобець. - Се наш заклятий ворог. Як же нам іти на суд до нього?

- Ну, то станьмо здалека, - мовив Костогриз. - Посідаймо ось тут на гілляці і розповімо свою справу.

- Добре, посідаймо.

І справді оба суперники сіли на гілляці над самим Котом, поклонилися йому, а Костогриз промовив:

- Святий стовпниче! Бачучи твою побожність і важку покуту і чуючи твої справедливі слова, ми приходимо до тебе, щоб ти розсудив нашу справу. У нас зайшла сварка. Вислухай нас, а котрого признаєш неправим, того можеш зїсти.

- З'їсти! - жалібно промовив Кіт. - Але ж, дітоньки, що ви мовите! Вже три дні і три неділі, як я зарікся їсти м'ясні страви і мордувати божу живину. Ні, я не з'їм, але розсуджу вас по святій, щирій правді. Тільки, мої серденятка, я старий, глухий. Ходіть ближче, ось тут коло мене, і розкажіть, що се за сварка зайшла поміж вами!

Оба суперники повірили хитрому Котові, злетіли з гілляки і поставали перед ним. А йому, драпіжникові, тільки того й треба було. Одним мигом скочив, ухопив одного в свої пазурі, а другого в зуби, позагризав обох і, радісно муркотячи, поніс до свойого гнізда.

- Отак, - закінчила свою річ Ворона, - буде й вам усім, коли виберете Сову на царя. Вночі ви спите, а вона видить і літає і буде вам шкодити. А вдень, коли ви літаєте, коли вам треба підмоги, вона сліпа, не бачить нічого і спить у своїм дуплі. Яка ж вам користь із такого царя?

Почувши се, птахи подумали:

"Правду мовить Ворона. До хріну нам такий цар здався! Краще забираймося геть і жиймо так, як ми жили досі".

І недовго думаючи, всі вони розлетілися, кожний у свою дорогу. Лишилася тільки Сова і Ворона. Сова сиділа на престолі, ждала коронації і дивувалася, чого се нараз усі птахи порозліталися. Тоді Ворона почала кпити собі з неї.

- А що, кумонько, довго тобі ждати? Та ти ліпше не жди, бо з твоєї коронації і так нічого не буде. Хіба не бачиш, що всі птахи розлетілися?

- Га, погана Ворона! - скрикнула Сова. - Я знаю, се ти наструнчила їх проти мене. Але чекай, я тобі сього не дарую. Віднині я і весь мій рід виповідаємо тобі війну і твойому родові, аж доки Сова не буде царицею над усіма птахами.

- Отся війна, мій царю, - мовив старий Каркайло, - ведеться й досі і не скінчиться, мабуть, ніколи, бо на те нема надії, щоби птахи вибрали ще колись Сову за царя.

- Так що ж нам в такім разі робити? - спитав воронячий цар.

- Я думаю, мовив Каркайло, - що треба нам з усих тих рад, які тут досі були висловлені, взяти потрошку з кожної. Треба послати когось між Сови - се так. Треба воювати з ними - се певно. Та на разі треба держатися в спокою - се розуміється. Щоб нас не повбивали, мусимо втівати, а коли хочемо побідити - мусимо підождати. Але до того всього треба ще одного. Треба способу, щоб усі ті річі злучив у одну цілість. Треба хитрості.

Всі ворони сиділи пороззявлявши дзьоби, при тій премудрій раді, але ніхто не розумів її гаразд.

- Мудро ти радиш, дядечку, - мовив воронячий цар, - але нехай мене суха ялиця поб'є, коли я розумію до чого ти гнеш.

- До того гну, що треба нам узятися на хитрощі в війні з Совами, ось що! - мовив Каркайло. - Треба нам мати одну раду і зробити з ними так, як ти Круки зробили з Яструбом.

- А як же вони зробили з ним? - запитав воронячий цар.

- Е, то цікава історія, - мовив Каркайло. - Слухайте ж дітоньки, як то колись було.






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.